Тмутороканське князівство
Тмутороканське князівство - південноруське князвство, військово-політичний і економічний центр, розташоване на березі Керченської протоки (Боспорі Кіммерійському), на місці колишньої Гермонаси й Таманського півострова. Було утворене після розгрому Святославом Ігоровичем Хозарського каганату. Руські володарі контролювали цей край майже 100 років. Сама назва "Тмуторокань" може бути слов'янською версією грецької або хозарської назви давнього міста Таматарха (грец.) або Тумен-Тархан (хоз.), яке лежало колись на місці Тмуторокані. Стародавній твір X ст. під назвою "Кембриджський документ" (названий за місцем зберігання), який розповідає про хозарських юдеїв, а також сусідніх з ними народів, зокрема аланів, подає дає цікаве свідчення про захоплення міста Самкерц "царем русів Х-л-г-у" (HLGW), тобто Helgi-Хельгу-Олег. Деякі історики припускають, що ним може бути князь Олег Віщий, але автентичність та достовірність Кембриджського документу досі до кінця не доведена.
Тмуторокань була важливим торговим містом з морським портом. Вперше в літописі як князівство згадується під 988 роком, коли Володимир Великий передав його своєму синові Мстиславові. Після переможної війни з братом Ярославом Мудрим у 1024 році Мстислав одержав разом з Чернігівським і Тмутороканське князівство. Це об'єднання тривало формально аж до кінця існування князівства. Приналежність до київської держави спричинила зміцнення руського елементу. Для Київської Русі Тмутороканське князівство було не лише міцним стратегічним пунктом, а й важливою торговою колонією та вікном на Близький Схід.
Тмуторокань була колоритним місто, у якому співіснували представники багатьох народів і етносів. Тут жили греки, алани, хозари, касоги, зиги, черкеси, адиги, болгари. Літописи, зокрема "Повість времяних літ" та "Слово о полку Ігоревім", розповідають про похід тмутороканського князя Мстислава Володимировича на касозького (черкеського) богатиря Редедю. Долю цього походу вирішив двобій між ними обома. У висновку, князь Мстислав переміг Редедю, захопив землю, а касогів обложив даниною.
По смерті князя Мстислава (1036) Тмутороканське князівство опинилося у складі об'єднаної держави Ярослава Мудрого, а по його смерті (1054) перейшло до його сина, чернігівського князя Святослава, який посадив на Тмутороканський престол свого сина Гліба. 1064 року Тмутороканське князівство захопив князь-вигнанець Ростислав Володимирович, онук Ярослава Мудрого, і правив ним з недовгою перервою до 1067, коли греки, боячись зростання князівства, отруїли Ростислава. До Тмуторокані повернувся Гліб Святославич, який правив тут у 1068. Пізніше дійшло до боротьби за Тмутороканське князівство між синами чернігівського князя Святослава Ярославича — Романом і Олегом та Всеволодом і Із'яславом Ярославичем, в яку втручалися половці, хозари і греки. 1079 Романа вбили половці, а його брат Олег потрапив у полон до хозарів, які його передали грекам. 1083 Олег повернувся і вдруге оволодів з допомогою грецького війська Тмутороканським князівством, але, здобувши 1094 батьківську спадщину Чернігів, вже не повернувся до Тмуторокані. Після 1094 Тмутороканське князівство не згадується. У зв'язку з міжусобною боротьбою князів за нього і посиленням тиску половців воно втратило зв'язок з іншими українськими землями. Деякі історики припускають, що Тмутороканське князівство існувало й надалі — спершу під зверхністю половців, пізніше Візантії — до 13 ст., коли його остаточно знищили татари. Висувається також гіпотеза про виверження вулкану, або землетрус про що ніби-то свідчать археологічні знахідки цього періоду в Корсуні та інших містах Боспору.
Пізніше територія перейшла під владу Візантії, в середині 13 століття під панування Золотої Орди (під назвою Матрики). У 15 столітті була генуезькою колонією, потім зруйнована турками і татарами.
Тмутороканський камінь
Тмутороканський камінь - одна з найцінніших пам’яток ранньої історії Русі-України, яка безпосередньо пов’язана також з минулим Тавриди. Цей камінь знайшов ще 1792 року на Тамані Антін Головатий (1744 — 1797), уславлений козацький лицар, котрий домігся 1792 року переведення козаків на Кубань; з 1796 р. — кошовий отаман Чорноморського війська. Знахідка та оприлюднення Антоном Головатим «Тмутороканського каменя» робить цього воїна одним із перших українських археологів, тонким знавцем далекої минувшини.
Текст пам’ятки описує географічні виміри 1068 р., проведені князем Глібом Святославичем (помер 30.05.1078), сином Святослава Ярославича, Великого князя київського в 1073 — 1076 рр. Ім’я князя Гліба в ті часи було добре відоме, про що свідчить, наприклад, Літопис руський.
Довжина плити 2,25 м, ширина 70 см, товщина 24 см. Вага близько 850 кг. Напис: "Въ лѣто 6576 індикта 6[4] Глѣбъ кнѧзь мѣрилъ мо<ре> по лєду ѿ Тъмутороканѧ до Кърчєва 10000 и 4000 сѧжє<нъ>"
Так, року 6572 (1064) літописець записує: «Утік Ростислав, син Володимирів, онук Ярославів, до Тмутороканя, і з ним утік воєвода Порей і Вишата, син Остромира, воєводи новгородського. І, прибувши, вигнав він Гліба із Тмутороканя, а сам сів замість нього».
Та наступного року князь Святослав сам вирушив до Тмутороканя і відновив справедливість, хоча через якийсь час усе повторилося і Гліб знову вирушив до батька за підтримкою. Повернувся знову, але спокою не було. Згодом княжив у Новгороді, де уславився як палкий оборонець християнства. Зокрема, коли якийсь місцевий волхв удав із себе Бога і ганив єпископа Феодора, то люди пішли за цим язичником; тоді Гліб узяв сокиру «під полу», пішов до волхва і потяв його. Щоправда, сам князь Гліб також був убитий у Заволоччі; «тіло ж його покладено було в Чернігові за святим Спасом місяця липня у двадцять і третій день».
Тмуторокань - місто, центр Тмутороканського князівства. Розташовувалося на Таманському півострові на місці колишньої грецької колонії Гермонаси (заснованої у 6 ст. до Р. Х.) і теперішньої станиці Таманської (Кубань). Через місто підтримувалися політичні й економічні зв'язки Русі з Візантією і Північним Кавказом. Під 988 роком у «Повісті минулих літ» вперше згадується один із дванадцяти синів великого князя Володимира Святого — Мстислав. Там же повідомляється, що батько наділив Мстислава Тмутороканською землею.
Унікальність напису на Тмутаранському камені викликала жваву дискусію про його автентичність. Його досліджували історики А. Оленін, А. Спіцин, Б. Рибаков, А. Монґайт, американський історик B. J. Boek. Непідробленість напису довела А. О. Мединцева в спеціальній праці: Медынцева А. А. Тмутараканский камень (М., 1979). Відомості напису повністю підтверджуються даними літописних давньоруських джерел. У 1068 році у Тмуторокані дійсно князював Гліб Святославич, який згодом був новгородським князем. У Візантії відлік років ішов по індиктах, що подано тут правильно. Відстань від Тмуторокані (сучасна Тамань) до Керчі рівно 23 км, що повністю відповідає відстані у 14 000 махових сажень. Проведена наукова експертиза (палеографії літер, ідентифікації князя, перевірка сучасними методами відстані між поіменованими пунктами) підтверджує давньоруське походження пам'ятки. Науково-природничими методами археометрії камінь не досліджували. На місці знахідки археологи виявили споруди літописного міста — центру Тмутороканського князівства. З 1857 року Тмутороканський камінь зберігається в Ермітажі (Санкт-Петербург).
Залишки Тмуторокані знайшла у 1930 році Таманська експедиція на чолі з А. Міллером. Тоді виявилося, що княжа Тмуторокань була оселею міського типу з великою кількістю скупчених кам'яних будинків, збудованих із сірого ґраніту. Цей граніт довозили туди кораблями з околиць Києва, які в поворотну сторону завантажувалися збіжжям і рибою. Дослідження Тмуторокані припинилися після заслання А.Міллера в 1933 році, продовжив їх Борис Рибаков лише у 1952-53 рр. Ці дослідження Тмуторокані та інших осель на Кубані та Приазов'ї стверджують посвідчення арабських мандрівників IX-X століття про існування трьох частин Давньої Русі:
"Русь складається з трьох племен, - писав аль-Балхі, - з них одне ближче до Булгару, а цар його живе в місті, званому Куяба, що більше за Булгар. Друге плем'я, далі від першого зветься Славія. Ще одне плем'я зветься Артанія, а цар його живе в Арті."
На даний момент історики поки що не зійшлися до однієї думки як саме трактувати повідомлення арабського мандрівника. Проте, більшість згідна, що Куяба - це Київ, Славія - це новгородські словени, а щодо Артанії до останнього часу не було встановленої думки, чимало істориків взагалі відкидають існування цієї території. Але інші, і між ними М.Грушевський, вважали Артанію за третій центр Русі в Приазов'ї. Ця остання гіпотеза знайшла своє підтвердження в археологічних дослідах. На самому Тмутороканському городищі знайдено дві печатки з написом "От Ратибора". Такі ж печатки знайдені у Києві та Корсуні. Печатки ці мабуть належали тмутороканському посаднику Ратибору, якого згадували в джерелах, що коли хозари захопили у 1079 році князя Олега Святославича і повезли його за море в Царгород, то князь Всеволод (Ярославич київський) призначив туди посадника Ратибора. Знайдено і три монети Олега Святославича, що княжив у Тмуторокані в 1077-79 рр. Знайдено й інші цікаві речі, як от платівку з тризубом князя Мстислава Володимировича, що княжив у Тмуторокані в роки 987-1022.
Археолог Міллер Михайло Олександрович (1883-1968) зробив такий висновок:
"Слов'янські міста та селища являють собою той третій центр Русі, що про нього свідчать стародавні джерела, називаючи його ТАНІЯ. Є підстави думати, що колонізація цього краю, бодай північного Надозів’я почалася ще до походів Святослава, десь на початку X ст. Масове заселення Надозів’я відбулося після зруйнування Саркела та його приєднання до Київської держави (965—967). Внаслідок звільнення цього краю від хозар, тут створилося нове слов’янське князівство — Тмутороканське. Адміністративним центром його зробилась Тмуторокань, а промисловим та торговельним центром — Біла Вежа над Доном. Терени Тмутороканського князівства не були заселені слов’янами всуціль, і селища лежали лише по течії більших рік. Посилення половців, а разом з тим і їхніх нападів та грабунків робить неможливим дальше існування селищ із сільським господарством. Слов’янське сільське населення відходить назад до Дніпра. Вже 1094 року князь Олег залишає Тмутотокань і йде відвойовувати свою «отчину» — Чернігів. З того часу зникають відомості про Тмуторовань в літописі." (Наук. 36. УВАН 1952. І, ст. 58—59).
Критика: Першим у автентичності каменя засумнівався академік Петер-Симон Паллас, а вслід за ним і інші історики. Вони зазначали, що ні європейські хроніки, ні арабські, ні візантійські літописи, ні в XI, ні в XII, ні в наступних століттях нічого про загадкове князівство на березі Азова не згадували. 1901 року академік Олександр Спіцин зазначив, що Тмутаракані не існувало взагалі. Французький вчений Андре Мазон 1940 року в своїй книзі довів, що Тмутараканський камінь був майстерною підробкою XVIII століття. Серед вчених, які заперечують автентичність Тмутаракані, був відомий краєзнавець та історик Михайло Успенський.
