СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

ВЕСІЛЛЯ ЯК ОБРЯД ТИСЯЧОЛІТЬ

e-mail Друк
Рейтинг 5.0 з 5. Голосів: 1

Un313113131313titled-1ТАЇНА РОДУ-НАРОДУ В ОБРЯДАХ ПРЕДКІВ ОВРУЧЧИНА–СЛОВЕЧАНЩИНА–КОРОСТЕНЩИНА (підбілоруська зона української культури)

Весільні піснеспіви на берегах Словечни, на токах Нориня-Ріки

З одержаних мною в Овручі 16 Текстів Весільного обряду у райбібліотеці 14 червня 2004, записаних бібліотекарями Овруцько-Словечанських Селищ, Весільні тексти глибинних Мелодій-Тужінь Українського підбілорусся мають сліди архаїчних культур краю – проглядається доба неоліту, міді-бронзи, ранній залізний вік. Балто-Словенська древність культу Віл-Обережниць, княжо-боярська доба, часи середньовіччя з нашаруваннями Польської доби у краї. обряд Весілля виступає як історичне джерело, витоки Мови, культів язичництва, побуту Лісового Люду. Найкращі з них – піснеспіви Весільних Мелодій-Голосінь з Кряж-Гори у Коптевщині, cелищ Городця та Тхорина під Словечно, Oстровів під Левковичами. Найповніший обряд Весілля записано від Юрчак Любові з Острова під Овручем.

Поняття Голосіння притаманне поховальному обряду. Спів-голосіння, ведення голосу в весільному обряді викликає дивне почуття жалю й скорботи, печалі й радості, любові й смутку, що часто думаєш – чого в обряді Весілля так много печалі й журби, так мало радості, кохання і любові.

Селянський виважений побут, важка, трудна і вікова робота до скону віку, вимагали добрих роботящих рук умілих Господаря і Господині, суворого виживання в трудах-печалях при чисельному потомстві, яке треба вигодувати, поставити на ноги, пустити в світ широкий, мов лелек-буслів, які піднімуться в високе серпневе піднебесся, будуть кружляти над отчим домом широкими кругами, посилаючи на земні роси ледь чутне квиління-журбу.

Вони – небесно-земна пара, Молодий та Молода – дужі й справні, повинні послати в глибінь віків грядущих дуже й чисельне потомство, наділене cвященним даром виживання на хлібі житньому, на полотні цупкому, в овечому кожусі і свиті вовняній, у ликових постолах – дубових, липових, вербових. Тисячолітнє виживання у хвойняках-cмереках, несходимих борових пралісах, в яких вони і їх нащадки будуть жити, виживаті на сухих піщаницях в труді кривавому на нивках-лядах, виживати на ягодах-грибах в бронзових пралісах під шум-печаль зелених сосон. Рождатись, родітись і вмирати, воскресати в потомках-чадах, творити в’єльце з соснинки, як сутність дерева життя на Світі Білому. Вершити предковічний коло-круг життя в земному світі, зоряних світах.

Родини і смертини людського роду у бортних пралісах, Сонячне Весілля, високе небо в зоряних світах, вони – Ясен Місяць та СонцеДіва, Пава Золота, Небесна Королівна. Небесна пара: він – Ясен Місяць, в вона – Ясна Зоря, Сяйне Сонечко, два культи Місяця-Сонця, Місяця-Зорі в староукраїнському мистецтві слова. Вершини-глибини історії тисячоліть в дивосвіті слова, обрядодії. Світ предків постає в весільному обряді образними картинами минулого. Святиня Роду – Житній Хліб.

 

ТРАДИЦІЙНИЙ ЖИТНІЙ КОРОВАЙ В CЕЛЯНСЬКІЙ ХАТІ

Коровайниці, випікши Круглий Коровай, модель сонячного диска, добувши Воскову Свічу, ходять з нею по колу-кругу, як Світле Сонце ходить по Зоряному, Місячному Небу. Світлодайне Божество Старого Віку, Золоте Сонце, втілений бганий Круглий Коровай, золотосяйний Даж-Бог воскресав в селянській хаті. Його ховали у комору, як найдорожчий скарб, щоб дарувати Сонце-злото, Величальний Хліб, дар Божий молодим, весільній громаді гостей як найвищу Святість Земно-Небесного Життя.

Символіка обряду глибинна, коренями сягає в добу Аратти-Оратанії, скитську добу орачів-пахарів, які одержали Священні Дари Сонце-Неба – Золотий Плуг для оранки земної, Священну Чашу Кругову, збережену в oбряді Колива Медового у нашім древнім звичаї, Золоте Ярмо для запрягання волів круторогих, Сокиру-Божу – оборону від лютого ворога. Сокира як знак влади, як Жезл Правителя, знак оборони-наступу. Священні дари скитів, живі в обряді весілля як Сонячний Коловай, як чаша ритуальна в обряді перепивання. Духовно-щемний обряд перепивання, обряд відходу дочки до другого Роду.

У архаїчному весільному обряді збереглися звичаї воїнської дружини доби Словен (VI–VIII) – князь со дружиною, боярами добуває собі Жону в далеко-близькім краї. В обряді Весілля два родо-племені, відомі як родини, єднаються в міцний союз для виживання, оборони. Воїнська суть весільного обряду виступає гранично чітко і ясно як доба військових походів русів-словен в добу великого переселення народів у перших віках нашого календаря.

Глибинні корені низки весільних обрядів, відомих як Весілля-Весєліє, розкривають наше минуле – хто ми, чиї ми діти, яких батьків, хто наші Пращури Великі.

Весільний обряд – застигла древність доби кременю і кості, в якій є відлуння доби охотників-звіроловів у пралісах неолітичної доби на Норині, Ловечанщині на течії Словечно – глибинна Неврида в пралісах дубових на Норині, відоме плем’я Тубелів-Тубельців-Корабелів на плесах Нориня, прийшлі пастуші племена доби бронзи, нащадки яких проживають серед нас. Землеробські прадавні племена Трипілля, які боготворили Золотий Житній Колос, якому поклоняємось донині, творячи Дар Божий – Сонячний Коровай.

Родові звичаї тисячоліть, збережені до сьогодення як Віра Священних Предків. Архаїчний культ вогню – кресало з кременю (доба неоліту), викуп Молодої за домашню живність, Весілля Свічок, яке проводять свахи в одежі пастухів-вівчарів. Лише на Овруччині-Словечанщині батьки-чоловіки, як і свахи-жінки найчастіше провадять обряд пастушого весілля в кожухах і овечих шапках, ритуал на Коростенщині відомий як суто жіноче дійство.

Обряд Короваю первісно знаменував Корову, м’ясну поживу – відлуння доби пастуших племен на величних Лугах-Луговинах повноводного Нориня, Словечни. Трансформація м’ясної жертви-поживи в безкровну учту – Хлібний Коровай. В число комірнього приданого в час ділення майна, крім полотна, хатніх речей, входить корова як незмінний атрибут багатства: «Тобє, Маті, (братко), хата, комора! – А минє скриня, бодня Корова!» В обряді Завивання Коси Молодої (cела краю) звучить традиційний мотив пастуших племен древності – «Ой, дай, Маті, масла – я твої корови пасла…»

Великий обряд Весілля розпадається на окремі oбрядодійства, в кожному з яких переплелася тисячолітня сива минувшина, застигла древня історія родів-племен Каменщизни-Ловеччини, історія тисячоліть, збережена на берегах глибинного, бездонного Нориня, велично-плавної Славечни. (Наймення ріки від слатіся). Великий, дивно-прекрасний кряж-камінь з прилеглими низинними селищами – архаїчна болотно-лісова Ловеччина, вічно-рожденне племено – старою мовою охотникiв-звіроловів.

Весілля виступає як Книга Буття, Заповіти Предків, Славіті Роду-Племені: родитися під чистими зорями, Ясен-Місяцем, жити «На цьому світі» під Сонцем Красним (Красивим), під Небом Неозорим, держатися Отчини-Материзни, нести Знамено Роду в віки грядущі.

Весілля як живий підручник усної народної історії тисячоліть. Згусток древніх мелодій-тужінь, молитовних замовлянь-благань, величних піснеспівів, духовно-глибинних молінь Бого-Небу, Білу-Світу, Світлу-Вогню, Сонцю-Раду, Землі, Воді, Людському Світу. Велична Троїця у многих моліннях-журах, моліннях-радощах, живому слові печалі-радості. Велика Слава Батькам, Родині, що виростили дитинуквітку, сина-дочку, підняли до Сонця, Місяця, Зорі, до Синьо-Неба прихилили. Потаємна глибинна поезія Слави-Життя струмує у глибинних Рад-Дощах Весільних Співів. Весілля – Сонячне Щастя, полуденне сонце над головою, юність-схід, старість – західне сонце .

Не знаючи писемної грамоти, наші велемудрі предки карбували навіки святу минувшину, шифрували генетичний код Племені-Роду у образній картині-дійстві, втілюючи заповіти предків як ритуальні дійства Весільного Великого обряду, через який проходили нащадки – сини і дочки, діти і внуки, повторюючи священні обряди. Ставши батьками, дідами, вони вже для своїх дітей та внуків повторювали живі картини минулих віків, картини життя далеких предків, картини побуту, дійства, повторювали Казання, Промовлянння і Примовляння, виконуючи образні дійства, які переплелися в Весільний Вінок усталених обрядодійств глибинної минувшини.

Глибини Великого Весільного обряду єднали людність в єдин народ по мові і по духу на протязі віків, тисячоліть. Одне з культових понять обряду Весілля – Родіна, сучасне поняття Родина як Родове коло Молодого чи Молодої, яке слід розуміти в реаліях cтарого cвіту – Родина як велика патріархальна сім’я, як Плем’я, як Народ, як племінне об’єднання. Культ архаїчного Рода на рушниках-божніцах, на вовняних килимах з овечої вовни, Рода як покровителя Родини, як небесного Пра-Батька людей земного світу, Володаря Неба, Першо-Бога. Культ Рожаниць, Небесних Матерів, заступниць Свят-Матерів людського роду на земних теренах. Глибинний культ Святої Матері-Заступниці з глибини віків. Род, Родина, Родичі, Родня, Народ-поняття єдиного звучання.

Збереження Життя на земних обширах, погибель і спасіння Людини на земних твердях і водах, пошуки вільної землі для виживання розгалужуваного Роду-Племені, шукання кращих місць для осідлого життя, уміння виживати в складних умовах пралісу, вживатись в Природне Середовище, існувати в гармонії з Ним. Одухотворена сила лісу-Древа, землі-Материзни, води-Оздоровниці творили характер людини, яка знала і відчувала таїни пралісу, щоб уникнути Смерті-Погибелі.

Виживання в суворих могутніх пралісах, де людина повинна пройти життєвий путь несхибно. Непомильно, продовжуючи родове коліно. Коли в родині з 14 дітей вмирали один за другим перші вісім, інші шестеро лишалися живими (Купеч Коростенська). Звичай многодітності в пралісах як жорстока необхідність виживання.

Весільна Пара для Продовження Роду. Культ Сокола в обряді Весілля. Сокол летить на праБатьківську Україну зі звісткою про одруження Молодого, Молодої. «Пошлю Сокола на Вкраїну…» (Весільні тексти Коростенщини на берегах Уші). І в тому предковічному Родінні-Змиранні Людино-Птаха на Кругах Земних заключена велика Таїна Життя. В Соснових Пралісах-Хвоїнах мала буяти велика Сила Виживання, виживання роду-племені, селища-села, миру-громади на пісках білих, на скудних Зелен-Сосницях, в затишному Миру пахущих Сосон, в якому народжується й виживає Земна Людина, мала дитинка людська – Божа.

Суворий побут селянської родини, в якому нема місця лінощам, гультяйству, нікчемно-пустим забавам. Діти-малолітки привчаються до труда.

В Весільних Співах так багато печалі-голосіння, невиплаканих сліз, коли її, молоду й гарну, віддають за нелюба, з яким має прожити вік у парі. Коли його, ясен-сокола, парують з рябою курочкою, яка йому сокоче про принади сільського двору. Сотні і тисячі Весілль, серед яких так мало було воїстину щасливих подружніх пар. Весілля були щасливі й нещасливі, гучні й притишені, велелюдні й малолюдні, була у кожного подружжя своя Судьба.

Чи рання смерть молодої матері, яка оставляла купку шестеро-восьмеро малих діток чоловіку, якого нарекали вдівцем; або вдовиця, гарна й пригожа, лишалася на самотині з малими дітками, мал-мала меншими в холодній хаті зимній. Студеній.

Селянський побут суворий, і в ньому росли-зростали не по літах мудрі селянські діти, які вже знали свою нелегку долю в дорослому житті. Тому і видається мені Весілля Вінком Тужливо-Радісних Піснеспівів, в якому Радість Життя переплітається з тихим Сумом Журби-Печалі.

Три дійства супроводжують Появу й Смерть людини на цьому cвіті: Родини, Весілля, Смертини. І в кожній з цих частин життя-буття своя і Радість, і Журба. Журба-Печалиця Смертин. Високий і далекий Вирій, куди прямують вічно живі душі в земному плані мертвих людей. Прекрасний Вирій, Ви-Рай наших велемудрих предків, які задовго до християнства твердили про Рай Небесний, в якому вже вічно перебувають душі померлих Пращурів Роду.

Весілля як зачин життя подружньої пари, як таїна магічного обряду, проведення якого вимагало додержання предковічних звичаїв-заборон, додержання обрядів, освячених віками, серед яких обряд шлюбної Комори, обряд Вірності Наречених.

 

Обрядодійство Творення Короваю – (Даж)-Божого Дару – Збережений культ Даж-Бога.

Випікання Короваю – Божого Дару:

Коровайниці:

«Благослови, Отець і Маті, Коровай качаті!

Перший раз, і другий раз, і третій раз –

Щоб Бог дав «гаразд!»

Батьки:

«Дай Боже, благослови!»

Коровайниці:

«Ой, чия ж то Матухна Коровайніци збирає?

Да вишитиє да рукав’єчка

Кругом стола ззяють (зіяє, сіяє Сонце)»

Вишиті сорочки Коровайниць – свято в Домі. В oбряді Весілля Молода – Наречена-Сонце, круглий великий Коровай – Сонячний Дар, Дар Даж-Бога)

Ганноччина да Матухна Коровайніци да збирає!

Вишитиє да Рукав’єчка Кругом Стола ззяють

(світять).

 

КУЛЬТ НЕБЕСНОГО ВОГНЮ, СВІТЛА У ОБРЯДІ ТВОРЕННЯ КОРОВАЮ

Сіяють, світять Ясне Сонце, Ясен Місяць, Чисті Зорі.

Коровайниці, числом 5–7–9, чисто одягнені, кожна місить, «бгає» свою частину великого Коровайного тіста, замішаного у великих дерев’яних ночвах. «Бгаті» – давньоперсидське поняття «добувати Багатство», звідки похідне словенське Бага – Бог. Бог – втілене багатство у будь-якому вимірі – худоба, срібло-злото, земля, маєтності.

Спів Коровайниць:

«Рості, Короваю… На Столє широкий,

А в Пєче високий! Бо в Нас Род Великі-

Щоб було чим деліті! Прип’єчок сокочє!

Прип’єчок сокоче! «П’єч Короваю хоче!»

А П’єч усмехається – Короваю сподєвається!

Традиційний текст Випікання Короваю, відомий у селах Коростенщини, Народиччини, Овруччини, Словечанщини, інших районах. Піч як домашнє Вогнище напроти Святого Покутя-Божниці. Традиція розташування Печі-Вогнища на полуночній стороні Хати, Покутя – на полуденній стороні вугла Хати започаткована з доби Трипілля. Звичаю компоновки Житла щонайменше п’ять тисячоліть. Повністю глиняна Піч в старі часи. Прип’єк як частина Печі. Домашні божества Предків-Словен, відомі в мові краю як «Цур (Щур, Предко Роду) та Пек або П’єк» Перелякана людина приказує, лякає недобру людину: «Цур, тобє! Пек тобе!»

Текст «Коровайниці» відомий в Весільних oбрядах на Уші, Жереві, Норині, Словечно. Текст Овруччини, невідомий на Коростенщині, про Кочергу і Помело:

«Ой, рано, рано да ходємо ми до Коваля!

Ой, рано, рано, да скуймо ми Кочергу!

Ой, рано, рано, да зв.яжемо ми Помело!

Ой, рано, рано, щоб нам П’єчку замело!

Ой, рано, рано, да зроб’ємо ми Лопату!

Ой, рано, рано, да широкую, як Лаву!

Ой, рано, рано, да спечем Коровай на Славу!»

Ковальство виступає як Вогнева стихія, як добування Небесного металу, культ Сварога.

Поселення Саворов під Сарновичами: «Був Город Саворов», розрушений Ордою (Батия) 1241, Селище Северовка (Саворовка) на Путі Народичі-Київ.

 

СУКАННЯ ВОСКОВОЇ ВЕСІЛЬНОЇ СВІЧКИ

Це обряд Бортників-Медозбирачів у глибинних пралісах. Воскова свіча знаменує Вогонь Життя. Коровайниці сукають Весільну велику Свічку в хаті Молодої. Домашній віск і товста нитка – серцевина свічки, – скручена з лляних ниток.

А ми Свечу сукали-Господа Бога прохалі:

«Ой, Дай-Боже, добру годіну нашому Челядину!»

В піснеспіві Богом-Господином виступає, по Вірі Предків, Сонячний Даж-Бог, Золоте Сонце. Коровайниці творять Коровай як Сонце-Коло.

«Ой, Дай-Боже, добрий час! Як у Людей, так і у Нас!

Ой, Дай-Боже добру годину Нашому Челядину!»

Поняття «челядину» вказує на лексику Княжо-Дружинної доби Х-ХІІІ століття.

Весільну Свічку убирають барвінком, калиною, підв’язуючи квіти (паперові), калину-кетяг, творячи священнодійство. Калина – то Молода. Вона квітує, як весняна квітка, квітка дає зав’язь, на ній визріють плоди. Молода стане Матір’ю. Вона родитиме дітей. Ламати Калинурушити Дівочу Честь. Загальновідомий символ Старого Часу. «Вчора була (Молода), як Калина, а сьогодні б’єла, як глина (вона Жона)». Коровайниці беруть свічку і ходять по Колу-Кругу, як Сонце Даж-Бог по Небу, співаючи древні піснеспіви:

«Скорогод! Скорогод! Сам Бог наперед!

Пречистая Маті! Велєлі гуляті!»

Скорогод і є поняттям «Ходу-Кругу Сонця, Місяця, Зірок Небесних, ходу Світил – земна модель Всесвіту Коло-Ходу, Коло-Врату» з убраною Свічкою. Знаком Світла-Вогню.

Спів про Скоро-Год, Скорий Ход у древньому обряді дохристиянської доби звучить тричі. Потім Коровайниці несуть Свічку і підвішують її під образами, як в давні часи на святилищах під Образами Богів Старого Світу. Образ як символічне зображення Бога Предків. Коровай печуть, сукають Свічку як у Молодої, так і Молодого.

Родина Молодого збирається на Весілля до дому Молодої.

«У Мнєсеця два рожки! А у Іванка два братки!»

Молодий в обряді Весілля – Ясен Місяць, Молода – Сонце Яснеє або Зорочка Ясная Один Браток Коня сєдлає! А другий научає:

«Не бери, Братко ту, що в злоті!

А бери, Братко, ту, що в розумі!»

 

ВІДЛУННЯ В ОБРЯДІ ВЕСІЛЛЯ КНЯЖО-БОЯРСЬКОЇ ДОБИ

Коли приїдуть Бояре Молодого до Двора Молодої, то їм перепинають дорогу ослоном, на якому стоїть відро з водою, квартою. Бояри мають дати викуп горілкою (в старі часи медом хмільним). Разом з Боярами прибувають Дружки (хлопці) Молодого з Світилкою, Світилок можна брати 2–3. Коли Бояри Молодого дають Викуп (сучасне – пляшка горілки). То їх впускають у двір Молодої.

Іще Бояре у двор не зайшли,

Ганночка злекаласа:

«Заховай мене, мой Батенько

За кременниє Ворота…»

Текст «За кременниє Ворота» зіпсовано, мало бути в первісному варіанті:

«За кремінну стіну, за камінну стіну,

За ворота тесові, за ворота дубові».

Збережений уривок Княжо-Дружинного Весілля Х-ХІІІ ст. Текст первісно мав звучати в давньоруському варіанті Княжо-Дружинного Весілля як приізд молодого Дружинника, Княжича в Кріпость-Кремінницю. Княжо-Боярське Весілля звучить в обрядах Воїнських Селищ під Градом Коростеном. Княжо-Боярська доба збережена в Весільних Текстах Стреми-Города під Коростенем, Чоповичах Малина. То окрема тема Весільного обряду. І нічка темна, і густі Ліси-Праліси, дорога дальня Воїнської Дружини до терема боярського. «Добрий Конь подо мною… Вся моя Родина (Дружина) зо мною».

Бояри супроводжують молодого воїна-верхівця як його Почет. Кремінниками були Городи Древлян, ладовані по цоколю кремінними плитами – Норинськ, Овруч, Коростень, Путилов, Народичі-Нарадич, інші Гради-Кремники.

…Сховаю тебе, Дитятко моє,

За (кремовії) столи (Посад)

(треба: «За кленовії столи» (Посад).

«Іванко в тестьов Двор в’єзжає-

Квєточку має, сєдло зіяє (світить)

А вон з сєдла не злєзає!

Вийшов Тесть, вітає,

Вон на вітання не отвечає,

Да грай, Коню, подо Мною!

Да поміж Родіною!»

Вийшла Теща, вітає,

Вон на вітання не отвечає!

«Ой, грай, Коню подо Мною

Да поміж Родіною!»

Вийшла Ганночка, вітає,

«Вон їє за рученьку хватає!

Ой, стой, коню, годі вже граті,

Час уже й постояті!»

 

ВЕСІЛЛЯ СВІЧОК – ВІДЛУННЯ ДОБИ МАТРІАРХАТУ

Крім Церковного Вінчання, яке виступає єдиним обрядом Весілля, обрядодіййство Творення Сім’ї, Веселіє, включає низку обрядів і дій глибокої древності. Збережені корені Віри Предків, серед яких зберігся прадавній звичай Палення Свічок, умовно – «Весілля Свічок», який провадять дві Свахи – від Молодого та Молодої. Суть пастушого древнього звичаю, збереженого з доби матріархату, доба Трипілля. Обряду біля 5 тисячоліть. Дітей зводять, одружують не батьки-чоловіки, а жінки-матері, одягнуті у вивернуті вовною наверх кожухи, в овечих шапках. Кожухи як одяг пастухів, як і свити з окрайками-поясами..

Дві Свахи з Свічами, суканими в Коровайну П’ятницю (день Приї у Пелазгів, Параскеви у християнстві), стають одна навпроти другої коло Сінешного Порога хати Молодої. Сваха Молодої, Хранителька Порога, Входу в Житло, стає в сінях, поставивши праву ногу на порог. Вона закриває вхід в Житло. (В Житлі приховується Дівчина-Наречена, яку хоче добути Молодий, він на дворі з своїм Родом, Родіною, а його сваха має пройти в Житло. Сваха Молодого з Свічою, яку держить у правій руці (свічка не запалена), стає знадвору, теж ставить праву ногу на порог. Праві ноги Свах на порозі поряд. Вони з’єднали ноги. Свахи, стоячи правою ногою на порозі, мають виспівати Весільний піснеспів, поцілуватися «в губи» на знак згоди на Одруження «Дітей».

Свахи співають:

«Вийді, Свахночко (з Хати) до мене! ї в Тебе Свеча і в Мене!

Злєпимо Свєчки докупи – Злучимо Дєтки докупи!»

Свахи запалюють Свічки, зліплюють одну з другою, єднають. Свічки передають Світилці. Свахи гарно і смачно цілуються «На Порозі».

Традиційний текст піснеспіву:

«Усє люде дивовалися, як две Свахи цьолувалися – На Сенешному Порозі! Да на лютому Морозі!»

Гостей запрошують у хату. Хлопці-дружки викуповують Рушники. Малий хлопчик, братик Молодої, «продає» Молодому Косу Дівоцьку, Красу Молодої.

 

ВІДЛУННЯ КРЕМІННОЇ ДОБИ В ОБРЯДІ ВЕСІЛЛЯ

«Ой, Кременю, Кременечку! Дай Мені Вогонечку!»

На Овруччині-Словечанщині, Коростенщині у Весільному обряді збереглися сліди Кремінної доби. В ході весільного обряду «Палення Свічок», добування Священного Вогню, звучить глибинно-вічне Моління-Заклик до Кременю-Кресала:

«Ой, Кременю, Кременечку!

Подай мені Вогонечку!

Вогонь запалити!

Весь Род звеселити!»

На нашу думку, Моління Предків «Ой, Кременю, Кременечку!» є архаїкою-реліктом глибокої древності, збережене в обряді Весілля як Обряд-Звичай Предків.

Текст Моління записано на Овруччині – Вереси, Велика Хвосня; на Словечанщині – Павловичі, Прилуки, Словечно. Кремінні кресала були в ужитку в глибинних лісових селищах Словечан-Олешан на кінець ХІХ, початок і середину ХХ віку. Залізними кресалами з кремінними огнивами користались при потребі старі діди. Архаїчний спосіб добування вогню двома кременями-кресалами підтвердили респонденти Овруччини-Словечанщини-Олевщини. Молодий, судячи по Звичаю-Обряду, повиненн був уміти добути Живий Огонь кремінними кресалами. В обряді Весілля глибинного Тхорина на Словечанах чоловіки-свати зводять Молодих на сінешному порозі хати, маючи запалену лучину, від якої «Палять Весільні Свічки» Молодого-Молодої. Вони ж добувають Святий Вогонь, згідно oбряду Пращурів. cвячення Молодих Святим Вогнем.

Очисна дія Свят-Вогню: у Павловичах на Словечанах Сват-Кресальник добуває Святий Вогонь, запалюючи сірниками приготовлену лучину. У глибинному Словечно чоловіки-свати добувають Вогонь, запалюючи сірниками смолисту лучину – від неї палять свічки воскові. Піснеспів про Кремінь-Кресало співають донині у Прилуках. кремінне кресало як знаряддя для добування Вогню знають в усіх старих селах Лісового Краю.

Незгасна культура Кремінного Огнива-Кресала: Кременем добувають Святий Вогонь. Словесна обрядодія в обряді Весілля у Дідковичах: «Кременю! Кременечку! Дай Мені Вгонечку! Вогонь запалити! Весь Род звеселити!»

У всіх cелах витримано загал обряду. Свічки палять cвахи Молодого-Молодої, які зводять Молодих на Святий Вогонь Подружнього Життя, На Багаття Роду-Племені. З глибини віків у Краї Кременю – Лісова Деревлянь – відома культура добування Свят-Вогню кремінними кресалами.

 

БОЖЕСТВА СТАРОГО СВІТУ В ОБРЯДІ ВЕСЕЛІЯ-ВЕСІЛЛЯ

Незримо присутній Сонце-Бог, великий Даж-Бог. Йому ми молимось щодня і щогодини, звертаючись, по звичаю предків, до Праведного Бога. До Бога Прави. Беручись до всякої роботи, молимось «Дай Боже! Боже, поможи!» У обряді Весілля Коровайниці, Батьки-Матері звертаються до Сонце-Бога, як те робили наші Пра-Щури. Моління Місяцю і Зорі Небесній Святого Українства. Як Поклик Таїни-Душі. Глибини мовлення, моління українця до Місяця Ясного, до Сонця Красного, Зорі-Провісниці на Темінь-Небі. Зорі-Небесниці як охоронниці, як Обережниці Життя людини на Путях-Дорогах.

Прослідковується культ Пєруна в обряді Весілля Воїнських Селищ Підкоростення. П’єрники як ритуальні Коржі-Пожертви, відомі в старих селищах на притоках та течії Уші. П’єрники як Перунники – Хлібна Пожива Предків у вигляді Коржа. П’єрники відомі в Пашинах шляхетних, мужицькій Номировці, в далеких від Коростеня Сарновичах на притоці Уші.

Воїнське Плем’я Уличів-Воївників знало П’єрники як Коржі Подателя Дощів Перуна, предковічне бортне заняття прослідковується в Бортницьких селищах в обряді Весілля: (Даж) Божі Пчолки приносять вощечку на Свічу Весільну. Молодиці-Коровайниці коло Свічі трудяться, як благодатні Пчолки коло Вулля Бортного. Свіча золотистоGжовтого відтінку, як Медова Вощина. В одному з підкоростенських сіл Світилка за столом береже-оберігає Свічу Весільну, запалену, яка ставиться на кружало воску. Янтарний воск нагадує Золоте Сонце. Молодим перед обрядом Комори дають Медову Поживу. Споживання меду Молодими має в суті своїй народження дітей як майбутніх Бортників-Медо-Борів. Весільна Свіча в Коморі при таїні перших Любощів Молодих. Свіча як Світло Сонця

 

ОБРЯД ВЕСІЛЛЯ ПІДКОРОСТЕННЯ. БАСЕЙН УШІ

Обряд Весілля в селах краю.

Весілля, як і Родини та Смертини, належить до древніх обрядів нашого краю – літописної Землі Дерев. Київський літопис, писаний на Полянах, свідчить, що в сусідніх Древлянах женихи викрадають дівчат у Жони біля води. Змовляються на ігрищах парубочих та дівочих, хто з ким хоче бути Дружиною – Жоною та Мужем, ватага парубоча символічно викрадає дівчину коло Води. Дружина – то Ватага парубоча, яка своєму Князю шукає Княгиню. Князь, він же Конязь, Воїн-Вершник, рушає на пошуки Жони-Дружини з вірними побратимами. У мовленні Старих Русів-Словен Дружина Воїнська іменується як Войсько, Дружина як Жона Дружинника-Войовника.

 

ПОХОДИ, ПОШУКИ ЖОНИ-ДРУЖИНИ В ЧАСИ СЛАВЕТНИХ РУСІВ І НАЩАДКІВ ЇХ – СЛОВЕН

Вибір Жони – то вибір Судьби-Долі для Чоловіка, як і для обраної Жони-Матері, вибір майбутніх дітей, які доглянуть Матір-Батька на старості. Достойно поховають. Погребуть у Сиру Землю з Плачами і Моліннями. І будуть шанувати Святих Батьків після Смертин сім раз на рік по Ходу Сонця, Місяця по Небу (Дідковичі). Пошанують Сонячне, Місячне Коло, наготують Священне Медове Коливо.

Зберуться Великим Родом – Круговим Колом на Трапезу Святу на Могилах-Могилках у Навський Велик-День. Дні Поминань Священних Предків Діді-Дідів, збережені донині в старих селах. Найвеличніші «Діди» або Проводи Святих Душ Роду у Сонячний Вирій-Вирай після Велико-Дня (Даж-Бога) Весняно-Сонця. З огляду на сказане, стає зрозумілим священний трепет вибору Жони-Мужа для Діви-Дівчини, Хлопця-Молодого.

На Все Життя, на Вічну Пару – Дружину у Земному Світі. На Тому Світі вони –інша Пара.

 

КУЛЬТ ВЕСІЛЛЯ МЕРЦІВ НА ДЕРЕВЛЯНАХ

Весільна одіж зберігається у вузлику на дні скрині. Одягається померлому на Похорон Земного Тіла. Старі люди з дивною старанністю готуються до смерті, наказуючи синам, дочкам поховати їх у тому наряді, який вони наготували у вузлі на Смертини. Обряд наряжання, проводи померлого на Той Світ, в який вони, будучи живими, просили їх відправити у вибраній Одежі-Одяганні. Старі люди свято вірують, що Той Світ існує. Що батьки-матері, діди-баби на Тому Світі про нас все знають. Чують нас, і бачать нас, і знають нас щодня і щогодини.

Вертаємось на Святу Землю. Обряд вибору Дівчини На Древлянах проходив без участі батьків Молодого, Молодої. Зовсім інший обряд у Полян. Там батько і мати Молодого обирають сину-жениху дівчину, по Звичаю, женячи його, на кому схочуть, вирішуючи його Долю.

У Древлян був архаїчний звичай обирати дівчину біля води на ігрищах, коли дівчина і хлопець самі, по своїй волі, бралися в Пару. Бралися за руки, стрибаючи через Купальське Огнище. Батьки дізнавалися про Рушення (рішення) Молодих після звершення обряду Викрадення Молодої. Обряд Викрадення Молодої збережений в Пашинах, коли хлопець-Молодий в ході Весілля символічно шукав Молоду, приховану серед гурту дівчат. У багатьох народів Євро-Азії молоді хлопці з ватагою однолітків добували собі Жону. Древляни в Х віці зберегли архаїчний звичай доби Пастуших Племен (ІІІ тис. жо Р.Х.), племен войовничих, які жили по Воїнському Звичаю-Обряду Викрадення Дів чини. Викрадали гурти, череди худоби.

Весільний обряд Древлян донині зберігся в старих селах як Звичай Старого Часу і виступає джерелом історії народу, Великого Роду, що незмінно проживав на течії Уші та її притоках. Весільні Піснеспіви невмирушого Роду збережені донині в мелосі-обряді, як і древнє весільне дійство, в багатьох рисах збережене з княжо-дружинної доби.

 

ТИСЯЧОЛІТНІ КОРЕНІ ОБРЯДУ КОРОВАЮ

Древній Коровай мав вигляд Коржа. Нині Корж – так зване Дно Короваю, на якому формується висока, кругла Паляниця. Коровай – це Хлібний Батько. Випікання Короваю відбувалося у П’ятницю. Коровайниць мало бути по обряду – 7 жінок. Кожна несе мисочку муки і два яйця. З тіста кладуть «дно» Короваю у вигляді круглого коржа. На дно коржа сиплють жито, кладуть гроші-монети. Коровайниці, вони ж Коловайниці, виробляють 5 паляниць, кладуть на деко п’ятериком – одна паляничка посередині, чотири по боках. Заліплювали в кожну паляницю три яйця (символіка дохристиянської Троїці). Виробляють «шишки» і «вбирають» ними Коровай (шишками – хлібними дітками). Вбирання «шишками» – це мотив Дерева Життя у Всесвіті. Паляниці в Печі ростуть, єднаються в один Великий «Дар Божий» – високий і широкий Коровай. В найменні «Дар Божий» ознака Даж-Бога – Світлоносного, Життєдайного Сонця. Пишний, широкий і високий Коровай з трудом виймали з Печі. Примітки до древньої магії Весільного обряду: чотири Паляниці з п’ятою посередині становили знак Космічного Вогню – Небесний Криж у вигляді хреста. Жниці, починаючи Жнива, зажинаючи перші дві жмені, клали їх навхрест – творили магію Священного Вогню, Сонцеве Начало. Надвечір криж – дві жмені – годилося внести у хату, поставити на Покуті хати. Покуть виступає як домашній жертовник племен землеробського культу (Трипілля, cкити-oрачі). Священний Вогонь, творений з двох жмень Золотого Збіжжя – хрест. Тут і схрещені палиці, що слугували для добування Святого Вогню з доби неоліту. Число Коровайниць (7) – знак завершеності, самодостатності, число Світобудови – чотири по горизонталі – Мати-Земля, три по вертикалі – Небо-Батько. Семеро Коровайниць це 4+3=7. Шлюб Землі-Матері та Неба-Батька – також 4+3=7. Архаїчна манера творити Коровай з двох частин – дно, верх. Так зване дно Короваю годилося робити житнім. Як і весь Коровай, житній творився в старі часи. Дно – прісне тісто – це Корж пастуших племен кількох тисячоліть (доба міді-бронзи). Корж – він же Коло, Сонце-Коло-Вай. На основу-дно накладали Коровай – пишну Паляницю. Дно-Корж – уособлював земну твердь, паляниця-Коловай – небесну оболонку з зорями-«шишечками». Маємо Космогонічний Шлюб Землі-Матері i Зоряного Дива-Неба. «Вбирання» Короваю-(Коловаю)проходило під супровід піснеспіву:

«Короваю! Наш Раю! (Наше Сонце)

Я ж Тебе убираю! У разниє Квети!

(Квєти-Зав’язь Плоду).

Щоб любилися Дєти!

Коровай, він же Коловай, у обряді Весілля – «Наш Рай», втілений ВиРай, де живуть Священні Предки після земної смерті. Рай – втілений Бог Сонця Ра. Піч – домашнє священне Вогнище, ПриПек, Пек – домашнє божество, якому Коровай приносили в жертву. «Наша П’єч регоче! Короваю хоче!»

 

ОБРЯД ТРАДИЦІЙНОГО ВЕСІЛЛЯ

Обряд має усталений хід.

Початок Весільного дійства називається «ПОПИТИ».

У Попити ходять батьки Молодого до батьків Дівчини, питають: чи піде Дівчина за нашого Хлопця. У Попити ходять родичі хлопця або самі батьки Молодого. Попити відбуваються увечері, щоб не дуже бачили сторонні, куди і до кого ходили батьки хлопця. Якщо дІвчина не хоче хлопця, то і справі Попитів кінець. Все остається, як було. Як правило, батьки хлопця добре думають, до кого можна ходити в Попити. Попити – мале Сватання вечірнє, входини в хату, Напитування батьків дівчини, угощення хлібом-сіллю, солодким медом, хмільним напоем, в часи пізніші чарочкою горілки.

На Попитах домовляються про Сватання. Сватання виступає як оголошений обряд-частування. Обидві сторони готуються на певний вечір. Кожна з сімей старається показати свою гостинність. Панують Злагода, Добро і Мир, щоб наші діти жили так само мирно і гарно. Обов’язковий звичай Сватів, яким молода подає і пов’язує рушники на знак згоди вийти заміж за хлопця. Якщо молоді давно вже знайомі, самі вирішили одружитися, то сватам і батькам треба лише не заважати вибору молодих.

Після сватання весілля готується в хаті Молодого та Молодої. Обряд Весілля має такі обряди – випікання Короваю в п’ятницю, розплітання Коси Молодої – субота або неділя, одягання Молодої до Вінчання.

Дружки Молодої одягають свою Подружку до Вінця. Розплітання Коси – то кінець дівування, прощання з молодістю, дівочою волею, одруження, перехід в хату Молодого, скривання коси хусткою.

Після Розплетин Коси-Дівочої Краси, одягають Молоду до Вінчання .

Прихід Молодого з дружками, обряд Викупу Молодої. Дівчата-дружки вимагають викуп від Молодого, і один із дружків Молодого-старший дружко, повинен викупити Молоду, сиплючи на таріль дрібні гроші. Якщо у Молодої є менший братик, він бере викуп за старшу сестру. Після Викупу Молодих споряджають до церкви на Вінчання.

Далі іде обряд ходу до церкви. Свахи співають усю дорогу.

Обряд церковного Вінчання. Молоді стають на Рушник. Свахи, Родичі Молодого і Молодої присутні на Вінчанні. Родима Мати Молодої не може бути в Церкві, вона вдома жде Дочку. В церкві присутня Хрещена Мати Молодої.

Хід додому до хати Молодої. В обряді відомий як піший хід, так і повоз, коли молоді їдуть на конях з церкви. Обряд Перепинання Дороги Молодим. Молоді Хлопці перепинають дорогу Молодим, ставлячи ослона, застеленого рушником, на якому має бути печена хлібина. Батько Молодого відкуповується, дає гроші перепинальникам, які забирають ослона. Перед входом чи в’їздом у двір Молодої хлопці ще раз перепинають ворота, вимагаючи викуп – пляшку горілки.

«ВЕСІЛЛЯ СВІЧОК». КОЛИВАННЯ ОБРЯДУ

В одних селах «Весілля Свічок» (Свахи на Порозі Хати) відбувається у Молодої, в інших (рідше) – на Порозі Хати Молодого. Перед Порогом Молодої дві Свахи, від Молодого і Молодої одягнені у овечі кожухи вовною наверх, в чоловічі баранячі шапки, проводять обряд Весілля, збережений з часів Пастуших Племен Краю. Збережений Звичай Пастухів овечих стад (доба міді-бронзи), коли наші предки були Пастухами і випасали череди та гурти домашньої живності, серед них і овець. Жінки, переодягнені в чоловічий Одяг Пастухів, виконують обряд Пастушого Весілля, в якому вони виступають як Жриці-Посвятниці в Чоловіка і Жінку Молодих – Хлопця і Дівчину. Жінки-жриці (явний обряд матріархату, доба Трипілля) тримають по запаленій восковій свічці. Свічка в обряді мала бути з овечого лою. Обряд Свічкування виступає як весілля глибокої дохристиянської доби. Свахи стають, кожна в одежі Древніх Пастухів, правою ногою на сінешному Порозі хати, одна Сваха знадвору, – від хлопця, друга – з сіней – від дівчини. Свахи звершують Входини Молодого з Почетом до хати Молодої, проведення Весільного дійства з обрядом Комори, співають, зводячи, єднаючи Запалені Свічі. Свіча запалена – Вогонь Життя Молодого і Молодої.

В cтаровинних текстах Весілля Свічок Свахи називають одна другу «Сванечка» (не Свашечка, це поняття молодше). Тричі міняються Свічками, тричі міняються місцями коло Порога. Сваха Сінешна, Хатня – Обережниця Честі Молодої – закликає Сваху Надвірню звести Свічки і Дітей докупи, звершити Шлюбний обряд Предків. Свахи сходяться на порозі. Тричі цілуються на знак Згоди.

Приступи, Сванечко (Свашечко), до мене.

Є в тебе Свіча (Шлюбна) і у мене.

Зведімо наші Свічечки докупки,

Зведімо наших Діточок до Хатки.

Піснеспів про Цілування Свах на сінешному (не хатньому) порозі викликає подив у громади весільних гостей: «Да на сенешному Порозє, да на лютому Морозє…»

Чому весільне дійство має проходити на «лютому Морозє», про які архаїчні періоди життя людини в Землі Дерев свідчить первісний текст Співу-Моління на Порогах первісного Житла? Чому обряд має відбуватися в морозну, люту зиму, а не в тепле літо? Чи це не відлуння доби льодовика, віддaленого на 18-20 тисячоліть, холодної, морозної зими звучить в обряді Вогню-Весілля, Вогню-Життя? Вогонь як Життєдайна Сила Життя супроводжує хід весільного обряду на протязі тисячоліть. Одружуватися може лиш той Молодик, Молодий, який уміє добувати Огонь Кресанням Кременів. Первісне Кремінне Кресало, Кресальниця для Добування Вогню. Молодий як Кресальник Вогню, Молода як Кресальниця. Вогонь Життя, добутий кремінним кресалом, перемагає люту стужу Зимовика-Смертника. Єднання Молодих в біологічному зближенніGпаруванні є символічним Добуванням Вогню-Життя, первісним культом древнього Бога Рода, початок Родження Людини. Висока святість сходження Двох для Продовження Роду. Обряд, освячений Громадами Роду Молодої-Молодого. Висока Цнота і Висока Святість обряду Любощів-Злюбу, званого як Веселіє. Веселіє як весняний потік Вод, як сонячне високе Коло-Сонце на Небозводі, Коло Людей на Землі-Материзні, в середині якого Двоє для Злюбу. Злюб, творений Людом Земним як Любощі вселенського заучання. Вічного циклу Життя Природи-Матері.

Які глибини матріархату, патріархату сховані в обряді Свах на Порозі. Яке Диво для весільних гостей, Роду Молодого та Молодої у цілуванні свах «На лютому морозі, а не в хаті». Кожна з Свах мала пройти Випробування, то просячи за хлопця, щоб його пустили в хату до Молодої, то будучи Свахою Молодої, яку треба оддати за Молодого. Відгомін матріархату і патріархату в короткій весільній драмі. Кожна з Свах тричі міняє місце – то вона просить знадвору за хлопця, то вона з сіней представляє дівчину. В обряді Весілля Свічок домінує жіноче начало, доба матріархату промовляє глибинно і потужно.

«Усє Люде дивовалися!

Як Свашечки цілувалися!

Да й на Першому Порозі!

Да й на Лютому Морозі!»

Входини Молодих з Сіней у Хату, як у Пастуше Шатро, під піднятим тканим полотняним Рушником. (В Коморі відбудеться обряд Рушення Дівочої Честі Молодої). Молодих у хату на Весільний Пир веде Світилка з запаленими двома Свічами. В Хаті Молоді сідають на Посад на Лаві на овечому кожусі, вовною уверх, під Образами. Коло них сидить Світилка з Свічами їднання. Свічі перев’язані червоною ниткою, на Свічах підв’язані пучечок калини та букетик квіток. Калина – то Дівчина, квіти – Квітування Молодої, як Калини Молодого. («Бог дасть їй діток, як на Калині квіток»).

 

Весільне дійство

ОБРЯД ПЕРЕПИВАННЯ У ХАТІ МОЛОДОЇ

Мати і Батько перепивають Дочку, віддаючи любу Дитину в чужу Сім’ю. Свахи співають Журбу Матері про долю Дочки.

«Я до тебе п`ю, перепиваю!

Щастя й Долі не вгадаю!

Може, він буде п’яниця!

Може, він буде недбайлиця!

П’яниця на день, на два,

А недбайлиця навсегда!»

Мати плаче, чарочка в її руці тремтить від тихих сліз. Молода плаче. Вона жаліє Матір, яка остається з меншими дітками в хаті, нема її дбайливої помічниці – Старшої Дочечки.

Обряд Короваю, який вносять з комори. Ділення Короваю серед гостей. Піснеспіви до ділення Короваю. Коровай-Божий Дар, Хлібна Пожива, Святий Хліб, Паляниця у вигляді Золотого Сонця, яке крають на частини, наділяють гостей весільних «Божим Даром».

Гості дарують Молодим, хто що наготував. В обряді Старого Села дарували не грощами, а полотном, кожухами, свитами, овечками, телицями, хатнім начинням для Розживання, рублями, качалками, посудом гончарним, ряднами, килимами, усім хатнім, сінешнім, коморнім добром, живністю для обор-хлівів. Дарували поросят, теляток, іншу живність. Весілля було превеселим дійством, у якому участь приймали усі гості. Весільна громада веселилася, бажала Молодим повну хату дітей.

Весілля продовжувалося обрядом Переїзду Молодої до Молодого. Везли придане-скриню на возі. Приданим Молодої були подушки, хатній скарб. Весілля в Хаті Молодого. Частування. Ділення Короваю Рідні Молодого. Співання весільних пісень.

ОБРЯД СКРИВАННЯ КОСИ МОЛОДОЇ КОРОСТЕНЩИНА

В одних селах Скривання Коси проводять у Молодої на завершення весілля в її хаті, в інших – Косу Скривають у хаті Молодого. Скривання Коси в хаті Молодої – Мединовка, Калиновка, Іскорость під Коростенем, Стремигород. Розтяжин, Давидки, Ушомир – Скривання Коси у Хаті Молодого. Молоду дві свахи накривали хусткою, стоячи по боках від Молодої. Це був обряд Скривання Коси, перехід у cтан замужньої жінки, яка не може «світити косою». Все життя вона ходитиме у хустках.

Обряд Чоботів – дарування Молодим хатнього добра. Весілля завершене. Молода остається в хаті Молодого. Батькам влаштовували Циганське Весілля – возили у возику по селу, притрушували соломою, вивертали у ямчину, веселилися, хто як хотів. Батьків гутали на ослоні, бо вони вигодували і одружили Дітей . Тепер вони вільні люди, іх життя іде далі. Молоді живуть самостійно. Вони одружені.

Микола Брицун-Ходак, 

письменник, Коростеньське краєзнавче товариство «Радогоща»

Теги:     Весілля      обряди      архаїка      наречені      комори      рід      спадщина      предки      дажбог      коровай      свято      молодята      культура
AddThis Social Bookmark Button

Залишити відгук:

blog comments powered by Disqus
 

Підписатись 
на публікації проекту: