English German Polish Spanish
Головна♦ Етнографія♦ Гуцульщина ➤ Мартін Поллак "До Галичини"

Мартін Поллак "До Галичини"

Рейтинг 5.0 з 5. Голосів: 1

small marcinguc"До Галичини" (NachGalicien) – перша книжка австрійського журналіста і письменника Мартіна Поллака, яка вийшла 1984 року. У ній письменник, як вказано в анотації, "розвіює австрійський "цукровий" міф про колишню коронну землю Австро-Угорської імперії. Його уявна подорож проходить Східною Галичиною – ландшафтами скрути й нужди, де нафтові магнати та рабини-чудотворці гротескно співіснують із бідними єврейськими штетлями, де русини, поляки, румуни, гуцули, вірмени, караїми, німці, роми ледь виживають у корумпованому й неписьменному краї, де водночас твориться багатомовна культурна мозаїка та пишеться прекрасна література".

У передмові до українського видання, яке нині випускає "Видавництво 21", письменник пояснив, чому вдався саме до опису уявної подорожі, зазначаючи зокрема й таке: "Ця книжка вперше вийшла друком понад тридцять років тому, Орвеллівського 1984-го. Звісно, це випадковість. Але цей рік пояснює, чому я описав уявну, а не реальну подорож Галичиною, точніше Східною Галичиною й Буковиною. На той час у німецькомовних країнах Галичина була доволі невідомим сюжетом. Окрім спеціалістів, здебільшого істориків, більше ніхто не цікавився колишньою коронною землею Габсбурзької монархії, її народами й культурами. Галичина була для нас у широкому сенсі terra incognita чи й ubi leones, землею, де водяться леви, небезпечною територією – далека чужина, про яку нам було відомо мало, та ми, власне, й не хотіли нічого знати".

Пропонуємо прочитати уривок із книги у перекладі Нелі Ваховської.

 

СТАНІСЛАВ – ЖАБ’Є, ЗВУК ТРЕМБІТИ

(уривок із розділу)

69a831e-galizia-1

У глухі закутки гуцульської землі, що літніми вечорами пахне м’ятою, у замріяні села на тихих полонинах, де пастухи дмуть у довгі трембіти, приїздить потяг. Він єдиний сполучає цю далеку місцевість зі світом. Він сліпить темну ніч яскравим світлом і ґвалтує тишу й незайманість великого нічного миру. Гуркотом освітлених вагонів він розриває серпанок туману, довгим гудком будить зайців і приспану людську цікавість. Наче жахна залізна драбина, покладена на каменисту землю, зблискуючи чорним, колія біжить по дерев’яних шпалах із безкінечності в безкінечність. Білі будинки станцій, обсаджені кущами, садки, альтанки і квітники з кольоровими скляними кулями на побілених стовпчиках, незліченні залізні місточки через струмки й хатинки станційних доглядачів щільними рядами женуть поголоску-брехню, тут диявол каже Вельзевулу добраніч.

Юзеф Віттлін, "Сіль землі"

Цим абзацом польський письменник Юзеф Віттлін (1896–1976) розпочинає свій роман про терплячого піхотинця Пйотра Нєвядовського – простого гуцульського парубка на службі в цісарсько-королівській державній залізниці, якого Перша світова війна вириває з одноманітного станційного побуту. Книжка планувалася на три частини: перша вийшла друком 1935-го та отримала захоплені відгуки польських критиків; рукописи двох інших, героєм яких мав стати Йозеф Рот, були втрачені під час Другої світової.

1937 р. "Сіль землі" вийшла німецькою у видавництві Аллерта де Ланґе в Амстердамі. Передмову до видання написав знаний письменник Йозеф Рот – як і Віттлін, східний галичанин і близький друг автора, з яким він познайомився в Лемберзі; Рот навчався у Відні й служив добровольцем у 21-му батальйоні військової поліції. Перекладачем був лемберзький германіст і редактор польськомовного ліво-сіоністського журналу Ізидор Берґман, котрий невтомно трудився задля популяризації Рота в Польщі й сам переклав польською низку його романів: "Готель „Савой"", "Правиця і лівиця", "Тарабас", "Історія тисяча другої ночі".

Берґман був типовим представником освіченого галицького єврейства, глибоко вкоріненим як в австрійську культуру Габсбурзької монархії, так і в національну польську культуру. Юзеф Віттлін також перекладав Йозефа Рота: "Йов", "Ціппер і його батько"; 1939 р., незадовго перед війною, у Варшаві в його перекладі вийшла "Крипта капуцинів".

Початок війни застав Віттліна у Франції, звідки він емігрував до США, щоб після війни більше не повернутися в Польщу. Ізидор Берґман, якому австрійська література в Польщі завдячує не лише Йозефом Ротом, а й перекладами Одона фон Горвата й популяризацією Кафки, був убитий у "єврейському таборі Лемберґа", влаштованому СС у 1942 р. Там загинув також німецько-єврейський поет і германіст Герман Штернбах, дрогобичанин, та єврейська поетка Дебора Фоґель-Баренблют, близька подруга Бруно Шульца.

Залізниця у край гуцулів, на якій Пйотр Нєвядовський служив носієм і правою рукою станційного доглядача фон Топори-Чернєліца, була відкрита лише 1894 р. До того в гори можна було дістатися хіба вибоїстим верствовим шляхом, що широкою долиною Пруту йшов на південь, по так званій мадярській дорозі, перетинав перевал Керешмезе на Чорногорі й кордон між Галичиною та Угорщиною.

Залізниця ж вела від Станіслава прямо на південь через Бистрицьку низину та біля містечка Надвірна наближалася до перших помітних узвиш Прикарпаття – зелених маківок Потоків і Городища. Обидві гірки не мали й тисячі метрів висоти. На головній площі Надвірної стояла варта уваги греко-католицька дерев’яна церква XVII ст. з п’ятьма критими ґонтом банями, збудована в пізньовізантійському стилі.

Лісисте узвишшя розділяло річку Бистрицю (притоку Дністра, що впадає в Чорне море) і Прут із Дунайського басейну. По ньому поїзд доїжджав до Делятина, першої станції в долині Пруту. До спорудження залізниці це було ярмаркове сільце з нужденними дерев’яними хатками й брудними вуличками; євреї тримали два заїзди, кожен з яких мав по одній кімнатці для приїжджих, а єдиним визначним місцем був дубовий стовп на площі, на якому в давніші часи стояла міцна дерев’яна клітка – у неї перед стратою на шибениці саджали впійманих гуцульських грабіжників і бандитів – на науку й пострах добрим християнам.

На початку ж ХХ ст. Делятин перетворився на популярне місце літнього відпочинку з симпатичними віллами і соляними купальнями. А поїзд їхав далі смерековими схилами Карпат проти течії Пруту по високих мурованих віадуках і мостах аж до станції Вороненко на кордоні з Угорщиною, який перетинав у довгому тунелі. Колія від Станіслава до угорського Сиґет-Мармароського була наймальовничішою гірською залізницею Галичини й блискучим витвором австро-угорського інженерного генія: кам’яний віадук через бурхливий Прут під Яремчем майже 30 м заввишки і 65 м завдовжки тривалий час вважався найкращим витвором європейського мостобудування. Залізниця проходила через єврейські й гуцульські містечка й села, які завдяки зручному сполученню з Лемберґом, Черновіц, Пшемислем і всім світом буквально за ніч перетворилися на улюблені курорти: Дора, Яремче, Ямна й Микуличин, як і присілки Татарів, Ворохта й Вороненко.

Однак ще до прокладення залізниці прогрес зачепив гуцулів – той таємничий гірський народ, у якому одні вбачали слов’янізованих нащадків скіфів і готів, другі – залишки монголів і печенігів, треті – дітей румунських і русинських племен. Напевне відомо було тільки, що самі себе гуцули називали християнами, верховинцями та руськими людьми, розмовляли на русинському діалекті з домішками румунських слів і з прадавніх часів жили в долинах Пруту й Черемошу, їхніх священних річок, а ще на схилах порослої хащами Чорногори в галицько-угорських Карпатах, на Чорній Кливі та Яворнику. Напівкочівники на спритних коротконогих кудлатих конях, яких, як і господарів, називали гуцулами, вони випасали свою худобу на широких полонинах.

Прогрес прийшов до гуцулів під виглядом бутину – суцільного вирубування лісів у ХІХ ст., що вирвало долини гірських річок зі столітнього сну. Шляхетні власники лісів покликали для цього чужинців – італьянів і ґранів, тобто італійців і словенців з коронної землі Крайн і Нижньої Каринтії, які добре вправлялися з довгими дворучними пилами, гуцули ж знали лише сокиру.

Куди не глянь, наче лапи велетенського павука, з долин по гірських схилах підіймалися дерев’яні жолоби і зникали в лісах, звідки долинав стогін карпатських велетнів. Восени здалеку було чути гук, яким лісоруби попереджали про спуск колод, і глухий гуркіт деревини, що мчала в долину. Там її зв’язували у плоти-бокори й доправляли вниз по річці. Зупиняли їх за спеціальним криком.

Від Ворохти ледь помітна стежка вела через болотисті луки верхів’я Пруту нагору, до хутора Арделуца – жмені гуцульських хиж, розсипаних по долині, над якими пишався будинок лісника, а звідти далі – положистими трав’янистими схилами до конічної вершини Говерли, висотою трохи за 2000 м, найвищої гори масиву Чорногора. Підйом можна було здолати також верхи на гуцульському конику, винайнятому у Ворохті, схили були некруті.

Дорогою мандрівники проїжджали повз численні стоїща на полонинах і зустрічали велетенські отари й стада худоби під охороною золотистих псів і гуцульських пастухів верхи на конях. Навіть найбідніші з них були дуже колоритні: густе волосся по плечі, блискуче від лою, крислатий повстяний капелюх зі смужкою з латунних бляшок, прикрашений глухаревими або павичевими перами, гранатові штани, червоні візерунчасті панчохи-капчурі та шкіряні постоли; поверх штанів довга лляна сорочка, що лисніла від жиру, – мазанка: від настирливих комах пастухи рятувалися, виварюючи натільну сорочку в лою із сіркою. На неї вдягали сардак – верхній одяг із сукна чи овечого смушка; за широким поясом кинджал, часто – старосвітський пістоль, а в руці бартка – гостра як бритва горянська сокирка, яка в сутичці могла стати убивчою зброєю. Усі ве́рхи, навіть жінки – степовий народ, який історія закинула в гори.

Гуцули жили з вівчарства й великої рогатої худоби, однак найбільшим їхнім скарбом були коні, яких вони часто любили дужче, ніж власних дітей, і здебільшого дбали про них також краще. Добрий кінь був цінним, ледь не на вагу золота, а дітей у тісних брудних хижах бігало досхочу. Одне помре – а дитяча смертність у гуцулів лякала своїми показниками, – то наступне напевне вже на підході.

На полонинах, варто виїхати з лісу, пастухи вітали подорожніх протяжним і печальним гуком трембіти – дерев’яної флейти зі смереки, обгорнутої березовою корою, до 3 м завдовжки. Трембіта трохи нагадує альпійський ріг, але тонша.

[…]

Непрохідна місцевість Чорногори, праліси на Черемоші й конярі-горяни надихнули багатьох поетів: поляків, русинів, німців і чехів. Найпершим мені спадає на думку чеський письменник Іван Ольбрахт, однак ніхто не писав про них з такою любов’ю, як Станіслав Вінценз (1888–1971). Він народився у Сло­боді Рунгурській – гуцульському селі на південний захід від Коломиї, де на початку 1880-х рр. відкрили багаті нафтові джерела, що викликало лихоманку, подібно до Борислава й Дрогобича. Однак запаси скоро вичерпалися.

Своєю "Високою полониною", що складалася з чотирьох товстих книжок – "Правда старовіку", "Звада", "Листи з неба", "Барвінковий вінок", – Вінценз створив польську енциклопедичну сагу про регіон і його жителів – гуцульських розбійників, пастухів, "лісових євреїв", які сплавляли ліс по Пруту й Черемошу; історію й детальну етнографічну розвідку, дослідження діалекту, збірку легенд, пісень і звичаїв; роман і довідник, над яким Вінценз працював аж до самої смерті у швейцарській еміграції (і чого стільком галицьким поетам довелося закінчувати життя в еміграції?).

Серед своїх предків Вінценз начебто мав некоронованого володаря надпрутянських і черемошанських хащів принца Василюка фон Голови цу Буковинка – легендарного вар’ята, який з почтом, що складався з його гуцульських і єврейських поплічників, засвідчив у Відні свою пошану цісарю Йосифу ІІ. Принаймні так стверджує легенда. Пізніше такий собі граф Василько з Буковини справді засідав у верхній палаті австрійського парламенту, але з принцом-дикуном у нього, щоправда, було мало спільного.

З Говерли вузька пішохідна стежина вела на схід, у долину Чорного Черемоша, в Жаб’є. Ті, кому тяжко було ходити пішки, могли у Ворохті найняти бричку в Перкатюка чи Кноля та поганенькою, труською дорогою доїхати до Арделуци, звідти – на південний схід круто вгору до Буковельського перевалу, а вже звідтам у Жаб’є. Поїздка тривала від шести до восьми годин. На кожній вершині Чорногори і в інших примітних місцях стояли дерев’яні хрести, які могли позначати будь-що: вершину, джерело чи й місце, де когось спіткала нагла смерть.

Жаб’є було найбільшим гуцульським поселенням у східних Карпатах, а за площею – найбільшим населеним пунктом Австро-Угорщини, хоча дивитися тут не було на що: насправді містечко складалося з багатьох хуторів та обійсть, широко розкиданих уздовж звивистої долини Черемоша, часто від одного хутора до іншого доводилося йти по кілька годин. У Жабйому було 7000 мешканців, з них 1000 євреїв: фурмани, гендлярі, шинкарі, а ще пастухи. Бідненькі криті соломою хатки з грубо обтесаних колод чи з невипаленої глини, стіни білені синькою, за ними маленькі городчики та садки, трохи далі – різні за розміром поля з бобовими, картоплею, вівсом і коноплями; між грядок і по розорах – соняшники на олію.

Як і прикарпатські русини, гуцули здебільшого харчувалися кулешею – густою кашею з меленої кукурудзи, присмаченою бринзою (солоним овечим сиром) або гуслянкою. Хліб пекли з кукурудзяного борошна, у тісто домішували розтовчену картоплю або квасолю. У піст, який попівською волею міг тривати більше півроку, гуцули їли саму квашену капусту, присмачену соняшниковою чи конопляною олією; у щедрі роки, може, ще й рибу.

На головній вулиці в болоті порпалися чорні кудлаті свині з довгими рилами, паслися кури й кози; перед кожною хатою лежав гавкучий пес, прип’ятий ланцюгом. Траплялися тут і кращі будинки – на дві кімнати і з кам’яними фундаментами. Вони належали лісникам графа Скарбека або комусь із "американців": під кінець ХІХ ст. деякі охочі до пригод жаб’ївці піддалися на солодкі обіцянки міграційних агенцій і на середній палубі, напаковані, як сардини, подалися до Америки, де розраховували заробити золоті гори у вугільних або рудних шахтах чи на будівництві доріг. Таке обіцяли їм міграційні агенти з добре підвішеними язиками. Зрозуміло, із золотих гір нічого не вийшло, сини Чорногори навіть не встигали роздивитися нову країну – прямо з пароплава їх, як худобу, заганяли у вагони та везли в жалюгідні бараки далеко від міст, ближче до копалень і будівництв. Гуцули, русини, угорці, боснійці – бідні народи Габсбурзької імперії – ночували покотом, сінник до сінника, наче й не полишали своєї батьківщини. Розумніші з них щомісяця надсилали додому, попові, по кілька доларів і через п’ять-шість років поверталися в село "багатими американцями", купували собі гарну нивку, худобу, ставили добру хату. Жаб’є пишалося своїми "американцями".

Офіційні установи розміщувалися в адміністративній будівлі в найпівнічнішому присілку Слупейка: місцева управа, повітовий суд, станція жандармерії, філія податкової інспекції. Над низькими, чорними від кіптяви стріхами височіли дерев’яна церква і "Чорногірський дворик" – пансіонат Татрівського союзу лижників, а ще трактир Ґертнера, в якому подорожні могли отримати ліжко й гарячу їжу. Решта були самі шинки. Багато шинків. У Карпатах Жаб’є часто називали столицею пияків. Хоч загалом по всій Східній Галичині пили багато, переважно горілку, до якої гуцули додавали пекучий червоний перець, чорний мелений перець та мед, – але ніде не пиячили так, як у Жабйому. Станіслав Вінценз згадував нарікання сільського старости Петра Чекєрика-Доникова, мовляв, якби жаб’ївці навчилися писати, то Господа-Бога писали б з маленької, а горілку шанобливо з великої.

Дівчат із Жабйого називали "карпатськими парижанками": по всій долині, аж до Коломиї, Станіслава й Черновіц вони славилися своєю вродою і вигадливим вбранням. На свята вони носили чільця зі срібних талярів, коралів чи яскравих намист, діадеми з павичевого пір’я, майстерно розшиті сорочки, м’які червоні сап’янці, багато разків коралів, латунні хрести, і навіть їхні люльки (чоловіки, жінки, дівчата, а часто й діти були запеклими курцями) були різьблені, з вишуканими латунними чи срібними кришеч­ками. На свята жаб’ївки не мали собі рівних.

Мартін Поллак "До Галичини"

Переклад: Неля Ваховська

Видавництво 21

Титульне фото на сторінці: anyutka.foto.ua


Теги:     Галичина      гуцули      Австро-Угорщина      література      культура

Прокоментувати:

blog comments powered by Disqus


RSS канал Спадщина Предків Facebook Спадщина Предків Vkontakte Спадщина Предків Телеграм Спадщина Предків Twitter Спадщина Предків Instagram Спадщина Предків Flickr Спадщина Предків

Опитування

Який період історії для Вас є найцікавішим?
 

loading...