Борислав є відомим передовсім завдяки своїй нафтовій історії, яка відобразилася в його сучасному слогані «Борислав – все почалося з нафти». Проте розвиток міста та історичне гірництво тут починалися саме з солі, яка здавна була важливим економічним ресурсом регіону.
Ще з часів першої згадки про Тустановичі та монастир Борислав у 1387 році українські землі були центром солевидобутку, солеваріння та торгівлі сіллю, що лежали на великому соляному шляху. Навіть назва міста може бути пов’язана зі слов’янським словом «бористати», що означає «здобувати», що ймовірно вказує на його зв’язок зі солевидобувною галуззю.
Жителі Борислава, автор та дата фото невідомі.
Використання солоних джерел на території сучасного Борислава почалося ще у XiV ст. а вже у XVi ст. бориславська сіль була відома не тільки на території сучасної України, але й далеко за її межами.
Видобуток солі на соляних промислах у карпатському регіоні, XVi ст., гравюри невідомого автора.
Саме в цей період розроблено технологію випарювання сировини та отримання солі, і Борислав став відомим центром солеваріння, в якому постійно продовжувався пошук нових солоних джерел.
Найдавніший солевидобуток на території сучасного Борислава проводився в селі котів, яке було засноване у XV ст. та належало до маєтку Бірча, яким володів Ярош матіяшович з гербом Гоздава, а згодом – інші шляхетні роди. З історичних джерел відомо, що сіль тут випарювали з солоних джерел у солеварнях, які називалися “банями”, через що село пізніше отримало назву Баня Котівська. В 1565 році тут існували дві криниці та чотири жупи, що належали до котівського старостату, і на яких протягом усього року, крім жнив та великих свят, виробляли сіль, яку транспортували у бочках через Перемишль до Польщі, Литви, Угорщини, Румунії.
Методи добування солі в Середньовіччі. Музей Шептицького, Львів.
У XVi ст. на території самбірської економії знаходилось сім центрів солевидобутку: у Дрогобичі, Старій Солі, Модричах, Колпці, Нагуєвичах, Сприні та Бані Котівській (Котів). Серед них найбільшими та найвагомішими були солеварні Старосільська, Дрогобицька та котівська. За результатами перепису 1565 року перша з них складалася зі Старої Солі з передмістям та 5 селами, друга – з джерел солі, розташованих в Дрогобичі, модричах та колпці, а котівська солеварня охоплювала виробництво, що зосереджувалося у котові, нагуєвичах та Ясениці. Шахту Стара Сіль іноді називали перемишльською, а котівську – самбірською.
Солеварня в котові, XVi ст. З книги Земель Самбірщини.
З 1570 року село котів увійшло до складу дрогобицького старостату. Відомо, що 1578 року польський король Стефан Баторій видав акт, у якому згадуються солоні джерела Борислава, зокрема його району Бані котівської та надається дозвіл на їх експлуатацію. на території Дрогобицького староства сіль добували на королівських жупах, а також були 33 господарі, які мали власні варильні солі, і «бані сільські» в модричах та колпці. Добували розсоли із «вікон» (коли солона вода збирається в озеро або відкрито витікає джерелом з-під землі) або з криниць.
З Дрогобицької та котівської солеварень щорічно вивозили на збір перемишльський в середньому 12 000 бочок солі. Приблизно 256 бочок залишалися в жупах, як плата за роботу та на господарські потреби солеварів.
Технологія давнього видобутку солі
В історичних джерелах ХVііі ст. зазначають, що на той час вздовж карпатських гір експлуатували 133 соляні джерела. Про давність розробки цих джерел свідчать назви місцевих населених пунктів – Баня Котівська, Стара Сіль, Стара Ропа, Солонське, Солянуватка, Солонське, Солець, Ясениця-Сільна. Видобута сіль не тільки забезпечувала потреби місцевого населення, а з часів давньоруської держави була предметом торгівлі. На початку ХVі ст. селянам та міщанам було дозволено за відповідну плату варити сіль, у ХVііі ст. вже були солеварні, що належали багатим власникам, а також королівські солеварні, тобто державні.
Дослідники припускають, що на початках солона вода просто виступала на поверхню землі, згодом для видобутку ропи довелось копати криниці, щоразу збільшуючи їх глибину. наступним етапом розвитку цього промислу вже було застосування технічних засобів.
Прості за конструкцією, невеликі за розмірами соляні криниці (наприклад, одна із котівських криниць мала розміри 2,21 х 2,13 м) використовувалися солеварними виробництвами найчастіше. З «вікон», джерел, криниць добували солону воду («сировицю», «росіл») мішками з волових шкір – «кошами». Для цього використовували ручні коловороти або кінні керати (у середині XViі ст. в с. котів керат приводили в рух волами). Соляну ропу виливали у посудини для виварювання солі, які називали панвами або черунами.
Вигляд давнього криничного солевидобутку.
Використовувалися панви різних розмірів – довжиною 4–7 м, відповідно шириною 2–5 м та висотою 20–30 см. Якщо вони знаходились на більшій відстані від криниць, то добуту ропу виливали в дерев’яні ринви чи корита, якими вона текла до панв. Згодом стали застосовувати систему дерев’яних труб для подачі розсолів до місця виварювання. Соляну воду доставляли до виробничих приміщень – так званих «веж», де розташовувалися посудини для виварювання. Зазвичай, вежі – це будівлі стовпової конструкції з дощаними стінами під дво- чи чотирисхилим дахом, покритим драницями або гонтою. Саме тут на відкритому вогні у панвах виварювали соляну ропу в одному чи кількох приміщеннях, а поруч розташовували тимчасові склади солі. При більших вежах робили піддашшя для возів, на які вантажили сіль в негоду. В інвентарних книгах ХVііі ст. читаємо про солеварні споруди великих розмірів з більшою кількістю посудин для виварювання солі, з великою каддю для сировиці, коморою для зберігання готової солі, кімнатою писаря та майстернею, де виготовляли бочки для солі. криниць для видобутку було менше ніж веж, оскільки одна криниця могла забезпечити сировиною для виварювання кілька веж. Від якості сировини в криниці (чи достатньою була в ній концентрація солі) залежав процес виробництва. Часто використовували спосіб збагачення розсолу, коли сировицю з меншим вмістом солі переливали за допомогою коловорота в криницю з насиченішими покладами солі, де вона ставала більш солоною і придатною до виварювання.
Для збільшення насиченості соляної води з малою концентрацією солі її виливали в бочки і витримували в них кілька тижнів. Потім зливали верхній шар води, а із сировиці, що залишилась, виварювали сіль. За процесом виварювання солі на відкритому вогні постійно стежив «зварич», помішуючи ропу, аби сіль не пригорала. Цей робітник був відповідальним за дотримання технології процесу солеваріння.
Взимку на виварювання однієї панви витрачалося часу на одну третину більше, ніж влітку. Відповідно, зимове виварювання солоної ропи було більш затратним і за часом, і за кількістю використаних дров. З описів солеварень відомо, що якщо влітку на виробництво солі із сировиці з великою концентрацією солі йшло три підводи дров, то взимку випалювали 4–5 підвод дров, зокрема частину дров витрачали ще і на освітлення у нічний час.
Продуктивність виварювання солі залежала не тільки від якості «сировиці» (добутого розсолу), але й від температурних умов та стану посудин для виварювання – панв. З інвентарних описів 1753 року відомо, що нова металева панва солеварні у с. котів видавала від 31 до 37 бочок солі на тиждень, за цей час її заливали сировицею 12–13 разів. За 40 тижнів виварювали 480 панв, з яких вироблялось понад 16 тисяч бочок – практично це й був річний показник. Значно гіршою була продуктивність старих посудин.
Середньовічні солеварні, зварич.
Видобуток соляного розсолу з криниці.
Соляна криниця, с. Бабине Самбірського р-ну (1886 р.)
Історичні документи дають інформацію про собівартість видобутку солі прикарпатських солеварень. Витрати на виробництво однієї бочки становили 24 гроші (15 – на дрова, 3 – на бочку, 2 – зваричу, 1,5 – працівникові, що наливав і виливав сировицю, 1,5 – погоничу волів або коней та 1 грош писареві). Реалізували бочку за злотий і один грош, а отже, прибуток з неї становив 12 грошів.
Частина солеварних веж спеціалізувалась на виробництві «топок» солі – виварену сіль зсипали у дерев’яні форми у вигляді зрізаного конуса. набиваючи сіль в топки, робітники стежили за рівномірністю наповнення форм, щоб при всиханні сіль не кришилася і топка солі мала встановлену вагу 1 кг. крім цього трудомісткого процесу не менш відповідальним було висушування солі в дерев’яних формах біля вогню, а потім – у спеціальних сушарнях, які могли бути різної величини. Вже в документах ХVі ст. є згадки про такі топки, і виробництво їх тривало майже до ХХ ст. Прикарпатські солевари масово виробляли сіль у цій розповсюдженій формі для продажу на внутрішньому ринку.
Випарювання солі на вогні.
Для населення краю солеварний промисел був одним з основних занять. крім тих працівників, які були безпосередньо зайняті на виробництві солі – зваричі, формувальники, кератники, що добували (тягнули) сировицю, тут ще працювали ковалі, бондарі, люди, які перевозили сіль на склади та інші допоміжні робітники.
Відомі бориславські солеварні XVI-XIX ст.
Котівська солеварня
Котів (Баня Котівська) – старовинне селище, яке тепер є мікрорайоном Борислава, у минулому – відоме місце видобутку солі, де існували дві промислові солеварні. Перша з них діяла з XVi ст. і була розташована на сучасній вулиці івана Франка. Її будівля була вкрита ґонтом, а соляна вода для виварювання бралась з великої соляної криниці в місці під назвою «Соляна вода». Вода проходила через систему дерев’яних каналів, які вели до спеціальних резервуарів, де відбувалось випарювання води та збирання солі.
Баня Котівська на старій мілітарній мапі "Mapa topograficzna Królestwa Galicji i Lodomerii z lat 1779–1783".
Друга котівська солеварня була заснована в XVII ст. в підніжжі гори Раточини поруч з сучасною вулицею Лисенка. У ній використовувались спеціальні великі плити-панви, на яких відбувалося випарювання води, що була набрана з тієї ж криниці «Соляна вода». Воду нагрівали на вогнищі, що забезпечувало швидке її випаровування та видобуток більшої кількості солі. Друга солеварня в Бані котівській належала родині Жупних, яка мала значний вплив на економічний розвиток міста та околиць.
Борислав і його райони на польській військовій мапі 1934 року.
Обидві солеварні забезпечували місцевих жителів та мешканців сусідніх міст і сіл сіллю, а також передавали сіль до збірника в Перемишлі. Проте, на початку XiX століття, із зростанням інших регіональних промислів виробництва солі, в тому числі в Дрогобичі, соляний промисел в Котові (Бані Котівській) зупинився.
Котівська солеварня у витязі з реєстру соляних криниць Прикарпаття, XVI ст.
Котівська солеварня в реєстрах XVII ст.
Тустановецька солеварня
В селищі Тустановичі (тепер мікрорайон Борислава) недалеко від річки Лошань під горою маґестра біля сучасної вулиці Тустановецької розташовувалася Тустановецька солеварня, яка була важливим джерелом солі для Галичини до початку ХіХ століття. Будівля солеварні мала типову для того часу архітектуру та знаходилась поряд з криницею з солоною водою. Зовнішній вигляд солеварні був досить простим – як покрівельний матеріал використовувався дерев’яний ґонт, а дерево, з якого будували солеварню, вимочували в нафті, щоб забезпечити стійкість до соляної ерозії.
Солеварня в Тустановичах працювала за принципом середньовічної мануфактури. Вся сіль вироблялася шляхом випарювання в спеціальних панвах, за які сплачувався податок безпосередньо до королівської казни. окрім соляних джерел, солеварня використовувала також соляну ропу (солений розсіл з-під землі), яка вистоювалась в спеціальних ємностях.
Кожна панва Тустановецької солеварні мала своє маркування від короля. Сіль з Тустановецької солеварні використовували не лише в Галичині, а й при королівському дворі, а також як валюту у часи середньовіччя.
Тустановичі на мапі фон Міга "Mapa topograficzna Królestwa Galicji i Lodomerii z lat 1779–1783".
Тустановичі на польській військовій мапі 1934 року.
Солеварня в Ясениці Сільній
Після приєднання Галичини до австро-Угорщини 1867 року кількість панв значно зменшилась. В незначних обсягах солеваріння продовжилось в часи Першої світової війни. У 1920-х роках були збудовані кілька дрібних приватних солеварень, але до 1950-х років соляна промисловість в селі припинилась.
Сьогодні в Ясениці-Сільній відомі кілька джерел з високою концентрацією солі та одна соляна криниця, яка є пам’яткою соляної історії селища.
Ясениця Сільна на старих мапах.
Солевидобуток поблизу Уріжа
Джерело: „HISTORIA SOLĄ PRZYPRAWIANA” Przewodnik po gminie Sanok i Borysławiu (2023)
© Портал SPADOK.ORG.UA
