СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

Про трипільців і Україну як Батьківщину колеса

e-mail Друк

trypoliukreeeАнтиукраїнське зубоскальство про древніх укрів - наслідок дрімучого невігластва. Журналістика, як і політика для мене - всього лиш хобі. За своїм основним родом занять я викладач вузу і "пишучий" вчений: культуролог, історик, філософ. І в останні роки в центрі моїх наукових інтересів перебуває якраз найдавніша історія України. Ті самі "древні укри", про які останнім часом так люблять іронізувати "друзі" України з Партії регіонів із "завушною" технічною освітою і твердим знанням російської абетки.

До речі, спочатку про сам термін "укри". Немає сумніву, що його наші "друзі" вживають в чисто іронічному сенсі, як очевидний приклад повної близькості "свідомих" і їхньої, мовляв схильності до нестримного фантазування про якусь там давню історію України. Адже зрозуміло, що ніякої України в давнину не було, була Єдина Русь, а отже, і ніяких "укрів" бути не могло, адже саме слово "Україна", на їхню думку, походить від слова "окраїна". Ось як, наприклад, пише якийсь придурок з сайту "Абсурдопедія": "Найдавніші укри жили на березі гіперборейського океану 140000 років тому, каталися на динозаврах і велосипедах, полювали на трилобітів і поклонялися Ктулху. З настанням льодовикового періоду укри були змушені мігрувати на південь, при цьому від єдиного народу відкололися незалежні племена: угри, огри, негри, обри (успішно вимерлі), орки, урки, турки і індоєвропейці. Решта укрів консолідувалися як свідомі українці і організували Трипільську культуру і Атлантиду. "

Але ось середньовічний німецький хроніст Відукінд Корвейський у своїй книзі "Діяння саксів" (російський переклад випущений в Москві видавництвом "Наука" в 1975 році) був про укрів дещо іншої думки. У нього укри (uchri) - одне із західнослов'янських племен. У російському коментарі до глави 42 книги ІІІ "Діянь" сказано: "Мова йде про похід німців проти племені укрів у 954 р. Причиною походу була, очевидно, відмова останніх від платежу податі. У Німеччині надавали великого значення цьому походу, про що свідчить участь в ньому герцога Конрада Лотарінгського. Приборкання укрів у 954 р стало прелюдією до виступу полабських слов'ян у 955 р." До речі, тоді в результаті декількох потужних повстань полабські слов'яни (включаючи укрів) ще на сто п'ятдесят років звільнилися від влади німецьких імператорів і християнських єпископів.

Так що давнє слов'янське плем'я укрів існувало! Я тут зовсім не стверджую, що ті укри з ранньосередньовічної німецької хроніки мали якесь безпосереднє відношення саме до території сучасної України. Хоча це аж ніяк не можна виключити. Справа в тому, що землі полабських і поморських слов'ян за річкою Одер (Одра), тобто велика частина колишньої НДР, не є "споконвічними слов'янськими землями". У 5-6 століттях нашої ери слов'яни витіснили з території між ріками Вісла і Ельба вандалів і інших германців і зайняли ці їхні землі. А прийшли вони з більш східних районів, перш за все з території сучасної Західної України. І швидше за все звідти ж перенесли на нові місця свої племінні назви. Саме так хорвати з Прикарпаття (сучасні Львівська та Закарпатська області) перенесли свої назви в сучасну Хорватію, а на території Болгарії пізніше були відомі сіверяни (основна територія яких - Лівобережна Україна аж до Харкова).

Таке «подвоєння назв» слов'янських племен - взагалі дуже поширене явище. Наприклад, серед тих же полабських слов'ян було плем'я сербів, ще й зараз так себе називають їх нащадки - невеликий народ лужичан на сході Німеччини. А сучасна Сербія, як ми знаємо, знаходиться зовсім в іншому місці. Або поляки: сама назва Польща походить від слова поляни, так називалося плем'я в районі сучасної Познані. А хто знає хоч трохи історію, той пам'ятає, що «поляни, нині звані Русь» - це те плем'я з центром в місті Київ, яке стало ядром Київської держави. Якщо хто нам і є справді єдинокровні брати, так це поляки!

Іноді більш загальна назва переносилася на окреме плем'я на новому місці (чи не те сталося і з украми?). Наприклад, усі слов'яни добре знали, що вони - «слов'яни», тобто спілкуються зрозумілими один для одного словами, на єдиній мові. Але це слово стало позначенням ще й трьох окремих слов'янських племен. Нащадки одного з них згодом створили державу Словенію на Балканському півострові, інші - Словаччину. А треті переселилися далеко на північ і довго називалися теж «словени». Їх племінним центром став спочатку місто Руса (нині - Стара Русса), а потім - Великий Новгород...

Бувають приклади і більш заковиристі. Так, за часів Стародавнього Риму на території Чехії жили бойі - плем'я, яке історики зазвичай вважають кельтським. Від нього Чехія і отримала свою латинську назву Богемія. Але в українських Карпатах досі живе етнографічна група українців, іменована бойки. У них звернення «хлопче», «агов, хлопець» звучить як «бойє». Є в Чехії і стародавнє містечко Києвець...

До речі, у другому столітті нашої ери, під час максимального розквіту Римської імперії їй довелося вести з повним напруженням сил грандіозну війну із союзом всіх варварських племен Європи від гирла Рейну до гирла Дунаю. Та війна закінчилася «внічию». І серед цих племен одним з найсильніших і найнебезпечніших для Риму було плем'я, що жило десь на північ від Карпат. Це плем'я називалося костобоки. Назва для нас досить виразна. Втім, німецькі вчені і до цього дня категорично заперечують слов'янське походження цього племені...

Як відомо, одна з найдавніших зафіксованих в античних джерелах назв слов'янських племен - венеди. Норвежці досі називають Росію Венедією, а в старовину Балтійське море часто називали Венедським. Німці називають слов'ян загальним словом winden, wenden. Але в той же час ще раніше, починаючи з першої половини першого тисячоліття до н. е. на північному сході Італії відомі венети. Ця область і по сей день називається Венето, її столиця - місто Венеція.

Про мову італійських венетів відомо дуже мало (майже нічого, якесь число невеликих, в основному надгробних написів). З того, що відомо, лінгвісти роблять висновок про те, що у італійських венедів була своя власна мова, не дуже схожа на всі інші. Але це само по собі нічого не означає. Наприклад, у середні століття існували дві різні країни під загальною назвою Болгарія. Одна Болгарія була там же, де й тепер, інша - в середньому Поволжі, її столиця місто Булгар перебувала на території сучасного Татарстану. Прямі нащадки волзьких болгар - сучасні чуваші. А на території сучасної Болгарії завоювавше її тюркське плем'я болгар швидко перейняло мову у місцевих слов'ян (завоювали територію Болгарії за сто років до них). Так могло бути і з італійськими венетами. Крім того, крім венетів-слов'ян і венетів з Венеції відомі ще і треті венети: кельтське (родинне сучасним ірландцям) плем'я на півострові Бретань, нині це крайній північний захід Франції. Там же, до речі, знаходиться інше місто Брест...

Взагалі походження назви "Україна" - дуже непроста проблема. Але сміятися над "древніми украми" - це як мінімум розписуватися у своєму дрімучому невігластві. До речі, назва "Україна" в значенні, близькому до сучасного, вперше з'являється в руському літописі ще у 1187 році в повідомленні про смерть переяславського князя Володимира Глібовича: "і плакали по ньому всі переяславці ... За ним же Україна багато потужила". Але часто це слово тоді вживалося в значенні якогось району сучасної Західної України. Однак і територія сучасної Центральної Росії в межиріччі Оки і Волги в давньоруських літописах кілька разів названа... Україна Заліська! До речі, ті райони значною мірою заселялися якраз колоністами з Галицької землі: так з'явилися в околицях Москви такі галицькі назви-двійники, як Галич і Звенигород. Точно так же, як пізніше на Харківщині з'явився новий Золочів, явно названий так на честь свого галицького двійника...

Наступний міф - твердження про те, що "раніше такої країни, як Україна, взагалі не існувало". Добре, питання до тих, хто може легко відрізнити велосипед від трилобіта: А що раніше існувало на місці тієї країни, яка зараз має назву Україна?

Перший рівень поглиблення в історію: до України ця територія мала назву Русь. Але тільки територія майбутньої України з центром в Києві називалася "Мала Русь". На відміну від "Великої Русі" - куди більшій території, що доходила вже в домонгольські часи до Льодовитого океану. У чому сенс протиставлення назв Великої і Малої Русі? - Наприклад, у древній Греції Великою Грецією називалася не власне Греція, а грецькі колонії на півдні Італії - тобто землі, завойовані і колонізовані греками. У Франції центральна історична провінція (Париж з околицями) називається Іль-де-Франс - Острів Франція. У сусідній Польщі Малопольща - це території навколо міста Краків, який і був в середні століття столицею Польщі. Велика Польща - це території навколо міста Познань, взагалі-то теж древній польський край, і найперші польські князі походили якраз звідти. У цьому сенсі Новгород як перша столиця Великої Русі служить повною аналогією. Але в цілому простежується така картина, що Мала Русь - це Русь "у вузькому сенсі", "власне Русь", ядро ​​Русі. Інакше кажучи, це землі Південної Русі з центром у Києві.

Якщо ми подивимося на середньовічні і навіть набагато пізніші західноєвропейські мапи Європи, то ми з подивом виявимо, що на них назви «Росія», «Рутенія» або «Русь» відносилося саме до території сучасної України. А територія сучасної Росії називалася «Московія». Коли галицько-волинський князь Данило Галицький був проголошений королем, створена ним держава отримала назву Королівство Русь. 1658 року гетьман Іван Виговський підписав договір з поляками про перетворення Речі Посполитої в триєдину державу, до складу якої входили б на рівних правах Польща, Литва (включаючи Білорусію) і Русь. Під Руссю розумілася як раз Україна зі столицею в Києві. Загальна самоназва українців тоді була русини, на відміну від литвинів (білорусів) і московитів.

До речі, залишилися абсолютно точні описи того, як виглядали русини в епоху Київської Русі. Ось як виглядав київський князь Святослав: «Візантійський історик Лев Диякон бачив Святослава, коли той підписував договір з Іоанном Цимісхієм у 971 році на Дунаї, і залишив такий опис руського князя: «Він переплив через річку в скіфському човні і гріб на рівних зі своїми людьми. Він був середнього зросту, широкоплечий, з довгими і розкішними вусами. Ніс схожий на обрубок, очі блакитні, а брови широкі. Його голова була поголена, і залишений тільки чуб на одній стороні, який служив символом знатного походження. В одному вусі він носив золоте кільце з двома перлинами і рубіном між ними: його біла сорочка відрізнялася від сорочок його людей тільки тим, що була чистішою: він виявився похмурим і диким». Цей опис має чимало рис (оселедець особливо), що нагадують вигляд козацького гетьмана XVI століття». Звідси і походить російське прізвисько українців «хохол». Як бачимо, нічого спільного з виглядом етнографічних московських селян і бояр зовнішній вигляд київських князів і взагалі русинів не мав. Це, до речі, підтверджує і ще більш раннє зображення русина з Мартинівського скарбу 7 століття в Черкаській області. Найбільше воно нагадує костюм карпатських горян.

А що значить саме слово «Русь»? - А ніхто цього точно не знає. Часто це слово пов'язують зі скандинавами - тими самими варягами, від яких походить династія київських князів Рюриковичів. Фіни досі називають шведів ruotsi. Але самі скандинави (як і конкретно вікінги) себе так ніколи не називали. Хоча іноді веслярів на їх кораблях називали жартома roosman - «мокрі люди». З іншого боку, серед іраномовних за мовою сарматів (які багато століть жили на південному сході України) було відоме плем'я роксолани, або русколани. Хмельницький говорив: «Ми, козаки, сарматського роду». З третього боку, під Києвом, як раз на землі древніх полян тече річка Рось. Ця назва дуже давня і теж пов'язана з поняттям «роса», «волога»... Загалом, з назвою «Русь» справа йде, як і з назвою «Україна»: є кілька різних версій, але немає загальновизнаної!

А як називалася територія України до того, як вона стала називатися Руссю? Сприймалася вона єдиною цілісною країною? Чи мала вона єдину самоназву, або, як люблять висловлюватися наші «блакитні», вона представляла собою конгломерат історично не пов'язаних між собою регіонів? - Про це найкраще поцікавитися у греків - народу, який безперервно живе на півдні України ось уже понад два з половиною тисяч років. Перша грецька колонія на нашій землі була заснована на острові Березань поблизу входу в Дніпровський лиман ще в 7 столітті до н. е. Трохи пізніше був заснований Пантікапей - місто, яке з того часу безперервно існує до наших днів, тепер називається Керч. Нащадки перших грецьких колоністів жили в Криму до 1944 року, коли були разом з кримськими татарами вислані з Криму - взагалі ні за що, «за компанію». Зараз дехто з них повернувся, але більшість повернулося прямо в Грецію. Однак дуже багато греків і зараз живе у нас в районі Маріуполя, куди вони переселилися з Криму на запрошення Катерини II. Чимало греків традиційно жили і в містах України, при гетьманах - особливо в Ніжині. Грецьке коріння має відома в Харкові сім'я Капністів. Загалом греки точно були в курсі справи.

Так ось, греки завжди розглядали територію України як єдину країну під загальною назвою Скіфія. Межі Скіфії на сході доходили до до річки Дон, на заході - до гирла Дунаю (або Дністра) і Карпатських гір, на півночі - до непрохідних лісів Полісся. Загалом, вони досить точно відповідали сучасним кордонам України. Дуже характерно, що всі грецькі стародавні та середньовічні історики затято іменували всіх жителів цієї країни скіфами. Вони так часто називали і німецьких за походженням готів, і слов'ян, і кочівників-тюрків на кшталт печенігів і половців. Так що сучасні дослідники часто скаржаться, що з грецьких історичних текстів неможливо зрозуміти, про який власне народ йдеться. А мова там просто йде про населення Скіфії.

Однак і археологи також часто підкреслюють певну культурно-політичну єдність всієї території України ще з глибокої давнини. Наприклад, подивимося на цю археологічну карту Готії в третьому столітті нашої ери. Ця карта, як бачимо, майже збігається з сучасними кордонами України. Вона складена зовсім навіть не українськими націоналістами, а московськими вченими, і видана в солідному багатотомному виданні «Історія Європи». Але до цієї карти слід додати, що з часом готи взяли під свій контроль майже весь Крим. З цієї карти зовсім не випливає, що германське плем'я готів становило тоді все населення Скіфії або навіть його більшу частину. У «Готській історії» Йорданом точно передано, що підкореним населенням на цій території були насамперед слов'яни. Природно, греки і готів іменували найчастіше скіфами. Потім готів розбили гуни - плем'я, яке прийшло від кордонів Китаю. Готи були змушені тікати за Дунай - на територію Римської імперії. Там вони успішно повстали проти римлян і навіть з часом захопили сам Рим. А слов'яни залишилися на своїй землі...

На сім століть раніше, в п'ятому столітті до Різдва Христового перший грецький історик Геродот значну частину своєї книги присвятив Скіфії. Він підкреслював, що Скіфію населяють різні племена і народи. Але в той же час Геродот чітко вважав Скіфію єдиною країною і навіть єдиною державою, де всі племена підкорялися племені царських скіфів. Ці царські скіфи прийшли сюди (як і пізніше гуни) далеко зі сходу, з передгір'їв Алтаю. Однак місцеве населення, яке змушене було їм підкоритися, нікуди не поділося. Воно жило тут до скіфів і живе донині. Більшість істориків вважає, що при скіфах основну частину населення лісостепових районів Правобережної і частково Лівобережної України складали безпосередні предки слов'ян. Зокрема, протослов'янські вихідці з території Правобережної України становили значну частину населення великого міста Скіфії під назвою Гелон. Це місто (нині - Більське городище) знаходилося приблизно в ста кілометрах від сучасного Харкова, приблизно на півдорозі між Полтавою і Сумами. Про його жителів Геродот шанобливо писав, що ті з культури - еллінів...

Геродот писав, що інша загальна назва скіфів - сколоти. На межі Хмельницької та Тернопільської областей України і донині існує містечко Скалат. Воно відоме за документами з 14 століття, а швидше за все набагато старіше. Але неподалік від нього знаходиться село Старий Скалат, біля якого археологами розкопано чимало багатеньких курганів скіфського часу. До речі, в ранніх джерелах слов'ян часто називають склавинами, наприклад, середньовічні арабські географи називали їх сакалаба... 

Між іншим, середньовічні арабські географи згадували і місто Харка, як одне з головних міст Русі. Нагадаємо, що українські козаки заснували полкове місто Харків безпосередньо на місці стародавнього Харківського городища. Від городища зберігалися високі вали, а частково, мабуть, і підземелля. І саме на частинах цього городища були потім побудовані Покровський монастир і Харківська фортеця. Буквально в минулому році молодий харківський археолог Ірина Голубєва довела, що Харкову в будь-якому разі не 355 років, що місто тут продовжувало існувати навіть під владою Золотої Орди...

А за розкопками на інших городищах Харківщини ми зазвичай бачимо таку картину: сучасний населений пункт побудований на місці козацької (або царської) фортеці, яка побудована на місці городища часів Київської Русі, яке побудоване на місці ранньосередньовічного слов'янського городища, яке побудоване на місці скіфського городища. Люди тут завжди відчували себе прямими спадкоємцями колишніх жителів. Вони не завойовували цей край - вони поверталися на споконвічну землю предків.

Але повернемося до скіфів і греків. Загальновідомо, що правителі в Скіфії - царські скіфи були за своєю культурою степовими кочівниками і з водою не дуже-то товаришували. Але тим цікавіше виглядає давньогрецький термін «скіфський якір». Справа у тому, що навіть такі вправні стародавні мореплавці, як фінікійці, вживали в якості якоря просто важкий камінь з діркою. А ось греки стали згодом використовувати якір сучасного вигляду, з «лапами». І на думку самих греків, вони запозичили такий якір у жителів Скіфії.

Але власне скіфи прийшли в наші краї приблизно у 8 столітті до н. е. До них тут жив народ, ім'я якого відомо з ассирійських і грецьких джерел. Це кіммерійці (гіміра), яких давньогрецький поет Гомер називав найсправедливішими з людей. Він писав про міста кіммерійців. І дійсно, на півдні України і в другому тисячолітті до н. е. (чотири-три тисячі років тому) відомі досить великі поселення площею в кілька гектарів, з великими кам'яними будівлями. Кіммерійців часто ототожнюють з племенами Зрубної археологічної культури. І тоді, в бронзовому столітті населення в більшій частині території сучасної України об'єднувало чимало загальних культурних рис, але при цьому воно залишалося багатоетнічним, причому значну його частину очевидно складали прямі предки слов'ян.

Хоча вже у бронзовому столітті термін «слов'яни» до наших предків  не застосований. Справа у тому, що слов'янські племена розмовляли на єдиній зрозумілій протослов'янській мові ще порівняно недавно, в першому тисячолітті нашої ери. На тисячу років раніше, в першому тисячолітті до н. е. у них була спільна мова з древніми балтами, предками сучасних литовців і латишів. У нас з ними досі збереглося чимало спільних слів. А в бронзовому столітті предки слов'ян говорили спільною мовою ще з цілою низкою майбутніх окремих індоєвропейських народів.

Зокрема, чимало спільного із слов'янськими мовами має санскрит - мова Стародавньої Індії. Стародавні священні тексти індусів (які і збереглися на санскриті) називаються Веди. Погодьтеся, це слово нам зрозуміло: наші «відомості», «відати» і «відьма» - від того ж кореня. Саме з арійцями, майбутніми завойовниками Індії археологи пов'язують катакомбну археологічну культуру раннього бронзового століття. Найбільш ранні їх пам'ятники відомі у нас на Сіверському Дінці. Цю думку археологів зараз блискуче підтверджено генетиками. В останнє десятиліття в світі відбувається справжній бум генетичних досліджень людей. Особливо цікаві дослідження по так званій Y-хромосомі, специфічно чоловічій, яка може передаватися тільки від батька до сина. Так ось, з цієї чоловічої Y-хромосоми українці і частина південних росіян виглядають як рідні брати з... чоловіками вищих каст сучасної Північної Індії і Пакистану!

Племена катакомбної культури завоювали не тільки Індію. Вони широко вторглись на Близький Схід і створили там державу Мітанію. Ймовірно, вони ж завоювали навіть Єгипет, коли там захопила владу чужоземна династія гіксосів. Але цим вони займалися вже на чолі строкатого союзу місцевих племен Близького Сходу. Єгипетські художники чітко зафіксували європейський, «арійський» вигляд єгипетської знаті, яка билася на колісницях. Можете самі переконатися: козацький «оселедець» на місці. Взагалі ця «хохляцька» зачіска, цей відмітний знак воїнів відомий і у германців, він сягає своїм корінням ще в епоху індоєвропейської єдності. Тільки до нього ще іноді додавалася косичка на потилиці: знак касти жерців, який і зараз носять всі індійські брахмани.

Ще цікавіше те, що у самих українців, а також у сусідніх з ними румун і південних росіян збереглися перекази саме про те, що їх територія служить джерелом життєво необхідної сакральної інформації для деяких далеких блаженних мудреців - рахманів. Це обряди і перекази про Рахманський Великдень: «В Галичині існує повір'я, що шкаралупи, допливши в Рахманського краю, звертаються в яйця і кожне яйце йде на 12 Рахман, що живляться від нього протягом року. Пускаючи шкаралупу на воду, зберігають мовчання або кажуть: «плиньте в рахманьскі край». На Рахманський Великдень в середу по четвертому тижні після Великодня за традицією не працювали. В Україні на Рахманський Великдень ламали березові гілки, приписуючи їм цілюще значення (правлять кістку). Віра в рахманів була дуже поширена на території Подністров'я. У документах з цієї місцевості зустрічаються слова «Рахманний» (добрий, хороший), «Рахманна» ( «родюча» - про землю). Кидаючи в річку шкаралупу крашанок, жителі Подністров'я були впевнені, що яйця (вже цілими) припливуть до «блаженних Рахманів».

Саме до цієї епохи відноситься і шанування тризуба - священного символу як древніх аріїв, так і стародавніх слов'ян. Тризуби грецького Посейдона, індійського Шиви і наш український Тризуб мають спільне походження!

Подібний військовий успіх «катакомбників» з Сіверського Дінця пов'язаний з тим, що саме вони винайшли легку бойову колісницю - ключовий вид зброї на наступну тисячу років. І знову-таки: частина «катакомбників» пішла завойовувати невідомі далі, а частина залишилася на рідній землі, яку потім назвуть Україна...

Спускаємося ще глибше: четверте-третє тисячоліття до Різдва Христового, мідний вік. В цей час населення Давньої України вже вміло обробляти мідь. А добували мідну руду на Донбасі, зокрема, в районі сучасного Бахмута: вже і тоді це був гірницький край. Думаю, в четвертому тисячолітті до н. е. всі жителі нашої країни могли легко порозумітися між собою: в цей час єдина індоєвропейська прамова ще тільки розділилася на окремі наріччя, з яких згодом виникнуть індійські, іранські, слов'янські, балтські, німецькі, кельтські мови, грецька, албанська, вірменська, латинська, а також ряд нині вимерлих.

Археологічна територія України в цей час теж досить однорідна: степові райони займають племена так званої Ямної археологічної культури, північ - племена Культури шнурової кераміки і бойових сокир. Всі ці племена - прямі предки індоєвропейців, в тому числі і слов'ян. Їх називають ще курганними культурами: в цей час виник звичай поховань в курганах, який знову-таки протримався до епохи Київської Русі. Зародилися ці курганні культури в кінці 5 тисячоліття до н. е. в районі між Дніпром і Доном, де тоді існувала Середньостогівська археологічна культура. Далі на схід, до Волги в цей час відома Хвалинська археологічна культура - по суті варіант Середньостогівської.

Природно, що російські археологи дуже гаряче, але бездоказово стверджують, що ця культура, тобто предки всіх індоєвропейських народів, раніше виникла на Волзі і лише потім просунулася до Дніпра. Однак на Волзі у цієї культури немає прямих попередників. У той же час на Сході України у середньостогівців є пряма спадкоємність з племенами більш ранньої Сурської і частково Дніпро-донецької культур епохи неоліту. Нагадаю, що неоліт - епоха, коли люди користувалися кам'яними знаряддями, ще не знали металів, але вже навчилися робити керамічний посуд. А племена Сурської культури - прямі нащадки племен Кукрекської культури на півдні України (особливо в Криму). Це вже епоха мезоліту (приблизно 10 тис. років тому), коли тільки закінчився льодовиковий період, і люди винайшли лук і стріли, а також човни і рибальство. Так що ми - прямі нащадки людей, які жили на цій землі вже 10 тисяч років тому, а наша мова - прямий нащадок мови тих людей.

Принесли мені для сина чудовий російський мультик. «Жихарка» називається. Мультик прекрасний, але в якості заставки до нього йде такий зовсім не дитячий текст: «Ми живемо в Росії. Наш герб - могутній двоголовий орел... (бла-бла-бла) Наша столиця - Москва, найбільше місто Росії, а Росія - найбільша країна світу. Вона лежить відразу в двох частинах світу - Європі та Азії. Там, де їх розділяють Уральські гори, стоїть славетне місто майстрів - Златоуст. У цих місцях археологи знайшли стародавнє поселення Аркаїм (на зображенні напис: «місто Аркаїм»). Тут вперше приручили коня, винайшли бойову колісницю і побудували першу піч для виплавки міді. Нинішні майстри...» - і далі вже йде перехід власне до казки, котра жодного відношення до цього патріотичного «завантаження» не має.

І ось що цікаво: ніхто не заносить весь цей абсолютно маревний з наукової точки зору текст на сайт «Абсурдопедія», ніхто не сміється над «древніми Златоустами» (або «Челябами»), взагалі для Росії пишатися досягненнями живших на її землі майстрів бронзового століття - це нормальний патріотизм. Це тільки у нас в Україні безбатченки безграмотні, виродки можуть потішатися над стародавніми украми і трипільцями...

Щодо Аркаїму: це дійсно цікавий храмовий комплекс другого тисячоліття до нашої ери. Мідь масово виплавляли вже в п'ятому тисячолітті до н.е., і тоді ж приручили коня. Колесо ж винайшли десь в першій половині четвертого тисячоліття до н. е.

Так ось, коня приручили саме племена Середньостогівської культури - предки всіх індоєвропейських народів. Нагадаю, що дикий предок всіх домашніх коней - тарпан - мешкав на території України ще в 19 столітті. Основні терміни, що відносяться до колеса і конярства, мають загальноіндоєвропейське походження. Тільки у індоєвропейців боги роз'їжджають на колісницях... І найдавніші археологічні знахідки коліс також відомі в найранніших похованнях ямної культури, приблизно в середині четвертого тисячоліття до н.е., і знову-таки на території України. Тут колісниці на кілька століть давніші колісниць Шумеру.

Відомі в Україні і найдавніші в світі зображення колісних візків, що відносяться саме до епохи Середньостогівської культури. Це зображення в гротах Кам'яної Могили поблизу Мелітополя. Зараз там створено національний музей-заповідник.

Власне, то що середньостогівці-індоєвропейці освоїли верхову їзду і створили вози, і зробило їх непереможними воїнами. В цьому і полягає перша глобальна причина подальшого грандіозного успіху індоєвропейських народів. Але зі своєї Прабатьківщини - України - вони більше ніколи не йшли. Ми і є прямі нащадки перших індоєвропейців.

Від тієї епохи, що була шість тисяч років тому, до наших днів збереглися прямі послання. Це гідроніми - назви деяких річок і навіть струмків України, особливо лісостепової зони Лівобережної України: Полтавської, Сумської, Чернігівської, Харківської областей. Тут більшість назв річок має не слов'янське або іранське, а ще загальноіндоєвропейське походження. А від річок отримали найдавніші індоєвропейські імена і такі міста України, як Полтава, Суми, Ромни, Бердянськ, Бахмут, Лубни, Канів, Мерефа, Хорол... І Харків: в перекладі з індоєвропейської ця назва означає Срібний.

І ось тільки тепер ми нарешті добралися до епохи трипільців. Розквіт цієї археологічної культури відноситься ще до п'ятого тисячоліття до н. е.

Для мене особисто Трипільська цивілізація - певний "бічний" епізод в українській історії, що має до нас приблизно таке ж відношення, яке має до сучасних українців історія грецьких міст-держав у Північному Причорномор'ї. Ми можемо бачити в околицях Миколаєва руїни шикарного міста Ольвії, де колись стояли римські легіони. А такі міста, як Одеса, Білгород-Дністровський, Євпаторія, Севастополь, Сімферополь, Алушта, Феодосія, Керч - прямо засновані на місці античних міст. Наприклад, на місці Сімферополя була столиця пізнього Скіфського царства Неаполь Скіфський (на місці першої столиці Скіфії зараз знаходиться досить непривабливе містечко Запорізької області Кам'янка Дніпровська). Керч і частково Севастополь існували з моменту заснування і до наших днів безперервно - саме як міста. При цьому Керч (Корчев) кілька століть було саме містом Русі під владою київських і чернігівських князів. Нащадки древніх греків живуть на території України і зараз. 

Все це так. І історія грецьких міст на Півдні - частина історії України. Але якщо в словах "предки сучасних українців винайшли колесо" немає жодного перебільшення, то в словах "предки сучасних українців заснували місто Ольвію" таке перебільшення є. Очевидно, що дехто з тих стародавніх греків і їх нащадків у результаті влився до складу українського етносу. Досить згадати про багатолюдні грецькі колонії в містах Київської Русі і гетьманської України. Але так само очевидно, що ті давньогрецькі міста все-таки заснували предки сучасних греків (тих же греків-ромеїв з району Маріуполя), а не сучасних українців.

Ситуація, напевно, виглядала б інакше, якби у тих стародавніх греків не залишилося прямих нащадків, прямих спадкоємців їхньої мови і культури. Тоді б, я думаю, у нас було б значно більше підстав (і спокуси) проголосити головними спадкоємцями себе, улюблених. І говорити про древні Ольвію, Тир, Херсонес, Пантікапей як про наші давні українські міста. Повторюю, не те щоб для цього взагалі не було підстав. Нам культура Стародавньої Греції - зовсім не чужа. Але у древніх греків є сучасні спадкоємці, мова яких походить від старогрецької.

А у трипільців в сучасному світі прямих спадкоємців немає. І оскільки найвидатніші їх досягнення безпосередньо пов'язані саме з територією України, то ми, її нинішні мешканці і є прямими спадкоємцями трипільців. Причому вплинули вони свого часу на предків українців не менше, ніж греки. І теж частково влилися до складу наших предків. Так що в наших жилах тече чимала частка крові трипільців. І ми маємо право пишатися їх культурою і її досягненнями, тим, що взагалі на нашій землі ця вражаюча цивілізація була. Але все-таки непогано б пам'ятати при цьому і те, що ми в першу чергу прямі нащадки тих, хто чимало століть боровся з трипільцями і врешті-решт поламав і знищив їх цивілізацію.

Про східних сусідів трипільців - племена середньостогівської культури, винахідників колеса, верхової їзди і прямих предків всіх індоєвропейських народів (включаючи слов'ян) вже йшлося вище.

У всіх індоєвропейців є одна загальна дуже характерна риса: ми всіх ворогів називаємо "зміями" або просто "гадами". А ось у білорусів ще в 19 столітті зберігся дивний звичай: селяни тримали в кожній хаті вужа, поїли його молоком, вважали "домовиком" і взагалі добрим оберегом для дому. Іноді подібним чином відносяться до змій і індуси. Або згадаємо народні казки про Змієві царівну, яка виходить заміж за молодця...

Справа в тому, що як раз трипільці були буквально "загорнуті" на зміях. Саме на вужах. Висловлюючись по-науковому, у них був виключно широко поширений культ змії. Змії в якості оберегів були типовим зображенням, зокрема, на трипільській кераміці. Причому часто змію зображали із палаючими червоними очима... Цікаво, що в Китаї, на батьківщині образу дракона, його зображають швидше у вигляді величезного Змія. Причому для китайців він - добрий і милосердний персонаж, захисник народу. Для них вираз "гад повзучий" не  лайка.

Я не дарма заговорив про китайців. Сучасниками трипільців були носії культури Яншао в Китаї. Так ось, деякі горщики культури Яншао не зможе відрізнити від трипільських навіть фахівець-археолог. Дуже схожі спіральні орнаменти, склад глини і технологія випалу. У п'ятому - початку четвертого тисячоліття до н. е. таку шикарну кераміку вміли виготовляти також подекуди на півдні в Середній Азії, в Ірані, на Близькому Сході, в Малій Азії (сучасна Туреччина), на Балканах, де-не-де в Центральній і на півдні Західної Європи... Ці культури і отримали назву культур мальованої кераміки. "Фірмовим" для них став спіральний візерунок на кераміці, що символізує швидше за все тих же змій.

Трипільська кераміка справляє враження сучасної заводської кераміки з прекрасною обпаленою червоною глиною. Дуже тверда, часто зі збереженими яскравими розписами. Індоєвропейці ж (а в наступні епохи - слов'яни, германці, іранці, індо-арійці...) виготовляли зовсім іншу кераміку. Вона чорна на зламі, погано обпалена, пухка, буквально кришиться в руках. Візерунок на ній продавлений паличкою або гребінцем, а то і зовсім відсутній. І у всіх наступних культурах аж до Київської Русі вона дуже схожа. Так і хочеться процитувати Некрасова: "Ваш слов'янин, англо-сакс і німець - не створювати, руйнувати майстри. Варвари, дике збіговисько п'яниць!". Щоправда, кажуть, завдяки товщині і пухкості стінок такі горщики могли служити непоганими термосами...

Так ось, російські лінгвісти, а саме одержавша світове визнання Московська школа компаративістики довели, що ця подібність мальованої кераміки - зовсім не випадкова, а відображає реальну етнічну близькість. Основна заслуга тут належить, на жаль, нині покійному професору і члену РАН С. А. Старостіну. Він довів, що мови народів Північного Кавказу (таких, як абхази, чеченці, лезгини), тибетців, бірманців, китайців (!), маленького народу енісейських кетів Сибіру, ​​гірського племені буришків в горах Гіндукуш на півночі Пакистану і басків в Іспанії - очевидно споріднені. Це означає, що дуже давно, значно раніше існування єдиної індоєвропейської мови існувала і єдина сино-кавказька мова, а відтак, і єдиний народ. Втім, антропологи і раніше стверджували, що у китайців і тибетців є помітна домішка європейської крові. І навіть гірше: чимало вчених знаходять переконливою також гіпотезу про спорідненість з сино-кавказькими мовами індіанських мов групи на-дене, до яких належать і знамениті апачі...

А український лінгвіст Юрій Мосенскіс успішно захистив докторську дисертацію, де доводив, що і трипільці швидше за все говорили на мовою, близькою до північнокавказьким.

Вченим навіть більш-менш зрозуміло, де жив цей прото-сино-кавказький народ. Швидше за все це була територія Малої Азії (сучасної Туреччини). Там на пагорбі з непристойно звучащую турецькою назвою Чатал-Хуюк (зараз по-російськи норовлять писати Чатал-Хююк) було розкопано стародавнє поселення епохи раннього неоліту (нового кам'яного віку, коли вже перейшли до землеробства і скотарства). Воно існувало в основному в 6-му тисячолітті до н. е. і на початку 5-го, хоча зародилося ще раніше. Це дуже велике на ті часи поселення, де могло жити до 6 тисяч осіб (деякі дослідники стверджують, що до 10 тисяч). Це населення було землеробським, вже вміло будувати невеликі зрошувальні канали, але перш за все розбагатіло на торгівлі обсидіаном (вулканічним склом з розташованого поруч вулкана). У кам'яному віці обсидіан був найціннішим каменем: з нього можна було виготовляти виключно тверді і гострі ножі, якими можна навіть було голитися. Згодом жителі Чатал-Хуюка чи не першими в світі навчилися виплавляти з мідної руди мідь. Але в Чатал-Хуюку археологи не знайшли жодних ознак майнового розшарування, там не знайдено ні залишків палаців, ні храмів. Святилища там представляли собою невеликі кімнати в будинках окремих сімей; їх знайдено кілька десятків. Загалом, хоча деякі археологи поспішили назвати Чатал-Хуюк найдавнішим в історії містом, все-таки містом в сучасному розумінні він не був. Чатал-Хуюк займав площу в 13 га і був найбільшим неолітичним поселенням на Близькому Сході. Запам'ятаємо цю цифру: 13 гектарів.

Що дуже важливо: в Чаталі вже робили високоякісну розписну кераміку, а також чудові статуетки з обпаленої глини. Поширений сюжет цих статуеток - оголена жінка (богиня?) на рогатому стільчику, в якому бачать стилізовану голову бика. Ця фігурка богині на бику дуже характерна для всіх наступних культур мальованої кераміки в Європі, включаючи Трипілля. Ну і, зрозуміло, в Чаталі дуже шанували змій...

Можна припустити, що носії сино-кавказьких мов тоді ж почали найширшу експансію як на захід, до Європи (де вони дійшли до Іспанії і Британських островів), так і на схід, де вони через Середню Азію дісталися до Китаю і Сибіру (а можливо, і до Америки). Зокрема, вони через сучасну Болгарію потрапили на схід сучасної Румунії. Там з часом виникла культура Кукутені - аналог Трипілля в Україні.

В Україні племена Буго-Дністровської культури частково злилися з Трипільською культурою. Риси їх культури (а вони теж уже були землеробами і скотарями і виготовляли глиняні горщики) з'являються у населення Лівобережної України, а в Поволжі в цей час виникає Самарська культура, в якій ряд дослідників бачить пряме продовження Буго-Дністровської.

Отже, Трипільська культура - крайня північна гілка цілого великого кола культур мальованої кераміки, вищий розквіт яких припадав на 5 тисячоліття до н. е. Це відбувалося сім-шість тисяч років тому. Не просто давно, а дуже-дуже давно.

І ми вчилися, і наші діти, на жаль, продовжують вчитися по давним-давно застарілим підручниками стародавньої історії. У них спочатку розповідається про первісних людей, а потім переходять відразу до розповідей про Стародавній Схід - Стародавній Єгипет і Вавилон. Але єдина держава (Раннє Царство) в Єгипті виникла приблизно п'ять тисяч років тому, а перші піраміди були побудовані ще на кілька століть пізніше. Єгипет зовсім не був найдавнішою цивілізацією на Землі.

Сучасною археологічною наукою незаперечно встановлено: найдавніші на Землі високі цивілізації виникли не в Азії чи Африці, а в Південно-Східній Європі. Це сталося в п'ятому тисячолітті до н. е., на території сучасних України, Румунії, Болгарії, (колишньої) Югославії, Угорщини, Греції та Туреччини. Ця епоха археологами названа мідний вік або енеоліт. Йдеться саме про європейські культури "мальованої кераміки" (їх азіатські родичі залишилися на більш примітивному рівні культурного розвитку). Саме тут була створена перша в світі писемність, перші в світі справжні держави і були побудовані перші в світі справжні міста.

У цей час на території сучасної Болгарії існувала культура Варна, в якій відомі разюче багаті "царські" могили, значно багатші, ніж поховання царів Шумеру. З однієї тільки могили було вилучено 990 золотих предметів, загальною вагою понад 1,5 кг, безліч мідних і кам'яних інструментів. Похований був одягнений в виключно гарні вбрання, тримав царський жезл у правій руці, в могилі були знайдені також частини лука, прикрашеного золотом.

Очевидно, що там вже існувала держава - задовго до Стародавнього Єгипту. Це видно і по тому, що в багатьох з цих культур (включаючи Трипільську) вже чітко видна ієрархія поселень: відкриті великі центри на кілька тисяч чоловік і розташовані навколо невеликі села і хутори. У деяких з цих поселень чітко виділяється укріплений кремль і посад, які будуть типовими для середньовічних міст п'ять тисяч років тому...

З повною підставою вчені припускають, що в землеробстві таких культур, як Гумельниця, Ведастра, Трипілля, застосовувалися соха або примітивний плуг, а в якості тяглової сили - воли. Був відомий і безколісний транспорт - сани, волокуші. Зокрема, відомі моделі саней і в Трипільській культурі, досить схожих на традиційні селянські сани.

Мідь і золото використовувалися для виготовлення прикрас, а мідь - для відливання плоских і провушних (тобто схожих на сучасні) сокир і тесел. Взагалі вже досить широко використовувалися мідні знаряддя праці: не менше, аніж в Стародавньому Єгипті при будівництві пірамід. Уже з'явилися професійні ремісники: ковалі, ювеліри, гончарі, ткачі, кожум'яки. У культурі Варна, наприклад, використовувалося вже гончарне коло. 

Відомі були і монументальні храми. Такі храми розкопані в Кесчіоареле поблизу Бухареста (культура Боян). У верхніх шарах Кесчіоареле (культура Гумельниця) відкрита модель храму з чотирьох будівель на високому подіумі. І все це - задовго до появи шумерів в Дворіччі! До речі, територія культури Гумельниця заходить і в нашу Одеську область.

До речі про шумерів. Вони прийшли в Шумер (південь сучасного Іраку) незрозуміло звідки. Але ось читаємо в абсолютно солідному науковому виданні: «Далеко від Близького Сходу, в Тертеріі, на території сучасної Румунії, знайдено кілька глиняних табличок з письмовими знаками, дуже схожими на шумерську архаїчну писемність III тис. до н. е.. Різниця в тому, що знаки для чисел пишуться кружками і півкругами, продряпаними, а не видавленими зворотнім кінцем письмового стилю, як в Шумері. Решта знаки хоча і не прочитані, але всі мають аналогії в архаїчному шумерському письмі. Виявлені вони, дивним чином, в похованнях VI тисячоліття до н. е. - епохи, коли на Близькому Сході не було ще жодних слідів справжньої писемності, та й важко уявити собі, щоб писемність не змінилася за дві тисячі років (між VI і IV тисячоліттями)». Так що не виключено, що шумери прийшли в Шумер з території культури Трипілля-Кукутені (Україна, Молдова, Румунія).

Але ще більш вражаюче враження справляє писемність культури Вінча (сучасна Сербія, а також Угорщина, Румунія, Болгарія та північ Греції). Звернемо увагу: знаки на цій табличці четвертого тисячоліття до н. е. разюче нагадують наші сучасні алфавіти і виглядають незрівнянно більш сучасніше за єгипетські ієрогліфи (які тоді ще не винайшли). Творці цієї культури будували справжні фортеці з кам'яними стінами і ровами.

Практично усі ці риси були і в Трипільській культурі - крайньому північно-східному форпості Старої Європи (як її тепер називають). Єдине: з писемністю тут ще не розібралися. З одного боку, знайдені якісь глиняні таблички з процарапаними знаками, які теж можна вважати стародавніми записками. З іншого боку, більшість археологів начебто не погоджується, що це вже справжня писемність. Але в чому зійшлися: у трипільців вже була настільки складна і досконала система знаків в орнаментах на посуді, що її можна з деякою підставою вважати протописемністю.

Зате у трипільців були і плуг, і сани, і воли, і сади з вишнями, сливами і яблунями. Були професійні ткачі, ковалі та гончарі. Були величезні будівлі в два і навіть в три поверхи, з площею поверху до 500 кв. метрів. Деякі з таких капітальних будівель - очевидні храми. 

Цікаво, що вікна будинків трипільці (як і інші народи Старої Європи) робили заокругленими або взагалі круглими як ілюмінатори. Збереглися глиняні моделі таких будинків (або святилищ).

Трипільці теж вшановували Богиню на рогатому стільчику, дуже часто її зображення робили досить абстрактними, без голови і рук. Дуже цікаві статуетки юної дівчини з трохи позначеними грудьми і головою сови: можна згадати давньогрецький культ богині мудрості Афіни, яку називали саме Діва (по-грецьки Парфенос, звідси назва знаменитого Парфенона в Афінах) і часто зображували саме у вигляді сови, в тому числі на афінських монетах. Деякі ж трипільські глиняні статуетки разюче нагадують античні торси і бюсти (які з'являться через чотири тисячі років), викликаючи і зараз справжнє захоплення.

Не менше захоплює і трипільська кераміка. У них було щось на зразок глиняних ложок або черпаків, були звичайні горщики і миски, але були й особливі ритуальні посудини дуже дивної форми. Найдивовижніші з них - посудини, по формі дуже нагадуючі театральний бінокль. Незрозуміло, що трипільці при цьому мали на увазі.

Все це було, як бачимо, приблизно на тому ж рівні, що і у інших культур Старої Європи мідного віку. І цим теж безумовно можна пишатися. Зазначу, що навіть про все вищевикладене нашу публіку, гм, електорат якось примудряються не інформувати. Але в одному найважливішому моменті Трипільська цивілізація абсолютно унікальна і не має собі рівних навіть серед інших вражаючих цивілізацій Європи мідного віку. Увага: далі буде виникати найважливіша і вражаюча, дійсно абсолютно сенсаційна інформація про Трипільську культуру. 

Насправді цій сенсації вже понад сорок (!) років. Але абсолютна більшість нашого народу про неї нічого не знає. Більш того. Зайшовши на російськомовний сайт Вікіпедії зі статтею "Трипільська культура", я побачив на ньому інформацію, застарілу ще на ті ж сорок років тому, з посиланнями на книги 1948 року видання. Напевно цю статтю багато хто намагався змінити і доповнити. Але комусь в Росії до сих пір конче потрібно, щоб ніхто не знав правди про Трипільську цивілізацію на території України. До речі, україномовний сайт не надто кращий, що мене, зізнатися, взагалі шокувало.

Отже, ще у 1964, а потім в 1968 роках в київському збірнику "Археологiя" вийшли статті зовсім навіть не професійного археолога, а професійного військового топографа Костянтина Шишкіна. Він займався розшифровкою аерофотознімків для створення нових топографічних карт Черкаської області. І побачив на них вражаючі величезні структури у вигляді декількох концентричних кіл з радіально розходячимись від центру лініями. Він правильно інтерпретував, що мова йде про гігантські древні поселення і навіть пов'язав їх конкретно з Трипільською культурою: в деяких місцях руїни (це через шість тисяч років!) все ще виходили на поверхню, а стародавні черепки і кістки виверталися при оранці. Саме цій людині світ зобов'язаний вражаючим відкриттям.

Але визнання цього відкриття зайняло багато років. Це дуже характерно для затхлох атмосфери Київського Інституту археології. М'яко кажучи, своєрідний заклад (і зараз навіть набагато гірший, ніж тоді). Але то - окрема сумна тема...

Нарешті, у 1971 році Микола Шмаглій з цього інституту зважився на розкопки на одному з таких найбільших городищ - Майданецькому. І гіпотеза Шишкіна блискуче підтвердилася. Цей Шмаглій був сама радянська ідейність - парторг інституту. Але археолог непоганий, і як людина - не позбавлений понять про совість (що для комуністів було швидше винятком). Він встиг "підняти небажаний шум". Природно, не без указки з Москви сама передова в світі радянська марксистська наука постаралася щосили зам'яти цю тему: зрозуміло, "щоб не давати їжу для українського націоналізму". Фінансування розкопок повністю припинили, Шмаглія взагалі відсторонили від теми. Але було вже пізно. Сенсація пішла гуляти по світу. В результаті ще приблизно через десять років сенсацію крізь зуби визнали: так, в географічному центрі України виявлені "поселення-гіганти" мідного віку. Хоча московські археологи досі часто намагаються не застосовувати до них термін навіть термін "протоміста"...

Але судіть самі. Я вже згадував, що Чатал-Хуюк багато, в тому числі російські археологи називають найдавнішим містом на Землі. Його площа 13 (тринадцять) га. По всій території Трипільської цивілізації, включаючи Молдову та Румунію, знаходять трипільські міста площею 50-100 га. Але на заході Черкаської області є цілий ряд ще набагато більших городищ: Майданецьке - 270 га, Доброводи - 250 га, Тальянки - 400 (чотириста) га. І такі фантастично величезні городища були зосереджені тільки на порівняно невеликій території сучасної України в басейні Південного Бугу.

Для порівняння: площа міста Києва в домонгольскую епоху, тобто під час найвищого розквіту, коли він був столицею величезної Київської Русі, становила ті ж 400 га, причому, як вказано в "Історії Києва", «своїми масштабами древній Київ перевершує не тільки всі давньоруські міста, а й чимало великих центрів середньовічної Європи».

При цьому щільність забудови у трипільців була навряд чи меншою, ніж в середньовічному Києві. Навіть в офіційному багатотомнику "Археологія СРСР" сказано: "Поселення в Доброводах (Україна) мало площу близько 250 га. Будинки в ньому розташовувалися по дев'яти-десяти кілець. Населення таких великих селищ визначається в 10-20 тис. чоловік ". Для порівняння: населення Харкова на момент відкриття тут університету (1805 рік) становила ті ж 15 тис. чоловік.

Повторюю: в ту епоху в світі не було взагалі нічого і близько подібного. Уявляю, який галас підняли б наші милі російські брати, якби щось подібне було знайдено на території сучасної Росії. Вони про Аркаїм, городище 2-го тисячоліття до н.е. (тобто на три тисячі років пізніше міст Трипілля) площею 2,5 (два з половиною) га примудрилися вуха прожужати усьому світу, наполегливо називаючи його містом, а ми не можемо розповісти світу про величезні дошумерські міста площею в 400 га! Досі, мало хто в світі знає про це!

Ще Н. Шмаглій запропонував досить переконливу паралель між "країною міст" в Черкаській області та Давнім Шумером: це були окремі, часто конкуруючі між собою міста-держави. Але не менш переконливою виглядає й інша гіпотеза: ці міста є столиці єдиної великої держави, що час від часу переносились з місця на місце. До речі, подібний звичай перенесення столиць відомий в Давньому Китаї.

...А потім Трипільської цивілізації не стало. Хоча агонія її тривала майже тисячу років. Іноді "грішать" на зміну клімату. Але куди більш правдоподібна версія про навалу наших з Вами предків - індоєвропейців, кінних воїнів і винахідників колеса. Тоді загинули УСІ культури мальованої кераміки. Вціліла лише та, що на острові Крит. Там продовжували поклонятися зміям і бику. А згодом культуру Криту перейняли стародавні греки... І на території України трипільці не зникли безслідно. Але в загальному все це - окремі теми. 

- Ігор Рассоха, 2009 рік
http://glavnoe.ua/articles/a2259

Теги:     Трипілля      Шумер      арії      індоєвропейці      укри      Україна      Кукутені      Вінча      шумери      Тертерійські таблички      скіфи      слов'яни      праісторія

Поділитись у соц. мережах:
e-max.it: your social media marketing partner
 

Підписатись 
на публікації проекту: