Вівторок
19 бер., 2024
     

Ukrainian English

Козаки-характерники: історія, факти, легенди

Рейтинг 3.6 з 5. Голосів: 28

Характерники, химородники, галдовники

Тисячоліттями мандрує образ козака-характерника українською історією та минувшиною, легендами, звичаями, віруваннями, традиціями... Образ славетного лицаря-запорожця, відуна, геніального козака, майстерного воїна, звитяжця, мислителя, захисника Батьківщини і переможця... Не одне покоління він наснажив енергією.. О, сей прадавній архетип, сей дивний і споконвічний образ Пращура - скільки усього він у собі таїть, яка багатюща його історія! Ось уже котре століття, а інтерес до нього не вщухає досі. Ми спробуємо у цьому розібратися й зібрали для вас цікавий та насичений матеріал про характерників.


 Козак як вихор і тут є, і там буває.
Бо як птах знявся та й полетів, а куди прилетить, там і пристане.
Наче й мовчить, а все знає! Бо козак в полі, то він і на волі.
І куди б його доля не закинула, все одно буде козак! ©

Кого звали характерниками

Характерники - це каста воїнів, вихованих у системі давніх народних (традиційних, язичницьких) звичаїв, цінностей, обрядів. Внаслідок особливого військового устрою, способу життя та інших чинників, у козаків-характерників виробились особливі звички, нахили, поведінка, риси характеру та світогляд, котрі суттєво відрізняли їх від інших козаків.

Особливу увагу у них займав світогляд, який заснований на філософії абсолютної свободи та вільної, досконалої Людини, а також духовних цінностях, практиках, скрижалях й поконах трипільського, а згодом і скіфо-сарматського народу. Відповідно, характерники були носіями найдревніших індоєвропейських знань, архаїчних звичаїв та високого бойового мистецтва.

Характерницьких шкіл, де начебто "штампували" професійних спецпризначенців для Січі, насправді не існувало. Існував ДАВНЬОУКРАЇНСЬКИЙ ПРЕДКІВСЬКИЙ ЗВИЧАЙ, у якому виростали та виховувалися молоді джури. Саме Святий Звичай був тою "ШКОЛОЮ" - школою ПРАВедного життя. Він викарбував і породив ОБРАЗ ХАРАКТЕРНИКА, який дійшов до нас через віки.

Козацька звичаєва система виховувала безстрашних людей Честі і Совісті, котрі гідні були покласти власне життя за Правду, чудово володіли своїм тілом та розумом, мудро розпоряжалися усіма своїми природними властивостями, були володарями і господарями своєї долі. Були завжди бадьорими, зарядженими вірою, силою та оптимізмом, адже могли підкорити собі людську думку, логіку, психіку. Колосальна самодисципліна й витримка робила їх, по суті, надлюдьми.

Сама назва "характерник" є дуже давньою, й походить від санскритського слова "ХАРА", що означає - енергетичний центр, пуповина, джерело енергії. Звідси, ймовірно, і слово "харакірі", що потрапило до азіятів і означає в них - "знищення джерела енергії" та "харіхара" у індусів - "злиття з божественим"

Йогин характерник

Характерники не були поодиноким явищем. Вони були ЕТНІЧНИМ ФЕНОМЕНОМ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ. За подібною звичаєвою системою у світі виховувалися і зростали культурні феномени інших народів, наприклад воїни Тибету (Шао-Лінь), кшатрії Індії (сікхи-раджпути), Японії (Самураї), Скандинавії (берсерки) тощо.

З плином часу, звичай, на жаль, переставав відігравати потужну роль в житті НАЦІЇ, місце духовного культу зайняла АВРААМІЧНА РЕЛІГІЯ, яка генетично немає нічого спільного з козаками-характерниками. Тому, природньо, характерників стало менше, а згодом їх просто не стало.

Характерники, самі по собі, завше були рідкістю, за що власне їх і цінували, любили, прославляли та шанували, боялися та овіювали різною містикою. Не кожен міг стати характерником. Не у кожному полку, не у кожній сотні на Січі був характерник. 

harakternyky-na-sichi

Козацький Звичай змушував козаків жити в Гармонії з Всесвітом та в Ладу із самими собою. Звідси вислів "ладувати". Ладування - це стан духовної взаємодії із усіма стихіями простору: землі, води, вогню, вітру. Звичай формував високий рівень психологічної майстерності та ідеологічної підготовки. Тому, у козацькому війську характерники, зазвичай, виконували особливу роль - ставали розвідниками і знахарями. Це люди, які здатні були виконувати різноманітні завдання та доручення в екстримальних умовах, що і зумовлювало їх особливий статус. 

haraktenyk-perevtilennya

Отже, підсумуємо: характерники - це професійні воїни, виховані в звичаєвій системі праукраїнських цінностей, культури і традицій.

Читайте більше про глибини українського характерництва:

Походження козаків-характерників

Ось ми і підійшли ближче до походження козацьких коренів характерництва. Вони сягають сивої тисячолітньої давнини. Як вже говорилося, етнічно характерники є нащадками скіфо-сарматських племен, котрі сформувалися як автохтонна культурно-соціальна спільнота у Північному Причорномор'ї на території України (чит. О.Н. Трубачов. Indoarica в Північному Причорномор'ї). Далі козаки розселилися по Європі та Азії.

branecz-voli.-duma-pro-sirka-2009-1024x799

Важливим атрибутом і неодмінною ознакою характерника, який досі зберігають українці, є козацький чуб — пасмо волосся, коса, що виростала з маківки голови. Звідси, можливо, й походить назва - «косак» (козак). Носіння чуба з давніх-давен у різних народів означало приналежність до військової касти. У козаків ця особлива зачіска також отримала назву - “оселедець”. Це не просто зачіска, а ще й своєрідний КОД, який вирізняв козака серед інших. Чуб був сакральним символом єднання з Богом. Вважалося, що у місці, де вибривали чуба - сконцентрована свідомість та енергія, усі попередні карми (життєві втілення) козака. Чуб - як промінь, як ядро, що концентрує усю життєву силу і енергію особистості.

energiya-kozackogo-chuba-oseledcya

Цікаво, що Чуб описується в "Рігведі" - сакральному, священному писанні аріїв (чит. Калайда Г.І. Рігведа для спраглих). До наших днів дійшов барельєф ІІ тис. до н.е. з гробниці фараона Хоремхеба, на якому зображено як єгиптяни ведуть полонених "хеттів". В одного із хетських воїнів давня індоєвропейська зачіска - чуб, а ззаду косичка, подібно до індійських брахманів. Деякі вчені вважають, що хетти - мігранти-індоарії, котрі переселилися до Малої Азії через Кавказ або Балканський півострів, інші — що хетти належали до автохтонного прадавнього населення Малої Азії. Цікаву версію про походження хеттів подає дослідник Беніямін Надель у своїй праці "Чорноморсько-хетські ономастичні зв'язки".  

hetty-z-oseledcem

hetty-oseledci

У Пенджабі, історичній області Індії, досі проживають так-звані сікхи і раджпути, котрі суттєво ментально і антропологічно відрізняються від решти населення (дравідів) і вважають себе нащадками кшатріїв, творців Рігведи, котрі прийшли у долину Пенджабу саме з Причорноморських степів і берегів Дніпра. Сікхи також полюбляють носити довгі вуса й закручувати їх за вуха. Вони носять шаровари і широкі пояси. На своїх щитах і знаменах раджпути з давніх-давен поміщали тризубець — знак Шіви. Сікхи відмовились прийняти іслам і продовжують відстоювати власну традицію. Сікхи є основою офіцерської індійської армії, їх вважають найкращими воїнами. Ось кілька істин сікхізму, які фактично є прикладом класичної арійської філософії кшатріїв:

  • Війна повинна починатися тільки після того як усі інші засоби виявилися недійсними;
  • Війна повинна проходити без ненависті і жаги до реваншу;
  • Війна повинна проводитися без бажання мати вигоду;
  • Війна повиннна починатись людьми, які керуються Ідеалами, а не продажними найманцями і зайдами, котрі ведуть війну заради власної наживи.

Подібно характерникам:

  • сікхи відмовлялися від сімейного життя, ніколи не грабували і не завойовували чужі землі;
  • не пили, не курили, не лихословили і не блудили;
  • їхнім головним постулатом було: прожити коротке, але достойне життя.

Сікхи-раджпути

Серед сікхів існує особлива воїнська субкаста - ніханги. Вони дають клятву знайти свою смерть тільки на полі бою. Смерть від старості чи хвороби для ніхангів є неприйнятними. Бойове мистецтво сікхів - ґатка (від слова "гатити", тобто щосили бити), направду дуже нагадує наш козацький бойовий гопак.

gatka-boyove-mystectvo-sikhiv

Можливо, сікхи і раджпути є плодом тієї ж арійської генетичної спільности, котра породила і характерників. Адже про це свідчить і сам санскрит. Науковці  стверджують, що в українській мові збереглося десятки слів з санскритським коренем. Цю тему десятиліттями досліджує відомий український сходознавець, санскритолог Степан Наливайко

Читайте більше про україно-арійські паралелі в окремих статтях:

Магічні здібності характерників

Убити такого козака майже неможливо –
хіба срібною кулею влучити у самісіньке серце. © 

Характерники володіли певними екстрасенсориними здібностями: гіпнозом, яснобаченням, телекінезом (дистанційно впливали на предмети), телепатією (читали думки), цілительством. Український фольклор, міфологія і стародруки подають нам різноманітні свідчення про неймовірні особливості козаків-характерників:

  • "....їх не брали кулі";
  • "...вони ходили по морських хвилях наче по землі";
  • "...могли бачити на кілька верстов навколо себе";
  • "...перекидалися на котів та вовків";
  • "...уміли чути і бачити на великій відстані";
  • "...перетворювали людей на кущі, а вершників на птахів";
  • "...проходили у табір ворога непоміченими";
  • "...могли лежати годинами під водою";
  • "...зменшуватись чи збільшуватись до потрібних розмірів";
  • "...виходили непоміченими із в’язниць, не порушивши засувів";
  • "....лікували смертельні рани" (козацькі знахарі і костоправи ставили на ноги тяжкохворих);
  • "...впливали на свідомість людей і тварин";
  • "...уміли навести туман на ворогів".

Сотні інших переказів творять фольклорний, поетичний та художній образ непростого, відуна, кудесника, галдовника, химородника - ХАРАКТЕРНИКА, котрий володіє надприродніми властивостями і завжди готовий стати на захист свого народу, своєї Батьківщини.

gipnoz-harakternyky

Сила характерника

Найвідоміші серед характерників

Спираючись на народні перекази і легенди, а також праці деяких істориків, зокрема Дмитра Яворницького, можемо виокремити постаті українських козаків, яких у тих чи інших колах називали характерниками, або мали славу характерників. 

Іван Сірко

Іван Сірко - мабуть, найбільш популярний та утаємничений образ козака-характерника, котрий дійшов до нашого часу. Численні перекази про кулі, які не дістають козаків, перевтілення у вовка на полі бою, а також кличка, дана татарами, "Урус-Шайтан" ("урус" – руський, "шайтан" – чорт) - усе це пов'язане з кошовим отаманом Сірком. Подейкують, він народився з зубами, що неприємно вразило дяка, який відмовився хрестити малюка, а місцевих односільчан налякало настільки, що вони взагалі радили позбутися дитини, проте батько виніс малого на вулицю і сказав: "Цими зубами він буде гризти ворогів!"

koshovyj-ivan-sirko.2016

І справді, Сірко прославився як геніальний полководець: провів 65 успішних військових походів та 15 разів обирався ватажком. Дмитро Яворницький писав про нього так:

"Говорили, що рівного Сіркові не було, не буде і не може бути ніколи, бо на те є закляття самого Сірка: "Хто ляже поряд зі мною, той ще брат, а хто вище мене - той проклят". 

Вважається, що Іван Сірко народився між 1605 і 1610 роками. Місцем народження Івана Сірка до недавніх пір вважалася слобода Мерефа на Харківщині.

До наших днів дійшов цікавий міф про відтяту правицю Івана Сірка, яку ніби-то запорожці за його наказом 5 років возили з собою суходолом і водою, та були твердо переконані, що це продовжуватиме наводити страх на ворогів і що з нею можна перемагати бусурманів. У разі біди її виставляли наперед, приказуючи: "Стій! Душа й рука Сіркові з нами!". І на ті слова вороги, мов зайці, тікали геть з поля бою. Тільки згодом, коли й сама Січ уже була ліквідована і усе Запоріжжя зруйноване, козаки поховали руку Сірка.

У хроніці Веспасіяна Коховського у книзі Historia panovania Jana Kazimiera przez nieznajomego autora wydana z rekorisu przez Eduarda Raczynskiego за 1840 рік знаходимо цікаві відомості про Сірка:

Страшний був орді, бо був досвідчений у військових справах і відважний кавалер, перевищуючи цим Дорошенка. А в Криму його ім'я наганяло такий пострах, що орда щодень пильнувала й була готова до бою, ніби Сірко вже напав. Навіть дітей татарських, коли вони плакали і іх не могли заспокоїти, лякали Сірком, кажучи "Сірко йде", і діти замовкали, не плачучи більше. Сірко був гожий чоловік, вояцької натури і не боявся ані сльоти, ані морозу, ані сонячної спеки. Він був чуйний, обережний, терпляче зносив голод, був рішучий у воєнних небезпеках і, що найбільша рідкість серед козаків - завжди тверезий. Влітку він перебував на порогах, а взимку - на українському пограниччі. Він не любив марнувати час або упадати коло жіноцтва, раз у раз бився з татарами, проти яких мав природну й невблаганну зненависть. На обличчі він мав природний знак, ніби шмат пурпуру.

Читайте більше про геніального характерника в наших статтях:

Семен Палій

Семен Палій - портрет масломКозацький син Семен Палій (справжнє прізвище – Гурко) народився у середині 1640-х років у містечку Борзні на Чернігівщині. Після навчання у Києво-Могилянській академії він прибув на Запорозьку Січ, де зажив слави захисника бідних та чаклуна-характерника, якого "куля не бере і ворог не бачить".

1683 року Палій командував козацьким загоном у битві з турками під Віднем, а наступного року став полковником Білоцерківським. Він оселився у Фастові, почавши, за його словами, «працювати коло Фастова, немов коло свого господарства». Палій захищав Правобережжя від татарських нападів, очолював походи на Крим та турецькі фортеці Очаків, Аккерман та Бендери, де про нього, за визнанням самих турків, ходила «страшно грізна слава».

Особливою популярністю "фастівський характерник" користувався у «козацької черні». Сучасник описував Палієвих козаків як «чорних», «лютих» і схожих на диких звірів:

«А все голота безштанна, а на декому і шматка сорочки немає, страшні дуже, чорні, немов мурини, і лихі, наче собаки».

semen-paliy-kozaky

Коли ж у травні 1704 року гетьман Іван Мазепа приєднав Правобережжя до Гетьманщини, запорожці заявили: «Як буде Палій гетьманом, то зможе управитися з усією начальною старшиною!».

У травні 1704 року підрозділи полковника приєдналися до 40-тисячного війська Мазепи під час «польського» походу, але Палій був по-зрадницьки заарештований. Перебував у Батуринській в'язниці, а згодом відправлений за царським наказом до сибірського міста Тобольськ. 

Семен Палій помер власною смертю 1710 року та похований з почестями у Межигірському Спасо-Преображенському монастирі під Києвом.

Семен Палій – чи не єдиний реальний козак, про якого складали цілі думи, легенди і пісні. Зокрема поема Тараса Шевченко «Чернець», поема-балада Левка Боровиковського «Палій». Він став одним із ключових героїв роману «Чорний вершник», що входить до тетралогії Володимира Малика «Таємний посол». На території дендропарку «Олександрія» найвищий пагорб названий на честь полковника – урочище «Палієва гора». На цьому місці у ХVІІ столітті базувався один з його козацьких загонів. У місті Фастів встановлено памятник Семену Палію. Існують два дуби Палія: перший росте на Палієвій горі в парку Олександрія, а другий, за легендою посаджений самим полковником, знаходиться у Фастівському лісництві, в урочищі Унава.

Іван Богун

Конкретних відомостей про те, що Іван Богун був характерником немає, однак в українську історію цей козак увійшов як НАЦІОНАЛЬНИЙ ГЕРОЙ. Збереглися цікаві факти про надзвичайну фізичну силу Богуна - він міг запросто вийти з багаточисельного оточення, мав відмінне військове чуття і хист. Ніби гіпнотизуючи, заманював ворогів у пастки. Особливо проявив себе як військовий тактик і стратег. Запам'ятався при обороні Вінниці та у битві під Берестечком 1651 року. На портретах полковник Богун постає перед нами широкоплечим, міцним та кремезним, сміливим ватажком. Він упевненим кроком пройшов свій шлях від простого козака до легендарного воєначальника, наказного гетьмана та видатного державного діяча.

ivan-bogun

Іван Богун був учасником визвольних (козацько-селянських) повстань 1637-38 років проти поляків, робив наїзди на прикордонні землі московського царату, брав участь у військових походах проти кримських татар та зупиняв їхні торгові обози до Московії. Іван Богун понад усе любив Україну, тому у політичних суперечках відстоював її незалежність до останнього подиху. Богун засуджував поступки ляхів у зменшенні реєстрових козаків, вони навіть пробували підкупити Богуна, однак він був непідступний як скеля, а у 1654 році не визнав рішення Переяславської Ради про зверхність Москви. Можна не сумніватися: якби ситуація склалася так, що гетьманом на той час виявився Іван Богун, доля України склалася б інакше.

На початку доби Руїни (громадянська війна 1648-1676 рр.) Богдан Хмельницький призначив Богуна полковником Вінницького полку, який повинен був обороняти західні кордони визволеної території України. Полк Богуна мав прийняти на себе один з перших ударів ворога, який наступав, і затримати, таким чином, просування польсько-шляхетських військ по Україні. Це завдання козаки Вінницького полку під проводом Івана Богуна блискуче виконали, незважаючи на те, що ворожі сили значно переважали за кількістю.

Літописець Самійло Величко описує як Богун на чолі десятитисячного козацького війська розгромив ханську орду, яка розсипалася чамбулами (загонами) по Україні для захоплення ясиру. Величко повідомляє, що з чамбула, який складався з чотирьох з половиною тисяч чоловік, до коша “приволоклося” ледве 500 "ординців". Втрати обчислювалися у 8 тисяч чоловік. Понад 2 тисячі татар було взято у полон. Після цього Богун став справжньою "грозою" для монголо-татар.

Іван Богун на коні

Достеменно про походження, дату та місце народження Богуна історикам невідомо. За даними польського дослідника Євгена Лятача, він був сином Федора з містечка Бубнова на Черкащині. Загинув 17 лютого 1664 року біля Новгорода-Сіверського, край села Комань у бою з поляками.

Іван Підкова

pidkova-ivanІван Вода (Підкова) прибув на Запорозьку Січ 1570 року. Мав волоське коріння. Татари спалили його село і забрали в полон батьків та наречену, після чого він вступив до козацького загону. Був обраний отаманом і очолював морські походи козаків на Очаків, Кафу і Трапезунд. За надзвичайну фізичну силу запорожці прозвали його «Підковою»: 

«Той Підкова був такої сили, що не тільки ламав підкови, але й таляри, а коли увіткнув таляр у дерев’яну стіну, то його треба було вирубувати. Узявши за заднє колесо, він зупиняв повіз, запряжений шестериком коней. Узявши в руки волячий ріг, пробив ним ворота».

Козак не тільки мав дивовижну фізичну силу, а й надзвичайний зріст - 2,29 метрів. Брав участь у морських походах під проводом Самійла Кішки. Пізніше водив козацькі флотилії самостійно і спалював передмістя татарських приморських поселень. Козацькі загони на чолі з цим славним ватажком завдали поразок татарам під Очаковом, Кафою, Козловом. 

На вимогу турецького султана король Польщі Стефан Баторій наказав стратити козацького ватажка у Львові. Його було стято на площі Ринок 16 червня 1578 р. й поховано в Успенській церкві. Згодом козаки з почестями перевезли останки героя до Канева й поховали в монастирі під Чернечою горою над Дніпром. Діяльність Івана Підкови оспівана в козацьких думах, у поемі Т. Шевченка, творах румунського письменникам. Садовяну. Пам'ятники І. Підкові споруджено у Львові (1982) і Черкасах (1987).

Максим Кривоніс

Біографія цього отамана досі залишається загадкою. Навіть точне місце народження його достеменно невідоме – чи то він був з Вільшани (сучасний Городищенський район Черкащини), чи з Острогу на Рівненщині, чи навіть з екзотичної Шотландії. Втім, сам Максим Кривоніс іноді підписувався як «Максим Вільшанський», що підказує найбільшу вірогідність саме «черкаської версії».

Під проводом Максима Кривоноса козаки з Нечаївки і Вергунів відзначилися у звитяжному розгромі шляхетського війська в Корсунській битві 1648 року. Разом з ним наші земляки збройно здобули Ладижин, Бершадь, Тульчин, Вінницю… З черкаського полковника Кривоніс став наказним гетьманом над об’єднаним військом Черкаського, Корсунського, Білоцерківського і Уманського козацьких полків. Перед їхнім ударом не витримали і впали навіть замки Полонного і Бара, які вважалися неприступними твердинями польської армії. Протягом літа 1648 року під контроль Кривоноса і його козаків перейшла значна частина Волині і все Поділля. 

kryvonis-maksym

Максим Кривоніс здобув славу характерника, якого кулі не беруть, а нечаївці, разом з іншими його козаками – репутацію воїнів, які нічого не бояться, і для яких навіть гетьман Хмельницький хіба на другому місці після отамана Кривоноса.

Цікавий факт: якось Кривоноса, який не був прибічником будь-яких мирних переговорів з ворогом, гетьман Б.Хмельницький розпорядився за непослух прикувати ланцюгом за шию до гармати. Але звільнити довелося вже наступного дня – щоб зайве не злити його козаків, які відрізнялися особливою силою. Подейкують, подібно берсеркам, вони входили у стан трансової свідомості в бою і ставали скаженими, їх вже було не зупинити. Козаки Кривоноса могли взяти Львів і навіть захопили гору Високий Замок, яка домінувала над містом – але відійшли за розпорядженням Хмельницького.

У боях під Львовом Максим Кривоніс отримав поранення в груди - зараження крові призвело його до смерті під час облоги Замостя.

Данило Нечай

danylo-nechaj-kozakНе менш радикально налаштованим до ворогів України і «занадто самостійним» по відношенню до гетьмана був побратим Кривоноса – полковник брацлавський Данило Нечай, брат полковника Уманського полку Матвія Нечая, могилівського полковника Івана Нечая та сотника Юрка Нечая. З-за надзвичайно великого впливу Нечаїв у козацькому середовищі, Богдан Хмельницький вважав за добре «породичатися» з ними – й видав свою доньку Степаниду заміж за Івана Нечая.

У часі Визвольної війни Данило Нечай брав участь у взятті Кодака, битвах під Жовтими Водами і Корсунем, здобутті Бродівського замку. Разом з Брацлавським полком, який сам і зорганізував, став пліч-о-пліч з козаками Максима Кривоноса у боях під Меджибожем, Старокостянтиновом, Пилявцями, Львовом і Замостям.

Тяжко переживав загибель Кривоноса, проте руки від того не опустив, та й шаблю з них не випускав ніколи… 1649 року командував гарнізоном Києва, вів дипломатичні перемовни з поляками – причому, без загравання, а виключно з позицій відчуття сили українського війська. Разом з полковником Матвієм Гладким, військова кар’єра якого розпочиналася у Канівському полку, Нечай здобув міста Сороки і Ясси – тодішню столицю Молдови, тим самим змусивши правителя Молдови Василя Лупула до союзу з гетьманською Україною.

У лютому 1651 року Данило Нечай поліг у бою на Вінничині. Очевидець тієї битви, польський жовнір Станіслав Освєнцим, не міг стримати захоплення, описуючи останній бій козацького полковника:

Вискочивши на коня, він до останнього крушив своєю булавою ворогів. Народні перекази наділяли Нечая, як і його побратима Кривоноса, надзвичайними здібностями впливати на людей. Правда це чи ні – але факт того, що навіть після того як у останньому бою Нечай був захоплений у полон, навколо нього зчинилися сварки між його ворогами. Казимира Пісочинського, який захопив козацького полковника, тут же вбив інший поляк, який претендував на славу звитяжця над непереможним козаком. За срібну булаву Нечая негайно учинилася сварка між польськими воєначальниками Мартином Калиновським та Станіславом Лянцкоронським. А самого Нечая, якого хотіли показово стратити, під час тієї перепалки застрелили – і куля позбавила великого Воїна зайвих мук…

Можна легко вгадати долю Данила Нечая, якби він залишився живим – очевидно, непокірний полковник брав би участь у війні проти Московії під проводом гетьмана Івана Виговського – як це зробили його брати. У грудні 1659 року московити захопили їх у полон і заслали до Тобольська…

Іван Золотаренко

Військовий та державний діяч гетьманської України, полковник корсунський (1652) та ніжинський (1652–1655), наказний гетьман сіверський (1654–1655). З початком повстання Богдана Хмельницького приєднався до його війська, брав участь у багатьох битвах, здобув славу хороброго і жорстокого воїна - справжнього характерника. Проявивши полководницький талант в ряді найважливіших битв епохи козацьких війн, заслужив чин полковника і особливу довіру гетьмана Хмельницького.

Чимало переказів про уславленого козацького полковника, знайшли своє відображення в художній літературі. Найбільш яскраву і трагічну історію гетьмана Золотаренка описав у своєму творі класик української літератури Євген Павлович Гребінка. Повість «Ніжинський полковник Золотаренко» була написана у 1842 році й отримала високу оцінку в середовищі української інтелігенції того часу.

В «Історії Русів» є розповідь про вбивство поляками наказного гетьмана Богдана Хмельницького – Івана Золотаренка:ivan-zolotarenko-kozak

«Наказний гетьман Золотаренко, повертаючись з військом за повелінням царя всередину Білорусі і проходячи місто Старий Бихів, мушкетним пострілом, що його вчинив з одної дзвіниці католицький органіст Томаш із засідки, був забитий на смерть, а органіст признався добровільно, що підмовлений був на сей злочин католицькими ксьондзами, котрі дали йому кулю од мушкета зі священної чаші, за його словами, освячену і скріплену особливими закляттями. А пообіцяно йому за те поряд з мучениками Царство Небесне і виховання дітей в школах єзуїтських. І справді, по огляді виявилася тая куля незвичайною: у ній нуртовина була срібною з латинськими літерами!».

Але навіть після цього містика та дива продовжували переслідувати Івана Золотаренка. За переказами, його труп неодноразово вставав з могили, коли його перевозили до України. Мертвий Іван кричав до оточуючих, щоб ті утікали. Лише згодом, стала зрозумілою така поведінка небіжчика. Коли тіло Золотаренка відспівували в одній з корсунських церков, в ній сталася пожежа, в ході якої загинуло 432 людини. Навряд чи можна було тоді знайти в Корсуні хоча б одну родину, представник якої б не згорів у церкві. Похорон відомого полковника перетворився на загальноміський траур. Католицьке духівництво постійно наголошувало, що це кара Івану за його гріхи, зв’язок з дияволом: «Не сам пішов на той світ, а ще й стільки народу прихопив з собою на поталу дияволу!».

Після пожежі Іванів брат Василь Золотаренко поховав його без всяких почестей на одному з корсунських цвинтарів. До нашого часу могила не збереглася. Так скінчилося життя відомого ніжинського полковника, ім’я і вчинки якого не одне покоління трималися в пам’яті українців та поляків. Поляки довго лише одним іменем Івана Золотаренка лякали своїх неслухняних дітей. Для українських козаків він був прикладом сміливого воїна, на якого варто рівнятися.

За переказами, характерниками були й інші козацькі ватажки: Дмитро Байда-Вишневецький, Самійло Кішка, Петро Сагайдачний, Северин Наливайко, Остап Дашкевич, Захар Чепіга. 

Характерники у літературі

Більшість оповідей та легенд про характерників було записано в Україні лише в ХІХ ст., хоча саме явище древнє, а перші згадки про них зустрічаються ще в літописах, що стосуються другої половини XVI сторіччя. До творення образу характерника долучилися відомі українські письменники. Дмитро Яворницький, письменник, історик, археолог, етнограф, у 1892 році написав «Історію запорозьких козаків». У ній він описав характерників як таких, «котрих ні вода, ні шабля, ні звичайна куля, крім срібної, не брали. Такі «характерники» могли відмикати замки без ключів, переправлятися через ріки на повстині чи рогожі, брати голими руками розпечені ядра, бачити на кілька верств навколо себе за допомогою особливих «верцадел», жити на дні ріки, залазити й вилазити з міцно зав’язаних чи навіть зашитих мішків…

Виходець із козацької родини, український письменник Євген Гребінка в 1843 році на основі родинних переказів написав роман «Чайковський». У ньому він бачить характерництво як володіння давніми лицарськими традиціями. У 1846 році Пантелеймон Куліш у романі «Чорна рада» описує козаків-характерників, а у 1868 році виходить його "Потомки українського гайдамацтва", у якому він змалював запорожця-характерника "Козака-невмираку". П.Куліш розкрив світ українських народних вірувань і дав читачу зрозуміти: без пам'яті про минуле не відбудеться становлення нації. Тарас Шевченко, даючи портрет полковника із поеми «Хустина», лаконічно називає його — «характерник із Січі».

stepova-legenda.-pobratymy-2013

Не можна не згадати Адріана Феофановича Кащенка (1858–1921) — українського письменника, автора численних прозових творів про вікопомну героїку Запорозької Січі. Його перу належать оповідання — «Запорозька слава», «На руїнах Січі», «Мандрівка на пороги», «Про гетьмана Сагайдачного», «Великий Луг Запорозький». У повістях «З Дніпра на Дунай», «Зруйноване гніздо» він показав трагічну долю козацтва після знищення Запорозької Січі. 

Інформація про характерників міститься також у працях з історії запорозького козацтва Михайла Грушевського, Віталія Щербака, Володимира Голобуцького. Сучасні автори Тарас Каляндрук та Євген Луців у своїх книгах також знайомлять з історією та розвитком духовності і культури козаків-характерників. Автори описують українські бойові мистецтва, якими володіли характерники, історію, філософію та психологію українського бойового лицарського духу.

З повним переліком літератури доступної до скачування і прочитання ви можете ознайомитись у нашій золотій колекції "Книги про козаків характерників".

zacharovana-nich.-mamaj.2009

Використані джерела:

  • Художні роботи Віктора Крижанівського.
  • Художні роботи Віктора Бабенка на тему козаків-характерників.
  • Каляндрук Т. Загадки козацьких характерників: монографія / ред. В. Ідзьо. — Львів: ЛА «Піраміда», 2007.
  • Каляндрук Т. Таємниці бойових мистецтв України. — Львів: ЛА «Піраміда», 2007.
  • Кащенко А. Ф. Оповідання про славне Військо Запорозьке низове.
  • Апанович О.М. Розповіді про запорозьких козаків.
  • Махун С. «Справний і щасливий вождь». Іван Сірко у полоні багатовекторності.
  • Мицик Ю. Отаман Іван Сірко. — Запоріжжя: РА «Тандем-У», 1999. — 44 с.
  • Характеристика запорізького козака // Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків. Т. 1. — Львів: Світ, 1990. — С. 173—180.
  • Шудря М. А. Січ-мати. — К.:ТОВ «Елібре», 2008.
  • Кривоший О. Характерник // Довідник з історії України (А−Я)
  • Костомаров Н. Богдан Хмельницкий. Т. 1.  - СПб, 1859. - С. 168.
  • Куліш П. Потомки українського гайдамацтва (1868)
  • Ващук.Д. Іван Богун - козацький полковник.

© Культурно-історичний портал "Спадщина Предків"


Долучайтесь до спільноти та діліться публікацією у соцмережах:

Підписатися на Twitter та Viber