Вибійка (вибивання, набійка, пейстра, пейстря, друкування, димка) - це відоме з давніх часів мистецтво декоративного оформлення шляхом друку на полотні різноманітних візерунків і орнаментів за допомогою спеціальних різьблених дощок, форм, дерев’яних кліше, верстатів, тощо.
Вибійчана дошка 19 ст. Музей "Українське село".
Ручна техніка вибійки була поширеною ще за часів Київської Русі. Зокрема, ремесло було широко поширеним у древлян, які славилися своїми майстрами з крашення (фарбування) домотканого полотна. Зазвичай, його фарбували у синій колір, звідки до нас дійшла назва - синильниця. Цих майстрів називали "крашенинниками" (від словосполучення - "крашена тканина", "крашенина"). Після того як полотно було пофарбоване його декорували орнаментами.
Перед початком роботи тканину потрібно було ретельно підготувати. Майстри змочували тканину водою, розтягували, іноді крохмалили, полотно повинно бути гарної якості, рівномірної товщини, не мати потовщень та перекосів. Фарба виготовлялася на основі олії, частіше за все лляної, та природних барвників. Фарбу варили в горщику в печі або на відкритому вогні Готовність фарби перевіряли пір’їнкою, її занурювали у горщик з фарбою, якщо пір’їнка займалася – фарба готова, якщо ні – ставили на вогонь для подальшого загустіння, недостатньо виварена фарба залишала жирні плями навколо візерунку, так званого «ореолу».
Дошки на яких вибивали орнаменти та візерунки були виготовлені з деревини груші або липи. Стіл повинен бути масивним і обов’язково мати рівну поверхню. Особлива увага приділялась підбиранню візерунків та декору. Для цього виготовлялись спеціальні дерев'яні штампи і трафарети.
В різних регіонах існували різні техніки вибійки. Полотно або клали поверх змащеної фарбою дошки, а зверху прокочували валком, або навпаки, вкриту шаром фарби різьблену дошку клали на полотно, придавлювали другою дошкою і били довбнями, щоб взялася фарба. Найчастіше виробляли монохромну вибійку, якщо використовували декілька кольорів, орнамент робили поетапно, використовуючи для кожного кольору окрему дошку. Був і інший спосіб друкування малюнку - за допомогою вапна. Розчин вапна наносили на різьблену дошку, друкували орнамент, а потім занурювали тканину в діжку з розчином фарби. Тло тканини забарвлювалося, а орнамент під шаром вапна залишався не зафарбованим.
Білила та орнаменти, знайдені археологами при розкопках курганів слов'ян IX-XII століття (Чернігівщина, Полісся, Сіверщина, Стародубщина).
Починаючи з IX-XII століття слов'яни організовували ткацькі майстерні, де виготовляли полотно з конопель, льону, кропиви, шерсті, а пізніше обробляли їх. Згодом в Київській Русі з'явилися цілі текстильні цехи. З вибійчатої тканини виготовляли фартухи, хустки, рушники, фіранки, скатертини, жіночі і чоловічі строї, костюми тощо. Також полотно продавала на ярмарках і експортували у різні країни, замовляючи звідти також потрібну сировину (різні види полотна доставляли з Візантії, Італії, Персії, Індії, Єгипту).
Речі з використанням вибійчаної тканин ставали окрасою будь-якого інтер’єру, привносили в нього цікавий акцент, родзинку, були неповторними. У якості орнаментів застосовувалися різні сюжети: рослинні, тваринні, фігурно-геометричні. Зокрема, зображали - семарглів, зміїв, соколів, голубів, жар-птиць, гамаюнів, пегасів. Серед рослинних мотивів дуже популярними були різноманітні фантазії на тему квітів та дерев. З геометричних - символи ромбів, берегині, засіяного поля, солярні знаки та інші народні символи. Також на орнаменти слов'янської вибійки повпливали східні та європейські орнаменти з привезених тканин.
Традицію з виготовлення та обробки полотен продовжили українські народні майстри Київщини, а також Поділля, Волині, Галичини. На жаль, на початку ХХ сторіччя з появою великого вибору доступної фабричної тканини техніка вибійки поступово зникла з побуту.
Цікаву згадку знаходимо в нотатках мандрівника Лехрфрейнд, який подорожував Східною Галичиною на початку ХХ століття:
«Зовсім невідомий у Західній Галичині промисел, у якому задіяні так звані димкарі, що фарбують за допомогою відповідних шаблонів вироби з полотна, одяг селян .Рукоділля те йде до занепаду, бо селяни охоче купують матеріал в магазинах. Праця такого димаря є кропіткою, бо він не може обмежитись близькими (сталими) клієнтами і мусить з цілим верстатом кружляти по селах, щоб заробити на тиждень пару корон».
- Культурно-історичний, просвітницький портал "Спадщина Предків"
Використана література:
- Ю.Лащук. Народне мистецтво українського Полісся.
- Р. В. Чугай. Народно-декоративне мистецтво Яворівщини.
- К.Матейко. Український народний одяг. Етнографічний словник.
- П.Ганжа. Таємниці українського рукоремесла.
