СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

Головна Кельти КЕЛЬТСЬКИЙ ЛІНГВОСОЦІОКУЛЬТУРНИЙ СЛІД В ІСТОРІЇ СЛОВ’ЯН

КЕЛЬТСЬКИЙ ЛІНГВОСОЦІОКУЛЬТУРНИЙ СЛІД В ІСТОРІЇ СЛОВ’ЯН

e-mail Друк
Рейтинг 5.0 з 5. Голосів: 1

celtklingvokulrereВ цій статті розглядаються етнічний, релігійний, лінгвістичний та археологічний аспекти кельтського субстрату праслов’ян, його домінуючу роль в часі формування слов’янської ідентичності. Аналізується обширний лексичний, топонімічний та міфологічний матеріал, пропонуються оригінальні та гіпотетичні версії щодо ранньої етнічної історії українців. Зокрема, розглядається феномен існування чоловічих таємних союзів та їх роль в становленні праслов’ян.

 

1.

Дослідники дедалі в повний голос говорять про різноетнічні субстратні, адстратні та суперстратні елементи в мові та духовній культурі слов’ян [Абаев, 1956; Ткаченко, 1989, с. 4-97; Мосенкіс, 2002; Мосенкіс, 2006]. Значна частина слов’янської лексики добре етимологізується на грунті германських і кельтських мов [Schachmatov, 1912; Treimer, 1954, S.32-34], в той час як у праслов’янській вона стоїть ізольовано."... Важкість вивчення цього впливу, проте, полягає у тому, що від кельтських мов середньої та східної Європи не залишилося майже жодних слідів. Ми змушені виносити судження про ці мови на основі західних кельтських мов, котрі, звичайно, вже у кінці дохристиянської ери мали суттєві відмінності від східних" [Бернштейн, 2005, с.95].

Для стародавніх цивілізацій і народів характерне таке явище, як білінгвізм, коли паралельно існували мови для сакрального і для щоденного вжитку і часто вони між собою були генетично неспоріднені (наприклад, шумерська в якості сакральної у семітських народів Вавилону та Ассирії, хаттська храмова мова (північнокавказької мовної групи, іноді співвідноситься з абхазькою) – у індоєвропейських хеттів Анатолії, арабська як мова ісламу у тюркських та іранських народів Центральної Азії, церковнослов’янська в середньовічних Литві,  Молдові та Валахії, санскрит у народів Південно-Східної Азії, що сповідують індуїзм або буддизм тощо). В більш архаїчних часах існували своєрідні "сакральні", "шаманські","таємні" мови (класичними прикладами вважаються мова "кворжам" у дравідської народності тода, мова шаманів у селькупів-самодійців), носіями яких були або певні професійні групи (шамани, жерці, ковалі, злодії), або жіночі частини етносу (наприклад, жіноча мова і письмо у туарегів Сахари), і часто в їх якості використовувалися не лише штучно модифіковані власні мови («наречия чаромутные» [Чаромутие, 2008]), але й інші живі мови.

Серед багатьох переказів "сакральна мова" походить від "мови богів" [Guentert, 1921], яка розглядається як щось більш величне і досконале, ніж "мова людей". Наприклад, у Гомера у слові "божественної мови» ιχωρ"кров" (при "людському" – αιμα) чітко вбачається семітське išhara(кров) і етимологізується із західно-семітського ιχοWορ<=IHWR [Корсун, Мегалитическая…]. Також у греків було два слова – "божественне" і "людське" – для позначення смертної людини –μορτος(гомерівське βροτος, до переходу b => m) таθνητος [Мейе, 1938, с.400].

Як правило, припускається, що даний білінгвізм серед прадавніх племен був породжений причинами різноетнічного походження  жіночої та чоловічої фратрій, коли фратрія "А" віддавала заміж своїх дочок у фратрію "В", а брала для себе дружин з фратрії "С" (т. зв. "жіноча" і "чоловіча" мови, мови жерців-шаманів і воїнів-мисливців, мови ремісників та селян тощо) [Золотарев, 1964, с. 288-291]. Так, вважається, що частково германські племена (вандали, гепіди, веніли, готи) входили у шлюбно-політичну єдність з певними племенами праслов’яна (венедами), інші ж праслов’янські племена включали в свій склад балтів, кельтів, сарматів, угро-фінів, тюрків, фракійців та ін. [Трубачев, 1982].

К. Тищенко виступив з цікавою версією про те, що слов'янське слово "ячати" на означення мови лебедів (що, як правило, виступають тотемами шаманів та "жіночих" фратрій) засвідчило саме побутування кельтської мови серед слов'ян в якості мови сакральної та релігійного застосування:  слов. "язик", "ячати" // кімр. iaith, дв.-ірл. icht, бретон. yezh "мова, язик, народ, нація, родина" < брит. *iek-, *iekti- "говорити, мовити" ~ дв.-верх.-нім. jicht "твердження, сповідь", jehan, gehan "мовити, казати, сповідатися", латин. iocus "приказка, жарт. дотеп"(~ дв-інд. vac-/vak- "говорити" < *yek- "урочисто оголошувати" < "урочисто оплакувати"). Як далі уточнює К. Тищенко,  проявами кельтської сакральної мови у слов'ян є словотвірні аналогії: plant-plentyn "діти-дитина", pysgod-pysgodyn "риба-рибина", ad-new-yddu "од-нов-ити" тощо [Тищенко, 2003, №4, с. 5]. Також дане явище мало місце й серед частини германських племен [Рахно, 2012].

Ймовірно, побутування кельтської мови (або значного пласту лексики) серед праслов’ян відбувалося в часі, коли кельти з причин свого  скотарського заняття [Безрогов, 1993, с. 174; Зильманович, 1977; Минц, 1992; Рис, 1999; Щукин, 1986]  відтиснули в 332 р. до н.е. значну частину слов’ян із Середнього Подунав’я та Чехії на північ – за Судети, Татри і Карпати [Bosc-Gimpera, 1971,P. 277-278; Lehr-Splawinski, 1956, S. 1-10; Machek, 1963, S. 109; Бернштейн, 1973, c. 32-33; Нерознак, 1974, c. 42-50].

"... Протягом тривалого часу основним населенням провінції Норик були кельти, котрі у перші століття християнської ери зазнали глибокого впливу римської цивілізації та латинської мови. Саме тут римляни впроваджували політику інтенсивної урбанізації, внаслідок котрої все місцеве населення було романізоване... Романізоване населення із Норику пізніше пересунулося на схід і заселило Верхню Паннонію... Не слід забувати, що майже скрізь романські мови сформувалися на кельтському субстраті. Інтенсивна і глибока романізація північної Африки не призвела до створення тут романських мов... Мовні сліди кельтського субстрату через романську мову проникли в багато мов карпатського ареалу. Кельтське походження ряду карпатизмів не викликає сумнівів. Одначе у деяких районах карпатської зони кельтський вплив міг бути безпосереднім (не через східнороманську мову). Добре відомо, що у перші віки н.е. кельтський вплив мав місце на території південно-західної  Польщі та Верхньої Сілезії. Ще сильніше та інтенсивніше воно було у Богемії, де перші слов’янські поселенці застали ще багаточисельне кельтське населення..." [Бернштейн, 1973, c. 32-33].

Як констатує В. Сєдов, "... в останньому часі виявилося, що культові споруди північно-західної (венедської) частини ранньосередньовічних слов’ян ведуть походження від храмового будівництва кельтів Середньої Європи" [Седов, 1988, с.14]. На думку Г. Марченка, відомий давньослов’янський т.зв. "Збруцький ідол" (знайдений на Тернопільщині під горою Соколиха) є прямим аналогом кельтської стели зі святилища Ентремонт (ІІІ-ІІ ст. до н.е.) на півдні Франції. Кельтський Вюртемберзький ідол з двома головами, Беблігенський ідол з обличчям за стилем виконання дуже подібні до Збруцького ідола. Також слід згадати й членований на яруси кельтський стовп із Вальденбуха, а також Ставчанський ідол черняхівської культури [Ідзьо, 2006, с. 65-66]. До цього цікаво додати археологічні дані М. С. Бандрівського про кельтський гальштат в Прикарпатті [Бандрівський, 1993; Бандрівський, 1994; Бандрівський, Сулик, 1993; Бандрівський,  Йосипишин, 1997] та відкриття Л.І. Крушельницькою кельтського багатошарового поселення в с. Бовшів у Верхньому Подністров’ї [Крушельницька, 1965]. Як вважається, слідами кельтського перебування на Прикарпатті є скельні ритуальні комплекси – Вижницьке святилище,  Писаний камінь, Лисівський камінь, кам’яні кромлехи на горі Тарношора та інші (С.П. - Урицький скельний комплекс, Бубнищанський скельний комплекс), де на вершинах відкрито круглі заглиблення, кількість яких вказує на їх календарно-культовий зміст, та зображення "солярних знаків" кельтського типу (трискелії, спіралі, кола та колеса).

Зокрема, цікавим у цьому сенсі є виявлення крупного святилища біля с. Долиняни Хотинського району на Буковині.  Його розмір становить десь 23 м, по колу було поставлено у ямах 36 дерев’яних стовпи, коло з яких було оточене колами кам’яних брил, поставлених на ребро, і начебто 36 стовпів тут символізують деканальний зодіак, а схема святилища була своєрідним астрономічним годинником, яким фіксували синодичні періоди видимих планет, сонячний та місячний роки. Саме святилище розташоване на скіфському поселені, але поряд з ним на відстані 200 м в різні сторони були могильник та поселення пов’язаної з кельтами культури Поянешти-Лукашівка (ІІ ст. до н.е. – І ст. н.е.) [Ідзьо, 2006, с. 64-65].

Про карпатські сліди кельтів свідчать артефакти не тільки археологічні, але й зі сфери духовної культури: “… саме серед Бретані поширені танцювальні мелодії, структури яких точно відповідають карпатським коломийкам. Заслуговують на увагу й відомості про те, що скрипка, яка походить у Європі від кельтського інструмента “крота”, особливо поширена у народному побуті на Прикарпатті. Іншу фольклорну паралель можна вбачати у деяких особливостях використання обрядових предметів, зокрема у тій ролі, яку відіграють в українців та у кельтів стрічки та рушники для прикрашання” [Юдкін, 1996, с. 126]. Музика знаменитого танцю "Аркан" (від латин. arcanus "таємний", і, як стверджували самі римляни, це слово запозичене від кельтів), який здійснюють члени карпатського чоловічого союзу опришків -"басарабів" (oppressare  "пригноблювати, давити" ~ тур. bassara "давити") і який, за легендою, принесли таємничі витязі, які спустилися з гір, ідентична музиці кельтської застільної пісні про сидр (ірландська "EvSistr" та бретонська "EvChistr 'Ta, Laou!").

Давньоруська літописна легенда про те, що тільки «сидіння на Галичиній могилі» дає право (харизму) на володарювання у місті, може бути співставлена з кельтським мотивом т. зв. «тронного пагорба» (валл. gorsedd; має ще значення «двір», «зібрання»; ірл. sossad – «ложе», «пагорб», «укріплення», «відкритий простір» ~ укр. «сидіти»), що височів посередині кладовища (тобто оточений предками; пор.: Arturs Seat – «Трон Артура», пагорб біля Едінбурга). Племінні королі (вожді) в Ірландії називалися «королями вершин» (ri benn), а назва верховної столиці Ірландії Тари (Темри) походить від temair – «пагорб» (пор. із селищем Темерівці біля Галича) [Гуцуляк, 2016, с. 66].

Ймовірно, що початково етнонім "хорвати", який локалізується писемними джерелами в регіоні Північних Карпат, походить від кельтського означення жителів гір (ірл. crwth "гора"). Писемні джерела свідчать про побутування на Прикарпатті кельтського племені віктогалів (де в етнонімі  вбачається кельт. компонент - cail "отара овець") [Латышев, 1952, с.310]. На схід від них жило гірське плем’я котінів – спеціалістів із добування заліза, які Тацітом визначаються не германцями, а такими, що говорять галльською мовою (тобто використовують кельтську як посередника в системі різноетнічної латенської культури) [Балагурі, 1978, с. 52].  Також Страбон зазначає, що північнобалканські гети, на відміну від оточуючих і споріднених їм фракійських даків, є значною мірою змішаним з кельтами народом (Страбон, "Географія",VII,II,2), що підтверджується й археологічними дослідженнями [Колосовская, 1988, с. 508; Котигорошко, 1996, с. 30].

З. Маді на основі етнографічних особливостей, засвідчених у писемних джерелах, ідентифікує прикарпатське плем’я бастарни як кельтське (кельт. taran "грім, блискака", Тараніс "бог-громовержець", а також кельтськими є імена бастарнської знаті, згадувані у джерелах, та звичаї бастарнів, про які повідомляє Тит Лівій (XL, 59)) [Мади, 1967] і носіїв зарубинецької культури (з часом її представники з прип'ятської групи мігрували аж у Повісляння у пшеворський ареал, де залишили змішану черниченську групу пам'ятників), хоча сучасні науковці  трактують бастарнів як, свого роду,  “перехідний” етнос між балтами та дако-фракійцями, який, до того ж, зазнав могутнього кельтського впливу [Третьяков, 1953, с. 104; Мади, 1967], а матеріальна культура яких була ідентична германській (бастарни тривалий час перебували в союзі з германськими скірами), що дало підстави Страбону, Тациту і Плінію вважати бастарнів саме за германців, в той час як Тит Лівій і Полібій вважають їх кельтами.Найзвитяжнішою подією в історії бастарнів була їх експансія в Македонію. Вважається, що бастарни як “кентумний” народ відокремлював германців від слов’ян та балтів і основним його заняттям стало скотарство (пор. праслов. *korva, литов. kerve; литов. pekus, прус. pecku; праслов. cherda, литов. kerdzius; праслов. gonsь; латиськ. kuna) [Moszynski, 1957]. Поряд з бастарнами, західніше гирла Тиси, мешкали кельтські племена трибоків та бревків, міграція яких засвідчена від галльського Надрейння через західне побережжя гирла Тиси в Паннонії до басейну ріки Десни [Стрижак, 1992, с. 33-34]. 

Дані археологічних досліджень дають підстави вважати, що кельти протягом ІІІ ст. до н.е. здійснювали поетапну інфільтрацію, з подальшою асиміляцією тубільців. Вона здійснювалася поступово,  ймовірно, жодного централізованого керівництва не передбачалося [Казакевич, 2009, с. 22]. Іншою групою народів, з якими контактували кельти на cході Європи, були скіфи, між якими, як свідчать античні джерела, відбувалися конфлікти та витіснення кельтами скіфів з Подністров’я та Подунав’я. Клавдій Птолемей подає інформацію про перебування в районі дельти Дунаю племені з кельтомовним етнонімом бритолаги (britolagai), наявні також у цьому регіоні типові кельтські топоніми. Про загрозу Ольвії з боку кельтського племені галатів в ІІІ ст. до н.е. повідомляється у "Декреті Протогена" [Бруяко, 1999, с. 85; Казакевич, 2009, с. 22]. Також В.Є. Єременко  висунув версію про існування 340-280-х рр. до н.е.  певної коаліції кельтських, скіфських та гетських племен, дії якої були спрямовані проти Македонії, зокрема, скоординований напад на Фракію в 342 р. до н.е. [Еременко, 1997, с.51-52]. Щоправда, Г.М. Казакевич заперечує існування такого союзу на Балканах [Казакевич, 2003, с. 23]. На березі  Балтики інший симбіоз – поморців з наступними хвилями новоприбулих кельтів – зумовив появу оксивської культури [Щукин,1986, с. 28]. Ще один симбіоз  – поморців як із безпосередніми вихідцями з Адріатики (венето-іллірійцями) та германськими носіями ястфорської культури (між Рейном і Ельбою), так і вже створеним симбіозом  ясторфців з поморцями – т.зв. “губінська група” (на ріках Одра – Нейс) – привів до формування пшеворської культури (вважається компліментарним симбіозом германських вандало-лугів та слов'янських венедо-лужичан), що одразу ж спрямувала своїх представників на північ, де в якості каталізатора дозволила оксивській культурі остаточно викрасталізуватися та тримати Балтійське побережжя під своїм контролем.

В 197 р. галльське плем'я боїв (ірл. bui "помаранчевий / жовтий колір"), столицею яких була Болонья, було витиснуте римлянами з Північної Італії на північний схід  в уже кельтські Паннонію та Моравію, завойовані території яких отримали відповідні відетнонімні означення як  Богемія (від boihaemum “вітчизна боїв”) та Баварія (від bai (u)varii “жителі країни боїв (тобто германці-маркомани, які під проводом Марбода в 8 ст. до н.е. завоювали ці землі боїв)”). Там вони перемогли в 113 р. до н.е. германське плем'я кімврів, але були розбиті в 60 р. до н.е. дакським царем Буревістою. Частина їх після короткого союзу з гельветами була поселена Юлієм Цезарем в Галлії, в землі союзних Римові едуїв (гора Mont Beuvray, Монт-Бёврей біля м. Отен в межиріччі Сони та Луари), де столиця боїв була в Горгобині південніше Аваріка (тепер – Бурже), столиці бітурігів. Проте більша група боїв переселилася в Північно-Східне Прикарпаття, що отримала назву Бойківщина (від boicivium"громада боїв"). Як зазначає візантійський імператор та письменник Константин Багрянородний, із території за Карпатами, що називалася Бойкі (Boiki), переселилися на Балкани власне слов’янські племена сербів та хорватів [Стрижак, 1991, с. 171, 174] (ріка Тиса-Tibiscus, що омиває ареал закарпатської частини Бойківщини, перетнувши Угорщину, тече прямо в Сербію; пор. горонім Карпати з ірл. carpad, кімр. cerbyd– "колісниця" < дв.-ірл. carpat "(бойова) колісниця"~ галл. carpento-, Carbanto-, що співставляємо з північноєвропопейським  міфологічним мотивом, присутнім у скальдичній поемі "Хаустлйонг" з "Молодшої Едди", про те, що гори розкололися, коли на своїй колісниці їхав повз них бог-громовержець тор, аналог кельтського Тараніса).В пізніших часах ця територія була підконтрольна германським етносам гепідів та квадів (пор. з ірл. cuad "бити", "боротися", латин. cudo "б’ю, стукаю", литов. kuati "бити", "вбивати", "вражати", "ковати", kova "боротьба", слов. *kovati). Існують також дані, що засвідчене Йорданом у Північному Причорномор’ї племя боїсків (boiscos) є найсхіднішим відколом кельтських боїв (див. [Рахно, 2012]).

Проте просування кельтів на територію, заселену предками слов’ян, не мало характеру массових експансій, що фіксуються джерелами на територіях Італії, Балкан, Греції та Анатолії, і якими століттями пізніше були вторгнення германських (готи, гепіди, вандали) та тюркських (авари, печеніги) племен.Самі групи кельтів-носіїв латенської культури (з ІІІ ст. до н.е.)  чим далі на схід були нечисельнішими (племена, роди), вони замешкували серед місцевого населення (за даними польських демографів, на рубежі ІІІ і ІІ стт. до н.е. у Сілезії в районі Вроцлава мешкало близько 5 тис. кельтів, у Малопольщі налічувалося не більше 3 тис. келтів, а в пізньому латені їх кількість збільшилась до 5,5 тис. [Седов, Славяне и кельты…]).Проте кельти зумовили сильний вплив саме своєю вищою матеріальною культурою і виробничими навиками у порівнянні з господарським та індустріальним розвитком місцевого населення [Королюк, 195, с.52; Седов, Славяне и кельты…].

Кельти занесли на Балкани латенську археологічну культуру,  осіли на Буковині, Галичині, у Трансільванії та Олтенії, поступово змішуючись із місцевим населенням. Цим вони зумовили значний вплив на місцеві культури, сприяли подальшому розвиткові чорної металургії та обробці заліза, принесли гончарний круг, загінне розведення свиней, сало та фібули. Звісно, міграційний процес кельтів мав економічне підгрунтя – прагнення контролювати родовища бурштину та шляхи його експорту. Для  здійснення останнього відбулася міграція кельтів і  до Балтики у ІІІ–ІІ ст. до н.е., зайнявши Малопольщу (відомо принаймні п’ять кельтських городищ в області Кракова та чітко кельтського походження назви тамтешніх рік Ніда, Раба, Сан, Мрага, Мієн, Іза та гори Прієніна [Мади, 1967, с. 180]), Мазовію (на захід від Бресту, басейн р. Норив-Нарви, т.зв. мілоградська культура), Сілезію (на горі Шленжа знаходився один з великих культових центрів кельтів) [Седов, 1983] та проникли у південно-східну Білорусію [Мельниковская, 1957]. В Карпатській котловині, на р.Тиса кельти безпосередньо зіткнулися зі cкіфським світом (навіть з’являється у античних джерелах термін "кельтоскіфи"[Казакевич, 2010, с. 167]), а в Оковському лісі, де беруть початок Західна Двина, Дніпро та Волга – з фінно-угорським світом. На кінець І ст. до н.е. кельти, що розселилися на землях на північ від Карпат, були повністю асимільовані слов’янами.

В загальному ж не дивно, що мали підстави з’явитися теорії про значну роль кельтів у становленні слов’янства (їх аналіз у: [Казакевич, 2012]).

За словами Н.С. Широкової, значні конгломерати кельтів, озброєних залізною зброєю та зі стадами великої рогатої худоби і супутніми групами ремісників  та ковалів, найінтенсивніше проникали в Україну з 390 до 207 рр. до н.е. [Широкова, 2000, с.5; Ідзьо, 2002, с. 21]. Наприклад, бiля Мукачевого в Закарпатті містився кельтський металургiйний центр (другий за величиною у Європi), опiдум-городище Галiш і Ловачка біля Мукачево (ІІІ ст. до н.е. – ІІІ ст.н.е.). Тут робилися монети, тут же знайдено близько тисячі iнструментiв, майстернi (ювелiрнi, кузнi), ножицi для стрижки овець, окуття гiрських човнiв, коси, зернотерки, мечi, млинки, ковадла, щити, фiбули, срiбнi монети.

Як вважає В.Г. Скляренко, після завоювання Римом Галії кельти “… залишили Галлію і вийшли на заселені слов’янські землі. Вони просувалися з півдня на північ (і дійшли аж до острова Рюген) через землі словян. У мові кельтів-рутенів було багато латинських і грецьких слів, засвоєних ще в часи їхнього перебування на півдні Галлії. У цьому відношенні дуже важливою є вказівка В. Ягича на народнолатинську форму comitia"округ, округа" у хроніці Арнольда про північних слов’ян, до мови яких наведена форма могла бути привнесена з латинської (лат. comitia"місце, де проходили збори; народні збори", пов’язані з лат. comes, род. comitis"товариш володаря, вождя; супутник") кельтами-рутенами…, яке в різних слов’янських мовах зазнало семантичної видозміни в залежності від того, чи йшлося про війну, чи про мирний час» [Скляренко, 2009, с. 47-48]. Ймовірно, що дв.-рус. къметь (чеськ. kmet, польск. kmiec, болг., серб. кмет, укр. кмітливий, а також прус., лит. kumetis) етимологічно походять від латин. cumire"йти разом", вірогідно, відоме ще за часів кельто-італікської єдності, слідом чого є самоназва валлійців Уельсу "кімри" (Cymru, що читається[kəmrɨ]).

"... Внаслідок такого взаємопроникнення у ІІІ-ІІ ст. до Р.Х. складається кельто-слов’янська етнічна група з явною перевагою кельтських рис. В.В. Седов вважає, що найсильніший вплив кельтів на слов’ян відбувався у ІІ ст. до Р.Х. Він був настільки імпульсивним і визначальним на подальший розвиток слов’янського етносу, що у археологічній науці він складає цілу нову "Пшеворську культуру"... Внаслідок такого входження кельтів у території слов’ян пройшла асиміляція кельтського населення. Поглинання слов’янами кельтів відбувалося, як вважають дослідники, до Vст. Р.Х., після чого кристалізувалася суто слов’янська культура... На середньому Дністрі в курганах поблизу сіл Новосілки, Серватинці, Завадівці поруч з кельтськими знахідками зустрічається скіфська кераміка... На кельтській пам’ятці біля с. Бовшів окрім кельтської кераміки зустрічається кераміка фракійського гальштату... В похованні біля с. Колоколин разом з кельтськими речами присутня кераміка липицької культури... У пшеворських могильниках, поблизу сіл Гринів, Звенигород і інших присутні кельтські фібули, нові види кельто-слов’янської зброї: двосічні мечі, наконечники списів, півсферичні умбони щитів, остроги, нові види сокир, бритв, ножів та інших як військових, так і громадсько-господарчих речей поруч з місцевою керамікою... Дослідження останніх десятиріч показали, що слов’янське ковальське ремесло І тис. Р.Х. по своїх особливостях і технологічній культурі було найближчим до металообробної системи і виробництва кельтського світу (а не римського чи скіфського світів, — О.Г.) ... Кельтські старожитності в Подніпров’ї відзначаються непоодинокими знахідками, ... що дає право вважати, що кельти мали тут свої торгово-економічні, а можливо і політичні опорні пункти ... в ІІІ-ІІ ст. до Р.Х.... Кельтський світ ... збагатив слов’ян металургійною, сільськогосподарською та політичною термінологією, зокрема словами: коньк, коназ, конязь, князь..." [Ідзьо, 2002, с. 40-41,53,72]. Наприклад, слов’янське поняття "князь" пропонується співставляти з ірл. ceannasach "головний, основний" (германське "конунг", з яким пов'язують слов'янське "князь", не має надійної германської етимології  і згідно із саг, від імені Кон, значення якого невідоме).

В цьому контексті зафіксована писемними джерелами римська факторія Karrodounon (кельт. karr- "камінь" та та dun- "фортеця") десь вище Тіраса (Дністра) цілком контамінується з Кам'янцем-Подільским (на місці якого також фіксуються Птолемеєм Camenae), а також, можливо, це загальна назва для  тутешніх факторій, що в пізніші часи дало місцеві топоніми з коренем    "городен-/городн-" (Городенка, Городниця, різні сільські присілки з назвою "Городища") [Бандрівський, 1995, с. 30-36]. Чекають також своєї локалізації згадані Птолемеєм (Ptol., III, 7, 15) сусідні Карродунону кельтські факторії Маетоніум (Мединя?), Вібантаваріум і Ерактон (букв. грец. χεράκτων"руки"). Археологічні дані про перебування кельтів на території України та Білорусі все збільшуються [Бандрівський, 1994; Бандрівський, Йосипишин, 1997; Казакевич, 2015; Мачинский, 1974; Седов, 1978].

За деяким археологічними даними кельти як носії латенської культури освоїли не тільки українські  Потисся, Верхнє Подністров’я та Подунав’я, але й просунулися безпосередньо у Середнє Подніпров’я (бронзова маска із с. Пекарі біля Канева, кремаційне поховання біля гирла Прип’яті в с. Залісся та ін.) [Казакевич, 2006, с. 23, 26-28] та Полісся (в південно-східній Білорусії знайдено біля с. Горшково скарб кельтських бронзових та срібних браслетів латенського часу (500-400 р. до н.е.), які були поширені у Західній Європі ще в пізньогальштатський час) [Мельниковская, 1957; Кухаренко, 1959]: "... Порівняно скромний обсяг археологічного матеріалу з території Правобережної України не йде ні у яке порівняння зі значною кількістю збережених тут гіпотетично кельтських топонімів... Зокрема, вражає виявлення кельтських етимологій для 54 лексичних основ 230 назв селищ на витоках річок України... Виявлення кельтських топонімів у багатьох випадках підтверджується очними свідченнями на місці ... Як один з прикладів К. Тищенко наводить гідронім Радоробель (Житомирська обл.), який він виводить від кімрського (валлійського) rhaedrawl – "порожиста, каскадна; гучна, як водоспад". Під час спеціального топонімічного відрядження було підтверджено, а згодом і завірено відповідним науково-дослідним актом, що біля гирла висохлої річки Родоробель характер течії р. Уборть свідчить про наявність порогу, бо вода вирує і шумить" [Казакевич, 2006, с. 27, 28]. І справді: "… Сліди перебування кельтів у південно-східній і східній Європі в ономастиці, не кажучи вже про археологічні дані тощо, помітні. Тому в принципі можливість існування кельтської топонімії в Східній Європі дуже ймовірна. Тут може йтися лише про конкретні назви. Якщо на основі слов’янських мов, зокрема семантичної й словотворчої типології, гідроніми не можуть мати надійного пояснення, а кельтські мови дають значний та надійний матеріал…, видається можливим припущення про кельтську природу … гідронімів" [Гідронімія, 1981, с.45-46].

Як зауважує К. Тищенко, "... раніше на землях деревлян була поширена зарубинецька культура з сильним латенським (кельтським) впливом" [Тищенко, 2006., с.21], а надалі стала субстратом для милоградської культури, носії якої розглялаються М. Брайчевським як безпосередні предки літописних деревлян [Брайчевський, 1968, с. 133] і сусідували останні (атрибуйовані К. Тищенком як "кельто-неврське" утворення)  з "кельто-балтійським племенем ятвягів (носіїв культури західнобалтійських курганів)та "нурцями-кельтами землі Болохівських князівств", де наявна "Деревська волость з м. Деревич і р. Деревна. Власне, це і є південна околиця Деревлянської землі" [Тищенко, 2006, с. 21, 23]. В цьому контексті пропонуємо гіпотезу, за якою слов’янський етномім "древляни / деревляни" є перекладом кельтського (за походженням) етноніму, який, проте, частина слов’ян та балтів, залишила без перекладу як спадок про симбіоз з прибульцями із заходу, а саме як етнонім "кривичі" давньо-руських літописів (литов. krievs "росіянин, східний слов’янин"; пор. з ірл. craobh [kri:v] "дерево, гілка"; кімр. cryf, cryfaidd "міцний, сильний, кріпкий" ~ балт., krivis kirvaitis, нім.Criwe"крів-крівайтіс як титул верховного жерця в прусському святилищі Ромове"; латвійське Krievukalns "Кривицька гора" (найвища вершина в Курземе) та ін.

Можливо, що в легенді про засновників Києва антропонім Хорив контамінує у племені полян фратрію кельтського походження (пор.: дв.-корн. erw, дв-бретон. ero, кімвр. erw "оранка, поле, борозна").

2.

Культова сакральна мова праслов'ян, на думку Є. Лазарєва, збереглася до  ХІХ ст. в районі Мещери (Волго-Окського межиріччя) у формі таємної мови мандрівних "коробейників" (міняйл товару на товар)  і відома як  "офенська", "афінська" мова (в Росії перший словниковий матеріал про мову бродячих торгівців-офеней зафіксований у "Словаре Академии Российской", 1789-1794 рр.) чи просто "феня" ("ботать на фєнє") [Андреев,  1996, с. 114-117, 120], в якій, поряд з іншими мовними пластами (новогрецьким, наприклад, але відсутній іврит та ідиш, які, проте є в аналогічних "мовах" німецьких торгівців і злодіїв), виділяється й суто кельтський пласт лексики [Лазарев, 2004, с. 45].

З цим фактом цікаво співвіднести відому у самій кельтській традиції т. зв. "мову феніїв" (ірл. berla(na)fene) [Stacey, p. 99], що виступає наріччям відокремленої від решти населення особливої групи мандрівних воїнів (ірл. fianna < дв.-ірл. fine"воїн, солдат" < venja "спорідненість, рід"). Легендарні фенії, будучи очолені героєм Дейвне «Фінном» ("світлий", "ярий")  Маккулом (буквально "син рабині"; у валлійців Уельсу він Гвін ап Нуд; його син – феній-філід Оссіан / Ойсін-"Оленятко"), вони ж "фенни"  античних писемних джерел [Кривошеина, Возвращение … ], мають стосунок до соціального феномену чоловічих союзів з їх таємним чи напівтаємним (клубним) характером. Класичним прикладом цього соціально-культурного явища в етнології вважаються полінезійські "ареої" [Федорова, 1966].

Збори союзу проходять в особливих місцях – "чоловічих домах"у лісових хащах або печерах, куди мають доступ лише втаємничені. Тут зберігаються зображення предків-чоловіків, їхні черепи й кістки, музичні інструменти та інші предмети культу. На людях члени союзу з'являються тільки в масках і особливого роду костюмах, що закривають все тіло, так що впізнати їх практично неможливо. Велику активність проявляють таємні союзи під час свят. Іноді вони виконують поліцейські функції, карають тих, хто, на їхню думку, провинилися щодо табу або законів, займаються стягуванням боргів у невиправлених боржників, намагаються регулювати ціни на ринкові тощо. Приблизно такий же характер має система рангових спілок меланезійців (Сукве на островах Банкс і Торрес, Маки на Нових Гебридах, Дук-Дук в Новій Британії). На Банксових островах функціонує система "Тамате", в якій наявні велика кількість союзів (на одному острові Мод їх 77), їхні члени мають у племені особливі привілеї та права, місце в союзі визначається розміром "членського внеску", проте можуть належати одночасно до кількох союзів. У кожного з них є свій символ, що складається з листя певних дерев. Встановлюючи такий символ біля своєї оселі, член чоловічого союзу захищає своє майно від зазіхань тих, хто до його спілки не належить. Особливо впливовим є так званий "інгієт на мамат" – "союз смерті", що застосовує особливі засоби магії [Токарев, 1964, с.322; Андреев, 2004, с. 47-65]. Члени чоловічих союзів об’єднані й системою табу – заборон на вживання певної їжі, господарських занять, тощо. Одночасно  за ними закріплюються тільки специфічні види робіт, що вимагають великої фізичної сили і які виконуються зазвичай колективно (розчищування лісу під оранку, огороджування полів та пасовищ, початковий грубий обробіток землі), а все решту виконують не члени союзу та жінки.

У одному племені могло бути декілька як декілька чоловічих союзів, ритуально ворогуючих між собою, так і декілька жіночих. І на кожен союз покладалися різні функції: лікування і знахарство, заклинання дощу, культи родючості, військові обряди, ініціації, влаштування розваг тощо. Тому деякі союзи об’єднюються в союзні системи, утворюючи ієрархічну структуру з "керівників", "натхненників", "виконавців" та "контролерів". Іноді приналежність до таких союзів визначається соціально-економічною функцією або етнічно-культурною (кланово-племінною) приналежністю.

Ядром союзу або системи союзів може бути група жерців ("чародіїв","колдунів", "волхвів"), що спеціалізуються на заклинанні дощу, поховальних обрядах, боротьбі з відьмами та іншими чародіями, організації обрядів вікових посвячень (ініціацій) та шлюбів тощо. Нерідко "таємний союз" виростає саме з і жрецького роду, члени якого тримають у своїх руках монополізоване право контролю над одним із загальноплемінних культів. В руках жерців-»наставників» маски духів, покровителів чоловічого союзу, перетворюються у значну силу, вони можуть помітно підвищити свою власну вагу і вплив на справи общини. Наприклад, у племені баконго член жрецького союзу Нганга час від часу збирає хлопчиків-підлітків, дає їм напій, що вводить їх в стан наркотичного сп’яніння. Потім відводить їх з собою в ліс поряд із селищем. Ніхто з жителів селища (особливо жінки та діти) не може наближатися до місця їхнього замешкання. Тут вони проводять час до двох років в становищі "живих мерців" ("нкімба"). Іноді нкімба з’являються у селищі, з диким вереском бігаючи вулицями, б’ючи зустрічних і хапаючи все, що потрапить під руку. Після закінчення терміну ініціації деякі залишаються зі жрецями в лісі як помічники та учні.

Типологічно напрошується з даним прикладом паралель з аналізу В. Проппом слов’янської чарівної казки, в якій "ліс" виступає місцем ініціаційних посвят з ритуальною практикою символічної смерті посвячуваного в попередньому віковому класі і його народження в наступному [Пропп, 2000, с.37-38]. В ініціації-посвячення, за М. Еліаде, «…зазвичай охоплюється потрійне одкровення: священного, смерті й сексуальності» [Элиаде, 1994, с. 118]. Ініційований уподібнювався священному першопредку (тотему) і повинен повторити його першодії, що створили культурно-символічну реальність етносу, причащаючись цим самим до священних «надзнань», які для решти непосвячених залишалися таємницею. Важливим елементом ініціації є «братання» як «обмін» смертями як неодмінна умова здійснення найважливішого випробування (проникнення в печеру/житло, служба у надприродної істоти, перемога над ворогом, добування нареченої/магічної речі).

Дійсно, універсальною, визначальною рисою для всіх "таємних союзів" треба вважати їх соціальну спрямованість, характерну для них тенденцію до відосіблення всередині общини груп впливових осіб, вузьке коло яких повинне бути закрите для всіх інших. Соціальна основа, на яких утворюються "таємні союзи", може бути дуже відмінною, в залежності від чого змінюється й зовнішнє забарвлення союзів.

У своїй класичній закінченій формі система чоловічих союзів вивчена етносоціологами у певної кількості африканських племен, мешкаючих на південь від Сахари, як скотарських (масаї, нілотські племена), так і землеробських (ньякіуса). Відомі також окремі "галузеві" таємні союзи: "мікуші"  – замаскованих танцюристів в Анголі, союзи Сіндунго в Лоанго, Егунгун, Огбони и Оро в йоруба Нігерії, Комо у бамбара і Мумбо-Юмбо в Малі, Егбо і Камве в Камеруні, Поро в Сьєрра-Леоне та Ліберії та ін. [Фробениус, 2012].А от серед індіанців Північної Америки поширені, як правило, напівтаємні т.зв. "танцювальні союзи" з назвами тотемічних істот для проведення, як правило, танців та обрядів на честь духів-покровителів цих союзів. На ці містерії непосвячені або взагалі не допускалися, або ж тільки для того, щб стати свідками вистав, що навіюють жах. Наприклад, виконувач танцю канібала зі справжньою майстернічстю викликав у своїх глядачів ілюзію того, що на їх очах відбувається пожирання сирого людського м’яса, а іноді, вриваючись в натовп присутніх, "актор" вже насправді кусав наперед намічену жертву. В цьому контексті цікаво співставити притаманні індоєвропейським народам аналогічні дійства, зокрема вакханалії членів еллінського союзу шанувальників бога Діоніса-"Сироїда" (Оместа).

Генетично напівтаємний кельтський союз феніїв тотожний хеттським "панкус" ("царська гвардія"), ведичним "пані" – групі войовничих суперників Індри та античним "панам"– войовничим духам ("сатирам") зі свити фракійського бога Діоніса. Цікаву паралель знаходимо у повідомленні римського історика Таціта в його розповіді про германське плем’я хаттів: "… В ранній юності вони відрощують волосся і бороду, і тільки вбивство ворога дозволяє забрати з обличчя цю прикрасу, яка слугує мов би обітницею доблесті… Найхоробріші носять поверх цього залізні кільця, схожі на ланцюги (що взагалі вважається ганьбою у цього племені), до того часу, доки не звільнять себе, вбивши ворога. Багатьом серед хаттів подобається така зовнішність, і вони до сивого волосся продовжують носити свої знаки відмінності. І так відомі і ворогам, і своїм. Вони починають всі битви і першими стоять в лаві, навіюючи жах тільки своїм виглядом, та й у мирний час не турбуються про надання собі не настільки дикої зовнішності. Ні в кого з них немає ні житла, ні поля, та й турбот жодних, а коли до когось приходять, той зобов’язаний їх годувати. Вони змарновують чуже, зневажаючи своє до того часу, доки нездатна для життя старість не зробить їх нездібними для настільки суворої доблесті" (Таціт, "Германія",  XXXI).

Так дослідник В.В. Грибовський вважає подніпровське козацтво, карпатське опришківство, балканське гайдуцтво, виконуючі захистні, війскові, здобичницькі та іноді розбишацькі функції, в соціальному плані феноменом чоловічого союзу [Грибовський, 2011; Грибовський, 2012]. І дійсно, козацтво перебуває від решти общин русинів в стані відосіблення ("україни", з тенденцією територіального розростання на "волості"), в певних аналогах ініціальних "чоловічих домів" (Січ, курінь, паланка), з особливим типом військової демократії (кіш, рада, старшина), з певними культом надприродного покровителя (храми Покрови), з особливим епосом та його виконавцями (думи, кобзарі) з особливим одягом (кавказько-черкеського типу) та призначеним викликати повагу та страх зовнішнім виглядом (козацькі вуса, чуби-"оселедці"), особливою табуйованістю поведіни (заборона присутності жінки на Січі, невживання алкоголю під час морських походів), з особливою віковою групою, допущеною до посвячення у козаки (джури) тощо. Щоправда, В.В. Грибовський, слідом за Дм. Яворницьким,  вважає, що "… Як усі основи нашого політичного й соціального життя коріняться … в Середній Азії, так і початки козацтва слід шукати не в Європі, а в Азії. До цього нас приводять як філологічні міркування, так і історичні данні" [Яворницький, 1990, с. 6]. Проте, на початок ХХІ ст. отримані гуманітарними науками факти переконливо свідчать про те, що протягом тисячоліття значну роль в Азії відігравав т.зв. "індоєвропейський" соціо-культурний субстрат (як правило, праіндоіранський, північноіранський та тохарський), сліди чого спостерігаються в етно-соціальних реаліях тюркських, монгольських та інших етносів сучасного Великого Євразійського степу та Кавказу [Абаев, 1965; Акишев, 1984; Аминев, Ямаева, 2010; Бухарова, Об индоиранском…;  Грантовский, 1987, с. 289; Гуриев, 1991; Клейн, 2010; Косарев, 2003; Кузнецов, 1998; Матвеев, 1961; Рахно, 2014; Семенов, 2009; Сухарева, 1975; Тайжанов, Исмаилов, 1986; Трубачев, 1965; Шапошников, 2007].

Так, саме іранським спадком (як інваріантом індоєвропейської традиції) вважається притаманний частині тюркських (туранських) етносів мітраїзм (маздаїзм) [Абаев, 2015] як військова версія релігійно-світоглядної орієнтації ("… Війна розцінювалася архаїчною свідомістю як приведення … хаосу до гармонії, захоплення – як ріст організованого простору" [Аминев, Ямаева, 2010]), відмінної від офіційного зороастризму.  Його сповідники об’єднювалися у чоловічий союз вершників-"пахлаванів" (де "пахлу" – "бік, сторона") з характерною гостроверхою шапкою "джаванмард" (в ній зображається на скульптурах як сам бог-герой Мітра, так і римські легіонери, послідовники пізнього мітраїзму) і мешкали осібно в "Домах сили" ("Зурхане"). Діяння богатирів-"пахлаванів", які, як правило, боролися з демонами-"девами" та "бахадурами" (суперниками з іншого "чоловічого союзу", неправедного, з погляду "пахлаванів") прославляли співці-"моршеди" (вважається, що саме їх Фірдоусі зібрав у своій знаменитий епос "Шах-наме"). Відгомін пошанування праіранського триіпостасного бога Мітри (Непереможного Сонця) в степах Євразії вбачають, зокрема, у зафіксованому навіть у ХХ ст. в деяких районах Башкирії факті проведення у вересні-жовтні мітраїстського свята Мехраган. Він відзначається тільки чоловіками, які виходять в поле і там цілий день проводять святково, готуючи їжу, розмовляючи [Дорошенко, 1982, с.73, 74; Аминев, Ямаева, 2009, с. 6]. Потрапивши за добу еллінізму в середовище греків, римлян, кельтів та германців, мітраїзм вже відверто повернув собі форму побутування виключно у вигляді "чоловічого союзу" (програвши пізніше церковній організації ранніх християн) [Кюмон Ф., 2000].

Найвірогідніше, що слов'янське "пан" – "дородний член суспільства" відпочатково мало означення члена чоловічого союзу, що генетично походить від кельтського чоловічого союзу мандрівних "феніїв" (вони ж "ляхи/лехіти" < ірл. leoch"воїн, герой" ~ осет. læg "мужчина; муж; чоловік"). На нашу думку, трагічні перверзії історії Галицько-Волинського князівства (потім – королівства) можуть бути більш чітко проясненні через ворожнечу між прихильниками державно-нобілітатної влади (принцип patriapotestas – "батьківського права", генеалогічно-сусідська община-"народ, нація", з формантом"-ичі" в самоназвах)  та їхніми опонентами з родово-племінної (принцип  aviapotestas "дідівського права", культово-родова община-"рід, клан", з наявним у самоназвах формантом "-ани/-яни" ~ ірландська правова система успадкування derbfhine, що включала нащадків  одного прадіда), які для протидії новим тенденціям організовували таємні чоловічі союзи ("панів / феніїв"). Це також пояснює, чому термін «пан» фіксується в давньоруських правових джерелах тільки з XIII ст., а не в літописах, що були виразниками саме державно-нобілітатної позиції, освяченої церковною царсько-генеалогічною історіософією [Гуцуляк, 2011].

Об’єднані в "чоловічий союз/дім" визначалися як "анти" (ірл. aontas, шотл. кельт. аonaidh "союз", брет. annez "дім" ~ дв.-інд.anta-"кінец, край"). Очолював союз озброєний посохом (брет. bazh "посох, палиця, кий"  ~ антський князь Booz, інтерпретований як "Бож"; галиц. антропонім "Базьо/Бадзьо") "князь-мал" (відомий як літописний деревлянський князь Мал < ірл. ceannasach "головний, основний" + дв.-ірл. mal, кімвр. mael"князь, вождь", брет. mael, mell "молот, кий; священний молот"  ~ кімр. mellt "блискавака", дв.-ісл. myollnir "палиця громовержця", рос. "молния", хетт. mallat "назва знаряддя, зброї", укр. "молот"  //  і.-є. *me(le)-  "молоти":  лит. milinys "мелен", "ручка жорна", рос. "мелен", польск. mlon).  Тут напрошується аналог з готською династією Амалів, яка вважалася серед самих германців кельтського походження. Одним з останніх нащадків цього роду, як зауважує К. Тищенко, є  древлянський князь Мал Ніскиня, з іменем Neagh, епітетом сонячного бога Луга, а столиця якого Іскоростень має  кельтські форманти: іs- "під" та crioch- "межа, край, земля" або cuirin dearg "смородина червона" (~ слов. міфічна ріка Смородина як межа між світами).

Стосовно один одного члени чоловічого союзу були "кумами" (ірл. cum-e"однаковий, такий же"), з правом бути опікуном та вихователем дітей побратима (співставмо з цим збережене румунами іншомовне (кельтське) визначення "похресника" як fin, тобто "феній"). На членів союзу поширювався принцип родової екзогамії, внаслідок чого член союзу не міг одружитися на сестрі свого побратима-"кума" по "союзу", не мав права вступати з ним у торговельні стосунки так, як і з рідним братом тощо.

В релігійно-ініціальний таємний союз "панів/феніїв" приймалися всі охочі тубільці, не тільки чоловіки (ірл. misneach"мужність" > слов. "мужчина"), але й жінки (пор.: брет. maouez "жінка" > укр. "мава, мавка" ­– "міфічна оргаїстична істота"; гот. mawe "жінка"), але для цього вони мусіли були пройти для отримання езотеричного "знання дерев" ініціальні випробування, здійснені "деверем" (ірл. diamhair "таємничий"), гомосексуальні (Арістотель, "Політика", II,9,7) та іноді бузувірські – випробування холодом (Арістотель, "Політика", IV,17,2), канібалізм (вбивство і пожирання своїх дітей на знак відданості союзу) та тортури, що, наприклад, у казках збереглося як розповідь про виривання пасів шкіри зі спини ініціанта.

Для того, хто пройшов випробування, приналежність до "таємного союзу" (слов. "дружба", "дружина", "дроунгарь" < ірл. drong "загін") ставала великим привілеєм ("молодець" < ірл. moladh "похвала"), "шляхетністю" (дв.-ірл. slacc "меч", slachta "побитий, вдарений", "той, хто пройшов ініціацію" < і.-є. *slak- "вдаряти"; ~  герм. *slah-/slag-/slog- "бити, вдаряти» > англ. slay "вбивати", дв.-англ. slean < *sleahan "вдаряти, бити", нім. schlagen "бити", гот. slahan, дв.-ісл. sla "бити, вдаряти",нім. Ritterschlag"у рицарі посвячують, вдаряючи плазом меча по плечу"). "Союзяни" носили найбагатший одяг і коштовності ("грейди" < greithe; "дороге, дорогоцінність" < dearg "червоний"; "коштовне" < валл. coch "червоне"; як відомо, у кельтів були поширені скляні браслети різних барв, бо при скловарінні використовували домішки різних металів, кісткове борошно, що й надавало виробам різного забарвлення), вважали себе вищими навіть за племінних та родових вождів ("небіж" < ірл. noib "святий" ~ дв.-перс. naiba  "красивий"), фарбували волосся винятково в червоний (помаранчевий) колір (ірл. deargе, валл. coch "червоний" > слов. "коч-ет-/ког-ут-" – "з червоним чубом, півень"), носили на тілі великі залізні обручі (ірл. laincisi«ланцюги») та ін.

Але особливу "внутрішню касту", до представників якої ставилися з особливим містичним пієтетом, були зеленоокі люди (слов. "глаз"< ірл. glas "зелений", але кімр. glas "синій" при ірл. gorm, але брет. glas"синій; зелений"), кількість яких у людській популяції невелика (на даний час – до 2% всього населення планети). Традиційно вже в середньовічній Європі зелені очі були неодмінним атрибутом відьми і чарівника й часто слугували підставою для уваги з боку інквізиції.

Одначе могло мати місце й вигнання з чоловічого союзу, "поганьблення": укр. "ганьба" <ирл. gan be "бути без (честі)".

Сама ж система релігійно-світоглядних уявлень визначалася "панів/феніїв" як "віра" (дв.-церк.-слов. věra < дв.-ірл. fir, кімр., брет. gwir; пор.: лат. verus, дв.-англ. waer, дв.-сакс., дв.-верх.-нім. war"істинний").

 Фенії мали певні регіональні сакральні центри і численні топоніми в Україні, Польщі, Прибалтиці та Німеччині, етимологізовані частково як К. Тищенком, так і нами на основі кельтських слів (ірл. rhad "укріплене місце"; кімр. ban "притулок", rhwyg, rhych "ущелина, розколина, розлам"):  *rad- як от Радом, Радомишль; *ban-, як от Баня-Лука; *rog-, як от Рогатин, Рогатка, Рогачів, а також: Варшава < кімр war hau "засихання посівів» (пор. з легендою про варшавського василіска, який відбирає урожай); Корсунь < кімр. korsen "очерет"; Оскол < бретон. askol "чортополох";  Овруч, Вруч < бретон. brug "вереск"; Бар < бретон. bar(r) "голова, верхівка"; Ніжин < Neagh "одне з імен бога Луга"; Чернігів, Чернівці < кімр. teyrn "монарх" або ірл. caer "замок, фортеця"; Болохів, Болехів < кімр. boloch "руїни"; Диканька < кімр. dihangfa "рятунок, втеча"; Ковель < брет. kavel "колиска"; Орел, Орель < ірл. airgialla, oriel"підлеглі, що дають заручників"; Галич, Галац < ірл. cloch "камінь" або gealach "Місяць"; Кишенів < cisean "корзина, кишеня"; Каунас < ciunas "спокій, відпочинок, мовчання"; Крехів, Крихівці, Креховичі < брет. krech "верх, верхній"; гідронім Кама < ірл. cam "кривий"; гідронім Латориця < кельт. lato- "воїн"; Крути < ірл. crwth "гора"; Кодино < валл. coed "дерево, ліс"; Фастів < кельт. fasach "пустеля", "гора"; Сколе < ірл. scal "дух"; Гута < ірл. guth "голос"; Іза (в Закарпатті) < дв.-ірл. oeth"клятва"), що визначалися як "скарбниці" ("кошелі", caisleán; пор. також: coimead "зберігати" ~ "комод"; coimirce "захист" ~ "комірка") і були східними версіями галльських oppida (поряд із туземними "селами" < saol [se:l], [si:l] "життя; період життя; велика кількість людей; всі присутні").

В цих відосіблених сакральних центрах, як свідчать казки, заправляють "зелені Охи" (ірл. abhac [auk]; які керували залогами охоронців-"кафарів" (ірл. cafarr "шолом"), вихованих із викрадених або отриманих у "жертву-податок" хлопчиків [Curtin, 1975, P. 85-98](в кельтській  казковій традиції Бретані популярні "карлики джерел" – "коррігани", викрадаючі саме юнаків). Наслідком навчання в Оха стає перетворення хлопця-недотепи як на «справного та моторного козака», так і на володіючого магічними вміннями перекидатися на звірів, птахів, риб, камінь, речі. Казка про зеленого маленького довгобородого старця Оха та закляття "Огій на тебе!" найпопулярніші на Поділлі та Покутті [Чернюк, 2010]. Той факт, що ірландська, українська і білоруська казка про Оха майже ідентична такій же казці північноіраномовних осетин [Ирон адæмон…, 2007, с.76-79] можна співвіднести з тим, що у Немирівському городищі скіфського типу виявлено безліч предметів гальштатської культури кельтів (власне давньогрецький історик Ефор Кімський, 405-330 рр. до н.е., називав кельтів сусідами північноіраномовних скіфів).

Як правило, діяльність "панів/феніїв" носила сезонний характер, пов’язаний з поверненням стад з пасовищ та збиранням урожаю. Характерною особливістю "панів/феніїв"  було те, що вони зуміли створити своєрідну систему клієнтних відносин (лат. sclavus) з місцевими землеробськими народами. Самі вони не займалися землеробством, це був обов'язок слов'ян, германців і фракійців, їм же віддавалися на випас і стада кельтів. При цьому частина худоби з випасаючого стада передавалася сім'ям слов'ян в обмін на муку, продукти землеробства, знаряддя праці тощо. Міновим еквівалентом виступала шкура великої рогатої худоби – "ціна" (дв.-ірл. cenn, дв-валл. ceenn, дв.-брет. сennenn"шкура"). Це дало змогу перетворитися кельтам у "націю гендлярів". Аналогічне явище має зараз місце в Руанді, де наявні землероби – бхуту (хуту) і кочівники – тутсі, а в Уганді – хіма та іру. В минулому цю систему застосовували авари, печеніги, половці (їхні "клієнти" на Русі носили назву "бродники") та монголи (тюркські "клієнти" яких власне й визначалися як "татари"). Клієнтські стосунки регулювало спеціальне право – дв.-рус. ръта (дв.-ірл. recht, н.-кімр.rhaith"закон", брет. reiz"порядок" ~ дв.-півн.rettr, дв.-англ. riht, дв.-верх.-нім. reht, гот.rihts"право, закон").  Можливо, що слов’янське поняття на означення достатку, гармонії і блаженства явно контамінується з епохою впливу кельтів (валл. llad "блаженство" > слов. "лад"), "віками Трояновими" (ірл. trean "сильний, хоробрий", treine "влада").

Але самі члени "союзу" не мали постійного місця проживання, переїжджали з місця на місце, мотивуючи це, в певний період року мешкали серед місцевого населення, користуючись його "гостинністю",тобто рекетуючи місцеве населення (кімвр. talaf "платити" ~ слов. "доля" як "плата, викуп", "теля" – "те, чим розплачувалися"; територія, на яку поширювався вплив, визначалася як дв.-слов. міръ <  дв.-ірл. mir"кусок, шматок, частина (їжі) "). Але іноді ті, хто не виплачували належну данину, та їхні сім'ї могли залишалися без засобів існування і тому переходили в статус рабів (ірл. sclábhaí [skla:vi:] "раб, робітник").  Також, особи, які втрачали право на спадок, самі ставали спадком для "панів", прислуговуючи їм, – "рабами" (дв.-ірл. orbe, orpe"спадкоємець" < і.-є. *orbho- "людина, яка нікому не успадковує" ~ вірм. orb"сирота", arbaneak"слуга", грец.  orfanos"осиротілий", дв.-інд. arbha- малий, слабкий, дитина», латин. orbus"позбавлений", дв.-церк.-слов. rabъ "слуга, раб"). Власні ж "домашні раби" і не члени союзу визначалися як "чадь" (кімр. caeth"раб", ірл. cacht"служанка", дв.-корн. caid, caites, сер.-бретон. guaez"спійманий").

Мотивувалося таке "полюддя" паломництвом до регіональних сакральних центрів та необхідністю влаштовувати там оргаїстичні святкування-"ігри" (кімвр. gra "любов"; брет. ebat, ebatou "веселощі, пустощі" > франц. ebats "розвага", сер.-ірл. fess, feiss "coitus" > слов. "пустощі, пустувати"), пов’язані з вірою в переселення душ (Цезар,"Війна з галлами", VI,14; Діодор, "Історична бібліотека", V,28): слов. «тайна» < ірл. tain«після цього». Вважалося, що "… Гра – це час, коли Боги приходять до нас. Зараз, тепер, сучасне – це пора Богів, які граються, і ти можеш брати участь у цій грі на рівних" [Андреев, 1996, с. 134].Зовні члени союзу виглядали як бродячі комедіанти-"скоморохи" (ірл. scréach "пронизливо кричати, репетувати, верещати", від ірл. scornach "горло"; у "Житії святого Северина" та Іордана вони виступають як паннонські розбійники-"скамари/скамери").

Забави-ігрища ("клехи"-cluiche) з декламаціями та піснями (брет. gwerzeen ~ слов. "вірші") влаштовували нижчі члени союзу ("морицани"-marcach, тобто верства "конюхів" [Назаренко,1993, с. 19], та "кіти"-ciotai, верства "ліва сторона") для вищих членів: "бояр / баронів» - boaire – "власники великої рогатої худоби" (нім. baro; з часом відбулося народноетимологічне випрямлення у зв'язку з приходом тюрків: тюрк. paj-/baj- + er/ar "багатий муж", тобто "маючих стада великої рогатої худоби" ~ хінді gosayin "власник корів" > слов. "хозяин" –"господар") та "дісів/друїдів" (ірл. deis, франц. droite"права сторона" < і-є. *dek "правий"; пор.: лат. dexter, гр. dexios, сл. desnъ та ін.).

Особливий статус в союзі мали "філіди" (ірл. fili – "провидці"< від *welet-, *wel "бачити"; слово входить в коло індоєвропейських понять, пов’язаних з потойбічним світом – валькірія, Вальхалла, Вьолсі, Велес; в римських джерелах vates – "пророки" ~ герм. Ullr "Улль, пасинок Тора, бог долі та успіху") як піснярі та музиканти, котрі також зналися на законах, історіях, чародійництві, замовляннях та пророкуваннях. В Ірландії стосунки між філідом та королем регулювалися традицією дарів, а особистість філіда оберігалася законом. Проголошена філідом "пісня поганьблення" (сатирична пісня) могла понизити людину в соціальному статусі, вивести її зі статусу члена союзу. Використання філідами сатири в якості засобу вимагання дарів призвело до того, що на зібранні королів у Друїм Кетті (575 р.) було прийнято рішення про вигнання філідів за межі Ірландії і тільки втручання Колума Кілле (св.. Колумби) відвернуло цю загрозу над філідами. Ще в 1101 р. рішенням собору в Кашелі християнський клір та філіди були офіційно оголошені такими, що не підлягають світській юрисдикції.

Натхненниками та ідеологами напівтаємничого "союзу феніїв/панів", цих західних аналогів індоарійських кшатріїв, була шамансько-жрецька соціальна консорція (іноді виступаючи і як його опонент феніїв). Для кельтизованих гетів, на відміну від решти фракійців, був характерний звичай, за яким правитель мав "радника-віщуна", посередника між людьми і богами, що проживав у віддаленому скиті і контактував лише з панівною верхівкою, а самими гетами "шанувався як бог" (Страбон, "Географія",VII,II,5). Наприклад, за часів царства Буребісти таким "живим богом" був Діціней (Декіней), який, за переданнями, навчився волхвування під час мандрів у Єгипет і заснував касту жерців-"покритоголових" ("піллеатів"), навчав їх логіці, етиці та механіці небесних сфер, запровадив поклоніння богам та святилища, заборонив вживання вина. Вважається, що Діціней, якого згадує і Йордан у своїй "Гетиці" (67-74), походив з кельтського племені боїв, яких, разом із таврисками, підкорив Буребіста в 40-60 р.н.е. 

В традиції праслов’ян ця консорція визначалася як "волхви"тобто "кельти, кельтські" (< галл. volcae пов'язані з тотемом вовка  (табуйована назва "північний звір", "звір, що приходить опівночі"-folcha, від cle "північна сторона"), переосмислений на  гелл. folachd "феод, кровна спорідненість", ірл. fuil "кров", род. відм. fola). Надалі відбулося осмислення волохів як романізованого населення (через етап "волохи як романізовані кельти") у зв'язку зі зникненням з історичної арени континентальної Європи самих кельтів (а з ними й культурно-соціального феромену "феніїв") та фактом заснування кельтами-галатами в Румунії міст Галац, Новіодунум і Аліобрікс. Релігійно-світоглядне вчення нащадків кельтських філідів почало визначатися як "толк" (кельт. tolc – "сила" > "сила сказанного слова, заклинання"  > анг. talk "розповідь, казка, пояснення, лекція"), його прихильників як "толковинів", а священнодійників цього "толку" як "волхвів", на відміну від автентичних слов’янських "жерців" (див.: [Гуцуляк, 1999]). Активністю волхвів-"толковинів", зокрема, слід пояснювати той факт, чому відбувається т.зв. "... "кельтський ренесанс" у матеріальному виробництві та поховальному обряді черняхівської культури ІІІ-IV ст. н.е., наявність кельтського антропологічного морфотипу на деяких її могильниках, а також дивні кельтські ремінісценції, зафіксовані у давньо-руській культурі" [Казакевич, 2006, с. 29].

Не в останню чергу кельтський "толк" полягав у здійсненні т.зв. "дарувального ритуалу", аналогічного меланезійському "кула", описаному Б. Малиновським і охарактеризованого Й. Хейзінгою: "... Кула – це церомінальне плавання (у нашому випадку – проща, мандрівка, — О.Г.), в яке вирушають у строго визначений час із однієї з острівних груп...; причому пливуть у двох протилежних напрямках, одні одним назустріч. Мета цієї мандрівки – обмін між племенами, що стали партнерами по звичаю, певними дарунками, які не мають ні господарської, ні практичної вартості, але високо цінуються в якості коштовних та уславлених прикрас. Це – намиста із червоних та браслети із білих мушель. Багато з них мають свої імена, подібно до діамантів із історії Заходу. В системі кули ці прикраси тимчасово переходять від однієї групи до іншої, котра, прийнявши дари, тим самим бере на себе зобов’язання передати їх, коли сплине  певний час, до наступної ланки ланцюга, яким є кула. Ці предмети мають священну цінність, вони наділені магічною силою, і з них кожен славиться своєю власною історією: як-то його вперше здобули й таке інше. Декотрі з них до того дорогоцінні, що їхнє включення до цього дарувального циклу стає справжньою сенсацією. Весь цей звичай супроводиться всілякими формальностями, пересипаними бенкетами та магією. Все дійство відбувається в атмосфері взаємних зобов’язань і довіри. Тут панує така щира гостинність, що наприкінці церемонії кожен її учасник відчуває, що сповна зажив належної йому честі й слави. Саме плавання часто буває сповнене пригод і небезпек. Із комплексом кули переплетена вся культурна скарбниця причетних до цього звичаю племен, включаючи й різблені прикраси на їхніх каное, і їхню поезію, і кодекс честі й манер. Під час кули буває і сяка-така торгівля корисними речами, але вона зовсім не обов’язкова... Тут змаганнєвість виявляє себе в образі такої нескаламученої чистоти, якої, здається, годі шукати серед подібних звичаїв інших... І ми аж ніяк не помилимося, коли добачимо, що корениться це священне дійство у незнищенній людській потребі жити в красі. А задовільнити цю потребу можливо тільки у формі гри" [Гейзінга, 1994, с. 75-76]. Одразу ж напрошується згадка про священні дари гіпербореїв, які, згідно з Геродотом, передавали від племені до племені саме вздовж знаменитого "Бурштинового шляху", контрольованого кельтами, аж доки вони не досягали певного грецького храму на острові Делос!

Самі члени союзу феніїв/панів не підпорядковувалися законам суспільства (кімвр. rhydd "свобідний" ~ слов. "рій"), кражі, гвалтування та грабіж для них були ритуально допустимі (ірл. neart "сила" > укр. "нуртувати" ~ осет. nart "герой, нарт", дв.-англ. geneorth "задоволений") і мотивовані ореолом недоторканості та святості (ірл. fear "(справжня) людина" > слов. "вор"). Свого часу король Ірландії Аед, син Айнміре (пом. 598 р.) змушений був боротися з союзом  "феніїв та філідів", до складу яких входила мало не третина жителів острова і які від свята Самайна (1 листопада) до Бельтайна (1 травня) перебували на "утриманні" ірландців і у яких, за звичаєм, мали право просити для себе будь-яку річ [Казакевич, 2003, с. 147]. В світогляді ж місцевих племен прибульці фактично поводилися як "вовки у стаді": "лютий" (табуйована назва вовка у слов’ян <  кімр. llid< luto- "злоба"), які, за повір'ям, розпущені і нападають на худобу від осіннього Юрія (26 листопада / 9 грудня; інколи від дня св. Дмитра, 26 жовтня) до весняного Юрія (23 квітня / 6 травня), котрий "відкриває" та "закриває" їм пащі, і тоді ж відзначаються різноманітні "вовчі свята" (т.зв. походи "ряджених" у шкури). Здійснювати аналогічні правовідносини пропонує готам римський воєначальник гунн Хелхал в 469 р.: "… дасть готам землю (для поселення в імперії), але не для них самих, а на користь унів (гуннів); що уни (гунни), не займаючись хліборобством, будуть, як вовки, приходити до готів і викрадати їхню їжу і що готи, перебуваючи в стані рабів, працюватимуть для утримання унів (гуннів)" [Цит. за: Тищенко, 2006, с. 27].Також можливо, що члени "вовчого/панського братства" розігрували архаїчний сюжет, відомий як "темесський Герой": італіками був вбитий супутник Одіссея галл Алібант (або Герой), дух якого у образі  чудовиська з чорною личиною у вовчій шкурі вимагає викупних жертв (він іменується Бараменід-"Зловолячий"). З ним розправляється  реальний історичний олімпіонік (переможець Олімпійських ігор)  Євтим, уродженець Епізефірійських Локр  (Павзаній, "Опис Еллади", VI, 6, 4 sq.; Страбон, "Географія" VI, 1,5,5 sq), який рятує дівчину, заручену з чудовиськом, а саме чудовисько "зникає у морі" [Брагинская, Еврибат …]. Також із морським чудовиськом ("морським вовком", "кітоврасом") пов’язують своє походження кельтські та германські династії (Ху Гадарн, Меровей).

Не належні до "панського/вовчого" союзу клани зневажливо визначалися як: 1) "собаки", "пси": ірл. chu-, валл. gi- (dobor-chu, dyfr-gi "водяна собака / видра"; хоча за ними визнавалося право бути ініційованим до іншої військово-магічної традиції, як от героя Кухуліна "Пса Кулана" посвячує у воїни водяна фея) > закінчення "-ко" у відіменних прізвищах; 2) "профани":  кімр. drwg, множ. dryg(i)au "погана, зіпсована, ледача людина", "поганого роду", "нечемна людина" > рос. "дурак"; ірл. droch "поганий" > "дряхлий" (К. Тищенко співставляє це з етнонімом "дреговичі" та топоніми Дриг-/Дриж- [Тищенко, 2006, с. 23]; але одночасно, як на нас, може бути атрибуйоване як "причетний не до кельтського світу, а до германського": гот. driugan "служити солдатом", англо-сакс. dryht "народ", ґот. triggws "вірний"; також, як на нашу думку, реінтерпретацією "дрегович" як "поганий" в середовищі кельто-балтських ятвягів ми повинні завдячувати й появі сучасного етноніму: литов. biaurus, латиськ. blaurs "гидкий" >  слов. "білорус", початково "дрегович" і потім "народноетимологічне" пояснення із забуттям справжньої етимології); відповідно, клани, належні до "панського/вовчого союзу", атрибуйовуються опонентами як "невірні/облудні" (ірл. brech "вовк" > укр. "брехня"); 3) «традиційні, звичайні»: ірл. gnath «звичайний»> українське прізвище Гнатюк.

Ненависть місцевого населення до "панів"-"ворів"-"бандитів"-"вовків" була велика (слов. "вред(-ні)" – "прибульці із заходу"< ірл. farthar "захід")   ще й в силу культивування ними людських жертвопринесень: фенії, проходячи в танці довкола прив'язаного ланцюгами (кайданами, caighdeán)  до стовпа ("болвана" < гот. balwjan "мучити") приреченого-"діра" (ірл. daor, фонетичне dir – "раб, приречений, засуджений") чи полоненого-"сараки" (ірл. saraigh "захоплювати силою, порушувати щось") або "кощея" (ірл. cachtaim"заковувати"), символізуючого "священного посланця" до світу богів (духів) – "байду" (ірл. buaidh, кімвр. budd, галл. bodi, фр. butin, норв. byte "перемога" ~ дв.-ірл. baid < *baeti "вмирає"), кидають у нього дротики  (відгомін  в германській міфології — смерть Бальдура під час ритуального кидання богами в нього дротика зі стебла омели) або ж спалюють на повільному вогні (у казках Кощей прикутий ланцюгами над вогнем у казані), і мета не вбити одразу, а продовжити його муки якомога довше (що збереглося в традиції поводження з жертвами у шляхти Польщі та Литви до XVII ст.). Надалі здійснювали ворожіння за нутрощами нещасного (дв.-англ. reada/aedre  "нутрощі" > слов. "рада" – "тлумачення, розгадування", першопочатково – "ворожінняна нутрощах жертви"). Як визнають самі представники кельтського етносу, людські жервопринесення (див. про це: Цезар, "Війна з галлами", IV,16,5; Страбон, "Географія", IV,4; Діодор, "Історична бібліотека", V,31,4,Ціцерон, "Республіка", II, 9,15) є найбільш жахливою плямою на репутації кельтів [Роллестон, 2004, с.25, 69-71].

На місці жертвопринесень споруджували наземні будівлі-"дома" (tuama "могила, могильний камінь"), "карни" (згадані у "Слові о полку"; ірл. charn < дв.-ірл. cairn "карн, кам'яний насип"; за повір'ям кельтів, померлих злочинців засипали камінням, а праведників – землею, а кельтським аналогом слов'янського "ізгой" було "людина з-під карну", аналогом клятви "щоб я провалився" – "щоб я був під карном"; хоча одночасно, зустрівшись із могилою нагло померлого, слід проявити жаль за ним і поставити ще один камінь на його карн; ~ дв.-англ. hearg "язичницьке капище", дв.-ісл. horgr < прагерм. *har(u)gaz "купа каміння, кам'яний вівтар, місце жертвопринесення" [Калыгин, Возможности… ]; дв.-ірл. carn > венет. caranto "гора" > Карінтія [Тищенко, 2006, с. 26]), "треби" (< і.-є. *treb- "житло, домівка" ~ ірл. tref "місто" < "садиба, будинок з ділянкою", кімвр. tref, tre "місто; домівка, житло, садиба, ферма, квартал, сільце, плем'я", корн. trea, дв.-брет. treb, брет. treff "частина парафії", а також литов. troba "будинок", дв.-англ. thorp, нім. Dorf"ферма, село"),  але іноді – здійснювали надгрунтові похованя в дуплах дерев (т.зв. "заложні покійники"; пор. ірл. giall"заложник", "челюсть" і giolla"посланець (в тому числі – й на "той світ"). Найбучніше відзначали свято-жертвопринесення на "Йвана-Купала" (брет. iawn  hopal "дуже + вереск, крик"  ~ валлійський рицар Овайн ап Уріен, господар замку Джерела, прототип "Рицаря з левом" Кретьєна де Труа; пор.: укр. Телесик ~ валлійський Таліесін), де вже в профанаційну посткельтську епоху людину замінив кінь: "У ніч на Івана Купала, – пише Д. Зеленін, – молоді хлопці надівають приготовлену кінську голову на тичку завдовжки з півтора сажні, тичку забивають у землю, кладуть довкола неї гілля з дерева і запалюють" [Цит.за: Сокіл, 2004, с. 101], а потім каміннями чи палками кидали в череп, аж доки не збивали його у вогнище. Ймовірно, любов "панів" оточувати свої житла жердинами з настромленими на них головами жертв залишилася як згадка в казках, зокрема про Василису Мелентіївну, де аналогічне явище присутнє довкола хати Баби-Яги.

Також члени союзу  примушували населення до крупномасштабних робіт, як-от у "ткацько-шевських цехах" (plethu"плести") для виготовлення особливих "ковдр-плащів" (слов. "лень" < кельт. leun, liun) та різних видів одежі (слов. "гуня", gunja < кімр. gwn, корн. gun, ірл. fuan; гуцул. "черес" – "широкий пояс", польск. trzos "пояс для грошей" < сер.-ірл. criss"пояс",  кімр. crys "сорочка", gwregys "пояс"), а також на ланах (гаел. lann "огороджене, визначене місце"),  у броварнях (brach "брага, пиво, солод"; "тісто" < ірл. tais, кімр. toes), млинах (слов. "толочити, толокно, толкати" < кімр. talch"товчене зерно", дв.-корн.talch "отруби" при заг.-і.-є. *peis-), кузнях (слов. "горн" < кімр. haern "залізо"; слов. "меч" < бретон. mecet, micet "сяяти, блистіти" < пракельт. *mecc-"сяяти, блистіти"), у "релігійних центрах" (ірл. "деайр" – "монастир" > слов. "двір"), на лісозаготівлях та мисливських і рибальських угіддях (кімр. coed "ліс" > "тать"; валл. eorc "форель" > "верша") чи до спорудження "Змієвих валів" (зораних казковими ковалями Кузьмою та Дем'яном за допомогою заярмленого Змія). Злочинців та порушників ув’язнювали в спеціальних "трудових таборах"  – "клітях" (сер.-ірл. clithar"загорожа", кімр. сledren"брус, дошка, паркан").

Без сумніву, в слов'янському фольклорі колізії долі в умовах терору  "панів/феніїв" відбилися в казках та легендах про боротьбу зі Змієм Гориничем, де саме слово "Горинич" і гідронім Горинь є безсумнівними згадками про верховного бога (кімвр. div, брет. duw "божество" ~ слов. Див) кельтів Гране (grian "Сонце", ірл. Гріан) – Тараніса (бог блискавок; його символи — блискавка в центрі сонця та змія, що виповзає з черепа коня; його культ, за Лукіаном відзначався неймовірною жорстокістю; одночасно він – іпостась жорстокого верховного бога Єзуса, Aesus). До західного, кельтського і германського,міфологічного кола належить і балто-слов’янське уявлення про бога, пов’язаного з культом дуба (Перун, Перкунас): "… До кельтського випадіння p в германській та кельтській областях поширилася стара назва гір середньої Германії: кельтськ. Arkyniaore …, Hercyniasilva, гот. fairguni …, дв.-англ. firgen - "гора, що заросла лісом", дв.-в.-нім. Firgunnea … («Рудні гори»), сер.-в.-нім. Virgunt"Судети". В цьому випадку можна встановити і верхню хронологічну межу. На неї вказує італо-кельтський перехід p – qu в qu – qu, яким це слово не було заторкнуто. Воно утворене … від *perqunos"бог дуба" … Дане слово було спочатку назвою Судетських гір і поширилося, очевидно, звідти, тобто з іллірійської мовної області" [Порциг, 1964, с. 179-180]. В германській міфології Фьоргунн виступає в жіночій іпостасі (як мати бога-громовержця Тора).Винятково до кельтського кола належить уявлення про триголову божественну істоту, яка в грецькій міфології відома як триголовий Геріон (Гесіод, "Теогонія", 287), а у слов'янській – Змій Горинич [Maluquer de Motes, 1969, P.392].

Cпогад про сам союз "феніїв" (який за певних умов здійснював і охоронні функції, боротьбу з демонычними силами)  наявний у казках про Гориню, Дубиню та Усиню, Котигорошка та Літаючий Корабель.  Очевидно, кельтського ж походження казка про Івасика-Телесика, якого намагається спекти в печі відьма, оскільки в кельтській міфологічній традиції відомий персонаж Гвіон Баху – Талієсін, якого  зла богиня Керідвен з’їдає, але потім герой воскресає.

Також генетично до цього ж кола належать билинний Калін-цар (cailin "дівчина"), виступаючий в образі діви-войовниці, билинні "каліки перехожі" (cailleach "старий", "відьмак"), "чорт" (ceart"право, вірність", тобто той, хто нагадує про обов’язок перед союзом "панів"), "Савур-могила" (де здійснювалося літнє жертвопринесення; samhradh,  фонетичне saur "літо"), "яблуко"як сакральний плід (дв.-церк.-слов. Ablъkъ < дв.-ірл. ubull, н.-кімр. afal, корн., бретон. aval). Під впливом кельтських слів галл. dumno-, дв.-ірл. domun"світ", "земля"  на місці загальноіндоєвропейської назви "землі, дна"(*bhudhmen-) у балтів і слов’ян присутні лит. dugnas-, дв.-церк.-слов. dъno. Цілком можливо, що у Східній Європі назва союзу "феніїв" збереглася у фольклорі як Кудеяр (від kathu "бій, сутичка" + aire "піклування"). На Чернігівщині засвідчено таке передання: "... Розповідають, що в давнину жив якийсь народ, кудеярами називався; народ був злочинний, безбожний, з нечистою силою знався... ось ті кудеяри і кургани насипали"[Соколова, 1970, с. 176]. Як на нас, то відгомоном про протистояння "феніям" є слов'янсько-литовська казка (зафіксована на Вятчині, Смоленщині, Пінщині, Волині, Закарпатті, у боснійців-мусульман, південно-східній Польщі, біля околиць Вільнюса) про рогатого пташиного короля Кука (< кімр.coch"червоний"; у сербів –  ћук "сич", у поляків –kucha, у литовців – Кукас, Кукіс або Скукас), який пожирає безліч птаства або навіть велетнів, щоб з їх кісток збудувати собі палац (гніздо). Звірі змовляються і за сигналом зозулі Сокіл вбиває узурпатора (або тиран гине під час Ноєвого потопу)[Белова, 1996].

Прихід римлян до Галлії вивільнив материкових кельтів з під терору місцевих напівтаємних орденів "феніїв та філідів" (узагальнено названих римлянами "друїди" [Широкова, 1975]) і переведенням їх під владу лояльних Римові місцевих олігархічних республік, керованих магістратами ("вергобретами"-"суддями") з наданням галльській знаті (equites) римського громадянства, права обиратися в сенат та римської освіти. Звісно, що інтереси світської знаті та "друїдів", які були звільнені від податків і являли собою економічно потужний прошарок суспільства, не могли не перетинатися. Зрештою в Галлії спалахує війна між  галло-римлянами ("бібрактами» < buibratach "помаранчевий / жовтий", об’єднаної довкола жрецької категорії служителів елітарного культу бога-захисника, які обслуговували духовні потреби аристократії; факт фарбування в жовтий колір бороди воїнами кельтів, германців та русів традиційно фіксується писемними джерелами їх оппонентів) та кельтськими фундаменталістами-багаудами ("бандитами" < ban-daite"біло-синій"; такого кольору одежі богині вершників Епони Ріаннон), керованими "друїдами". Спадком риммо-галльської традиції бібрактів стала помаранчева "Оріфлама" – стяг римської Галлії і римських франкських імператорів (зберігався у монастирі святого Дені, а бойовим закликом рицарів Карла Великого було "Сен-Дені Монжуа!"). Групи багаудів, які розфарбовували своє тіло в синій колір (робили татуювання?), відомі ще як "пікти" (Мавр Сервій Гонорат у своїх поясненнях до Вергілія  виводить їх  від придністровських кельтизованих скіфів-агафірсів, які, за Геродотом, теж розфарбовували в синій колір своє тіло),  були найняті бритськими королями для боротьби з скоттами-шотландцями, переселилися на острів Британія, де, одружуючись із скоттськими жінками [Казакевич, 2010, с. 116], засновували свої королівства (самоназва – cruithni < бритт. *pritenī «бритти»). Аналогічно в Ірландії знать піднімає для протистояння фундаменталістським "друїдам та філідам" на щит нову релігію – християнство, що й пояснює таке його динамічне просування у кельтському світі.

3.

З "феніями" скрізь мандрувала велика група їх слуг (пракельт. slougo-; пор. з литов. slauga "доглядати") – чоловіків та жінок, як правило, разом з чередами великої рогатої худоби (слов. *korva < "karava < кельт. car(a)vos "олень, рогатий", автентичне слов'янське слово мало б не "кентумний" вигляд *sorva) та табунами коней (ірл. kapall "кінь" > слов. "кобила") і власним богом-покровителем Велесом (< дв.-ірл. filid"віщун, поет"). "... Великі стада худоби швидко поїдали і витоптували траву, а тому вимагали постійної зміни пасовиськ. Це зумовлювало перманентні конфлікти з сусідами за місця випасу худоби. До того ж кочове господарство настільки ефективна галузь господарства, що один чабан випасав стадо, яке могло прогодувати кілька сімей. Надлишок чоловіків при постійній загрозі військових сутичок перетворювався у фахових воїнів (а за мирних часів — в учасників обрядово-театралізованих дійств, – О.Г.). Продуктивна скотарська економіка давала змогу суспільствам кочовиків утримувати численні збройні сили (та ритуально-шаманські колективи-союзи, – О.Г.)" [Залізняк, 1996, с. 186]. Саме вони були рознощиками туберкульозу (як відомо, людський туберкульоз первинно є зоонозом, тобто хворобою тварин, а саме великої рогатої худоби) [Козак, Козак, 2004, с.84].

Причиною туберкульозу та під  впливом тубільців слід, на нашу думку, пояснювати те, чому кельти надзвичайно швидко в IVст. до н.е.  в Карпатській улоговині змінили власний поховальний обряд (трупопокладення) місцевим поховальним  (трупоспалення), що свідчить і про швидкий процес інтеграції кельтів до населення культури підкльошових поховань.  Дещо пізніше обряд кремації охоплює всі кельтські землі, і сліди його фіксуються археологічними методами. "... Отже, саме кремація була домінуючим поховальним обрядом у часи найбільшої активності кельтів на українських землях (ІІ-І ст. до н.е.), а тому не варто й очікувати знайдення на наших теренах латенських поховань іншого типу" [Казакевич, 2006, с.27].

Туберкульоз кельти сприйняли як кару за неналежне пошанування жіночого божества води та джерел (пор. з кельтіберською реінтерпретацією римської Венери на богиню джерела, що дало іспанське venero "джерело"). Можливо, що мова йде про богиню, близьку ірландській Немайн, яка з’являлася біля броду у вигляді прачки і пророкувала долю (зокрема, Кухуліну). Очевидно, що з кола цього  галльського божества у греко-римському світі виявився культ пророчиць Сивілл, назву яких можна витлумачувати як "даючі надію" (ірл. suill"надія", "очікувати від (когось/чогось)"). Сивілла наспівувала пророцтва як "пісні доль" або залишала їх записаними на листках дуба біля входу до своєї печери. Словянське ж слово "судьба" може виявитися в зв’язку з іменем другої богині-пророчиці – Садб (Sadhbh), дочки бога Дагди (або короля сідів Бодба Дерга) і коханої вождя феніїв Фінна Маккула, зачарованої в оленицю підступним друїдом Фер Доїріхом (або підступною суперницею). Тільки вночі вона повертала собі людську подобу. Власне, міф про Сабд тотожний міфам про Мелюзину, Урваші та Царівну-Жабку, в яких чоловік порушує певну умову, тому дружина змушена повернутися знову до чарівника і її коханий, вирушаючи на її пошуки, зазнає випробувань та поневірянь. Як вважається, саме цей міф описує етапи ініціації молодого воїна – добувача нареченої. Але, на відміну від своїх "подруг" по сюжету, Садб так і не знаходять, а натомість під час пошуків у лісі зустрішає довговолосе голе хлопченя, вихованого оленихою в умовах дикої природи. Фінн Маккул впізнає в ньому свого сина від Садб і називає його Ойсін ("Оленятко"). Коли юнак змужнів, він став не тільки вдатним воїном, як батько, але також успадкував від матері дар красномовства. Його поемами захоплювалася вся Ірландія.

В результаті містичне одкровення пророчиць богині, яке сталося десь в V-IV ст. до н.е., сподвигло кельтів рознести цей культ (кельт. *krab "релігія, набожність" ~ тох. А klop "небезпека", англ. help допомагати", дв.-рус. "холоп" як букв. "помічник", рос. "глупий" як  букв. "застиглий в релігійному екзстазі; той, хто боїться божества") з придунайсько-східнофранцузького центру пізньогальштаттської культури по всій Європі, знаходячи і встановлюючи вівтарі біля джерел (брет. anandon "(мешкаючі біля) джерел" > "анти") не тільки річок, але й струмків та потічків: кімр. tardd "витік" [Маковский, 1996, с.35] ~ пор. з топонімами, які містять форманти "турйя" чи "турья", що перебуває поряд з кельтськими археологічними пам'ятками на Закарпатті; ірл. tus "джерело, витік, початок" ~ Тустань (наскельний оборонний комплекс, залишки якого розташовані в Українських Карпатах, поблизу с.Урич); ірл. cluiche "гра"> слов. "ключ" (семантично "водограй"). Це пояснюєяк встановлений К. Тищенком факт про те, чому при витоках великої кількості річок України фіксуються саме кельтські назви селищ [Тищенко, 2003, 2004], так і підмічена О. Трубачовим притаманна кельтам та слов’янам (на відміну від германців, балтів та іллірійців) «річкова» етнонімія [Трубачев, 1974, с. 58].

Сучасні цим подіям елліни глузували з цього "водяного" вірування "наївних" кельтів, кажучи, що "більше кельтів втонуло, ніж загинуло у битвах" (Страбон, "Географія", IV,4,6).

Цей релігійний аспект в історії континентальних кельтів власне й відбився на їхній самоназві "галли" (дв.-ірл. gal"відвага, мужність"; бретон. gallout "хоробрість"; кімр. gallu "бути в стані"; корнурол. gallos "сила", галл. *galia "сила"[Рахно, 2012, с. 67]~ англ. haeleth, нім. Held, гот. hails, норв. helse, дв.-сканд. hợlthr"муж, чоловік, воїн, герой, здоровий, цілий" ~ індоіран. *gal "бик, тур">  осет. gal "бик, віл", новоперс. kal "бик, буйвіл" ), яка  містить той же і.-є. корінь, що й у хетт. halija "кланятися; стояти на колінах" (пор. з гот. halths, дв.-верх.-нім. hald "схилений", санскр. crayami, грец. klino, латин. clino "схиляти, нахиляти, опускати"), букв.. "застиглі в релігійному екзстазі; ті, хто натхненні божеством" (~ дв.-сканд. Óðinn"екстаз, несамовитість; бог Одін"; рос. "истукан"як початково "находящийся в состоянии исступления").

Традиція встановлення капелл ("капличок") біля джерел та криниць і в яких читають молитви, акафісти, здійснюють молебні, залишається надзвичайно популярною на території як сучасної Галичини, так і на території, яку в Європі колись населяли кельти ("галли").

Олег Борисович Гуцуляк,
український культуролог, філософ.

 

Література:

  1. Абаев В.И.  О языковом субстрате //Доклады и сообщения Института языкознания АН СССР. – 1956. – С. 57-69. – Режим доступа : http://crecleco.seriot.ch/textes/Abaev56.html
  2. Абаев В.И. Скифо-европейские изоглоссы. На стыке Востока и Запада. – Москва: Наука, 1965. – 168 с.
  3. Абаев Н.В.  О роли митраизма и героического эпоса тюрко-монгольских народов в формировании арийско-туранской цивилизации Внутренней Азии // Вестник БГУ “Гуманитарные исследования Внутренней Азии”. – 2015. – Вып. 4. – Режим доступа : http://tengrifund.ru/o-roli-mitraizma-i-geroicheskogo-eposa-v-formirovanii-arijsko-turanskoj-civilizacii.html?_utl_t=fb
  4. Акишев А.К. Искусство и мифология саков. – Алма-Ата: Наука, 1984. – 176 с.
  5. Алексеев С.В. Праславяне. Опыт историко-культурной реконструкции. – М. : Академический проект, 2015. – 430 с.
  6. Аминев З.Г., Ямаева Л.А. Региональные особенности ислама у башкир. – Уфа : Дизайн-Полиграф Сервис, 2009. – 184 с.
  7. Аминев З.Г., Ямаева Л.А.Элементы древних иранских верований в традиционном сознании башкир // Иран-наме. – Алматы, 2010. – №4. – С. 97-109. – Режим доступу : http://urgaza.ru/library-portal/articles/202/1956/
  8. Андреев А. Игра и игрецы // Мифы и магия индоевропейцев / под ред. А. Платова. – М. : Менеджер, 1996. – Вып. 2. – С. 96-134.
  9. Андреев Ю. В. Мужские союзы в дорийских городах-государствах(Спарта и Крит). –СПб. : Алетейя, 2004. – 336 с. – Режим доступу : http://ec-dejavu.ru/m/Men_societies.html
  10. Балагурі Е.А., Бідзіля В.І., Пеняк С.І. Давні металурги українських Карпат : історико-краєзнавчі нариси. – Ужгород : Карпати, 1978. – 128 с.
  11. Бандрівський М., Сулик Р. Гальштатські городища поблизу сіл Розгірче і Кульчиці на Передкарпатті// Пам’ятки гальштатського періоду в межиріччі Вісли, Дністра і Прип’яті/ АН України, Ін-т сусп. Наук ; Львів. наук. б-ка ім. В. Стефаника; ПАН, Ін-т історії матер. культури. – Київ: Наук. думка, 1993. – С. 134-142.
  12. Бандрівський М. Матеріали ранньозалізного віку із Західного Поділля // Studiaarchaeologica / АН України, Ін-т українознавства (Львів). – 1993. – № – С. 58-62.
  13. Бандрівський М. Кельти в Україні: час і шляхи проникнення, пам’ятки культу // Щовипадник (Львів). – – С. 25-32.
  14. Бандрівський М.С. Городниця очима археолога // Ямгорів: літературно-краєзнавчий альманах (Городенка), 1995. – С. 30-36.
  15. Бандрівський М.,  Йосипишин Я.Кельти на заході України // Україна в минулому / НАН України, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського. – Київ-Львів, 1997. – Вип. 9. – С. 8-16.
  16. Безрогов В.Г. Скотоводство в древней Ирландии // Вопросы истории. – – № 7. – С. 174-175.
  17. Белова О. О птице Кук. К проблеме балто-славянских параллелей  // Полісся : мова, культура, історія : матеріали міжнародної конференції. – Київ : Асоціація етнологів, 1996. – С.361-364.
  18. Бернштейн С.Б. Проблемы интерференции языков Карпато-Дунайского ареала в свете данных сравнительной диалектологии //Славянское языкознание: VIIМеждународный съезд славистов: доклады советской делегации. – М.: Наука, 1973. – С. 25-41.
  19. Бернштейн С.Б. Сравнительная грамматика славянских языков / 2-е изд. – М.: Изд-во Моск.ун-та; Наука, 2005. –352 с.
  20. Брагинская Н.B. Еврибат и Вишну // Индоевропейское языкознание и классическая филология :И. М. Тронского.– М.-СПб. : Университетская книга, 2000. – С. 13-20. – Режим доступа : http://www.narratif.narod.ru/pdf/vishnu.pdf
  21. Брайчевський М. Походження Русі. – К. : Наукова думка, 1968. – 224 с.
  22. Бруяко И.В. О событиях ІІІ  в. до н.э. в Северо-Западном Причерноморье (четыре концепции кризиса) // Вестник древней истории. – 1999. – №3. – С.76-91.
  23. Бухарова Г.Х. Об индоиранском субстрате в башкирской гидронимии. – Режим доступа : http://www.rusnauka.com/17_AND_2011/Philologia/3_89756.doc.htm
  24. Гейзінга Й. Homoludens / Пер.з англ. – К. : Основи, 1994. – 250 с.
  25. Гідронімія України в її міжмовних і міждіалектних зв’язках / Відп. ред. О.С. Стрижак. – К. : Наукова думка, 1981. – 264 с.
  26. Грантовский Э.А. Послесловие // Бойс М. Зороастрийцы. Верования и обычаи / Пер. с англ. – М. : Наука, 1987. – С.278-299.
  27. Грибовський В.В.Запорозьке козацтво і чоловічі союзи Кавказу та Центральньої Азії в компаративній перспективі //  Гілея: науковий вісник: збірник наукових праць. – К., 2011. – Вип. 52. – С. 116-130. – Режим доступу : http://www.historians.in.ua/index.php/en/doslidzhennya/1698-vladyslav-hrybovskyi-zaporozke-kozatstvo-i-cholovichi-soiuzy-kavkazu-ta-serednoi-azii-u-komparatyvnii-perspektyvi
  28. Грибовський В.В.Чоловічі союзи у кримських татар наприкінці ХVIII – першій половині ХІХ ст.// ХVI сходознавчі читання А. Кримського :тези доповідей міжнародної наукової конференції, м. Київ, 11 жовтня 2012 р. – К. : Інститут сходознавства ім. А. Кримського, 2012. – С. 79-
  29. Гуриев Т.А. Наследие скифов и алан (очерки о словах и именах). – Владикавказ: Ир, 1991. – 173 с.
  30. Гуцуляк О. Б. Дві історіософські концепції в Давній Русі : Літопис і Слово (загальноєвропейський контекст) // Українська філософська думка у контексті Європейської філософії : всеукраїнська науково-практична конференція (19-20 травня 2011 року) : матеріали доповідей та виступів. – Івано-Франківськ : Симфонія форте, 2011. – С. 65-67.
  31. Гуцуляк О.Б. Літописні тиверці, їхній "толк" і таємнича Оратанія // Вісник Прикарпатського університету. Історія. – Івано-Франківськ: Плай, 1999. – Вип. 2. – С. 26-36.
  32. Гуцуляк О.Б. Філософія української сутності : соціокультурні смисли алхімії національного буття. – К. : Арт Економі, 2016. – 256 с.
  33. Дорошенко А.Р. Зороастрийцы в Иране (Историко-этнографический очерк). – М. : Гл. Ред. восточ. лит-ры «Наука», 1982. – 133 с.
  34. Элиаде М. Священное и мирское. – М. : Изд-во МГУ, 1994. – 144 с.
  35. Еременко В.Е. «Кельтская вуаль» и зарубинецкая культура. Опыт реконструкции этнополитических процессов ІІІ-І в. до н.э. в Центральной и Восточной Европе. – СПб. : Изд-во СПбУ, 1997. – 232 с.
  36. Залізняк Л. Полісся в системі культурно-історичних регіонів України (за даними археології) // Полісся : мова, культура, історія : матеріали міжнародної конференції. – Київ : Асоціація етнологів, 1996. – С.182-188.
  37. Зильманович И. Прошлое кельтского мира //Знание – сила. – М., 1977. – № 1. – С. 19-22.
  38. Золотарев А.М. Родовой строй и первобытная мифология. – М. : Наука, 1964. – 328 с.
  39. Ідзьо В. Кельтська релігійна культура та духовність на території України (IV-III ст. до н.е. – ІІ-ІІІ ст.н.е.) // Історія релігій в Україні : науковий щорічник. – Львів : Логос, 2006. – Кн. 1. – С. 64-66.
  40. Ідзьо В. Кельтська цивілізація на території України. – Львів : Сполом, 2002. – 343 с.
  41. Казакевич Г. Деякі аспекти еволюції жрецької організації стародавньої Галлії напередодні та після римського завоювання // Пам’ять століть. – Київ, 2003. – № 6. – С. 146-152.
  42. Казакевич Г. Кельти на землях України (ІІІ-І ст. до н.е.) // Історичний журнал. – 2006. – №4. – С. 22-31
  43. Казакевич Г.М. Кельти на землях України : археологічна, мовна та культурна спадщина. – К. : видавець С. Наливайко, 2010. – 304 с.
  44. Казакевич Г. Кельтська теорія походження Русі : критичний огляд // Українознавство. – 2012. – № 2 (43). – С. 155-159.
  45. Казакевич Г.М. Кельтський меч з розкопок О.В. Бодянського // Археологія. – К., 2011. – № 2. – С. 96-102.
  46. Казакевич Г.М. Про етрусько-італійські та кельтські шоломи у Північному Причорномор’ї  // Археологія. – К., 2009. – №3. – С.19-24.
  47. Казакевич Г.М. Східні кельти : культури, ідентичності, історіографічні конструкції. – Київ, Вінниця: ТОВ «Нілан-ЛТД», 2015. – 358 с.
  48. Калыгин В.П. Возможности выявления субстратных элементов в культурно-значимой лексике //Восьмой коллоквиум кельтологов в Санкт-Петербурге. – Режим доступа :http://bretagne.celtic.ru/research/karn.htm
  49. Клейн Л.С. Время кентавров: Степная прародина греков и ариев. – СПб. : Евразия, 2010. – 496 с.
  50. Козак Д.Н., Козак О.Д. Поховання вельбарської культури з Хрінницького водосховища. Спроба біоархеологічного аналізу // Археологія. – К., 2004. – № 1. – С.75-86.
  51. Колосовская Ю.К. Кельты, иллирийские и фракийские племена на Дунае в V-I вв. до н.э. // История Европы : в 8-и т. / гл. ред.:З. В. Удальцова. – М. : Наука, 1988. – Т.1 : Древняя Европа / отв. ред.:Е. С. Голубцова. – 1988. – С. 504-511.
  52. Королюк В.Д. Древнепольское государство. – М.: Изд-во АН СССР, 1957. – 216 с.
  53. Корсун А.Н. Мегалическая составляющая традиционной культуры народов Европы (Яфет – эпоним строителей мегалитов) // Режим доступа : http://arteume.nxt.ru/html/iaphet_2_4.html
  54. Косарев М.Ф. Основы языческого миропонимания: по сибирским археолого-этно- графическим материалам. – Москва: Ладога-100, 2003. – 352 с.
  55. Котигорошко В.Г. Історія населення Верхнього Потисся в латеноримський час (ІІІ ст. до н.е. – ІVст. н.е.): Автореф. ... дис. докт. іст. наук. – Ужгород : Вид-во УДУ, 1996. – 30 с.
  56. Кривошеина А. Возвращение Оссиана // Человек без границ. – Режим доступа : http://www.manwb.ru/articles/simbolon/live_tradition/ossian_comeback/
  57. Крушельницкая Л.И. Кельтский памятник в Верхнем Поднестровье // Краткие сообщения Института археологии СССР. – 1965. – Вып. 105. – С.145-160.
  58. Кузнецов Б.И. Древний Иран и Тибет: (история религии бон). – СПб : Евразия, 1998. – 352 с.
  59. Кухаренко Ю.В. Распространение латенских вещей на территории Восточной Европы // Сов. археология. – М., 1959. –  №1. – С. 32-44.
  60. Кюмон Ф. Мистерии Митры / Пер. С фр. – СПб. : Евразия, 2000. – 320 с.
  61. Лазарев Е. Друиды урочища Лексур // Наука и религия. – М., 2004. – № 4. – С.45.
  62. Латышев В.В. Известия древних писателей о Скифии и Кавказе // Вестник древней истории. – 1952. – №2. – С. 265-323.
  63. Мади З. Припонтийские кельты // Античное общество: труды конференции по изучению проблем античности. – М.: Наука, 1967. – С. 179-
  64. Маковский М.М. Сравнительный словарь мифологической символики в индоевропейских языках: Образ мира и миры образов. – М. : Владос, 1996. –416 с..
  65. Матвеев А. К. Древнеуральская топонимика и ее происхождение // Вопросы археологии Урала. – Свердловск : Изд-во УрГУ, 1961. –Вып.I.–C. 133-141.
  66. Мачинский А.Д. Кельты на землях к востоку от Карпат // Кельты и кельтские языки : сб. стт. – М. : Наука, 1974. – С.31-41.
  67. Мейе А. Введение в изучение индоевропейских языков / Пер. Д. Кудрявского, переработанный и дополненный по седьмому французскому изданию А. Сухотиным ; под редакцией и с примечаниями Р. Шор ; вступительная статья М. Сергиевского. – М.-Л. : СоцЭкГИз, 1938. – 510 с.
  68. Мельниковская О.Н. Клад латенского времени из юго-восточной Белоруссии // Материалы по археологии БССР / Под ред. Е.Н. Корнейчика, К.М. Поликарповича. – Минск : Изд-во БССР, 1957. – С.149-154.
  69. Минц Л. В поисках кельтов // Вокруг света. – М., 1992. – № 1. – С. 42-
  70. Мосенкіс Ю.Л. Проблема реконструкції мови трипільської культури : автореф. дис. ... д-ра філол. наук. – Київ : Б.в., 2002. – 24 с.
  71. Мосенкіс Ю.Л. Українська мова у євразійському просторі : трипільська генеза милозвучності та віддалені родинні зв'язки.– К. : ИД А+С, 2006.– 224 с.
  72. Назаренко А.В. Немецкие латиноязычные источники ІХ-ХІ веков : тексты, перевод, комментарии. – М. : Наука, 1993. – С.19.
  73. Нерознак В.П. Палеобалканские и кельтские ономастические параллели // Кельты и кельтские языки : сб. стт. – М. : Наука, 1974. – С. 42-50.
  74. Порциг В. Членение индоевропейской языковой области / перев. снем. ред. ипредисл. А.В. Десницкой. – М. : Прогресс, 1964. – 332 с.
  75. Пропп В. Я. Исторические корни волшебной сказки / научн. ред., текстологич. комм. И. В. Пешкова. – М. : Лабиринт, 2000. – 336 с.
  76. Рахно К. «Земля незнаема» и иранский субстрат «Слова о полку Игореве» // Studia mythologica slavica. – 2014. – Vol. XVII. – P. 91-134. – Режим доступу : http://sms.zrc-sazu.si/pdf/17/05_sms17_Rakhno.pdf
  77.  Рахно М.Ю. Кельтский субстрат Крымской Готии // Материалы по археологии и истории античного и средневекового Крыма. – 2012. – № 4. – С.55-68. – Режим доступу : https://cyberleninka.ru/article/n/keltskiy-substrat-krymskoy-gotii
  78. Рис А. и Б. Наследие кельтов. Древняя традиция в Ирландии и Уэльсе / Пер. с англ. – М. : Энигма, 1999. – 479 с.
  79. Роллестон Т. Мифы, легенды и предания кельтов / Пер. с англ. – М.:ЗАО Центрполиграф, 2004. – 349 с.
  80. СагалаевA.M. Урало-Алтайская мифология: Символ и архетип.–Новосибирск : Наука. Сиб. отд-ние, 1991.–115 с.
  81. Седов В.В. Проблема происхождения и начальной истории славян //Историко-археологическое изучение Древней Руси : итоги и основные проблемы. – Л. : Изд-во ЛГУ, 1988. – С. 8-21.
  82. Седов В.В. Славяне и кельты // ІХ Международный съезд славистов. Материалы. История, культура, этнография и фольклор славянских народов. — М. : Наука, 1983. – С.97-107. – Режим доступу : https://app.box.com/s/561nic6il11zj8q1io4a
  83. Седов В.В. Славяне и кельты // Историческая библиотека. – Режим доступу : http://historylib.org/historybooks/V--V--Sedov_Slavyane--Istoriko-arkheologicheskoe-issledovanie/9
  84. Семенов И.Г. Иранские элементы в демонологии горских евреев // Лавровский сборник: материалы XXXIII Среднеазиатско-Кавказских чтений 2008-2009 гг.: этнология, история, археология, культурология: к столетию со дня рождения Леонида Ивановича Лаврова. – СПб. : РИО МАЭ, 2009. – С. 313–314
  85. Скляренко В.Г. «Темні місця» в «Слові о полку Ігоревім». 12 // Мовознавство. – К., 2009. – №3-4. – С.43-53.
  86. Сокіл В. Фольклорна основа переказу про смерть князя Олега // Народна творчість та етнографія. – К., 2004. – №3. – С.96-102.
  87. СоколоваВ.К. Предания о кладах и их связь с поверьями // Фольклор и этнография / Отв.ред. Б.Н. Путилов. – Л. : Наука, Ленингр. отд., 1970. – С.169-180.
  88. Стрижак О.С. Етнонімія Птолемеєвої Сарматії. У пошуках Русі. – К. : Наук.думка, 1991. – 224 с.
  89. Стрижак О.С. Роксолани і Русь // Ономастика України першого тисячоліття нашої ери / Від. Ред.. І.М. Желєзняк. – К. : Наукова думка, 1992. – С.27-34.
  90. Сухарева О. А. Пережитки демонологии и шаманства у равнинных таджиков // Домусульманские верования и обряды в Средней Азии / Отв. ред. Г.П. Снесарев, Б.Н. Басилов. – Москва : Наука, 1975. – С. 5-93.
  91. Тайжанов К., Исмаилов Х. Особенности доисламских верований у узбеков-кара- муртов // Древние обряды, верования и культы народов Средней Азии : историко-этнографические очерки. – Москва : Наука, 1986. – С. 110-138.
  92. Тищенко К.М. Кельтські етимології. І. Етнос (1) // Мовознавство. – К., 2003. – №4. – С. 3-16.
  93. Тищенко К. Кельтські назви селищ на витоках річок України // Народна творчість та етнографія. – К., 2003. – № 5-6. – С. 63-73; 2004. – № 3.– С.87-96. ­– Режим доступу : http://nte.etnolog.org.ua/zmist/2004/N3/Art13.htm
  94. Тищенко К. Походження назв літописних слов’янських племен // Народна творчість та етнографія. – К., 2006. – №3. – С.21-29.
  95. Ткаченко О.Б. Очерки теории языкового субстрата. – К. : Наукова думка. 1989. – 208 с.
  96. Токарев С. А. Ранние формы религии и их развитие. – М. : Наука, 1964. – 399 с.
  97. Третьяков  П.Н. Восточнославянские племена. – М. : Изд–во АН СССР, 1953. – 312 с.
  98. Трубачев О. Н. Из славяно-иранских лексических отношений // Этимология. 1965: Материалы и исследования по индоевропейским и другим языкам. – Москва : Наука, 1967. – С. 3-81.
  99. Трубачёв О. Н. Ранние славянские этнонимы – свидетели миграции славян // Вопросы языкознания. – – № 6. – С. 48-67.
  100. Трубачев О.Н. Языкознание и этногенез славян. Древние славяне по данным этимологии и ономастики (окончание) // Вопросы языкознания. – М., 1982. – № 5. – С.3-17. – Режим доступа : http://www.philology.ru/linguistics3/trubachev-82b.htm
  101. Федорова И.К. Ареои на острове Пасхи (по материалам рапануйского фольклора) // Сов. этнография. – М., 1966. – № 4. – С. 66-
  102. Фробениус Л. Детство человечества : Первобытная культура аборигенов Африки и Америки / Пер. с нем. 2-е изд. – М. : КД «Либроком», 2012. – 376 с.    С.136-157.
  103. Чаромутие, или священный язык магов, волхвов и жрецов, открытый Платоном Лукашевичем. – М.: Белые альвы, 2008. – 144 с.
  104. Чернюк С.Л. Міфологічна основа української народної казки «Ох» // Літературознавчі студії. – Житомир : Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2010. – Вип. 4. – С.173-178.
  105. Шапошников А.К. Сарматские и туранские языковые реликты Северного Причерноморья // Этимология. 2003-2005. – Москва : Наука, 2007. – С. 255-322.
  106. Широкова Н.С. Древние кельты на рубеже старой и новой эры. – Л. : Издво ЛГУ, 1989. – 222 с.
  107. Широкова Н.С. Культура кельтов и нордическая традиция античности. – СПб. : Евразия, 2000. – 352 с.
  108. Широкова Н.С. Происхождение друидизма // Вестник Ленинградского университета. – 1975. – № 8. – С.89-94.
  109. Щукин М. Третий мир Древней Европы // Знание – сила. – М., 1986. – № 4. – С. 27-30.
  110. Юдкін І.М. Витоки українських художніх традицій // Українська художня культура / За ред. І.Ф. Лященка. – К. : Либідь, 1996. – С. 112-132.
  111. Bosc-GimperaP. LeformationetlesmouvementsdesCeltes // VII  Международный конгресс антропологических и этнграфических наук. – М. : Наука, Гл. ред. вост. лит., 1971. – Т.ХI. – С. 277-278
  112. Curtin J. Myths and Folk-Lore of Ireland. – Boston : Little, Brown, and Company, 1890. – 345 p.
  113. Guntert, Hermann. VonderSprachederGoetterundGeister. –Halle , 1921. – 202 s. – Режим доступу :  https://archive.org/details/vonderspracheder00gnuoft
  114. Lehr-SplawinskiT. Kilkauwagstosunkachjezykowychceltycko-praslowianskich // RocznikSlawistyczny. –Poznan, –T. XVIII, cz. 1. –S. 1-
  115. MacBain, Alexander. An Etymological Dictionary of the Gaelic Language. – Glasgow – Edinburgh : Gairm Publications, 1982. – Режим доступу : http://www.ceantar.org/Dicts/MB2/index.html ; http://www2.smo.uhi.ac.uk/gaidhlig/faclair/macbain/
  116. MachekV. ZurFragederslawisch-keltischensprachlichenBeziehungen // StudialinguisticainhonoremT. Lehr-Splawinski. –Kraków, –S. 109-120.
  117. Maluquer de Motes J. Tartessos y su historia // Tartesos y sus problemas : V Symposium Internacional de Prehistoria Peninsular, Septiembre 1968. — Barcelona, 1969. – P.384-392.
  118. MoszynskiK. Pierwotnyzasiagjezykapraslowianskiego. – Wroclaw-Kraków: PAN, 1957. – 331 s.
  119. Schachmatov A. A. Zu altesten slavisch-keltischen Beziehungen // Archiv fur slavische Philologie. – Berlin, 1912. – – -99.
  120. Stacey R.B. Dark Speech : The performance of law in Early Ireland. – Philadelphia : University of Pennsylvania Press, 2007. – 359 p.
  121. Treimer K. Ethnogenese der Slawen. Wien: Gerold, 1954. – 115 S.
  122. Ирон адæмон сфæлдыстад. Дыууæ томы / Чиныг сарæзта Салæгаты 3. – Дзæуджыхъæу: Ир, 2007. – Дыккаг том. – 655 ф.
AddThis Social Bookmark Button

Залишити відгук:

blog comments powered by Disqus
 

Підписатись 
на публікації проекту: