English German Polish Spanish
Головна♦ Етнографія♦ Закарпаття ➤ Якими були легендарні опришки?

Якими були легендарні опришки?

Рейтинг 5.0 з 5. Голосів: 1

operrisdsajdsaОпришки були двоякі. Одні опришки були домашні, що уднину робив, був ґазда, а ввечері волосся узяв під крисато, вимастився сажею та й гайда в опришки. Котрий ґазда ходив у опришки, то мав знизу па голові волосся обстрижено, лиш на самім тім'ї не стриг волосся. Та як іде в опришки, то неострижене волосся збере в гушму, зав'яже зверху на тім'ї, покладе крисапю — та й готовий військовий дезертир-опришок, острижений. Як вернеться той ґазда із опришків, з грабунків до хати, то волосся на тім'ї розв'яже, розпустить, умиється — готовий ґазда. А ще до того убереться по-простому, що ніхто і не здогадається, що він опришок.

Це були опришки хатепні. Ці опришки хатениі грабували і своїх багато. Були такі випадки, що не раз пішов один до одного та обграбував, а той пішов до цього та цього обграбував. Та й один за одного не знав і не чув. То оті опришки грабували і своїх, а спихали вину на правдивих опришків...

Правда, що були і правдиві опришки. Бувало, спіймають гуцула, відженуть до війська та й туди вже йому кус зозуля. Але багато жовнірів дезертирувало з війська. Як утече жовнір із війська, вийде в гори, знайдеться з другим, третім дезертиром, то й ідуть в опришки. Дезертири мусили тікати, бо за ними гонили пушкарі, ловили їх, віддавали до війська, а там строго карали. Але дезертири не ждали на пушкарів та ровту, збиралися по шість, вісім, десять та дванадцять і йшли в опришки. Ровта приходила за дезертирами, але їх не находила дома.

За те, однак, мала біду стариня дезертирів, і то велику біду мала. Пушкарі, бувало, візьмуть дєдю та маму дезертира, б'ють та карають та гонять по катушах, та в'яжуть калуша-ми і всяку біду виробляють, яка їм лиш забагнеться. Так карають пушкарі стариню дезертирів, що стариня мусить відрікатися своїх власних дітей. Але проте, бувало, годували своїх дітей та й помагали їм крадьки, як могли. В очі ровтарям брали бідою та лихом на своїх пишних дітей, але у серці любили їх і щиро помагали.

Правда, що такі дезертири дуже рідко наверталися до своїх хат, бо боялися зради на кожнім місці. "Ніколи не говори з товаришем у лісі, бо бук і смерека таки мають вуха, очі і рот та й можуть тебе зрадити. Якщо говориш, то говори на полі, бо поле тебе не зрадить",— казали опришки. То означало, що у лісі бійно говорити тому, бо поза смерекою або буком може стояти злий чоловік, все видіти та й чути, а потім зрадити цілу тайну — й готова біда. На полю ж чоловік видить далеко наокола, та й не може ворог підслухати нічого, що говориться.

Але опришки таки не були биті у голову кулаком. Вони не мали з чого жити і тому мусили іти на грабунки, бо заробити годі було як — ровта би зараз ловила. Опришки не були дурні. Вони ходили па грабунки до тих, що не давали їм на світі жити. Мали страшну ненависть до панів, що ті їх переслідували і збавили волі.

Опришки ходили на грабунки біда знає куди: на Угорщину, Волощину, на доли — де були великі пани, дідичі, графи, барони і всяка бранджа. Оиришки ходили малими ватагами, але на великі грабунки збиралися докупи і нападали великими таборами. їх збиралося по двадцять, тридцять, сорок і по більше — як де треба. Бувало, як нападуть на який двір, або фестунок, то одні обскочать двір наокола, аби хто не вибіг і не дав знати, що напали опришки, решта вбігала у браму. Одні ставали на варті біля брами, а другі бігли у покої. Як котрий панок або слуга показався на дворі чи в покої, то опришки лиш на нього крикнуть: "Лицем до землі, повішенику!" Опришки на то мусили кричати так, бо боялися, аби їх хто не спаскудив із пістолета. Опришки об-грабують, заберуть гроші, маєтки, усе, що лиш для них придатне. Як з усім укутаються, то тоді крикнуть на слуг, слуги позапрягають коней у вози. Опришки упакують усе на вози — та й самі у поле!

Доки пани спам'ятаються, опришки уже далеко. Як не стане дороги, щоб можна тікати возами, то опришки повибирають усе з возів та й гайда! Пішки утікають далі. А якби на них напала ровта, то ставали і боронилися. Бо вони знали, що для них все одно: чи згинути від кулі ворога, чи, як зловлять, зависнути на шибениці. Але опришки воліли гинути від кулі ворога, ніж піддаватися і гинути на шибениці. Через те було дуже бійно ставати з опришками до вогшо, бо опришки мусили боронитися страшно завзято. Як котрого опришка ворог так скалічив, що йому нема уже життя, то опришки не лишали товариша ворогам, лише мусили його добивати. Про це навіть сам поранений просив.

Опришки, бувало, грабують за горою, а як там зробиться про них велика поголоска і почнуть їх ловити, то підуть тоді на грабунки у Волощину... А як і волощани почнуть їх ловити, то вони ідуть тоді сюди до нас та й грабують панів на долах. А як тут зробиться про опришків поголоска, то вони знову утікають за гору, де на них поголоска втихла.

Взимку не ходили на грабунки нікуди, бо їх би були за слідами усіх виловили. Вони сиділи взимку у зимівниках. Часом брали їх люди на зимівлю, але то було для опришків дуже бійно, бо не раз траплялося так, що той ґазда, у котрого був опришок на зимівлі, або видавав його в руки, або таки сам убивав, коли скимував, що в опришка с гроші.

Правда, не всі були такі люди. Було більше таких, що опришкам доносили їсти та й ховали їх. Опришки за це давали тим людям гроші та усякі достатки.

Опришки клали собі хати у лісах, десь коло потоку, аби мати близько воду і дрова. Вони клали хати-зимівники у безлюдних місцях, аби за їх зимівники ніхто не знав і не чув. У ті зимівники влітку наношували собі муку, бриндзу, сир, масло, буженицю з ялівок так, аби мати що їсти через усю зиму. Мали опришки і знайомих людей, до котрих зношували усякі речі, а ті люди годували їх за це взимку. Носили їсти, горілки та усякі достатки. Опришки добре знали таких людей і ходили до них. Бувало, наносять до Паліїв буженині, полотна та усяких уборів. Розказують, Олексиха Паліївська, Маріка Шекерик, моя прабабка, всіх дівчат віддала й на них і раз рукою не кивнула — усе опришки назношували, що лиш було треба.

Опришки не раз взимку наймалися до газдів за слуг. І так перезимовували.

Як вже мають розходитися осінню, то збираються докупи. При ватажкові Василюковому сходилися на полонині Стовпці і баювали на Василюковім верху. І по три дні там пили та стріляли. Як так побаюють, скільки їм хочеться, то тоді розходяться. А навесні, на святого Юрія, мали знову зійтися докупи на означенім місці.

Отаке було життя опришків. Так розказував мені про опришків мій дедя Дмитро Шекерик-Деників, 78-річний. Не раз дедя говорив це з великим запалом та охотою.

джерело матеріалу: Збірник Ходили Опришки, Іван Сенько

AddThis Social Bookmark Button

Прокоментувати:

blog comments powered by Disqus