СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

Про село Річку, гуню, джергу та верховинські традиції

e-mail Друк

Untit4rwrw525522525wrrwwrwr42242442led-1Ви ще не знаєте що таке гуня, джерга і де їх виробляють? Тоді не гайте часу завітаємо разом із вами у верховинське село Річка, що на Міжгірщині.

Дуже цікаве наукове дослідження «РІЧАНСЬКІ ГУНІ», під керівництвом наукового керівника, вчителя художньої культури Ганни Іванівної Бігар провела учениця 9 класу Річківської ЗОШ І-ІІ ступенів (зараз учениця Міжгірського медичного училища) Надія Гельбич.Стиль викладу і авторська мова збережена. Цією роботою ми відкриваємо у «Творчій майстерні» нову рубрику: «Шануй своє – знай те, що можеш втратити».

Село Річка - одне з наймальовничіших, найпоетичніших куточків Карпат, яке розкинулось ніби у природній чаші, з усіх боків оточеній невисокими горами.
Річка - чи не єдине село в Україні, де зберігаються прадідівські традиції виробництва гунь.    

alt

Річанські майстрині у своїх виробах

,,Найкращі гуні роблять в Річці", так скаже кожен, хто хоч раз побував в нашому селі.

Гуня - верхній одяг, який носять вівчарі на полонинах. Прикрашені народною вишивкою по бортових краях гуні одягають жінки на свята в холодну пору року. Це теплий легкий одяг, який не пропускає вологи і користується великою
популярністю.

Для гуні тчуть джергу із вовни на дерев'яному верстаті - кроснах. Готову білу джергу знімають із кросен і кидають у валило валятися. А які з неї шиють гуні!

Гуня-коцованя - це підвид гуні, який носять переважно чоловіки, в основному вівчарі, тому що вони не промокають на дощі та захищають від холоду.

Валило - це природня пральна машина, яка використовується для вибілювання і витягування волосин із виробів ручного ткацтва - килимів, ліжників, гунь.

Річка - співуче село на Верховині. Воно славиться самобутніми народними талантами - вишивальницями, ткалями, різьбярами по дереву, музикантами, співаками. Ці люди продовжують традиції, які передаються з покоління в покоління. Жителі села зберігають слова і мелодії численних колядок, коломийок та танцю ,,Волошин".

alt

    Річанські школярики - у Рекітах

Гуня є національним костюмом для фольклорних ансамблів села Річка. Без учасників художньої самодіяльності нашого села не проходять жодні районні та обласні свята.
,, На річанські вечірки вхід був тільки в гунях", - так підтверджують старожили. На весіллі молодята теж танцюють на гуні. Колядують на Святвечір та Різдво в гунях.
Річанську гуню оспівує наша землячка поетеса – русинка Анастасія Даліда в збірці «Дзвони Карпатського краю» до якої ввійшли вірші «Золотоє, овечоє руно»,
“Верховинські коломийки", „Сорочка-довганя, гуня коцованя". Про гуню складено дуже багато коломийок.

Між гір, тому й до Бога ближче...
                                                                    Вадим Крищенко

Село Річка - одне з наймальовничіших, найпоетичніших куточків Карпат. Немає значення, в яку пору року потрапиш в наше село. Воно прекрасне завжди. І хто хоч раз побував тут, назавжди запам'ятає срібні гори в серпанку зимового сонця, ніжно-зелені кольори весняних полонин. Не забуде чудове квітуче літо та золотокосу осінь, коли між зеленню смерек виблискують золотом могутні буки та дуби, які тягнуться вгору, ближче до сонця. Чарівна краса лісів, що вкрили стрімкі вершини гір, привертає увагу сотень туристів із різних куточків нашої країни, із зарубіжжя.
Річка на перший погляд нічим особливо не відрізняється від інших гірських сіл.Закарпаття таке ж мальовниче і так само живуть в нім люди.Село розкинулось ніби у природній чаші, з усіх боків оточеній невисокими горами. Щедрим дарунком природи є джерела з мінерального водою, яких налічується 13.
Село Річка розташоване на північно-східних схилах гірського хребта Боржава на висоті 500-600 метрів над рівнем моря.
На території села протікає річка Річка.

В письмових джерелах Річка вперше згадується в 1600 поні. При цьому Л-Деже покликається на працю ??ВеІау Уіітоз".
Ще в 1715 році фіксують під угорською назвою Кіш- поток - тобто Малий потік.
Існує така легенда про Річку.

Жив, був один чоловік. Було в нього три сини: Річкай, Тюшкай, Лизян. І пішли всі три брати у світ щастя шукати. Потрапили вони у наші краї тай порадилися, що хто де поселиться. Там, де брати поселилися, росли лише ліси. І стали вони рубати ліси, щоб побудувати собі хати. Річкай поселився тут, де знаходиться наше село. А Тюшкай в сусідньому селі теж побудував собі хату. І не знали ні Річкай, ні Тюшкай як оозподілити землі. Домовилися, шо будуть вранці іти один одному назустріч. Де зустрінуться, там і буде границя. Річкай любив рано вставати. Вставши раненько, пішов на зустріч своєму брату Тюшкаю. Іде Річкай, іде і вже пройшов досить багато. Дивиться-дивиться і ніде не бачить свого брата. Тюшкай заснув, коли прокинувся, то вже давно зійшло сонце. Він схопився і побіг назустріч своєму брату. Та пройшовши небагато, він зустрів його.

Тюшкаю було жаль, що в брата більше землі, ніж в нього. Та вони розійшлися по-дружньому.

І де жив Річкай, то село назвали Річкою, а де Тюшкай – Тюшкою.
Ось як оспівує наше село керівник фольклорного ансамблю, “Волошин” Т. М. Бабець:

Село Річка невеличке,
Гарну назву має.
Хто б до нас не приїхав,
Про неї спитає:
„Хто придумав таку назву»
Чом село так зветься?"
Йому на те в селі кожен відгукнеться: Колись, де тепер село, лиш росли ліси.
В полонинах едельвейси дивної краси,
Та якось сюди, в ліс, чоловік забрів.
Він шукав собі затишку від панів-звірів.
Збудував собі хатину, мудрий чоловік,
І прожив на цьому місці свій нелегкий вік. І тепер всі люди знають, і дитя спитай: ,,Хто заснував ваше село?" Всі скажуть: Річкай."

Основним заняттям жителів було скотарство та землеробство.Селяни розчищали землі від каміння, викорчовували чагарники, вирубували ліси, а на цих місцях сіяли овес, боби, садили картоплю. Знаряддям праці були дерев'яні вила, граблі, лопати, плуги, борони. Сіяли коноплі та льон, переробляли, мочили, сушили і перетирали на терницях клоччя, з якого пряли нитки.

Основним матеріалом для одягу горян була також овеча вовна, з якої виготовляли джерги, гуні, доріжки


                       Найкращі гуні роблять у Річці

alt

Мені тепло і гарно у гуні...

Най овечки все пасуться,
золотенькі руна,
А горяночок все гріє
тепла біла гуня.

А. Даліда

Гуня - верхній одяг, виготовлений із вовняної джерги. Горянська гуня, такий собі національний гібрид піджака і ліжника, що “капчається” (зав’язується) cпереду на “ощінки” (шнурки-зав'язки), які плетуть із шерстяних ниток. Але гуні жінок відрізнялися від чоловічих гунь тим, що ощінки на гунях плели із ниток різних яскравих кольорів і прикрашали народною вишивкою по бортових краях. Гуні одягали на свята в холодну пору року. Це теплий легкий одяг, який користується популярністю. Гуні-коцовані носять вівчарі на полонинах.

„Найкращі гуні роблять в Річці", - так скаже кожен, хто хоч раз побував в нашому селі. Адже неодноразово можна почути річанську коломийку:

А річанця молодого
Усе гріла гуня,

Що виткала йому мати
З овечого руна.


Річани і донині ходять у гунях. Мовляв, це екологічно чистий національний убір. Вівчар без гуні - не вівчар. Вона від холоду зігріє, а у дощ — за плащ править, бо з щільного ворсистого полотна вода стікає на землю.

В пухнастій білій гуні, яка личить і найвибагливішій модниці, затишно і тепло. Вовна трішки колеться, та байдуже, бо вона не лише зігріває, а й має лікувальні властивості. застудився - на ніч у гуню. На ранок хворобу як рукою знімає.

Стало доброю традицією дарувати гуні знаним гостям, які приїжджають в наше село. Під час останнього візиту на Закарпаття й Президента України одягнули в гуню.

alt

Відомий артист серед річан

Річанці з гордістю згадують, як на Різдвяні свята у 2003 році Олександр Пономарьов, одягнений в гуню, разом із селянами колядував та співав коломийки.

Вдячна за гуню і Ніна Карпачова, яка побувала в Річці.

Щоб вовняне полотно вийшло якісне, слід добряче попрацювати. Обстрижену овечу вовну перед виробництвом парили кілька разів гарячою водою та вимочували 5-6 годин, мили в холодній протічній воді і висушували на сонці. Суху вовну розскубали, видаляючи з неї різне сміття.

Для гуні використовують лише білу вовну. Чисту розскублену вовну чешуть спеціальним гребінем , який називається щІть, так, щоб утворився пухнастий клубок, немов біла хмаринка. Вичесану вовну складають пластами одна на одну у великий кошик і прикладають зверху каменем, щоб вовна добре улежалася. Чесана улежана вовна легко скручується в нитку. Оброблену чисту вовну прививають на рівну нетовсту ліщинову палицю — так звану куделю - за допомогою мотузки. Вовняну нитку скручують „махають" на спеціальному верстаті. Веретено підстрибує махається. Від того й пішов вислів «намахати на гуню». Намахана нитка повинна бути м'якою, легкою, рівною, інакше гуня не буде гарною.
Намахану готову нитку звивають у клубки. Тчуть джергу (вовняну ковдру)  для гуні на дерев'яному верстаті - кроснах. Ткацький верстат, на якому виготовляють полотно, складається з воротила, на яке намотується основа полотна з ниток; з ничельниць, через які проходять нитки основи і переміщуються вверх і вниз; далі йшло бердо, яким збивають одні до одних посновані нитки, власне тчуть. На друге воротило намотують готове полотно.

alt

Ось - валило. Природна чистка ковдр

Щоб гуня була красива, для основи використовують лляну чи конопляну основу. Льон або коноплі замочують у спеціальних “мочилах" - мілких ямах з водою, протягом двох- трьох тижнів. Вимочені коноплі висушують на сонці, труть на дерев'яних терницях. Перетерті коноплі прядуть на куделях (прялках). Готові нитки пов'язували в мітки і золили. Їх виварювали в печі в мокрій золі, а потім прали в річці, після чого використовували як основу для гуні.

Із клубків намахану вовну навивають на палички (ціпки), які називаються ,,маханками" і тчуть на кроснах полотно - джергу.

Готову білу джергу знімають із кросен, відрізують нитки, а кінці основи зав'язують, щоб полотно не розпускалося. Джергу кидають у валило.

Гуню-коцованю виготовляють так само як і звичайну гуню із вовни. Але вовну не махають, а прядуть на куделі тонкі нитки. Основу виготовляють теж із конопляних або лляних ниток. Але коли тчуть гуню-коцованю, то вовняні нитки закріпляють за основу та витягають приблизно на 4-5 сантиметрів.
Гуні-коцовані носять переважно чоловіки, в основному вівчарі, тому що вони не промокають на дощі і захищають від холоду.

Валило - це величезна, звужена донизу дерев'яна діжа, в яку з жолоба падає потік гірської води. Ця природна машина служить для витягування ворсин із виробів ручного ткацтва - килимів, ліжників, гунь. У валилі вовняна тканина крутиться не менше як сім годин. За цей час вона стає щільною і пухнастою. Якщо вона валятиметься менше, то не буде служити довго. Після того її сушать та добре розчісують щіткою аби розпушити вовну. З цього полотна майстрині шиють гуні, які оздоблюють оцінками-зав'язками та обшивають кольоровими нитками.

Прославилася Річка саме своїми майстринями по виробництву гукь. У кожній хаті тут тчуть вовняну джергу. А які з неї шиють гуні! Скажімо, де ще можна побачити село, котре біліє гунями. На цей вид одягу, часто приїжджають подивитися та купити городяни, в тому числі навіть закордонні гості. Найкращими майстринями по виробництву гунь визнали Мицу П. Ф., Гичку Г. М., Коцур М. С., Корду Г. В., Бігар Г. Ф., Кінтор Г. М.

Юрій Корда, який має власне валило задує, що гуні робив ще його прадід. Ось уже понад 100 років нащадки Кордів підтримують у порядку та чистоті родинну гордість - природну машину - валило. Нині на черзі до Кордового валила не тільки односельці, але й мешканці сусідніх сіл.
ансамблів села Річка.

alt

Маленька гунька для сестрички

Гуня є національним костюмом для фольклорних ансамблів села Річка.

Річка - співуче село на Верховині. Воно славиться самобутніми народними талантами - вишивальницями, ткалями, різьб'ярами по дереву, музикантами, співаками. Жителі села зберігають слова й мелодії численних колядок, коломийок та танцю,,Волошин".

Без учасників художньої самодіяльності села Річка, а особливо дитячих, не проходять жодні районні та обласні свята.

Переможець Всеукраїнського огляду народної творчості - фольклорний ансамбль Міжгірського центру культури та дозвілля, куди увійшли танцювальна група хлопчиків „Волошин" із Річки були удостоєні високої честі – представляли Срібну Землю в місті Києві на творчому звіті майстрів мистецтв Закарпатської області, присвяченому 10-й річниці незалежності України. А річанські школярики неодноразово були лауреатами Міжнародного фестивалю юних поетів і прозаїків, митців фото і малюнку, журналістики, авторської пісні та літературно-мистецьких композицій “Рекітське сузір’я”.

Слава про фольклорно-етнографічний колектив сягнула за межі Верховинського краю. Так, у 2001 році журналісти закарпатського, словацького та чеського телебачення зняли в Річці деякі фрагменти для документального фільму “Пісні полонин”.

Річка - чи не єдине село в Україні, де зберігають прадідівські традиції виробництва гунь. Тут і сьогодні чи не у кожній хаті роблять гуні, якщо не для продажу, то для власного виробництва.

Старожили розповідають, що їхні предки носили гуні і взимку, і влітку. До всякого випадку життя була інша - на похорони одягали чорну або сиву, на весілля - білу.

У зимові довгі вечори, коли ніч огортала Карпатський край, молодь збиралася на вечорниці то в одній хаті, то в іншій хаті, де жили дівчата. Дівчата пряли, плели, вишивали. Хлопці теж приходили на вечірки. Вони робили веретена, ложки, прялки. Вхід на вечірки був тільки у гунях. На вечірках жартували, співали. Дуже часто, жартуючи, із рук дівчат, які махали на гуню, падало веретено або клубок ниток. Так проводилась гра у веретено. Дівчата співали:

Ой упало веретено
Нікому підняти,
А мого миленького
Не пустила мати.

Але найчастіше було кому підняти. Хлопець старався підняти веретено, а дівчина його за це щиро цілувала. Але якщо піднімав хлопець нелюбий, то дівчина ного не цілувала і вік пересідав до іншої дівчини.

На вечорницях переспівано багато пісень, казок, легенд, небилиць, які запам'яталися на все життя.

Весілля - незабутня подія і житті людини, найвеселіший обряд.

Весілля в нашому селі проходить після сватання.

В день весілля ріжуть барвінок, убирають курагою (прапор), вінчаються в церкві і розписуються в сільраді.
Після цього обряду повертаються додому і затанцьовують свадьбу. Дружби і дружки разом з молодими стають в коло і танцюють коломийку на гуні, яка простелена на землі. Кожен з молодих, танцюючи, повинен стати на гуню. Мати теж одягає гуню і обсіває молодих пшеницею, щоб були багаті і жили в достатку. Недавно почали обсипати молодят цукерками на солодке, щасливе і багате життя.


Дзвони Карпатського краю

alt

Закарпатський співак Степан Гіга серед юних артистів

Село наше славиться не тільки трудолюбивими людьми, самобутніми народними талантами. Є серед поетів-русинів наша землячка Акастасія Даліда, яка народилася в селі Річка, а живе в Мукачеві.,,Як русинський писатель, - пише В. Фединишинець, член спілки письменників України, - считаю сисі сердечні стихьі, повні любови і гражданської тривоги за судьбу Отчої землі, родньїх полонин і малих долинок попри Ріку, ввічно зеленьїх ялинок і міцних дубів, за судьбу материнської хижки,- считаю їх достойними печати. Они дуже відкриті і щирі .

В збірці ,, Дзвони Карпатського краю"(2001) Анастасії Даліди вірші про гуню,, Мамина гуня", ,,Золотоє, овечоє руно", верховинські коломийки ,,Сорочка-довганя, гуня коцованя".

Мамина гуня

Ізоткала моя мамка з овечого руна
Білосніжну і тепленьку - на памнятку гуню.
Вибілила і випрала в селі моїм Річці,

На пам'ятку оставила Анци і Марічці.

Ваше тепло мамко гріє і біленька гуня,
Вам навіки, мамко, вдячна і донька Настуня.
Нас всіх гріє Ваше тепло і біленька гуня,
Што зоткана й вибілена з золотого руна.

Золотоє, овечоє руно

З золотого овечого, біленького, руна,
Горяночка-рускночка ізоткала гуню,
Гріє ватра полонинська і із руна гуня,

Вибілила і випрала Річанська Настуня.
Споконвічний святий огинь, ватра полонинська,
Тепло й гордись предків наших
Й вода Келечинська.

Все русина-горянина зогрівала гуня,
Што зоткала єму мамка з овечого руна.
Най овечки все пасуться, золотенькі руна,
А горяночок все гріє тепла біла гуня.

Святий огник, ватро-искро,
Тліє, гори в Карпатах,
Туй нас родила, повила
Всих русначка мати.

Бо овечка, тварь се Божа,
Било в Віфлеємі,
Де Спаситель наш родився,
Помнім все й донині.

Коломийки

І .Ой наше село Річка
 Славиться піснями.
 Тай гунями біленькими.
 Людьми трударями.

2.Ой файке село Річка
 Ніщо і казати.
 А ще в нашому селі
 Знають гуні ткати.

З.Ой будемо білу вовну
 скубсти і чухрати.
 Бо хотіли бисьме усі
 Файні гуні мати.

4.Нитки білі на маханки
 треба навивати.
 Аби було добре й легко
 Ними гуню ткати.

5.Ой співаю молоденька
 Весело співаю.
 Я собі на білу гуню
 Вовни начіхраю.

6.Основу м уже напряла,
 Йду вовну махати.
 Бо у нашому селі
 Мусиш гуню мати.

7.Уберуся в коцованю
У валилі биту
Та надію сорочину
З полотна пошиту.


8.Вбуюся в постоли
 У гуню й бочкори.
 Заспіваю коломийку
 На ушиткі гори.

9.І змайштрую снувальницю,
 Кросна й мотовило,
 Зайде до ня гуню ткати
 Із Марьков Гаврило.

10.Та    напрялам веретено,
 Намотала м пасмо.
Таку м біду полюбила,
 Що всім людям страшно.

11.Дуже    у ня файна гуня,
 Йду в ній на фашанки.
 Кеби ми ще любко купив
 Файненькі топанки.

12.Файна    у ня дуже гуня
 Буду в ній ходити.
Та будут кя усі хлопці
 Річанські любити.

13.Вийду    на вулицю
 Вберуся у гуню.
 Мушу собі полюбити
 Молоду Настуню.

14.У    валилах білі гуні
 Файно ся валяют.
 Імилися у каріку
Й танець витинают.

Теги:     Міжгірщина      Міжгір'я      верховинці      промисел      ткацтво      гуня      село Річка      полонини      кросни      коцованя      валило      вишивальниці      вишивка      фольклор      вбрання      костюми      овече хутро

Поділитись у соц. мережах:
e-max.it: your social media marketing partner
 

Підписатись 
на публікації проекту: