English German Polish Spanish
Головна♦ Етнографія♦ Гуцульщина ➤ Останні вівчарі Карпат

Останні вівчарі Карпат

Рейтинг 5.0 з 5. Голосів: 1

Untукцукцукцу534534534кцitled4444-478“Там верхами над громнями
вітри повівають,
Там чабани овець пасуть,
В сопілочку грають”.

Такими коломийками здавна в Карпатах проводжають вівчарів на полонину. Живуть вони (тут кажуть: літують) по чотири місяці високо в горах: випасають худобу, доять, із молока роблять сир.

"Делікатна днина", - каже наш провідник пан Василь Стефлюк із Зеленого, оглядаючи з полонини Веснарка стіну Чорногірського хребта. За спиною - румунський Марамарош, далеко ліворуч темніє силует Говерли, просто перед нами - громаддя Попа Івана з величною руїною астрономічної обсерваторії на вершині. З погодою нам справді пощастило: у старенькому УАЗі майже задихаємося від вихлопних газів, які проникають крізь прогнилу обшивку всередину кабіни, але впевнено долаємо підсушені серпневим сонцем підйоми на Роге. Їдемо на Радул - далеку високогірну полонину південної Верховинщини, де Мармароський масив зустрічається з Чивчинським, впритул до кордону з Румунією.

"Гори западають чим день", - говорить Василь. На полонинах Верховинщини ще два-три десятиліття тому випасали до 40 тисяч овець. Сьогодні поголів'я вже втридцятеро менше. Занедбані пасовиська потроху заростають лісом. Від стай, де мешкали й варили сир вівчарі, залишаються лише купи гнилих колод. Великі ферми колишніх колективних господарств місцеві гуцули розтягли на будматеріали. Подекуди про часи, коли на полонинах тримали по тисячі-дві овець, нагадують тільки великі плями зеленого карпатського щавлю, який виріс на місці покинутих кошар. Атмосферу руїни не порушує навіть діюча застава української прикордонної служби на Роге. В успадкованого від радянських прикордонників потужного бінокля давно збита оптика: зображення двоїться, поблажливо збільшуючи шанси потенційних порушників. Синьо-жовті прикордонні стовпці мирно уживаються з металевими зірками на огорожі. Рушаємо вздовж контрольної смуги повз покинуті полонини Берчєска і Регеска.

Але Радул - щасливий виняток. Остання і єдина полонина Карпат, де газдують із розмахом і хистом, про який повідає безкінечний коломийковий епос про ватагів і вівчарів. Так тут літували і сто, і двісті років тому. Доїли корів і овець, варили в казані вурду і будз, щільно набивали в бербениці бринзу. Радіо, мобільні телефони у вівчарів, які ледве ловлять зв'язок лише в одній точці біля віконця стаї, і дизельний генератор електрики - "движок" - нічого принципово не змінили ані в технології, ні в організації праці чи побуту.

На Радулі вже кілька років поспіль літують вівчарі з Бабина Косівського району. Колись ця полонина належала тамтешньому колгоспу, тепер її орендує депутат - так тут здавна називають господаря полонини - Василь Тоняк. Ватаг Іван Дарійчук із Малого Рожена, заступник депутата Іван Сумарук із Бабина та ще чотири вівчарі дають собі раду з чималом стадом - 850 овець, 106 корів, з десяток коней.

Худобу виводять на полонину в травні на Юрія. З Бабина до Радула - сотня кілометрів, які вівчарі зі стадом долають за два-три дні. Маршрут пролягає через Буковецький перевал до Верховини, далі на Замагору, через полонину Кринта до Зеленого і через Шибене на Радул. З газдами, які надали нічліг по дорозі, розраховуються надоєм. Худобу вівчарям на випас - за невелику плату - дають не тільки в рідному Бабині, а й господарі з Ільців, Верховини, Зеленого. Потім газди приходять за бринзою і будзом, заодно приносять вівчарям харчі й цигарки.

Господарку на Радулі винятковою робить не лише давно вже небачена на інших полонинах кількість худоби. Вражає вік вівчарів. Якщо на більшості з іще діючих полонин вкрай рідко можна зустріти молодших за років п'ятдесят гуцулів, а сир варять, зазвичай, і зовсім ветхі вісімдесятилітні діди, то на Радулі газдують молоді хлопці.

Ватагу Івану Дарійчуку - 32 роки, Івану Сумаруку - 28. Дарійчук літує вже 17 років, а вперше батько його взяв на полонину шестирічним хлопчаком. Сумарук також біля овець із 5 років. Як був малим, до казана ставав на стілець - "і ймив" - мішав молоко, коли варили сир. На полонині на вік не надто зважають і ніхто нікого особливо не жаліє - розподіл праці суворий, вивірений і випробуваний традицією. Від обов'язків може звільнити лише серйозна хвороба. Це друга армія, каже ватаг, "в першій відбій, в четвертій підйом". Щодня треба тричі здоїти овець, обійти корів. У спеку, грозу, град чи шаргу - мокрий сніг. Звісно, жодних вихідних. Умови життя на високогір'ї спартанські: гріються від ватри, для сну - твердий дерев'яний лежак, їжа одноманітна, рідні навідуються рідко, певно, навіть рідше, ніж поодинокі туристи. Звісно, як є гості, то й коломийки співаються, і флоєрка грає, і горілка п'ється, але стримано й накоротко - бо робота, вдосвіта вставати.

"З мого року ровесники, коли я йшов сюди від весни, кажут мені: тікай, дурний, шо ти там робиш... - розповідає Іван Сумарук. - А я собі знаю, що маю бути тут та й всьо... Але зійшли ми з полонини - та й кожен питаєси полонинської бринзи, масла овечого..." Можливість легшого заробітку відвертає молодь від полонинського літування: в усьому косівському районі ці два вівчарі залишилися, очевидно, останніми, хто вміє ватагувати, зварити будз і вурду. Є ще дід Крисяк, згадує Дарійчук, але йому вже за вісімдесят. "Сьогодні гуцули з чого живут? - міркує Сумарук. - Майструют, пробуют якийсь бізнес, подаютси на заробітки за кордон чи до Києва, збирают афини і гриби, продают землю. Багато хто просто пропиває чи програє ті гроші... Але аби лиш не на полонину".

Але важка праця - не єдина причина занепаду вівчарства в Карпатах. На полонині можна й заробити, а якщо любиш гори по-справжньому, кажуть Івани, то й робота дається легше. На державну підтримку також не сподіваються, навіть не згадують про обіцяні колись урядом дотації. Хоча на румунському боці на полонинах тисячі овець - саме завдяки дотаціям ЄС на тваринництво.

Гірше, що нема доброго збуту. Українці, на жаль, звикають до поганої їжі: упакований у пластик сир, в якому, певно, й сліду молока немає, купують більш охоче, ніж зварений з добірного овечого і коров'ячого молока будз. Вурду, до якої треба особливого вміння, взагалі важко продати. Тому до Франківська продукцію свою не возять - не вигідно. Продають у Верховині, трохи в Косові, та найбільше - на Закарпаття.

Відтак, традиційне полонинське вівчарство потроху, але незворотно зводиться до екзотики - спокуси для вибагливих туристів, матеріалу для амбітних кінематографістів, які полюють на щось первісне й справжнє у глобалізованому споживацькому світі, до гарної картинки, якою розважають високих гостей...

У 2008 році на Радул із тодішнім головою Верховинської РДА Кермощуком виїхав на джипі Президент Віктор Ющенко. "Ми лиш з дойки прийшли, дивимоси: Ющенко з машини вилазит... Завітавси з каждим, заговорив, випив спірту... Гарний чоловік, а той, шо тепер, не приїхав би... Сидів за тим самим столом, шо й ви!" - згадують зворушені вівчарі. Після президентського візиту в районі пішла чутка, що Ющенко тримає своїх півтори сотні овець на Радулі. А ще минулого року приїздили поляки знімати фільм. Так поволі автентична традиція перетворюється просто на один із пунктів стратегічного плану з розвитку туризму в регіоні, на відеоряд для демонстраційного проморолика.

...На шляху до Радула на полонині Берчєска недавно почалося будівництво. Вівчарі говорять, що якийсь багатий "пан із Верховини" планує звести велику й по-сучасному обладнану ферму. Певно, замість ватага там буде менеджер, замість вівчаря - машиніст апаратного доїння. "Я на пана не піду робити, аби за які гроші... Ми самі газдуємо. Аби на мене пан гаськав? Ліпше буду бідувати..." - каже ватаг Іван, який планує літувати на Радулі в наступні роки. Тим часом верховинський "пан", який, очевидно, отримав полонину в оренду, вже встиг встановити на дорозі двоє воріт, незаконно обмеживши доступ місцевих гуцулів до афинників. З ним не можуть собі дати ради й "погранці": прикордонники задовольняються тим, що отримали від впливового "пана" з прихватами в райадміністрації ключі до колодок. "Нема тепер таких затєтих, аби зрізали ті ворота й кинули в берду", - безсило нарікають гуцули.

Якщо "затєтих" так і не знайдеться, незабаром на полонини не приїдуть навіть закордонні кінематографісти: маслозаводів і ферм у Європі не бракує. А нам доведеться тішитися, що на власні очі встигли побачити справжніх останніх вівчарів.

© Андрій СОВА


Теги:     Карпати      вівці      вівчарі      полонина      бридза      будз      традиція

Прокоментувати:

blog comments powered by Disqus


RSS канал Спадщина Предків Facebook Спадщина Предків Vkontakte Спадщина Предків Телеграм Спадщина Предків Twitter Спадщина Предків Instagram Спадщина Предків Flickr Спадщина Предків

Опитування

Який період історії для Вас є найцікавішим?
 

loading...