Кожна господиня готувалася до Великодня заздалегідь. До Чистого (Живного) четверга намагалися виконати всю брудну та важку роботу, прибрати хату, тому що саме в цей день на господиню покладалася найважливіша справа – випікання святкового хліба – бабки.
Жінки прагнули спекти якнайбільшу бабку, бо великий хліб свідчив про заможність родини. Господиня починала місити тісто на зорі, стоячи на гуні («петеці»). У борошно, окрім води та солі, додавали молоко, цукор чи мед, яйця, масло. Вимішане тісто накривали чистою скатертиною чи рушником, на який клали гілочку свяченої верби («шутку»), що зберігалася в хаті з Вербної неділі. Вона згідно із повір’ям оберігала тісто від злих духів та надавала йому весняного росту. Коли тісто викисло і бабку садовили до печі, діти та молодь сідали під хлібину, і їм промовляли: «Так би вам ся радовали, як Великодню такі бись те були перші, як Великдень, так би вас чекали, як Великдень». При цьому ґаздині повинен був допомагати хтось із жінок чи чоловіків, але обоє мали стояти на гуні, щоб бути багатими.
До випікання бабки господині ставилися з особливою відповідальністю. Коли хліб вже був в печі, нікому з членів родини не дозволялося сідати, щоб і хліб не сів, вхідні двері замикали, щоб ніхто не зайшов до хати, бо тоді б бабка потріскалася. Також вірили, що якщо присутні в хаті будуть підскакувати, то хліб добре виросте. Цих простих правил та заборон свято дотримувалися в кожній сім’ї, адже не можна було допустити, аби бабка тріснула посередині, бо це означало, що в родині хтось помре або грім влітку вдарить у оборіг із сіном. І навпаки, якщо бабка вдавалася гарною та високою, вірили, що слід чекати доброго врожаю.
До Великодня пекли не одну, а декілька бабок, у найбагатших родинах їх кількість могла сягати навіть 5—6. Для худоби пекли окремий «колачик», який після освячення давали корові з свяченою сіллю з’їсти, аби відьма («босорканя») не відібрала молока та масла. Коли годували худобу свяченою бабкою, то казали: «Вбись била така чесна, як бабка», «Вбись била тучна, як бабка». Також випікали малі хлібці («перипічки») для обдаровування жебраків («за померлими душами»).
У Чистий четвер господиня виконувала чимало ворожінь із свічкою. Нею господарі в хлівах випалювали хрести, обкурювали корів. Цікавий обряд побутував у Тячівському районі, жінки у хустинку клали 12 трісочок і 12 нігтів (10 з пальців рук і 2 з великих пальців ніг), зав’язували її на 12 вузликів і закладали за пазуху, промовляючи: «Щоби так, як до трісок і ногтів, нич не имається, аби і до мене нич не ималося».
В деяких районах Закарпаття хто не спік бабку в Живний четвер, то у Великодню п’ятницю ввечері замішував її («робив причину»). З 20-х рр. ХХ ст. і до сьогодні у більшості районів краю Великодня п’ятниця асоціюється з писанками. На Закарпатті здавна розфарбовувались лише сирі («живі») яйця. За народними переконаннями «жива» писанка сама по собі свята. Але з кінця ХІХ ст. як писанки починають розмальовувати й варені яйця, які використовувалися в обрядовій їжі як складові великодніх ігор і забав молоді та для оздоблення інтер’єру хати.
Вдома батько, в якого була донька на виданні, прикладав їй до голови бабку і промовляв: «Абись у людей була така велична, як бабка пшенична». Потім хліб ставили на стіл і господар починав молитву. Коли помолилися, брав паску, хрестив її ножем і нарізував скибки. Куштували все, але спершу їли бабку та яйця. Хтось із членів сім’ї брав писанку, йшов у хлів і торкався нею тварин, щоб «худобинка плодилася і не переводилася». Вареними писанками гралися у «цьоканки». Власники писанок ставали один навпроти одного і злегка вдаряли («цьокали») кінцями писанок одна в одну. Чия писанка тріскалась, той програв. З писанками пов’язаний цілий ряд традицій. Якщо хтось помер у Великдень, йому в труну обов’язково ставили писанку. Подаровану писанку зберігали до наступного Великодня, бо вірили, що вона захищає від напасті і наврочення.
Поївши свячених страв, старші люди лягали відпочити, а молодь збиралася на ігри та забави. Селяни говорили: «Без бавки був би сумний Великдень». Хлопці й чоловіки влаштовували свої розваги окремо від дівчат, лише з 20—30-х рр. ХХ ст. хлопці та дівчата почали влаштовувати спільні ігри біля цвинтаря. На другий день Великодня хлопці поливали дівчат, натомість вони дарували юнакам писанки.
Автор: Тетяна Сологуб-Коцан,
завідувачка відділу масової та науково-освітньої роботи
Закарпатського музею народної архітектури та побуту
- Культурно-історичний портал "Спадщина Предків"
