Кельти - завойовники Європи

Рейтинг 5.0 з 5. Голосів: 1

КельтиВ історії Європи назва “кельти” закріпилася за численними племенами, які освоїли протягом І тис. до н.е. величезні простори від Ірландії до Карпат із виходом в Анатолію. Більше 8 століть могутня кельська цивілізація господствувала на більшій частині Європи і Британських островах. На кельтських мовах спілкувалися в Іспанії, Британії, Ірландії, Франції, Італії, Чехії, Словаччині, Німеччині. Їх володіння простягалися на кілька тисяч кілометрів. Якщо накласти мапу Кельської цивілізації на мапу сучасної Австралії чи США, то вона буде простягатися від побережжя до побережжя. 

 

Археолог Котигорошко
Автор - дослідник кельтських пам'яток на Закарпатті,
археолог Вячеслав Котигорошко (1947 - 2016)

 

Чим саме знамениті давні кельти?

  1. По-перше, вони добували та обробляли залізо, виготовляли високоякісну сталь.
  2. По-друге, мали особливий дар переймати від інших народів досягнення в галузі техніки та культури.
  3. По-третє, відрізнялися демографічною та військовою рухливістю, завдяки чому змогли з областей між Рейном і Влтавою, які, очевидно, були їхньою колискою, розселитися на величезному просторі, передаючи племінному світу Європи новітні досягнення в галузі науки й техніки. І хоча кельти не створили єдиної політичної організації, у галузі мови, у релігійних уявленнях і матеріальній культурі утворилася єдність, яка дозволяє говорити про кельтську спадщину в Європі і про вплив кельтів на навколишні племена і народи. 

Срібний кельський котел із Гундеструпа

2-1

Gundestrup C

Срібний кельтський котел із Гундеструпа, латенська культура.
Знайдений при розкопках у торфяному болоті біля селища Гундеструп, Ютландія, Данія. 
Знаходиться в експозиції Національного датського музею у Копенгагені. 
Хоча мотиви зображень є, безсумнівно, кельтськими, в них присутні елементи слов'янських традиції.
Тому дослідники прийшли до висновку, що котел був створений десь в східних областях кельтського світу, швидше за все - в Угорщині або Моравії, а можливо, і в Дакії.  Тут були поширені ті ж релігійні концепції, що і у західних кельтів.

Серед народів далекої периферії Середземномор’я кельти були одними з перших, яких виділили античні автори з розпливчастого й невизначеного поняття “гіперборейці” Етнонім “кельти” вживав Гекатей Мілетський (560-480 pp. до н.е.), а трохи пізніше Геродот (II, 33), розміщуючи кельтів біля витоків Істру (Дунаю).

Із III ст. до н.е., у період вторгнення кельтів до Македонії і Греції, з’являється новий термін “галати”, а пізніше в Італії - “галли”.

Found-during-a-course-of-1943-excavation-of-oppidum-Mšecké-Žehrovice-in-central-Bohemia-Czech-Republic.-Photo-Credit-640x480

Легендарна кам'яна голова кельтського вождя з селища Мжецке Жехровице, знайдена в Богемії, Чехія.
Зберігається в Моравському Національному Музеї у Брно. 
Пошук кельтських бойїв

Локалізація чеськими вченими кельтських племен "бойїв", котрі проживали в Богемії.

Кельтський князь із Глауберга

Кельтська статуя "Князь із Глауберга", 500 BC

Збільшення свідчень про кельтів у письмових джерелах наступних сторіч пояснюється постійними контактами, найчастіше  збройними, з греко-римським світом. Однак жоден античний автор не відповів на питання про походження кельтів. Певні успіхи в цій галузі були досягнуті за останні десятиріччя завдяки діяльності європейських археологів, лінгвістів й антропологів. Вони відзначають, що з епохи міграцій і діалектного розшарування індоєвропейської мовної спільноти, яка почалася в енеоліті (рубіж IV-III тис. до н.е.), не завжди точно можна визначити процес утворення тієї чи іншої культури, а тим більше етносу. Найчастіше вони не ідентифікуються з конкретною групою пам’яток, а тим більше з культурно-історичними спільнотами типу ямної, які займали величезні простори в епоху енеоліту-бронзи від Заволжя до Центральної Європи. Процес етноутворення був досить складним, і спроби засобом ретроспективного методу поглибити знання про історію того чи іншого народу (кельтів, слов’ян, германців) до енеоліту-бронзи поки що не принесли позитивного результату та беззастережної аргументації.

Гальштат

Очевидна наступність простежується з епохи Гальштату (XII- сер. V ст. до н.е.), точніше з VIII-VII ст. до н.е., тобто на стику з письмовою історією.

Період Гальштату, як відзначалося вище, отримав свою назву віц селища Гальштат на березі озера за 15 км від м. Зальцбурга (Австрія). Розкопки 1824-1831 pp. і 1846-1864 pp. розкрили тут величезну кількість поховань VIII-VI ст. до н.е. (Монгайт, 1974, с. 173-174). Багатство могильника (численні прикраси із золота та заліза) пов’язується з видобутком солі на околицях і торгівлею нею. Відкриті штольні, розробку яких проводили, на думку К Вакса (1986, с. 39), кельти, сягали на глибину до 240 м.

Епоха гальштату характеризується широким використанням заліза, розповсюдженням зброї, симетрично сформованою чорно- лощеною керамікою, стрімким зростанням торговельних зв’язків із розвинутими областями Середземномор’я, освоєнням альпійських перевалів (Сен-Готард, Сплуга), рр.Рони, Рейну, Дунаю як основних шляхів усередині та на заході континенту (Колосовская, Шкунаев, 1988, с. 205).

Переміщення населення з альпійських областей Верхнього Подунав’я у VII ст. до н.е. призвело до поширення курганних поховань знаті на величезній території від Богемії до Франції. Виходячи з того, що найбільш ранні некрополі цього типу займають райони Богемії й Австрії, дослідники відносять цю область до території формування кельтського етносу (Монгайт, 1974, с. 240; Колосовская, Шкунаев, 1988, с. 205-207). З цього центру в період VIII-VII ст. до н.е. кельти проникають на територію Франції, Британські острови та Піренейський півострів (Колосовская, Шкунаев, 1988, с. 206-207; Мортон, 1950, с. 12-13).

Ядро Гальштатської культури

У ході просування носіїв гальштату на схід відбувалися їх контакти з новими етносами: іллірійським, фракійським і скіфським, які своїм корінням пов’язані, в основному, з територією Південно-Східної Європи.

Розкопки гальштатських пам’яток, у першу чергу могильників, свідчать про утворення в VII-VI ст. до н.е. чіткої соціальної стратифікації. Пануюча верхівка, вузький прошарок гальштатського суспільства, залишила багаті поховання. Прикладом може бути поховання Скеля Биків (Чехія), що відноситься до VI ст. до н.е. Тут, усередині зрубної камери, стояв чотирьохвісьовий візок із небіжчиком - вождем. Інвентар складався зі зброї, кінської збруї, кераміки. Поряд знаходилося 40 скелетів (у більшості жіночих). Близько від даного поховання виявлене поселення, мешканці якого, судячи з інвентаря (молоти, ливарні формочки й інше), спеціалізувались у галузі обробки заліза (Dvorak, 1975, s. 86-87).

Поховання кельтів

Про рівень розвитку військової фортифікації свідчить городище Гейнебург (верхня течія р. Дунаю). Поселення займало підви- ш;ення, розміщене на схрещенні торгових шляхів, спрямованих на північ, захід та південь. Спочатку воно було укріплене кам’яно-земляним валом з палісадом, а пізніше, при перебудові, - цегляною стіною, що є беззаперечним свідченням впливу середземноморської техніки. 

Важливо відзначити, що Гейнебург виник у середньому бронзовому віці, що є підтвердженням генетичного зв’язку культур у Центральній Європі (Монгайт, 1974, с. 194-195).

Карта Гальштат

Ареал епохи Гальштату.

gallshtatt v laten karta-55aeb3424ec71e221aa7012efbf6e3a8

Пізній період Гальштату.

Саме носії гальштатської культури Центральної Європи, згідно з даними сучасних досліджень, стали основою для утворення історичних кельтів. У результаті міграцій VIII-V ст. до н.е. вони зайняли основну територію сучасної Франції, північно-східну частину Піренейського півострова та Британські острови. 

Латенська культура

Розвиток економіки, освоєння родючих земель і сировинних ресурсів Франції та Іспанії, контакти з цивілізаціями Середземномор’я - все це разом узяте стало основою руйнування раніше сформованих соціальних відносин і переходу кельтів у V ст. до н.е. на нову стадію розвитку, що одержала назву латенського періоду (середина V - кінець І ст. до н.е.).

Термін був запроваджений наприкінці XIX ст. після відкриття поселення Ла Тен на березі озера Лас де Нейшатель у Швейцарії, де була виявлена величезна кількість зброї, знарядь праці, прикрас. За речовим матеріалом Ла Тен, ключова пам’ятка кельтів, характеризує основні риси матеріальної культури Європи V-I ст. до н.е. й динаміку розвитку кельтської цивілізації в цілому.

Музей Латенської культури

Музей Латентської культури, latenium.ch

Латенська культура, на відміну від попередніх, належить до епохи добре відомої за письмовими джерелами, тому в даному випадку можна говорити не просто про ті чи інші археологічні культури, а про певний етнос і його зв’язки з іншими племенами, народами та цивілізаціями Європи. Археологічні дослідження XX ст. створили базу даних, яка дозволяє стверджувати, що існувала певна єдність культури кельтів у період латену на території від Атлантики до Карпат. Цей період характеризується зростанням населення, його поширенням із верхів’їв Дунаю на захід, південь і схід, захопленням нових земель, спорудженням великих ґрунтових могильників, оппідумів (урбаністична культура), створенням своєрідного художнього стилю. 

Експансія кельтів

Наприкінці V - на початку IV ст. до н.е. з територій Східної Франції та Південної Німеччини почалася масова міфація кельтів, яка набула характеру не тільки військових походів з метою пограбування, але й захоплення земель.

Вихід кельтів на історичну арену Європи має кілька причин:

  • зміна укладу життя через перенаселеність і неефективність сільського господарства;
  • малопродуктивність економіки, в основному розвивалося металургійне виробиництво;

На чолі походів кельтів стояла молода аристократія (Лівій, V, 34, 1), яка шукала для себе та своїх дружин нових земель і можливостей самостійного господарювання та політичного впливу.

Дослідження пам’яток епохи латену свідчать про зміну суспільної структури, руйнування родових зв’язків (стара система себе відживала). Отримання нового виду додаткового продукту внаслідок походів і фабежів, нетрадиційний спосіб його поділу, сприяли виділенню численного соціально привілейованого прошарку, що кількісно зростав за рахунок воїнів, які відзначалися при захопленні нових територій.

Кельтські воїни

Основні напрямки експансії кельтів, визначені античними авторами (Лівій, V, 34, 1; Юстин, XX, 5, 8; Страбон, IV, 1,13; Плутарх, Камилл, XV-XVI), підтверджені й значною мірою доповнені археологічними джерелами. Особливо докладно античні автори, в першу чергу римські, описали вторгнення галлів до Італії, населення якої вперше пізнало “галльський жах”, що тривав тут аж до кінця III ст. до н.е.

Кельти завойовникиОдночасно зі вторгненням до Італії Бренна інша частина кельтів під керівництвом молодого вождя Сеговеза рушила на схід у напрямку Герцинського лісу (лісисті гори в Германії, які простягаються від Рейну до Карпат) (Ливий, V, 34). Подолавши опір місцевих племен, кельти вийшли на Середній Дунай, захопили Паннонію і протягом багатьох років вели війни з сусідами (Юстин, XIV, 4,3-5).

Північно-західні області Угорщини та зона біля озера Балатон були захоплені кельтами до середини IV ст. до н.е. (LT В1). Саме тут розміщені найбільш ранні могильники прибулого населення: Шопронь, Ерд, Кошд, Літер, Саб, Салачка(Ви)па, 1982, Abb. Біля 360 р. до н.е. відбувається перший напад на іллірійське плем’я ардіїв у Західній Боснії та Герцеговині. Кельтські пам’ятки концентруються у Східній Баварії, Нижній Австрії і Південно-Західній Словаччині, а трохи пізніше, у долинах річок Сави і Драви.

Процес заснування оппідумів на Дунаї відображає рух кельтів, які просувалися за течією річки. З’явилися такі оппідуми, як Бойодурум (Пасау), Віндобона (Відень), Аррабона (Дьєр), Лавріак (Лорх), Новіодунум (Дрново), Сінгідунум та інші (Колосовская, 1988, с. 504).  У часи походів на південний схіц кельти вторглися на територію колишньої імперії одного з великих античних полководців - Олександра Македонського.

Після його смерті (323 р. до н.е.) влада у важливіших регіонах величезної держави перейшла до рук найталановитіших полководців (діадохів). Балкани опинилися під владою Антіпатра (Македонія та Греція) і Лісімаха (Фракія). У 321 р. до н.е. у Тріпарадисі відбувся перерозподіл посад. Антіпатр став регентом, але у 319 р. до н.е. він помер, що призвело до нового спалаху війн діадохів. Важливим плацдармом стали Греція й Македонія, де в боротьбу були втягнуті і царський дім, і македонська знать, і грецькі поліси (Павловская, 1988, с. 404-407).

Розгортання династичної боротьби співпало з появою на Балканах небезпечного ворога - галлів. Про їх вторгнення й війни найдокладніше повідомив Помпей Трог (Юстин, XXIV, 4-8; XXV, 1-2). Згідно з сучасними дослідженнями, поява галлів на Балканах відноситься до 279 р. до н.е. (Павловская, 1988, с. 408.). Пройшовши через землі Фракії, одна частина кельтів напала на Македонію, друга - на Грецію, а третя - на Фракію (Павсаний, X, 19-23).

“Имя галлов внушало такой ужас, что даже те цари, которьіе еще не подверглись их нападениям, покупали у них мир за огромньїе деньги. Один только македонский царь Птолемей бестрепетно усльїшал весть о приближении галлов и вьішел им навстречу с войском” (Юстин, XXIV, 4).  

У битві під керівництвом Белгія галли вщент розгромили македонян, а захопленому у полон Птолемею відтяли голову і насадили на спис.

Військо кельтів

Між тим Бренн, який грабував у цей час Грецію, дізнавшись про розгром Белгієм Македонії, насиченої скарбами Сходу, на чолі 150 тис. піхотинців і 15 тис. кінноти рушив на цю країну. Добре озброєне й споряджене військо македонського полководця Сосфена було розбите. Галли приступили до грабування і навіть накинулися на храми богів. “Бренн, грубо издеваясь, говорил: богатьім богам подобает бьіть щедрьіми к людям” (Юстин, XXIV, 6, 4).
Після пограбування Македонії Бренн несподівано повернув на Дельфи. Храм Аполлона Дельфійського був розміщений на горі Парнас, на скелі, укріпленій самою природою, а не руками людськими (Юстин, XXIV, 6,6-1). Збудований у VI ст. до н.е., він зберігав чималі скарби, накопичені за сторіччя, завдяки дарам і, безперечно, приваблював кельтів.

Згідно з повідомленнями Помпея Трога, у передачі Юстина (XXIV, 8, 1-11) та Павсанія (X, 23, 12), кельти були розгромлені під стінами храму з допомогою бога. Галлів було 65 тисяч, а дельфійців 4 тисячі. Поранений Бренн заколов себе кинджалом. Ця версія в період “галльського страхіття” видається малоймовірною виходячи з численності противників. Більш вірогідними є свідчення Діодора (XXII, 9, 4), Страбона (IV, 1, 13) та Тіта Лівія (XXXVIII, 48, 2), згідно з якими галли взяли та пограбували храм.

Проте, як би не завершилась битва під Дельфами, лаври перемоги над кельтами отримав Антігон Гонат II (цар Македонії 276- 239 pp. до Н.Є.), який біля 277 р. до н.е. розгромив кельтів у Македонії (Полибий, II, 17). Незважаючи на поразку, частина кельтів осіла у Фракії (на північ від Візантії), де заснувала царство зі столицею в Тилі (Полибий, IV, 45, 46). Це держава короткочасного існування (до володаря Навара, 218 р. до н.е.), тому її локалізація та місцезнаходження столиці досі приблизні й далекі від надійної аргументації (Лазаров, 1996, с. 114-123). Можливо, в цей час відбувся перехід фупи племен, і доволі численної, у Малу Азію, де на території колишньої Фрігії організувалося державне утворення під назвою Галатія.

Мапа Галатії

Основна частина кельтів, згідно з Полібієм (II, 17), була відкинута на північ, де на злитті річок Драви і Сави сформувалась так звана “країна скордисків” (ілліро-кельтський симбіоз). З перебігом часу вони встановили владу над Нижнім Подунав’ям, вели війни з іллірійськими та фракійськими племенами, доки в 15 р. до н.е. не були включені в римську провінцію Іллірик (організована в 27 р. до н.е.). 

Іллірія карта

Окрема група кельтів із Нижнього Подунав’я вирушила на північ і північний схід, про що свідчать закладка нових могильників у Верхньому Потиссі (Пішколт, Диндешть, Валалікі-Коштяни) у фазі LT В2Ь і збільшення кількості чужорідного населення.

Кельти у Верхньому Потиссі

Порівняно стабільне життя північнофракійських племен регіону перервалося у зв’язку з проникненням та осіданням носіїв латенської цивілізації - кельтів. Із Середнього Подунав’я наприкінці IV ст. до н.е. їхні передові загони вторглися на Закарпаття, у Верхнє Потисся, де реєструються військові поховання у Фелшу Мере, Цейкові й Розваді. У цей час закладається найбільший регіональний некрополь у Пішколті (185 поховань).

Друга, основна, хвиля кельтського вторгнення досягла Верхнього Потисся після балканського походу 279-277 pp. до н.е. Цей період відзначається збільшенням населення, що знайшло відображення в закладці могильників в Іжковцях, Валалікі-Коштянах, Чумешть і появі нових поселень. Поселення представлені 69 місцезнаходженнями, розміщеними у низовинній та передгірській зонах регіону. Вони займають перші тераси невеликих річок і струмків. Розміри поселень невеликі (0,4-0,5 га), і лише окремі мають площу 0,8-1,5 га (Білок, Мужієво, Береа). У Дідово II, Великій Бігані та Береа простежене рядове планування жител, згрупованих у 2-4 будинки на відстані 4-8 м один від одного.

Мапа кельти на Закарпатті

Карта розміщення пам'яток латенської культури Верхнього Потисся.
Основні пам'ятки: 1-Береа; 2-Буи; 3-Валалікі-Коштяни; 4-Велика Гораздовка; 5-Гава; б-Галіш-Ловачка; 7-Дідово; 8-Іжковці; 9-Клячаново; 10-Краловскі Хлмець; 11-Куштановиця; 12-Лазурь; 13-Мала Бігань; 14-Сігетул Мармацей; 15-Медієшул-Аурит; 16-Мужієво; 17-Петнехаза; 18-Пішколт; 19-Прешов; 20-Птічьє; 21-Розавлеа; 22-Розвадь; 23-Са6олч; 24-Саніслеу; 25-Тулгієш; 26-Турулунг; 27-Фелшу Мере; 28-Цейков; 29-Чумешть.

Серед 56 досліджених жител виокремлюються два типи. Перший, домінуючий, складають напівземлянки чотирьох варіантів: а) прямокутні зі стовповою конструкцією стін; б) прямокутні в плані без стовпової конструкції; в) аморфні в плані зі стовповою конструкцією; г) аморфні в плані без стовпової конструкції. Кількість стовпів від двох до восьми. Площа напівземлянок 12-20 кв. м, висота материкових стінок 0,3-0,5 м. До другого типу відносяться наземні прямокутні житла з каркасно-стовповою конструкцією стін, шющею 18-20 кв. м. Опалювались житла відкритими та заглибленими вогнищами (Котигорошко, 1995, с. 10-11). Прямокутні в плані напівземлянки зі стовповою конструкцією стін з’явилися в регіоні з приходом кельтів. Вони добре відомі на території розповсюдження латенської культури, зокрема у Середньому Подунав’ї (Kuzmova, 1980, rys. 2-3). Інші модифікації житла відомі на поселеннях куштановицької культури VI-IV ст. до н.е. (Попович, 1993, с. 256-263). Поряд із будинками розмішувались підсобні приміщення, а іноді й виробничі споруди (металургійні горни, гончарні печі). На Прешовському селищі біля житла, окрім трьох ям господарського призначення, відкрита глинобитна піч для випікання хліба (Beres, Tomasova, 1989, s. 28-29).

Житла кельтів

У заповненні жител і будівель переважав ліпний та кружальний посуд, рідше зустрічалися прясельця, ножі, браслети, фібули й побутовий інвентар.  Польові дослідження дозволяють зробити висновок, що основна частина селищ регіону була представлена невеликими поселеннями. Вони складалися з кількох жител, господарських будівель, іноді майстерень. Подібні садиби на території Галлії Цезар позначив терміном “vicus” (Цезарь, VII, 17).

Celtic Round Houses

Поряд із утворенням селищ нового типу (vicus), у Верхньому Потиссі організовуються виробничі центри, які були розраховані на обслуговування широких областей. Найбільший металургійний центр, точніше район, відкритий на лівобережжі р. Тиси в басейні р. Ботар. Доволі заболочена долина річки містить значні запаси болотної руди, а схили навколишніх гір укриті густими лісами.

Тільки біля с. Ново-Клиново відкрито 13 виробничих пунктів, які складались зі скупчень шлаків, уламків глинобитних стінок горнів і сотень шлакових конгломератів - чушок (Бідзіля, 1971, с. 21-30).  Присутність чушок або “козлів”, які утворювали цілі батареї, розміщені одна біля одної, пояснюються екстенсивним видобутком заліза в одноразових горнах напівназемної конструкції. Із завершенням відновлювального npoцесу, шлаки, що заповнювали котлован горну, застигали, утворюючи конгломерати, які складали робочі майданчики (Бидзиля, Вознесенская и др., 1983, с. 51).

Розміщення конгломератів на майданчику має певну закономірність. Вони складаються з двох частин, до кожної з яких входять три-чотири ряди. Ряд складався з 6-10 чушок (Бідзіля, 1971, рис. 3). Повну аналогію такого розміщення маємо у Свентокжитських горах, робочі майданчики яких складалися з тисяч конгломератів і горнів (Віеіепіп, 1992, rys. 53-59).

У ході розвідок, проведених експедицією Ужгородського університету, в зонах дренажу був додатково зафіксований цілий ряд пунктів, які простягалися на 10 км від с. Ново-Клиново до с. Хижа. Окрім того, була встановлена певна закономірність у розміщенні робочих майданчиків, на яких відбувалося варіння заліза. У більшості випадків вони займали береги р. Ботар, заболоченостей та струмків. Обмежену групу становлять робочі майданчики на підвищеннях Ново-Клиново (пагорб “Галомб Домб”, Черна (виступ “Червоний пагорб” на схилі гори). Хижа (сідловина між двома верхів’ями гори).

Окрім Ботарського виробничого району, в Закарпатті відкриті залишки чорної металургії у передгір’ях: Стеблівка, Хмільник. Зруйновані горни були виявлені й на гальштатському городищі, яке займало верхівку гори Стремтура поблизу м. Іршава. На думку В. І. Бідзілі, вони можугь бути віднесені до латенської культури.

Питання про час існування подібних пам’яток завжди пов’язане зі складнощами через майже повну відсутнісь матеріалу датування. Тому важливими є нечисленні фрагменти кераміки, знайдені під час досліджень. У Черні, Стеблівці та Хмільнику керамічні колекції складалися з ліпного та кружального посуду, серед якого найчіткішим хроноіндикатором є уламки графітових сітул.

Однією з унікальних пам’яток Карпатської улоговини є Галіш-Ловачка, розміщена на північно-західній околиці м. Мукачева (Lуhoczky 1912). Величезна колекція продукції металообробного виробництва й ковальських інструментів дозволяє віднести пам’ятку до найбільших центрів Європи латенського періоду. Однак досі немає одностайної думки про тип поселення на горах Галіш і Ловачка. Я. Філіп (1956, s. 321, 511) відніс пам’ятку до категорії оппідумів. в. І. Бідзіля (1964, с. 93) вважав її типовим поселенням відкритого неукріпленого характеру на гірських верхів’ях без будь-яких фортифікаційних споруд. Місце основної концентрації об’єктів дослідник помістив у сідловині між горами (Бідзіля, 1971, рис. 9). Для з’ясування істини й можливого відкриття непошкоджених об’єктів експедиція Ужгородського держуніверситету протягом 1986- 1988 pp. організовувала пошукові роботи. Спочатку було проведене шурфування сідловини, яке дозволило зробити висновок, що залишків життєдіяльності на цій ділянці нема. Тут повністю відсутній культурний пласт, а під гумусом (0,1 м) залягає ш,ільний шар вапнякової породи (Дзембас, 1995).

Гори Галіш і Ловачка
Гора Галіш-Ловачка

Подальші пошуки ґрунтувалися на повідомленнях Т. Легоцького (1912, old. 47), який однозначно вказав, що об’єкти поселення розмішувалися на схилах гір, головним чином, у верхніх частинах. У результаті шурфування встановлено майже повне знищення пам’ятки плантажною оранкою та виноградними терасами. Три напівзруйновані об’єкти й частина кам’яної стінки були відкриті на північно-східному схилі гори Ловачка. Крім кераміки, знайдені со- кири-кельти, ножі, бронзовий перстень і частина браслету, а також серцеподібний наконечник піхви меча. Ці речі становлять єдині повноцінні комплекси Галіш-Ловачки, весь інший численний інвентар представлений зібраннями Т. Легоцького в ході плантажних оранок схилів гір. Крім цього, вздовж хребта гори Галіш у напрямку гори Ловачка віцкрита кам’яна стіна сухої кладки (ширина 2,0- 2,5 м, висота 0,2-0,5 м), яка стикується з двома кам’яними глибами (вхід?) на горі Ловачка.

Не виключено, що стіна була лише частиною фортифікаційної системи, кінцівки якої змикалися з правобережжям р. Латори- ці. Вся ця територія зайнята м. Мукачево, забудова якого ще в середньовіччя зруйнувала залишки величезного оппідуму. До речі, ла- тенський пласт час від часу виявляється і зараз при проведенні земляних робіт на вулицях міста.

Планування поселення через відсутність систематизованих розкопок наприкінці XIX - на початку XX ст., у період його знищення, не простежене. Т. Легоцький (1912, old. 47-48) повідомив, що місцезнаходження, звідки він “видобував” матеріал, були безсистемно розкидані на схилах гір з особливою концентрацією в їх північних частинах. Житла зводились на терасах, викопаних на схилах. Опалювались вони вогнищами діаметром 1-1,5 м, обкладеними камінням і вимазаними глиною. У заповненні жител було багато фафітового посуду, виробів із заліза, бронзи та каменю. В. І. Бідзіля (1971, с. 34-35), на основі концентрації знахідок в окремих місцях, вважав за можливе виділити ковальські та ювелірні майстерні.

Наявність залишків стіни, терасоподібне розміщення об’єктів, характерне для оппідумів Європи (Filip, 1956, s. 509), дозволяє віднести до категорії укріплених поселень і Галіш-Ловачку. Її сировинною базою, на думку В. І. Бідзілі (1971, с. 134), був Ботарський район. Не виключаючи цю можливість, варто відзначити присутність залишків горнів на поселенні. Повідомлення Т. Легоцького (1912, old. 56) знайшло підтвердження і в останні роки, коли під час прокладення меліоративних систем у трикутнику сс. Іванівці-Жуково- Лохово (сюди входить і Галіш-Ловачка) було виявлено десятки чушок і міцні пласти залізних шлаків.

Поряд із великими спеціалізованими центрами працювали й сільські майстерні, на що вказують знахідки залізних шлаків і силікатів на поселеннях. У меншій кількості виявлені залишки гончарних майстерень. На сьогодні відомі лише печі Андріду (Nemeti, 1974), Добри (Bader, Lazin, 1980, р.13) й Ачиша (Lazin, 1982, р. 70). За класифікацією І. Геннінга (1977), усі вони відносяться до варіанту В. Нижня, камера топки, діаметром 0,9-1,6 м і висотою 0,3-0,4 м, викопувалась у материку. Камера обпалення надбудовувалась над давнім горизонтом. Вона була глинобитною, висотою до 0,5 м. Решітка камери обпалення встановлювалась на опорній стінці, розміщеній у топці, і мала до 22 продухів (діаметр 0,06-0,08 м). Завантаження продукції відбувалося через верхній отвір у камері обпалення, який при відновлювальному обпаленні, як і гирло печі, що виходило до припічної ями, замазувався глиною.

Незважаючи на обмежену кількість відомих гончарних печей, виходячи зі значного вмісту на поселеннях кружальної кераміки (до 40-70% у комплексах), можна зробити висновок про широке розповсюдження гончарних майстерень, а можливо, й центрів виготовлення високоякісного посуду.

Кельтська статуетка

Бронзова статуетка коваля. Епоха середньовіччя (с. Береги, Берегівський р-н, Закарпаття).

Другу, основну, групу латенських старожитностей Верхнього Потисся складають 36 пунктів знаходження одиничних поховань і чотири могильники: Гава, Саболч (Вона, 1986, old. 44-45), Іжковці (Vizdal, 1976; 1982), Валалікі-Коштяни (Gasaj-Mocalova, 1987). Разом це більше ніж 130 поховань. їх концентрація наявна вздовж лівобережжя Тиси та її приток Горнаду й Бодрогу. Значну частину ґрунтових поховань було виявлено під час земляних робіт наприкінці XIX - на початку XX ст. Обстеження, за винятком обмежених розкопок на місці віднайдення могил, не проводились. Звідси велика ймовірність того, що серед пунктів, де зафіксовано 1-3 поховання, знаходяться некрополі. Припущення підтверджуються дослідженням у Валаліках-Коштянах. Тут у 1958 р. при шурфоваль- них роботах Я. Пастором (1959, s. 525-528) була знайдена фунтова могила з двома урновими похованнями. При додаткових розкопках, проведених у 1985 році, було встановлено, що Валалікі-Кош- тяни - могильник (Gasaj-Mocalova, 1987, s. 247).

Відсутність наукової документації, неповна вибірка інвентаря при дослідженні низки могил і недоступність в окремих випадках матеріалу з фондів численних районних музеїв не дозволяють розглядати всі відомі поховання. Тому до аналізу залучено дані лише 29 поховань із 20 місцезнаходжень, а також могильники в Іж- ковцях і Валаліках-Коштянах. У цілому це 65 поховань.

Пам’ятки поділені на 2 групи: фунтові та курганні. Старожитності першої групи займають невеликі дюни біля річок. Жодна з них повністю не розкопана. Тому робити висновок про систему розміщення поховань передчасно. Відсутність поряд із похованнями поселень пояснюється недостатністю розвідкових робіт на прилеглій місцевості.

Для аналізу пам’яток першої групи використано 23 поховання з 16 пунктів, а також могильники Іжковці та Валалікі-Коштяни. Разом це 59 поховань, які за способом поховання поділяються на інгумаційні та кремаційні. Тілопокладення простежене в 9 випадках: 6 в Іжковцях, одне в Розваді (поховання II) (Hunyady, 1957, old. 180- 182) і два на оппідумі Галіш-Ловачка (Lehoczky 1912, old. 74). Небіжчика у витягнутому стані вмішували в прямокутну яму розміром 1-1,2 X 2-2,3 м і глибиною до 1,8 м. Орієнтація голови на схід або південний схід зближує верхньотиські поховання з окремими могильниками Північно-Західної Угорщини (Bujna, 1982, s. 392-393).

Із дев’яти інгумаційних поховань Верхнього Потисся п’ять - у супроводі зброї, одне сильно зруйноване і два - з незначним реманентом. Прикладом воїнського поховання з комплектним озброєнням може бути поховання З в Іжковцях. Небіжчик у витягнутому стані лежав на спині. Меч, спис, щит, ніж та поясний ланцюг знаходилися біля правої руки, біля лівої були бойовий ніж, ножиці, кружальна посудина, біля правого плеча - бронзова фібула та ще одна кружальна пооздина. Аналогічне розміщення зброї у кельтських могилах має місце і в інших регіонах Карпатського ареалу. Різниця простежується в деталях, зокрема, у розміщенні посуду, який зазвичай знаходиться з правого боку від кістяка. Кількість посудин- приставок коливається від двох до чотирьох.

Серед інгумаційних поховань виділяється поховання в кам’яній скрині, відкрите Т. Легоцьким (Lehoczky, 1912, old.72,74) на схилі гори Галіш. Поблизу кістяка лежало близько 30 монет - імітацій тетрадрахм Філіпа II й Олександра Македонського. У Карпатській улоговині часто зустрічаються поховання у дерев’яних скринях та в могилах, обшитих деревиною (Filip, 1956, s. 508). В обмеженій кількості зустрічаються поховання у кам’яних скринях, серед яких особливо цікавим є поховання вепра в супроводі посудин і ножиць, відкрите у Шопронь-Бейчидомбі (Szabo, 1971, old. 68).

Незвичайне поховання відкрите на Прешевському селищі. Тут, неподалік від житла, було розкопано подвійне поховання в селищній ямі. Згідно з антропологічним аналізом, кістки належали чоловіку та жінці. Орієнтація південний захід - північний схід (Beres, Tomasova, 1989, s. 28-29).

Поховання, здійснені за обрядом кремації, становлять 83,9% всіх проаналізованих ґрунтових поховань. Містились вони у ямах овальної або аморфної форми. Розмиті контури низки могильних ям зумовлені їх розміщенням у піску. Розміри ям від 0,6 X 0,4 м до 2,0 X 1,1 м. Глибина від сучасної поверхні 0,6-1,2 м. Більшість могил орієнтовані за лінією схід - захід. Трупоспалення здійснювалось на стороні. Кістки зазвичай прогоріли погано. У їх розміщенні виділяються три варіанти: розсипані на дні ями, у купці або двох купках і в урні. Поряд розміщували інвентар, що був на небіжчикові й біля нього під час кремації, ставили посудини-приставки (1-6 шт.). Під урни використовувались кружальні посудини, за винятком поховання у Фелшу-Мере, де залишки спалення були вміщені в ліпному горщику (Mihalik, 1905, old. 261). У поховальній ямі 2/28 могильника Валалікі—Коштяни знаходилися дві урни. Із 49 кремаційних поховань - 13 урнових, тобто 26,5 % від загальної кількості.

У 27 кремаційних похованнях знаходилася зброя (55%). Окремо виділяємо 10 поховань з комплектним озброєнням (меч, спис, щит), у половині з яких були бойові ножі, а в Фелшу-Мере та Роз- ваді - по два мечі. Часто зброя зігнута: навершя списів - у два рази, мечі - у 2-3 рази або в колесо. Дослідники пояснюють цю деталь обряду тим, що живі бояться мертвих, у яких є колючі та ріжучі предмети. Але зазвичай позвалася лише частина озброєння, яку клали в могилу. Тому не побоювання, а щось інше змушувало псувати озброєння похованого воїна, тим більше, що в синхронних інгумаційних похованнях подібна деталь не відзначається.

Як правило, в кожному воїнському похованні знаходилася фібула, в окремих випадках 2-3, і лише у похованні Цейкова їх було чотири (Benadik, 19б4). Поширеною знахідкою є бронзові та залізні поясні ланцюжки (чоловічі та жіночі поховання). Відсутність поясів, беручи до уваги й інвентар воїнів, пояснюється їх органічним матеріалом (шкіра, тканина). Порівняно часто зустрічаються ножиці, а в похованнях Кехнеца та Фелшу Мере знаходились вудила (ймовірно, як символічне захоронення коня).

Інвентар жіночих поховань зазвичай складався з ручних і ножних браслетів (бронзові, залізні, срібні, скляні), металевих поясів, кілець і фібул. Останніх зазвичай клали від двох до восьми екземплярів, але зустрічається й більше, як наприклад, у похованні 6 Іжковців, де їх було 22 (Vizdal, 1976, s. 155-156). Із деталей поховального ритуалу відзначимо прикриття залишків кремації посудиною, що доволі часто зустрічалось у могильниках куштановицької фупи та Саніслеу-Нір. В якості посудин-при- ставок використовувалась ліпна кераміка куштановицького типу. До могили клалася ціла або окремі частини туші вепра (Болшо, Розвадь, Іжковці, Бодроггалом, Валалікі-Коштяни). Остання деталь є однією з характерних рис у поховальному обряді кельтів. На території Чехії у кельтських похованнях потойбічна трапеза відома не раніше першої половини III ст. до н.е. (Sedkacova, Waldhauser, 1987, S.163, 195).

До рідкісних знахідок відноситься залізний шолом, амулет у вигляді голови птаха, бронзові статуетки качки і вола з Уйкенізи (Маккау, I960, old. 24-29), а також колеса від спалених бойових колісниць із Болшо й Куртушень (Nemeti, 1992, р.110).

Друга група поховань Верхнього Потисся латенського часу представлена окремими курганами, що входили до могильників куштановицької культури: XI, XIII Куштановиці (Bohm, Jankovich, 1936, s. 53-57), XV Колодного (Смирнова, Бернякович, 1965, с. 107- 108), курган 19 слов’янського могильника в Краловському Хлмце (Budinsky-Kricka, 1975, s. 390-398) й одиничний курган у Берегах (Kotigorosko, 1995, р. 40). Насипи земляні, куполоподібної форми, діаметром 8-20 м і висотою 0,5-1,5 м. В основі поховального обряду тілоспалення на місці поховання або поряд. Залишки кремації ретельно очищалися та зсипалися до урни (8 випадків), в купку на давньому горизонті (1 випадок) або залишалися на місці кремації (Колодне). Під насипом знаходилось від 1 до 4 урн. Містилися поховання переважно в центральній частині підкурганної площі. Урнами були ліпні горщики, за винятком поховання в кургані XI Куштановиці, де в якості урни використали кружальну вазу (Bohm, Jankovich, 1936, tabl. IV, 4). Поряд із похованням, у ямці або на давньому горизонті, містились посудини-приставки (миски, черпаки, вази, сковорідки), кількість яких коливається від 5 до 8 в одному кургані. З інших деталей обряду відзначимо наявність ритуально зіпсованих посудин, частково із вторинним обпаленням, і ям із зсипаними залишками вогнищ. У Берегах був простежений ровик і, окрім цього, відмічено вміщення однієї посудини всередину іншої. Індивідуальний матеріал майже повністю відсутній. Винятком є курган XI Куштановиці, а також курган 19 Краловського Хлмца із заможними воїнськими похованнями.

Основні риси та деталі ритуалу курганних поховань відповідають обряду куштановицьких племен. Виділення названих курганів із загальної кількості могильників куштановицької групи, пам’яток пізнього гальштату, зумовлене наявністю в інвентарі кельтських елементів, у кургані XIII Куштановиці це була одна з трьох ліпних урн - імітація кельтських кружальних посудин кінця III ст. до Н.Є., у кургані XV Колодного - фрагмент кружальної миски латенського типу (Смирнова, Бернякович, 1965, табл.ІП, 10), а в Берегах уламки графітової сітули, знайдені в ямці з урною. Цілком відмінна ситуація у інших курганах. У кургані XI Куштановиці поховання було здійснене у кружальній кельтській посудині з додаванням трьох латенських фібул та уривків бронзового пояса. У Краловському Хлмце, окрім чотирьох кружальних та однієї ліпної посудини, знаходилися меч, спис, умбон, поясний ланцюжок, дві фібули, бритва та два залізних браслети. Поховання двох останніх курганів, виходячи з інвентаря, можна віднести до кельтських. У першому, швидше за все, була похована жінка, у другому - воїн із комплектним озброєнням. Ця група поховальних пам’яток беззаперечно вказує на те, що у Верхньому Потиссі проходив процес симбіозу прибулих кельтів і місцевих фракійців.

Окрему групу утворює “гніздо” пам’яток у басейні середньої течії р. Красна, лівої притоки р. Тиса (мікрорегіон Карей). До нього входять біритуальні могильники Пішколт (Nemeti, 1988; 1989; 1992), Чумешть, Саніслеу, Диндешть (Zirra, 1972), Мофтину Міц та одиничне поховання у Фоієнь (Nemeti, 1987; 1992, р.ПО). Узагалі нараховується 248 поховань: 94 з них інгумаційні, 142 кремаційні (18 урнових), решта - зруйновані, недіагностичні. Більша частина могильників у тій чи іншій мірі знищена земляними роботами, а саме кар’єрами з видобутку піску (Чумешть, Саніслеу, Диндешть, Мофтіну Міц).

Некрополі займали верхів’я дюн, і зазвичай система їх устрою не простежується. Маємо на увазі наявність певного групування за часовими ознаками, способом поховання та вмістом інвентаря (бідного або багатого). Винятком є Пішколт, де простежена певна часова закономірність. Домінуюча більшість ранніх поховань займає північно-східну частину дюни, а більш пізні - південно-західну. Цей некрополь вирізняється серед інших пам’яток ступенем своєї вивченості. На сьогодні тут досліджено 185 поховань: із них 82 інгу- маційних і 103 кремаційних (13 в урнах). Поховальний ритуал некрополя Пішколт має аналогії з сусідніми пам’ятками і є основою для проведення аналізу латенських поховань мікрорайону Карей.

Супровідний інвентар поховань складають стандартні речі, які розповсюджені на території латенської культури. Це фібули, браслети для рук і ніг, торквеси, поясні ланцюжки, зброя. Зазвичай у могилах вміш;али посудини-приставки (ліпні та кружальні), від 1 до 5 екземплярів. В основному це вази, горщики, миски, черпаки, кружки. При соціальному визначенні похованих простежується значна кількість металевого інвентаря, особливо у кремаційних похованнях. Серед останніх найбільш бідним є оформлення урнових поховань. Особливим багатством вирізняються жіночі поховання, де є більший набір прикрас, ураховуючи й торквеси. Найбідніші могили представлені поодинокими знахідками: одна посудина, фібула, браслет і ніж.

Зброя і обладунки кельтів

Привертає увагу обмежена кількість поховань воїнів. Лише в кількох похованнях було комплектне озброєння. Зазвичай до поховань воїнів клали один-два списи. Знайдені мечі зігнуті в один або декілька разів. Наконечники списів і ножі-сікачі не згиналися.

Характерною рисою ритуалу, яка особливо яскраво простежується на могильнику у Пішколті, є вміщення до могил окремих частин і цілих туш вепрів або свиней. На другому місці після них - кістки великої рогатої худоби (зазвичай биків).

kelti

На завершення розгляду поховальних пам’яток мікрорегіону Карей слід відзначити незвичайне поховання біля Чумешть. Це була гекатомба з 16 кістяками на дакійському поселенні, розміщеному за 2 км до північного сходу від кельтського некрополя. В. Зірра (Zirra, 1967, р.107, tabl. XXV) вважає, що кістяки належали автохтонам (дакам), яких закатували та вбили кельти. Наскільки цей висновок вірний, сказати важко, але з великою долею ймовірності можна припускати, що разом із мирними контактами між різноетніч- ними групами населення Верхнього Потисся могли виникати і конфліктні ситуації.

Кельтські монетиСкарби та одиничні знахідки монет складають третю, основну, категорію старожитностей латенського періоду. За своїм складом скарби поділяються на монетні та речові. Перші відомі за такими населеними пунктами, як Буковинка, Велика Гораздівка, Гудя, Дідово, Дубовинка, Буй, Медієшул Аурит, Турулунг, Сігетул-Марма- цей, Тулгієш, Розавлеа, Птіч’є, Андрід (Lazin, 1982; Bader, 1975; Kotigorosko, 1995, p. 42; Stanciu, 1992). Ha сьогодні у регіоні відомо більше 150 монет з 84 пунктів і нараховано 908 монет із 13 скарбів (рис. 26). За своєю типологією вони можуть бути розділені на З групи; перша - тетрадрахми Філіпа II й Олександра Македонського, драхми іллірійських міст Аполлонії та Діррахії, монети діадохів Се- левка й Лісімаха; друга - кельтські імітації тетрадрахм Філіпа II й Олександра Македонського; третя - дакійське карбування типу Ме- дієшул-Ауріт, Гуші-Воврієшть, Птіч’є. Датуються вони кінцем IV - початком І ст. до н.е.

Скарби з Дідова, Дубовинки й Буковинки представлені давньогрецькими драхмами, карбованими в іллірійських містах Аполлонії та Діррахії. Це срібні монети вагою 2,43-3,17 гр. із зображенням корови на аверсі й квадрату з назвою міста на реверсі. Датуються вони рубежем ІІІ-ІІ ст. до н.е. Аналогічні монети разом із римськими республіканськими динаріями входили до скарбу Гуді (Eisner, 1933, S. 192). Монети Великої Гораздівки (біля 100) (Сова-Гмитров, 1961), Турулунгу (80 штук) (Bader, 1975) і Розавлеа (ЗО штук) (Stanciu, 1992, р.178) складалися з імітацій тетрадрахм Філіпа II. Це масивні срібні монети вагою 11-15 гр. На аверсі зазвичай зображена бородата чоловіча голова у лавровому вінку, а на реверсі, дещо ввігнутому - вершник із гілкою. Монети цих скарбів відносяться до типу Гуші-Воврієшть і датуються другою половиною III - початком II ст. до н.е. (Kolnikova, 1980, s. 93;Winkler, 19б8а, p. 19-36). До скарбу Медієшул Ауріту входило 106 монет дакійського карбування (тип Медієшул-Ауріт) ітетрадрахми Селевка І (312-280 pp. до н.е.). Скарб датується другою половиною II - початком І ст. до н.е. З 208 монет складався скарб Тулгієш. Це 201 монета кельто-дакійського карбування та 7 грецьких тетрадрахм другої половини III - першої половини II ст. до н.е. (Stanciu, 1992, р. 181).

Одиничні знахідки подібних емісій відомі за цілим рядом пунктів Східної Словаччини. На Закарпатті вони входять до колекції городища Мала Копаня, що дозволило визначити верхню межу їх існування всім першим століттям до н.е. (Котигорошко, 2001, с. 146).

Скарб із Птіч’є (237 монет), хоч і представлений імітаціями тетрадрахм Філіпа II, на аверсі має зображення голови, перейняте з так званих аудолентійських монет, а на реверсі - чітке зображення коня і стилізоване - вершника. Типологічний аналіз монет Птіч’є вказує на міцні стосунки з монетною справою кельтів і даків. Крім стильової подібності, відзначається і метрологічна схожість. Монети виготовлені з якісного срібла вагою 12,21 -14,89 гр. Вага скарбу 2916,77 гр. Датується комплекс серединою II ст. до н.е. (Kolnikovd, 1980, s. 91, 93). У плані стилю до монет із Птіч’є близькі імітації (30 екземплярів) пеонійського царя Аудолента (315-286 pp. до н.е.), що входили до скарбу з Буя. Схожі монети відомі і за одиничними знахідками з ряду пунктів Саболч-Сатмарської області Угорщини (Bona, 1986, old. 46-48).

Речові скарби відкриті в Малій Бігані, Клячанові (Бідзіля, 1971, с. 46-47), Петнехазі (МШІег, 1983) та Галіш - Ловачці (Lehoczky 1912, old 68). До складу скарбів Клячанова й Петнехази входили знаряддя праці. У Клячанові знайдені чотири сокири-кельти, наральник, стамеска, пробійник, ніж; у Петнехазі - наковальня, дві кувалди, молоток, обценьки, вісім серпів, п’ять наральників, чересло. Малобіганьський скарб включає ювелірні вироби й культові речі. Це скляний ручний і бронзовий браслет для ніг, бронзові статуетки ідола й вепра. На горі Галіш у горщику лежало 180 дрібних бронзових бляшок, випуклих, з крапками по каймі і двома отворами. Діаметр - 2-3,5 см.

Культура, господарство, суспільство кельтів

Вивчення матеріальних джерел дозволяє стверджувати, що го­ ловним заняттям населення Верхнього Потисся епохи латену було землеробство та скотарство. База, закладена місцевими північно- фракійськими племенами у попередні періоди, і впровадження до­ сягнень кельтської цивілізації стали основою того піднесення гос­подарства та матеріального виробництва взагалі, яке простежуємо в останній чверті І тисячоліття до н.е. і збереглося в більш пізні пе­ріоди. 

З появою плуга, з широколезовим наральником, почалася па­рова система землеробства, яка змінила перелогову. Нові необхід­ні площі звільнялися від лісу за допомогою сокир-кельтів, які мали різноманітні форми та розміри. Робота з розчистки лісів була трудомістка, і тільки участь усієї общини давала необхід­ ний результат. Культивувалася пшениця, ячмінь, овес і, можливо, просо, основні якості якого - скоростиглість та морозостійкість - мали важливе значення в умовах передгірської зони регіону. Про широке використання проса фракійцями згадує Ксенофонт (АпаЬ., XII, V, 12). Згідно з висновком Монгайта (1974, с. 253), який оперу­вав античними джерелами, кельти мали певні знання в агрономії та використанні добрив для підвищення родючості ґрунтів.

Збір урожаю проводився за допомогою серпів. Довжина їх була 25-30 см. Леза - дугоподібні, з дещо відігнутим прямим кінцем. Борошно зберігали в ямах і великих посудинах - зерновиках. Мелення зерна проходило за допомогою зернотерок і, головним чином, на ручних ротаційних млинах, запроваджених у вжиток кельтами. Важливу роль відіфавало скотарство, особливо в гористій міс­ цевості Верхнього Потисся з пасовищами-полонинами, які сприя­ ли його розвитку. Остеологічний аналіз дозволяє визначити склад стада. До нього входили велика та дрібна рогата худоба, коні, свині. Особливо широкого поширення набуло вівчарство. Про це свідчать повсюдні знахідки пружинних ножиць і ножів для розкроювання шкір (рис. 29, 13, 19). Вівці давали м’ясомолочні продукти, вовну, шкіру. Додаткові продукти харчування приносило полювання, ри­ бальство та збиральництво. Разом із тим існувало й садівництво, про що свідчить знахідка виноградарського ножа з оппідума Галіш-Ловачка.

Господарство кельтів

Одяг галлів складали довговорсові саги, виткані з шерсті овець, сорочки, які сягали рівня статевих органів, і вузькі штани (Страбон, IV, IV, 3). Коли галли скидали одяг і голими йшли у бій під дике зави­ вання рогів, то наводили жах на своїх ворогів (Полибий, II, 29,7-8).

Свідчення Цезаря та інших античних авторів про соціальну стратифікацію кельтського суспільства підтверджується матеріа­лами могильників. Було проаналізовано 61 кельтське поховання, їх поділили на три групи, кожна з яких за поховальним інвентарем диференційована на дві підгрупи.

  • Підгрупа Іа - це воїнські похо­вання з комплектним озброєнням (меч, спис, щит, іноді бойовий ніж);
  • Іб - багаті жіночі поховання (набір ручних і ножних брасле­тів, пояси, фібули, кільця);
  • Па - воїнські поховання з некомплект­ним озброєнням (зазвичай відсутні спис і щит);
  • ІІб - небагаті по­ховання (2-3 фібули, ніж, пояс, кілька посудин). Сюди зараховує­мо і поховання у кам’яній скрині з г. Галіш.
  • ІІІа - поховання зі спи­сом, рідше з мечем і посудиною;
  • ІІІб - поховання з кількома речами (1-3).

Значна частина поховань (підгрупи Іа, Па, ІІІа), тобто 55,8% від їх загальної кількості, належить воїнам, що відповідає письмовим джерелам про кельтів як про народ-воїн, організований у військові дружини. Виокремлена підгрупа Іа представляє привілейовану вер­хівку латенського суспільства, яку Цезар називає класом вершників (IV, 15).

 Кельтський вождь

До племінної аристократії належала й підгрупа Іб, яка відзна­ чається багатством і різноманітністю інвентаря. Для І групи харак­терне не тільки багатство інвентаря, але й значна кількість інгумацій серед військових поховань (13,6%) і їх повна відсутність серед жі­ ночих. Друга, найчисленніша, група поховань (42,6%) належала основ­ ній трудовій силі кельтського суспільства - народу. Це воїни, ре­місники, купці, землероби та скотарі. їх заможність можна поясни­ти збагаченням у період експансії та захопленням нових терито­рій, а також економічним піднесенням у II ст. до н.е. Третя група належить до найбільш низької соціальної верстви латенського суспільства, який становив, на чому наголошуємо, по­рівняно незначну частину кельтського населення Верхнього Потисся (21,3%).

Графічно латенську соціальну структуру можна зобразити як сходинкову піраміду, окремі сходинки якої становлять певні верстви суспільства (Bujna, 1982, s. 422). Вони добре простежують­ ся на кельтських могильниках і є зародками класового розподілу суспільства, який стрімко посилився в епоху оппідумів у зв’язку з надзвичайним піднесенням у галузі виробництва.

Кельти, за спільною думкою вчених, належать до індоєвро­пейської мовної спільноти. Їхня мова збереглася до теперішнього часу й поділяється лінгвістами на три гілки: гаельську, бретонську та піктську (Росс, 1976, с. 16). Її збереження багато в чому пов’язане з давньою фольклорною традицією, що існує до наших днів, коли давні саги та балади вивчаються не з книжок, а на слух від батьків і дідів. У торговельних та інших справах кельти користувалися грецькою, а пізніше латинською мовами (КМЗ, 2002, с. 612).

Вірування кельтів

Віра кельтів у богів, у сили “іншого світу” була настільки гли­ бокою, що релігія в них зливалася з побутом, складаючи невід’ємну частину повсякденного існування. Спільність релігійних вірувань, наявність у всіх племен могутньої касти друїдів (кельтське “друс” - дуб) - жерців (для вступу в неї необхідним був двадцятирічний іскус), а також спільність мови й правової системи, зацікавлення у ге­неалогії, історії, міфології, традиція усного фольклору збереглися в кельтомовних районах Європи до наших днів. Можна припустити, що значну роль у цьому зіграла ірландська писемна література, яка склалася біля V ст. н.е. (КМЗ, 2002, с. 39-42, 509-510).

Кельтські друїди

Про вірування галлів і їх надзвичайну набожність повідомляє Цезар (VI, 16-17). У сукупності з іншими античними джерелами ці дані дозволяють відновити пантеон божеств кельтів. Його основ­ ними патронами були Тараніс - бог війни й фому, якому приноси­ ли людські жертви; Тутатес - охоронець усього кельтського племені; Беленус - Аполлон. Галли вважали себе нащадками Діта (Цезарь, VI, 18). Сірона, яка асоціювалася з лікуванням, зображувалася зі змією, що скрутилася на її руці. Завдяки своїм рухам змія часто ототож­ нювалася з протічною водою, яка мала особливе значення в релігії (КМЗ, 2002, с. 514, 595). Більшість святилищ розміщена біля водой­ мищ і джерел, враховуючи і таке, як Рібемон-сюр-Анкр. Найчастіше для святилищ використовувалися природні елементи ландшафту - священні дубові гаї (Брюно, Бюкзеншюц, 1990, с. 138- 139).

10nrgvn

Античні джерела (Страбон, IV, IV, 5) і дані археології свідчать про широко розповсюджений культ відтятої голови. Майже усі древні індоєвропейські народи вважали голову місцем перебування душі й думали, що голова здатна існувати сама по собі, без тіла. Можливо, саме цим пояс­нюється той факт, що кельти, за свідченням давніх джерел, намага­лися відразу відтяти вбитому ворогові голову і часто прив’язували відрубані голови до ший своїх коней. Потім вони настромляли ці голови на частоколи біля своїх поселень або навіть на дахи влас­них будівель, подібно до того, як деякі мисливці і зараз вивішують на стінах голови оленів - трофеї полювання. Чим знатнішим і впли­вовішим був власник відрубаної голови, тим більше слави це при­ носило воїну-кельту, трофеєм якого вона ставала. За окремими да­ ними, кельти іноді доволі довго зберігали голови найбільш услав­ лених ворогів, бальзамуючи їх кедровим маслом і тримаючи в особ­ ливих скриньках. Свідчення того, що кельти відрубували ворогам голови, використовуючи їх в якості трофеїв, були знайдені римля­нами, які в одному з походів розгромили кельтське плем’я саліїв. Здивовані римляни побачили святилище, зведене саліями в Антремоні (Прованс), де були і різні голови з деревини, і рештки справж­ніх людських голів. Черепи людей і забальзамовані голови також знайдені на кам’яних стовпах (колонах) в околицях Рокепертюза в Бушес-де-Рон (КМЗ, 2002, с. 496-498).

Pictish-warriors

Про існування людських жертвопринесень у галлів в І ст. до н.е. повідомляє Цезар (VI, 16). У наш час вони як пережиток відмічають­ся етнографами в Шотландії у Вальпургієву ніч (з 30 квітня на 1 травня). Мета ритуалів, що проводяться там, - зберегти новона­роджені паростки посівів, виростити добрий урожай, зберегти ста­ да та отримати приплід (Гроздова, 1977, с. 99-100).

Із культом мертвих у кельтів пов’язаний дикий кабан - вепр. Його зображення у вигляді бляшок і статуеток найбільш розповсюд­жені в пластиці тварин кельтського світу. Вепра за його злобу вважали священним звіром, який асоціювався з війною. Бо­ йові шоломи кельтських воїнів часто прикрашалися гребенями у вигляді вепра. Його зображували з оскаленими іклами - ознакою, що звір готовий кинутися в атаку. Зустрічається вміщення до мо­ гил частин туші кабана, відомі навіть його окремі поховання, як, наприклад, у Шопронь-Бейчіцомбі (Filip, 1956, s. 508; Szabo, 1971, old. 68)

Культ вепра кабана

Кельтський бронзовий кабан (зліва) (Ліхтенштейн, II - I ст. до н. е.), і (праворуч) з румунської Лункані (Клужа) (I ст. до н.е.)

58309 900

Бронзовий кабан з кельтського шолома з Хаунслоу, Англія (зліва) і зображення воїна в шоломі, прикрашеному фігуркою кабана (праворуч), з гундеструпського котла (кінець II - початок I ст. до н.е.)

59650 900

Бронзова кельт-іберійська статуетка з Мериди, Іспанія (І ст. до н.е.)
iron-ring-wild-boar-over-celtic-oval-shield-motif-recently-discovered-by-treasure-hunters-in-southern-germany-such-a-ring-would-have-belonged-to-a-high-ranking-member-of-society-p

steeple-bumpstead-switzerland-jura-statuette-representing-goddess-arduinna-riding-a-wild-boar-bronze-1st-century-a-d

Бронзова кельтська статуетка з Швейцарії, І ст.

Кельти були майстерними вершниками, а на битву з ворогами часто виїжджали на колісницях:

Колісниці у кельтів

Коней шанували не тільки за їхню роль у бою, але й за швидкість, красу, сексуальну силу. Значення ко­ ня в культурі кельтів (як і вепра) було настільки великим, що зви­чайною практикою були жертвоприношення коней. Їх ушанування має прояв на малюнках монет, де зоб­ражені боги-вершники. Богиня коней - Епона (по-кельтськи “кінь”). Символом мудрості й пізнання у кельтів був лосось (КМЗ, 2002, с. 534-535, 549, 636).

Боги кельтів

Віра в потойбічне життя у першу чер­гу підтверджується даними могильників, поховання яких доволі широко представ­ лені предметами озброєння, прикрасами й елементами одягу. Чітко й стисло відобразив світо­ сприйняття кельтів давній бард Амарген на світанку історії Ірландії:

Я ветер морской,
Я волпа океани,
Я рев неумолчний морского прибоя;
Я сокол, когти вонзающий в скали,
Я бык, преисполненний яростной мощи,
Я капля роси, что под солнцем сверкает,
Я вепрь, поджидающий смелого в чаще;
Я в водах прозрачних лосось серебристый,
Я озера синь средь зеленой равнины,
Я дротик, ударом решающий спори;
Я тот, кто священний огонь возжигает
Пред мертвой главой, отделенной от тела

кельт55

Згідно з Енн Росс, бик, сокіл, вепр, лосось, священні води мо­ря, річок та озер, зброя, що має дивну силу, поклоніння відтятій го­лові - усе це суттєві елементи релігії та міфології кельтів-язичників; вірування, пов’язані з обожнюванням цих тварин і речей, відіг­равали важливу роль у їх повсякденному житті й багато в чому обумовили культурну спільність кельтських племен, що мешкали на широких, віддалених один від одного просторах, далеко не одно­рідних в етнічному відношенні (Росс, 1976, с. 6).

Кельтський шолом з соколом

Кельтський шолом з соколом, знайдений у Верхньому Потиссі, с. Чумешть. 

Рядки давнього барда свідчать і про наявність у язичницьких кельтських культах загального для всіх вірування в безсмертя душі; душа, як вважали кельти, не гине зі смертю людини, а переходить знов і знов до різних тілесних оболонок - інших людських істот, тварин і навіть неживих предметів. Цікаво, що це притаманне одному з головних постулатів буддизму (МНМ, 1994, с. 190-194). Про те, що такі уявлення дійсно були спільними для кельтів, говорять й інші численні джерела.

Свідчення кельтських літературних пам’яток і сучасного фольк­лору підтверджуються творами грецьких і римських авторів. У них також неодноразово зустрічаються згадки про віру кельтів у потой­бічне життя в духовному і навіть фізичному розумінні, про їх упев­неність, що в “іншому” світі їх чекає нове народження, про відсут­ність у них страху перед “світом іншим” (Ирландские саги, 1961; Це- зарь, VI, 14; Страбон, IV, 44; Диодор, V, 28, 6). Потойбічний світ кельтів не був схожим на похмуру преісподню середземноморських релігій; навпаки, він уявлявся їм місцем, де таких бажаних для язичника-кельта радощів - бенкетів, поєдин­ків, святкувань, набігів, полювань, скачок, розповідей про пригоди, кохання гарних жінок, насолод красою природи й подібного - на­багато більше, ніж навіть на самій землі.

Кельтська колісниця фігурка

Ритуальна візниця VII століття до нашої ери, знайдена в похованні у Стреттвег, Австрія.
Багатофігурна композиція зображує кельтський обряд поклоніння Сонцю.

 Автор: Вячеслав Котигорошко, доктор історичних наук, 
професор Ужгородського національного університету,
за матеріалами книги "Верхнє Потисся у давнину" (2008)

 


Сподобалась стаття? Поділись у соцмережах:

Теги:     археологія      праісторія      кельти      закарпаття      культура      традиція

загрузка...

Прокоментувати:

blog comments powered by Disqus

Опитування

Який період історії для Вас є найцікавішим?
 
loading...

загрузка...