English German Polish Spanish

Потойбіччя в уявленнях наших предків

Рейтинг 5.0 з 5. Голосів: 1

Un42424222222222222titled-1У даній статті ми досліджуємо уявлення українців про перехід в інший світ, про можливості повернення з потойбіччя на основі текстів голосінь, які фрагментарно були представлені в публікаціях ще в ХІХ ст. Актуальність такого дослідження полягає в тому, що у текстах українських голосінь, які без сумніву належать ще до праслав'янської епохи, досить очевидно виражена система міфопоетичних уявлень соціуму. Таку систему уявлень співвідносять із “колективним несвідомим”, тобто з тією несвідомою міфологією, чиї первісні образи (архетипи) є спільним спадком людства.  Ми спробуємо показати уявлення наших предків про “той світ”, можливі варіанти перевтілення й шляхи повернення з потойбіччя.

Язичницькі уявлення про смерть викликали роздуми багатьох поколінь, зрозуміти таємниці життя та смерті прагнули найвидатніші розуми з найдавніших часів до наших днів. І все ж таки у цьому питанні ще залишається багато чого нез’ясованого, дискусійного, протилежних точок зору. 

Так, у статті “Залишки язичництва у поховальних обрядах Малоросії” в “Етнографічному огляді” за 1898 р. читаємо: “Основний сенс усіх цих обрядів полягає у віруванні, що покійник і після своєї смерті продовжує жити тим же життям, яким жив і до смерті: тому йому необхідні їжа, тварини, дружина і слуги. Років 50 тому, розповідають старі люди, разом із покійником у труну клали хліб, горщик із кашею і графин із горілкою” [6:93].

скифи

Ця ж ідея підтримується і дослідженнями Валентини Борисенко: “У традиційній духовній культурі українців, як і в багатьох народів світу, стійко побутувало уявлення про те, що смерть людини є лише її переходом з одного світу в інший. Тому в поховальному обряді знаходимо чимало елементів, які були спрямовані на забезпечення покійнику певних умов існування в потойбічному світі. Про це свідчить, зокрема, звичай покладання до труни необхідних для життя речей. На Поліссі, Холмщині неодруженим клали гарбузове насіння, що мало забезпечити їм плідність у потойбіччі” [7:172].

Відомо, що розбіжностей між народними віруваннями і християнським вченням було багато; до кінця вони так і не подолані. Одна з таких розбіжностей стосується концепції смерті [8:12]. За народними віруваннями, живі люди могли втрутитися у цей процес, всіляко полегшуючи його різноманітними магічними прийомами: вмираючого клали на землю, давали йому в руки свічку (“громницю”), свердлили сволок або черінь печі, калатали у дзвони. Крім того, над небіжчиком виконували цілий ряд магічних обрядів, відповідних народним уявленням про потойбічне. Оскільки вважалося, що смерть людини – лише перехід до іншого стану (нам здається, що вірили у смерть як у перехід до не до іншого стану, а до нового життя в іншому світі – О. Я.), небіжчика споряджали так, щоб він мав усе необхідне у потойбіччі: наприклад, клали за пазуху калачик, гроші за перевіз тощо [8:13].

401118 10151621632916178 898274560 n

Вивченню язичницьких ритуалів Н. Велецька присвятила свою монографію. Дослідниця переконана, що в народній традиції протягом усієї слов’янської історії співіснували різні рівні світосприйняття, а язичницькі ритуали формувалися на основі конструкцій про світобудову. Такі конструкції створювалися язичницьким мисленням. Найбільші труднощі, на думку Н. Велецької, створює те, що у відомій нам фольклорній традиції ми маємо справу не зі світоглядом якоїсь конкретної епохи, а зі сконцентрованою спільністю різних пластів в історії культури: давні сюжети і образи забувалися і переосмислювалися, потім виникали нові образи і відбувалося їхнє взаємопроникнення [5:7]. Безперечно, якщо спробувати простежити усі ці нашарування, можна “прочитати” не тільки історичну долю країни, а й духовний рух її народу [8:6].

Одне з найважливіших завдань сьогодення для України – відродження духовності народу. Зрозуміло, що в межах статті ми зробимо тільки маленький крок в цьому напрямку, причому нам не обійтись без деяких фактів історії та етнографії. По-перше, аналіз різночасових ідей, втілених у народні вірування про потойбічне життя, допоможе виявити історичні зв’язки слов’янських племен, що колись проживали на території України, з іншими народами, дещо прояснюючи складну проблему етногенезу [8:6]. Формування етнічної спільності українців, як відомо, відбувалось у суперечливих умовах: з одного боку, в тісних етнокультурних контактах із сусідніми народами (росіянами, білорусами, молдаванами, болгарами, греками та ін.), з іншого – в умовах боротьби з численними державами, котрі зазіхали на українські землі. Такими у різні часи були і Велике князівство Литовське, і Річ Посполита, і османська Туреччина, і королівська Румунія та Угорщина, і буржуазна Чехословаччина, а деякою мірою і царська Росія. Кожна з цих держав, підкорюючи окремі землі України, привносила свій етнокультурний та конфесійний фон. Як наслідок усього цього, система вірувань та повір’їв українців виявилася надзвичайно строкатою і складалася з цілого ряду регіональних варіантів [там само].

Згадаємо монографію Н. Велецької. Найважливіший висновок, який стосується нашого дослідження, у автора такий: рудименти язичництва різних стадіальних рівнів найкраще збереглися в ритуалах, пов’язаних із культом предків. Цьому сприяло уявлення про взаємозв’язок земного й потойбічного світів..., залежності благополуччя потомків від покровительства предків із потойбічного світу (5:7-8).

В. Борисенко теж вважає, що головною концепцією всього поховального обряду був культ предків і вшанування померлих, що мало важливе значення для життєдіяльності живих [7:172]. Такі погляди, що характеризують взаємозв’язок між живими й мертвими, мають дуже давню історію і сягають корінням у пра-давнину індоєвропейської спільності [7:177].

Б. Рибаков своїми дослідженнями доводить, що еволюція поховальної обрядовості й різні форми поховального обряду відображають суттєві зміни в осмисленні світу давньою людиною. Історик і етнограф Б. Рибаков виділяє три етапи в розвитку поховальної обрядовості [9:256]. У ІХ-VІІІ ст. до н. е. було поширене поховання трупів у скорчених позах. Це проходить через багато епох, завершуючись дуже різко на рубежі бронзового і залізного віків. Ці поховання засвідчували віру в нове народження. “Етнографія, – пише далі Б. Рибаков, – підтверджує віру людей в переселення душ, віру в переродження після смерті. В цьому віруванні тісно переплетені анімістичні та тотемістичні уявлення мисливської доби, коли людина не відділяла себе від природи, зливалася з нею. Реально це мислилося так: померлого готували до другого народження в якомусь іншому образі” [9:258].

Тварини, дерева, птахи, риби, що говорять у казках усіх народів Землі, частковий антропоморфізм усіх ланок природи – наслідок тієї тривалої епохи, коли людство вірило у перевтілення, у друге народження після того, як життєва сила покинула тіло померлого [там само]. Тут вважаємо за необхідне зробити деякі уточнення. Ідеї про перевтілення та друге народження – вторинні, тому що “смерть у свідомості первісного суспільства була одночасно і народжуючим началом; земля-потойбіччя є одночасно і земля-мати, з якої народжуються не лише рослини, але й тварини та люди. Смерті як чогось безповоротного нема. Усе вмираюче відроджується у новому пагоні”. Поняття “смерть” дорівнювало поняттю “народження”, яке, в свою чергу, дорівнювало поняттю “смерть” (такий своєрідний кругообіг життя в природі – О. Я.) – для первісної свідомості це був єдиний взаємопов’язаний образ. Тому “померти” означає мовою архаїчних метафор “народитись” і “ожити”, а “ожити” – померти (умертвити) і народити (народитись) [10:67].

На рубежі ІХ–VІІІ ст. до н. е. покійників ховали випростаними; померлих перестали готувати до другого народження для повторного життя на землі в якомусь іншому образі. Здавалося, ніби померлий просто заснув, і прокинутися він мав самостійно саме в образі людини. Закінчилася епоха перевтілень, людина мала залишатися й після смерті людиною. Для продовження життя, але вже в іншому світі, покійнику клали необхідні речі: їжу, зброю, прикраси і т. п. [9:259]. Уявлення про “інший світ”, який був під землею, на думку Б. Рибакова, з’явилися в бронзовому віці, коли у свідомості людей, що пізнали простори степів, морів, широке видноколо з гірських вершин, з’явилося уявлення про нижній, підземний світ, куди ховається на ніч сонце. Ця нічна, підземна частина світу з часом перетворилася у світ мертвих, в Аїд [9:258].

У цю ж саму епоху, за періодизацією Б. Рибакова, на рубежі ІХ-VІІІ ст. до н. е., в епоху переходу від бронзи до заліза, з’являється й дуже швидко переможно розповсюджується новий обряд – трупоспалення. До розшифрування обряду кремації Б. Рибаков закликає підійти з точки зору давніх жертвоприношень, коли жертовне м’ясо спалювалося на олтарі, а дим ішов до неба, до “богів-небожителів” [9:261].

Отже, ідею трупоспалення можна пов’язати із вірою у вічне життя вже не самої людини, а тільки її душі. Виникла складна форма обряду, що поєднувала кремацію з інгумацією: вона була пов’язана з культом предків, які не тільки оберігали земельні угіддя, двір, родичів, а й керували небесними стихіями: дощем, туманом, снігом. Кремація зникла тільки з приходом християнства [11:118].

35353535353535

На перший погляд, ми розібралися, як змінювалися уявлення прадавніх людей про смерть. Насправді ж ми маємо складну сув’язь давніх уявлень про смерть та світ померлих: поховання трупів у скорчених позах можна спостерігати водночас із похованням випростаних кістяків і трупів у молитовній позі, що засвідчувала найбільшу пошану (курганні обряди епохи енеоліту та бронзи), трупоспалення побутувало паралельно із трупопокладанням (черняхівська культура) [там само].

Однак, на нашу думку, логіко-графічний метод (Див.: Егидес А. П., Егидес Е. М.Лабиринты мышления, или Учеными не рождаются. – М., 2004. – 320 с.), який ми вперше застосовуємо в такому роді досліджень, допоможе в загальних рисах наочно уявити собі трансформації у міфологічних уявленнях наших предків.

Жертовне трупоспалення, як ми вже з’ясували, було пов’язане з поняттям “душа”. У науковій літературі немає єдиної точки зору на цю “субстанцію” та її місце в тілі людини. Більшість дослідників, як вважають автори монографії “Українці: народні вірування, повір’я, демонологія”, дотримуються думки про те, що духовна субстанція виявлялася у трьох іпостасях: людина як життя, як дієва сутність (у нашому розумінні, це і є саме душа. – О. Я.), вмістилищем якої можуть бути груди, живіт, печінка, горло, голова чи кров [11:127]; людина як соціальна істота, котра ототожнюється з іменем або зовнішнім образом (під цим ми розуміємо власне тіло людини, її матеріальну оболонку. – О. Я.); людина як органічна сила, що ототожнюється з незримим “духом”, “подихом” (швидше за все тут ми повинні говорити про людину не як органічну силу, а про людину як розумову силу, тому що традиційно дух Божий присутній або відсутній у нашому мисленні, яке керує нашими діями. – О. Я.) [11:10]. Саме таке уявлення про душу і тіло закріпилося в народних віруваннях про смерть і живе донині. Тіло “віддають” матері–землі. Земля, як і жінка, дає нове життя. Так, Б. Рибаков переконаний, що червона фарба на кістках при похованні у скорчених позах є символом крові, в якій зна ходиться ембріон у череві матері. Припускаємо, що передача тіла землі могла розцінюватись і як жертва родючості, плідності землі та родині померлого. Пригадаємо тут обряд “збирної” суботи: “Первая суббота Великаго поста называется “збирною”: въ этотъ день, по народному поверью, во время обедни на церковную паперть собираются все мертвецы и радуются, если видятъ, что ихъ родственники дают подачку нищимъ и “спасеныкамъ” (говеющимъ). Вечеромъ въ збирную субботу собирается молодежь на вечерницахъ и “пьютъ складку”. После “складки” несутъ закапывать кашу. Эта каша приготавливается девушками на вечерницахъ до прихода паробковъ. Готовится она иногда изъ разныхъ хлебныхъ зеренъ: рожь, овесъ, просо, гречиха, пшено, иногда изъ одной только гречихи или пшена. Около полуночи берутъ эту кашу въ горшкь и бутылку водки, съ песнями несутъ въ глухое место, ставятъ кашу на сньгъ, сами усаживаются вокругъ нея, выпиваютъ водку; затемъ девушки немного поодаль отъ кружка загребаютъ кашу въ снегъ. Закопавши кашу, приносять несколько кулей соломы въ какой-либо огородъ, разстилаютъ её, садятся и поютъ веснянки, главным образом следующую:

Ой збирна, збирна да субитонька.
Да моя ничка Петривочка,
Да не выспалась удивочка,
Да й усю ничку биль бэлила.
Соби явора приманыла:
– Да ой ты яворъ, яворочку,
Да подай мыни хоть гилечку (ветку) [12:161-162].

Зрозуміло, що в наведеному вище тексті представлені нашарування різних часів, але чітко виділяються такі моменти: вірили, що померлі відвідують живих родичів у певні дні; саме в один із таких днів у землю закопують кашу з різних зерен (зерно – символ плодю- чості; каша (первісно – товчене зерно з водою) – елемент жертвоприношення; сакральна їжа); приносили до городу солому, яка символізує кінцеву стадію кругообігу в живій природі і водночас початок нового рослинного циклу; веснянками прискорювали прихід весни, коли відновлювалась родючість землі (померлі предки допомагали в цьому); у тексті веснянки дівчина залицяється до хлопця (парування молодих – умова для продовження роду).

Для підтвердження правильності наших думок процитуємо О. Фрейденберг: жінка, за аналогією із землею, пов’язується не тільки з родючістю, а й зі смертю і з померлим; вона – труна, в якій людина вмирає і відроджується [10:83]. Померлого закопують у землю, щоб він міг вийти з неї подібно до рослини. Найголовнішими рослинами в землеробський період були зернові. Тоді можна говорити, що смерть ототожнюється із врожаєм, а померлий сприймається в аграрних образах як персоніфікація плідності землі. Померлого, як правило, кладуть на столі, де лежить їжа, хліб і вино; коли ж його закопують у землю, над його тілом ставлять стіл і їдять за ним, повторюючи оживлення померлого. Перебування на столі означає перемогу життя над смертю [10:204]. Тут О. Фрейденберг акт смерті й акт їжі вважає стійкими омонімами: в акті ковтання рот людини метафорично уподібнюється землі, череву, потойбіччю, народжуючому органу. Ковтаючи, людина оживлює об’єкт їжі й оживлюється сама. Тож їжа – метафора життя й воскресіння [10:67].

Володимир Данилов ще на початку минулого століття переконливо писав про те, що в уявленнях про смерть і потойбічне життя людини велику роль відіграють птахи. Пояснити це можна по-різному, наприклад, “Птах” – метафора “неба”, писала О. Фрейденберг, – і як- що його політ провіщає (у давнину гадали по польоту птахів), то це означає, що і птах, і небо могли пророчити, прорікати [10:133]. Тому, мабуть, у голосіннях звертаються до птахів із проханням переказати померлим про живих і принести вісточку з потойбіччя, бо саме вони – єдині посередники між світом живих і померлими. На думку В. Єрьоміної, образ смерті-птаха утворила швидкість, з якою приходить смерть [13:74]. Пам’ятаючи, що міфологічне мислення ототожнювало людину з рослинним і тваринним світом, смерть – із зникненням, відродження – з поверненням, дозволимо собі припустити, що тільки птахи й могли ототожнюватися з померлими, тому що прадавня людина кожного року мала можливість у природі регулярно спостерігати появу і зникнення саме птахів. Плакальниці уявляли померлого в образі будь-якого птаха [14:1]. До того ж, думка, яка порівнювала людину з птахом, не зупинилась тільки на цьому і розвинула порівняння в такий образ, коли померлому приписувалися всі атрибути, які так чи інакше характеризують птаха як такого [14:10]. Наприклад:

Моє дитятко, моя пташечка! Хто тепер мені буде щебетать раненько, воркувать низенько?;

... куди ж ти, моя пташечко, улітаєш, мене по- кидаєш? (там само);

... а мої брати-соколи встрічайте да пізнавайте свою матінку, а як не пізнаєте, так людей спитаєте [15:184] (брати померли раніше, а дочка плаче по матері. – О. Я.).

Тексти голосінь, які ми аналізували, донесли до нас, по-перше, уявлення про те, що царство мертвих знаходиться десь високо на небі, там, де вирій. Рай (ірій, вирій), – пише Б. Рибаков, – чудовий сад, що знаходиться десь у далекій сонячній стороні. Поняття “вирію” не книжне, а народне...

Очевидно, душі предків повинні потрапити до себе в рай, у своє постійне місце перебування. В усіх народних уявленнях про душі померлих вони виявляються такими, які кудись летять. Місце перебування душ в ірії, звідки прилітають перелітні птахи, вплинуло на те, що і самі душі предків ототожнювались із птахами” [9:264-265].

“Соловеєчки будуть щебетати, а зозуленьки кувати, а я буду їх питати: соловейки мої, братики, а зозуленька моя ненька. Ви високо літаєте, ви далеко буваєте, чи ви не бачили моєї матінки, чи не передавала вона своїм дітечкам поклона і вирного слова?” [6:100]. Б. Рибаков згадує повір’я, в якому ключі від вирію зберігає зозуля [9:264]. У наших текстах звертаються частіше за все до матері-зозуленьки (а куди-ж тебе несуть, мою рідненьку, мою зозуленьку? Матінко, моя- ж зозуленько!). Але є й приклади, коли зозулею називають чоловіка, дитину:

...Зозулі в садочку кують, а нашого хозяїна не чуть [15:83];

(плач по померлій дитині)…Коли я тебе побачу? Чи ти зозулею прилетиш, чи соловейком? [6:104]

В. Сокіл запевняє, що легенди, котрі стосуються виникнення зозулі, виходять з архаїчної міфологічної традиції. На цей час у Карпатському регіоні виявлено лише два фольклорні варіанти. Діти не слухали своєї матері, вона залишила їх і перетворилася на зозулю. У другому варіанті зозулею стала дочка, котра насміхалася з матері. Останній мотив – зозуля з дівчини – побутує і в інших регіонах України. Мотив перетворення на зозулю зберегли й інші етнокультурні традиції. У сербів сестра перекинулась зозулею, бо плакала за мертвим братом; у словацькій легенді зозулею стала дружина коваля, у польській – княжна; в українських піснях і баладах віддана заміж у далекий край жінка перекидається зозулею і прилітає до матері [17:45-46].

У навчальному посібнику В. Борисенко наведено текст сирітської пісні, в якій звертаються до померлого батька (пісню співають на дівич-вечорі сироті):

Пошлю сокола повише неба, мені батенька треба. Ще сокуленько не долітає, батенько навздогад знає:

– Чого, соколе, чого ясненький, з якою порадою?...[7:176].

Тут “рай”, “вирій” знаходиться десь вище неба.

“...Куди-ж ти йдеш?... Яма глубока, трава зелена. Будуть пташки там літать, а ми будемо питать: Чи не бачили нашой матусі дорогої? Перекажіть їм поклон: нехай устануть, подивлютця на своїх сирот” [15:184].

У наведеному тексті “вирій”, де літають пташки, переміщено під землю, в глибоку яму, куди “пішло” тіло померлого.

Цілком природно, що чіткого розмежування у віруваннях людей стосовно того, що душа відлітає у вирій, а дух залишається з родиною, не було й не могло бути. Душа і дух – ідеальні поняття, пояснити і розмежувати які пересічній людині важко й дотепер. Християнство, як відомо, залишає тільки одне з них, бо там мова йде про Отця, Сина і Святий дух.

Згідно з народними віруваннями, як відомо, існування людини продовжувалося як у формі душі, так і духу. Наприклад, під час Святого вечора, коли відбувалося поминання померлих, на столі залишали миску з кутею і ложками, щоб душі родичів могли бути на святковій трапезі. Померлі сходилися до хати звечора, і коли домочадці сідали за стіл, то дмухали на лаву перед тим, як сісти, “щоб не присісти чиюсь душечку” [7:178]. Перший понеділок після Русального Великодня – поминання померлих нехрещених дітей на “Шуляка”. Не можна цього дня жати, бо це – великий гріх. Якщо ж порушити заборону, то з жита виходить дівчина – Дух, яка може за- тягти в жито й залоскотати [7:179].

Як же у текстах голосінь визначено місце, куди відправляються померлі і звідки приходять їхні душі? По-різному. Часто-густо на це запитання немає відповіді:

Та де ж ти тепер будеш, та куди-ж ти, моя пташичко, улітаєш, мене покідаєш [15:184];

Відкиля тебе, мій синочку, в гості виглядати, дожидатця? Чи с глибокого яру, чи з далекого краю, чи з високої могили, чи з далекой україни [15:85];

Відкиля же ми будем тебе виглядати, – чи із поля, чи із родоля? Ой моя донечка, ой моя голубочка, та відкіль тебе виглядать, та відкіль тебе питать?… та ніхто не скаже, ніхто не звістить [6:107];

Да куди ж ти полинеш і попливеш, да на яку доріженьку, да на яку сторіненьку? [6:103]

Чому ж уявлення про місце розташування країни померлих такі різні? Люди відповідають, що ніхто звідти ще не повертався, тому й перевірити неможливо, а рай-вирій кожен бачить по-своєму. Є й історичне пояснення цьому розмаїттю. Річ у тім, що на українських землях у різні історичні епохи практикувалися й різні способи поховання. Померлих відправляли до країни духів за водою в човнах (у тексті є звертання: Матінко, утінко-ж моя! Матінко, рибонько-ж моя!) [15:184]; спускали з гори на санях (да відкіля-ж мині тебе визирати? Чи с тії глибокої долини…) [там само]; у лісі (або у спеціальних гаях, присвячених покійним) на деревах підвішували горщики з попелом від поховального багаття (Відкіля ми тебе будем виглядати, чи з гаю, чи з далекого краю?) [6:106]. Коли небіжчика спалювали на вогнищі, гадали, що його душа з вогнем і димом відлітає на небо й там потрапляє до раю (Чи ти зозулею прилетиш, чи соловейком?) [6:104]. Пізніше, коли тіла померлих стали класти в землю, сподівалися, що небіжчик і там знайде собі притулок [11:132].

“Той світ” під землею – таємничий і загадковий – у текстах голосіннях часто прирівнюється до селянської хати:

Ой моя донечка, моя рыдненька, та яка у тебе хата невеселая, – туда ни дощъ не пройде, и ви- теръ не провіе, и сонце не прыгріе… [11:107]; Охъ, мій чоловиче, мій ясный соколе! Та яку- жъ ты хату забажавъ смутну та невеселу: туды сонце не прыгріе, туды витеръ не завіе [15:83].

Порівняємо наші тексти з тим, що пише Н. Велецька про архаїчні поховальні споруди – “гробниці”-голубці, які були поширені на Російській Півночі ще в ХІХ ст. Голубці були і в ХХ ст. у трансформованій формі схематичної моделі хати, нерідко з пласким покриттям і невеличким отвором у фасадній стіні. Посилаючись на інших авторів, Н. Велецька наводить текст голосіння, в якому детально описується надгрібок у формі хати, який є спадщиною язичницької поховальної споруди – моделі хати. Генезис такого типологічного елемента слов’янської поховальної обрядовості йде від праслов’ян:

...Там построено хоромное строеньице – Прорублены решечаты окошечка, Врезаны стекольчаты околенка, Складены кирпичны теплы печеньки, настланы полы да там дубовые, Перекладинки положены кленовые...

Иположены там кушенья сахарные,

Ипоставлены там питьица медвяные... [5:32].

Порівняйте: (дочка плаче по матері)

...зробили тобі хаточку темную да невидную, да не с одним да оконечком, да не с одным да стульчиком... [6:102].

“У ролі посередника, що сполучає світ живих і світ померлих, найчастіше виступає світове дерево”, – пише О. Таланчук [11:134]. Ідея дуалістичної організації Всесвіту (образи прадавніх батьків усього живого на Землі) втілена в Землі-Матері й Небі-Батькові, присутня в багатьох міфологіях. Вона була оформлена в далекий праіндоєвропейський період. Матеріалізується така ідея саме в образі світового дерева – опорі, яка підтримує поділений на дві сфери Всесвіт. Складну й багатозначну семантику дерева, яка склада-лася протягом тисячоліть, представила О. Фрейденберг: перед нами божество дерева, яке є одночасно божеством неба, води і смерті; воно персоніфікується у дереві та у тому, що є часткою дерева (у скіпетрі, палиці для подорожніх, гілці), у птахові, у звірові; бог цей є “божеством року”, в кому зосереджена міць плодючості на рік; щорічно обирається і його новий річний репрезентант у вигляді жіночо-чоловічої пари. Вважається, що ця пара – божество в особах, і на рік має владу над силами неба і землі. Вони об’єднуються у священному шлюбі [10:72].

Перевтілення померлих у дерева і квіти широко відоме всім слов’янам. “Частини дерева стають частинами тіла”, – зауважує Н. Велецька і наводить приклад: ...Стала собі під явора, під явора зеленого, під синонька під свойого... Зачала... галузки та й ламати, зачала кровьця цяпкати, зачав синонька кричати: “Мати моя наймиленьша! Не лам же мі пальці (кости) мої, пальці (кости) мої дрібненькії! [5:33-34].

Без сумніву, це – рудименти ще праслов’янської традиції. Такими ж давніми можна вважати і символи, які зустрілися в наших текстах:

Донечку моя, фіялочко моя, відкиль буду тебе визирать… [6:102].

Моя матінко,…моя вишенько и моя черешенько… (6:100).

В. Данилов у своїй роботі пише: “При вживання символів зі світу рослинного царства відбулося нарощення на слово-символ тих атрибутів, які усвідомлюються нерозділь- но з поняттям про рослину” [14:4). У текстах чітко простежується думка: жива людина – рослина, мертва людина – одцвітаюча або зів’яла рослина:

Моя донечко, моя тополечко, Моя донечко, моя маковочко, Моя донечко, моя рожа повная!

Як же ти зацвіла і скоро отцвілась и обсипалась… [6:98].

…Немає цвіту червоного, немає роду рідного… Нада цвіту маковку, нема ріднішого над матінку… [6:99].

Важливою є думка В. Данилова про те, що порівняння людини з живою природою не зупиняється на певній точці, і мова доводить такі порівняння до крайньої межі [14:15]. Наприклад: Моя дитиночко, моя родиночко, моя пташечко, і моя комашечко, і моя роза повная, і моя роза червоная, і моя ягода повная, і мій цвіточок, і моя крашаночко! [6:100].

Зробимо висновки на основі представленого матеріалу:

1.Поняття “потойбіччя” органічно пов’язане з уявленнями наших предків про життя і смерть. У праіндоєвропейський період люди не розмежовували ці поняття; їхні уявлення можуть бути представлені у формулі: “життя” є “смерть” (життя = смерть).

2.У період трупоспалення “потойбіччя” – десь на небі або вище неба (“у вирії”, куди відлітає дим (душа) померлого). “Душа” уявляється птахом, який після смерті прилітає до родини померлого.

3.Пізніше трупи просто закопували в землю, де в череві Матері-землі й було “потойбіччя”. Мати-земля “відроджувала” померлого у вигляді дерева або квітки. “Той світ” під землею був дзеркальним відображенням “цього світу” (прикладом може бути текст голосіння матері по дочці: Ты должна была через три года быть невестой. Такихъ (какъ ты) невестъ не бываетъ, дочь моя. Спиной подъ венецъ не идутъ, – попарно идутъ подъ венецъ, дочь моя! [6:111].

4. Чіткого уявлення про “потойбіччя” у текстах голосінь немає, адже звідти ніхто не повертався; адже тексти голосінь увібрали в себе вірування різних епох і етносів; адже традиційні частини Всесвіту (“вирій” – “цей світ” – “аід”) у віруваннях прадавніх українців, як і в інших народів світу, об’єднані “світовим деревом”. По його гілкам можна було дістатися до “вирію”, а по корінню – перейти в “аід”.

Ольга Яковлєва,
"Народна творчість та етнографія", 3/2005.

//Список літератури//

1.Міфи України. За кн. Г. Булашева “Укр. народ у сво- їх легендах, реліг. поглядах та віруваннях” / Пер. Ю. Буря- ка. – К., 2003. – 383 с.
2.Селіванова О. Актуальні напрями сучасної лінгвісти- ки (аналітичний огляд). – К., 1999. – 148 с.
3.Коваль-Фучило І. Українські похоронні голосіння: ге- неза і поетика. – Дис... канд. філол. н. – Львів, 2002.
4.Одна глава объ украинскихъ похоронныхъ причита- ніяхъ Владиміра Данилова. Отдельный оттіскъ изъ журна- ла “Кіевская Старина”. – Кіевъ. – 1906. – 14 с.5.Велецкая Н. Языческая символика славянских архаи- ческих ритуалов. – М., 2003. – 240 с.
6.Остатки язычества въ погребальныхъ обрядахъ Ма- лороссіи // Этнографическое обозреніе. – 1898. – № 3. –С.93-112.
7.Борисенко В. Традиції і життєдіяльність етносу: на ма- теріалах святково-обрядової культури українців: Навч. по- сіб. для студ. вищ. навч. закл. – К., 2000. – 191 с.
8.Українці: народні вірування, повір’я, демонологія. – К., 1991. – 638 с.
9.Рыбаков Б. Язычество древних славян. – М., 2002. – 592 с.
10.Фрейденберг О. Поэтика сюжета и жанра. – Л., 1936. – 454 с.
11.100 найвідоміших образів української міфології. – К., 2002. – 448 с.
12.Этнографіческія мелочи. (Изъ местечка Веркіевки, Нежинскаго уез., Черниговской губ.) // Этнографическое обозреніе. – 1898. – № 3. – С. 159-163.
13.Еремина В. Историко-этнографические истоки “об- щих мест” похоронных причитаний // Русский фольклор. Поэтика русского фольклора. ХХІ. – Л., 1981. – С. 70-86.
14.Владиміръ Даниловъ. Символика птицъ и растеній въ украинскихъ похоронныхъ причитаніяхъ. – Кіев. – 1907. – 18 с.
15.Похоронныя причитанія южнаго края. С. Брайлов- скаго // Русскій филологическій вестнікъ издаваемый подъ редакціею А. И. Смирнова. Томъ ХІІ (Годъ 6-ой). Варшава, 1884. – С. 179-187.
16.Сокіл В. Народні легенди та перекази українців Кар- пат. – К., 1995. – 157 с.


Теги:     потойбіччя      обряди      традиції      культура

Прокоментувати:

blog comments powered by Disqus


RSS канал Спадщина Предків Facebook Спадщина Предків Vkontakte Спадщина Предків Телеграм Спадщина Предків Twitter Спадщина Предків Instagram Спадщина Предків Flickr Спадщина Предків

Опитування

Який період історії для Вас є найцікавішим?
 

loading...