СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

Архаїзм гончарських традицій Полісся

e-mail Друк

Untit2424424224241111led-1Поліський край. Земля правічних легенд й архаїчних традицій. Саме тут, серед лісів та боліт, суворих кліматичних умов, тисячолітніми потугами невпинного поступу виплекано самобутню культуру, яка засвідчила ту неповторну мить, коли людина усвідомила себе homo faber(ом) і почала творити навколишню ойкумену…

Виникнення, розвиток і побутування гончарства на Поліссі – прабатьківщині українців – безпосередньо пов’язана з природно-кліматичними, геополітичними та історико-культурними особливостями цього регіону. Українським Поліссям (вперше слово “Полісся” зустрічається в Іпатіївському літописі) прийнято вважати терени на півночі України, в басейні річки Прип’ять та сусідніх районах лісової смуги, що знаходяться в межах Поліської низини, для якої характерним є наявність високоякісних гончарних глин, переважання мішаних лісів, надмірне зволоження та густа річкова сітка. Це – територія перебігу важливих етнокультурних процесів, внаслідок яких на цих теренах постали праукраїнські спільноти зі стриманою, але вишуканою у своїх стилістичних проявах культурою, глибинним світоглядним потенціалом. Усі ці фактори сприяли виникненню з давніх часів та значному поширенню на цій території гончарного промислу, який донині зберіг свої основні архаїчні елементи.

Найдавніші, відомі на сьогодні неандертальські стоянки на Поліссі (100 –35 тис. років тому) – зафіксовано на Житомирщині (Ріхта, Житомирська). Пізніші сліди первісної людності, зокрема, т.зв. мисливців на мамонтів (20 – 14 тис. років тому) та перші пам’ятки мистецтва знайдено на Київському, Житомирському та Чернігівському Поліссі (славнозвісні стоянки Мезін, Пушкарі, Радомишль, Кирилівська).

Згодом на території Полісся простежуються активні зв’язки місцевих племен з людністю північно-західної та середньої Європи, потужні міграційні процеси – “переселення народів”, що впливали на формування давньоєвропейських традицій, зокрема, на східних теренах Великої Європейської низовини.

У V тис. до н.е. з поширенням на території Полісся центрально-європейської культури лінійно-стрічкової кераміки, виникає глиняний посуд, що починає конкурувати із кам’яним і поступово витісняє його. Неолітичне гончарство постало внаслідок тисячолітнього досвіду обробки і трансформації природних матеріалів докерамічного неоліту для задоволення потреб тодішнього суспільства в час переходу від мисливсько-збирацької в первісно-землеробську культуру. Оволодіння вогнем, винайдення нового матеріалу та здатність моделювати глину – були одними з перших досягнень людства, що помітно вплинули на розвиток первісних культур, змінили структуру всього тогочасного суспільства. Глиняні посудини ліпили стрічковим способом, наносячи на стінки паличкою або штампом невибагливі, але значимі орнаменти, і випалювали на відкритому вогнищі.

Неолітична кераміка Полісся відзначається типологічною простотою і сферичністю форми, орнаментуванням зовнішньої верхньої частини знаками у вигляді заглиблень, відтисків штампів, гребінця, прямих, хвилястих, діагональних і ламаних ліній. Орнамент на стінках таких посудин мав порядкове розміщення і був органічно поєднаним з формою. У візерунках, що здебільшого мали складні композиції і стилізований, неначеб-то абстрактний характер, втілювалися сокровенні образи навколишнього та внутрішнього світів людини, духовні ідеали та спрямування спільноти.

Самобутній посуд культури ямково-гребінчастої кераміки, що виготовлявся у середовищі племен рибалок і мисливців басейну Десни, – характерний орнаментуванням гребінцем у вигляді ямок і зубчатих штампів (стоянка Пісочний Рів поблизу с. Рогівка Новгород-Сіверського р-ну на Чернігівщині, стоянка біля с. Погорілільці Кролевецького р-ну на Сумщині та інші).

На території Волинського Полісся з середини V до початку ІІ тис. до н.е. залишила свій яскравий слід особлива кераміка волинської неолітичної культури, для якої характерні високомайстерні тонкостінні посудини конусоподібної або профільованої форми із гострим або заокругленим денцем, орнаментовані відтисками гребінця чи палички у вигляді певних знаків: прокреслених у горизонтальній площині ліній, сіток, насічок, крапок. Такі посудини застосовувалися не лише в побуті, але й у різноманітних обрядах, адже первісні функції гончарних виробів полягали в ритуально-магічному використанні. Приміром, доісторичні захоронення містять велику кількість кераміки, призначеної саме для поховальних процедур: горщики для зберігання ритуальних страв, чаші для відповідних напоїв. Так, дві орнаментовані посудини – своєрідна офіра померлому – було знайдено поблизу с. Великий Мидськ у басейні річки Горинь. Поблизу озера Нобель на Рівненщині виявлено ритуальну куришку – горщик із наскрізними отворами на стінках, оздоблений горизонтальними та косими лініями, який, вірогідно, використовували в обрядах очищення.

На ранньонеолітичній кераміці цієї культури з Розничів, Новосілок, Оболоні (Волинь), Коника (Рівненщина), Крушників (Житомирщина) у басейнах Стиру та Ужа зафіксовано відбитки зернівок культурних рослин, що засвідчує поширення тут землеробства. А на пізньонеолітичному горщику німанської культури з поселення Добри Бор виявлено давньохліборобський культовий символ – ромбоподібну фігурку з “гачечками”. Примітно, що для кераміки волинської неолітичної культури не притаманні глиняна пластика й високий мистецький рівень гончарства, як у сусідніх південних культурах (того ж Трипілля, славнозвісного своїм мальованим посудом, цілою галереєю пластичних образів: антропо- та зооморфних скульптур; ритуальними моделями житла; амулетами, іграшкою тощо, хоча, безумовно, ця грандіозна культура мала вплив на розвиток пізньонеолітичних племен Полісся). Однак її традиції, зокрема декорування гребінцем, були продовжені в середині ІІ тис. до н.е. стижівською культурою, а також тшинецько-комарівською культурою, що, на думку багатьох дослідників, стала одним із субстратів, на якому розвивався праслов’янський етнос.

У IV тис. до н.е. на Поліссі домінує культура лійчастого посуду, яка змінюється у наступному тисячолітті індоєвропейською культурою кулястих посудин землеробсько-скотарських племен. Кругло- і плоскодонні сферичні амфори, декоровані відбитками шнура, заглибленими геометричними орнаментами із заповненням білою пастою, знаходять переважно у склепах-гробницях волинсько-подільської мегалітичної культури (кін. ІІІ – поч. ІІ тис. до н.е.). Яскравим прикладом такої пам’ятки може бути поховання поблизу с. Колодяжне Дзержинського р-ну на Житомирщині.

У першій половині ІІ тис. до н.е. на західному Поліссі (зокрема на Волині) з’являються плоскодонні посудини, орнаментовані шнуром – т.зв. шнурова кераміка, на базі якої постають давньоєвропейські культури курганних поховань та поховальних урн.

Скіфо-сарматському періодові на території Полісся притаманна кераміка милоградської, підгірцівської та юхнівської культур. Племена милоградської культури (VII – ІІІ ст. до н.е.) виготовляли посуд кулястої форми, а також глиняні поховальні урни. Для підгірцівської культури (V – ІІІ ст. до н.е.) характерні плоскодонні горщики та миски, глиняні пряслиця, що засвідчують розвиток прядіння і ткацтва. Юхнівська культура (V ст. до н.е. – І ст н.е.) залишила по собі цікаве городище (с. Юхнове Новгород-Сіверського р-ну), в якому знайдено керамічні горщики та посудини, орнаментовані традиційними для цієї території заглибленими насічками і ямковими штампами.

Стародавні східні слов’яни представлені в археології Полісся рядом культур, зокрема, зарубинецько-корчуватівською культурою ІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е., яка була поширена в Подніпров’ї і на Волині. В той період вже вибудовуються наземні житла з дерева та глини, а ліпний посуд чорного та світлокоричневого кольорів відзначається банкоподібністю форм і лощеним декором. У середині І тис. н.е. ця культура в симбіозі з черняхівською культурою впливає на формування корчацької культури, племена якої вважаються попередниками літописних древлян, котрі населяли Правобережне Полісся. Тут виготовляли ліпний посуд, характерний і для пам’яток племен Лівобережного Полісся – попередників літописних сіверян, що засвідчує дослідження поселення біля с. Харівки Буринського р-ну на Сумщині. Вважається, що цими культурами в першій половині І тис. н.е. завершується становлення гончарства, в якому для творення посудин вже застосовується ручний гончарний круг.

Поряд з такою керамікою, яка за формами могла слугувати прототипом сучасного посуду поліщуків, існували обрядові посудини з витонченими вінцями, оздоблені символічними знаками. Попіл після кремації покійників праслов’яни зберігали, за свідченням Нестора-літописця, в глиняних урнах, які закопували в землю. А Ієгуда Гадасі з Тмутаракані у ХІІ ст. засвідчує поховальні обряди східних слов’ян: «І коли хто-небудь помирає, спалюють його… і беруть попіл мерця і кладуть в срібний та золотий посуд чи в нову глиняну посудину і закопують цю посудину». Окремі посудини, пов’язані з язичницькими ритуалами та віруваннями, містили знаки, які могли зображувати річні цикли. Всесвітньовідомими є календарні посудини черняхівської культури з с. Лепесівка на Волині та с. Ромашки на Київщині.

Давньоруський період гончарства Українського Полісся представлений горщиками видовженої форми із орнаментуванням у вигляді прямих, хвилястих і паралельних смуг, нанесених на стінки посудини гребінцем. Цікаві знахідки виявлено в Райківському городищі (VIII – ХІІ ст.) на Житомирщині. Подібна кераміка була притаманна і багатьом іншим поліським поселенням тієї доби. Інколи посуд мав покришки і тавро на денцях. Зокрема, на волинській кераміці з Коршева, що біля Луцька, зафіксовано літери Б, Д, Ж, Я.

Цікавим джерелом вивчення давньоруського гончарства Лівобережного Полісся є поселення Автуничі (Х – ХІІІ ст.) на півночі Чернігівщини. Близькість розміщення глин до поверхні зумовила тут значний розвиток гончарного промислу. На цій території археологами знайдено кухонні горщики, мініатюрні сільнички, корчаги для зберігання зерна, сковорідки, кухлі, блюда, глечики, а також глиняну іграшку (брязкальця), пряслиця, грузила, предмети культу: ритуальні маленькі горщики з отворами, глиняні амулети у вигляді змія, керамічні конуси та яйця. Тонкостінні, вишуканої форми горщики з черепком різного кольору (від світложовтого до сіро-чорного) орнаментовані прямими та хвилястими лініями. Трапляються і геометричні елементи, приміром, квадрат з діагоналлю. А на денцях зустрічаються тавра: кола, квадрати, хрести, солярні мотиви, що слугували не лише знаками власності чи засобами лічби гончарів, а й магічними символами усієї спільноти.

Після запровадження ножного гончарного круга в ХІІ – ХІІІ ст. форми посуду практично не змінюються, зберігаючи свої архаїчні риси. При цьому вироби стають тонкостінними, сіро-сталевого кольору (внаслідок випалу в безкисневому середовищі – тобто, коли гончарне горно повністю закривається від доступу в нього повітря) з рясною орнаментацією стінок посудин горизонтальними та вертикальними смугами, рисками, колами тощо.

За Київської Русі значно розвивається не лише гончарство, а й будівельна кераміка. Так, у ХІІ ст. на півдні Полісся виникають перші муровані палаци, храми та фортеці, зведені з плескатої цегли – “плінфи”, із дахами, вкритими черепицею та підлогою, викладеною полив’яною керамічною плиткою. У склепіння храмів вмуровують видовжені горщики – “голосники” – для поліпшення акустики приміщень і полегшення ваги стін (Дмитрівська церква та Успенський собор у Володимирі-Волинському). З ХІІІ ст. у будівництві застосовується брускова цегла (замок Любарта в Луцьку, собор у Острозі, замки у Клевані та Олиці).

У наступні два століття із розвитком поліських міст зароджується виробництво орнаментованих кахлів, полив’яної черепиці та мальованого посуду. Найдавніші українські кахлі XIV ст., що мали циліндричну плоскодонну форму і переважно сірий колір (хоча зустрічаються і полив’яні) знайдено в Києві, Луцьку та Острозі. Середньовічні неполив’яні теракотові кахлі з іконографічними зображеннями вмуровано в браму Новгород-Сіверського монастиря. Зразком ренесансної композиції вважаються декоровані рослинним орнаментом кахлі з Коршева. І якщо в XV ст. кахлі є незмінним архітектурним атрибутом переважно культових будівель та панських осель, то в наступні два століття вони починають з’являються і в селянських хатах.

У післямонгольський період гончарний посуд нагадує формами яйцевидний, сферичний посуд часів Київської Русі та ранніх археологічних культур. Лише орнаментальна смуга з гравірованих горизонтальних рівних і хвилястих смуг, дещо звужується, зосереджуючись здебільшого у верхній частині виробу.

В ХVІ ст. з’являється кераміка природного кольору – з білим, рожевим і жовтим черепком, із нанесенням різьбленим кілочком відтисків зірок, решіток, кіл, зубців та інших декоративних елементів, символів та знаків. Прикладом посуду цього періоду та стилю можуть бути уламки горщика, знайденого в с. Жидичин біля Луцька.

У ХVІІ – ХVІІІ ст. відбувається значний розвиток основних гончарних осередків України, де виготовляються високоякісні вироби: мальований посуд, пічні кахлі, архітектурна кераміка тощо. Полив’яні поліхромні миски та полумиски з мистецькою бароковою орнаментикою набувають поширення в побуті міщан Полісся. В цей час у сільській місцевості побутує традиційна сіра неполив’яна кераміка, яка відзначається не менш витонченою красою форм і майстерністю виконання (яскравим прикладом чого є посуд із села Рокита).

Розвиток промислового виробництва, зокрема, поява фаянсових і порцелянових мануфактур у цьому регіоні спричинили поступовий занепад гончарства, адже керамічний посуд поступався за вжитковими якостями фабричному. Однак ще до початку ХХ ст. в окремих осередках (Троянові, Млачівці, Нових Петрівцях, Острозі, Межирічах, Кульчині) майстри-гончарі все ще виготовляли традиційні гончарні вироби: полив’яні фігурні посудини, мальовані миски та дзбанки, а на півдні регіону – ліпили іграшку та люльки.

Про поширення та розвиток на Поліссі гончарства свідчать статистичні дані, згідно з якими 1910 року в 28 селах Волинської губернії налічувалося 1539 гончарів, більшість з яких проживали в Рівненському (151 чол.), Кременецькому (114 чол.) та Острозькому (101 чол.) повітах.

У першій третині ХХ ст. народна кераміка провідних осередків Полісся залишалася майже незмінною, зберігаючи свої традиційні регіональні особливості. Однак примусова колективізація завдала значної шкоди гончарному промислу поліщуків. У цей період різко скоротилася кількість кустарів-гончарів, яких більшовики насильно зганяли до колгоспів на примусову рабську працю. Радянська влада давила українське ремісництво репресіями, колгоспами, податками, конвеєрами. У 1930-х роках ремісників розкуркулювали й висилали до Сибіру. Малі діти одного репресованого гончаря із Волині просили молока і їх мати, “щоб якось заспокоїти дітей – колотила їм білу глину…”.

У повоєнні десятиріччя народне гончарство знову пожвавилося. Нестача на ринку вжиткового посуду сприяла швидкому відновленню виробництва кераміки, виникненню гончарних артілей у давніх осередках. Переважно дрібні, напівкустарні підприємства задовольняли своїми виробами навколишні села.

За радянський період гончарство Полісся не зазнало таких значних трансформацій та змін, як в інших регіонах, скажімо, на Поділлі, Гуцульщині чи Полтавщині.

Характерною особливістю поліського гончарства другої половини ХХ ст. залишилося виготовлення переважно вжиткового посуду: горщиків, глечиків, гладущиків, дзбанків, баньок (“бандурок”), макітер, ринок, тарілок, мисок, плесканців (“пушок”), форм для випічки, підвазонників тощо. Оздоблювали сіру кераміку давнім способом – підсушений виріб лискували (вигладжували) камінцем чи склом, утворюючи геометричні композиції з вертикальних, горизонтальних та скісних смуг, решіток, зубців, спіралей, кривульок, кіл тощо, які набували виразного сяючого блиску після випалу.

Відомий дослідник українського гончарства Юрій Лащук у кераміці Українського Полісся вирізняє за сукупністю типологічних, технологічних і термінологічних ознак дві основні історико-культурні зони: східну (Житомирська обл. та північні райони Київщини) та західну (осередки північної частини Волинської та Рівненської областей), які умовно розмежовує річка Горинь. Деякі дослідники розділяють Українське Полісся на правобережне (північні райони Волинської, Рівненської, Житомирської та Київської обл.) та лівобережне (північні райони Чернігівської та Сумської обл.). Зустрічається поділ Полісся і на західне, центральне та східне. При цьому варто зауважити, що гончарство жодної із цих зон не вивчалося докладно і комплексно. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. цінні матеріали в плані опису окремих регіонів України, в тому числі й Полісся, здійснили видатні українські етнографи та фольклористи Г.Булашев, Б.Грінченко, М.Драгоманов, П.Іванов,О.Малинка, І.Манжура, В.Милорадович, М.Номис, І.Огієнко, М.Сумцов, П.Чубинський, Хв.Вовк, М.Біляшівський, В.Щербаківський та інші. Однак ці унікальні праці дають лише побіжні матеріали для аналізу гончарного промислу поліщуків. Серед сучасних дослідників поліської кераміки слід відзначити Ю.Лащука. Значний внесок у вивчення культурної спадщини Полісся, передусім районів, уражених радіацією, зроблено комплексними експедиціями Мінчорнобиля та Інститутом народознавства НАН України. Однак окремі мистецтвознавчі розвідки чи польові етнографічні матеріали потребують широкого аналізу та синтезного культурологічного узагальнення.

Розглянемо коротко основні прикметності гончарних осередків Полісся. Отже, для Житомирщини та північних районів Київщини (східна зона) притаманні такі особливості гончарних форм як конусоподібність нижньої частини мисок, горщиків, баньок; заокругленість верхньої частини мисок, неширокі вінця. Такий посуд виготовлено в традиціях кераміки зарубинецького типу і наступних археологічних культур І тис. н.е. Гончарством на Поліссі займалися переважно чоловіки і діти 10-12 років, інколи – жінки. Виготовляли в основному міцну чорнолощену кераміку широкого асортименту: горщики, глечики, гладущики, баньки, ринки, миски, покришки, макітри, маслобійки, підвазонники, люльки, іграшковий посуд, свистуни, керамічну скульптуру. Продавали свої вироби на ярмарках. У ХІХ ст. відомим на Волинську та Київську губернії був ярмарок у Ходоркові з його найбагатшим гончарним рядом. У Поліському краї збереглися технологічні, формотворчі, орнаментальні, композиційні та колористичні традиційні основи гончарства. Для орнаментики характерні архаїчні сакральні мотиви (хрести, антропоморфні елементи, архетип дерева життя, сонце, птахи тощо).

ЖИТОМИРСЬКЕ ПОЛІССЯ. На Житомирщині донедавна існувало багато гончарних осередків:¬ Городниця, Царівка, Болотниця, Гладковичі, Радомишль, Мала Горбашата, Юрівка, найвизначнішим з яких вважався Троянів. Тут наприкінці ХІХ ст. працювала сотня гончарів, виготовляючи горщики, гладишки, маснички, слоїки, бобошники, баньки, макітри, дзбанки, тикви, вазони, ринки, “курілники”, “юзики”, “солнички”, “мисочки”, “файчрчики”, покришки, чарки, іграшку, скарбнички, комини, декоративні скульптурки птахів, тварин. Троянівські миски розписували червінькою, побілкою та зеленню (кольорові глини – ангоби), оздоблювали поліхромними підполив’яними розписами чи рельєфним декоруванням у вигляді “розеток”, рясних спіралей, зірок, пелюсток, кіл на білому чи червоному тлі. До 1920-х років тут збереглося виготовлення керамічної іграшки та фігурного посуду. В 1930-му році в Троянові було засновано, як і в багатох інших гончарних осередках України, артіль “Червоний керамік”.

Відомим осередком Житомирщини є Городниця Новоград-Волинського р-ну, де з місцевих якісних глин чимало гончарів виробляло гарний посуд, люльки. Тут також діяв фаянсовий завод.

У Царівці Коростишівського р-ну на поч. ХХ ст. налічувалося з півсотні гончарів, які славилися вишуканим посудом світлочервоного кольору, а також керамічними димарями. Донині тут гончарує кілька майстрів, простий і полив’яний посуд котрих відзначається традиційністю форм, високою технологічною якістю виготовлення та стриманністю орнаментування. Відомі царівчанські гончарі – Микола Хієнко, Дмитро та Іван Каченюки, Микола Токаренко (працює донині).

На Овруччині, що нині є радіоактивно забрудненою зоною, головними гончарними осередками до початку 1960-х років були села Болотниця (де гончарювали Левко та Степан Діхтярчуки, Федір Діхтярук, Ігнат Пащик, Микола Борисюк, Степан Пащук) і Млини (відомі виробами братів Павла і Миколи Рибчуків, Михайла Барановського). Посуд, а зрідка іграшку та свищики, виготовляли в селах, де була “добра глина”: у В’язівці (гончар Іван Слєпченко), Норинську, Красилівці (майстер Влас Нарінчак), Словечному, Гошеві. Традиційні баньки, горщики, гладишки, риночки місцевих гончарів відзначалися тонким, звучним черепком, добрим випалом, зеленавими відтінками поливи, виразною пластикою форм посуду, ритованим і лискованим орнаментуванням, переважно на вінцях. Нині занепав гончарний промисел у колись відомих осередках Житомирського Полісся: Великій Фосні, Гладковичах, Словечному, Вільську, Ушомирі, Мирополі, Дзержинську та інших.

КИЇВСЬКЕ ПОЛІССЯ. Гончарство поліських районів Київщини за технологією, декором і асортиментом мало чим відрізняється від гончарства північно-східної Житомирщини. Основними осередками тут були Нові Петрівці (Вишгородський р-н), Плахтянка (Макарівський р-н), Луб’янка (Бородянський р-н), Прибірськ (Іванківський р-н), Млачівка (Поліський р-н). Нові Петрівці вважаються одним із найдавніших і найбільших осередків цього регіону. Окрім посуду, який виготовляється кількома гончарями донині, тут у Межигірському козацькому монастирі у ХVІІІ ст. виробляли пічну цеглу. Традиційній культурі Чорнобильщини і, зокрема гончарству, притаманне чи не найбільше збереження архаїчних рис.

ЧЕРНІГІВСЬКЕ ПОЛІССЯ. Чернігів віддавна вважається визначним гончарним осередком Лівобережної України. До XVII ст. тут зберігалися мистецькі традиції слов’янської кераміки, що засвідчують характерні форми горщиків, глечиків, макітер, мисок, ваз, корчаг з ритованим геометричним орнаментуванням.

У XVIII ст. у Новгород-Сіверському за участю майстрів Якова Пугача та Савки Кияна створено гончарну майстерню, де виготовлявся вишуканий посуд сферичної форми, покритий білою поливою. Тулиголовська майстерня є відомою білими глечиками, вазами, кухлями, блюдами, що нагадували фаянсові вироби. Традиції класицистичних розписів на великих мисках і дзбанках, вкритих білою емаллю, зберігалися в середовищі сільських гончарів до поч. ХХ ст.

Чернігівщина славилася і своїм кахлярством, що досягло свого найбільшого розвитку в XVIII ст. Саме звідси цей керамічний промисел поширився на Слобожанщину і Полтавщину. Рельєфні та мальовані кахлі з монохромною поливою виготовляли на невеликих мануфактурах у Чернігові, Тулиголові, Новгород-Сіверському, Глухові, Батурині, Городні, Шатрищах і Кролевці (тепер Сумщина). На кахлях зображувалися жанрові та біблійні сюжети, виконувалися розписи на козацькі теми (відомі городнянські кахлі). У першій третині ХІХ ст. панські груби та комини продукували керамічні заводи в Ніжині та Коропі. Визначним осередком кахлярства стала Ічня. З ХІХ ст. Чернігівщина також славилася виготовленням облицювальної теракотової плитки з простим рельєфним орнаментуванням.

На занепад гончарного промислу Чернігівщини за радянських часів вказувала, зокрема, видатний етнограф Євгенія Спаська у своїх щоденникових записах подорожей Чернігівщиною в 1923-24 роках. Ось, зокрема, її особисті враження від гончарних рядів на ніжинському базарі: “На жаль, чим ближче, тим видніше, що посуд увесь нудний, одноманітний, майже нічим не прикрашений, сортів мало: від колишнього багатства – залишилося лише декілька приємних форм та завжди красиві кольори випаленої глини: червонуваті, жовтуваті, сизі”. Вона замалювала “курушку-чортогонку” – глиняну чашечку з ручкою для обкурювання хати в свята, чи коли слід було викурити нечисть із хати покійника.

Своїм високомайстерним гончарним посудом славилися також Ічня, Новгород-Сіверський та Кролевець. Керамічним розписам Лівобережного Полісся притаманні геометризовані композиції, радісний колорит із жовтогарячим, жовтим і зеленим акцентуванням, що яскраво виявляється на кераміці Чернігова, Батурина, Ніжина та Ічні.

У значному гончарному осередку – селі Шатрище (Ямпільський р-н, Сумщина) – із другої половини ХІХ ст. виготовляли міцну цеглу, а також сіру побутову кераміку, оздоблену простими ритованими, штампованими та лискованими орнаментами. “Цеглярниками” були переважно вихідці з козаків, а “горщечниками” – з кріпаків. З 1930-50-х років посуд тут починають поливати всередині. Свої глечики для молока, олійні глеки, “макотри” та “кубішки” (тикви), миски, квітники шатрищанські гончарі (Федір Литвинов, Григорій Негода, Михайло Дурманов, Михайло Степаненко, Іван Гончаревський, Павло та Надія Саржанови, Андрій Дуплик, Захар Недбай, Олександр Пирогов та інші) продавали на базарах Шостки, Глухова, Рильська, Хомутовки, Новгород-Сіверського, Севська, Путивля, Ямполя. Останнім гончарем тут був Микола Насика (сер. 1990-х рр.), нині промисел повністю занепав.

Для західної зони Українського Полісся (як і для суміжних поліських регіонів Білорусі та Польщі) характерна сіра лискована кераміка (“баньки”, “пушки”, “бандурки”) сферичної форми. Заокруглені та присадкуваті стінки мисок, їх широкі пологі вінця зберігають традиційні особливості гончарних виробів І тис. н.е.

ВОЛИНСЬКЕ ПОЛІССЯ. Основними осередками на півночі Волині вважаються села Рокита (Старовижівського р-ну), Качин, Застав’я й Олександрія (Камінь-Каширського р-ну), Згорани та Нудиже (Любомльського р-ну), Кульчин ( Ківерцівський р-н). Гончарні вироби, що називають “чєшками” (чашками) мають архаїчну – півкулясту, та осучаснену – серцеподібну форми. Горщики, глечики, гладишки, баньки традиційного сіро-сталевого, чорного та синьо-чорного (“сиваки”) кольорів оздоблюються зорями, хвилястими лініями, паралельним і навскісним ритмічним чергуванням смуг, виконаних технікою лискування та ритування. Для кераміки цього регіону характерне велике розмаїття видів і форм, а також локальних назв посуду. На волинських неполив’яних кахлях XVIII ст. переважають геометризовані орнаменти.

В найвідомішому осередку – Рокиті – “гончарі були через хату”. Тут до ХХ ст. виготовляли виключно димлені чорно-лощені вироби: малі горщики (“варишки”), глечики, гладишки, макітри, миски (“чєшки”), двійнята (“двоєшки”, “двуйко”), олійні глеки та баклаги для води (“пушки”), глечички для збирання ягід (“набірахи”), кухлики для води (“набираші”) та інш. Гончарний посуд мав прості присадкуваті форми, із широким горлом, сильно виділеним пуком (тулубом) і тонкими вухами. Поливу застосовують із 1940–50-х років. Посуд продавали на базарах і ярмарках північної Волині та південної Білорусі: у Камінь-Каширському, Ратному, Володимирі-Волинському, Ковелі, Любомилі, Вижві, Бресті. Серед гончарів славилися своєю майстерністю Іларіон Мороз, Кирик Гаврилюк, Василь та Йосип Гаврилюки, Василь Бондар, Василь Балачук, Артем Грицюк, Іван Грищук, Данило Мороз, Федір Патичук, Григорій Пилипко, Мирон Радчук, Степан Рибачук, Степан Терещук, Адам Ткачук, Андрій, Наум і Петро Якимчуки.

В Кульчині виготовляли світлий полив’яний і теракотовий посуд. Полив’яна кераміка мала зеленуваті або коричневі кольори різних відтінків із рельєфними або ж хвилястими лініями. Простий посуд оздоблювали вузькими смугами вохри у верхній частині виробу. Найвідомішими майстрами другої половини ХХ ст. тут вважаються Никанор і Тарас Вінцюки, Прокіп Зарадюк, Лук’ян і Петро Черешнюки, Андрій Васильчук, Касіян Вінцюк (колишній голова гончарної артілі), Володимир Ковальчук (останній працюючий гончар Кульчина).

На Рівненщини кераміку з геометричними орнаментами виготовляли в с. Межиріч (Гощанського р-ну) та с. Велика Клецька (Корецького р-ну). В Кривиці та Дубровиці кераміка мала природний світложовтий черепок і оздоблювалася смугами, спіралями, кривульками темною опискою. Полив тут зазвичай не застосовували.

Взагалі для керамічного посуду Волинського, Рівненського, Житомирського та Київського Полісся притаманні незначні технологічні та стильові відмінності у формах та декорі. Нині на всьому Правобережному Поліссі діє лише 6 гончарних осередків: Рокита, Кульчин, Вілія, Троянів, Царівка та Нові Петрівці, де виготовляють посуд світлого кольору і де припинено виготовлення чорно-лощеної кераміки.

Як не сумно, однак сьогодні традиційне гончарство в Україні зникає. Лише в найпотужніших колись осередках часом працює один-два старі майстри. Припинилася спадкоємність гончарних традицій; молоді керамісти дуже рідко вдаються до відтворення чи осучаснення традиційних форм виробів. Тому виникає велика потреба підтримки та відродження традицій українського гончарства, які далеко не вичерпали себе як з мистецького, так і з практичного погляду.

Такий занепад давнього мистецтва і ремесла є особливо прикрим, оскільки гончарство як система культурних знаків постає універсальною моделлю світоладу, в якій пов’язувалися не лише народження, розвиток і смерть людини, а й річні цикли та стихійні сили природи. Якщо звернутися до етнографічних джерел, то побачимо, що в житті наших пращурів глина займала чільне місце, була оточена ореолом святості і таємничості, ототожнювалася із живою істотою, одухотворювалася. В народі вірили, що саме з цієї загадкової субстанції Господь створив людину, землю, сонце й зорі. З глини не лише виготовляли посуд і споруджували будівлі, нею лікували, застосовували в обрядодіях. Магічні властивості глини зумовлені, передусім, її вібраційними характеристиками та показниками внутрішньої активності. До того ж, цей мінерал здатний фіксувати магнетичні потоки Землі й бути носієм певних енергетичних контурів. Цілком природньо, що володіти космічними першоелементами і стихіями: землею-глиною, водою, повітрям, вогнем під силу лише гончарю, якого міфопоетична свідомість уявляла всемогутнім божеством, чарівником, втіленням надприродних сил. Не випадково гончарі архаїчних суспільств постають жерцями й священнослужителями, посередниками між світами людей і богів, а їхні знаряддя праці – небесними дарами. Приміром, гончарна піч вважалася горнилищем стихій, а гончарний круг символізував універсальну вселенську форму – коло. Відповідно й сама робота горн-чарів – «чарівників горну», супроводжувалася обрядовими діями: від заготівлі глини, вибору часу роботи до канонів поводження із гончарським начинням та виробами.

Глиняна річ, виготовлена з дотриманням ритуалів, набувала сакрального змісту, уподібнюючись світовим символам та образу самого майстра. У такому контексті гончарство виступало не просто ремеслом, а священним актом творчості, своєрідним «божим одкровенням» людству. Примітно, що у багатьох культурах світу між посудиною, космічними тілами і явищами Всесвіту проводяться символічні аналогії на підставі тотожності сферичної форми та основних функціональних характеристик. Важливим аспектом в аналізуванні гончарних творів є їх форма й декорування. У давніх сферичних формах, що збереглися на Поліссі, втілено не лише функціональну довершеність, а й знаковий синкретизм посудини, яка в уяві наших далеких пращурів поставала образом Всесвіту, уособлювала материнське життєдайне лоно. Здавалося б, у простому декоруванні концетричними колами, різноманітними кривульками, плямами, хрестами, зигзагами, у динамічних стилізованих композиціях виявляються основні архаїчні елементи космогонічного й апотропеїчного (оберегового) орнаменту, розпорошені тисячоліттями залишки світоглядних уявлень праукраїнців.

Предмети глиняного виробництва широко застосовувалися у відправленні релігійних культів, оскільки виступали важливою категорією носіїв соціальної та сакральної інформації в межах етносу. Ритуальний посуд, на підставі своєї яйцеподібної форми, в обрядовості багатьох народів виступав уособленням самого космосу чи його складових. Поліщуки традиційно застосовували кераміку для ритуальних потреб: відправлення культу предків (у жертвоприношеннях їжі), у породильній та весільній обрядовості (як вмістище ритуальних страв: яєць, зерна, каші), у календарній обрядовості (готування куті в горщику, очисні ритуали з “непочатою” чи освяченою водою) тощо. Зафіксовано, що на Поліссі глечики для молока, кухонні горщики парили та обкурювали чебрецем як антисептичний захід, а також, щоб страви були смачніші. В обрядах викликання дощу в Поліському краю використовували гончарний посуд, черепицю і цеглу, оскільки між ними та вогнем, за народними віруваннями, існував зв’язок, тобто “магічна сила, яка знищує, заперечує воду й дощ… Кидання горщиків, черепиці і т.п. у воду нейтралізувало їхню стримуючу силу й викликало дощ”. Тут також побутував звичай кидати у криницю цеглу з тим, щоб викликати засуху, коли цегельникам і черепичникам потрібна була ясна і суха погода для роботи.

Глиняні вироби, як одні з найдавніших артефактів, що виступали носіями сакральних знань, слугували засобом спілкування по горизонталі на рівні мікрокосмосу, і по вертикалі людське – вселенське. Відтак за своїми стильовими і формотворчими ознаками, символіко-інформаційною наповненістю (від міфопоетичних уявлень, ритуально-обрядового комплексу до орнаментальної символіки й семіотичного статусу предметів) поліське гончарство є вагомою складовою гончарської спадщини українців. Змістовне розшифровування гончарства Полісся як універсальної системи кодування, збереження й передачі набутого досвіду і традицій у просторі й часі може слугувати одним із дійових засобів реконструювання духовного світу давніх культур, особливостей національного характеру наших пращурів.

Та є надія, що попри всі сьогоденні несприятливі фактори, зміну ціннісних пріоритетів суспільства, мистецтво гончарювання, як і вся самобутня культура Поліського краю, таки посяде належне місце у сучасному світі й продовжить своє гідне побутування, гармонізуючи і вдосконалюючи різні сфери національного життя. І ця надія стверджується серцями самих поліщуків: “Скільки пам’ятаємо – горько горюємо, але живемо. В усьому нам допомагає Бог, ліси, озера, зоряне небо… Чорнобильська біда розігнала нас по світу, а ми вертаємось до доми…” .

Література:

  1. Бобринский А.А. К истории гончарного ремесла в Полесье // Советская археология. – 1966. – № 4.
  2. Вовк Х.К. Студії з української етнографії та антропології. – К.: Мистецтво, 1995. – 336.
  3. Гарбузова Любов. Гончарство на Житомирщині // Українське Гончарство: Національний культурологічний щорічник. За рік 1994. – Опішне: Українське Народознавство, 1995. – Кн.2. – С.155-165.
  4. Гатальська Наталя. Жива глина // Народне мистецтво. – №1-2 (5-6). – 1999. – С.18-21.
  5. Готун Ігор, Шевцова Леся. Автуничі – селище гончарів Х-ХІІІ століть // Українське Гончарство: Національний культурологічний щорічник. За рік 1994. – Опішне: Українське Народознавство, 1995. – Кн.2. – С.61-76.
  6. Залізняк Леонід. Полісся в системі культурно-історичних регіонів України (за даними археології) // Полісся: мова, культура, історія (матеріали міжнародної конференції). – К.: Асоціація етнологів, 1996. – С.182-188.
  7. Захарчук-Чугай Раїса. До проблеми дослідження народного декоративного мистецтва Полісся (за матер. етнограф. експед.) // Полісся: мова, культура, історія (матеріали міжнародної конференції). – К.: Асоціація етнологів, 1996. – С.283-287.
  8. Захарчук-Чугай Раїса. Народне декоративне мистецтво // Полісся України: матеріали історико-етнографічного дослідження / За ред. С.Павлюка, М.Глушка. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 1999. – Вип. 2. Овруччина. 1995. – С.293-328.
  9. Исаенко В.Ф. Неолит Припятского Полесья. – Минск, 1979.
  10. Історія українського мистецтва. – К.: Укр. Рад. Енциклопедія, 1967-1970. – Т.2-4.
  11. Лащук Ю.П. Народне мистецтво Українського Полісся. – Львів: Каменяр, 1992.– 134 с.
  12. Орел Л. Гончарство Правобережного Полісся // Українське Гончарство: К. – Опішне: Молодь – Українське Народознавство, 1993. – Кн.1. – С.34.
  13. Орлов Р.С. Возможности древнерусского гончарного производства на Полесье // Проблеми вивчення середньовічного села на Поліссі. Тези першого польового історико-краєзнавчого семінару. – Чернігів, 1992.
  14. Охріменко Григорій. Найдавніші джерела слов’янства // Древляни: збірник статей і матеріалів з історії та культури Поліського краю. – Вип.1. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 1996. – С.59-82.
  15. Папета Сергій, Редчук Володимир. Гончарство села Шатрище Ямпільського району Сумської області // Українське Гончарство: Національний культурологічний щорічник. За рік 1994. – Опішне: Українське Народознавство, 1995. – Кн.2. – С.139-146.
  16. Полесье: материальная культура / Под ред. В.К. Бондарчика, Р.Ф. Кирчива. – К., 1988.
  17. Пошивайло Ігор. Феноменологія гончарства: семіотико-етнологічні аспекти. – Опішне: Українське Народознавство, 2000. – 432 с.
  18. Пошивайло О.М. Етнографія українського гончарства: Лівобережна Україна. – К.: Молодь, 1993. – 408 с.
  19. Спаська Євгенія. Подорожі по Чернігівщині: уривки з щоденників, рр. 1921-1926, головним чином про ганчарство чернігівське // Українське Гончарство: Національний культурологічний щорічник. За рік 1994. – Опішне: Українське Народознавство, 1995. – Кн.2. – С.337-373.
  20. Телегін Д.Я. Дніпро-донецька культура. – К., 1968.
  21. Шовкопляс І.Г. Основи археології. – К.: Рад. Школа, 1964. – 271 с.
  22. 2001 рік

Ігор Пошивайло,
етнолог, кандидат історичних наук

Теги:     Полісся      Волинь      кераміка      гончарство      ремесла      традиція      звичай      архаїка      українці      культура      вироби

Поділитись у соц. мережах:
e-max.it: your social media marketing partner
 

Підписатись 
на публікації проекту: