СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

Головна Закарпаття ҐУНЯ - НЕЗМІННИЙ АТРИБУТ КАРПАТСЬКИХ ГОРЯН

ҐУНЯ - НЕЗМІННИЙ АТРИБУТ КАРПАТСЬКИХ ГОРЯН

e-mail Друк
Рейтинг 5.0 з 5. Голосів: 1

Untitled4t14124141414ttttttttt444-478Для карпатського горянина ґуня служить половину прожитого життя. Її ще називають: ґуґля, петак, «губаня», «губа», чуґа. Він не скидає її ні взимку, ні влітку. Кажуть, що овеча вовна у холодну пору гріє, а в спеку дає прохолоду. Саме ґуня для декого вже зекономила ешелон дров для опалення хати, оберегла від застуди та радикуліту.

Про ґуню згадує Хфедір Вовк у праці «Студії з української етнографії та антропології». «… Це короткий (найчастіше вище колін) і дуже рідко довгий плащ, майже півокруглої форми, з викотом тільки для шиї, що обшитий смугою шкури або червоного сукна, та з рукавами; витканий він із овечої вовни таким способом, що зверху виглядає, як велика овеча шкура, з довгою вовною, а всередині – досить густа тканина. Найчастіше роблять із сірої або з білої вовни і далеко рідше – з цілком чорної.»

Окремі відомості про техніку ткання гунь-коцовань зустрічаємо і в книзі Катерини Матейко «Український народний одяг»: «… виготовляли гуні з доморобного білого або сірого ворсистого сукна, в якому після кожних трьох тканих ниток були вплетені довгі пасма вовни з кінцями, випущеними на лицевий бік (звідси й назва: космата, коцьована гуня)».

alt

Про гуню як традиційний одяг лемків детально подають відомості Г. Стельмащук, Г. Худик, Д. Дмитриків. У монографії «Лемківщина» вони описують верхнє короткополе вбрання – гуньку, а також відзначають побутування ще назви «губа» і «губаня». «…губа – плащеподібний одяг без коміра, за довжиною нижче колін, виготовлена вона була зі спеціально тканої тканини. Зовні гуня нагадувала вивернутий кожух, тому що в кожний третій рядок поробку вплітали пасмо вовни і отримували тканину з довгим ворсом».

Гуні є двох видів. Прості, валяні з природним воросом та коцьоваті з довгим тканим вовняним пасмом, випущеним назовні, завдяки чому дощ і сніг не змочують їх цілком, позаяк вода стікає з неї, як із солом’яної стріхи.

За часи волоського права, коли населення переважно займалося скотарством, селяни платили податок своїми тканими виробами, – гунями і покрівцями. Гуні тих часів, напевно, були узорною тканиною, що виконувала функцію покрівців (ліжників), їх також носили як плечові накидки замість одягу, подібно до лемківської чугані і гуцульської гуглі, манти. Згодом первісна назва гуні зникла, і гунею стали називати верхній одяг пастухів, який захищав їх від холоду і дощу. Гуні швидко ввійшли в побут горян, їх ткали в кожнім закарпатськім селі. Родина мала до десяти гунь, одні – святкові «до церкви», а інші – буденні. Святкові були білі, буденні – сірі і чорні.

alt

Щоб гуні менше псувалися від дощів, їх виварювали в розчині вільхової кори (продублювали), після того вони набували іржаво-коричневого кольору.

Гуні на Закарпатті були серед важливих обрядових і жертовних речей, які водночас виконували функцію оберега. Вони були постійним атрибутом весільного обряду. Кидали їх молодим під ноги і танцювали – «затанцьовували» весілля: «Щоби щасливі були, щоби багаті були», навіть літом молодий і молода були зодягнені в білі гуні упродовж весілля. (Пирч Єва Михайлівна 1917 р. н. с. Пилипець Міжгірського р-ну Закарпатської обл.) У Тячівському районі Закарпатської області в с. Теребля, Угля, Стеблівка під час вінчання гуню «коцованю» («петак») стелили під ноги, поверх кидали гроші, цукерки – на щастя, статки… (Цупра Марія Іванівна 1919 р. н. с. Угля).

Щоби новонароджене дитя росло здоровим на Міжгірщині в селах Річка, Тюшка, Пилипець, Розтока, після хрещення загортали в гуню.

У рік хресна мама справляла похресникові гуньку – на здоров’я, добрий ріст і розум… (м. Гельбич Марія, с. Річка Міжгірського р-ну Закарпатської обл.)

На Святий вечір, коли господар вносив сіно і дідуха до хати, господиня стелила за порогом у сінях гуню, аби чоловік не ступав на голу землю. Робилося це для того, щоб у новім році жилося в теплі й добрі, аби врожаї були. (Маркович Гафія Іванівна 1932 р. н. с. Рекіти Міжгірського р-ну Закарпатської обл.)

Коли будували хижу, то також був «заказ» - майстер мусив бути вбраний в гуню. Коли будівництво «хижі» закінчували, старший майстер вбирався в гуню: обходив «хижу», посівав свяченим зерном у («хижі») – на мир, лад, на статки, різні блага і на тепло в хаті… (Брунцвик Ілля Андрійович 1920 р. н. с. Канора Воловецького р-ну Закарпатської обл.)

А ще був такий звичай. Як стіни хижі були виведені, покладені крокви, які мали покривати хату, то майстер вбирав гуню, кропив свяченою водою солому і примовляв : «Щоби цеся хижа не текла, до скончанія віка, щоби дощ і сніг зсувався з хати як з гуні…» (Колча Ілля Степанович 1929 р.н. с. Гукливе Міжгірського р-ну Закарпатської обл.)

У селі Тюшка на будівництві хати («хижі») в покладені підвалини в покуть клали гуню. «Щоби в газдовстві худоба велася». А як хата була збудована – то господар до сволока прив’язував гуню або закладав її за грядку «аби в хижі било тепло», «аби був статок в хижі».(Гелезда Михайло Павлович 1924 р.н. с. Тюшка)

На Великдень як жона саджала паску в піч, то вбирала гуню і рукавиці – аби спеклася паска файна – біла і легка як гуня… (Фричка Анна Федорівна 1932 р.н. с. Сокирниця Хустського р-ну Закарпатської обл.)

Щорічну орачку зачинив господар, який в селі значився як такий, що має фарт на врожай, що мав працьовиті і вмілі руки. Каждий, хто приступав до орачки чи сіяння, вбирався в гуню. Це був «заказ» давній –прадідівський. (Беца Михайло Юрійович 1917 р.н. с. Розтока Міжгірського р-ну Закарпатської обл., Романа Кобальчинська, «Польовий щоденник № 3»)

Матеріал, з якого виготовляють основу на гуні – коноплі. У кожнім ґаздівстві вирощували і обробляли сировину для прядива: білі, зелені коноплі та вовну.

На посів конопель відводили кращу землю, її попередньо добре удобрювали. Найкраще добриво для конопель – попіл (особливо з бука чи берези). Хто засівав велике поле, то боронував конем, мале – загрібав граблями. Посіяти коноплі було складно. Посієш загусто – стебла виростуть тонкі та низькі, посієш зарідко – стебла будуть високі і товсті, а такі важко піддаються обробітку на пряжу.

alt

Коноплі не потребують особливого догляду – їх не проривають, не просапують. Дозріваючи, вони дають урожай двічі – влітку та восени. У липні – коноплі пустоцвіти – «пустівки». Їх в’язали в «горстки». Горстка має приблизно дві «жмені». Через два тижні – місяць дозрівали осінні коноплі – «матірка», «маточник». Це коноплі з дозрілим насінням. Їх також в’язали в горстки і сушили під хатою, захищаючи від дощів. Висохлі обмолочували «пранником» або ціпом. Коли конопля «маточник» добре висохла, її несли до стайні і на «боїську» одразу молотили. Щоб під ударами ціпа стебла не «мервились», їх біля кореня притискали великими палицями.

Після просушування та молотьби наступав один із найвідповідальніших процесів переробки – вимочування конопель. Вимочували коло річки – в мочилах два тижні. Літні вимочували 5 – 7 днів, а «матірку» – 10 – 14 днів. Прикривали їх гілками, соломою, чи прикладали камінням.

Вимочені коноплі промивали пучками в чистій воді, тут-таки на березі річки чи біля загати, «щоб чистоє било…». Давали можливість стекти воді, розкладаючи пучки на землі чи об’єднуючи їх по кілька в купки. Досушували вдома протягом тижня, чим коноплі сухіші, тим ліпше їх перетирати від «паздир’я» на пряжу. Тому дехто перед тертям добре нагрівав піч і просушував стебла.
Наступний процес обробки конопель – тертя. Терли на «терниці» широкій, а потім на вужчій «шморгавці». Якщо потрапляли грубі коноплі, які не можна було потерти на терниці, то їх перетовкали обухом сокири.

Під час тертя били «мечиком» по стеблах конопель спочатку з одного боку, потім з іншого. Стебла розміщували впоперек поглиблення. Таким чином, волокно відділялось від «паздиря». «Паздиро», яке сипалось із терниці на землю, використовували лише як підстилку худобі та на верхи солом’яної стріхи.

Далі йшов процес розчісування та сортування волокна. Брали «щить» із набитими загостреними залізними цвяхами. «Щиті, «чесалки» закріплювали на лаві цвяхами вгору. Після чухрання на щиті отримували довге волокно – «повісмо» та коротке, дрібне – «клоча». Довге і коротке пряли на веретено. Коли на веретені було напрядено багато ниток, їх із веретена перемотували на мотовило. Коли напряли, то звивали в клубки, а потім снували на стіні «чоповій снувальниці» або на рамочній снівниці.

На основу для гуні потрібно три пасма (одне пасмо – тридцять ниток). Засновані нитки навивали на кросна (три пасма) конопляних ниток. Подальший процес – ткання, але для того треба було підготувати вовняні нитки з овечої вовни. Виготовлення цього прядива складали такі процеси: стрижки овець, промивання вовни, розпушування та розчісування її, прядіння ниток. Стригли вівцю спеціальними ножицями спочатку черево, спину, а потім задні ноги та голову. Вівцю клали на розстелену полотняну підстилку, зв’язували ноги і стригли. За тим вовну сортували за довжиною, кольором та якістю. Вовна кількамісячних ягнят – «мицька», однорічок – «натинина», а вовна кілька разів обстрижених овець – «стрижівка».

Вовну складали в діжку, заливали окропом і «жмикали». Потім виносили на річку, промивали до чистої води і сушили на сонці. Чисту вовну розскубували руками, відділяючи пасма одне від одного, потім «чихрали» за допомогою спеціального щитя з металевими зубами, відділяючи довгу вовну – «волос» від короткого – «штиму», складали в «книжиці», а потім у гелетку, прикладаючи каменем, щоб улежалась. Після цього вовну прививали на куделю.

Готову до прядіння куделю жінка вставляла собі за пояс спідниці, потім відтягувала лівою рукою прядиво та закручувала його пальцями, а правою крутила «маханку» (паличка довжиною 40 см), на яку одночасно із обертанням намотувала нитку. Такі скручені нитки призначалися для ткання гуні. З маханки нитки змотували на «ціпок» (дощечка завдовжки 20 – 30 см із обох боків зарублена), «аби ся не сувало», а коли намотали на ціпок – можна і ткати.

Довгими вечорами сходилися дівчата та жінки до якоїсь хати зі своїми куделями на вечірки або як на Закарпатті кажуть «на випрядки». Гуртом і робота йшла веселіше, і сільські новини обговорювались, казкували, співали.

Для ткання використовували горизонтальний ткацький верстат – «кросна». На кросна дві, а то й три жінки натягують основу з конопляних ниток – три пасма, приблизно завширшки 90 см. Тчуть на дві «ничельниці», ціпком протягують через цілий ряд конопляних ниток. А потім прибивають «набилками» (лядою), опускають «лапку», роблять зів і знову протягують ціпок із вовняними нитками і т. д.

Виткане полотнище завтовшки 4 метра згинається навпіл і прошивається конопляною ниткою з трьох сторін «але не густо, аби ся вода заходила». Підготовлене таким чином полотнище кладуть у валило, «поки не пустить берву (ворс)».

Валил у досліджуваних селах, по яких ткали гуні, було декілька. Використовували їх для обробітку гунь і покрівців. Валило – конусоподібна діжка з товстих дощок «клепок», яка поступово розширюється доверху. У верхній частині воно досягає в діаметрі 1,5 метра, в ньому зроблено прорізи для витікання надміру води. Валило найчастіше встановлюють біля млинів і сукновалень або на потоці, де роблять загату з лотком. У погожі дні у валило кладуть гуні, покрівці. Із високого лотка пускають воду. Сильний струмінь води, вдаряючись об стінки, утворює бурхливий білопінний вир, який розпушує нитки. Під час валяння (12 – 16 годин) тканина відбілюється і стає пухнастою. Валяється гуня 1 – 2 дні. Добра ткаля густо не тче, тобто не забиває сильно. Полотнище має бути м’яке і рідке. Витягують гуню з валила, дають їй стекти і просушують.

Після цього розшивають і кроять. Крій дуже простий. Гуню шиють з двох горизонтальних вовняних полотнищ. Сукно згинають навпіл і розрізають з обох боків приблизно на 50 – 60 см. Розгортають полотнище і там, де розрізано, згинають навпіл. У верхній частині, посередині, роблять півокруглий виріз для горловини, виріз шиї інколи підшивали зі споду смужкою домотканого полотна, а нижню частину згинають вертикально з обох боків, залишаючи розріз посередині. Зшивають конопляними нитками по низу рукавів та на грудях, з’єднувальний шов проходить по лінії грудей. Гуня обмітується вовняною ниткою, до горловини пришивають шнурки – «ощинки». «Ощинки» бувають білого кольору і різнокольорові (сині, червоні, зелені, чорно-білі), їх сплітають у подвійну кіску. З натільного боку гуні пришивають кишеню – «жебу» з тканини.

Гуню «коцованю» тчуть як і просту валяну, лише вплітають вовняні нитки завдовжки 30 – 40 см. Виготовляють їх так: на дощечку завширшки 20 сантиметрів намотують нитки, які перерізають з однієї сторони дощечки. Через три ряди затканої основи прив’язують вовняну нитку до двох ниток конопляної основи, просилюючи за дві сусідні нитки основи по обидва боки. Пропускають дві нитки основи і знову прив’язують відрізок нитки, спускаючи кінці. Потім тчеться полотнище 3 ряди – просто і знову повторюють випускання основи вовняними нитками. Полотнище на гуню-коцованю валяють за півдня.

Посьогодні на Міжгірщині у селах Тюшка, Річка, Пилипець та Потік майже кожна жінка може показати і розповісти, як ткати гуні, покрівці, джерги. Старші жінки передають своє уміння молодшим, а ті відтворюють їх так, як здавна ткали в цьому краї.

alt

alt

© Романа КОБАЛЬЧИНСЬКА, старший науковий співробітник НАН України

Теги:     Закарпаття      Карпати      ґуня      стрій      вбрання      горяни      гуцули      ґуґля      петак      чуґа      вівці      хутро      народний одяг      прядіння      коцованя      Закарпаття      пастухи      влахи
AddThis Social Bookmark Button

Залишити відгук:

blog comments powered by Disqus
 

Підписатись 
на публікації проекту: