СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

Кандидат народу

e-mail Друк
Рейтинг 0.0 з 5. Голосів: 0

frankosdasdaАвстрією трясла передвиборна лихоманка. Заворушилися, як мурашки, нероби-політики різних мастей у надії здобути тепленьке місце. Франко бачив їх, як на народних зборах розпиналися, буцімто готові йти на муки за народ, а потім програвали в карти тисячі і благали кредиту у ворогів того народу. Бачив газетярів, що в своїх газетах кидали громи на хрунів та донощиків і самі тут же доносили ворогам про все, що діялося в їхньому таборі. Він бачив учителів, що перед молоддю обпльовували науку і лаяли саму ту молодь, що горнеться до школи, прагнучи освіти. Бачив священиків, що прилюдно обурювалися на кожного, хто посмів хоч несміливим слівцем осудити їх, а самі проводили ночі за картами та пиятикою і підіймали на сміх своїх власних собратів. Бачив те все і не міг мовчати.

Насувалися вибори. Австрійська конституція так накрутила з виборчим правом, що бідному галицькому селянинові годі було тут розібратися. Із 6 мільйонів усього населення Галичини більше половини, тобто понад 3 мільйони, були жінки і діти. Майже 520 тисяч найбідніших селян і робітників зовсім не мали права голосу. І хоч 2100 тисяч найбідніших селян і жителів невеликих міст ніби допускалися до голосування, але лише 537 тисяч із них голосували як провиборці, які обирали 11 тисяч виборців, і тільки останні голосували за депутатів і обирали 74 члени парламенту. Міщани більших міст, яких нараховувалось 74 тисячі, обирали 20 депутатів. Близько 3-х тисяч капіталістів, купців, промисловців через посередництво промислово-торгових палат обирали 3 депутатів, а 2253 власники великих земельних наділів обирали 44 депутати.

Ця конституційна арифметика була малодоступною для селян. Які з них зрозуміли ціну тих кандидатів, за котрих їм пропонували віддати свої голоси, — відмовлялися голосувати. І тут у віденській газеті «Die Zeit» з’являється стаття Франка про селянський рух у Галичині, де він гостро критикував різних пустомель-демократів, писав про безстидне плазування польської шляхти перед цісарем Австрії. Показав, що демократія для них тільки розвага, коли вони виголошують тости й промови на святкових зборах та обідах, а в житті вони плазують, вислужуються, вишукують різні посади, йдуть дорогою протекції і нестримної погоні за синекурами.

Такій сміливості Франка завидували навіть вороги, а друзі побоювались за майбутнє письменника. Адже ця стаття наробила більше переполоху і справила сильніше враження в Австрії, ніж виступи усіх галицьких послів у парламенті, разом узятих.

А голос письменника вже лунав серед виборців. На зборах, які відбулися у Львівській ратуші, Франко звинуватив депутатів-псевдодемократів, галасливих «борців» за права народу в тому, що вони не мають своєї широкої програми боротьби, а завжди приєднуються до тактики тих, які тільки на словах люблять свій народ, а насправді виступають проти нього. Кричать про австрійську владу, котра служить панівним класам, а проголошена нею рівність для бідняків існує лише на папері. Далі звинуватив народовців і москвофілів, дріб’язкові чвари яких за місце у парламенті шкодять боротьбі за рівність усіх націй монархії. Викрив не менш брехливий демократизм польської шляхти, яка, ототожнюючи себе зі всіма поляками, замість народних інтересів відстоювала тільки свої, а простий народ як терпів, так і терпить постійний гніт і на власній шкірі відчуває ціну такого здобутку цивілізації, як конституція.

Польські «патріоти» зрозуміли, що земля горить під ногами. Вони накинулись на Франка, який вразив їх у саме серце правдивим словом. Не відставали народовці і москвофіли, адже безпощадна критика була націлена проти прислужників і блюдолизів усіх мастей, які тішили себе і свій народ тими кістками, які кидав час від часу австрійський цісар.

У неділю, 6 жовтня, Іван Франко виїхав у Перемишль на передвиборні збори як кореспондент газети «Kurjer Lwowski». Прогресивні співробітники газети часто йшли йому назустріч, адже передова польська інтелігенція дуже високо цінувала Івана Франка і справедливо вважала його одним із найбільших українських поетів і вчених.

Було вже пополудні, і збори, які відбувались у міській ратуші, йшли повним ходом. Коли письменник зайшов, виступав секретар зборів юрист Пашкевич, який на закінчення своєї промови висунув кандидатуру доктора Антоневича, на що погодилась велика частина зібраних. Пізніше взяв славо Антоневич і виголосив свою кандидатську промову, в якій наголосив на тому, що уже 24 роки був депутатом і завжди виступав як захисник селян. Якщо його оберуть і на цей раз, то надалі буде відстоювати їх інтереси у державній раді. А те, що будучи депутатом стільки років, зробив мало для селян, не дивна річ, бо з такими поглядами, як у нього, у парламенті людей небагато, а там вирішує більшість. Оскільки у виборчому окрузі є багато поляків, — продовжував кандидат, — то він буде захищати інтереси обох народів: українського і польського.

Після нього взяв слово Іван Франко. Він при нагоді подякував перемиському селянському комітетові за виявлене до нього довір’я — висунення його кандидатури до сейму на попередніх виборах. Далі сказав, що важливе завдання сьогодні стоїть перед виборцями — висунення свого селянського кандидата до державної ради. Адже всі державні тягарі Австрії несуть селяни і робітники, «бо ж вони своїми руками витворюють усе, чим живе й існує держава. Натомість нечисленні верстви непродуктивні, чужоїдні, котрі тільки замінюють добро, витворене робочими людьми, спекулюють ним або виконують інші функції суспільні не раз досить двозначної вартості, громадять у своїх руках великий капітал, а з ним разом і найбільшу частину прав. Основний закон обіцяє рівність для усіх громадян перед правом. Але, на жаль, те право, перед котрим ви маєте бути рівні, само встановлює нерівність. Бо право це — частково і цивільне і карне — основується на теперішнім устрою соціальнім, котрий говорить, що особливе значення чоловіка збільшується пропорціонально до капіталу, який той чоловік посідає, то значить, що чим чоловік багатший, тим більше він значить, а чоловік без капіталу є нуль».

В Австрії один селянський депутат захищає інтереси 75 тисяч населення, один промислово-торговий — 20 тисяч, а один шляхетський депутат — близько 50 чоловік. Отже, лише шляхтич користується повним політичним правом. Нерівне виборче право має і Галичина. Ціла Австрія на 1880 рік, маючи 23900 тисяч населення, вибирала 353 члени парламенту, тобто 1 посла на 67700 жителів. У такому разі Галичина повинна мати 97 послів, а має всього 67. Менше мають також чехи й угорці. Тепер, при додаткових виборах, із 47 депутатів Галичина обирає всього 8, значить, буде мати 75 послів із 400, хоча повинна мати 116, так як в Галичині проживає 29% всього населення Австрії. Тому обраний український депутат від селян повинен піднести твердий голос за вирішення трьох найважливіших державних справ, які вимагають свого негайного розв’язання, а саме: виборча реформа, справа угоди з Угорщиною і справа угоди з Чехією.

Коли Франко закінчив свою промову, виявилося, що в залі знаходиться агент поліції, якого попросили вийти.

Доктор Антоневич, який знову взяв слово, просив зібраних стриматися із висуненням остаточної кандидатури. Лише провівши добре передвиборну кампанію, організувати збори виборців, на яких і повинні виступити ті, хто дав згоду бути кандидатом із своєю політичною програмою. І на цих зборах виборці хай висунуть свого кандидата від українців.

Після цього виступив депутат сейму Новаківський, який хотів висунути кандидатуру Івана Франка, але його перебив Пашкевич і закричав:

«Це не може бути, ми вже згодилися в комітеті на доктора Антоневича, що то за нові махінації видумує пан Новаківський!» Ці слова досить збентежили селян і вплинули на дальшу роботу зборів. Антоневич вніс пропозицію, щоб селянський комітет звернувся з проханням до цісарсько-королівського намісництва дати розпорядження, щоб вибори до державної ради, які наближаються, відбулися легально і без утисків. Виборці, які звикли, що їм завжди роблять перешкоди, коли вони не йдуть на поводу у властей, не здогадувалися, що намісництво не має права заборонити легальні вибори, а тому не зрозуміли такої делікатної іронії і з повною серйозністю більшістю голосів схвалили пропозицію Антоневича, хоч право легальних виборів їм надавала австрійська конституція. На запитання із залу, як ставиться кандидат до необхідності виборчої реформи у країні, він відповів, що на недавніх робітничих зборах висловився за загальне таємне голосування.

Після закінчення зборів Іван Франко прогулювався по ринку, тобто площі перед ратушею, і розмовляв з селянами, які були присутні на збоpax. До нього підійшов молодик з фізіономією надзвичайно ввічливої зеленої жабки у попелястому пальто і з паличкою в руці й запитав:

—    Прошу вас, чи ви були на зібранні?
—    Так, — відповів письменник.
—    А як називаєтесь?
—    Іван Франко, а чим можу служити?
—    Ану, я поліційний агент, хотів вас запитати, що за папір маєте в кишені?
Франко поглянув здивовано на себе і побачив, що з його кишені виглядав номер «Neue Freise Presse», який він купив на вокзалі.
—    Чи цей папір? — запитав письменник, показуючи агентові газету.
—    А, так, це газета, — заїкнувся агент. — Я думаю, що ви винесли це з зібрання.
Франко мовчав, а агент йшов біля нього і нервово махав паличкою.
—    А я чув вашу промову на зібранні, — сказав нарешті.
—    Дуже мені приємно, — відповів Франко.
—    Могли б ви їй що закинути?
—    Але ж ні! Я тільки.. Я так… моє поваження вам.
—    Дай Боже здоров’я!
Агент відійшов, а Франко далі ходив по ринку. Через кілька хвилин агент знову підійшов до письменника, видно, надумав, що казати далі, і попросив пройти з ним до поліції. Франко погодився і по дорозі агент вже сміливіше запитав:
—    А по що ви сюди приїхали?
—    Я приїхав на зібрання, як кореспондент газети.
—    А якщо ви кореспондент, то про що ви промовляєте на зібранні?
—    Бо я громадянин країни й мені це вільно.
—    Ну так, але бо ви не належите до цього повіту.
—    То ви думаєте, — відповів Франко, — що цей повіт має іншу конституцію, як усі інші? Гарно виглядала б конституція, як би ви, панове, розбили її на повіти. Але ж, згідно з законом, вільно мені приїхати навіть із Відня або з Праги й тут промовляти.
Після деякої паузи агент вирішив більше не вдаватися в інтерпретацію законів і змінив тему розмови на ближчу до його професії.
—    Чи ви приписалися в поліції?
—    Я приїхав перед годиною, за півгодини виїжджаю. Я не вступав навіть до готелю, але з вокзалу пішов просто на збори…
—    Але ви, пане, приїхали ще вчора, — солоденько почав виляти агент.
—    Це неправда, — коротко відрізав Франко.
Так розмовляючи, вони зайшли до поліції, де Франко представився надкомісарові. Після привітання той запитав, чи письменник має легітимацію.
—    Нема, — спокійно відповів Франко.
—    Бачите, Перемишль це твердиня і кожен, хто прибуває до цього міста, мусить мати легітимацію.
—    Їдучи до Перемишля на пару годин, щоб узяти участь у публічному зібранні і негайно вернутися, я не думав про перебування в цьому місті і не взяв із собою документів, яких треба в такому разі.
А на підтвердження своєї особи він показав трамвайну картку з фотографією. В особі Франка надкомісар не сумнівався, — він мовчки подивився і велів скласти протокол.
—    А вам, пане Франко, наказую негайно виїхати з Перемишля. Я пішлю агента, щоб відпровадив вас аж до дверей вагону, а на майбутнє забороняю вам приїздити до цього міста.
—    Пан надкомісар не має права видавати такої заборони, — відповів на це письменник.
—    І скільки разів буде мені треба, я приїду до Перемишля.
—    Нащо вам цього? Поліція ходитиме за вами слід у слід, — сказала добродушна душа поліцейська, що писала протокол.
—    То хай ходить собі, — відповів Франко флегматично. — Мене не буде це турбувати.
В цей момент агент, який супроводжував Франка до поліції, підійшов до надкомісара і почав йому щось шептати.
—    А, то ви промовляли на зібранні? — запитав надкомісар.
—    Так.
—    Про що ви говорили?
—    Я пояснив зібраним важливість вибору й завдання депутата в державній раді.
Очевидно, надкомісар визнав цю тему за таку, що не входить в його компетенцію, але агент з дуже стривоженою фізіономією виступив наперед і, як з гармати найтяжчого калібру, випалив:
—    Але прошу пана комісара, цей пан сказав на зібранні, що Угорщина платить за щось З0 відсотків, а Галичина 70.
—    Не Галичина, пане, не Галичина, тільки Австрія, — виправив його письменник, — і не за щось, а за спільні державні потреби, й ця справа відома всьому світові з невеликими винятками.

На цьому розмова закінчилася і в супроводі агента, який тепер всю дорогу мовчав, Франко пішов на вокзал. Той сумлінно прослідкував, як письменник купував квиток і як зайшов у вагон, а потім ще заглянув у двері, чи підопічний сів.

І хоч на зборах у Перемишлі висунули кандидатуру Антоневича, але селяни виступили проти і на другий день вислали своїх делегатів у Львів до Франка з просьбою стати їх кандидатом. Він прекрасно розумів, що його чекає, знав, що ніколи не допустять «працюючі нероби» його за депутатську трибуну, але й знав, що його народ стогне, поневолений у ярмі, і серце не дозволило відмовити. Це був новий удар у кубло холуйства. Налякані псевдодемократи зчинили страшенний галас, виступаючи проти письменника. Хоч Франко не мав практики закулісної політичної боротьби і підтримки впливових політиканів, але з ним ідуть селяни. Він не має грошей, щоб купити собі голоси, але в його руках була правда та вміння довести її до серця селянина. Особливо був стурбований граф Казімір Бадєні, який з дня на день чекав свого призначення на пост президента міністрів Австрії і його дуже втішило рішення Івана Франка.

Друзі підтримували письменника як могли. Ізидор Зіннер, видавець популярної віденської газети «Die Zeit» в одному з листів до письменника писав: «Я буду безмежно радий, якщо Вас виберуть депутатом, але боюсь, що весь урядовий апарат сприятиме зриву Вашого обрання…» Потоки різних наклепів та брутальної лайки полилися з трибун та сторінок різних газет. Які тільки сміхотворні звинувачення не вишукували. Одні твердили, що Франко висуває свою кандидатуру, бо продався Францу Йосифу, другі, що він на службі у Казіміра Бадені, треті, що на вибори шлють йому гроші з Росії. Франко спокійно переносив такі брехні на свою адресу і вважав за справу негідну його особи відповідати на безпідставні плітки. Його спокійний голос звучав повсюди на народних вічах і цей спокій передавався селянам. Словом правди розвіював брехню та наклепи, на які не скупилися противники, і все більше і більше завойовував симпатії простих людей. У те місто чи село, де мав виступати Франко, тягнулося сотні селян, щоб послухати правдиве слово великого письменника. А власті спішили всіма правдами і неправдами заборонити всілякі збори, де мав появитися Франко, навіть не маючи на це ніяких законних підстав.

Не обійшлося без пригод і на цей раз. У Мостиськах 13 жовтня повинні були відбутися перші передвиборні збори. Противники Франка виїхали на день раніше, щоб підготувати грунт і знайти приміщення. І хоч староста пообіцяв: «Це вам ся належить», але зали так і не знайшли. Не допомогла на другий день просьба кандидата Антоневича, хоч староста був його учнем. Не прийняв він і запрошення побувати на зборах, сказавши, що там буде один з комісарів, одягнений у цивільне. Промовчав він, коли попросили у старости, щоб не робили ніяких перешкод для зборів. Староста побіг до бургомістра, але той, почувши, що на зборах буде Франко, і слухати не хотів про надання приміщення.

—    Сам не даю і вам не раджу, якщо хочете втриматися в своєму кріслі. Та це ж найстрашніший ворог Австрії, і ще йому давати місце для виступу?! У тюрмі йому місце. Була б моя воля, я би з тюрми його не випускав. Сам намісник його боїться.
—    Але ж там буде Антоневич, який уже 24 роки був послом до сейму.
—    Та нехай буде і десять Антоневичів, то не страшно, але там буде Іван Франко, зрозуміло? Франко! І цим усе сказано.
—    Антоневич мій учитель, і мені не хотілося б…
—    Вашого Антоневича ніхто не чув і не бачив, а про Франка сам Франц Йосиф знає. Франко бунтує народ, а ваш посол ходить до сейму хіба щоб подрімати.
—    Але ж це передвиборні збори, і вони законні.
—    Франко — радикал і завжди виступає проти австрійських законів, значить, де він є, там збори незаконні. Ви зрозуміли мене? І коли ми допустимо ці збори, то нас по голівці не погладять, а коли розженемо, то завжди знайдемо законну причину і нас оправдають.
Так думаю не тільки я, так думають і у Відні. А тепер воля ваша, робіть як знаєте.

Наляканий староста навіть не з’явився перед організаторами зборів, а прислав записку:
«Після даного мною слова робив що міг, але, на жаль, нічого не міг зробити».

Проте селяни самі швидко знайшли приміщення у одного міщанина. На жаль, у кімнаті поміщалося лише близько 60 чоловік, а іншим довелося стояти в сінях і надворі. Людей було досить багато. Збори відкрив довгою промовою прихильник Антоневича. Він докоряв виборцям, що вони погано голосували на попередніх виборах, мало цікавляться життям Австрії, а тепер мають змогу виправити становище і обрати своїм послом д-ра Антоневича, який уже 24 роки захищає селянські справи у сеймі.

В кінці промови лише натякнув, що є ще один кандидат, і зразу звернувся до зборів із запитанням, якого б вони хотіли кандидата. Відізвалися одинокі три голоси прихильників Антоневича, які були розставлені по кутках кімнати. Але селяни відмовилися голосувати, вимагаючи, щоб виступили самі кандидати. Голова зборів Будзиновський надав слово Антоневичу. Той виголосив водянисту промову, в якій застерігав селян від підкупу голосів, але ні слова так і не сказав про свою програму майбутньої діяльності.

Потім виступив Новаківський, який представив кандидатуру Івана Франка. І хоч його промову перебивали противники злобними викриками, він спокійно звертався до селян і робітників: «Ви знаєте доктора Івана Франка, найславнішого сина нашого народу на всю Русь. Ви знаєте, що його батько, так як і наші батьки, відробляв сіру панщину. Знаєте, що Іван Франко ніколи не братався з панами, все то пером, то словом захищав селян від поневірянь — і за те зненавиділи його пани. Скільки натерпівся! Так як тепер кілька наших людей стогне в перемиських арештах, так стогнав і він за те, що правду в очі всім нелюдам говорив…»

Раптом з’явились жандарм з поліцаєм і почали розпитувати хто тут голова, удаючи, що нічого не знають про ці збори. Будзиновський встав і попросив жандарма, щоб він говорив українською мовою. Той продовжував польською, а потім перейшов на німецьку мову, але коли голова зборів спокійно відповів «Nicht deutsch», жандарм не витримав і почав добре говорити по-українськи, вимагаючи припинити збори. Не маючи на це ніякої законної причини, він вказував на те, що в хаті знаходяться діти і жінки.

—    Це передвиборні збори, — сказав голова, — так що тут не потрібно ніякого дозволу. Тому попрошу вас вийти.

Жандарм замовк і не знав, що сказати. Новаківський продовжив свій виступ, і вже ніхто не звертав уваги на непрошених гостей. Не маючи інструкції, що говорити дальше, вони розгублено вийшли. Наляканий цими подіями д-р Антоневич несподівано втік.

Слово взяв Франко. Він говорив спокійно, без награного артистизму і жестикуляцій, але його прості і вагомі, ледь з іронією слова легко доходили до людських сердець, переконували своєю залізною логікою. Оцінюючи австрійську конституцію, він сказав: «Якщо взяти текст нашої конституції і прочитати його докладно, а потім доповнити усіми тими крючками та гачками, якими її обвішано в практичнім виконанню, тоді всім вам стане ясно, що конституція не є кварта горілки, яку можна випити до останньої каплі, а радше можна її порівняти з одягом, що буває вигідний або невигідний і що наша конституція спеціально так прикроєна, що нашому народові, селянському і вбогому, безмірно затрудняє розвиток і змушує його чим далі, тим більше лишатися позаду других народів! Значить, чим довше буде стояти незмінна отся конституція, тим гірше для нас, тим менше у нас буде змоги використовувати її. Тому радикали домагаються не якоїнебудь зміни конституції, але такого її перестрою, щоби був корисний власне для мас робочого народу, який би знищив експлуатацію дужчих та багатших».

Промова дуже сподобалася селянам своєю щирістю, вони уважно слухали, часто потакаючи промовцю, а в кінці нагородили дружніми оплесками. А один селянин, який мав виступити за Антоневича, відмовився від промови. Виступив ще один представник ремісників за кандидатуру Франка, а інший взяв на себе роль примиренця обох сторін, але своєї промови вже не зміг закінчити, бо на дворі зашуміли люди. Там появилося чотири жандарми і комісар староства.

Протягом наступного тижня в цілому виборчому окрузі пройшла переважна більшість перевиборів, тобто обрання виборців, які мали право голосувати за кандидата до австрійського парламенту. Але Франко не мав ні часу, ні грошей, щоб побувати хоча б у найважливіших місцях округу. А Тишковський, якого висунули своїм кандидатом польські магнати, діяв звичайними шляхетськими методами агітації — під вартами та погрозами, а власті не тільки не присікали, але всіляко підтримували його. Сили були далеко не рівні. У Франка агітаторів було мало. Не так багато людей насмілилося відкрито кинути виклик і самовіддано, в ущерб своєму майбутньому становищу, без винагороди йти агітувати селян за революціонера. Тільки селянський виборчий комітет Торок і кілька студентів та молодих людей у Перемишлі і Добромилі. Ці люди з кількома крейцарами в кишені, незважаючи на сильні холодні дощі, ходили селами не дивлячись на те, що з хвилини на хвилину могли бути заарештовані або побиті. А власті не спали. Одного агітатора заарештували, другого як загнаного звіра гонили від села до села. В інших жандарми відбирали друковані відозви із закликом до селян голосувати за Франка, хоч відозва перейшла цензуру. Четвертим погрожували. В той час агітатори Тишковського мали повну свободу діяльності і могли явно виторговувати голоси для свого кандидата. А коли в їх присутності хтось згадував про Франка, в они з насміш кою запитували: «А скільки дає той пан за голос?»

А в селах, де на провиборах все-таки перемагав Франко, їх результати безпідставно ліквідовувало староство, оголосивши це за день до виборів, коли виборці вже одержали легітимаційні картки і так само в обхід усіх законів проводили провибори на користь Тишковського. На скарги селян власті не звертали ніякої уваги. У Добромильському повіті староста показав остовпілим селянам їх протести з великою кількістю підписів і адресованих галицькому намісникові, самозадоволено заявляючи, що їхні скарги і протести нічого не варті і він не вислав їх намісникові.

Та, не зважаючи на переслідування властей, Франко не відступав ні перед якими труднощами. До нього всім серцем і душею тягнулися прості люди. А він у їх серцях запалював іскри благородної ненависті до експлуататорів, до брехні і фальші.

20 жовтня письменник знову прибув до Перемишля, де мали відбутися другі передвиборні збори і на яких остаточно мали висунути українські селяни кандидата в депутати до державної ради з сільської курії. Д-р Антоневич, який не мав підтримки селян і знеславив себе перед виборцями своєю ганебною втечею зі зборів у Мостиськах, зняв свою кандидатуру. Виступив Новаківський, який знову висунув кандидатуру Івана Франка.

«Він хлопський син, — говорив виступаючий, — вихований в чорній біді, на чорнім хлібі, на квашеній капусті. Ціле життя своє Іван Франко боронив хлопські справи. За справу хлопську він терпів страшніпереслідування, але панам різати правду не переставав. Газетами, книжками і віршами він указував на нужду хлопську, на кривди хлопські. Івана Франка ми бачили на мітингу в Перемишлі і в Мостиськах, ми чули його золоті слова і ми полюбили його сердечно.

Хай їде до Відня! Хай там як депутат розкаже, в якім ярмі ми ходимо. Браття селяни, оберемо Івана Франка зі Львова одноголосно депутатом до Відня». І збори одноголосно ухвалили висунути своїм кандидатом селянського сина, який виховувався у чорній біді, на чорнім хлібі і на несоленій капусті, — Івана Франка.

Новий кандидат кілька разів брав слово, викладаючи свої погляди, обов’язки і завдання селянського депутата в теперішніх умовах, а потім відповідав на різні запитання селян. На цих зборах виступив селянин із Добромильського повіту і розказав нечувану історію про обдурювання селян поміщиком Тишковським, якого польські магнати висунули кандидатом до верховної ради по цьому ж виборчому окрузі, де балотувався Франко. «Це було влітку 1892 року, — почав селянин свою розповідь, — саме жнива, коли робітник дорогий. У пана Тишковського було багато роботи, а мало рук. Тоді він велів оголосити людям в околиці, що буде платити робітникам надзвичайно велику плату — 35 крейцарів женцеві в день. Це потягло людей. Вони зійшлися сотнями, відробили жнива в одному маєткові, пішли на другий, і так далі, миля за милею. За кожний день праці велів пан Тишковський своїм доглядачам видавати людям квитки на 35 крейцарів, а ті квитки виглядали ось як».

Він витягнув із свого ременя цілу жменю малих пожовклих паперових карток, кожна з яких мала витиснену печатку з прізвищем «Тишковські» з числом 35 і назвою села, дописаного внизу, і пороздавав їх зацікавленим слухачам, примовляючи:
«Беріть, панове! Можете сховати їх собі на пам’ятку, а коли захочете, то можу вам іще тисячу таких папірців прислати поштою. В нашім повіті вони скрізь добре відомі: це паперові гроші пана Тишковського».

Збори зашуміли від обурення, а деякі селяни, які звикли до зловживань магнатів у Галичині, сприйняли це як буденну справу.

«Вислухайте мене до кінця, — продовжував селянин, — бо, знаєте, кінець діло хвалить. Ті папірці — то вся плата тих женців. Більше не дістали вони ані крейцара. Коли після скінченої роботи приходили з ними до пана Тишковського, він не хотів ані приймати, ані виплачувати. Це тяглося цілих два роки. Люди сотнями ходили до пана, просили, благали, плакали, — пан не прийняв жодного квитка, не виплатив ані одному обіцяної на них плати. Нарешті люди махнули рукою на цей інтерес і поховали собі папірці на пам’ятку.

Можете в нас діставати їх зовсім задарма, бо це паперові гроші пана Тишковського».

В залі запанувала тиша, а селянин роздавав панські гроші бажаючим. Одержав і Франко п’ять папірців, три з них разом з статтею вислав у «Die Zeit». Через кілька днів ця стаття появилась у газеті, яку Франко закінчив словами: «А коли дня 31 цього місяця пан Павло Тишковський, наділений довір’ям переважноїбільшості виборців, у повному почутті своєї гідності та здібності увійде до ради державної, — про що не може бути ніякого сумніву, бо центральний виборчий комітет, що не помиляється, давно вже затвердив його кандидатуру як єдину відповідну «національним» інтересам, — то було б може не зайвим, аби хто пригадав йому існування цих паперових грошей».

25 жовтня Іван Франко знову приїхав до Перемишля на передвиборні збори, скликані прихильниками поміщика Тишковського, де хотів виступити перед виборцями в чесному поєдинку з контркандидатом. Але організатор зборів, віце-маршал Перемиської повітової ради д-р Чайковський, боячись гострого слова письменника і знаючи, хто переможе, не допустив на них Франка, мотивуючи тим, що це ніби було засідання виборчого комітету, скликане польським центральним виборчим комітетом. З’їхалися на нараду польські магнати домовитись, як краще цькувати письменника та його прихильників, щоб не допустити його до парламенту. Противники прекрасно розуміли, що чесно перемогти Франка у передвиборній кампанії було неможливо, бо це був істинно народний кандидат. Тому вони шукали інших шляхів до перемоги. Знаючи продажність місцевих властей, які за крейцар готові рідну мати продати, противники вдавалися до підкупу. Розпускали безсоромні плітки та наклепи, намагаючись очорнити добре ім’я письменника в очах селян. А найактивніших прихильників поета намагались не допустити до голосування, вишукуючи різні причини позбавити їх права голосу. Противники знали, що на всі їхні незаконні дії власті будуть дивитися крізь пальці. У них була влада, а значить і сила.

Та Франко робив своє. 27 жовтня він знову у Перемишлі, де мали відбутися передвиборні збори. Незважаючи на сильний дощ, сюди зібралися майже 1000 селян навколишніх сіл, але налякане такою масовістю староство в останній момент заборонило збори, висунувши сміхотворну причину — небезпеку вибуху холери. Власті дуже боялись розповсюдження в Галичині «hоlег-и роlіtіса»(політичної холери). Того ж дня Іван Франко мав намір виступити перед виборцями і у Добромилі. Але через сильні дощі виборців зійшлося дуже мало. Незважаючи на це, кандидат повів розмову з селянами в одному із готелів. Не встигли почати, як у залі з’явився жандарм і сів біля стола. Іван Франко спокійно продовжував свій виступ, цей спокій передався і виборцям. Жандарм уважно слухав виступаючих, але сам мовчав. На зборах селяни вирішили зібратися знову на другий день, але вже в більшій кількості. Одначе, на другий день, коли агітатор обходив виборців і роздавав їм запрошення на збори, той же жандарм заарештував його, хоч конституція забезпечувала повну свободу агітації.

—    Прошу пана йти за мною до пана старости, — повторював підісланий жандарм. — Там панові все виясниться.

Арешт студента-агітатора налякав селян. Вони відчули «сильну руку» поміщика Тишковського. А куплені агенти магната до того знахабніли, що пригрозили Франкові, переказали, що коли він покажеться де-небудь у місті, то його поб’ють. Перелякані селяни просили письменника не виходити із будинку. А коли вернувся від старости заарештований, було ясно, що скликати збори в таких умовах було неможливо. Франко вимушений був виїхати у Львів, пообіцявши прибути у Добромиль за день до виборів.

Напередодні виборів письменник знову прибув сюди і застав уже шинок «У Беня» заповнений виборцями із Устрік, гуляли виборці і в інших шинках. Одні агенти Тишковського не впускали сюди нікого, хто не мав легітимаційних карток, інші стежили на вулиці і виловлювали виборців, затягаючи їх у шинок. Цілу ніч грала музика, а агенти поміщика пивом та горілкою частували податливих виборців, любителів «на дурняк» випити, закликаючи до виконання ними їх найвищого громадянського обов’язку.

По дорозі Іван Франко зустрів селянина Муштука, якого в той день викликали до повітового суду за агітацію кандидатури письменника.

—    То правдива біда, — сказав він. — Скоро я тільки показався у місті, зараз обступили мене агенти Тишковського. Вони пізнали мене і почали питатися: «А ти що тут робиш?» Я показав їм свою повістку до суду. «То йди до суду, — сказали вони, — а скоро тебе відти випустять, не смій забаритися ані одної години в місті, їдь назад, звідки прибув, а то буде тобі лихо». Незважаючи на те, я лишився. Я чув, що за мною стежать, хочуть мене побити.

—    А що з виборцями? — запитав Франко.
—    Чи можна говорити з ними?
—    Про це немає що й думати, — відповів селянин. — Місто повне агентів Тишковського, лісничих і слуг. Як тільки покажеться який виборець, його зараз обступлять, тягнуть до шинку, гостять і стережуть, щоб не рушився нікуди. Я пішов також до такого шинку, але поплічники Тишковського зараз пізнали мене, а шинкар не хотів дати мені навіть склянки пива й зажадав від мене, щоб я зараз ішов геть і не псував йому інтересу.
Про збори годі було думати, і Франко поїхав до знайомого адвоката д-ра Тігермана, колишнього учня Дрогобицької гімназії. За письменником уже слідкували, бо не минуло й десяти хвилин, як появився у адвоката головний агент Тишковського і грізно спитав:
—    Чи тут доктор Франко?
—    Так, — відповів д-р Тігерман. — Чого вам треба від нього?
—    Хочемо заарештувати його.
—    Ви? А ви хто такий?
—    Ми не ми, а знайдуться такі, що це зроблять.
—    В моєму домі, — відповів д-р Тігерман,
—    не зробить цього ніхто. Він мій гість, а хто захотів би заарештувати його, навчиться літати долі сходами.
Агент зам’явся.
—    Ну, у вашому домі, пане меценасе, ми цього не зробимо, але скоро тільки покажеться у місті, його заарештують.

Агент вийшов, а в сінях будинку, де на другому поверсі знаходилась канцелярія і квартира доктора Тігермана, залишилась ціла зграя посіпак, десь 10-12 чоловік, які мали завдання недопустити Івана Франка до виборців, а виборців до Івана Франка. Мабуть, добре їм заплатили, бо хоча надворі було холодно і йшов дощ, стояли до півночі, а зранку появилися знову. Інша група посіпак намагалася зовсім вигнати з міста прихильників письменника, щоб не допустити їх до голосування.

Настав день виборів. Близько восьмої години ранкуоблога будинку д-ра Тігермана була знята і Франко пішов у місто. Весь добромильський ринок був набитий виборцями, поліцаями, жандармами, наглядачами, слугами та прихильниками Тишковського, які невідступно стежили за кожним кроком виборців і підслуховували їхні розмови. Поява Франка привернула спільну увагу. Всі озиралися на нього, показували пальцями, але ніхто не смів підходити.

Письменник зрозумів, що виступити перед селянами неможливо, оскільки одні були п’яні, інші залякані, а деякі з них знаками давали знати, щоб він не говорив до них.

Голосування мало початися о 9-й годині, але не було ще виборців з околиць Вірчі, маєтків поміщика Тишковського. За його наказом присутніх виборців забрали з-перед ратуші і юрбою повели до досить віддаленого будинку повітової ради. Там його агенти вихваляли заслуги і здібності Тишковського, агітуючи всіх виборців за нього голосувати. Нарешті приїхали численні вози поміщика, напаковані виборцями з його маєтків. Юрба агентів, агітаторів і поплічників магната та селян скупчилася перед виборчою дільницею густою хмарою. Десять жандармів і міських поліцаїв стали в два ряди перед входом до ратуші, а інші ходили вперед-назад і наглядали за виборцями. І хоча за законно встановленим порядком спочатку мали голосувати виборці з Добромиля, а потім з Вірчі і Устрік, селян пустили за графіком, зробленим Тишковським. Він добре розумів, що більшість селян голосують, як правило, так, як попередні, тому й пустив першими голосувати виборців із своїх маєтків для доброго прикладу, а далі з Добромиля і Устрік. Всередині зали повітовий комісар в уніформі, мабуть, не без вигоди для себе, підказував кожному виборцю ім’я: Павло Тишковський. І не дивлячись на такі жахливі умови за Франка подали 3 голоси з Устрік і 19 голосів з Добромиля. Коли залякані виборці виходили з ратуші, то проходили через ряди, створені агітаторами поміщика, жандармами та поліцаями, і тих, хто голосував за письменника, штовхали, сіпали, тягнули за одяг, а кількох побили до крові.

Один селянин, вийшовши на ринок, голосно скрикнув:

—    Ні! Доки живу, не хочу бути більше виборцем. Мій батько був виборцем і його били та й мені дісталося так само.
—    Е, то ще не біда, — відповів йому інший.
—    Інакше ти навіть не знав би, що маємо конституцію.

О 12 годині голосування закінчилося. За Івана Франка, не зважаючи на підкупи, утиски, переслідування та погрози, голосувало 2 виборці, а за поміщика Тишковського — 210. Через дві години почали стріляти з мортир на честь перемоги Тишковського і в інших повітах, хоч офіційної телеграми ще не було. О третій годині письменник виїхав з Добромиля з тривогою на душі, він переживав, чи щось не сталося з його виборцями і в інших містах, адже розумів, що куплені прихильники магната не зупиняться ні перед чим.

У Перемишлі агенти поміщика діяли такими ж методами, як і в Добромилі. Виборців, які появлялися у місті за день до виборів, затягували до шинків, споювали. В одному з шинків п’яні найманці, яких було більше, спровокували бійку з прихильниками Франка, а коли появилася поліція, то заарештувала не хуліганів, а невинних прихильників письменника. В день виборів уже о 7 годині ранку на вулицях, що вели до центру міста, розставили жандармів, поліцаїв, агентів Тишковського, які спиняли всіх виборців і радили голосувати за магната, а хто відмовлявся, грозили арештом та різними нещастями, покараннями та підвищенням податків. Залякані селяни не знали, як їм бути, і вже були не раді, що мають право голосу.

Площа перед ратушею кишіла жандармами, поліцаями та агентами, які уважно стежили, щоб виборці не розмовляли між собою. Та цього виявилося мало. Під час голосування посеред вулиці заарештували двох студентів, одного молодого міщанина і чотирьох селян без будь-якої на це причини. А двох селян, яких за ніякі гроші не вдалося перетягнути на сторону Тишковського, заарештували вже в ратуші перед самим голосуванням і як злочинців, закутих у кайдани, відправили у дощ пішки до їх села. І не дивно, що виборча комісія, до складу якої обманом були обрані тільки прихильники поміщика, не зарахувала 5 голосів Франкові, бо на карточках було написано «Іван Франк зі Львова» і зарахувала такі картки, де було написано «Тичковський» або «Пан Павло», та, незважаючи на всі безчинства, за Івана Франка голосувало у Перемишлі 70 чоловік.

Мало чим відрізнялися вибори і в Мостиськах. Тут також завдяки махінації і обману до виборчої комісії попали тільки прихильники поміщика. Ця комісія не допустила до голосування 12 виборців із Судової Вишні, які запізнилися на кілька хвилин, бо знала, що ці виборці будуть голосувати за письменника. Вже об 11-й годині селяни, які виходили і рахували голоси, казали, що за Івана Франка подано 78-80 голосів, а о 12 годині стало відомо, що письменник одержав тільки З0 голосів, хоча остаточний результат голосування оголосили лише через три години.

Згодом газети повідомили, що із 623 виборців, які взяли участь у виборах, за Павла Тишковського голосувало 494 виборці, а за доктора Івана Франка — 122 виборці.

Письменник не дуже тривожився тим, що не став послом. Він надто добре знав австрійські закони і ставлення Відня до нього. Він знав і на своїй шкірі відчував ненависть польської шляхти та українських народовців і москвофілів. Це брати по крові колись вигнали його з редакції «Діла», кажучи на дорогу: «Йди і не признавайся, що ти русин». Ті ж народовці цькували письменника доти, доки не витурили із «Зорі». А тепер, коли він працював у редакції «Кигjега Lwowskiego» і дав згоду селянам бути їх кандидатом до державної ради, націоналістичні угодовці звинуватили його в запроданстві ляхам і в парі з польською шляхтою всілякими підступними методами зірвали його обрання до парламенту. Та письменник спокійно ніс у народ слово правди і віру в перемогу над експлуататорами, не боячись ні жандармських переслідувань, ні заборон, і радів, що затуркане галицьке селянство все більше і більше пробуджувалося від вікового сну і йшло, окрилене його словами, до виборчих урн голосувати за правду.

А про свої вибори Франко жартував у колі друзів: «Один наслідок мала моя кандидатура, про який мені певно і не снилось: обрання пана Тишковського дісталось йому досить дорого. Довір’я 400 виборців коштувало 8-10 тисяч злотих. Найбільшу частину цієї суми забрали агенти. Вони повинні би прислати мені адресу з подякою. Натомість пан Тишковський мав бути дуже обурений моїм зухвальством:

—    Прийде сюди чорт знає який чоловік, і заради нього плати так багато грошей! Якщо це піде так далі, то мушу продавати один за одним маєток, щоб покрити витрати.

Обурення Тишковського зовсім виправдане. Адже теперішні вибори важні в найкращому разі тільки на півтора року, але можливо, що ми зустрінемося ще раніше. Отже, до скорого, милого побачення, пане Тишковський».

Ще кілька разів робітники та селяни Галичини висували Івана Франка кандидатом на посла до австрійського парламенту. Особливо гостро письменник відчув усі принади австрійського права на баденівських «кривавих виборах» 1897 р., які обернулися трагедією для Галичини.

Велич Франка не давала спокою можновладцям імперії, і вони зробили все, щоб не допустити генія до парламентської трибуни.

 

Літературно-мистецький і громадсько-суспільний часопис
"ГУЦУЛИ І ГАЛИЧИНА"
Володимир ГАЮК,
уродженець Косова,
директор Львівського музею історії релігії

AddThis Social Bookmark Button

Залишити відгук:

blog comments powered by Disqus
 

Підписатись 
на публікації проекту: