Багато-хто замислювався над тим: а чи існує вічне кохання між чоловіком і жінкою? Чи існує воно сьогодні - складно сказати... Але те, що воно існувало колись на теренах Давньої України 3000 років тому - факт. Про це свідчить 3000-річне поховання скіфа та його дружини.
Унікальне поховання належить до періоду Висоцької культури бронзової доби і було знайдене в рамках археологічної експедиції Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України біля с.Петриків на південній околиці Тернополя. Розкопки відбувалися впродовж 1995-96, 1998, 2004 років.
Професор Микола Бандрівський, який безпосередньо проводив дослідження, описав "поховання закоханих" так:
"Це унікальне поховання, чоловік і жінка лежать там, міцно обіймаючи один одного. Обидва обличчя дивилися один на одного, лоби торкалися один одного. Жінка лежала на спині, правою рукою вона ніжно обіймала чоловіка, її зап'ястя лежало на правому плечі. Ноги жінки були зігнуті в колінах і лежали на верхній частині прямих ніг чоловіка".
Сумарно в Петрикові виявлено 183 поховання, з яких шість парних, тобто таких, в яких одночасно були поховані дві особи, найчастіше – чоловік і жінка. Серед цих парних поховань в Петрикові тільки одне унікальне (в польовій документації воно позначене під № 27): в могилі міцно обнявшись лежали чоловік і жінка.
«Ми припускаємо, що таке рішення було продиктоване лише її власним бажанням і спробою залишитися з коханим, - сказав М.Бандрівський. - Можливо, вона, наприклад, випила чашу з цикутою (отрутою), щоб зробити приєднання до свого чоловіка легким і безболісним. Це в жодному випадку не був акт суїциду. І не означало втечу ані від труднощів, ані від реальностей того часу.».
Поховання було вирізано монолітом - археологам просто не піднялася рука роз'єднювати закоханих. Станом на 2018 рік воно експонується у первісному вигляді в Львівському музеї історії релігії.
Американські дослідники на чолі з професором Нікітіним приїжали брати кістковий матеріал з цього поховання на С14 (вуглецевий аналіз), а також на молекулярний аналіз й навіть здобули молекули ДНК із кістяка жінки, в якому ДНК-структура збереглася прекрасно. Виявилося, що предки жінки з розглядуваного поховання сягають вглиб тисячоліть.
У давнину на західних теренах сьогоднішньої України в середовищі носіїв Висоцької культури був дуже розвинутий культ сім’ї та шлюбу з обов’язками одного перед одним. І в багатьох випадках суспільство того часу сприймало як належне, що жінка добровільно відходила з цього земного буття вслід за своїм чоловіком. Річ у тім, що люди пізньобронзової доби інакше могли трактувати феномен смерті, ніж більшість з нас сьогодні. Засадничою, очевидно, була віра в безсмертність людської душі й подальше її існування у Вічності (звичайно, в залежності від думок та вчинків, які вона чинила за земного життя).
Відомо, що візантійський імператор Маврикій у своєму описі звичаїв у слов’ян УІ-УІІ ст. пише, що «…слов’янські жінки понад всяку міру зберігають вірність своїм мужам, причому настільки, що багато з них самі себе здушують по смерті мужа, не бажаючи вести усамітненого життя» (Strategicоn, lib. XI, cap 5). Подібну інформацію про західних слов’ян подав у УІІІ ст.. і св.Боніфацій за словами якого «… Слов’яни так ревно плекають супружню любов, що жінка по смерті чоловіка, відбирає собі життя. Чеснотливою вважається жінка, що власною рукою завдає собі смерть, щоби разом з чоловіком згоріти на одному стосі (дров поховального вогнища – М.Б.) –(цит.за: Jaffe, Bibliot. rerum. germ., t.III,s.712). Навіть в Литві ще на початку ХІІІ ст. був зберігся звичай, що вдова після смерті чоловіка завдавала собі смерть добровільно. Наприклад, в Лівонській хроніці під 1205 роком сказано, що «…розповідав один священник, який тоді в Литві перебував у полоні, що в одному селі 50 жінок вбили себе з причини смерті їх чоловіків. Це й не дивно, адже вони вірять, що з своїми чоловіками в другому житті скоро знову будуть жити» (Chronicon Livonicum vetus видання Hansena. Виписки з цієї хроніки вмістив A.I.Mierzynski “Zrodla do mytologii litewskiej”, s.98; цит. за: Партацький О. Старинна істория Галичини.-Львів, 1894,-тюІ.-с.15-17).
Вперше на парні поховання Висоцької культури почали натрапляти ще наприкінці ХІХ століття, коли Ізидор Шараневич і Михайло Грушевський розпочали розкопки епонімного некрополя у с.Висоцьке поблизу міста Броди на Львівщині. Опісля парні поховання в різний час були відкриті експедиціями Т.Сулімирського, В.Канівця, Л.Крушельницької тощо.
© Портал SPADOK.ORG.UA
