СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

Головна Бойківщина Зі спогадів життя у Сколе

Зі спогадів життя у Сколе

e-mail Друк
Рейтинг 5.0 з 5. Голосів: 1

Un5225522552titled-1Зі спогадів: Мариля Вольска, Беата Обертиньска

У земельних книгах міста Сколе земельна ділянка, яку придбали бабуся і дідусь (1), як і усе плоскогір’я, називалися Сторожка. Назва походить, певно, з руської мови – сторож, страж, стражниця. І справді, місце було просто вимріяне як на таку назву. Долина у тому місці раптово звужувалася в ущелину, трохи може ширшу, аніж пінисте русло ріки у яру, отож який-небудь «широкоплечий» сторож запросто міг чинити опір біля Опору! Ще за людської пам’яти місцину ту можна було перекрити ланцюгом і зачинити на колодку. (Що за ангельські часи то були!) Відтоді побутує і инша назва: Колодка.

Літо, коли уже будувався дім, бабуся і дідусь провели по сусідству. Найближча Дубина не підходила, бо у ній було замало помешкань на літо. Саме Сколе курилося від білого дорожнього пилу і стояло поблизу Демні – маленького ще тоді скупчення будинків і будиночків довкола тартаків Ришарда Шмідта. У тій власне Демні вони винайняли помешкання і ціле літо ходили до Сторожки, наглядаючи «хазяйським оком» за тим, як радісно виростає дерев’яний будинок над урвищем.

(...)

alt

Зазвичай у Сторожці ми проводили тільки два літніх місяці. Першим до Львова мусив повертатися дідусь-професор, що був прив’язаний до початку нового навчального року і часом ще цілий вересень провадив у помешканні на вул. Зіморовича (тепер вул. Д. Дудаєва) самотньо-парубоцьке життя. У горах же восени була найсолодша малина, а ожина тільки-но і починалася у вересні. Зрештою, були і инші причини, які схиляли «домашню владу» до продовження сезону поза серпень.

У перший рік після спорудження будинку бабуся і дідусь не могли утримати його самі, отож щоліта здавали кілька кімнат. Чимось же треба було пожертвувати заради радости і щастя такого життя! Однак, ніхто не сприймав цього трагічно, навіть навпаки, господарі славилися своєю гостинністю, а друзів і приятелів, які б з радістю провели з ними літо, було набагато більше, аніж місць під дахом. Тому приймати «відпочиваючих» було не тільки фінансово вигідним, але й по товариському приємним. Зрештою, щорічний «вакаційний» ансамбль ретельно добирався, як музичний акорд.

Увесь липень, серпень, а при погоді ще й вересень, улюблена дерев’яна «коробочка» повнилася рухом і галасом молоді. І музикою. Випозичене на літо фортеп’яно (мабуть, одне з двох, які взагалі були тоді у Сколе!) темніло на тлі білених стін і, не будучи, звісно, концертним, все-таки було, ні на що не зважаючи, фортеп’яном! Люксус, але ж як можна жити без музики?!

Окрім «відпочивальників» до Сторожки приїжджали запрошені дідусем і бабусею гості. При добрій волі і навстіж відкритому серці вдається так розтасувати приятелів, аби для кожного знайшлося місце хоч на тиждень відпочинку, враховуючи, що у пік сезону для чоловіків пропонувалася притулена до дровітні чудова комірчина на щонайменше чотири ліжка.

alt

З-поміж багатьох розповідей про ранні сторожанські часи, у моїй пам’яті залишився спогад про перший візит до Сторожки тітки Целіни Шал і її чоловіка Авґуста.

Тітка Целіна, рідна сестра Буні і тітки Терені, мешкала десь в околицях Чернівців. Мама її практично не знала, бо радше Буня їздила до них, аніж вони вибиралися зі свого глухого кута. Натомість поміж Львовом і Буковиною пересилалися листи сестер, листи тодішньої «школи», яких тепер уже ніхто писати не уміє, – довгі, докладні і про все. Їх треба було читати уголос і мама, ще малою, швидко вловила у них постійний критичний тон і нарікання тітки на чоловіка. Авґуст такий, Авґуст сякий – у всьому Авґуст був завше винен... Тому то і закоренилося у родині, що Авґуст є просто нестерпним.

Придбання «нерухомости у Скольому» було для усіх сестер такою сенсацією, що навіть ті двоє старих грибів, що ніби у мох вросли у свою провінцію, вирішили зірватися з місця, аби власними очима усе побачити.

У Сторожці панує піднесення... Радість, але трохи тривожна. Тітка була ще та собі особа, ну і Авґуст – усім відомо! Мама, ще дівчинка, гине з цікавости... Познайомиться врешті з легендарною тіткою-бабцею і побачить «нестерпного» Авґуста.

Як же пройшли ті оглядини, якими були враження малої кмітливої дівчинки, яка спрагло всмоктувала кожну новину і була дивовижно спостережливою? Що ж, тітка виявилася бридкою, рудою і з ластовинням. Мала жорсткий і нетерпеливий голос і говір (дружини, які давно переконані, що мають нестерпних чоловіків, послуговуються саме таким голосом). Тоді ж, відчуваючи запліччя сестер і виразну «меншість» Авґуста, тітка була ще більше владною і терпкою...

Як там, зрештою, було – так було. У кожному разі, коли ввечері уже всі розлізлися по білених і дерев’яних покоях, стишилися і вклалися на ніч, бабця раптом почула мишачий шурхіт під дверима і у напів прихилену шпарку побачила босого гномика у нічній сорочечці:

– Я – за Авґуста! – рішуче повідомив гномик і шмигнув, перш ніж бабця встигла відізватися. Хтозна, чи не була вона тієї ж думки, що і мама.

Літо, проведене у Сторожці, мало доволі просту програму: кожен робив, що хотів, або усі, якщо мали охоту, робили щось спільно.

У дощові пополудні зазвичай щось читали уголос, головно дідусь, який довів мистецтво голосного читання до артистизму. Слухаючи, хтось шив, хтось малював, хтось перебирав малину на варення... У гарну погоду усі розсипалися хто куди і дім стояв порожній. Обидві старші пані, яких не видно було до полудня, чимось там шаруділи у своєму покої; гості мокли в річці Опір, а дідусь часто йшов «на пейзаж» до лісу або з альбомом на колінах переносив на папір якийсь цікавий образ селянина чи баби, які потрапили йому під олівець. На господарстві залишалася погода, кури і якийсь пес...

З оповідань і світлин я знаю двох псів маминої молодости: Катулю, білу сучку з рудавими плямами, зі спритною мордочкою і швидкими, шовковистими на дотик вушками, і Менефту. Менефта була якимось екзотичним, єгипетського походження створіннячком, сірим як попіл і безшерстим як сальцесон, з ледь виряченими короткозорими очками і напнутою, як добре насмоктаний кліщ, шкірою. До того ж, коли вона мерзла, а потім коли старілася, її мордочка робилася сапфіровою! Справді! Нещасний голошкірий пес погано переносив гірський клімат, тому ходив у спеціально для нього сплетеному вовняному комбінезоні (витвір бабусі) і у кольоровій накидці з дірками на голову, ноги і хвіст. У це важко повірити, але усе разом насправді було псом!

У полудень, коли будинок світився порожнечею, якийсь пес завжди вигрівався на теплих сходках веранди... Собак зазвичай ніколи не брали кудись зі собою, до чого вони важко звикали і терпляче чекали повернення «панства» на обід.

У час обіду творилося гомінливе збіговисько у їдальні – вузькому, довгому покої без вікна, але зі скляними дверима на веранду. У завжди відкриту її брамку вписувався краєвид найдальших узгір’їв, що накладалися на квітучі одразу під верандою сокирки, що були зовсім по инакшому сині, аніж гори...

Не дуже знаю, як там було тоді з харчуванням «курортників» Але оскільки кухня мала дві плити і навіть дві печі для хліба, з полегшенням думаю, що бабця не брала собі того до голови. Підозрюю, що вони харчувалися самі.

Полуденна трапеза не була надто тривалою, хіба що були гості. Зазвичай одразу після малини чи малинового десерту усі вислизали поміж пальців.

Під вечір веранда наповнювалася пелеринами і вовняними шалями. У горах навіть влітку після заходу сонця буває дуже холодно. Тому ті пелерини і вовна... Трохи балакали про все і про ніщо, часом хтось сідав до фортеп’яно і грав, але розмови на веранді стихали тільки тоді, коли часом через відкрите вікно виривався з покою назовні занадто прекрасний, як на те дерев’яно-соснове тло, чудовий спів бабці. У Сторожці взагалі тоді багато співали. Хором. На голоси. Найчастіше уже потемки, поки світло лампи у глибині дому не нагадувало про вечерю.

Найбільшою і головною атракцією кожного дня були купання.

alt

alt

Купатися ходили групками – дами окремо, чоловіки окремо. Треба було лише спуститися до дороги і перейти зарослий будяками і переповнений гусьми луг. Ріка йшла широким коритом з кам’янистим дном, була місцями плитка, місцями глибока, часом розливалася широко поміж пласкими берегами, а часом, затиснута, біліла від закруту, злості і піни. Кожен міг вибрати собі купіль до вподоби: чи плавати за течією і супроти неї, чи перевертатися у гучному вирі спінених водоспадів, де не чутно було власних слів, викричаних до когось зовсім поруч, за другим, запіненим каменем. У спекотні дні до води ходили двічі а то й тричі на день, так що повішені на драбині купальні лашки мали час хіба що тільки скапати після попереднього купання.

alt

Другою радістю вакацій були гриби.

На гриби йшлося удосвіта, коли ліс був сивий і увесь скрапував, а галузки ще з ночі були обплутані павутинням. Зі собою не бралося ані торби, ані кошика, щоб не «сполохати» грибів. Хіба що підступно зав’язувалося велику кольорову хустку, ніби від роси і хвої, до якої потім, уже у лісі зсипалося назбирані у лопух гриби. Бо гриб – то дуже таємнича істота! Особливо білий. Вразливий, вередливий, злопам’ятний і загадковий. Одних любить, инших уникає. Хто не має щастя до грибів, може цілий день валандатись лісом і жодного білого навіть близько не побачити! Натомість мухоморів – повнісько! Щокроку! За ними також можна упізнати, чи цей ліс уже хтось прочісував. Гарний, пурпуровий мухомор зі сніжно-білою ніжкою зазвичай падає жертвою копняка кожного, хто проходить повз. Ну що ж, мухомор все-таки. Якщо копнули сьогодні, він ще білий знизу. До завтра збабчиться, пожовкне і ослизне так, що його рідна мама не впізнає...

Повернення з лісу з грибами було особливо хвилюючим для Сторожки. Попри ранню пору, усе живе збиралося біля кухні, аби прилучитися до такої радісної хвилини, що ще так свіжо пахла лісом. Навіть обидві старші пані у нічних мереживних чепчиках, зав’язаних під підборіддям, і ситцевих сарафанах... Усе ставало неважливим! З негліже включно... Бо гриби – це ж свято! На лавці біля бочки ціла їх виставка. І відразу поділ: ті – на сушення, ті – до маринування, а ті – на вечерю...

А потім чудовий, незрівнянний обряд їх краяння. Ніж гострий і широкий, глиняна миска і вода з джерела, зимна, як лід. І той глухий, твердий звук леза, що входить у пружне м’ясиво, той дзвінкий скрип, відпадання рівних, вологих кавальчиків, те майже геологічне відкриття губчастих покладів – то золотих, то бурих, то білих, як сир... А передусім – запах! Немає на світі иншого такого запаху, як запах свіжих білих грибів!

Сушені також пахнуть, але вже цілком инакше – це завжди міцний, з домішкою легкого духу баранячого кожуха, незрівнянний ні з чим запах бульйону. Але пропадає та їхня лісова, гумусна свіжість, якою ніколи удосталь не надихаєшся. А яким би дивом мала не пропасти? Гриб вилежувався над кухнею цілими тижнями, збабчився, скорчився, затвердів і виглядає тепер як кавалок дубової кори. Подекуди на ньому навіть синіється прилиплий шматочок вапна з припічку... Хто ж у таких умовах не стратить свіжости?

Скручування у віночки тих брунатних, покручених кілець часто супроводжувалося читанням уголос – це було ще одне господарське заняття, якому не вадило читання.

Ще одним чудовим літнім обрядом було приготування конфітюрів і соків. Особливо соків. У такі дні повітря у цілому домі ставало гарячим і червоним від запаху малини. Цукор, звісно, повинен був бути у вигляді «голови», іскристий, як слюда, блакитно-білий, порубаний сікачем на гострі кавалки і скалки. Рецептів виготовлення соків було зі сто, і стільки ж думок щодо цього було у мешканців Сторожки. Але малина завжди була та ж! І колір її був той же, і запах... У кухні, на блясі, плаский, мов ставочок, мідяний баняк цілими годинами булькав пурпуровим варивом. Справжнісінький вир киплячого рубіну! З його розбурханої поверхні раз до разу липкою ложкою збираю бліду піну, що тягнеться за нею і розпливається ближче до берегів баняка – отруйно рожеву піну, яку відкладаю на тарілку обабіч, де вона залишається такою ж аніліновою, але уже знизу підтікає пурпуром. Ледачі полудневі мухи уперто линули до закапаних соком країв бляхи, зрештою, як і збіговисько дітей, яких також виганяли з кухні.

– То таке паскудство, та малинова піна! – згадувала через роки мама. – Але хай би тільки я її не дістала! Ласункою я була завжди, але у тому випадку було ще щось – оті усі чудові, щорічні, пов’язані з готуванням соку магічні обряди... Згодом, узимку, кожна відкрита на Зіморовича пляшка мала під корком Сторожку!

Так у загальних рисах виглядали щоденні приємності тих далеких вакацій. Але були також і небуденні. Йдеться про усілякі мандрівки. Далекі і близькі, гуртом і на самоті, чи, врешті, ті найдальші, на які виїжджалося кількома возами і тільки при «мурованій» погоді. Ті, які вимагали довших приготувань і гарантованої погоди, відбувалися раз до року, инші – кілька разів, разом зі зміною літніх мешканців Сторожки.

alt

Виправи на довколишні вершини були дуже серйозними.

У їдальні, у куті, стояв такий собі сосновий вішак, на якому висіло усе те мило-примітивне «спортивне спорядження» тодішніх часів. Це був оберемок ожиново-червоних вовняних гуцульських торб, що закривалися кляпом з металевими ґудзичками. Торбу носили під ліктем, навскіс через груди. Три золотистих солом’яних ярмаркових шоломи – прості селянські капелюхи, що надавалися до кожної оказії, бо давали прохолоду у спеку і були по королівськи байдужими до дощу, а також кілька пелерин і кептарів. З усіх тих «спортивних» предметів найбільше враження робили високі, міцно окуті внизу кийки, на які спиралися мандрівники, що додавало їм певної прочанської поваги і впевнености у здобутті ще більшої вершини.

Так... Можеш усміхатися... тоді такі мандрівки виглядали зовсім инакше, ніж тепер. Засмагле, симпатичне, зрештою, хлопчисько – спорт – тоді ще не висміяло остаточно таких товариських, поважних мандрівок у шапочках, що зав’язувалися під підборіддям, у пелеринах через плече і прочанським кийком у руці... У глибині тих тодішніх виправ, розтягнутих лінивою ходою горбами навколишніх узвиш, були спокій, поміркованість, добродушність. І не були то жодні «подвиги». То була прив’язаність. І не «рекорди», а радість наближення до себе тих блакитних овидів, тих коханих, тих своїх, стільки разів поласканих очима, стільки разів поцілованих у пам’яті... І тому усе те було маленьке, просте, а тому найліпше... Але усміхатися можеш...

alt

Мандрівок було стільки, скільки гір перед очима. Тобто, їх могло бути стільки, але з невідомих мені причин на деякі з них ходилося «тільки очима», а инші здобувалися, як правило, бодай раз до року. Инакше літо було б неповне і несправжнє...

До таких, тільки очима здобутих вершин, належала, наприклад, Токарня – фіолетовий стіжок на тлі золотистих літніх заходів сонця, лагідна, лісиста Токарня, що замикала собою хвилястий обрій. Не чула, аби хтось зі Сторожки був на Токарні. Не було такої традиції.

Мандрівка ж на Зелемінь, лісисту вершину на тому боці Опору, була легка і найкоротша, до того ж, винагороджена широким, майже з висоти пташиного лету, видом на цілу сколівську долину, тим паче цінним для мешканців Сторожки, що відкривав їм «їхній», а отже, найменш звичний для погляду здалеку, бік лісу і гір.

alt

А потім була Парашка, чи не найвища з-поміж сколівських вершин – уже поважна, цілоденна піша мандрівка. Підступи до вершини охороняли три високі горби Корчанки, які треба було один за одним і щораз важче долати, аби врешті дістатися на вершину самотньо пануючої над околицею Парашки.

alt

Найвищою нотою вакацій завжди була поїздка до Бубнищ, зазвичай кількома возами, з цілим набором провіанту, казанків, кошиків і начиння, далека цілоденна мандрівка, з якої поверталися уже зіркової ночі, ледве розпізнаваною кіньми білявою смугою дороги. Про Бубнище я розповім деинде, оскільки вони мають право на окрему згаду у маминому житті.

alt

 

Подібною, хоча і не такою важливою, була поїздка до Розгірчого. Також кіньми, також переправою через ріку, а потім також через буковий ліс. Треба було тільки добре знати дорогу, аби потрапити до тієї маленької, зачаєної у лісі кам’яної святині невідомого культу? Чи житла пустельників? Чи розбійників? Чи криївки? – хто зна...

alt

Невеличка, трохи більша, ніж звичайна хата, опукла пам’ятка на двох низьких поверхах мала вибиті у скелі печери, у найбільшій з яких було щось схоже до жертовного каменя. Окрім того, там було кілька вузеньких, смішних віконечок і маленькі, видовбані у скелі, сходи. Усе це, заховане у буковому гіллі, було схоже на врослий потилицею у схил, вивітрений людський череп, що вдивлявся у сріблистий вигин Стрия на далекій долині.

Розгірче можна тільки описати. Дідусь намагався його намалювати, а ми згодом уперто намагалися його сфотографувати, але нічого не вийшло. Скеля вросла у такий стрімкий схил, що з фотоапаратом немає куди відступитися. До того ж, кліше впадають у пастку оманливого густої тіні, захляпаної плямами сонця, і схоплюють тільки те, що найяскравіше. Решта – чорний компот! Хіба би якийсь гелікоптер, як колібрі, завис над схилом, а якийсь велетень розсунув би ліс, можна було б зробити фото Розгірчого і показати світу теє диво. А так....

Якось мама описала Розгірче у новелі «Piastun», але показала його инакшим, ніж сама знала. Засипала його снігом по очі, і, у закутій морозом самоті, відрізала від світу разом зі старим жертовником, що так само був приречений на смерть, як і його старий, святий, згасаючий, до останнього подиху жертовно підтримуваний вогник.

Була ще мандрівка у бік Кам’янки. Також кіньми, бо то таки шмат дороги. Їхалося від Дубини через перший міст на той бік Опору, а потім стрімкою, кам’янистою дорогою, але ж якою!

Уздовж дороги невідступно біг сріблястий потік, що як фурія пробивався крізь великі, порослі іржавим мохом, камені, з водою, що сотні разів міняла свій колір, з глибиною, що сотні разів міняла дно, льодовий, розігнаний, повний лоскоту і піни, униз, наосліп, до ріки біжучий потік.

Водночас уздовж воза пнулися собі поволі догори придорожні хащі – лопухи як парасолі, чіпкі, сріблясті будяки, жмути сонячної медуниці, розколисана джмелями ціла маса трав, відомих тільки з вигляду, запаху і з радості щорічних привітань. Часом понад усе це безтурботне море вибивався кущ калини чи дикого бузку, обидва з нестиглими ще о тій порі ягодами. Часом дорогою пхався догори висушений на сонці хребет великого каменя, що його весняною повінню винесло сюди з потоку. Шум води, що збігав каменями, був такий близький і такий безупинний, що його від-чувалося тільки тоді, коли через нього, з иншого боку, намагався продертися крик сойки чи одуда. Пласкі і, як лист тополі, білі з-під низу трясогузки над самою водою перескакували з каменя на камінь – звивні, вологі, усі у реверансах, присідання, поклонах. Після польоту трясогузки миготіння лету метелика завжди уже здавалося сонним, баламутним, безпорадно приліпленим до повітря. Пташка уже сотню разів була деинде, а він все ще зависав над тим самим місцем.

Часом ставалося і так, що усю сонячну дорогу заступала тінь. Щоразу прохолодніша, щоразу глибша. Вона наростала з того боку потоку, разом із навислою над ним скельною стіною, яка, врешті, застигала над дорогою – висока, кількаповерхова, холодна і слизька, мов рибина. Вона лютувала над тобою, понура і несамовито мертва, і тільки на самій вершині вона була обсипана золотистим неспокоєм знову просвітлених сонцем беріз чи осик. На дні ж кам’яної ущелини були наразі тільки холод і тінь, а на повіках – роса, що розпорошується з тієї злої, чорно-зеленої води, що продирається через притиснене до кам’яних скель річище, і ті її закручені розхлюпи, розсплески, і те її близьке, на шум і срібло розбите скло.

А потім виїзд з тіні знову на сонце і тепло – і знову трясогузки, і знову високі, розколисані джмелями трави, і край дороги, що оборонно задротований ожиною... Диво, а не дорога!

Так виглядали оті далекі сколівські мандрівки. На щодень вистачало близьких походів на Горбань чи на Осташовське поле, прогулянки до Колодки чи хоча б до Вовчого потоку, що уже не був таким диким і чудовим, як на Кам’янці. Але так само несамовито продирався попід завісою смерекових гіляк чи під звисаючою над самою водою ліщиною і калиновими кущами. Хоча він звивався уже поза нашим городом, але чомусь був «нашим». До потоку ходилося з білизною, на пейзаж, він був буденним учасником життя Сторожки. Усі знали, що удень і вночі він гримить, і шумить, і біжить, не дивлячись на те, що до кожного каменю аж до білого оббиває собі боки і ледь не ламає собі карк.

На жодні з тих лісових виправ бабунь не брали. Обидві вони залишалися удома, з Катулею і Менефтою, на веранді або (як їх увіковічнила одна із світлин Пенгера) під західною стіною дому, при кам’яному столі, на пів дня такі самотні у гнізді...

Решта дому після раннього обіду вирушала до лісу. З плиткою шоколаду і кількома грушками у гуцульській торбі... Часто без жодної мети, тільки б поперед себе, тільки б у гори...

1. Йдеться про Ванду (з дому Моне, наречена Артура Ґротґера) і Кароля Млодніцкіх, батьків Марилі Вольскої і бабусю й дідуся Беати Обертиньскої.

Переклала І.М.,
http://www.ji.lviv.ua/n52texts/wolska.htm

AddThis Social Bookmark Button

Залишити відгук:

blog comments powered by Disqus
 

Підписатись 
на публікації проекту: