СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

Головна Закарпаття ЗАКАРПАТСЬКІ УКРАЇНЦІ: ТЕРИТОРІЯ ЇХНЬОГО ПРОЖИВАННЯ, ЇХНІ ПРОМИСЛИ ТА ЇХНЯ ІСТОРІЯ

ЗАКАРПАТСЬКІ УКРАЇНЦІ: ТЕРИТОРІЯ ЇХНЬОГО ПРОЖИВАННЯ, ЇХНІ ПРОМИСЛИ ТА ЇХНЯ ІСТОРІЯ

e-mail Друк
Рейтинг 5.0 з 5. Голосів: 1

Untit4424242242442rwrwwrrwwrwr42242442led-1Українці Закарпаття не творять якоїсь однорідної людської маси, серед них можна виразно виокремити три основні групи та кілька підгруп.
Основні групи такі:
А. Верховинці  (Verchovinci, горяни – від українського слова verch = вершина, гора) у гористих районах Мармароського , Березького  та Ужанського  комітатів , які безпосередньо межують з Галичиною.
Б. Долиняни або блахи  (Dolynjane або Blachy, власне Wlachy, мешканці долин) у більш низинних районах вище названих комітатів, а також у Сатмарському , Уґочанському  та Саболчському  комітатах.
В. Більше чи менше пословачені українці у Земплинському, Шариському, Абауйському  та Спиському  комітатах, до яких як їхнє відгалуження потрібно зарахувати також українські колонії в інших частинах Угорщини?.

 

А. Верховинці

З-поміж закарпатських українців у найчистішому вигляді заховали до наших днів свій первісний тип – а саме міцного пастушого народу. Порівняно з іншими українцями вони вирізняються дещо піднятими широкими грудьми, з якими по-особливому контрастують худі стегна та крилоподібно розставлені плечі, а також більшою кремезністю тіла, сталевою міццю м’язів та своєю зовнішністю, яка здебільшого викликає повагу. Чоловіче обличчя у профіль є приємним, однак загалом його не назвеш гарним. Його спотворює незвичайна ширина лобової кістки, помітне випинання виличних кісток та підкреслені жувальні м’язи. Широкий проріз рота обрамлюють тонкі губи; боязкі, здебільшого сірі очі, затінені густими дугоподібними бровами; обличчя має свіжий колір, важко, щоправда, сказати, щоб воно випромінювало здоров’я; міміка однак невиразна, і в ній проявляється якась байдужість. Значно милішими є жінки, у яких приваблює граціозна миловидність, витончено заокруглене обличчя, неймовірно мала стопа та часто палкі очі. Проте вони дуже швидко старіють, під тягарем важкої роботи скоро хиляться їхні плечі. В обох статей домінує коричневий колір волосся, який у дорослих чоловіків зрештою перемінюється у рудуватий, і особливо бороди вирізняються таким колоритом. Серед дітей можна відшукати багато світловолосих блондинів, які з віком наближаються до вищеописаного типу волосся. Літні чоловіки полюбляють носити довгі бороди, які однак рідко коли побачиш серед молодих чоловіків. Різні спотворення як наслідок захворювання на зоб трапляються у Заброді, Кострині, Перечині, Верховині Бистрій, Ростоцькій Пастелі в Ужанському комітаті, біля сіл Сускове і Плоске у Березькому, а також біля Рахова й Вишова у Мармароському комітаті. Найпоширенішими хворобами на Верховині є дизентерія з гастрично-біліозними ускладненнями, ревматична і подагрична пропасниця із набряканням суглобів, короста як наслідок неохайності, біль в очах як наслідок суворого клімату та перебування у курних приміщеннях, застої та набрякання залоз у нижній частині тіла як наслідок надмірності у споживанні грубої їжі, а також катаральні запалення легень і плеврит. Туберкульоз тут ще майже невідомий, натомість, на жаль, поширюється золотуха. Психічні хвороби (здебільшого як наслідок безмірного пияцтва) частіше трапляються у Мармароському комітаті, досить рідко в Ужанському і майже цілком невідомі у Березькому та Уґочанському комітатах. Принаймні у 1858 р. в обох вищеназваних комітатах було медично обстежено чотири випадки таких захворювань, тоді як у Мармароському – 83, а в Ужанському комітаті – 19 випадків. У середньому верховинці досягають досить похилого віку. Так, у 1857 р. на 56 321 особу чоловічого населення у повітах Хуст, Рахів, Волове, Нижні Верецьки та Великий Березний припадало 2 790 чоловіків віком понад 60 років (тобто, приб¬лиз¬но на кожні 20 чоловіків припадав один такий старець), а з 56 487 жінок такого віку сягнуло 1 900 осіб. У кожному селі можна зустріти 80-літніх людей.

Верховинець загалом добродушний, слухняний та послужливий, проте – ненадійний. Він охоче працює, якщо йому усміхається перспектива швидкого та певного заробітку, але без надто тривалого докладання зусиль. В іншому випадку він із розчаруванням і відразою опустить руки та чекатиме від долі кращих часів. Але якщо його життю чи власності загрожує явна небезпека, він швидко зривається до найактивнішого опору, демонструючи тоді таку відвагу, яка інколи вже межує з відчайдушністю. Серед чоловічого населення Верховини знайдеться чимало таких, які можуть похвалитися тим, що боролися з ведмедями й перемагали їх у поєдинку за допомогою хіба що якоїсь рогачки чи ножа. Та зазвичай верховинець радше уникатиме, аніж шукатиме собі небезпеки, а щоб зумисне наражатися на неї – це вже зовсім не його справа. Однак є й винятки з цього правила, до яких, наприклад, можна зарахувати єгеря з Люти Івана Суслю, який полюбляє вистежувати ведмедів у їхніх барлогах і викрав звідти вже не одне ведмежа.

Верховинець ощадливий і загалом хороший господар. Проте він не любить братися за довготермінові справи та ризикувати заради чогось невідомого. Характеристичним з цього погляду є те, що в цілій Верховині є лише одна застрахована селянська хата, а саме Василя Корена з Волосянки, села, розташованого на тракті з Ужку до Великого Березного, і що саме цей селянин серед своїх одноплемінників має славу великого багача, оскільки зберігає у своїй скрині кілька мішечків з талярами. Улюбленим заняттям верховинця є скотарство та тісно пов’язана з ним торгівля скотом, яку деякі з них провадять досить жваво. Теперішній громадський суддя села Чорноголова Гриць Лешко, наприклад, упродовж кількох років заробив на цьому статок у розмірі 10 000 австрійських флоринів і тому тепер також славиться великими багатствами.

Духовна обдарованість та розумові здібності верховинця є значно різноманітнішими, ніж зазвичай вважають. Він має талант до усних рахунків, міцну пам’ять і надзвичайно жваву фантазію – (так, для прикладу, холеру 1831 року він зображує товстотілим, опухлим жебраком, який носить на животі та плечах два підковоподібні знаки; чуму 1571 року він уявляє собі жалюгідною дитиною, яка невдоволено схлипує; чуму 1586 року – худющою, кровожерною бабою; неврожай 1854 – зачахлим від сухот, блідим жебраком і т.д.) – та інколи досягає прекрасних успіхів у царині механіки. Так, у наші дні у Верховині живе простий селянин на ім’я Дмитро Дранчак, який без жодної фахової підготовки, винятково як справжній самоук здобув собі славу вправного майстра зводити мости й упродовж цілого року займається виконанням пов’язаних з цією справою замовлень фінансового уряду. Проте шкільна освіта сільської молоді, яка власне і мала би розбуджувати приспані таланти, не піднімається, на жаль, вище елементарних найнеобхідніших знань; так що більшість населення Верховини не вміє ні читати, ні писати. Двері нормальних шкіл та гімназій відкриваються, як правило, лише перед синами священиків, які проте рідко коли готують себе до якоїсь іншої професії, аніж заняття своїх батьків. Гімназіальні вчителі з Ужгорода, Пряшева та Кошиці зрештою лише позитивно відгукуються про успіхи цих школярів. Серед них трапляється не одна розумна голова, про яку можна лишень пожалкувати, що ця пристрасть до священичого сану, яка вражаюче успадковується від покоління до покоління у священичих родинах і породжує отой огидний кастовий дух, відірве їх від ґрунтовної наукової освіти та прирече на поступове оселянення в середовищі нижчих за своїм походженням елементів. Лише небагатьом з них судилося уникнути цієї долі, і до таких найперше належить мій шановний приятель, архідиякон Євген Бачинський  з Люти, чий трактат про Верховину написаний так докладно, натхненно й піднесено, що я щиро жалкую, що не маю змоги подати його тут як загальнозрозумілий доказ усього вищесказаного зі збереженням оригінального тексту, оскільки він доступний мені угорською мовою. Звинувачування верховинців у ледарстві та невправності в тесляруванні й інших роботах з деревом, які лунають особливо з мадярського боку, не мають під собою жодних підстав, так само, як і докори у невдячності, з якими мадяри накидаються на румунів, про що один англійський письменник-мандрівник Джон Пейджет Еск (John Paget Esqu) справедливо зазначав: було б, все ж таки, безглуздям вимагати від румунів вдячності, не давши їм перед цим навіть можливості спізнати це почуття. Так, із одного земельного кадастру ужгородського дистрикту за 1691 рік чітко бачимо, що вже тоді селяни зі Стричави, Княгині, Домашина та Буківця служили мулярами, ковалями, теслями і ґонтарями в ужгородському замку, і якщо з того часу знання цих ремесел у них занепало, то сталося це лишень унаслідок нехтування, якого вони зазнали новішими часами при найманні відповідної робочої сили, про що мова піде далі.

Невгамовна пристрасть до мандрівок щороку жене верховинця у літню пору (хоча загалом все ж не так часто, як інших закарпатських українців) у низини на протилежному березі Тиси, де він на польових роботах заробляє собі збіжжя й гроші, при цьому однак нерідко занехаявши власне господарство, і тому, зрештою, не завжди отримує від цього справжню вигоду.

З погляду моралі схильність верховинця до надмірного вживання горілки та підступність, до якої він часто вдається, – підкреслюють як його вади; натомість порядність у комерції, повагу до чужої власності та послужливість зараховують до його чеснот. Наприклад, у заселеному майже без винятку верховинцями Великоберезянському повіті упродовж 1858 року при загальній кількості населення у приблизно 24 000 душ було заведено тільки 78 карних справ за фактами злочинів і порушень, і то скоє¬них головно проти ізраїльтян (через лихварство, використання фальшивих мірок та ваг тощо), і не більше 15 осіб за ці порушення було покарано. Серед них – п’ятеро наклепників, один чоловік, який збезчестив дівчину, пообіцявши одружитися з нею, та одна жінка, яка намагалася схилити службовця до зловживання службовим становищем. Інші карні справи стосувалися образ громадських урядовців, охоронців правопорядку та слуг, одного важкого тілесного ушкодження внаслідок необережної поведінки та бездіяльності щодо заяви про уражену сказом тварину – отже, ексцеси, що не є наслідком морального зіпсуття, але сталися почасти через якусь раптову кривду, почасти через необережність. 1857 року у вищеназваному повіті всього лише три правопорушення були визнані такими, що заслуговують на покарання.

Верховинець є миролюбним сусідом, який завжди готовий прийти на допомогу, співчутливим товаришем та вірним підлеглим, допоки якісь зовнішні чинники не нададуть його думкам іншого спрямування, що при його загальновідомій нерішучості зазвичай може легко статися, особливо, коли його благородні поривання та голос сумління заглушить вживання спиртних напоїв. Бо верховинця з пляшкою горілки у руці можна як довести до найшаленішого безумства, так і спонукати до найнапруженішої праці. Він бездумно іде услід за кивком кожного, хто пообіцяє йому вгамувати цю його могутню пристрасть.

Великою і справді зворушливою є його повага до літніх людей та любов до батьків і родичів. Усі члени родини мають звичай звертатися один до одного на "ти", і кожен завжди готовий поступитися іншому, якщо це спрямовано на користь загальному добробуту сім’ї. Часто можна спостерігати, як 3-4 сім’ї, поєднані між собою спільним походженням, проживають разом у злагоді в злиденній хатині, перейняті якимсь справді патріархальним духом. Глава родини верховодить тут цілком на власний розсуд. Після його смерті сини, як правило, не відокремлюються, але спільно господарюють на нерозділеній батьківській спадщині. Коли йдеться про одруження дівчини, то батьки самі вибирають їй нареченого і при цьому лише зрідка наштовхуються на протест з боку нареченої, яка, звичайно, часто є ще дити¬ною і, допоки цей передчасно укладений шлюб набуде чинності, матиме досить часу, щоб змиритися зі своєю долею.

Зустрівшись на вулиці у тверезому стані, верховинці вітають один одного з такою пошаною, яка у чужинця викликає посмішку. Правою рукою вони здіймають капелюха чи шапку, поправляючи в той час лівою розкуйовджене волосся, тоді вітають один одного за руку і, потискуючи її, протяжно промовляють особливе привітання: "Дай, Боже!"  У неділю та на великі свята вони цілують один одного як закохані у щоки або в чоло. Молодиці та дівчата часто навіть шанобливо цілують старших жінок у руки, а ті навзаєм якнайніжніше їх пригортають та винагоро¬джують благословенням.

Статевий блуд, зазвичай, не є рідкістю, про що свідчить уже хоч би значне поширення сифілісу (в окремих місцевостях, як, наприклад, у Ясинянському лісовому окрузі , навіть вважають, що його неможливо викорінити); та не дивлячись на те, що ця хвороба поширюється також і в подружжі через недбайливе ставлення гірських мешканців до її лікування і через це виступає переважно у вторинних проявах, все ж це явище спричинене тут, як і в альпійських краях, менше якоюсь рафінованою хтивістю, але більше тими спокусами, на які пастуше життя з цього погляду, як відомо, є надзвичайно щедрим, а також буйністю природних пристрастей на свіжому повітрі високогір’я?.

Причиною частих випадків дезертирства – основного лиха для призваних на військову службу верховинців, є туга за батьківщиною, яка однаковою мірою опановує усіх горян, як тільки вони покидають свої гори й опиняються в чужому краї.

До крадіжки верховинець вдається лише тоді, коли його до цього спонукують муки голоду. Найкращим доказом цього є цілковита відсутність якихось запобіжних заходів проти крадіжок та розбійницьких нападів у верховинських громадах. Самі огорожі, якими тут і там оточені одиноко розташовані селянські садиби, як і ті не¬чис¬лен¬ні засуви на нещільно припасованих дверях, мають за мету не стільки перешкодити таким злочинним замахам, яких тут ніхто й не сподівається, скільки лише вберегти передпокій та житлові приміщення від надокучливої худоби.

З релігійного погляду населення Верховини сліпо додержується успадкованих приписів так званої старої віри або радше тої, почасти вже перекрученої, традиції, яку вони через свою неосвіченість вважають цією старою вірою, і різко виступити проти якої через загрозу для власного авторитету не наважується навіть сам священик, незважаючи на ту велику повагу, яку верховинці загалом виявляють до священичого сану. У деяких долинах цей авторитет зокрема постраждав через занадто ретельне збирання так званих лектикальних податків, від отримання яких українське духовенство почасти вважає залежним власне матеріальне забезпечення. Та навіть незважаючи на це, священики й надалі користуються серед верховинців навряд чи деінде ще відомою пошаною, оскільки вони, як уже було сказано, мають достатньо розуму, щоб не торкатися дражливих догматичних питань та шанувати пов’язані з ними забобони. В іншому випадку священик швидко втрачає довіру своєї парафії; і не раз траплялося, що навіть просте вилучення з церкви якогось незграбного зображення, яке однак перебувало там з давніх-давен, здіймало обурення віруючих й накликало на цього духовного пастиря серйозні неприємності. А все тому, що верховинець, так само, як і інші українці, цінить церковну ікону тим вище, чим більше вона потемніє від пилу століть, і любить такі графічні зображення, які дають його фантазії грубу поживу. Тому-то також і в деяких сільських церквах можна побачити на стінах втілені за допомогою пензля образи усіх мислимих пороків, а у частині, що призначена для жінок, – зображення усіляких жахливих сцен.

З-поміж забобонних уявлень, якими затуманений їхній розум, найстрахітливішими є вірування у так званих упирів, тобто привидів-кровопивців, які, блукаючи нічною порою, нападають на ту чи ту людину і потаємно її вбивають. У давніші часи було цілком звичним явищем, що тих людей, які за життя славилися чарівництвом, після смерті вважали упирами і гадали, що їх можна було знешкодити, лише викопавши, розчленувавши та спаливши їхні трупи. Навіть ще у 1817 році під час тодішнього голоду, який викосив багато людей і тварин, у мукачівському дистрикті з цієї причини було осквернено чимало трупів, і хоча при цьому вдавалися до спалення, все ж таки серце викопаного трупа ще пробивали гострим кілком, а голову відтинали і клали поміж ніг. І відбувалося все це незважаючи на застереження й протести священицтва і не дивлячись на те, що ще 80 років тому тодішній префект панства вживав рішучі заходи для викорінення цього безчинства. Проте цілковито цей забобон не зник ще й досі. Дуже поширеним є також вірування у діяльні втручання втіленого чорта. Про такі вірування нагадують не лише численні "чортові каміння", тобто уламки скель, які порозкидав чорт, перелітаючи місцевістю, але також детальні перекази про викрадення, до яких він вдавався, про його злі збиткування над пастухами і т. ін. То він з’являється як щось подібне до Рюбецаля , то як крилатий дракон. Взагалі верховинцеві подобаються усілякі наївні легенди, як це ось, для прикладу, у долині річки Тур’ї роз¬пові¬дають, що колись давно два велетні, які косили траву на протилежних гірських хребтах, перекинулись якось один з одним своїми мантачками; їхні успішні могутні кидки додали їм сміливості, і підкорили вони собі увесь довколишній край й почали мордувати усіх його мешканців, аж допоки князь цієї землі нарешті не прогнав їх геть. Проте у верховинців не бракує також і прекрасних легенд, в основі яких лежить глибокий зміст або ж ніжне почуття. До таких я зараховую поширену на Мармарощині легенду про попа Івана, який, шукаючи свою жінку, викрадену одним розбійником, згинув від смертельної утоми на вершині гори, названій згодом його ім’ям, у той час як його дружина у розпачі заподіяла собі смерть на вершині, названій на її честь Попадею (правильніше "Попад’я") . Далі потрібно згадати відому там само легенду про дівчину Джуму (Чуму) , яку вважають засновницею поселення Чумалеве (Dћumanfаlva), і яка на віки вічні убезпечила землі цього поселення від загрози чуми у той спосіб, що наказала двом братам-близнюкам оборати це поселення довкола упряжкою із двох волів-близнюків; потім – легенду про зловісний шум ріки Тереблі поблизу села Дулове, який оглушує тих, хто хоче переправитися через цю ріку, й заманює їх у глибочінь; і нарешті – легенду про утоплені дзвони, що, як тільки наближається якесь нещастя, озиваються жалібним звуком зі своєї водяної могили, у якій вони спочивають.

Не менш привабливими є й деякі звичаї та обряди верховинців-українців.
Напередодні вінчання подружньої пари родичі та друзі заручених збираються у домі молодої і танцюють там упродовж цілої ночі так званий "танець пирога" (гуски) , який отримав таку назву від великої кількості спечених на весілля гускоподібних пирогів (гуски). Як тільки настане ранок, наречений і наречена вмиваються у найближчому потічку або, за відсутності протічної води, біля криниці. У воду, яку для цього використовують, присутні гості вкидають мідяки. Після цього запрошені на весілля жінки ("свахи" або "свашки")  сідають за стіл і плетуть вінки з барвінку, вівсяного колосся та часнику, в той час, як весільний староста (єфнарь), тобто запрошений батьками обох сторін для провадження весільних обрядів церемоній мейстер, щедро частує їх горілкою. Коли вінки готові, їх кладуть на миску, яку ставлять на розстелений рушник. У той самий час молодята, які перебували десь серед присутніх і звичайно теж брали участь у танцях, піднімаються на лаву, що стоїть позаду обіднього стола, а весільні жінки посипають їх вівсом, щоб на них зійшла щедра благодать. Тим часом "єфнарь" благословляє вінки, поливає їх горілкою, а після цього, накривши поблагословлені вінки кінцями розстеленого рушника, бере тарілку на голову, вила¬зить з нею на стіл і в такій позі від імені молодих зворушливими словами прощається з їхніми батьками, після чого діти й батьки на прощання цілуються, голосно оплакуючи розлуку. Закінчує цю справді зворушливу церемонію накладання вінків та розпускання заплетеного волосся нареченої, яке тепер, м’яко спадаючи на потилицю молодої, надає їй безутішного вигляду, у той час як весільні жінки безперервно співають прощальні пісні.

Після цієї церемонії подружня пара разом із весільними гостями і, звичайно, у супроводі музики вирушає до церкви, де її згідно з усталеним ритуалом вінчає священик. Коли цей обов’язок сповнено, "староста", який поряд з "єфнарем" наглядає за весільними урочистостями як уповноважений від молодого, супроводжує молоду до дому молодого, водночас туди ж переносять й усе рухоме майно, яке належить до її посагу. Під вечір знову відбуваються танці, і ці веселощі тривають, перериваючись лише забобонними умиваннями, щонайменше до ранку наступного дня, а часто й три-чотири доби.

Українська дівчина, чи то будучи ще зовсім молоденькою, чи вже зарученою, а також і в сам день весілля, витає у своїх думках наче поет. Її мова багата образами й позначена рисами глибокого почуття. У смутних піснях вона прощається з усім, що було колись їй любим і дорогим у батьківській оселі: вона промовляє до печі, яка її зігрівала; вона дякує віконним шибкам, крізь які вперше побачила нареченого; вона не забуває навіть про домашню кішку та собаку, який вірно стереже хату. І коли чоловік дає їй знак іти з ним до весільної комори, тоді вона бере зі собою грудочку цукру, про яку повинна подбати заздалегідь, виторгувавши її у сільського крамаря-жида, щоб, прокинувшись наступного ранку, подати її чоловікові з побажанням, аби подружнє життя було для нього таким солодким, як цей цукор?.

Новонароджених дітей перед хрещенням повитуха занурює у крижану воду, в яку заздалегідь поклали усілякі трави, що їх вважають чудодійними. У день, коли повинні відбутися хрестини, у домі породіллі збирається багато хресних батьків ("куми" або "кмотри") , де їх найперше частують ситним сніданком. Потім вони вирушають з похресником до церкви. Після повернення на них чекає ще краща гостина, під час якої стократно виголошують тости, читають імпровізовані вірші та висловлюють найрізноманітніші побажання щастя, хоч і не завжди доладно. Наприкінці хрестинного бенкету на дерев’яній тарілочці пускають келих горілки, який гості до верху на¬пов¬нюють мідними монетами. Таким ось способом наповнену посудину повитуха подає породіллі, яка горілку випиває, а гроші витрушує собі на груди, щоб новонароджена дитина вже з молоком матері увібрала також і любов до грошей і в майбутньому якомога наполегливіше прагнула їх здобути.

Якщо на Верховині в українській селянській родині хтось помирає, то усі присутні в хаті починають страшенно голосити, при цьому, зазвичай, сплескуючи долонями над головою та заламуючи руки. На цей знак усі сусіди збираються до небіжчика. Труп роздягають, кладуть у великі ночви, обливають теплою водою, чоловікам зго¬люють ледь помітну бороду та розгладжують волосся. Після того, як небіжчика вберуть у його святковий одяг і закладуть йому на голову його улюблений капелюх або хутряну шапку, яку він зажди носив, його кладуть на сіно і накривають грубим лляним полотном. На наступну ніч разом із засмученою сім’єю залишаються сусіди, й усі разом проводять ніч, розповідаючи підбадьорливі історії. Безпосередньо перед похороном небіжчика кладуть у труну, у яку йому поряд із такими його улюбленими речами, як пастуша сопілка або батіг, чи кишеньковий ножик, дають також із собою на дорогу гроші. Коли труну закривають, то ті, хто зібрався на похорон, пересувають у хаті всі домашні речі з їхніх старих місць, щоб ніщо тут більше не на¬гадувало про присутність небіжчика. Винісши труну до сіней, її кладуть на вів¬ся¬ний пиріг та на грудку солі, які кидають під неї, а потім тричі стукають труною об поріг ґанку, зві¬ща¬ючи цим також і будівлю, що один з її мешканців прощається з нею. Коли покійника несуть на цвинтар, то повітря здригається від ридань, що наче останній поклін летять услід за ним, та від красномовної похвали на його адресу. Увесь життєвий шлях небіжчика часто розкривають у римованих віршах або ж за допомогою асонансів у супроводі плачу, і чим голосніше лунають ці голоси, тим глиб¬ше закарбовується спогад про покійника у пам’яті тих, хто його пережив. Після похорону всі ті, хто проводив покійника в останню дорогу, збираються на досить-таки скромну гостину, а також залишаються разом на ще одну ніч, щоб, по змозі, розділити скорботу родичів покійного.

Надзвичайно урочисто святкують верховинці Великдень.
Уже заздалегідь, інколи ще на початку 40-денного посту кожна господиня дбає про те, щоб запастися пшеничним борошном, з якого вона згодом, у великодню суботу, спече великий подовгастий чи круглий хліб, який називається "паска" (з грецької ?????). З початком великодньої неділі цю паску разом із копченим м’ясом, фарбованими й нефарбованими яйцями, салом, шинкою, головками часнику й цибулі, кількома грудками солі та пляшкою горілки відразу ж кладуть у бесаги , вантажать коневі на спину і в такий спосіб везуть до церкви, а бідняк, який не має у своєму розпоря¬джен¬ні коня, волочить це все на плечах. А відбувається усе це за темної ночі, бо сонце в ту пору, зазвичай, з’являється на небокраї лише десь біля п’ятої години ранку, якщо випадково місяць не освітить усе своїм світлом, при цьому всі, поспішаючи до церкви, як правило, також несуть у руках соснові лучини або запалені дерев’яні скалки, що на високогір’ї, особливо коли сніг ще не зійшов, створює надзвичайно мальовниче видовище. Перед церквою звичайні світильники замінюють на воскові свічки, що їх навіть найбідніший намагається припасти до цього свята. Потім, побожно зосередившись у молитві, кожен стає навколішки біля своє паски (цим словом звичайно називають також увесь вміст принесених до церкви бесагів) й очікує на благосло¬вен¬ня священика. Коли у супроводі визначених церемоній відбувається посвячення, що, як правило, проходить під голим небом через велику кількість віруючих, яких переважно малі церкви не можуть умістити, – довкола панує цілковита тиша. Лише дзвінкий голос священика летить у далечінь ночі. Та як тільки закінчиться молитва благословення – уся схилена до землі людська маса піднімається з колін, неначе зірвана командирським наказом, і зчиняється така метушня й біганина, ніби кожному, хто залишиться на своєму місці, загрожує неминуча загибель. Бо кожен глава родини прагне якнайшвидше дістатися до своїх з освяченою паскою, і його вже здалеку підганяють окриками члени родини й прислуга, зібравшись перед хатніми дверми. Наблизившись до свого помешкання на відстань пострілу, він щосили вигукує: "Христос воскресе!", на що йому традиційно відповідають: "Воістину воскресе!"  Витягнувши з бесагів посвячені харчі, рушник, у який вони були загорнуті, розстеляють на столі, що у житловій кімнаті, і після короткої молитви глава дому частує всіх маленькою склянкою посвяченої горілки, пригостивши доброю порцією насамперед самого себе. А тим часом господиня нарізає шматками пасхальний хліб та м’ясо, які потім разом з іншими освяченими продуктами порціями роздає усім домочадцям. Пасхальні дари щоправда швидко з’їдають, оскільки сорокаденний піст, який передував Великодню і якого українець дотримується настільки сумлінно, що жодного разу не дозволить собі упродовж цього часу торкнутися молока, яйця чи масла, а живе лишень однією сирою квашеною капустою, заправленою хіба що кількома краплями олії, та ще кукурудзяною кашею і картоплею – цілком природно, розбуджує добрий апетит до таких страв. У цей день заможніші люди обдаровують бідних паскою, а кожному пастуху добросовісно доставляють на полонину його частку свяченого.

Різдво верховинців-українців, на відміну від Великодня, складається з низки досить-таки буденних забобонних звичаїв, які завершує відвідання опівнічної служби Божої у різдвяну ніч. Упродовж дня завершують усілякі приготування до свята, поповнюють запаси горілки (по змозі піддуривши жида-шинкаря) на увесь святковий час  аж до свята Трьох Царів . Господиня увесь цей святвечірній день проводить, відварюючи горох, квасолю та гриби, потім випікає пісні пироги, богачі  та солодкі медові калачі з маком. Як тільки починає темніти, вона розтрушує по долівці житлової кімнати солому, на яку пізніше сідає, щоб квочки за її прикладом добре висиджували яйця. Потім вона перев’язує червоним поясом покладений на столі вівсяний сніп, і цей сніп тепер називають "круль", тобто король . Поряд із ним вона розстеляє на столі сіно, а також кладе стільки голівок часнику, скільки членів сім’ї мешкає у хаті. Поверх усього цього вона стелить лляний обрус. Опісля господиня негайно ж іде до стайні і дає худобі полизати солі. Якщо на господарстві є бджоли, то вона дмухає у кожен вулик стільки разів, скільки роїв бажає отримати з нього у наступному році, перев’язуючи водночас вулики ниткою з відповідною кількістю вузликів. Завершивши усі ці обов’язкові до виконання приготування, господиня повертається у кімнату, де спокійно чекає ночі. Як тільки цілком стемніє, вона йде у комору, роздягається догола, бере в руку повну миску сирої квасолі й бігає з нею голяком по кімнаті, розкидаючи квасолю на всі боки, щоб таким способом відвернути пожежу та градобій. Після цього вона одягає своє святкове вбрання і, причепурившись, повертається до кімнати, де, якщо має доньку на відданні, вмиває її водою з медом, яку після вмивання виливає у чотири кутки кімнати, щоб цей мед якнайшвидше привабив нареченого. Перед вечерею ще ставлять у піч повний горщик горілки, у який, як тільки він закипить, кидають мед. Повечерявши, всі лягають відпочити, щоб, як тільки проб’є північна година і дзво¬ни покличуть на службу, можна було чимшвидше вибратися з дому та поквапитися до церкви. Усі наступні різдвяні дні присвячені, за винятком відвідин служби Божої, самим лише частуванням, під час яких і споживають усе те, що було приготовлене на "святий вечер" .

Ще верховинці відзначають свято Івана Хрестителя (5 липня), влаштовуючи у надвечір’я свята танці навколо багаття, і цей звичай називається "Купайло"  (ймовірно, за ім’ям давньослов’янського язичницького божества, вшанування якого припадало на цей час) або "собітки" (від "собота", субота) . На найвищих гірських вершинах розпалюють купальські вогнища  (у такому значенні цей звичай відомий також і за межами Угорщини), туди ж зганяють з пасовищ худобу, прикрашену вінками та пообвішувану дзвіночками, якій відкривають морду так, щоб у неї заглянув відблиск полум’я, що вважається надійним захисним способом проти захворювання жувального апарату тварини, відомого під назвою "кордюк". Після цього дівчата, прикрашені квітами, беруться за руки і, співаючи, пританцьовують довкола багаття, а хлопці у той час б’ють дерев’яними молотами по розпечених вугляках, поклавши їх перед цим на плаский камінь та поплювавши на них; і при цьому кожного разу лунає такий тріск, наче стріляють з пістолета. Якщо жар від купальського вогнища тліє упродовж трьох днів, то українські селяни пояснюють це як знак, що буде багатий урожай, а також, що не бракуватиме женихів для їхніх доньок. Якщо ж, навпаки, багаття швидко згасне, то це викликає занепокоєння.

Про язичницькі часи нагадують також численні джерела, які вшановують як "святі води" , і навіть окремі назви місцевостей, як наприклад, Волосянка в Ужанському та Волоське (Чертіж) у Березькому комітатах, етимологію яких виводять від давньоруського пастушого божества "Волоса". Усюди можна почути також ще язичницьке прокляття "Забий тя перун!" ("Щоб тебе грім убив!") .

Улюбленим танцем українця-верховинця є так звана "коломийка" (коломайка) , тобто танець у колі, під час якого чоловік, узявшись в боки та зосередившись погля¬дом лишень на кінчиках своїх ніг, усіма мислимими способами перебирає ногами і в такій позі кружляє довкола своєї танцюристки, яка тим часом, не відриваючи від нього погляду й опустивши до низу руки, дріботить по колу. Якщо чоловік забажає, щоб його танцюристка покружляла, він вигукує раз чи двічі та плескає у долоні. Після цього він обіймає її за шию і вони обоє кружляють уперед й у зворотному на¬пря¬мі, допоки чоловік її знову не залишить, і танець не розпочнеться заново. Ніколи не танцюють кілька пар одночасно в середині танцювального майданчика, але ті, що вже танцюють, завжди звільняють місце тій парі, яка бажає покружляти. Це відбувається на тісному танцювальному майданчику у такий спосіб: чоловіки, як тільки у них виникає бажання покружляти, голосно вигукують: "У мене моя люлька випала!", і на цей умовний знак інші пари поступаються їм місцем. Після того, як одна пара досхочу накружляється, вона звільняє місце іншій парі. Музики підіграють до танцю у двохчетвертному такті.

До розваг верховинця належить також гра на пастушій флейті та козі. А втім, його пристрасть до музики вже здавна виявлялася також і у грі на інших інструмен¬тах. Особливо популярною аж до XVII ст. була гра на лірі та бандурі. Ліра служила для акомпанування народного співу, який традиційно виконували сліпці (серед яких було немало осліплених зумисне). З торбою через плече, опершись на руку жвавого хлопця-поводиря, цей український бард мандрував від села до села, від одного хутора до іншого. І жодний церковний празник не обходився без такого співця. Жа¬діб¬но прислухався люд до їхніх милозвучних розповідей, які то налаштовували на печаль, то, навпаки, розбуджували веселий настрій, і навіть давно затихнувши, ще довго затримувалися у душі загалом сприйнятливого до таких вражень верховинця.

На полонинах Мармарощини, а також Ужанського та Березького комітатів ще й донині серед пастухів побутує у вжитку духовий інструмент, який зазвичай називають "трумбет" (від тромпета) ; цілком по-особливому вигнутий та скручений зі самої лише деревної кори, він виявляє подібність до шалмей пастухів альпійських країв. Ця сурма сягає інколи висоти дорослого чоловіка, а її голосні гуки, лунаючи на далекі простори та розбиваючись об стрімкі скелі, викликають неймовірне захоплення у тих, хто мандрує горами. Скрипку та контрабас українці, зокрема верховинці, визна¬ють лише як інструменти для танцювальної музики. Українець лише зрідка випробовує свій талант у грі на цих інструментах, охоче передавши справу їхнього освоєння в руки циганам, які вже пробралися навіть у найвіддаленіші гірські присілки. Його піс¬ні звучать меланхолійно, оскільки в їхній мелодії домінує мінорний тон, а предметом зображення у текстах є здебільшого трагічні пригоди?.

Що стосується способу життя верховинця, то його харчування складається перш за все з вівсяного прісного хліба, який називається "ощипка" (або "ощипок"), та з каші з вівсяної крупи, яку називають "чир". У південній частині Верховини місце цих вівсяних страв заступає "токан" , тобто зварена з кукурудзяного борошна та заправлена бринзою каша. З овочів надають перевагу червоним бурякам, капусті, зеленій ква¬солі та молодим гарбузам (щоправда, вони у тутешньому сирому кліматі повністю так і не дозрівають), які споживають у квашеному вигляді. М’ясо вживають у їжу щонайбільше на Різдво або ж під час Великодніх свят. Масло на Верховині, незважаючи на те, що тваринництво розвинуте добре, є великою рідкістю, оскільки кожну жінку, яка захотіла би займатися його виготовленням, неодмінно зганьбили б як відьму. Також сало та яловичий лій тут майже повністю відсутні, оскільки худобу, яку селянин вирощує не для власного хатнього господарства, але щоб отримати гроші для сплати податків, змушені, як правило, швидко продавати. Такі самі справи з бринзою та з си¬ром, через що для мащення страв користуються лляною олією або сироваткою з ове¬чо¬го молока. Також майже всі курячі яйця віддають за сіль та постоли. Унаслідок цього харчування верховинця є малопоживним, а тому, правду кажучи, не його вина, коли він інколи прагне ковтком горілки зігріти свою, приречену на таке ось своєрідне розбавлення водою, а часто таки насправді попсуту кров. Біда лише, що чинить він це занадто часто.

Традиційне житло верховинця тісне, темне та неохайне. Через отвори, які замінюють собою вікна та інколи бувають величиною заледве в кулак, але ніколи не перевищують розміру в один квадратний фут , не проходить достатньо ні повітря, ані світла, щоб атмосфера всередині приміщення у зимову пору, коли двері зачинені, була сприятливою для здоров’я. І коли, незважаючи на це, люди залишаються бадьорими та мають здоровий вигляд, то це лише завдяки їхній добрій фізичній природі та наслідком того, що вони працюють переважно на свіжому повітрі. Селянські будинки самі по собі проте доволі великі, оскільки вони, як уже згадувалося, часто дають притулок трьом-чотирьом гілкам однієї і тієї ж родини, тобто поряд із батьками живуть також діти зі своїм подружжям і нащадками, дядьки та тітки, так що, зреш¬тою, нерідко в одному такому будинку мешкає 20-30 осіб. Стіни будинку складаються із розколених уздовж смерекових чи букових кругляків, які ані ззовні, ані зі середини не білять, а лишень грубо припасовують один до одного. Щілини затикають мохом, щоб перешкодити проникненню вітру та холоду. Незважаючи на такі мізерні заходи для консервації споруди, на Верховині однак можна натрапити на неймовірно давні дерев’яні хати та церкви. Так, наприклад, хата, у якій живе тепер кантар з Нової Стужиці, була збу¬до¬ва¬на 1609 р., плебанія у селі Сіль – у 1634 р., церква в селі Селіще на Мармарощині – у 1641 р., а церква з Нижньої Ясині – у 1642 р. Увійшовши через, як правило, досить маленькі хатні двері всередину будинку, потрапляємо насамперед у широкі сіни, де у строкатому безладі зберігається усілякий господарський інвентар, як ось: колеса, дишлі, ярма, плуги, борони, коси, серпи, жорна, ланцюги та мотовила. Звідси високі двері, які в літню пору не зачиняють, ведуть у власне житлове при¬мі¬щен¬ня, на пів¬ден¬ній стіні яко¬го можна побачити 3-4 маленькі отвори для світла, а на стелі над ва¬рис¬тою піччю – ще один, дещо більший отвір. В одному кутку кімна¬ти стоїть величезний стіл, поміж широкими ніжками якого прилаштовано декілька по¬лиць; кришку стола виготовляють з грубої ясеневої чи кленової дошки. Уздовж стін розташовані лави для сидіння. Окрім них у цьому покої можемо побачити також стільки ліжок, скільки сімей проживає разом у будинку, і ліжка ці дуже широкі, оскільки кожне з них при¬зна¬чене для цілої сім’ї. На дошках, поприбиваних цвяхами чи просто прикріплених мотузками до чотирьох стовпців, лежить убога постіль на солом’яній підстилці. Над кожною такою постіллю, яку й не завше можна назвати справжнім ліжком, висить колиска для найменшої дитини, що її мати може гойдати, не встаючи вночі зі свого ліжка. Найстарший член хатньої спільноти своє місце для відпочинку має на печі, оскільки вважають, що він потребує найбільше тепла. Сама вариста піч також оточена лавами, задні стінки яких обмащені глиною, щоб вони не загорілися. В одному кутку печі на самому верху прилаштована скоба для закріплення лучини, яка у вечірні години освітлює кімнату замість свічки, і догляд за якою доручено комусь з прислуги або найменшому члену родини. Щоб тепло з печі не втікало разом із димом, для від¬ве¬дення останнього пристосовано не справжній димар, але, як уже було сказано, сам лише отвір у стелі житлової кімнати, через який дим виходить на горище. Внаслідок цього стіни житлової кімнати разом з усіма меблями та настінними прикрасами, які там знаходяться, покриті щільним шаром кіптяви, через що увесь одяг та кращі меблі, зокрема приготовані про запас овечі шкіри, бочівки для сиру, дзвіночки для корів і т. ін. зберігають не тут, а у неопалюваній коморі. У зимову пору почасти через дим, який, природно, заповнює усю кімнату, перш ніж знайде призначений для нього ви¬хід, почасти через бочки з капустою, які тут стоять, а особливо через худобу, яка також шукає і знаходить тут захисток від холодів, постає у кімнаті жахливий сморід, який ще більше отруює і без того несвіже кімнатне повітря. Безпосередньо під дахом, який без винятку покритий соломою, традиційно розмістилися скриня для харчів, сховище для вівса, кури та усілякий поламаний реманент. Поряд із житловою кім¬на¬тою під одним дахом знаходиться згадана вже комора, двері якої виходять у двір. Тут на жердках висить святковий одяг, тоді як інші речі домашнього вжитку розкладені на підлозі?.

Буденний одяг верховинця складається із лляної чи конопляної сорочки без коміра, яка сягає лише до стегон, відкрита на грудях, де скріплюється за допомогою великої латунної застібки. Поверх неї він одягає виготовлену з овечої шкіри куртку, декоровану аплікацією з різнобарвної шкіри у формі розмаїтих квітів, зокрема тюль¬па¬нів, а спереду оздоблену двома рядами мідних ґудзиків. Улітку він одягає штани з лляного полотна, які сягають аж до п’ят, натомість узимку носить суконні штани, які тісно облягають ноги і зверху є білими, а від колін і до низу – коричневими. Лише у долинах верхньої Тиси (біля Ясині, Рахова та Бичкова) замість таких штанів носять широкі сині та червонувато-жовті суконні штани. Підперізується верховинець вузьким шкіряним ременем, інкрустованим блискучими латунними бляшками, поверх якого носить широкий, із шістьома пряжками пояс з червоної юхтової шкіри. Цей зручний пояс служить як сумка, у ньому під час пішої мандрівки зберігають зокрема документи, гроші та цінніші предмети вжитку. Коли верховинець вибирається у поле до роботи, його завжди супроводжує широка шкіряна торба (на зразок ранця) , яку носять на ремінці і у якій лежать його люлька разом з мішечком для тютюну, сільничка, коробка з жиром, яким мастять волосся, складаний ніж, хліб та усілякі мотузки і зав’язки. Для захисту від холоду, спеки та дощу чоловіки, як і жінки, упродовж року під час усіляких мандрівок просто неба носять так звану "шубу" , тобто кудлатий плащ з сіро-коричневої вовни без рукавів, який влітку обертають вовною до середини, тоді ж бо під неї, як правило, вже не одягають згадану куртку. Іноді шубу заступає вже справжній овечий кожух, який традиційно носять мадяри, а в долинах верхньої Тиси селяни носять їх замість своїх вовняних чорних або також рудуватих курток, які сягають аж до колін. Шия завжди вільна. Голову влітку покривають чорним повстяним капелюхом із середнього розміру крисами, натомість взимку – облямованою хутряною шапкою, яка захищає не лише потилицю, але й вуха. Взуття складається зі шнурованих сандалій з овечої шкіри ("постоли" або "бочкори") , а безпосередньо саму ногу у теплу пору року обгортають шматком лляного полотна, а в холодну – одя¬га¬ють щось на зразок шкарпеток з овечої вовни. У сильніші морози верховинець звичайно захищає також і свої руки від обмороження за допомогою рукавиць. Влітку, чи то маючи роботу десь у лісі, на пасовиську, чи у полі, він завжди носить при собі або топірець, або сопілку, або ж пастушу дудку.

Значно складнішим, але також і вишуканішим є жіноче вбрання. У свята воно скла¬дається із витончено розшитого кольоровими стрічками-гарасівками корсажу, який у тих місцевостях, де взагалі носять нижні спідниці (що однак поширене лише у місцевостях, які межують з Галичиною), пришивають до спідниці, і через це він тісно облягає пишний стан молоденьких дівчат. У місцевостях із суворішим кліматом його шиють із вузькими, а ближче до півдня – із широкими рукавами, які до ліктів звисають вільно, а нижче – міцно зв’язані. Верхні спідниці за кольором збігаються з кор¬сажем, за винятком окремих долин, розташованих ближче до торговельних шляхів, де національне вбрання вже починає занепадати. Іноді вони, як і в румунок, спереду і ззаду оздоблені по-шотландськи картатими килимоподібними вставками. До національного вбрання належать також фартухи з овечої вовни, які, як правило, відрізняються від верхньої спідниці іншим кольором або, принаймні, різко контрастною облямівкою, і які закріплюють на поясі вовняним, шириною з долоню поясом, кінці якого вільно звисають збоку. Традиційно ці фартухи чорні. Лише з нагоди свята одя¬га¬ють також строкаті кольорові бавовняні фартухи, що однак є вже нововведенням. Одружені жінки носять очіпок, форма якого буває різною, залежно від місцевості. На півночі Березького комітату на невеликий зігнутий обруч надягають подібну за формою до нічного ковпака шапочку, зв’язану з жовтої пряжі, яку на потилиці призбирують у вигляді віяла та закріплюють великою шпилькою для волосся, так що ут¬во¬рю¬ється своєрідна чуприна, з якої на плечі спадає 4-6 широких стрічок. Натомість у сусідньому із заходу Ставненському деканаті (територія витоків Ужа) натрапляємо на цілком прості капюшоноподібні стоячі очіпочки з білого лляного полотна, які лишень спереду мають завиток та обшиті вузькими стрічками. І, нарешті, у південніших місцевостях носять очіпки, які покривають усю голову, на лобі оздоблені лляною фалдованою облямівкою, а на потилиці – стрічками. Тут вважають непристойним, якщо одружена жінка заплітає своє волосся у коси і спускає їх вздовж спини; натомість у згаданих вище місцевостях також і жінки мають звичай носити коси.

Великого значення надають блискучим нашийним оздобам, для яких уживають натерті до блиску срібні та мідні монети, мерехтливі камінчики, несправжні перлини, бісер, латунні кільця й усілякі блискітки. Деякі дівчата носять на шиї одну поверх іншої 8-10 разок таких ось прикрас. Замість застібки у них служить великий латунний ґудзик. Така нашийна оздоба називається "моністо" або "лелєлька"  і приносить тим більше задоволення, чим масивнішою вона є. Хусток, як правило, не носять, і то якраз саме через намиста та ще через коси, до яких ті погано би пасували. У давніші часи усі дівчата традиційно носили на голові короноподібні, схожі на угорську парту , вбори з тих самих елементів, з яких складаються ще й досі загальнопоширені намиста. Але нині цей звичай став уже таким рідкісним, що, власне кажучи, на¬га¬ду¬ють про нього лишень старовинні вбори, які успадковуються у родинах від одного покоління до іншого. А втім, уже й віддавна дівчата у літню пору надавали перевагу віночку зі сві¬жих квітів замість твердої корони з перлів. За способом носити коси мешканки прикордоння, на перший погляд, відрізняються від українок, які проживають далі в глибині краю. Перші зокрема розділюють блискуче від жиру волосся проділом, який сягає від лоба аж до потилиці, на дві частини і з кожної такої частини, вико¬рис¬то¬ву¬ю¬чи стрічки-гарасівки, сплітають показну, довжиною у 3-4 фути  косу, що закінчується хвостиком. Обидві коси прикріплюють до плечей за допомогою по¬пе¬речної смужки, через що рухомими залишаються лише кінчики, що створює цікаве враження. У пів¬ден¬ніших місцевостях натомість волосся розділюють хрестоподібно спереду назад та від одного вуха до іншого. Передні пасма потім гладко розчісують і кожне з них, скру¬че¬не у джгутик, проходить попід вухом, з боку якого воно звисає, назад до решти волосся на потилиці, яке далі збігає донизу, зібране в одну косу, що¬прав¬да з трьома хвостиками, кінчики яких також оздоблені різнобарвними стрічками. Жінки носять тут волосся, закручуючи його у вузол, який називається "ковт" .

І, нарешті, що стосується жіночого взуття, то у Верховині в зимову пору жінки, як і чоловіки, традиційно носять постоли та вовняні шкарпетки; натомість влітку усю роботу в хаті і поза нею виконують босоніж. Лише на великі свята взувають чорні і червоні чоботи з довгим носиком та на високих підборах, у яких українка походжає гордо, прагнучи, щоб під час церковної процесії на неї кожен звернув увагу. Оце й усе про вбрання люду у Верховині. Проте зі старих картин, переказів та знахідок, зроблених під час розкопок старих могил, дізнаємося, що жіноче вбрання вже здавна почало підпадати під впливи моди; також і чоловіча ноша у давнину була іншою. Останні носили колись чорні, високі, гостроверхі шапки, довге волосся та великі бороди, на пле¬чах – грубі хутряні куртки, на грудях – грубий шмат з такого ж самого матеріалу, широкі сукняні штани на зразок ще й нині поширених у долинах верхньої Тиси та незмінно збережені "бочкорі" . Знатніші люди вже в XVI ст. наслідували також і угорський костюм. Принаймні на одній церковній картині 1519 року зі Старої Стужиці зображений якийсь Вас (Йвась, Йоганн?) разом зі своєю дружиною у саме такому кос¬тюмі, хоча, звичайно, важко достеменно встановити, чи цей Вас справді був україн¬цем.

Вражаюча розкіш в одязі панує сьогодні лише у Ясинянському лісовому окрузі (у долинах верхньої Тиси), де – поряд із уже згаданими сукняними штанами та куртками (сердаками), які тут оздоблюють синіми або жовтими шнурками – чоловіки у неділь¬ні та святкові дні одягають на шию декоровану червоною облямівкою шовкову хустку; високий, прикрашений великою кількістю павиних пір’їн та широкою позолоченою обшивкою капелюх, а замість бочкорів повсюдно носять формені чоботи з ремінцями або чіжми  мадярського покрою. Жінки тут покривають голову чевоними шовковими хустками; а дівчата прикрашають її вовняними начільними стрічками, до яких прикріплюють усілякі виточені з кістки фігурки та металеві ґудзики. Також тут можна побачити шовкові, облямовані золоченою обшивкою фартухи.

Щодо мови, то верховинці відрізняються від долишнян вживанням словечка "що" замість вживаного на долах "шо" та "што" на позначення старослов’янського і російського "что"; далі також тим, що вони кореневе ? в односкладових словах вимовляють як "і" (що власне в Галичині та Малоросії є фонетичним правилом), отже: замість "конь", "бог", "гроб" – говорять "кінь", "біг", "гріб"; і, зрештою, тим, що вони на манер українців, які проживають по інший бік Карпат, прикінцеве "л" замінюють на "в" і, наприклад, замість "попіл", "кіл", "орел" говорять "попів", "ків", "орев" та ін.



Б. Долиняни

Серед українців Закарпаття, безперечно, є найвродливішим, але не найміцнішим типом людей, і в цьому останньому пункті вони істотно поступаються перед верховинцями. Хоча чимало серед них незвичайно високого зросту. Люди зростом у клафтер  тут не є рідкістю. Якщо верховинця при всій рухливості його вдачі все ж швид¬ше зараховуємо до флегматиків, то українець з рівнини виявляє холеричний темперамент. Він запальніший, веселіший та підприємливіший від горянина; проте також і гнівливіший, вразливіший, підлесливіший та менше впевнений у власних силах, при¬чиною чого є вже сама різниця місцевості та долі, які мали вплив на їхніх спіль¬них прабатьків. Його чоло вище й відкритіше, голова менше приплющена, і загалом уся його фізіоно¬мія якась привітніша і випромінює вищий інтелект.

Хвороби, до яких він здебільшого має схильність, це – гастрично-біліозна переміжна пропасниця з її різноманітними наслідками, гостра жовчна пропасниця як перехід переміжної пропасниці у тиф, діареї, жовчна дизентерія, суглобний ревматизм, подагра, золотуха та глухота. Божевілля у них фіксують не так часто, як у верховинців.

Поряд із тваринництвом він кохається у землеробстві та подекуди також у ремеслах. Принаймні він з добрим успіхом працює як плотар, рудокоп у шахті та робітник на залізних гутах, і зокрема у першій галузі славиться вже з давніх-давен. Інші шукають собі заробітку як фірмани, лісоруби та вуглярі.

Він досягає швидких успіхів у науках, як тільки отримує для цього можливість. У цьому він може позмагатися з верховинцем та інколи навіть здобуває над ним перемогу. Більшість відомих в Угорщині своїми знаннями українських священиків походить з низин над Тисою. Я назву для прикладу мукачівських єпископів Андр[ія] Бачинського  (з Бенятини біля Вінна в Ужанському комітаті), Геннадія Бізанція  (з Великого Раківця) та Василя Поповича  (з Великих Ком’ятів).

Також не можна відмовити долинянам у військовій вправності. У цьому відношенні привернули до себе увагу, наприклад, відомий наприкінці XVI ст. під іменем Галулесь спільник Сасварі-баші (український ренегат з Керестура в Уґочанському комітаті): далі – за часів Ференца Ракоці ІІ провідця банди Томаш Ессе  з Тарпи, і за новіших часів – полковник Орлай, який помер на російській службі і теж був українцем, уродженцем Уґочанського комітату?. Найімовірніше, що переведений 1786 року в Алтай на посаду директора рудника та губернатора Коливанського намісництва російський надвірний радник Качка також був долинянином.

М’який клімат, у яком живе долинянин, та краща родючість землі, яку він обробляє, дають йому змогу харчуватися краще, аніж це може собі дозволити верховинець. Його їжа також і в будні дні складається із фруктів (як свіжих, так і сушених), сала, свинини, квасолі та сиру, а кукурудзяний хліб у нього майже повсюдно заступив місце вівсяного. Він менше схильний до надмірного споживання горілки. Проте охочіше п’є вино. Джерельна чи кринична вода також і йому не вельми смакує. У цьому, а також своїм вбранням, архітектурним стилем своїх будинків він наближається до угорців.

Чоловіче вбрання складається з повстяного капелюха з широкими крисами, з пояса ще ширшого, ніж у верховинця, з таких самих ґачів, які носять угорські селяни, та з шуби, яка сягає нижче колін. Жінки одягаються, не звертаючи якоїсь особливої уваги на традицію, у фабричні товари, які їм пропонують крамарі та ярмаркові гендлярі, і лише бідніші верстви ще зберігають національний характер одягу. Вони прикрашають себе стрічками, ланцюжками, кораловими намистами тощо і носять повсюдно корсажі з широкими рукавами.

Оселя долинянина веселіша, охайніша і загалом приємніша на вигляд, аніж хатина селянина-верховинця, оскільки вона здебільшого оснащена якщо не справжнім димарем, то принаймні широким, сплетеним у формі кошика отвором для випускання диму, а також побілена чи щонайменше обмазана глиною. Будівельним матеріалом служить почасти дерево, яке використовують для каркасу, а почасти також неви¬па¬ле¬на глиняна цегла та плетиво, якими заповнюють простір каркасу. Поряд із солом’яни¬ми стріхами тут також трапляються і очеретяні дахи.

Мова увібрала в себе чимало чужих, зокрема навіть німецьких слів, замість яких верховинець вживає національні вислови. Так, для прикладу, долинянин називає "нитку" – "цверна", "зброю" – "ґвер", "земельну ділянку" ("засід") – "ґрунт". "Снідати" у нього означає – "фріштіковати", тоді як верховинець на галицькому кордоні скаже "снідати"  і т.д. Інші діалектні відмінності були вже відзначені при характеристиці говірки верховинців.

Щодо світогляду та моральності долинян, то вони значно більше схильні до ексцесів, менше релігійні та менше сумлінні, ніж верховинці. Крадіжки, бійки та образи серед них, на жаль, не рідкісні явища. Відвідування церкви, дотримання посту та молитва – є менше всього їхньою справою; натомість вони також і менше вірять у всілякі жахливі забобони, щоправда, не посідаючи при цьому на вищому рівні свого розумового розвитку якоїсь заміни для втраченої духовної простоти. Їхні звичаї та обряди там, де така традиція ще взагалі збереглася, подібні до верховинських, проте аж ніяк не є такими виразними та святковими.

В. Пословачені українці

Творять перехід до словаків. Вони є мішаниною місцевих та зайшлих слов’ян, а там, де межують з угорцями, вони увібрали в себе також дещо і від них. Та все ж таки у них переважає український елемент. З погляду фізіології та моральності вони займають найнижче становище серед українців Закарпаття. Будова їхніх кісток є менш розвиненою; їхня мускулатура квола, колір обличчя здебільшого блідий, а ноги у колінному суглобі майже без винятку вигнуті так, що більшість складають плоскостопі. Сюди ж належать і поширені серед жінок зміщення тазу та інші, зовнішньо менш помітні недуги. Зовнішність цих людей справляє мало що не відразливе враження. Оскільки тіло, яке часто навіть у 20-річних чоловіків рідко коли сягає зросту у 5 футів , є, як правило, одутим, так ніби всі вони перехворіли водянкою, або ж, навпаки, вихудлим аж до кістяка, та неймовірно кволим. Тому-то з-поміж них вдається відібрати відносно небагато придатних до військової служби рекрутів (у середньому, один з двадцяти). Безбороде, худорляве обличчя, застиглий погляд, важка хода, тремтячі кінцівки зраджують страшну злиденність та байдужу покірність. Формам жіночого тіла цілковито бракує округлості. Верхня частина тулуба коротка й приземкувата; грудні залози виступають ледь помітно. Статева зрілість настає тут досить пізно, а репродуктивний період при цьому закінчується вже у тридцять років. Проте більшість матерів аж до двох років дають своїм дітям ссати зів’ялі груди, що, на думку деяких лікарів, прискорює настання безплідності. Випадки божевілля трапляються тут частіше, ніж серед долинян. Наприклад, лише у самому Шариському комітаті у 1858 р. було зафіксовано 40 таких випадків.

Від бадьорості, як знаємо, такої характерної для долинян, тут немає і сліду. Неенергійні самі батьки виховують тут своїх дітей насамперед у повній байдужості до усього та у постійній покірності, які, на їхній погляд, і є запорукою людського щастя. Проте ця похмура картина характерна перш за все лише для більшості гірського населення у Земплинському та Шариському комітатах. У південних районах Земплина чи Абауя, а також у інших колоніях пословачених українців панує відмінний від вище зображеного, жвавіший темперамент та більше духовне пожвавлення; так, для прикладу, покійний російський державний радник, українець Балудянський  був родом з Ольшави в Абауйському комітаті. Винятки з цього правила нечасті, проте вони тоді ще більше впадають у вічі. Там, де домінує український елемент, як це, для прикладу, спостерігаємо в деяких гірських місцевостях Бардіївського та Свидницького повітів, люди майже повсюди мають приємніший вигляд та моторнішу вдачу, ніж у тих місцевостях, де переважає словацький елемент. Ці краї також є батьківщиною більшості пословачених українців, яким вдалося здобути високий церковний сан, зокрема таких мукачівських єпископів, як Власовський (з Блажова), Михайло Ман[уїл] Ольшавський  (з Ольшавиці) та Василь Тарасович  (з Лукова), а також батьківщиною висвяченого у 1752 р. на Кройцерського єпископа (на хорватському військовому кор¬до¬ні) Гаврила Палковича та братів Добрянських (народжених у Завадці у Спиші) .

Пословаченим українцям, особливо мешканцям галицького пограниччя, небезпідставно дорікають повільністю. Бо допоки крайня загроза голоду чи якийсь інший моральний примус не присилує їх, вони ніколи серйозно не візьмуться за жодну справу; й у зв’язку з цим дуже примітно, що на півночі Шариського комітату у врожайні роки ціни на робочу силу завжди зростають, натомість у неврожайні роки – істотно падають, оскільки тоді пропозиція робочих рук вимушено збільшується. Судові чиновники характеризують їх як людей хитрих, злосливих та злорадних. Розбійні напади тут також є рідкістю, натомість значно частіше трапляється зумисне псування чужого майна, підпали, образи честі та тілесні ушкодження. Справжньою пристрастю цих людей є короткотривала еміграція, як вони кажуть, "на дольню землю" , куди вибираються кожного року. Пословачений українець-горянин чи не найкраще почуває себе у такому собі напівтверезому стані, а тому він ніколи не пропускає слушної нагоди, щоб вживанням горілки вводити себе у цей стан якомога частіше. Про нього таки направду можна стверджувати, що у такий спосіб він намагається відігнати чи, принаймні, заглушити усвідомлення своєї нужди. Часто він також береться за чарку горілки зі своєрідного інстинкту, оскільки вживання алкоголю, як відомо, сприяє тому, що убога, груба їжа довше тримає, а отже, не потрібно так часто їсти.

Релігійні почування пословаченого українця легко вироджуються у фанатичне святенництво. Ніщо інше так не заспокоює його пригніченого серця, як молитва перед якоюсь чудотворною іконою Марії. Важкі паломництва, аскетичні покути і таке інше є для нього, так би мовити, внутрішньою потребою. Монастирі отців Василіан у Буковці в Шариському та в Красному Броді у Земплинському комітатах отримують з цього більшу частину своїх прибутків. Згадані виродження релігійних почувань виявляються перш за все у покутах, у бездумному промовлянні неримованих формул, у майже божественному почитанні ікон тощо. При цьому рідко коли випробовується саме сумління, а коли б воно, все-таки, щось тай захотіло визнати гріхом, то цей гріх, з огляду на принесені церковні пожертви (які складаються зі свічок, ікон, фан та па¬ра¬мен¬тів), фундування зведення хрестів і каплиць, чи з огляду на здобуте відпущення гріхів, вважають достатньо відпокутуваним.

Празники завжди відзначають урочисто. До найбільших релігійних свят згаданих українців належить також свято святого Івана з Дуклі, Водохрестя (посвячення у Йордані) 18 січня та святого Степана. Традиційне різдвяне розтрушування соломи у кімнаті повинне розбудити спогад про убоге пристановище новонародженого Спасителя; загальноприйняте взаємне обливання водою на Великдень символізує очищення ду¬ші, яке відбулося під час посту. У травні і пізніше, на свято Івана, запалюють святкові вогні.

Хрестини, весілля та похорони тут також не проходять без застілля, яке особливо на весіллі триває часто упродовж багатьох днів. Дівчата і парубки користуються тут уже дещо вільнішим правом вибору, а тому і заручини справляють святково. Традиційно при цьому є присутній парох, і молодята над хлібом подають один одному руки. Перед весільним поїздом часто несуть кольорову фану, прикрашену великим букетом квітів та обвішану дзвіночками.

Громадські справи охоче вирішують у шинку при чарці горілки, при чому раніше процедура у судових справах звичайно розпочиналася з опису майна та з обмивання застави. Невиправного боржника сільські судді інколи тримають під арештом на горищі власної хати до тих пір, допоки дим, який туди виходить, не покриє його кіптявою і таким способом не зламає його впертості.

Народ вірить у найтемніші забобони. Усілякі ворожбити та провісники погоди користуються у них великою повагою. Під час тривалої посухи практикують купати жінок, а якщо вони відмовляються це робити, то їх кидають у воду навіть силоміць, щоб виявилося, яка з-поміж них є відьмою і на чиїй совісті лежить посуха.

Житло у горах не відрізняється помітно від селянських будинків на Верховині; проте на долах натрапляємо на досить просторі, охайні хатини, обставлені столами, стільцями та ліжками з м’якої деревини, а поскладані на них аж до самої стелі перини засвідчують, що принаймні пір’я та пуху, які використовуються для їхнього ви¬го¬тов¬лен¬ня, тут не бракує. Невід’ємним елементом домашнього інтер’єру в горах є ручні жорна, які служать для приготування борошна та круп.

Їжа у горах є такою ж убогою, як і у верховинців, але вже на долах вона стає різноманітнішою. З-поміж найулюбленіших страв потрібно згадати так звані "пироги" (по-польськи "піроґі") , тобто начинені картоплею або сиром струдлі з вівсяного борошна.

У гірських мешканців шубу заступає довгий аж до колін, коричневий сукняний плащ старовинного покрою. Цей плащ шиють зі своєрідним капюшоном або ж із чотирикутним коміром, який накриває лише плечі і з якого звисають френзлі з невибіленої пряжі. Ближче до рівнин пословачені українці одягаються вже майже так само, як словаки, з якими вони живуть по сусідству чи у перемішку і від яких вони часто відрізняються щонайбільше мовними нюансами та стійким дотриманням грецького обряду.

Щодо діалекту, яким розмовляють пословачені українці, то він у загальних рисах збігається із так званим шариським діалектом, який перш за все властивий словакам цього краю, проте відрізняється від нього тут і там ще й своїм справжнім українським відтінком, так що, для прикладу, у колишньому Свидницькому повіті (так звана "Маковицька крайна") тамтешній окружний голова на моє запитання про це [про мовні відмінності населення. – А.В.] відразу ж зміг назвати мені ті місцевості, у яких, на відміну від українських громад, розмовляють чистим шариським діалектом?. Тих, хто розмовляє таким діалектом, на відміну від автохтонних словаків, називають "чотаками" , тому що вони словацьке словечко "цо" вимовляють на український лад – "чо". Їхнім західним форпостом є Лучівна (Lautschburg) у Спиші. Зрештою, у їхній вдачі можемо простежити і риси польського характеру, які, як було показано у першому розділі, виникли під впливом польських іммігрантів.

Iнша етнічна група характеризується, незважаючи і на низку істотніших відмінностей, вимовою згаданого вже складу "чо" як "со", а тому відома під назвою "сотаки". Цей різновид українців (через часте вживання вигуку "ава" їх називають також "аваками", а через вживання слова "цепер" замість українського "тепер" (сьогодні) – "цепераками") замешкує в основному Таварнську долину (східніше від Баранє), а також територію поміж цією долиною та поселенням Собранець в Ужанському комітаті аж до злиття річки Ондави з Латорицею. Наголошування слів у них наближається не так до шариського діалекту, як більше до української мови. Проте більша частина лексичного фонду є спільною для сотаків та словаків; дещо теж запозичене в угорців. Закінчення слів у них іноді буває цілком особливим: так, для прикладу, вони говорять іда, буда замість ідут, будут  у споконвічних українців.

У їхній зовнішності впадає у вічі красива, струнка фігура та м’яке, світло-русяве волосся у дітей. Родинне життя "сотаків" характеризують як глибоко патріархальне. Кожен член родини отримує свої чітко визначені обов’язки та беззастережно підкоряється розпорядженням глави сімейства. Жінки змушені працею своїх рук не лише зодягати сім’ю, але також, продаючи полотно, "заробити до хати" необхідну кількість солі. В усьому іншому, тобто своїми фізичними та духовними особливостями, звичаями й обрядами, одягом і житлом вони подібні до "чотаків".

Також тут потрібно ще згадати "українських горян", яких, щоправда у дуже незначній кількості, зустрічаємо у Спиші. Вони вирізняються підприємливою вдачею, тілесною спритністю та вродженою дотепністю. Заселяють вони гірський хребет поміж скелястим каньйоном, яким Попрад покидає Угорщину, та центральною віссю Карпат, на північному схилі якого і знаходиться найбільш західна, заселена ними місцевість, зокрема – Остурня. Серед них зустрічаємо чоловіків, котрі як торгівці обійшли половину Європи та здобули широкі знання. Їх, правда, вважають також і надзвичайно хитрими та користолюбними. Не будучи злодійкуватими, вони проте лише зрідка повертають щось знайдене на вулиці чи деінде його власникові, навіть якщо він їм і відомий. Новішими часами вони надають великого значення шкільній освіті та вельми радіють, коли їхні діти роблять успіхи у читанні, рахуванні та письмі. З давніших часів на доказ їхньої здібності до навчання можна навести мукачівського єпископа Брадача  родом з Камйонки. Їхня побожність здебільшого лише позірна (показна). Ікони належать до невід’ємних настінних прикрас кожної домівки. Незважаючи на те, що вони далекі від фаталістичної покори перед долею, все-таки вони схиляються перед неминучістю зі словами: "Як Бог да, так бендзе" (Як Бог дасть, то так і буде) .

Їхній одяг складається з грубої і довгої аж до стегон сорочки без коміра, рукави якої тісно прилягають до рук і на зап’ясті оздоблені облямівкою; з темно-коричневого плаща, що сягає аж до колін і по краях обшитий сукняними смужками світлих кольорів; з білих штанів з грубого сукна, які тісно прилягають до ніг; з густої овечої кожушини, що служить як накидка; з масивного пояса; взуття на ремінцях та широкополого фетрового капелюха, який у парубоцтва обвитий червоною стрічкою. Жінки у літню пору вбираються у широкий лляний одяг, а взимку – у схожий на чоловічу накидку кожух. До їхнього святкового одягу належать шнуровані чобітки з жовтої або червоної саф’янової шкіри, які вони, як правило, взувають лишень перед самими церковними дверима, а до церкви несуть у руках. На шиї красуються скляне намисто та червоні бантики, а голову вкриває різнобарвний чепчик.

Основним продуктом харчування цих людей є картопля, зварена залежно від обставин на круто або нарідко каша на борошні ("чир" ), капуста та перлова крупа ("пенцаки" ), яку вони власноруч готують з ячменю, котрий спочатку зволожують, потім засипають у дерев’яну ступу і до тих пір товчуть кам’яним товкачем, допоки лушпайки не відділяться від ядра. Місце домашнього хліба заступають вівсяні пироги ("москали" ), що їх, заправивши маслом чи овечим сиром, дають також робітникам у поле. Вживання горілки поширилося тут лише новішими часами. Змалечку українські горяни більше звиклі до вина та пива.
Їхня мова виявляє найбільшу подібність до польської, проте саме у вимові спостерігаємо прогресуючу українізацію цих гірських мешканців.

Не має якогось глибокого значення поширений у старих працях поділ закарпатських і галицьких українців на "лишаків" та "леммаків", оскільки він ґрунтується лише на вживанні словечок "лише" та "лем" замість поширеніших "тілько" чи "іно"  (тільки). В Угорщині "лишаки" проживають у Мармароському комітаті.

Наприкінці я не можу не навести один факт, який дуже добре годиться для того, щоб моральність закарпатських українців загалом показати у правдивому освітленні, якого вони цілком заслуговують.

Зокрема у мукачівській тюрмі, де утримують злочинців, засуджених на суворе ув’язнення терміном від одного до п’яти років та у виняткових випадках до 10 років, станом на 21 травня 1860 року поряд із 202 угорцями та 107 словаками перебувало лише 83 українці, тоді як відповідне кількісне співвідношення представників названих етносів у колишній Кошицькій адміністративній окрузі (яка постачає найзначніший контингент до загальної кількості згаданих ув’язнених) згідно з переписом 1850 року виявляє, що у згаданій окрузі проживало майже стільки само угорців, як і українців, а словаків на третину більше. І навіть якщо взяти до уваги, що серед угор¬ських арештантів було чимало з Ґроссвардайнської адміністративної округи, то і в такому разі це співвідношення надалі однозначно промовлятиме на користь українців. Тим більше, мені добре відомо, що лише незначна частина арештантів з вище названої округи дійсно доправляється до мукачівської тюрми. З 83 в’язнів-українців 50 було заарештовано за крадіжку, 13 – за розбій, 5 – за нанесення тяжких тілесних ушкоджень, 2 – за вбивство, підпал і публічне насилля та один за образу маєстату. Така велика кількість злодіїв, здавалось би, суперечить тому, що я з цього приводу зазначав, описуючи верховинців; проте насправді вони здебільшого припадають на долю не гірських, але рівнинних місцевостей, які замешкують долиняни та частково по¬словачені українці. Із вищенаведеними даними, якими я завдячую ласці пана на¬міс¬ницького радника Йоганна Ґебеля, збігається той факт, що, згідно із судовими зве¬ден¬ня¬ми за 1857-1858 адміністративний рік, у заселених переважно українцями Ужан¬ському, Березько-Уґочанському та Шариському комітатах унаслідок розбій¬ницьких нападів було нанесено не більше як 62 тяжкі та 37 смертельних травм. Зрештою, також і ц[ісарсько]-к[оролівський] гарнізонний трибунал у Кошиці (пред¬став¬лений в особі ц[ісарсько]-к[оролівського] військового судді, капітана Шобера) на мій запит подав такі відомості, що українці району (який підпорядковується цьому трибуналу і охоплює усю територію компактного проживання українців) як солдати стягують на себе покарання найвищої міри переважно лише за дезертирство, на яке їх штовхає ностальгія, та за розбійні напади, до яких безпритульні дезертири вдаються з крайньої нужди.

––––––––––––––––––––

Щодо загальних здібностей закарпатських українців до освіти, то вони значно вищі, аніж звичайно прийнято вважати в Угорщині. Я не лише мав змогу переглянути письмові роботи і малюнки дітей українських селян з усіх частин закарпатського краю, які виявляють їхню високу обдарованість, але й ознайомився з чималою кількістю оригінальної літературної продукції, творцями якої є українці. Так, для прикладу, ужгородський канонік Андрій Балудянський  у 1842 р. видав латинською мовою вельми цінну історію церкви, згодом перекладену російською та угорською мовами?; пряшівський канонік Духнович  є автором численних аскетичних писань і української читанки для початкових шкіл; архідиякон горішньої частини Мармароської Верховини Степан Мустиянович  видав друком численні проповіді, проголошені українською мовою; Михайло Лучкай  (який упродовж тривалого часу обіймав високий церковний сан при дворі герцога фон Модена) випустив у світ українську граматику. Інші зразки освіченості закарпатських українців є оздобою списку використаних джерел, який подано на початку цієї праці. З новіших часів з-поміж людей з ґрунтов¬ною науковою освітою потрібно назвати архідиякона Василя Ляховича, який помер 1859 року в Синевирі на Мармарощині; мукачівського архідиякона Василя Договича ; ужгородського шкільного інспектора Крітсфалуші де Крітсфальва; покійного священика з Пастелі, доктора теології Андрія Баранковича; колишнього професора Ужгородського ліцею, а пізніше священика у селі Тиха Павла Кутка, який помер 1859 року в селі Горбки; Василя Волоссяного, який помер 1841 року, будучи єпископським бібліотекарем в Ужгороді; Біловезького священика Андрія Павловича ; Мальцівського священика та архідиякона Олександра Яницького  й обох віденських лікарів Михайла Вівсяника  та Вінценза Алексовича . Ляхович однаково добре знався у римській і грецькій класичній літературі та був вправним стилістом. Догович був членом угорського вченого товариства. Павлович є співробітником численних галицьких часописів та прекрасний освітянин. Доктор медицини Вівсяник здобув у Відні репутацію чудового лікаря і вже упродовж тривалого часу працює головним лікарем публічної лікарні, його вже неодноразово обирали деканом медичного лікарського колегіуму при Віденському університеті, і ось недавно він знову обійняв цю посаду. Вівсяник також має великі заслуги у заснуванні благодійних товариств, зокрема спілки на підтримку вдів і сиріт покійних лікарів. З давніших часів поряд з письмен¬ником Йоаникієм Базиловичем  (який окрім історичної праці, названої вище у моєму списку використаних джерел, видав у Кошиці 1802 р. аскетичний твір під заголовком "Jmago vitae monasticae") потрібно відзначити також Щавницького  – ректора греко-католицької генеральної семінарії у Львові за часів Йосифа ІІ (він був учителем російської мови Йосифа ІІ і супроводжував його у мандрівці до Росії), мукачівського генераль¬но¬го вікарія Григорія Деска (помер 1758 р.) та мармароського єпископського вікарія Данила Гавриловича. Обидва названі опублікували свого часу дисертації, зокрема Деско – про християнську політику, Гаврилович – про Кальметів розбір Старого Завіту.

А які приклади освіченості змогли б представити українці Угорщини, якби сис¬те¬ма загальної шкільної освіти була б організована у них краще, ніж тепер. Так, 1859 року в усьому українському краї, не враховуючи сюди загалом незначної кількості католицьких і протестантських громад, педагогічною діяльністю в українських шко¬лах професійно (тобто як самостійні вчителі або як учителі-асистенти) займалося лише 50 осіб. У цілій Угорщині для українців греко-католиків існує лише три чотирирічні нормальні основні школи, об’єднані з учительськими семінаріями (в Ужгороді, у Марія-Повч та у Пряшеві), окрім того ще дві чотирирічні основні школи працюють  у Якуб’янах та в Камйонці у Спиші? і так само лише у двох місцевостях (у Великому Липнику та в Орябині у Спиші) існують дворічні парафіяльні школи. Решта учительських посад заступлена, так би мовити, лише позірно церковними півчими (дяками), які водночас прислуговують під час церковних відправ. Лише незначна кількість звичайних сільських шкіл упорядкована згідно з державними нормами (так, у мукачівській єпархії, яка нараховує 392 основні парафії та 1025 філій включно з парафіями угорськими, на чолі яких стоять греко-католицькі священики і які у цьому відношенні перебувають у кращому становищі, ніж українські, таких шкіл виявлено лише 38), а це значить, що переважна більшість цих шкіл не має ані надійної бази, ані передбаченого загальною шкільною програмою відповідного обладнання. Щоправда, за останні 10 років у цій галузі став помітний якийсь поступ. Кількість українських парафій, де школа існує не лише на папері, на сьогодні є незначною (наскільки мені відомо, до таких належать лишень Руські Пекляни у Шариському та 4 місцевості в Ужанському комітатах), для порівняння, ще у 1839 році в мукачівській єпархії, яка у той час нараховувала шість з половиною сотень парафій, фактично існувало лише 68, а у Пряшівській єпархії, яка тоді налічувала 194 парафії – 5 координованих, тобто справжніх елементарних шкіл. У Нижньоверецькому повіті (Березький комітат), де до 1850 року з 76 українських громад лише 2 були забезпечені школами, у 1858 році усі ці громади могли втішатися власними школами, серед яких було 15 добрих шкіл. У Рахівському повіті, починаючи з 1854 р., за підтримки камеральної палати багато шкіл було організовано заново, а для вчителів домоглися встановлення фіксованої заробітної платні у розмірі до 300 австрійських флоринів. У Хустському повіті для таких місцевостей, як Вишкове, Хуст, Заднє, Довге, Верецьки, Березники, Липча, Кошельово та Велятин вдалося підшукати дипломованих учителів з учительських семінарів. Отож, за час австрійського урядування справді були зроблені деякі реальні кроки для розвитку української загальношкільної освіти, особливо допоки в особі пряшівського каноніка Віктора Добрянського  українці мали свого радника з питань шкільництва. Щоправда, самих лишень згаданих заходів ще довго не вистачатиме для задоволення всіх потреб. Бо і надалі кількість українців, при¬дат¬них до відвідування вищих навчальних закладів, залишається все ще незрівнянно малою відносно до загальної кількості дітей. Так, у найпопулярнішій серед закарпатських українців Ужгородській гімназії у 1859 році на восьми курсах навчалося не більше як 205 юнаків греко-католиків і серед них, окрім того, було ще декілька угорців з Саболчського та Ужанського комітатів. Але ж звідки мав би взятися той потужніший контингент, якщо у Березькій Крайні на 82 мешканці деканату, у горішній Мармароській Верховині – на 79, у Собранецькому краї – на 55, у долині Тереблі – на 50, у Підгір’ї – на 49, біля Хуста – на 40, а біля Довгого – на 33 мешканці деканату при¬па¬дає лише одна дитина, яка відвідує школу, а відповідне середньостатистичне спів¬від¬но¬шення становить 1 : 25??; а зваживши, що заледве половина призваних до військо¬вої служби школярів мала змогу регулярно відвідувати заняття, а більшість учителів, як уже було згадано, є людьми неосвіченими, – то про це і думати годі.

Щодо віросповідання, то українці Мармарощини, Березького та Уґочанського комітатів майже без винятку належать до греко-католицької церкви; в Ужанському комітаті серед них нараховують майже 10 000, у Земплинському – майже 20 000, у Шариському – близько 40 000 та у Спиському – 4 000-5 000 католиків латинського обряду. Чисельність українців, які сповідують протестантизм, становить щонай¬більше 20 000 осіб. З них 10 000 припадає на Шариський, 7 000 – на Земплинський і 1 000 осіб на Списький комітати. Українці-протестанти Земплинського комітату є здебільшого "сотаками"?.

Normal 0 false false false MicrosoftInternetExplorer4

* Перепис 1857 року засвідчив зростання кількості прихильників різних віровизнань у таких українських повітах:

  греко-католики римо-католики неуніяти протестанти ізраїльтяни
Хуст 26 826 1 495 6 2 251 2 654
Волове 17 587 39 12 1 826
Рахів 16 116 2 660 3 50 357
Нижні Верецьки 13 795 560 1 37 2 078
Великий Березний 21 699 1 147 44 1 565
Гуменне 12 074 13 915 18 153 2 505
Папина 11 142 2 302 8 1 448
Стропків 5 942 4 473 65 1 750
Великий Михайлів 9 339 10 629 5 731 2 718
Свидник 12 873 978 1 6 1 096
Бардіїв 10 852 14 216 2 269 2 474
Сабинів 11 582 17 770 2 571 2 712
Ґіральт 4 212 8 411 4 433 2 045
Любовня 9 367 10 785 802 227

Нечисленні римо-католицькі парафії, які знаходяться у Верховині та в сусідніх із нею дистриктах (11 – у Марамарощині, 5 – у Березькому, 12 – в Ужанському комітатах) зде­біль­шого були засновані лише впродовж останніх 80-90 років, а деякі з них, як, наприклад, у Верхніх Реметах і в Тур’їх-Реметах – тільки 7-14 років тому, і зокрема головно для німців, угорців та словаків, як це засвідчує шематизм Сатмарської діоцезії. У Бичкові, Сиґіті, Хусті, Мукачеві, Барбовому, Ужгороді, Тур’їх-Реметах, Верхніх Реметах, у Великому Березному та в Середньому правлять службу усіма трьома мовами (тобто, по-німецьки, по-угорськи і по-слов’янськи), у Кобилецькій Поляні, Ясині, Костілі, Дубовому, Тячеві, Дойч-Мокрій та у Виш­ко­вомупо-німецьки і по-угорськи, у Верхній Доманинці та в Тибаві – по-слов’янськи і по-угорськи. Так, у Рахівській парафії у рубриці "Lingua" зазначено: "Germ. Hung. et Ruthenica". Євангельський Земплинсько-Шариський сеньорат (Augsb. Konf.), який, за винятком Спишу, охоплює майже увесь український край, нараховує лише 19 пастирських стацій; гельветський Верхньо-Земплинський – 28, Ужанський – 38, Березький – 61, Марамаросько-Уґочанський – 31. Потрібно також зазначити, що кальвінізм сповідують переважно самі лише угорці, а тому велика кількість гельветських пастирських стацій не має до українців ніякого стосунку. Власне у Верховині не існує жодної протестантської церковної громади.

Normal 0 false false false MicrosoftInternetExplorer4

Бідерман Герман Ігнатій
(нім. Hermann Ignaz Bidermann) (*1831 — †1892)
— австрійський історик, статистик і педагог, професор державного і конституційного права. Досліджував національні проблеми австро-угорської імперії, між іншим і українські (русинські) справи; високо цінував культурно-творчий потенціал українського народу.

 

Normal 0 false false false MicrosoftInternetExplorer4


* "Пословачених" українців Угорщини з таким самим, а можливо, ще й навіть з більшим правом можна назвати "полонізованими". Я проте обрав перший вираз, оскільки він звучить менш тенденційно.



[i] Верховинці – в оригіналі "Verchovinaer".

[ii] Мармароський комітат (угор. Mбramaros megye) – до 1918 р. адміністративно-терито­ріаль­на оди­ни­ця Угорщини; головне місто – Мармарош-Сігет. Мармарощина, Марамарощина, Мараморощина – історично-географічний край у басейні горішньої Тиси і Боршови.

[iii] Березький комітат (угор. Bereg megye) – до 1918 р. адміністративно-тери­то­ріаль­на одиниця Угорщини на території Середнього Закарпаття в басейні рік Лато­ри­ця і Боршова по Тису. Головне місто – Берегове.

[iv] Ужанський або Ужгородський комітат (угор. Ung megye) – до 1918 р. адміні­стра­тивно-територіальна одиниця Угорщини в басейні ріки Уж (Унг). Головне місто – Ужгород.

[v] Комітат (жупа, жупанія, столиця, угор. vбrmegye) – адміністративно-тери­то­ріаль­на одиниця в Угорщині.

[vi] Долиняни або блахи – в оригіналі "Dolischnianen oder Blachen".

[vii] Сатмарський комітат (угор. Szatmбr megye) – до 1918 р. адміністративно-територіальна одиниця Угорщини на лівому березі Тиси. Українці проживали головно у північно-західних районах комітату. Головне місто – Сатмар-Неметі (сучасне місто Сату Маре в Румунії).

[viii] Уґочанський (Уґочський) комітат (угор. Ugocsa megye) – до 1918 р. адмі­ні­стра­тивно-територіальна оди­ни­ця Угорщини, розташований над рікою Тисою, здебільшого на українській етно­графічній території Закарпаття. Головне місто – Севлюш (угор. Nagysz?ll?s, 1946 р. пере­йме­новане на Виноградів).

[ix] Саболчський комітат (угор. Szabolcz megye) – до 1918 р. адміністративно-територіальна одиниця Угорщини на лівому березі Тиси. Українці проживали головно у південно-західній частині комітату. Головне місто – Нїредьгаза.

[x] Земплинський комітат (угор. Zemplйn megye) – до 1918 р. адміністративно-терито­ріаль­на одиниця Угорщини зі столицею у Новому Місті (угор. Sбtoralja-Ъjhely). Північна частина ко­мітату, заселена українцями, обіймала верхів’я Лаборця й Ондави. Південну частину заселяли переважно словаки й угорці.

[xi] Шариський комітат (угор. Sбros megye) – до 1918 р. адміністративно-територіальна оди­ниця Угорщи­ни зі столицею спершу в замку Шариш, з XVIII ст. у місті Пряшів; північна час­ти­на охоплює українську етнографічну територію.

[xii] Абауйський або Абовський комітат (угор. Abaъj megye) – до 1918 р. адміністративно-територіальна оди­ниця Угорщи­ни. Абов (Abaъj) – край у Південній Угорщині та Південно-Східній Словаччині, з якого в ХІІІ ст. виділилися Шариш, Земплин та Гевеш. Головне місто – Кошиці.

[xiii] Списький комітат (угор. Szepes megye, нім. Zipser Komitat) – до 1918 р. ад­мі­ні­стра­тив­но-територіальна одиниця Угорщи­ни в басейні Верхнього Попраду, Верхнього Гернаду та на право­­му березі Дунайця; історичний край у Північно-західній Словаччині, який відіграв роль важ­ли­вих політичних воріт між Угорщиною, Польщею та Україною; українці заселяють Старо-Лю­бов­нян­ський повіт, найбільше на північний захід висунений український острів – село Остурня.

AddThis Social Bookmark Button

Залишити відгук:

blog comments powered by Disqus
 

Підписатись 
на публікації проекту: