Вівторок
19 бер., 2024
     

Ukrainian English
♦ Етнографія ♦ Українські Карпати » ♦ Гуцульщина

Вірування мисливців Карпат

Рейтинг 4.0 з 5. Голосів: 8

Вірування мисливців Карпат

У даній статті ми поговоримо про мисливство Українських Карпат, а саме якими ритуалами та обрядами володіли гуцульські мисливці, як полювали на велику та малу здобич, як виглядали гуцульські рушниці, чи справді гуцули "стріляли гадюками" та які замовляння над ними проговорювались?  Усе це дізнаєтеся із нашого матеріалу про вірування мисливців Карпат. 

Одним з господарських занять українців було мисливство. Це заняття, поряд із збиральництвом та рибальством, є найдавнішим в історії людства. Проте, як справедливо зазначив польський етнолог пер. пол. ХХ ст. Казимир Мошинський, серед слов’янських народів мисливство ніколи не було головним господарським заняттям. Тому що у період формування цих народів, серед них й українського, головними господарськими заняттями населення, з яких вони сформувалися, уже були рільництво та скотарство [1].

  • Мисливство у слов’ян завжди мало лише допоміжне значення у системі господарювання. Незважаючи на це, мисливство протягом тривалого періоду посідало доволі вагоме місце у господарстві українського народу. За його допомогою українці­ захищали власні поля, городи, поголів’я худоби та птиці від завдання їм шкоди з боку тих чи інших диких звірів. Воно було також джерелом м’яс­ної їжі, отримання інших цінних продуктів.

Поступове освоєння українцями незаселених земель, розорювання все більших площ призвело, як і в більшості інших регіонів земної кулі, до значного зниження кількості диких звірів і, як наслідок, до суттєвого занепаду мисливства серед населення. Однак у багатьох етнографічних районах України воно зберігалося до сер. ХХ ст. Землями, на яких традиційне мисливство у др.пол.ХІХ— пер.пол.ХХст. мало найбільше поширення, були етнографічний Поліський регіон та Українські Карпати, на теренах яких розташовані три етнографічні райони — Бойківщина, Гуцульщина та Лемківщина.

Причина широкого застосування українцями Полісся та Карпат у др. пол. ХІХ — пер. пол. ХХ ст. традиційного мисливства криється у географічних умовах земель, на яких вони проживали. Ці землі містили значні площі важкодоступних територій, які вкривали великі масиви лісів. Наслідком цього було багатство дикої фауни. Саме це зумовило значне розповсюдження традиційного мисливства у зазначений період в Українських Карпатах та Поліссі.

Кожне традиційне господарське заняття було обов’язково поєднаним з різноманітними ритуалами, обрядами, повір’ями тощо. Підкреслимо, що в цілому будь-яке явище матеріальної культури народу було нерозривно пов’язане із його духовною культурою. Традиційне мисливство у цьому відношенні не складало винятку. Кожен мисливець приділяв велику увагу виконанню певних обрядів, які, згідно з народними віруваннями, повинні були принести йому успіх під час здійснення полювання, незмінно дотримувався ряду повір’їв тощо.

Ритуали і обряди мисливців Карпат

Зупинимось на ритуалах, обрядах та окремих по­вір’ях мисливців Українських Карпат др.пол.ХІХ?— пер. пол. ХХ ст. Усі вони були пов’язані з рушницею — головною зброєю тодішніх мисливців при застосуванні ними активної форми полювання. Зазначимо, що рушниці в окресленому періоді були найчастіше саморобними.

Мисливські ритуали та обряди мали два призначення — забезпечення успіху під час полювання (влучності та смертельності для звірів пострілу з рушниці) і встановлення оберегу над рушницею проти дії на неї «злих чарів», здійснюваних недоброзичливими мисливцями. Виконання мисливцем деяких обрядів, згідно з народними віруваннями, забезпечувало водночас досягнення обох зазначених цілей.

16

В українській етнологічній науці мисливським віруванням у цілому було приділено небагато уваги. На поч. ХХ ст. етнограф Володимир Шухевич у своїй монографії «Гуцульщина» вперше широко розглянув це питання. Проте у його праці практично міститься лише переказ зібраних автором польових даних. Відсутні узагальнення або ж систематизація [2]. Дещо пізніше етнограф Петро Шекерик-Доників також­ навів різноманітні обряди та повір’я мисливців Гуцульщини, подавши їх опис у художній формі в творі «Дідо Иванчік» [3]. Обидві зазначені праці стали головними писемними джерелами при написанні нашої розвідки. Цінні джерельні дані, використані у статті, містяться також у творах деяких польських етнографів пер. пол. ХХ ст. [4]. У др. пол. ХХ ст. вивчення мисливських вірувань на українських землях практично повністю зупинилися. Лише після проголошення незалежності України, у 1990-х рр., вийшла стаття дослідника Григорія Аркушина про мисливські повір’я Західного Полісся. Ця розвідка не містить узагальнюючого матеріалу. У ній опубліковано цінні польові відомості, зібрані автором протягом декількох років. Головною метою статті Г. Аркушин назвав фіксацію і, як наслідок, збереження для науки мисливських повір’їв, а також викликання зацікавленості у їхньому зборі та дослідженні [5].

Важливим джерелом для нашої розвідки стали також зібрані польові матеріали [6].

Обряди з гадюкою

Значна кількість мисливських обрядів, метою яких було забезпечення успішності полювання та встановлення оберегу над рушницею, була пов’язаною із гадюкою. Так, напр. ХІХ ст. для того, щоб рушниця влучно стріляла та щоб «її нїхто не урік», мисливці застосовували наступний засіб:

брали жало гадюки, гадючий «чесник», ладан, зрізані верхівки з дев’яти осик та приносили це у храм на дев’ять Богослужінь. Після цього дев’ять разів окреслювали цим навколо рушницю і ховали в отвір, висвердлений в прикладі [7].

гуцульські рушниці

Щоб рушниця «остро била» та щоб не розходився далеко звук пострілу (почувши вистріл, недоброзичливий «стрілець» міг «збавити» рушницю чарами), горяни в березні вбивали гадюку, відрубували та засушували її голову («ні на сонци, ні у печи, а так»). Після цього голову розтирали на порох, говорячи наступне замовляння: «Острас була, як вогонь; когос заразила, не віратував сі, так, аби моя пушка, кого закрасит, аби не втік». Цим порохом набивали рушницю. Цей ритуал, згідно з уявленнями мисливців, надавав зброї захисту проти завдання їй магічної шкоди з боку мисливця, який чув звук пострілу з неї. Тепер уже недоброзичливому мисливцеві потрібно було взяти рушницю в руки для того, щоб за допомогою чарів зробити її непридатною для використання [8]. Серед мисливців панувало повір’я, що шматок гадюки, вкладений в отвір у прикладі рушниці (у «коморку»), притягував до зброї звірів [9]. Вважалося, що рушниця не підведе (можливо також, що її буде неможливо зробити непридатною для використання за допомогою чарів) того мисливця, який у її приклад закладе жало гадюки [10].

x ba3773a1Для того, щоб рушниця «не підвела» мисливця,  він намагався застрілити гадюку в свято Воздвиження Чесного Хреста (27 вересня) [11]. Цей день був пов’язаний з різними народними віруваннями, що стосувалися гадюк. Зокрема, загальноукраїнським було уявлення, згідно з яким на свято Воздвиження Чесного Хреста гадюки відповзають до вирію —  міфічного теплого краю. У зв’язку з цим людям (серед них й мисливцям) було вкрай небезпечно іти у це свято в ліс [12]. Ю. Шнайдер зафіксував розповідь гуцулів про мисливця, якого у це свято «змії» забрали до своєї схованки, щось говорили до нього та примушували його лизати «гадючий камінь». Лише навесні цього чоловіка відпустили на волю. «Мисливець у цей день до лісу не піде», — закінчує переказ оповіді згаданий дослідник [13]. Схоже оповідання було поширеним на Київщині. На цьому терені дорослі, розказуючи дітям  про те, що гадюки у свято Воздвиження Чесного Хреста заповзають у велику яму і лижуть у ній  «гадючий камінь», оповідали їм історію про дівчинку, яка, пішовши у зазначене свято в ліс, потрапила, подібно до згадуваного мисливця, у полон до гадюк [14].
 
У згадуваному творі П. Шекерика-Доникова «Дідо Иванчік» міститься інформація про те, що мисливці голіруч (що викликає сумнів) ловили гадюк та ящірок протягом року від свята Благовіщення (7 квітня) до свята Воздвиження Чесного Хреста. Засушені гадюки та ящірки, голови гадюк, «ліновишшя» («ліновишшя» — шкіра змії,  яку вона скидає навесні. — в. Р.) [15] зберігали  у спеціальній «тобівці» («тобівка» — невелика  шкіряна сумка. — в. Р.) [16].
 
img 9119 2 1
 
У день Головосік  (11 вересня), який, згідно з твердженням автора,  був найбільшим мисливським святом на Гуцульщині, мисливці, після виконання певних, описаних  обрядів, спалювали усе це на вогнищі з «глогу» («гліг»  — глід колючий Crataegus oxyacantha. — в. Р.) [17].
Це вогнище розпалювали від «ошкалька громовиці» («ошкальок громовиці» — скіпка  з дерева, у яке вдарила блискавка. — в. Р.) [18].  З самого ж «ошкалька громовиці» вогонь добували за допомогою тертя, отримуючи так звану «живу ватру», що, за народними уявленнями, мала особливу магічну силу. Після затухання ватри попелом з неї чистили рушницю [19].
Описаний ритуал мав, очевидно, насамперед охоронну функцію. Тобто, виконуючи його, мисливці прагнули встановити оберіг над рушницею проти дії на неї «злих чарів» від інших мисливців. Гадюк та ящірок у творі названо «писланцями, помичниками та слугами ничістої сили, шо то в  особах гаді та єшєрок ними орудуєт злий дух» [20]. Спалювання їх на вогнищі, згідно з віруваннями мисливців, приводило до смерті тих мольфарів, які певним чином здійснювали якісь злі чари за їх допомогою та не наклали при цьому на себе  магічної «оборони» [21].
viruvannya-myslwciv-karpat
У день Головосік біля цієї ж ватри мисливці вкидали гадючі жала у дула рушниць та пістолетів, примовляючи, щоб вони були «в стріліню такі острі, єк  гадєчі жєльця» [22]. «Ліновишшями» протирали  рушниці, пістолети, пастки на звірів (підкреслимо, що це єдиний з відомих нам обрядів, який частково  стосувався пасивної форми мисливства) та роги для пороху, говорячи, щоб їх «ни держєло все ничісте насланє й злагода (злі чари — в. Р.), єк ни держитси ліновишшє гаді» [23].

Гуцули стріляли гадюками?

Уявлення, пов’язані з гадюкою, були досить сталими. Про це свідчать, зокрема, наступні розповіді старожилів зі с.Соколівка Косівського р-ну Івано-Франківської обл.:
«[…] Ше Яків Мувів, в нас мисливець був, він ше польський був, ти й казали, шо він купив рушницю і дотів шукав так, шо загнав у ствол гадюку. Та й відси вистрілив. Ну, а рушницю вурвало! Та й він собі відпиляв, та й ходив, то сміялися з него «Півтаранка» [24]. «[…] Казали мижи людьми […], єкшо її [гадю-ку] зловити, забити в ствол одним кінцем […] та й стрілити […], кажут, шо то добре. […]. А може ро-зірвати [дуло] […]» [25].
Наведена інформація свідчить про те, що спроби вистрелити гадюкою з рушниці траплялися, ймовірно, приблизно у сер. ХХ ст. Зазначимо, що етнографи кін. ХІХ — поч. ХХ ст. цього обряду не зафіксували. Лише польський дослідник Тадеуш Северин у статті, виданій у 1932 р., згадує про його існування на Поліссі та Волині [26]. Отже, можливо, він виник десь приблизно у цей час. Якщо це справді так, то у цьому випадку ми констатуємо факт появи нового обряду, пов’язаного з віруванням у можливість забезпечення здійснення успішних пострілів з  рушниці шляхом виконання певних обрядодій, у  яких необхідно було використовувати гадюку.
 
myslywec-karpat
 
Зауважимо, що наведеного обряду могло насправді й не бути, оскільки виникають сумніви стосовно того, чи вистрілити гадюкою справді можливо. Щоправда, про ідентичний обряд розповідали також  респонденти з Полісся [27]. Проте, ці розповіді ще не слугують достатнім підтвердженням його практикування серед мисливців. Питання реального існування цього обряду, однак, не має дуже вагомого значення. Розповіді про нього насамперед свідчать про сталість уявлення, згідно з яким за допомогою певних обрядів з використанням гадюки мисливці забезпечували собі успішність на полюванні.
 
Окремі мисливські повір’я, пов’язані з гадюкою, збереглися до сьогодні. Подібною до матеріалу, який подав Ю. Шнайдер, є наступна, зафіксована нами, оповідь мисливця-старожила:
«[…] Треба в змії витєгнути язичок, в приклад задовбати і попадаєш так шо є. […]. Таке чув ше недавно, шо говорили […] звір йде на рушницу» [28].
Уявлення про те, що завдяки виконанню певних  обрядів, пов’язаних з гадюкою, можна надати влучності та сили пострілу з рушниці, були поширені у багатьох етнографічних регіонах України. Так, подрібнену на шматочки шкіру вужа додавали до набою на Волині [29]. На Поліссі з нової рушниці перший раз стріляли у вужа чи гадюку [30]. У цьому ж регіоні  вистрілювали гадюкою та вужем з рушниці, яка погано стріляла або «живила» (лише ранила) звіра [31]. Вистрілювали вужа, коли рушниця «живила» і на Волині [32]. Про те, що мисливці стріляли гадюкою, згадує відомий український письменник пер. пол. ХХ ст. Остап Вишня [33]. Порівнявши його опис з наведеними фактами, стає зрозуміло, що прозаїк послуговувався не лише своєю фантазією, а й певними реаліями. З цього випливає, що вірування, пов’язані з гадюкою, були поширені також на теренах Київщини або Слобожанщини (можливо і в обох районах) —  землях, де жив Остап Вишня.
 
Карпатський мисливець
Серед мисливців Українських Карпат було поширеним уявлення, що є рушниці так «залагоджені», що їх начебто вже ніхто не міг за допомогою чарів зробити непридатними для використання: «[…] Зброю так залагоджували, шо її ніхто не  міг зіпсувати, наприклад, ніякий чародій. Якшо один зробив, шо вона повинна стріляти, то інший вже не  може зробити, шоб вона не вистрілила… Навіть в  мене була одна така рушниця, я продав її в гори…»  [34]; «…Був тот кріс (кременева рушниця – в. Р.)  так залагожений, шо ніхто ни годен був його ні зба-вити, ні замовити» [35].
Якщо обряди, пов’язані з гадюкою, мисливці нерідко практикували, щоб успішно полювати та водночас встановлювали оберіг над рушницею проти спроб завдання їй шкоди за допомогою чарів недоброзичливими мисливцями, то наступний мисливський ритуал мав виключно охоронну функцію. Мисливець здійснював його тоді, коли у нього хтось вкрав порох, завдяки чому міг зробити його рушницю непридатною для використання. «…Аби сего не дїждав» він набирав до схід сонця воду з дев’яти криниць. Кожного разу він зачерпував її дев’ять раз по дев’ять, рахуючи у зворотній бік «нї 9, нї 8… нї 2, нї один» (можливо, рахували дев’ять раз по черзі: то в спадаючому порядку від дев’яти, то в зростаючому до дев’яти) 36]. Після цього у такій воді варили дев’ять шматочків глоду, «свербигузки» («свербигузка» — шипшина Rosa canina.  —в. Р.) [37] та ожини (Rubus caesius). Варили їх на ватрі, розкладеній з дев’яти «кавалків» глоду. Далі у цій воді «гасили ватру»  — кидали у воду дев’ять вугликів глоду, рахуючи у зворотному порядку. Воду вливали в рушницю, яку після цього клали на ніч біля кочерги. Зранку воду виливали зі зброї «за сонцем» (очевидно, на схід). Після цього рушницю заряджали та стріляли. Зробивши вистріл, дуло одразу ж закривали рукою. Через хвилину руку нюхали. Якщо від неї не було чути димом (запах від руки визначався мисливцями, очевидно, дуже суб’єктивно), то весь ритуал здійснювали знову, повторюючи його доти, доки від руки не було чути відповідного запаху [38].

Обряд з гасінням ватри

Інший ритуал, пов’язаний із «гасінням ватри», здійснювали у день Головосік. Протягом цього дня мисливці нічого не їли. Вранці до схід сонця на галявині у лісі мисливець складав на одне місце свої мисливські знаряддя (рушниці, пастки, порохівниці). Він тричі обходив галявину, ідучи «назістріть» (назустріч. — в. Р.) [39] сонцю, із уже згадуваним запаленим «ошкальком громовиці», з якого було видобуто вогонь за допомогою тертя. Потім він набирав з дев’ятьох джерел воду аналогічним до набирання води з криниць способом. Цією водою мисливець «відгашував ватру». Кидав у воду вуглики з вогнища дев’ять раз по дев’ять, рахуючи у зворотному порядку (або, можливо, почергово у спадаючому та зростаючому). Вогнище складалося з глоду і розпалювалося від «ошкальку громовиці».
 
Головний герой твору П. Шекерика-Доникова «відгашував ватру» правою рукою, а в лівій тримав «гушемку иванского зіля, градєний чєпелик, громовицу тріску тай гадєчу пацирку» («гушемка иванского зіля» — очевидно, пучок зілля, зібраного на свято Івана Купала; «градєний чєпелик» — ножик, що ним відвертали град; «громовица тріска» — скіпка з дерева, у яке вдарила блискавка; «гадєча пацирка» — намистина жінки, яка вміла замовляти від укусу гадюк або мала владу над ними. Відомий карпатський знахар Михайло Нечай застосовував у своїй мольфарській практиці камінь, продутий зміями - "гадюча пацирка") [40]. Після цього, вмочуючи іванське зілля у воду, мисливець кропив галявину, на якій горіло вогнище, обходячи її навколо. Це встановлювало оберіг над галявиною від нечистої сили. Після кроплення іванське зілля спалювали на ватрі. Далі мисливець здійснював уже описані нами обряди, пов’язані з гадюкою, а також робив рухи, що символізували побиття нечистої сили, та голосно кричав на неї. Завдяки здійсненню цього ритуалу мисливські знаряддя уже начебто не могли бути зіпсовані чарами інших мисливців протягом цілого року [41].
 
Гасіння  ватри
 
Описаний ритуал мав насамперед охоронну функцію. Проте, один з його описаних обрядів, був, як ми це бачили, чітко спрямований на забезпечення успішності під час полювання. У с.Соколівка Косівського р-ну Івано-Франківської обл. автор зафіксував ритуал, у якому також здійснювали «гасіння ватри»:
«Шоби рушниця добре стріляла […] треба взя-ти глоду […]. Кладе той глід на вогонь до тих пор, шоби той глід згорав на ватерці, і потому бере з того вуглики […] ватри гасити […]. Рано, до схід сонця, набирає води, потому ті вуглики кидає в воду і рахує від дев’єть: дев’єть, вісім, сім… До одного дійшло це і на цим кінчаєси. Дев’єть раз він тото зробив, потому ше раз дев’єть […] З того кришиться так шоби виходило на одного один вуглик. То ше навіть тої води треба брати іти дес до струмка, де добре. Набираєте води, і це в тій воді, навіть до схід сонця бажано… Цеї води треба, рано помив, ввечер зробив, помив рушницю тим, але треба хапати зразу, бо сильно бере ї’ ржавчи-на з цього. То треба його махом сушити. Ну і так дают посохнути, потому завтра рано стараються іти на польованя» [42].
Ці уривчасті спогади респондента дають змогу дійти висновку, що у сер. ХХ ст. на Гуцульщині ще побутували ритуали, подібні до тих, які зафіксували В. Шухевич та П. Шекерик-Доників. Зазначимо, що старожил розповів, начебто описаний ним ритуал застосовували до рушниці, яка була зроблена непридатною для використання чарами інших мисливців [43]. Тобто, ритуал мав на меті нівелювання завданої рушниці шкоди. Ми припускаємо,  що респондент міг помилитися стосовно мети обряду, однак, можливо, деякі ритуали могли практикувати як з метою охорони рушниці, так і з метою повернення «зачарованій» рушниці придатності для використання.
 
В наступному обряді мисливці практикували для того, щоб під час вистрілу «пушка не розносила шроту» [44]. Тобто, очевидно, щоб дробини влучали близько одна біля одної, а не розліталися, і, як наслідок, звір отримував важчі рани. З цією метою мисливець відламував невелику тріску з викопаної труни. Цю тріску, за певну оплату, паламар клав у церкві під престіл, на якому відправлялося Богослужіння. Тріска мала там знаходитися протягом дванадцяти Богослужінь. У ті дні, коли в церкві відправлялися Богослужіння, мисливець, окрім сніданку, нічого не їв. Після відправи у церкві дванадцяти Богослужінь він забирав тріску і протягом трьох вечорів говорив над нею по три рази наступну примівку: «Як сї не розсипали тоти кістки, що у тобі були, як єс їх затримала у собі, так аби сї тримав шріт з моєї пушки при купі». Далі він цю тріску клав між дробинами [45]. Отже, і у цьому обряді бачимо поєднання обрядодії, яка своїми коріннями сягає язичницьких вірувань з елементами християнства.
 
В. Шухевич розповів, що мисливці носили у церкву на дев’ять Богослужінь кулю, щоб вона у майбутньому завдала звірові важку рану [46]. Про те, що  гуцульські мисливці освячували кулі до рушниць, зазначив Р. Кайндль [47]. Вони вірили, що у ведмедя можливо влучити лише освяченою кулею [48]. Окрім куль, мисливці освячували також рушниці. Так, певний мисливець зі с. Гринява (сучасний Верховинський р-н Івано-Франківської обл.), приблизно напр. ХІХ — на поч. ХХ ст., освячував свою рушницю кожного Великодня [49].
 
Отже, поданий матеріал дає змогу класифікувати мисливські обряди, виконання яких мало своєю метою забезпечення здійснення влучного пострілу з  рушниці та встановлення оберегу над рушницею проти дії на неї «злих чарів», що їх здійснювали недоброзичливі мисливці:
  1. Мисливські обряди, у яких мисливці використовували гадюку.
  2. Мисливські обряди, під час яких відбувалося «відгашування ватри».
  3. Мисливські обряди, у яких спелись тісно елементи язичництва і християнства (двовір'я)
Порівняно широке розповсюдження на території України обрядів, що відносяться до першої групи, вказує на те, що вірування у магічну здатність здійснення обрядів, пов’язаних із гадюкою, покращити силу та влучність пострілу з рушниці, а також забезпечити їй непіддатливість до спроб завдання шкоди «злими чарами», було давнім на українських землях. Давність цього вірування підтверджується також сталістю цих практик. Можливо, до появи вогнепальної зброї обряди з гадюкою, згідно з народним віруванням, забезпечували мисливцям успіш не полювання та захищали їх. З поширенням рушниць вони, до певної міри змінившись, повністю перейшли на цей вид зброї.
 
Vipera berus Marek Szczepanek
 
Цілком імовірно, що в обрядах мисливців, пов’язаних із гадюкою, була присутня імітативна магія. Керуючись принципом «подібне викликає подібне», мисливці намагалися завдяки виконанню обрядів максимально уподібнити постріл з рушниці до укусу гадюки, зробити його смертельним для тварини. Це наглядно показують як подані гуцульські примівки, так і слова респондентів з Полісся: «Усаді адючина у ствол і вистріль, то буде стрілять, як змєя» [52].

Ця магія могла мати дуже глибокі коріння у традиційних віруваннях. Оскільки центральне місце у ній посідає гадюка, спробуймо з’ясувати, якими були українські народні уявлення про неї. Джерела показують, що ці уявлення були доволі неоднозначними. Так, Р. Кайндль згадує гуцульську легенду про гадюк, які, врятувавши ковчег, спасли людський рід [53]. Гуцули вірили, що гадюки кусають тих людей, які працюють у свято [54]. З цього бачимо, що до гадюк ставилися позитивно. Водночас чимало свідчень вказує на вкрай негативне народне ставлення до них. Ми уже згадували, що гадюк ототожнювали з нечистою силою у творі П. Шекерика-Доникова «Дідо Иванчік», у якому автор намагався відтворити народні уявлення. Про ототожнення гадюк із «злими духами» згадує Григорій Купченко [55].
 
Встановлення оберегу від нечистої сили, на нашу думку, становить основу другої групи обрядів. Головними стихіями, що їх мисливці використовували при здійсненні цих обрядів, були вода та вогонь. В обрядах мисливці використовували глід, шипшину, ожину. Найбільш важливе значення мав глід, з якого розпалювали вогнище та вуглинками якого «гасили ватру». Очевидно, у цих обрядах маємо цінне свідчення використання глоду в українських народних віруваннях як оберегу проти нечистої сили.
 
Збереження, у досліджуваний нами період, великої кількості обрядів, метою яких було забезпечення успішності на полюванні та охорона рушниці, пов’язане, насамперед, із архаїчністю мисливства. Ве-дення полювання протягом багатьох століть залишалося в Українських Карпатах абсолютно незмінним. Мисливці у др. пол. ХІХ — пер. пол. ХХ ст. полювали тими ж методами, що й їх далекі предки. Це зумовило консервацію багатьох обрядів. Навіть з поширенням вогнепальної зброї ці обряди не зникли, а, пристосувавшись до неї, продовжували жити. Як і в інших сферах народної діяльності, вірування, з яких походили описані обряди, стерлися з народної пам’яті.
 
Автор: Володимир Романюк
- Культурно-історичний портал "Спадщина Предків"
 
Використані джерела:
  1. Moszyski k.Kultura ludowa s?owian / K. Moszyski — Krakow, 1929. — Cz. I: Kultura materjalna. — S. 25.
  2. Шухевич в.Гуцульщина : Ч. 2 / Володимир Шухевич  // Материяли до українсько-руської етнольоґії. — Львів, 1901. — Т. IV. — С. 231—235, 239.
  3. Шекерик-Доників П. Дідо Иванчік / П. Шекерик-Доників — Верховина, 2007.
  4. Schnaider I. Z kraju Huculow / I. Schnaider // Lud : Or-gan polskiego towarzystwa etnologicznеgo, wydawany przez polskie towarzystwo ludoznawcze we Lwowie (далі — Lud).  — Lwow ; Warszawa ; Krakow ; Poznan; Wilno, 1901. — T. VII. — S. 264—270 ; Seweryn T. ?owiectwo ludowe na Wolyniu / T. Seweryn // Lud. – Lwow ; War-szawa ; Krakow ; Poznan; Wilno, 1932. — T. ХІ. — Ser-ja II. — S. 24—35.
  5. Аркушин  Г.Повір’я мисливців Західного Полісся / Г. Аркушин // Древляни : збірник статей і матеріалів з історії та культури Поліського краю. — Львів, 1996. — Вип. 1. — С. 186.
  6. Архів Інституту народознавства НАН України (далі — Архів ІН НАН України). — Ф.  1. — Оп.  2. — Од. зб. 641.
  7. Шухевич В. Гуцульщина: Ч. 2. — С. 233.
  8. Там само.
  9. Кайндль Р. Гуцули: їхнє життя, звичаї та народні перека-зи  / Р. Кайндль —Чернівці, 2003. — С. 79, 116, 151.
  10. Schnaider I. Z kraju Huculow... — S. 266.
  11. Ibid.
  12. Воропай О. Звичаї нашого народу. Етнографічний на-рис / Осип Воропай. — Харків, 2007. — С. 390.
  13. Schnaider I. Z kraju Huculow... — S. 266.
  14. Воропай О. Звичаї нашого народу. — С. 390.
  15. Гуцульські говірки. Короткий словник / уклад. Г. Гузар,
  16. Я. Закревська, У. Єдлінська, В. Зеленчук, Н. Хоб-зей. — Львів, 1997. — С. 111.
  17. Там само. — С. 180.
  18. Там само. — С. 46.
  19. Там само. — С. 112, 49.
  20. Шекерик-Доників П. Дідо Иванчік. — С. 156, 187—
  21. 189, 191—192.
  22. Там само. — С. 191.
  23. Там само. — С. 191—192.
  24. Там само. — С. 190.
  25. Там само.
  26. Архів ІН НАН України. — Ф.  1. — Оп.  2. — Од. зб. 641. — Арк. 42.
  27. Там само.—Арк. 48.
  28. Seweryn T. ?owiectwo ludowe na Wolyniu. — S. 27.
  29. Аркушин Г. Повір’я мисливців Західного Полісся. — С. 187, 191.
  30. Архів ІН НАН України. — Ф.  1. — Оп.  2. — Од. зб. 641. — Арк. 34.
  31. Seweryn T. ?owiectwo ludowe na Wolyniu. — S. 27.
  32. Аркушин Г. Повір’я мисливців Західного Полісся. — С. 187.
  33. Там само.—С. 187, 191; Seweryn T. ?owiectwo ludowe na Wo?yniu. — S. 27.
  34. Ibid.
  35. Остап вишня. Усмішки, фейлетони, гуморески : у 5-ти т. / Остап Вишня. — К., 1975. — Т. 4. — С. 139.
  36. Архів ІН НАН України. — Ф.  1. — Оп.  2. — Од. зб. 641. — Арк. 5.
  37. Шекерик-Доників П. Дідо Иванчік. — С. 159.
  38. Там само. — С. 22.
  39. Гуцульські говірки… — С. 45.
  40. Шухевич В.Гуцульщина : Ч. 2. — С. 234.
  41. Гуцульські говірки. — С. 129.
  42. Там само. — С. 50; 210; 49; 43, 145.
  43. Шекерик-Доників П. Дідо Иванчік. — С. 26—28, 187—192.
  44. Архів ІН НАН України. — Ф.  1. — Оп.  2. — Од. зб. 641. — Арк. 47.
  45. Там само. — Арк. 48.
  46. Шухевич В. Гуцульщина : Ч. 2. — С. 234.
  47. Там само.
  48. Шухевич В. Гуцульщина : Ч. 2. — С. 233.
  49. Кайндль Р. Гуцули… — С. 79.
  50. Там само. — С. 116.
  51. Kolberg O. Dziewa wszystkie / O.  Kolberg — Wroclaw —Poznan, 1970. — T. 54: RusKarpacka. — Cz. 1.  — S. 186.
  52. Аркушин Г. Повір’я мисливців. — С. 192.
  53. Кайндль Р. Гуцули. — С. 79.
  54. Аркушин Г. Повір’я мисливців. — С. 187.
  55. Кайндль Р. Гуцули. — С. 116.
  56. Там само.
  57. Купчанко Г. Некоторыя историко-географическія све-денія о Буковине. — Кіевь, 1875. — С. 59.
  58. Шекерик-Доників П. Дідо Иванчік. — С. 191.
  59. Галайчук В. Гліг у віруваннях / В. Галайчук // Мала енциклопедія українського народознавства / за ред. чле накореспондента НАН України, д.  і.  н., проф. С. Павлюка. — Львів, 2007. — С. 121 ; Галайчук в.Осика у віруваннях та обрядовості / В. Галайчук //
  60. Там само. — С. 409—410

Долучайтесь до спільноти та діліться публікацією у соцмережах:

Підписатися на Twitter та Viber