Неділя
29 лист., 2020
      
завантаження...

Таке давнє, таке високе слово - козак. Індоарійські таємниці України

Рейтинг 3.7 з 5. Голосів: 6

Козак косак ґосак

Подаємо розділ з книги Степана Наливайка -  "Індоарійські таємниці України", яка захоплює читача своїми дивовижними українсько-ірансько-індійськими етнічними, мовними, історичними, міфологічними, фольклорними і культурними паралеляками та зв'язками.

Степа́н Іва́нович Налива́йко (26 вересня 1940, село Масевичі, нині Рокитнівського району Рівненської області) — український сходознавець-індолог, письменник, перекладач, науковий співробітник науково-дослідного Інституту українознавства МОН України.

Переклав з мов хінді, урду та англійської близько двох десятків романів і повістей індійських письменників: Премчанда (роман «Жертовна корова»), Наґарджуна, Крішана Чандара (романи «Пагони бурі», «Ой не течи, Ганго, вночі»), Рамеша Ракші («27-й бенареський»), Бгішама Сахні («Звати її Басанті»), Мані Мадгукара, Т. Ш. Піллаї, Р. К. Нараяна («Гід», «Продавець солодощів»), Т. Ш. Піллаї («Дві пригорщі рису»), Нагарджуна («Діти Варуни»), Аніти Десаї («Село над морем») та ін. Видав «Індійські прислів'я та приказки» (1983), «Індійські народні казки» (1984), «Рамаяну» (1979), «Перо рожевої чакви» (збірка оповідань та казок індійських письменників для дітей — 1984 р.), «Міфи Давньої Індії» (2001). Автор навчального посібника з мови хінді (1997).

Степан Іванович Наливайко досліджує українсько-індійські етнічні, історичні, мовні, фольклорні, етнографічні й міфологічні зв'язки. Автор трьох монографій з цієї тематики: «Таємниці розкриває санскрит» (2000, перевидання — 2001) та її продовження — «Індоарійські таємниці України» (2004), третя — «Українська індоаріка» — побачила світ у вересні 2007. Також видані у 2008 — «Тисяча найновіших тлумачень давньоукраїнських назв, імен, прізвищ, термінів та понять (на індоіранському матеріалі)» і в 2009 — «Давньоіндійські імена, назви, терміни: проекція на Україну».

Степан Наливайко - індолог, сходознавець

Розділ ІІ. Боспорська Індоаріка.
Таке давнє, таке високе слово — козак

У списках імен, викарбуваних на двох окремих біломармурових плитах (знайдені в 1869–1870 рр. у Недвиговці на Таманському півострові), засвідчене ім’я Ґосак (Gosak). Воно фонетично напрочуд близьке до винятково важливого для української історії терміну козак, над походженням і значенням якого не одне століття ламають голови дослідники. Обидва списки з іменем Ґосак уміщені в «Корпусі боспорських написів» (далі — КБН) під №№ 1278 і 1279. Перший список датується 517, а другий — 522 роком боспорської ери, що відповідає 220 і 225 рокові нової ери. Оскільки обидві плити з написами (зараз — в Ермітажі) знайдені майже одночасно і в одному місці, а часова різниця між обома списками складає лише п’ять років, то можна припустити, що Ґосак обох написів — одна й та сама особа (КБН, 765–769).

Зараз про ім’я Ґосак можна сказати тільки те, що воно двокомпонентне, тобто складається з двох значимих основ — ґо+сак. Бо саме в списках з іменем Ґосак є імена Далосак і Рахойсак із тим самим елементом сак. Сак у цих іменах — другий компонент. Але в боспорських іменах він може бути й першим компонентом, наприклад, в імені Сакдей. Це ім’я фіксується в написі № 1282 на плиті з білого мармуру, відновленій із 83 уламків і, як і дві попередні, знайденій у ті ж роки в Недвиговці. Ця плита зі списком імен (зараз також в Ермітажі) датується 525 роком боспорської ери, тобто 228 роком нової ери. Тут ім’я Сакдей виступає в ім’ясполученні Самбатіон, син Сакдея (КБН, 772–773).

Ім’я Сакдей цікаве й важливе з кількох точок зору. По-перше, компонент дей у ньому відомий: він означає «бог» і споріднений із санскритським дева та хінді дев — «бог» (СРС, 284). По-друге, воно пов’язане з іменем Самбатіон, досить частим у боспорських написах, і утворене від імені Самбат, означаючи Самбатовий, Самбатів. Ім’я Смбат, Самбат, Сумбат сьогодні побутує в азербайджанців, вірменів, грузинів. Самбатом називає Київ візантійський імператор та історик Костянтин Багрянородний (Х ст.). Самбатом звали батька антського князя Хільбудія, про якого пише у VI столітті Прокопій Кесарійський (ТРС, 187–191).

У боспорських написах чимало й імен Самбіон, утворених від первісного Самба — воно означає Самбин, Самбів. На індійському грунті ім’я Самба має син Крішни, а поклоніння Крішні відбито в Україні на різних рівнях, в тому числі й на іменному (наприклад, божества Вишень і Кришень у «Влесовій книзі», прізвища Кришненко у запорозьких козаків, сучасне українське прізвище Кришень тощо). Українська історія знає країну Самбію і балтійське плем’я самбів, родичів ятвягів. Літописні ж ятвяги, в свою чергу, споріднені з індійськими ядавами, племенем, що з нього походили Крішна та його старший брат Баладева (хінді — Бальдев); ім’я його теж відбите в боспорських написах ІІІ ст. Та найцікавіше у цьому те, що слово самба/шамба у санскриті означає атрибут і символ царської влади — «жезл», «скипетр», «кий» (згадаймо відомі слова В.К.Тредіаковського ще у ХVIII ст.: «Кий есть жезл по-славянски: а слово сие и доныне в употреблении у малороссиян сим знамением»). Самба також — зброя царя богів і ватажка небесного воїнства Індри, його громова стріла, перун-ваджра. Слово самбін у санскриті означає «веслувальник», «човняр» (СРС, 636), а це спонукає пригадати слова літописця Нестора в «Повісті врем’яних літ» про те, що полянський князь Кий не міг бути перевізником. Проте саме через свій князівський статус Кий не тільки міг, а й мусив мати справу з човном, бо він відігравав важливу роль в уявленнях та обрядах слов’ян.

Імена Самбіон (Саббіон) і Самбатіон фіксуються в боспорських написах ІІ — ІV ст. Ім’ясполучення Сакдей, син Самбатіона відноситься до початку ІІІ ст. Саме в цей час у Вірменії шириться християнство, проти навернення до якого рішуче виступили індійські громади в Тароні (історична область Вірменії, зараз у Туреччині), звідки й походить легенда про трьох братів, співвідносна з літописною легендою про Кия, Щека й Хорива. Батьками цих трьох братів вірменська легенда називає двох індійських князів — Деметра і Гісане (насправді, як виявилося, двоє індійських божеств). І цей опір язичників-індійців очолив верховний жрець Ардзан, ім’я якого тотожне індійському імені Арджун. Саме таке ім’я має в «Махабгараті» могутній воїн, найближчий соратник і родич Крішни, одружений із його сестрою Субгадрою. Під час 18-денної битви, описаної в «Махабгараті», Крішна був колісничим в Арджуна і саме йому виклав своє філософське вчення, яке склало знамениту «Бгаґавадґіту» — «Божественну пісню». Давньовірменська пам’ятка «Історія Тарона» Зеноба Глака і розповідає про події ІІІ століття, у яких активну участь брали індійські громади на території історичної Вірменії. Частина їх прийняла християнство, а інша частина — під проводом своїх князів і жерців — мусила полишити рідні краї і вирушити на чужину, назустріч небезпекам і злигодням, аби зберегти предківську віру (ТРС, 222–236).

Тож насамперед слід з’ясувати, що ж означає компонент сак в іменах Ґосак і Сакдей. І почати доцільно з імені Сакдей, бо в ньому компонент дей уже відомий і означає — «бог». Зрозуміло, що таке високостатусне слово мусить поєднуватися в іменах зі словами відповідного рівня. Тобто й сак має нести якесь небуденне значення.

Відомий іраніст і скіфолог В.І.Абаєв слушно пов’язує ім’я Сакдей, яке вважає скіфським, із давньоіранським saka+daiva, але дає йому тлумачення — «олень-демон», розуміючи сака як «олень», а дей, за іранською традицією, — як «демон» (ДИЯ, 301). Таке тлумачення, попри природне запитання, що ж воно за «олень-демон» і чому таке дивне ім’я мали давати людині, не враховує і тієї істотної обставини, що в іранців ім’я з компонентом дев/дей неможливе через виразно негативне значення у них слова дев — «злий дух», «демон», «дев». Іранці в таких випадках вживають слово бага — «бог», відоме й слов’янам (Білобог, Чорнобог, Дажбог, Огнебог, Стрибог). І якщо імена з елементом дей засвідчені у скіфів, то з цього випливає, що скіфи або не іранці, або не сповідники зороастризму. Втім, один із наскельних написів царя Дарія прямо заявляє, що саки/скіфи не шанують Ахурамазди. І чи не для того перський цар здійснив свій невдалий похід до берегів Дніпра, аби покарати причорноморських скіфів за їхню неповагу до верховного зороастрійського божества?

Таким чином, ім’я Сакдей могло даватися й існувати лише в тому етнічно-мовному середовищі, де слово дев/дей несе позитивний зміст. А таким є індоарійське середовище в Північному Причорномор’ї, бо сіндо-меотські племена, які в античні часи жили на теренах України, входили до Боспорської держави (столиця — Пантикапей, нинішня Керч). Що й засвідчують численні боспорські написи упродовж тисячоліття, починаючи з V ст. до н.е.

Тож компонент сак у боспорських іменах Сакдей і Ґосак може бути споріднений тільки з санскритською дієслівною основою shak (хінді — sak) — «могти», «бути спроможним», «бути сильним/могутнім» (СРС, 631). Ця основа цілком підходить для поєднання зі словом дев/дей — «бог». Іранський відповідник санскритському шак — сак. Саме цей корінь і наявний в етнонімі саки (іранське сака, індійське шака) на означення середньоазіатських скіфів, близьких родичів скіфів причорноморських. Тоді етнонім саки/шаки означає «дужі», «сильні», «могутні», що природно для етноніма, бо давні народи й у племінній назві намагалися виділити себе, аби інші племена і поважали, і побоювалися їх. У «Слові о полку Ігоревім» згадуються могути, а це слово дослідники виводять уже від слов’янської дієслівної основи мог — «могти», «бути спроможним», звідки й «могутній». Але сприймають його то як племінну назву, то як суспільний прошарок, то як титул, то навіть як ім’я (ВЭ, 117).

У такому разі боспорське ім’я Сакдей має означати «Дужий/Сильний/Могутній бог». А коли так, то воно виявляється семантичним двійником іншого боспорського імені — Балодей; значно пізніше воно відбите в козацьких прізвищах як Болудей і Білдей (РВЗ, 35, 343), де компонент бало/болу/біл споріднений із санскр. bala — «сильний», «могутній» (СРС, 462). Боспорське Сакдей на індійському грунті мусило мати форму Шакдев, і таке ім’я справді побутує, наприклад, у сучасних пенджабців. Компонент шак узагалі присутній у багатьох індійських давніх і сучасних іменах, назвах і термінах, позначених високим соціальним статусом.

Ім’я Шакра — «Могутній» мав цар богів і ватажок небесного воїнства Індра, про якого не раз згадує «Влесова книга». На його честь називалося давнє місто — Шакрапрастха (інша назва — Індрапрастха, досл. «Престол Індри», нинішня столиця Індії — Делі). Індрані, дружина Індри, звалася Шачі — «Могутня». Що навіює на згадку місто Шацьк і Шацькі озера на Волині — ареалі з потужним індоарійським пластом.

Ім’я Шакті — «Сила», «Могутність», «Потуга» має Деві-Махеші, дружина Шіви, уособлення божественної жіночої енергії свого чоловіка, тотожна кримській Діві й київській Мокоші. Шакті — й чоловіче ім’я, його мав син знаменитого мудреця Васіштхи, нащадки якого носили пасмо волосся на виголеній голові, тобто «оселедець». Шакті також — батько В’яси, якого індійська традиція вважає автором «Махабгарати», пуран (індійських билин) і редактором вед. В «Океані сказань», розлогому творі кашмірського поета Сомадеви (ХІ ст.), частково перекладеному й українською, царі, цариці, царевичі й царівни мають імена Шактідева, Шактікумара, Шактіматі, Багушакті, Вішнушакті, Крішнашакті тощо. Ім’я Сакта засвідчене в боспорському напису (КБН, № 764). Як видно з вавилонського документу V ст. до н.е., одним із свідків при грошовій угоді був кімерієць Сакіта (КЭ, 293). А всі згадані боспорські імена на сак, тобто Сакдей, Сакта, Ґосак, Далосак, Рахойсак, Фосак походять саме з давньої Сіндики, історичної Кімерії на Таманському півострові. В Індії шакти — шанувальники Шакті-Деві-Махеші, слов’янської Діви-Мокоші.

Із шак’їв (саків/скіфів) походив царевич Сіддгартха, пізніший Будда, засновник наймасовішої сьогодні в світі релігії (VI ст. до н.е.). Його називали Шак’ямуні — «Мудрець шак’їв» (муні, досл. «мовчальник», «мовчан», у санскриті — «святий відлюдник», «мудрець», «той, на кого зійшло одкровення», «просвітлена людина»; СРС, 516). Родовим ім’ям Будди було Ґотам (або Ґаутам), яке означає «Найяріший бик» (санскр. ґо — «бик» і там — суфікс, що надає основному слову вищу якість). Саме ґо в імені Ґотам міститься і в боспорському імені Ґосак. Семантичним двійником індійського Ґотам є ім’я Рустам, що його має улюблений персонаж іранського епосу (VIII ст. до н.е.). Ім’я іранського богатиря, героя «Шахнаме» Фірдоусі, вірного союзника бактрійських царів-кеїв, має і свого прямого індійського двійника — ім’я Врішоттам. Імена Врішоттам і Рустам містять перші компоненти із значенням «бик» — Вріш (санскр. вріша, хінді — вріш) і Рус. Тільки в іранському імені первісне В відпало, як і в етнонімі русь.

Отож в один ряд з індійськими іменами Ґотам і Врішоттам, іранським Рустам закономірно стає і боспорське ім’я Ґосак. Ґо у ньому означає «бик», а сак — «дужий», «сильний», «могутній». Отже, ім’я Ґосак означає «Бикомогутній», «Могутній, як бик», а переносно — «Сміливець», «Богатир», «Герой». Бо поняття бик невіддільне від воїнського стану, воно уособлює чоловічу снагу, відвагу, мужність. Порівняння воїна, богатиря, царя чи бога з биком — звичайне явище в епосах і міфологіях багатьох народів, серед них і українського. Шумерське gud — «бик», часте в клинописних текстах, вживається якраз у значенні «богатир», «герой». Як зазначає відомий перекладач «Махабгарати» Борис Смирнов (1891–1967), уродженець села Козляничі на Чернігівщині, у деяких текстах санскритське врішабга/рішабга повністю втратило свій первісний зміст «бик», «тур» і означає тільки «герой», «ватажок», «цар». У давньоукраїнській епічній пам’ятці «Слово о полку Ігоревім» найвищою оцінкою воїнської доблесті є епітети яр-тур і буй-тур.

Семантичним двійником імен Ґосак, Ґотам, Рустам, Врішоттам є санскритське Сувіра (хінді Сувір, українське Севір), що його мав легендарний предок індійського племені сувірів, споріднених з українськими сіверами. А також Балавіра (хінді — Балвір, Бальвір, пендж. — Балбір), яке мав старший брат Крішни, землеробське божество, і яке рясно відбилося в прізвищах запорозьких козаків — Балвір, Бальвір, Балбир і Балбиренко. Ці обидва імені й собі несуть зміст «Справжній Муж», «Неперевершений Богатир», «Незрівнянний Герой». Відповідно тлумачаться й етноніми сувіри та сівери — «справжні мужі», «доблесні богатирі», «могутні герої» (ТРС, 10–12).

Слово ґо — «бик» винятково плідне в творенні індійських імен, назв і важливих соціальних термінів. Декотрі з них відбились і на українському грунті: санскр. ґошала — «корівник» і укр. кошара; ґотра — «рід», «сім’я» (досл. «череда/гурт корів») і отара; ґосаїн — «господар», «всевишній», «господь» (досл. «власник корів/биків») і хазяїн; ґопта, ґоптар — «захисник», «воїн» (досл. «охоронець корів/биків», «пастух») і українські прізвища Хопта, Хобтя, Гоптар; ґопал, ґопала — «пастух» (досл. «захисник худоби»), яке стало популярним іменем Крішни — Ґопал, Ґопала, і козацькі прізвища Гупал, Гупало, Гупалов, Гупаленко; ґопака, ґ — «пастух», «воїн», «староста», «цар» і знаменитий гопак — улюблений танок запорозьких козаків тощо. Найвідоміший роман класика індійської літератури Премчанда (1880–1936) називається «Ґодан» (ґодан — обряд дарування/дання корови брахманові) і вийшов українською під назвою «Жертовна корова» в перекладі автора цих рядків. У давній назві Ґіпаніс на означення Південного Бугу й Кубані, компонент Ґі дещо видозмінене go/gu — «бик», а pani в санскриті — «вода», «ріка». Тобто назва Гіпаніс, як і Кубань, означає «Бик-ріка».

У зв’язку зі «Словом», боспорським іменем Ґосак і українським терміном козак цікаве ім’я половецького князя — Ґзак (має і форму Кзак) про що індійський перекладач давньоукраїнської пам’ятки бенгальською мовою Джоґоннатх Чокроборті каже:

«При роботі над перекладом «Слова» (бенгальська назва «Іґор-ґатха» — С.Н.) мені відкрилося багато спільного в культурі Русі й Індії. Я не міг собі уявити, що відкриття за відкриттям чекають на мене при роботі над текстом «Слова». Наведу лише один приклад: два дуже схожих імені зустрічаються в «Слові» й «Раджа-таранґіні» — кашмірській хроніці, написаній віршами на санскриті, — Ґзак і Ґаззак, імена двох негативних персонажів. «Раджа-таранґіні», як і «Слово», написана в ХІІ столітті» (Весть, 33).

Зазначимо лише, що Ґзак і Ґаззак негативні персонажі лише для авторів «Слова» й «Раджа-таранґіні», а для самих половців, котрі, як ми бачили, не тюркомовні, а індомовні, ім’я Ґзак — високостатусне й високопрестижне, інакше б його не носив половецький князь. Цілком можливо, що це ім’я має те саме походження і значення, що й боспорське ім’я Ґосак та український термін козак. Тим більше, що й воно засвідчене в історичній Україні.

Ім’я Ґосак писемно зафіксоване в боспорських написах із Сіндики, історичної Кімерії, країни сіндів-сувірів-кімерів, родичів українських сіверів (ще одна Сіндика, інакше — Сіндська Скіфія, була в низів’ях Дніпра). Датується ім’я Ґосак початком ІІІ століття, тобто воно побутувало щонайменше за дванадцять віків до постання Запорозької Січі. Термін ґосак та ім’я Ґосак знали стародавні індійці й іранці, скіфи й слов’яни ще з початку І тис. до н.е., що засвідчують їх значеннєві двійники Ґотам і Рустам, Сувір і Бальвір — суто воїнські імена, посталі з первісних епітетів для хороброго воїна.

Саме з індоіранським gosak на означення відважного, мужнього, доблесного воїна-лицаря і споріднене овіяне славою й оспіване у піснях звитяжне слово козак.

Читати повністю книгу "Індоарійські таємниці України">>


Не забудьте поділитись статею у соцмережах та вподобати нашу сторінку:


Теги:     санскрит      індологія      козак      традиція

завантаження...
blog comments powered by Disqus

Опитування

Якого Ви віросповідання?
 

завантаження...