СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

Головна Полісся Прадавнє бортництво на Поліссі

Прадавнє бортництво на Поліссі

e-mail Друк
Рейтинг 5.0 з 5. Голосів: 1
 

 

343242342342Тема даної публікації, до якої певною мірою причетне й фахове видання бджолярів, більше все ж стосується історії та краєзнавства. Адже бортництвом в Україні сьогодні займається зовсім небагато пасічників, хіба хтось заради екзотики тримає одну-другу колодку. Єдиним регіоном, де ще залишилися діючі осередки традиційного бортництва, залишилося Полісся. Нинішнього літа редактор видання «Український пасічник» Микола Осташевський разом з колегами, аби побачити на власні очі чи не перевелися бортники на древлянській землі, побував на Житомирщині. Як раніше писалося, після обласного центру він відвідав Овруцький та Олевський райони, що спільно з містом Коростень складали у давні часи форпост Древлянського князівства. Моя розповідь – про бортництво і про Олевщину.

 

Сьогодні тяжко відповісти на питання, коли з’явилися перші бортники і борті. Для того, щоб з’ясувати, хто став першим приручителем бджіл на землях Київської Русі, необхідно згадати дещо з історії.

Отже, відомо, що з другої половини VІ століття слов'яни стають головними дійовими особами Великого переселення народів, яке приблизно з VІ – VІІ століть іменується в історичній літературі як розселення слов’ян. При переселенні від небезпечних сусідів багато племен розділилося. Одні йшли за Дунай, інші подалися на північ, углиб східно-європейських лісів. До VІІІ – ІХ століть склалося 12 слов’янських союзів племінних князівств, до яких входили поляни, смоляни, кривичі, древляни. Назви племен говорять самі за себе. Якщо поляни обрали простір полів, то їхнім сусідам древлянам більше до душі прийшлись густі поліські хащі. Дослідження говорять, що у всіх слов’янських мовах переважають і є загальнослов’янськими лексеми, пов’язані з лісовою і лісостеповою зонами: озеро, болото, бір, ліс, діброва. Те ж саме можна сказати і про бортництво (від «борть» - дупло дерева). Поселення бортників, а також місцевості, зберегли до цього часу ємкі, як літопис, назви, що походять від назви промислу – Бортники, Бортне, Бортничі, річка Уборть і т.д. 

Зважаючи на те, що бортників здавна вважали першопрохідцями нових земель, з певною долею ймовірності можна припустити, що бортний промисел на наші землі прийшов із Придунав’я.  Справедливим може бути й те, що рукотворні борті могли вперше з’явитися саме в дрімучих поліських володіннях древлян. І цьому є свої причини. Адже в останні роки з’явилися нові дослідження зарубіжних і вітчизняних вчених, які допускаються думки, що колискою індо-європейських народів було саме Полісся. І східні слов’яни не прийшли на ці землі звідкілясь здалека, а лише розширили ареал свого існування. 

Підтвердженням цьому може стати наш поліський  говір, специфічна древлянська вимова, топонімічні назви та слова, які колись були широко вживані у нашій місцевості, що, як з’ясувалося, мають своїх аналогів у санскриті. Скажімо, слово знахар у нас не викликає ніяких сумнівів: це той, хто знає, як правило, як вилікувати. А от у вислові знати і відати криється набагато більший глибинний смисл, адже відання – це вже не просто знання у сфері лікування недуг, але й цілий світогляд. Наші предки казали: «Я цього не знаю, не вєдаю» або «Йди до того (вєдуна або відьмака), вон знає і вєдає». Давньоіндійська книга мудрості так і називається «Вєди», а відья у них те саме, що у нас відьма. До речі, раніше це слово не несло того негативного змісту, що вкладається у нього сьогодні.

Знаковою у цьому контексті є назва тварини – ведмідь, що колись була досить поширеною на Поліссі. У свою чергу слово це складається із двох слів, що мають чіткі санскритські паралелі: вед – відати, знати; мід (або мадга) – мед. Вепра або дикого кабана наші сусіди-рівненчани часом називають дік чи дзік, що цілком збігається з діч’я. І наше слово миша має свого санскритського двійника – муша. А копищуки, жителі села Копище, яких недарма вважають сучасними спадкоємцями древлян, а в давнину, можливо, й аріїв, і нині кажуть на мишу – муш, як іноді на мед – мід. Як тут не згадати прізвища Мидловець, що по суті означає – ловець, тобто, збирач меду! 

Таких і подібних мовних коренів досить багато і в часовому вимірі вони залягають набагато глибше – десь у ІV-ІІ тис. до н.е., вони здолали шлях від Дніпра до Інду, коли представники наших подніпровських предків добралися аж до земель Північно-Східної Індії. 

Без сумніву, борті стали майструвати тоді, коли в людей утвердилося поняття про «моє» і «твоє». З появою права власності на борті намічаються кордони, що відділяють одні володіння від інших, так звані бортні угіддя. Кордони могли проходити по рівчаку або річці, лісовій стежці чи дорозі. Бортні поселення мають багатовікову історію. Не всякі міста і села можуть похизуватися таким віком. Вони – реліквії далекого минулого, свідки багатьох подій в історії нашого народу. Адже бортництво – найдавніша професія на Землі.

Бортне угіддя – доволі складне господарство. Воно включало борті, в яких жили бджоли, і борті без бджіл, дерева-дупляки, придатні для бортей, але ще не вироблені бортниками. Таких могутніх товстелезних дерев було в ті часи дуже багато, та всі вони трималися на прикметі, і в будь-який час могли стати «дільними». Бортне дерево – не просте, це капітал для нащадків і всього роду, а отже, потрібен був і його захист. Обравши дерево, придатне для виготовлення борті, бортник ставив на ньому свій родовий знак або помітку. 

Дупло-«житло» оберігало бджолину сім'ю від негоди; трухла деревина всередині дупла була ідеальним природним вологовбираючим і теплоізоляційним матеріалом. Такий дім і взимку ставав надійною схованкою для маленьких трудівниць. Пізніше стали виготовляти борті зі стовбурів дерев і користуватися ними, як власністю, що передавалася із покоління в покоління. З’явилися пасіки – від слова сікти, тобто рубати. Часто на місці пасік виникали поселення. А іноді траплялося навпаки – щоби полегшити добування цінного продукту, бортники вирубували колоди дерев з дуплами і переселяли сім'ї ближче до свого житла.

Бортні ліси були важливою складовою княжих володінь, що приносили їхнім власникам великі доходи. Ліс без бортей здавна цінувався найменше. Бортники завжди перебували під особливою опікою держави та її законів. Дуже швидко мед і віск став відігравати велику роль у торгівлі Русі з Грецією (Візантією) і багатьма країнами Європи. Так на Русі утвердилося бортництво. 

Колишні старі закони про охорону бортей несуть відбиток справедливості і досконалості. Вони захищали інтереси бортників, охороняли медоносних бджіл, знаходилися у строгій відповідності з живою природою. Право на бортне угіддя прирівнювалося до права на землю, що вказувало на високу організацію і значення виробництва меду та воску. Ще в Указі Ярослава Мудрого наголошувалось про штрафи за пошкодження бортей і виламування меду, а згідно Литовського статуту і Судебника Івана Грозного, за крадіжку і пошкодження бортей передбачалося покарання аж до смертної кари. Це дало змогу зосередити в Київської Русі тисячі і тисячі бортей. Однак, у вісімнадцятому столітті бджільництво, у тому числі й бортництво, пішло на спад. З’явився дешевий солодкий продукт – цукор, а борті значно потіснив рамковий вулик Прокоповича. Проте у певних регіонах українського Полісся древній промисел до цього часу зберігся майже у первозданному вигляді.  

Тепер трохи про самих бджіл. Вони з'явилися в третинному періоді Землі, тобто приблизно за 56 мільйонів років до появи первісної людини. У процесі еволюції виникло близько 20 тисяч видів бджіл. Серед них є одиночна бджола і бджола-листоріз, бджола карликова і гігантська, бджола-кам’яниця і безжальна бджола. Спроба схрестити працьовитих, кусючих африканських бджіл з місцевими миролюбними, але менш роботящими, призвела в 50-х роках ХХ ст. до появи у Південній Америці бджіл-убивць. Кожний вид цих комах по-своєму цікавий і достойний вивчення. Та все ж таки, найбільшу користь рослинному світові і людині приносить медоносна бджола – Apis mellifera. Її тіло найбільше пристосоване до збирання нектару і запилення квіткових рослин.

Бортництво – це добування меду диких бджіл. Пам'ятники стародавньої матеріальної культури, які ще збереглися, вказують, що первісна людина енергійно «полювала» за медом – єдиним на той час солодким, смачним і поживним продуктом. Перше історичне свідчення бджільництва знаходиться у так званій Павучій печері в лісовій глушині поблизу Валенсії (Іспанія). На стінах цієї печери знайдений малюнок, що відноситься до кам'яного віку. На ньому зображено людину в оточенні бджіл, яка вибирає з бджолиного житла мед.

На території Київської Русі історія бджільництва відслідковується з Х століття н.е. Звісно, що займатися бортництвом у цих краях почали набагато раніше. В староруських літописах містяться численні згадки про розвиток бджільництва, вотчинних і монастирських бортних угідь, розвинуту торгівлю медом і воском. Інтенсивному розвитку бджільництва сприяли вигідні природно-кліматичні умови: незаймані ліси і квітучі луки були невичерпною кормовою базою для бджіл. Бджільництво  мало доволі вагоме значення у економіці слов'ян.

На початку Х століття арабський письменник і мандрівник Абу-Алі Ахмед бен Омар писав у своєму відомому рукописі: «Земля слов'ян  є  рівнина лісиста; в лісах вони і живуть. З дерева виробляють вони рід глеків, в яких знаходяться і вулики для бджіл, і мед бджолиний зберігається».Нинішні північні райони Житомирської області називалися тоді Древлянським князівством. Скрізь були непрохідні ліси, де в дуплах дерев поселялися бджоли, проте їх  розплоджувалося так багато, що деяким роям доводилося селитися у тріщинах скель  по берегах річок. Цих бджіл місцеві жителі називали скалі, а диких лісових – слєпотні. За легендою, меду бджоли збирали так багато, що у погожі літні дні він танув і витікав у річку, від чого вода в ній  ставала м'якою, солодкою,  з бурштиновим відтінком.

«Бути тут на річці у борті (тобто біля дупла, вулика) люду моєму», – повелів у Х столітті князь Олег Святославович. По тому княжому повелінню і назвали річку – Уборть, а поселення його – Олегове городище – Олегськ, а потім, щоб легше було вимовляти - Олевськ. Таким, офіційно визнаним, принаймні до 2010 року, вважалося походження назви міста. 

Поряд з цією версією існує ще декілька. За останніми даними, отриманими у ході першої в Олевську міжнародної наукової археологічної конференції, що проходила 23 – 25 квітня 2010 р., більш вірогідно, що назва поселення виникла від слів «олеси», «олішшя», «оліс» - давніх термінів, що зустрічаються у білоруській, російській, а також, як співзвучні – у польській та литовській мовах. Ці слова означають «олішник» або «ольшаник» – вільховий ліс посеред болота. Зважаючи на місцеві кліматичні особливості та різновидність рослинності, цьому досить складно суперечити. 

Проте є ще одна думка, згідно якої поселення спочатку називалося «Вуллєвськ» – від слова вулей, тобто вулик. А річку назвали Убортю тому, що бджоли у давні часи у великій кількості селилися у бортях – дуплах дубів, яких вдосталь росло по її берегах. Вода в Уборті, як і інших поліських річках, хоч і прозора, але має жовтувате забарвлення, звісно ж не від меду, а з-за великого вмісту заліза, отриманого з болотної руди – лімоніту. 

Моє особисте близьке знайомство з бортництвом розпочалося ще у 2003 році, відколи у газеті «Народний лікар» я прочитав декілька статей відомого самобутнього краєзнавця з міста Коростеня Миколи Івановича Брицуна (Ходака). Пізніше я познайомився з публікаціями на цю тему директора Поліського державного заповідника, вченого і краєзнавця Сергія Миколайовича Жили. За цей час коло мого пізнання і знайомств значно розширилися, проте сутність самого явища майже не змінилася. Отже, основу розповіді становитимуть, крім вищеназваних джерел, дані, отримані за 10 років від бортників з діда-прадіда, жителів с. Копище Івана Петровича Лозка, с. Майдан-Копищенський Михайла Михальця, с. Хочино  Анатолія Скуміна, с. Перга Миколи Ренкаса. Від сьомого коліна передалася їм любов до бджіл, у спадок від предків залишився й весь необхідний інвентар. Вулики вони ремонтують старі або майструють нові, видовбуючи їх із стовбура сосни або дуба великим залізним долотом, яке називають плешнею. Цей інструмент схожий на рибацьку плішню, тільки держак у неї з великою гулею-набалдашником – для надання більшої інерції. 

З одного підходящого дерева може вийти від 3 до 5 бортей. Вага кожного вулика досягає не менше 100 кг, іноді зустрічаються рекордсмени вагою від 200 кг і більше. Робота ця доволі тяжка. Щоб видовбати плешнею одного вулика, потрібно потрудитися декілька днів. Хоча, прискоривши процес за допомогою бензопили, можна впоратися й за день.  Житло «під ключ» становить собою пустотілу колоду завдовжки 1,2 – 1,5 м, з прямокутним вічком посередині, заглушену з обох боків (або тільки знизу) дерев'яними кругляками. Внутрішній об’єм порожнини овальної форми становить, в залежності від розмірів заготовки, від 70 до 150 літрів. Вічко щільно закривається дощечкою, що називається довж, при цьому залишається лише невеличка щілина – льоток для переміщення бджіл. Довж у свою чергу закривається снєтом – дощечкою трохи довшою і ширшою за попередню, яка призначена для більш надійного захисту «парадного входу» від усіляких непроханих гостей.

Такого вулика ніколи не фарбують, проте правильно виготовлений і встановлений, він може прослужити від 100 до 200 років. Борті часом встановлюють прямо на землі біля дому, використовуючи як підпори невеликі кілочки, та все ж більш звичне їхнє місце – у лісі на деревах. Для цього на висоті близько 10 метрів прикріплюють до стовбура за допомогою ланцюга дерев'яне колесо з подовженою віссю – своєрідний «підйомний кран». Колись дехто з майстровитих бортників мав для цього спеціальне, велике, діаметром до 2 метрів колесо – кодолу. На дерево збираються за допомогою острови – молодого дуба або граба з короткими міцними гілками, такої собі примітивної драбини, прихованої у надійному місці. Розмістившись на дереві, однією ногою натискають на спиці колеса, а рукою, за допомогою вірьовки, фіксують його положення. Колесо провертається, трос з вантажем намотується на вісь, і вулик поступово піднімається до своєї стоянки. Із землі скеровують вулик вірьовками так, щоб оминати гілля. 

Якось мені з моїм другом-фотографом Миколою Данюком пощастило бути присутніми у лісі разом з бортниками. Витягнувши вулля, «борть-інженери», як ми їх жартома назвали, закріпили його до стовбура залізними штабами. У давнину це робили дерев'яними латами. Між вуликом і деревом залишили невелику щілину для руху повітря, щоб деревина з часом не псувалася. З дощок або шиферу готують також невеликий дашок на всю довжину лісового житла, попередньо накривши його берестою. Іноді всередині в голові вулика закріплюють спеціальні палички –  роженці, для закладки вощини. Однак можна обійтися й без них. Вулики встановлюють вічком на південь або на схід, у вертикальному – стояки, або горизонтальному положенні – лежаки. Дехто віддає перевагу лежакам, мотивуючи це тим, що бджоли починають ліпити стільники з голови вулика, таким чином у них більше робочого простору, а значить, більшим буде взяток.

У старі часи, коли на Поліссі ще водилися ведмеді, від них під вуликом робили спеціальний настил – кровать, або підвішували дерев'яне калатало. Принцип його дії такий: ведмідь підлазить під вулик, відводить калатало лапою, а воно його – бух по голові! Ведмідь сердиться, ще більше розгойдує палицю і отримує ще. Врешті-решт невдаха-ласун з гарчанням падає і втікає геть. Добре, якщо при падінні грабіжник не потрапляв на загострений кілок, вкопаний заздалегідь завбачливим господарем. Інакше бортник, крім меду, міг би поласувати ще й ведмежатиною.

По завершенні всіх будівельних операцій вулик необхідно затворити. Кожен бджоляр-поліщук має свої секрети приготування творива. Здебільшого для цього з дому береться медова сита  (переброджений розчин меду разом із вощиною). Додавши меліси, гілок молодої крушини та берези до квітучої багниці, якою своєчасно запасаються біля болітця, прихопивши з собою півтора літрову пляшку сити, творять це священнодійство. При цьому щільно встеляють гіллям дно вулика та зрошують увесь його внутрішній простір ситою, примовляючи при цьому добрі побажання для «божих мушок» – майбутніх мешканців цього нового житла. Старі бортники казали, що в  давнину були відомі спеціальні молитви та здійснювалися особливі магічні ритуали для приманювання бджіл. Нині це все забулося і комах заманюють, лише затворюючи вулики.

Біологічне значення творіння полягає в тому, що в замкненому просторі вулика молода зелень і цвіт запарюються від тепла і разом з розчином меду – сити, утворюють пахучий аромат. Багниця, до того ж, є потужним фітонцидом. Бджоли-розвідниці, або походки з нового рою, шукаючи місце для поселення сім'ї, орієнтуються на запах. Знайшовши борть, вони за своїми ознаками визначають його придатність як житла і, повернувшись назад, приводять рій за собою. Бджоли скоріше заселяють старий вулик, а новий, буває, обживається ними на другий або й на третій рік. Взагалі корисно, щоб нове житло декілька років постояло і деревина трохи постаріла. 

Затворювати вулики можна тільки до 10 червня – до настання Русального тижня. Язичницькі традиції хоч і втратили свою первинну сутність, проте на рівні підсвідомості збереглися. У ці дні в ліс стараються не ходить. Давні легенди повідають про русалок, одягнених у все колишнє, біле, що співають, кричать, пищать, танцюють навкруги бортника, заманюють людину в глушину і можуть залоскотати до смерті. Оглядати бджіл у новому вулику починають після Спаса – з 19 серпня або навесні наступного року. Тоді ж очищають борть від всохлого гілля. 

Бджолиний вулик – вічна загадка і принада для всіх літаючих, плазуючих і ходячих шукачів їжі. Трапляється, що в ньому опиняються чималі за розмірами «гості» – ящірки, змії, миші, великі метелики. Проти «прибульців» бджоли без жалю застосовують свою смертоносну зброю – отруту. Зате у ганебної смерті в бджолиному житлі є свої переваги. Мертвих ворогів чекають розкішні «похорони»: бджоли бальзамують товстим шаром прополісу їхні трупи, які довго не піддаються гниттю.

Проте є й хитріші шкідники, які вмудряються поживитися за чужий рахунок без особливої шкоди для себе. Наприклад, великий чорний дятел жовна, що дістає довгим дзьобом личинок, а то й самих бджіл із вулика. Дятел стукає по вулику дзьобом, стривожені комахи вилазять з-під вічка і потрапляють хижаку на обід. Раді поживиться медом та личинками бджіл куниця і миша-бортниця. Та, напевно, найвинахідливішим серед них є нічний метелик «мертва голова», який видає звуки, дуже схожі на так зване «тюкання» бджолиної матки. Від цього особливого звуку бджоли завмирають як зачаровані, дозволяючи грабіжнику безперешкодно ласувати медом. До речі, літературні джерела свідчать, що стародавнім ассірійцям був відомий «чарівний звук», який давав їм владу над бджолиним роєм. Вони без особливих зусиль могли вигнати рій з вулика і повернути його назад. На жаль, цей «пароль» давно і безповоротно втрачений.

Всі названі любителі солодкої поживи, без сумніву, завдають значних клопотів бджолам. Велику небезпеку для них становлять такі вороги, як бджолиний вовк (риюча оса філант), бджолина воша (браула), воскова міль. До загибелі сімей призводить захворювання, викликане кліщем вароа, а також злоякісний гнилець.

Перевагою бджіл, які живуть у природному середовищі є те, що вони більш витриваліші і стійкіші до різноманітних захворювань і шкідників. До того ж, їм ніхто не встановлює штучну вощину, та й цукровою патокою не підгодовують. Місцеві бджолярі вміють розрізняти диких лісових і домашніх бджіл. Бортний мед, зібраний за сезон з лісового різнотрав’я, починаючи від первоцвітів і закінчуючи вересом, суттєво відрізняється від рамкового за своїм смаком, консистенцією, цінується за лікувальні властивості. 

Після першої практики на природі ми поверталися з лісу пополудні, стомлені, але задоволені результатами своєї праці. На півдорозі додому нам трапилися дивні сліди, що тягнулися від невеличкої канави до піщаного пагорба. Уважно придивившись, побачили болотяну черепаху, що відповзала убік від свого житла. Пора роїння у бджіл співпадає з відкладанням яєць у черепах – сонце і тепло усьому живому задає свій темп і строк. Як потім з'ясувалося, ця зустріч була гарною прикметою. Через місяць нам подзвонив старий бортник і повідомив приємну звістку: один із вуликів вже заселили бджоли. Він пообіцяв, що коли в цих сім'ях буде достатньо меду, перший взяток дістанеться нам.

Минуло півтора року. За цей час у нашому районі закінчилося будівництво сучасної автодороги Олевськ – Майдан-Копищенський, що з'єднала Україну і Білорусь. Налагодилося автобусне сполучення з Копищем, у тому числі й міжміськими рейсами. Теплі весна та літо сприяли активному роїнню і міграції бджіл. Восени наш давній знайомий повідомив, що у двох затворених нами вуликах влітку жили бджоли, і що прийшла пора їх доглянути.

І ось, на початку жовтня ми з Миколою знову в Копищах. Було вже досить прохолодно, якраз така погода сприятлива для догляду вуликів угорі. Завантаживши тару і спорядження, ми, як і позаторік, поїхали на конях по знайомому маршруту. 

Прибувши на місце, Іван Петрович  вдягнув маску з захисною сіткою, а його помічник тим часом роздмухав димаря (у давнину для цього брали зубель – розщеплене з одного боку поліно, з якого на вогні робили курну головешку). Піднявшись на дерево, він зняв сніт, витягнув довж і оглянув нутро вулика. Навіть із землі в отворі виднілися паралельні ряди стільників, зосереджені півколами у верхній частині борті. Господар оцінив об’єм взятку, і, пахкаючи димком на окремих активісток, що протестували проти неочікуваного візиту, спочатку зняв гострим ножем порожні нижні стільники. Потім став зрізати цілі кавалки напівпрозорих шестигранників, у яких іскрилася бурштиновими краплинами свіжа пахуча смакота. Великі ламкі шматки він складав у чисте відро, яке заздалегідь почепив поряд на гілляку. У декого з бортників для збору меду мається спеціальний дідівський липовий короб, що має назву лазбень. 

Загалом від двох молодих сімей ми зібрали невеликий урожай – усього близько 15 кілограмів меду у стільниках.

Продемонстрували нам бортники також снасть для лазіння по дереву і догляду за бджолами – саморобну жень або лезиво. Це довга, до 25 метрів, міцна мотузка, сплетена зі шкіри худоби (колись використовували шкіру лося). Плететься  вона з шести чи восьми сталок (смуг) сиром'ятної видубленої шкіри, а після обробляється у дьогті. На одну жень (повна назва – кожень) витрачається до 4-5 шкір (кож). Це дорога і довговічна снасть, що залишилася лише у деяких бджолярів. До неї прикріплюється маленька дощечка – лежея, що фіксується до жені довгим загостреним сучком – кранципалом. Ціла жень перекидається через високу гілляку, закріплюється до дерева, і по ній бортник добирається до самого вулика. Там він сідає на лежею і оглядає вулика або збирає мед. Потім, витягши сучка-фіксатора, та тримаючи в руках обидві вірьовки своєї снасті, під вагою власного тіла потихеньку спускається вниз. Мало нині залишилося умільців, які вільно володіють майстерністю такого підйому і спуску.

Описаним способом, з певними варіаціями, займаються бортництвом у досить невеликому ареалі – у сусідніх з Олевським північних районах Житомирщини, на сході і півночі Рівненщини та на півдні Білорусі. Недаремно у давнину цю місцевість називали Медовою нивою, що підтверджується існуючими до цього часу топонімами: назвами річок Уборть та Перга. Адже саме річки – великі і малі – були у минулому основними, як тепер говорять, транспортними артеріями. 

Спостерігаючи за своїми працьовитими земляками, я пригадав міф північноамериканських індійців про бджіл. Жили колись два племені. Одне трудилося і запасало їжу на зиму, інше не дбало про завтрашній день, а проводило час в танцях і веселощах. Великий Дух перетворив плем'я трудівників на бджіл, а ледарів – у мух. 

А давні поліські перекази говорять, що бджіл у давнину використовували як союзників у боротьбі з ворогами. Для цього їх умисно затримували у житлі, а в потрібний момент, розтривоживши, скидали вулика на землю. Розлючені комахи усю лють зводили на нападників, повертаючи у біги навіть численні загони чужинців. 

Ще не так давно, у 60-і –70-і роки минулого сторіччя меду бджоли наносили багато. У сприятливі роки дбайливий господар міг зібрати декілька кадовбів (бочок) меду. Ще й зараз зрідка трапляються випадки, коли при заготівлі лісу зрізають старого велетня-дуба, з якого при падінні починає витікати мед. Як правило, це справжні давнішні дупла-борті, у яких бджоли поселялися й жили самі по собі. Очевидці розповідають, що меду в таких знахідках вистачало усій бригаді. Тепер часи не ті: значна кількість бджолиних сімей гине від хвороб, мало висівається медоносних культур, масово знищуються ліси – колишні бортні угіддя. Та й продуктивність бортної пасіки значно нижча від традиційної. Проте є серед моїх знайомих бортників ентузіасти, які, незважаючи ні на що, роблять ставку саме на колодне бджільництво. Цим вони не тільки заробляють собі на хліб насущний, але й підтримують давні традиції, слідуючи поклику предків продовжують стародавній Ведичний культ Меду-Сонця, Даждь-Бога, оберігають найцінніше – унікальний генофонд священної комахи, Божої мухи – поліської бджоли. 

Юрій Халімончук, краєзнавець, м. Олевськ.

Фото Миколи Данюка.

Теги:     бортництво      давнина      Полісся      промисли
AddThis Social Bookmark Button

Прокоментувати:

blog comments powered by Disqus
 

Підписатись 
на публікації проекту: