СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

Головна Слов'яни Союзи літописних племен напередодні утворення Київської Русі

Союзи літописних племен напередодні утворення Київської Русі

e-mail Друк
Рейтинг 4.7 з 5. Голосів: 7

slovidsfsmallЗа літописами, у східних слов'ян напередодні утворення Київської Русі існувало 14 великих груп племен, що мали такі назви: поляни, древляни, уличі, тиверці, дуліби, бужани, волиняни, хорвати, сіверяни, в'ятичі, радимичі, дреговичі, кривичі, ільменські словени. Деякі з цих об'єднань згадуються і в інших пам'ятках. Візантійський хроніст Феофан називає плем'я сіверян, що жило наприкінці VII ст. поблизу Дунаю. Географ Баварський знав племена бужан, сіверян, уличів. Константин Багрянородний у своєму творі «Про управління державою» згадує слов'янські племена кривичів, дреговичів, сіверян, древлян, уличів і кілька племен, невідомих за літописами. Аль-Масуді говорить про волинян і дулібів. Вказані групи племен у істориків дістали назву «літописні племена».

Територія згадуваних літописами союзів племен була значною: вона дорівнювала кільком сучасним адміністративним областям. Великий союз об'єднував до десятка окремих племен, назви яких згодом забулися. Здебільшого зберігалася тільки загальна назва союзу, яка могла водночас бути і назвою одного з племен, що його утворили. В письмових пам'ятках збереглися відомості про подібні великі союзи племен у західних слов'ян — лютичів і бодричів. Вони складалися з цілого ряду племен, кожне з яких мало свою назву. Археологічними дослідженнями на землях східних слов'ян вдалося виділити окремі племена, що входили в союзи радимичів (вісім племен) та в'ятичів (шість племен). Якщо допустити, що й інші названі літописом союзи складалися з такої самої кількості племен, то всього на землях східних слов'ян у VI—VIII ст. могло існувати понад сто племен.

image037

Археологічні пам'ятки східних слов'ян того часу свідчать про те, що їхня культура в межах великої території мала спільні риси. Типовими для східнослов'янської культури були неукріплені поселення, невеликі напівземлянкові житла з дерев'яними стінами й печами, споруджуваними з каменю та глини, обряд трупоспалення. Разом з тим пам'ятки східних слов'ян утворюють ряд локальних груп, кожна з яких має певні культурні особливості, що виявляються в деталях поховального обряду, кераміці тощо. У зв'язку з цим дослідниками визначено кілька територіальних варіантів східнослов'янської культури: для VI—VII ст. — празький (або корчацький), пеньківський, колочинський; для VIII—IX ст. — тип Луки Райковецької, роменський.

800px-0550 Ukraine

slov rozsel

 

ПОЛЯНИ 

У Києві та навколо нього жили племена, що входили до союзу полян. З полян походили згадуваний літописом київський князь Кий та його брати Щек і Хорив. У результаті вивчення літописних даних та археологічних матеріалів дослідники дійшли висновку, що територія полян включала землі між Десною та Россю, з містами Києвом, Черніговом, Переяславом, Роднем.

Screenshot 1polgf

Союз склався в часи черняхівської культури. Поляни витримали боротьбу з готами та у VI ст. значно розширились за рахунок східних племен лісостепової зони.

tsherniah22 1

Черняхівці.

Вперше поляни згадуються в найдавнішій, недатованій частині «Повісті минулих літ». За повідомленням цього літопису на чолі полянського союзу стояв князь Кий, а також його брати Щек і Хорив, які заснували місто Київ, що перетворився на племінний центр.

Основою господарства мешканців Центральної Наддніпрянщини було землеробство із застосуванням рала і плуга. Розвинутими були також скотарство, разом з високорозвиненим ремісництвом, пасічництвом, рибальством, полюванням.

В процесі розкладу родо-племінного ладу і становлення феодальних відносин у 6-9 ст. у межах племінної території полян на землях навколо Києва утворилося політичне об'єднання, відоме з іноземних джерел як Куявія. Власне Київське князівство більшої частини 9 ст. посідало доволі скромну за розмірами територію у Середній Наддніпрянщині. На півночі, за р. Тетеревом, за декілька десятків кілометрів від м. Києва, починалася земля ще не залежного від цього князівства, величезного союзу деревлянських племен. На лівобережжі Дніпра рубежі цієї першої Київської держави простяглися на схід лише на 50-70 км. На півдні кордон князівства сягав р. Рось, тобто був за 100 км від Києва. Проте політичний вплив Києва поширювався на велику територію і залежали від нього інші союзи племен, зокрема сіверяни. Вигідне розташування на перехресті торговельних шляхів сприяло швидкому економічно-культурному розквіту князівства й забезпечило йому роль організаторів державного життя на теренах усієї сучасної України.

Згодом Куявія була завойована Рюриковичами, а поляни стали іменуватися - "руссю". Київське князівство стало ядром великої давньоруської держави — Київської Русі. Останній раз поляни згадуються в літописі під 944 роком.

slav-clot04 small

До тепер точно невідомо, чи є назва «поляни» самоназвою, адже окрім «Повісті минулих літ» в жодних інших вітчизняних письмових джерелах воно не використовується. З огляду на те, що союз з ідентичною назвою (поляни) відомий на берегах р. Варти, і саме від нього отримала свою назву Польська держава, Микола Нікольський зробив висновок, що назва швидше за все є запозиченням з західнослов'янських джерел, внесеним до літопису ігуменом Києво-Печерської Лаври Никоном у XII сторіччі. Саме цей Никон міг поєднати це повідомлення з інформацією з вірменського літопису 7 ст. про землю «Палунь» та заснування міста Києва трьома братами.

За гіпотезою Омеляна Пріцака, підтриманою Валентиною Петрашенко, справжньою назвою племен, що мешкали навколо сучасного Києва, міг бути етнонім лендзяни, згаданий Костянтином Багрянородним поруч із уличами і древлянами, у той час як інші дослідники ототожнюють лендзян з лучанами або ж волинянами.

5e6dc31b909d1e71f1f44003d0d78aae

 

ДРЕВЛЯНИ

На північний захід від Києва, на Східній Волині, знаходилися землі древлян. Цій групі племен належали згадувані в літопису міста Іскоростень та Вручій.

древляне-e1461001911222

Волинянка і древлянка.

Древляни, деревляни (давньорус. Древлѧне, чеськ. Drevljané, тепер поліщуки) — східнослов'янське плем'я (союз племен), у VI-X ст. жили на українському Поліссі. На півночі землі Древлян доходили до р. Прип'яті, на півдні — до річок Здвижу і Тетерева, на сході — до р. Дніпра, на заході — до межиріччя Случ й Горині. За повідомленнями Констянтина VII Багрянородного на півдні їх землі межували з печенігами. Повністю увійшли у формування українського народу.

slav-clot03 small

Древляни займалися землеробством, скотарством і ремеслами (залізоплавильним, виготовленням з овруцького шиферу пряслиць тощо).

Останні дослідження доводять присутність в частині племені древлян племені литви (балтів), представників германців. У XVI ст. литовці називали білорусів іменем «гуди» — ця назва дослідниками пов'язується з назвою «готи»: слов'янське населення на території Білорусі змінило давніх германців. Лев Диякон стверджував, що «князь Ігор загинув на землі германців».

 

ДУЛІБИ (БУЖАНИ І ВОЛИНЯНИ)

Дуліби, дудліби (давньорус. Дулѣби; стцерк.-слов. Дулѣбы; біл. Дулебы; чеськ. Doudlebové, Dúdlebi, Dúdlebové; словац. Dulebovia, Dudlebovia; пол. Dulebowie, Dudlebowie) — одне із великих племен умовно східних слов'ян (оскільки теж саме плем'я існувало серед умовно західних слов'ян), об'єднання слов'ян, входили у Антський союз, згадуваних у давньоруських літописах та у творах арабського історика Масуді. Дуліби відомі також під назвою бужани та волиняни. У XI ст. увійшли до складу Київської Русі ставши частиною українського народу.

Ці племена, за літописом, жили вздовж Бугу — «бужане зане сідоша по Бугу, после же велыняне», «дулебы живяху по Бугу, где ныне велыняне». Згаданий Буг — це Західний Буг, оскільки на ньому згодом виникли міста Бузьк і Володимир-Волинський, назви яких пов'язані з назвами літописних племен бужан і волинян. Більшість дослідників визнає існування на Волині великого дулібо-волинського союзу племен. Згодом частина їх відпала від союзу і перемістилася на захід, де стала відома як чеські дуліби.

1369395488 207 resize

Могутність дулібо-волинського союзу племен певною мірою підтверджують археологічні матеріали. Саме на Волині у с. Зимному було відкрито городище VI—VII ст. — одне з найранніших східнослов'янських городищ з дерев'яними укріпленнями, що являло собою ремісничий і племінний центр, де перебувала дружина та, очевидно, один з вождів. Підтвердженням цьому служать знахідки зброї, предметів дружинного убору, знарядь праці ремісників.

Дуліби, як і їх східні сусіди деревляни жили у великих лісах. У сорокових роках Х ст., років за понад сто років до складання «Повісті минулих літ», писав про східних слов'ян араб Аль Масуді у своєму географічному творі «Золоті луки». Він розповів, що одне зі слов'янських племен, корінне між ними, колись панувало над іншими, верховний цар був у нього, і цьому цареві корилися всі інші царі; але потім пішли розбрати між їхніми племенами, союз їх зруйнувався, вони розділилися на окремі коліна родів, і кожне плем'я обрало собі окремого царя. Це слов'янське плем'я, яке колись панувало Аль Масуді називає «Valinana» (волиняни). З «Руського Літопису» знаємо, що волиняни — ті ж самі дуліби, котрі жили коло р. Західному Бугові.

 

УЛИЧІ І ТИВЕРЦІ

Племена уличів спочатку дістали назву «загадкових», оскільки літописні тексти по-різному визначали їхню територію. За Лаврентіївським літописом, уличі жили «по Дністру, присідяху к Дупаеви... оли до моря», за Іпатіївським — «по Бугу и по Дніпру и присідяху к Дупаеви... оли до моря», а Новгородський — розповідає про переселення уличів з Дніпра на захід — «И біша сідяще Углиці по Дніпру вънизъ,и посемъ приидоша міжи Бъгъ и Дністръ, и сідоша тамо».

Останнім часом відкрито значний масив східнослов'янських пам'яток на Дніпрі, південніше полянської землі, аж до колишньої порожистої частини ріки, в басейні Тясмину та близькі до них пам'ятки на Південному Бузі. Саме ці пам'ятки більшість сучасних дослідників пов'язує з племенами уличів, що жили по Дніпру й Бугу, а згодом, принаймні частково, могли переселитись у басейн Дністра.

Розташована на південно-східній околиці слов'янських земель, ця група населення безпосередньо межувала з великим масивом алано-болгарських племен. Ці степові племена, що початково були кочівниками, переходячи у VII—VIII ст. до осілості, заселили територію Подоння та Північного Причорномор'я. Вихідці з цього масиву племен частково осідали і на землях уличів у Південному Подніпров'ї. Значним ремісничо-торговим центром уличів було Пастирське городище, розташоване в басейні р. Тясмину. У матеріалах Пастирського городища, в яких простежуються риси і слов'янської і кочівницької культури, знайшли відображення взаємовпливи обох культур.

Уличі узяли участь в етногенезі українців, і сучасними їх нащадками є гуцули. Вчений ономаст Олексій Стрижак та вчений мовознавець Броніслав Кобилянський стверджували, що самоназва гуцулів походить від старовинного племені уличів: уличі>улучі> улуці>уцули (метатеза)>гуцули (протеза). Східнослов'янська людність, що замешкувала цю землю, звалася «ọgъliči»>угличі>уличі. Згодом «уличі», невеликою часткою разом з тиверцями переселилися на Волгу (сучасний Углич, Твер; там могли дати початок чувашській культурі, орнаменти та вбрання якої дуже нагадують карпатське), в основі своїй мігрували (рятувалися від кочових імперій і від полянського панування) на захід вздовж Чорного моря аж до Дунаю, осівши біля моря між Дунаєм та Дністром (про це пише літописець Нестор). Свою нову землю вони теж назвали Угол, про що можна здогадуватися з турецької назви цієї землі Буджак, що означає "вугол" (куток). Самі ж нащадки уличів, витіснені турками, рушили на північний захід, прийшли аж у Карпати й стали гуцулами.

«Загадковими» племенами вважалися також і тиверці, які, за Лаврентіївським літописом, жили, як і уличі, «по Дністру, присідяху к Дунаеви... оли до моря». З цими племенами вчені пов'язують численні слов'янські пам'ятки межиріччя Дністра і Пруту на сучасній території Молдови.

У Тверському літописі 863 р. є відомість про боротьбу київських князів Аскольда та Діра з тиверцями, а у 885 р. князь Олег «мав рать з тиверцями й улучами». Тиверці брали участь у походах на Царгород князя Олега (907 р.) й Ігоря (944 р.) як їхні союзники; у середині X століття увійшли до складу Київської держави. Тиверці у X — XII століттях під натиском печенігів і половців посунулися на північ, де змішалися з сусідніми племенами часів Київської Русі. У XII — XIII століттях землі тиверців входили до складу Галицького князівства, ставши попередниками гуцулів (мешканців Карпатських гір). Нащадки тиверців увійшли до складу українського народу (Буковина), частина їх зазнала румунізації (Молдова). Імовірно назва тиверців походить від кельтського «таур» («taur»), що означає «гора», що може також відноситися до «горців» в цілому.

1329733032 e6eb

Писемні джерела про уличів і тиверців

Безпосередні повідомлення про населення Карпато-Причорномор’я містяться в ПВЛ (Повісті времяних літ). ПВЛ локалізує тут племена уличів і тиверців і шість разів їх згадує: два рази згадані уличі, два рази – тиверці і два рази – уличі і тиверці разом (один раз в недатованій вступній частині ПВЛ і п’ять разів відповідно під 854 (864), 885, 907, 940 (922) і 944 рр.). Всі відомості про уличів і тиверців, крім згадки в недатованій частині, пов’язані або з боротьбою проти них київських князів (три повідомлення), або участю тиверців у походах київських князів на Візантію (два повідомлення). З середини Х ст. уличі і тиверці в літописах вже не згадуються. 

До непрямих свідчень літописів можна віднести відомості про війни і перебування київського князя Святослава на Дунаї, особливо його промову (969 р.) про значення Переяславця і поради Свенельда Святославові стосовно шляху додому в Київ; повідомлення про обставини останнього походу руських на Константинополь у 1043 р.; промову киян про можливість “перейти в грецьку землю” (1069 р.). Для повноти огляду додамо, що термін “толковини”, який відповідає літописному, згадується в “Слові о полку Ігоревім” – у сюжеті “каламутного сону Святослава”. 

Отже, вся безпосередня інформація про уличів і тиверців у Карпато-Причорноморських землях зосереджена у згаданих шести літописних повідомленнях. Назвемо їх: 

1. Повідомлення про уличів і тиверців у вступній недатованій частині ПВЛ. У ПВЛ, поміщеній у Лаврентіївському літописі, зазначено: “...а улучи и тиверьци седяху бо по Днестру, приседяху къ Дунаеви. Бе множьство ихъ; седяху бо по Днестру оли до моря, и суть гради их и до цього дні, и те ся зваху от Грекъ Велика скуфь” [3.-Ч.1.-С.14]. 

У Радзивілівському літописі і Московсько-академічному списку замість слів “по Днестру приседяху... Днестру” написано: "по Бугу и по Днепру” [3.-Ч.2.-С. 226]. Також “...по Бугу и по Днепру і приседяху къ Дунаеви... оли до моря” написано в Іпатіївському літописі [4.- Т.2.-С. 9- 10]. Близькі до варіанта Лаврентіївського літопису (“по Днестру...къ Дунаеви”) повідомлення в I Софійському, Никонівському (Патріаршому), Воскресенському і деяких інших літописах [5.-С.39,8,9,5; 6.-Ч.VII,С.264]. 

Існує й інший варіант цього повідомлення в Літописці Переяславля Суздальського (Літописці руських царів): “...а уличи, тиверьцы седяху по Бугу и по Днестру, и до Дунаю, бе множество их и до моря, и есть(ь) град ихъ и н(ы)не спы” [7.-С.41,5]. 

2. Повідомлення в Новгородському I літописі молодшого ізводу, а також у Воскресенському, I Софійському, Тверському, Новгородському IV і деяких інших, як правило, пізніх літописах під 864 (854) р. про те, що Аскольд і Дір воювали з уличами. “Аскольд же и Диръ...начаста владети и Полянскою землею; и беша ратни и з Древляны и з Угличи” [6.-Ч.7.-С.269; 4.-С.39,10; 8.-С.106]. Ці повідомлення відсутні в ранніх літописах (Іпатіївському, Лаврентіївському), а зустрічаються тільки в тих літописах, де поєднано текст ПВЛ третьої редакції з Київсько-Печерським Початковим зводом 1093 р., що передує йому. 

3. Повідомлення ПВЛ відсутнє в Новгородському, а також у декількох пізніх літописах під 885 р. про те, що князю Олегові підкорилися різні племена, а з уличами і тиверцями він вів війну: “И бе обладая Олег поляны, и деревляны, и северяны, и радимичи, а съ уличи и теверцы имяше рать”[3.-Ч.1.-С.20-21].

4. Повідомлення ПВЛ, яке зустрічається в усіх літописах, крім Новгородського, про участь тиверців у поході Олега на Візантію в 907 р.: “Иде Олегъ на Грекы...поя ж множество варяг, и словень, и чюдь, и словене, и кривичи, мерю, и деревляны, и радимичи, и поляны, и северо, и вятичи, и хорваты, и дулебы, и тиверци, яже суть толковины: си вси звахуся от грекъ Велика скуфь”[3.-Ч.1.-С.23-24]. 

5. Повідомлення Новгородського I літопису молодшого ізводу, Никонівського, I Софійського, Воскресенського і низки інших пізніх літописів під 940 (914; 922) р. про боротьбу київського воєводи Свенельда з уличами і про їхнє переселення з Нижнього Дніпра в район між Бугом і Дністром [8.-С.109-110; 5.-С.26; 4.-Т.39.-С.15; 6.-С. 277].

Найбільш повно збережений варіант цього повідомлення в Комісійному списку Новгородського I літопису. Під 922 р. він сповіщає: “Игорь же седяше в Киеві княжа, и воюя на Древяны и на Угличи. И бе у него воевода, именемь Свенделдъ; и примучи Углече, възложи на ня дань, и вдасть Свеньделду. И не вдадяшется единъ град, именемъ Пересеченъ; и седе около его три лета, и едва взя. И беша седяще Углице по Днепру вънизъ, и посемъ приидоша межи Бъгъ і Днестръ, и седоша тамо” [8.-С.109]. Під 940 р. літопис далі повідомляє: “А се лето яшася Уличи по дань Игорю, и Пересеченъ взят бысть. В се ж лето дасть дань на них Свенделду” [8.-С.110]. 

6. Останнє повідомлення в ПВЛ про участь тиверців у поході князя Ігоря на Візантію в 944 р.: “Игор же совокупив вои многи, варяги, Русь, и поляны, словени, и кривичи, и теверьце, и печенеги наа, и тали в нихъ поя, поиде на Греки въ лодьях и на конихъ...” [3.-Ч.1.-С.33-34]. Це повідомлення про участь тиверців у поході існує у більшості літописів за винятком Новгородського I літопису. 
Отже, назву “уличі” у тій або іншій формі “відають” усі літописи. Назву ж “тиверці” жодного разу не згадує Новгородський I літопис. 
Уличів, під назвою “ультінов” згадує і Костянтин Багрянородний при описі “Пачинакії”. На правому березі Дніпра кочували чотири печенігські роди, що складали так звані феми: “...фема Гиазихопон соседит с Булгарией, фема Нижней Гилы соседит с Туркией, фема Харавои соседит с Росией, а фема Иавдиертим соседит с подплатежными стране Росии местностями, с ультинами, дервленинами, лензанинами и прочими славянами” [9.-С.157].

ІІ. Писемні джерела іноземного походження. 

І) Англійські джерела. Одне із найбільш ранніх англійських середньовічних джерел “Орозій Короля Альфреда” (кінець IX ст.) при описанні земель на півночі від Дунаю повідомляє, що “…к северу от хоротов лежит земля Мэгда, а к северу от земли Мэгда находятся серменды (курсив наш – Т.С.) до самых Риффейских гор” [10.-С. 23]. 
Це повідомлення не дуже зрозуміле. Якщо про хоротів відомо, що це “слов'янське плем’я, яке Альфред локалізує до сходу від даламентів, що живуть нібито в районі північно-східніше Моравії” [10-С.27-28] і в яких можна припустити хорутан або хорватів руського літопису, що займають район Східного Прикарпаття, то локалізація землі Мегда сумнівна. І неясно, хто такі 
“серменди”. 

Інший англійський автор Гервазій Тільберійський (прибл. 1150-1235 рр.) у главі VII свого твору “Імператорські дозвілля” пише, що “между Грецией (Візантією –Т.С.) и Руссией обитают геты, планеты и кораллы, самые свирепые среди язычников, употребляющие в пищу сырое мясо” [10.-С.66]. 

Усі три етноніми, що вжиті Гервазієм Тільберійським, не піддаються явній ідентифікації. Формула “...самые свирепые среди язычников, употребляющие в пищу сырое мясо” досить поширена в середньовічній європейській літературі. Вона використовується в польських і германських джерелах для характеристики не тільки кочівників, наприклад, язичників-прусів. Проте тлумачі бачать у “гетах”, “планетах” і “коралах” тільки кочове або напівкочове населення [10.-С. 66].

ІІ) Скандинавські джерела. У “Сазі про Тідрека Бернського”, яка перекладає давньогерманський епос, існує самостійний сюжет – “Сага про Вількіна”. “Вількіни” ототожнюються дослідниками з балтійськими західнослов’янськими вільцями, що мають спільне походження з уличами давньоруських літописів. Сага розповідає про те, що військо вількінів при поході на Русь залишилося в її межах [11.-С.136-149]. Це повідомлення, можливо, відбиває свідчення давньогерманського епосу про зв’язок балтійських вільців, добре відомих германцям, з уличами. 

ІІІ) Польські джерела. У главі 39 Великопольської хроніки (поч. XIV ст.), що увібрала в себе твори Галла Аноніма і Вінцентія Кадлубка (1160-1223 рр.), повідомляється про похід краківського князя Казимира Справедливого (1138-1194) на м. Берестьє: “…Казимир, собрав отряд воинов, в году от Р.Х. 1182 пошел против него и его князя и ...его [город] атаковал и захватил. ...И двинулся лагерем в направлении к Галичу… вместе с князем владимирским и галицкой знатью, а также с многочисленными отрядами избранных тибианцев (курсив наш – Т.С.) и парфян ...храбро на него нападает” [12.-С.122]. 

М.М. Карамзін під “тивианцами” (або “тибианцами”) припускає тиверців російських літописів [13.-С.194-195]. Так само вважали Г. Енгел і П. Шафарик [14.-С.213]. Дійсно, в одному з перших польськомовних видань Хроніки Вінцентія Кадлубка в Словнику до хроніки говориться: “tibianei - rodzaj zaciaznego wojska” [15.-С.93-94]. Так само звучить фраза із тієї ж глави 14 книги IV Кадлубка в “Історії Яна Длугоша”: “Adeft namque Dux Belzii Vfeuooldus, cum principibus Laodomirienfium, cum Halicienfium pricipuis, cum electis Tibianorum turmis, cum Parthorum millibus vrbis fubfidio” [24.-С.287]. Очевидно, що термін “тибияны” або “тибианцы” є назвою власною – назвою з конкретним політичним або етнічним змістом, таким же, як “Parthorum” – “парфяне”, “парти”. 
“Тибиянцы” ще до епізоду з походом на Берестьє в 1182 р. двічі згадані Вінцентієм Кадлубком: у 1096 р. вони разом з угорцями допомагали польському князю Владиславові проти його сина-бунтівника Збігнєва; а в 1145 р. брали в облогу з князем Владиславом II Познань [14.-С.213]. Обидва повідомлення не дають підстави сумніватися, що під “тибиянами” (“тибиянцами”) треба розуміти певну етнічну групу населення. 

ІV) Угорські джерела. У період “пошуку батьківщини” угорцями – “honfoglalas” (близько 896 р. – Т.С.) є прямі свідчення про їхнє перебування на Нижньому Дунаї наприкінці IX ст. [20.-С.95]. Угорці також проникали в Панонію через перевали Північних і Східних Карпат [17.-С.148,157]. 

В основі всіх відомих нині угорських хронік лежить загальний протограф – твір “Діяння угорців” (Gesta Ungarorum), що датується близько середини ХI ст. Від протографа походять три твори: “Діяння угорців” – твір Симона Кезаї (або магістра Акоша) останньої чверті ХIII ст.; “Ілюстрована хроніка” (т. зв. Віденська) Марка Кальті (1358 р.); і твір “Діяння угорців” Аноніма – нотарія угорського короля Бели III, що писав в 1196-1203 р. [20.-С.268-285; 19.-С.131-148; 17.-С.431-434,441-442]. 

Найбільш розгорнута характеристика цих подій постає в роботі Аноніма, основними джерелами для якої слугували хроніка “Діянь” ХI ст. і народні легенди. Існує вказівка Аноніма на те, що територію Панонії до приходу угорців населяли слов’яни, болгари, влахи, “вівчарі римлян” і “римляни” [19.-С.140-141]. Про те, що Панонію до приходу угорців населяли слов'яни (у тому числі тиверці й уличі), повідомляє і ПВЛ [3.-Ч.1.-С.21]. 

Якщо етноніми “слов’яни” і “болгари” не викликали суперечностей, то в решті вбачали римлян Траяна, кельтів, болгар, гетів, готів, франків і ін. Відомості про перебування на території Панонії і Трансільванії слов’ян (у тому числі тиверців і уличів) із часів усунення гунського панування в середньому Подунав’ї містяться й в іншому угорському творі – “Діянні угорців” Шимона Кезаї [20.-С.275-276]. 

В іншому свідченні Аноніма говориться про приєднання до Альмоша при його прямуванні на нову батьківщину “многих из Русов”. Це свідчення Аноніма В.П. Шушарін пов’язує зі спробою пояснити походження слов’ян Угорщини, сліди яких в його час зберігалися в топоніміці країни [19.-С.142]. Дійсно, в літературі висловлювалася думка про те, що з угорцями в Закарпаття могла піти і частина уличів [21.-С.158-159]. 

Всі ці повідомлення можуть вважатися доречними для встановлення часу підпорядкування уличів і тиверців київським князям.

V) Германські джерела. Відомі повідомлення Анонімного Баварського географа, а також “Хроніка” Регінона, абата Прюмського монастиря, що довів свою оповідь до 906 р. Ці джерела повідомляють про місця початкового перебування угорців у Східній Європі і про перехід їх під тиском печенігів у Панонію через землі тиверців.У “Листі Бруно Кверфуртського до короля Генріха II” розповідається про подорож місіонера в Київ, а потім у печенізькі кочовища між Дніпром і Дунаєм [22.-С.45-56]. Цим підтверджуються дані Костянтина Багрянородного про печенігів в Північному Причорномор’ї, що межували з тиверцями. 

У Хроніці Адама Бременського (помер близько 1080 р.) “Діяння архієпископів гамбурзької церкви” також містяться свідчення про Русь і сусідні народи – фінно-угрів, аланів, кочівників-тюрків, а також про якийсь народ – “вільці” (wilci) (можливо, уличі - Т.С.) [22.-С.144]. 

Повідомлення “Слов’янської хроніки” Гельмольда (близько 1110 р. – близько 1177 р.) [23.-С.5-13; 24.-С.325-328] про Карпато-Причорномор’я базуються, як правило, на оповідях Адама Бременського. Він також серед західнослов’янських племен згадує вільців – лютичів (уличів – Т.С.). 

У творі “Діяння Фрідріха” Отон Фрейзінгенський, розповідаючи про межі Угорщини, повідомляє про те, що на північному сході від неї знаходиться “равнинная страна печенегов и фалонов (половців – Т.С.)... Она была открыта для грабежей гуннов...затем находилась во владении аваров... вильцев и, наконец, вышедших из Скифии венгров, которые и теперь ее населяют” [24.-С.302]. 
Про те ж пише в 1186 р. і інший німецький середньовічний історик і письменник Готфрід Вітерборський у творі “Пантеон”: “Гостеприимная земля безвозмездно дает свои пиршества посевам. Там изобилие плодородных виноградников и полей, деревьев, лугов, рек, рыб, озер. Там Дунай находит свой первый исток, а Венгрия, Рутения, Греция дают ему прибежище” [20.-С.346]. 
Повернемося до повідомлення Анонімного Баварського географа, або до “Опису міст і областей на півночі від Дунаю, або Баварський Географ” ("Descriptio civitatum et regionum ad septentrionalem plagam Danubii sive Geographus Bavarus" septentrionalem [22.-С.5-26; 25.-С.7-51; 26.-С.35-41]. 

“Опис” являє собою компілятивну географічну записку вченого ченця про перелік племен і народів, що були ближніми і дальніми сусідами Франкської держави. Текст містить великий каталог етнонімів (багато з яких не піддаються ідентифікації), розкиданих від Ельби до Волги і від Дунаю до узбережжя Балтійського моря. Джерело має неосяжну історіографію [22.-С.5-26; 25.-С.7-51; 26]. Його зараз прийнято датувати приблизно серединою IX ст. [25.-С.7-11; 26.-С.35-40]. 

Повідомлення Географа розпадається на дві різні за стилем частини. Перша містить опис народів – найближчих сусідів франків, друга – дальніх. Польський історик Х. Ловмянський поділяє племена, згадані в другій частині “Опису...” на чотири групи: дунайську, сілезько-лужицьку, балтійську і вісло-чорноморсько-каспійську [25.-С.10-11]. У трьох фрагментах “Опису...” згадані етноніми, що мають відношення до історії Карпато-Причорномор’я: 
“...Унлізи (у деяких перекладах – унліци) – численний народ, 318 міст”(“Unlizi. populus multus. civitates CCC.VI-II”); 
“...Атторозі (у деяких перекладах – аттороси) мають 148 [міст], народ дуже лютий” (“Attorozi. habent CXL.VIII. populus ferocissimus”); 
“...Каціри, 100 міст. Русси. Форшдерен ліуди. Фрешіти. Шеравіци (у деяких перекладах - серавіци). Луколані. Унгаре” (“Caziri. civitates. C. Ruzzi. Forsderen. liudi. Fresiti. Seravici. Lucolane. Ungare”) [26.-С.13-15]. 
Ототожнення “унлізів” і “атторозі” Баварського Географа відповідно з уличами і тиверцями руського літопису має давню, що склалася ще з часів П. Шафарика, традицію. Унлізи. Ототожнення цього етноніма з уличами є узвичаєним [25.-С.26-28; 26.-С.59-60; 22.-С.25]. 
Атторозі. Молдавські історики М.П. Тельнов, П.П. Бирня та інші не сумніваються в ототожненні “атторозі” з тиверцями ПВЛ, традиційно посилаючись на думку П. Шафарика [27.-С.15; 28.-С.190].

VI) Повідомлення окремих європейських середньовічних авторів. З них відзначимо дані з твору епохи раннього європейського середньовіччя “Getica”, написаного в VI ст. Йорданом [29]. У ньому можна знайти дані про долітописну історію уличів. 

У “Чеській хроніці” (“Chronica boemorum”) Козьми Празького (1045-1125) – канонника і декана капітулу собору св. Віта використовується переказ історичної легенди про війну чехів і лучан (уличів – Т.С.) [30.-С.100-102]. Подібні ж свідчення можна знайти в “Історії лангобардів” Павла Діакона (725/730-799?) – італійського письменника й історика [31.-С.480]. 

VII) Грецькі джерела. Твори візантійських авторів посідають важливе місце в дослідженні багатьох проблем, що виникають при вивченні історичного життя населення Карпато-Причорномор’я в IX-Х ст. Розглянемо їх у хронологічній послідовності. 

Почнемо з Прійска Панійського, що брав участь в 448 р. у посольстві імператора Східної Римської імперії Феодосія II до Аттіли [32.-С.81-96]. Збережені фрагменти його нотаток, зокрема свідчення про мешканців поселень на шляху в ставку гунів (знаменитий напій “медос”) і мови, якими говорять скорені гунами народи, мають важливе значення для вивчення долітописної історії уличів. 

У творі відомого історика VI ст. Прокопія Кесарійського “Війна з готами” [33; 32.-С.183-185] є відомості про походження етноніма “уличі”. Такі ж відомості про звичаї слов’ян є у творі “Відповіді на запитання” іншого візантійського автора середини VI ст. Псевдо-Кесарія. Повідомлення цього автора свідчать про тотемні уявлення у світогляді слов'ян у “дунайський” період [32.-С.254]. Подібні дані є й у праці візантійського хроніста Іоанна Малали [32.-С.265; 34.-С.1-29], а також Агафія Мірінейського [35; 32.-С.292]. Агафій повідомляє про плем’я ультінзурів, що може бути пов’язане етнічною кровністю з літописними уличами. 

У творі VII ст. візантійського автора Георгія Пісіди “Іракліада” (629 р.) є дані про тотемні витоки походження етноніма уличі [31.-С.71]. 

Два візантійські автори – Феофан Сповідник (близько 760-818) і Патріарх Ничипора (758-829) [36; 31.-С.221,248] у своїх творах “Хронографії” і “Бревіарій” подають відомості про перебування орди протоболгарів Аспаруха в Нижньому Подунав’ї, а також дані для локалізації Онглоса (Буджака) в Карпато-Причорноморських землях. Останнє має велике значення в зв’язку з етимологізаціями племінної назви уличів і їхньої локалізації. 

Мабуть, із усіх грецьких авторів першорядне значення має твір візантійського імператора Костянтина Багрянородного “Про управління імперією”. Цей твір складений в 948-952 р. [9.-С.5]. Відомості Костянтина важливі для з’ясування локалізації літописних уличів. Його свідчення про “підплатіжність уличів” Русі допомагає визначити дату підпорядкування уличів київським князям. Деякі описання Костянтина розповідають про тотемні уявлення слов’ян. Костянтин Багрянородний – єдиний автор, що повідомляє більш-менш докладно про далматинських слов’ян – тервунян у ранній період їхньої історії. Тервуняни, можливо, пов’язані спільним походженням із тиверцями. Про тих же тервунян повідомляє й інший твір візантійської літератури “Продовжувач Феофана. Життєписи візантійських царів” [37.-С.122].

VIII) Східні джерела. Свідчення арабських авторів про Карпато-Причорноморські землі дуже невизначені [42]. Відомо, що арабські автори при описі територій в Європі, заселених слов’янами, не були достатньо інформовані в географічних і етнічних визначеннях. Інколи, навіть неясно, яких слов’ян розуміти під “Ас-Сакаліба” арабських джерел – західних або східних. Сходознавцями давно визнано, що “арабські письменники середньовіччя, як правило, не виділяють територіальну або державну розбіжність слов'янських народів” [40.-С.209]. У зв’язку з цим складно виявити у величезному масиві творів арабської ранньосередньовічної літератури, свідчення, які б точно відносились до Карпато-Причорноморських земель. 

І все ж в арабського автора Мутахара Ал-Макдісі (Х ст.) [41.-С.308-310] є свідчення про час підпорядкування руським князям уличів. Вони ж містяться в повідомленнях східних авторів – Ібн-Хордадберга (IX ст.), Ібн-Русте (Х ст.), Ал-Марвазі, Анонімного перського географа Х ст., перського автора Гардізі ХI ст. – про сутички русів з угорцями в період пошуку останніми батьківщини [19.-С.177-178; 42.-С.387-408; 43.-С.148,159]. 

Дані про уличів містяться у творах Ал-Масуді (Х ст.), у матеріалах “єврейсько-хазарського листування” Х ст., повідомленні про народ Uglisnus у Йосипа Бен-Гуріона [44.-С.31]. Свідчення про зв’язки з уличами і тиверцями містяться також у єврейського хронографа середини Х ст. “Книга Іосипон” [45.-С.30-39]. Повідомлення про народ “Улах” є і в “Географії” вірменського автора Вардана (пом.1271 р.) [46.-С.176]. 

Таким нині постає наявний фонд наративних відомостей про тиверців і уличів у сучасному джерелознавстві. Його стислий опис і узагальнення і є метою цієї статті.

Джерело: Т.І. Сапельняк - ПИСЕМНІ ВІДОМОСТІ ПРО ТИВЕРЦІВ І УЛИЧІВ (огляд джерел)

 

БІЛІ ХОРВАТИ

Район Прикарпаття населяли племена хорватів, що утворювали великий союз племен. Він, як і дулібський, приблизно у VII ст. розпався, після чого частина хорватів переселилася на захід.

Свідчення Костянтина Багрянородного про білих хорватів на території України:

"... [Знай], что Великая Хорватия, называемая "Белой", остается некрещеной До сего дня, как и соседние с нею сербы. Она выставляет еще меньше конницы, как и пешего войска, сравнительно с крещеной Хорватией, так что является более доступной для грабежей и франков, и турок, и пачинакитов[18]. Она не обладает ни длинными судами, ни кондурами, ни торговыми кораблями, ибо лежит вдали от моря, - путь от тамошних мест до моря занимает 30 дней. А море, которого они достигают через 30 дней, называется "Черным"[19].""

3591833111 368ed724c6 b

 

СІВЕРЯНИ

У басейні Десни, Сейму та Сули, за літописом, жили сіверяни: «А друзии сідоша по Дісні и по Семи, по Сулі и нарекошася сівер». На відміну від слов'янських поселень інших територій, у цих племен були поширені укріплені городища. Ця необхідність диктувалася постійною загрозою нападу кочовиків з південного сходу.

Screenshot 1sufdf

siver-clot small

Восточные славяне106


ВЯТИЧІ

По Оці, як зазначає літопис, жили племена в'ятичів. «А Вятъко сіде с родомъ своим по Оці, от негоже прозвашася вятичи». Частина верхньоокських племен у IX ст. переселилась у район верхньої і середньої течії Дону.

pic0061

Спираючись на повідомлення літопису: «Бяста бо 2 брата в лясех, — Радим, а другий Вятко, — и пришедъша сідоста Радимъ на Съжю, и прозвашася радимичи», на притоці Дніпра — Сожі — історики звичайно розміщують радимичів. А згадку літописця про прихід Радима і Вятка від «ляхів» деякі дослідники кладуть в основу припущення, що радимичі і в'ятичі прийшли з заходу. Проте загального визнання ця точка зору не здобула.

1329733183 0b2a

1329733183 5a86

 

РАДИМИЧІ І ДРЕГОВИЧІ

На Правобережжі Дніпра, між Прип'яттю і Західною Двіною, за літописом, жили дреговичі; «А друзии сідоша межю Припятью и Двиною і нарекошася дреговичи».

Радимичі — східнослов'янський союз племен, що жило між р. Дніпром і р.Сожжю (басейн нижньої і середньої течії), Лівобережжя від Києва, земля «Родунія» (та «Радосинь», «Рай») це народ «родимий» (рідний); нині південно-східна Білорусь. Це плем'я займалося мисливством, пасічництвом, скотарством та підсічним хліборобством. Головні міста — Гомель, Чечерськ і Вщиж. Згідно Руського літопису в середині 9 століття радимичі сплачували данину хозарам. До Київської Русі їх приєднав князь Олег у 885 році, а остаточно — князь Володимир Святославич 984 року.

1329733032 255a

 

КРИВИЧІ

Верхів'я Дніпра, Західної Двіни і Волги, за літописом, населяли численні племена кривичів: «Кривичи, иже сідять на верхъ Волги, и на верхъ Двины и на верхъ Дніпра». Ці племена утворювали три великі союзи псковських, смоленських і полоцьких кривичів. Центром останніх було місто Полоцьк на Двіні, а центром смоленських кривичів — Смоленськ. Спираючись на дані лінгвістики та археології, дослідники допускають переселення кривичів на свою землю з заходу.

1329733032 4989

1329733032 5e49

1329733032 9f59

1329733032 f317 1

1329733032 6c03

 

ІЛЬМЕНСЬКІ (НОВГОРОДСЬКІ) СЛОВЕНИ

Найпівнічнішу групу східнослов'янських племен складали ільменські, або новгородські, слов'яни. В літопису зазначається місце їх проживання: «Словени же сідоша около езера Илмери и празвашася своимъ имянемь». На землях ільменських слов'ян наприкінці І тисячоліття н. е. виникли міста Новгород і Стара Ладога. Дослідники допускають участь північно-західних слов'янських племен балтійського Помор'я у заселенні землі новгородських слов'ян.

У цьому районі слов'яни асимілювали групи місцевого фінно-угорського населення.

1366146039 a885-1

Протягом VII—IX ст. із зародженням феодальних відносин відбувалося переростання згаданих союзів племен у феодальні князівства. Літопис називає угруповання східних слов'ян «княжениями», а осіб, які їх очолювали, — князями. Імена деяких з них потрапили на сторінки літописів. До найбільш раннього часу, а саме — до VI ст., може бути віднесена діяльність полянського князя Кия.

У VII—IX ст. відбувався процес об'єднання союзів племен східних слов'ян у великі політичні державні утворення. В умовах боротьби з кочовиками в Середньому Подніпров'ї склалося велике об'єднання племен під назвою «Русь». Походження Русі і її назви є одним з основних питань української історії. У наш час існує точка зору, за якою Русь VI—VII ст. ототожнюється з об'єднанням кількох союзів племен — полян, сіверян та уличів. Існування його знайшло відображення в археологічному матеріалі цієї області — численних поселеннях і скарбах з предметами дружинного убору VI—VII ст.

15366551


Крім русів Подніпров'я, існували й інші великі об'єднання східнослов'янських племен. На південному заході таким об'єднанням був дулібо-волинський союз, якому в VII ст. завдали тяжкого удару авари. На півночі велике об'єднання утворювали кривичі, до складу якого входили три союзи племен — псковських, смоленських і полоцьких кривичів.

Існування у східних слов'ян великих політичних об'єднань напередодні утворення Київської Русі знайшло відображення в повідомленнях арабських письменників IX—X ст. (аль-Балхі, аль-Істахрі та ін.) про три групи русів. Одна з них — з містом Куябою, друга мала назву «Славія», третя — «Артанія». Найбільш певно може бути локалізована перша група, яку пов'язують з Київською землею.

 map viii ix

map 980 1054

AddThis Social Bookmark Button

Залишити відгук:

blog comments powered by Disqus
 

Підписатись 
на публікації проекту: