СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

Життя на полонині

e-mail Друк

Untitleй44йй4й44йd-1Старі ведмеді мудріші. Вони коли йдуть на полювання, то беруть у лапи моху і так лізуть поверх ломів у кошару. Тоді їх не чути, бо суччя не ламається, а коли перелізуть через ділницю, тоді кидають мох, а вхопивши вівцю, тікають з нею. Та хоч тоді нароблять шуму, але вже запізно, бо ведмедя вже "не зіпре і не йме ніяка сила".

 Рідко хто з власників кладе вориння навколо загороди. По-перше, тому що тяжко вбивати кілки глибоко в кам'янистий ґрунт, а по-друге, тому що до тіей праці треба багато людей і, крім того, ведмедеві легше потім перелізти через воринна.

Серед кожної загороди вівчарі кладуть для себе стайки-заватри. Заватраце похилений дашок, укритий норою, та привалений каменем, що опирається спереду на вищих, а з-заду на нижчих чотирьох сохах. Стайка не має звичайних бічних стін тому, щоб можна було кожної хвилини дивитися на всі боки загороди. У такій стайці вівчар лагодить собі постіль, бо на землі підмивав би вівчаря дощ.

Для постелі вівчар забиває з вищої 'сторони стайки дві низькі сохи, які сполучує сволоком-поперечним вїблянком, а з противного боку стайки, де дашок нижчий, накладає великого каміння. На верху сволока і каміння кладе валоби — поколені грубі дошки смереки, а поверх них мостить мох, сіно, суччя з хвоєю, щоб м'ягше було спати. Навколо стайки копається рівчак, щоб вода не заходила у стайку, а спливала геть. Вночі перед кожною стайкою горить ватра.

Кошара для овець переділяється на дві частини стрункою — місцем, де доять вівці — це кошара перед стрункою, і ко¬шара за стрункою, де вівці відпочивають.

В загороді, де доять корови, уставлений посередині жолоб під дахом, в якому під час подою дають худобі басарунок.

Іноді треба не раз за літо переносити кошари з одного місця на друге. Це в тому разі, коли маржина вимісить землю, згрузить її, а дощ переполоче глину так, що з землі тільки стирчать каміння, на якому маржина вже не може перепочивати. А коли стійбище тверде, то на ньому можуть стояти кошари й три і більше років. Місце, де раніше стояли кошари, назива¬ється старе стійбище. 3 часом на ньому виростає гарна трава, бо земля добре вигноєна. А коли земля порівняється, тоді ту траву косять на сіно.

Деякі власники зразу закладають два стійбища: одне в затінку — в рідкому лісі, а друге проти сонця. У затінку маржина перепочиває в часи непогоди (дощу і холоду), а проти сония в добру погоду.

Кішннця — це гладке поле, поросле буйною травою до ко-шення. Кішниця огороджується плотом з ворипня або ломом — проваленими смереками. Посеред кішниці стоїть зимарка і колешнями. Зимарка — це звичайна стая або хата без печі, и якій живуть люди, що приходить із села на убирання сіна. На кішниці стоять стоги сіна, огороджені плотом. Сіно те приготовляється восени, щоб було чим годувати маржину, доки весною наступного року наросте добра паша або буває так, що і в саму Петрівку випаде сніг та й лежить кілька днів, бо зима в полонинах приходить дуже скоро. Тоді треба заганяти стри¬жені вівці у колешні, покладені при зимарці. Тож потрібно годувати маржину у колешні так довго, доки сніг розтопиться.

alt

Ватаг і його люди. Як тільки приходить весна, власник або його наймит виражається на веснування (веснованє). Він шукає за ватагом, на якого добирається статечного ґазду, що забезпечив би мо¬шенникам обіцяний дат, а власникові найбільший прибуток (хосен) з полонини. Деякі власники ватагують самі.

Ватагце найстарший на полонині. Він порядкує там всім: людьми, маржиною, молоком, визначує, де і кому пасти, скликає на обід, вечерю, розподілює поміж мішенниками скором, його, правда, всі й слухають і безапеляційно виконують його накази і зарядження. Ватаг має підшукати власникові людей, або добирає собі сам таких, що зможуть за цілий час випасу чисто обходитися аби стрималися від челядини, бо якби такий трапився, що буде заходити собі з' челядиною, то той мусить мати шкоду в худобі. Окрім того, пастух не сміє з-перед іншого чогось украсти, бо худоба зразу ж розривається, губиться по лісах, а зрештою, це мусять бути люди, які вміють мирно з іншими жити.

З-поміж таких ватаг добирає собі людей відповідно до того, для якої худоби надається полонина та яка вона завелика. Він підшукує вівчарів до дійних овець — одного на сотку (сотце), стадаря до коней, єлочєра до ялового дробу (для ялових овець і баранів), ягничника — до ягнят, свинаря — до свиней, телєчера -— до телят, козаря — до кіз, нічника, що вартує худобу вночі, спузара, що носить воду, у дрова до ватри та все підтримує ватри, його звуть спузарем тому, що він завжди ходить замащений у спузі-попелі.

Усі люди, що працюють на полонині, ходять у мазанках — білизні, вивареній у маслі й лою, під мазанкою тіло біле і до нього не пристає та не заводиться на ньому ніяка огидь-нужа. В одній мазанці вівчар ходить ціле літо, бо там немає кому прати, а тим паче, достачати чисту білизну. Коли пригріє сон¬це, то в мазанці дуже гаряче, а під час холоду так зимно, що шкіра тріскається.

Власник платить людям сембрилею — винагороджує натурою або грішми. Ватаг та старший вівчар дістають по 5-6 бер-бениць бриндзи (одна бербениця бриндзи вартує 8-10 зр.) або готівкою — 50 зр. та плюс до того пару постолів на місяць, харчі і вільний випас своєї худоби. Молодші пастухи дістають по 3-4 бербениці бриндзи або грішми — 25-32 зр. і харчі. Лише бовгар дістає близько 8 зр. на місяць і харч.

Ватра. Навколо поземого патика ватаг перемітуе два рази ремінь, потім тягне за один кінець ременя, а пастух за другий, від того патик приводиться у рух — він крутиться то в один бік, то в другий, а губка треться об одвірки і до лодви й від того затлівається, а дим з неї починає фушкати далеко на всю полонину та стелиться далеко геть по горах. Це називається живою ватрою.

Як тільки покажеться дим і вже загориться ватра, всі звертаються до сходу сонця, клякають і проказують за ватагом молитву, яка кінчається словами: "Допоможи мені, Господи, як єс мені поміг сю живу ватру розкласти, єї ізгасити".    

Один ватаг на прізвище Гнат Стефурак розповідав про живу ватру таке: "Жива ватра дуже добра на худобу і для людини, звір чує тот пух з неї, та вже так не бере сі ні маржини ні чоловіка. Відколи люди кладуть ватру із тих дітчих сірників, від того часу слабіє худоба, ведмідь єї хапає, прийшли податки, люди збідніли, Бог не благословить".

Тож, як бачимо, що люди колись вважали сірники за нечисту силу, яка приносить людям лихо, а тому вважали природний вогонь, "живу ватру" за корисну, бо при цьому здобуто вогонь природним способом, а не штучним.

Зробивши ватру, ватаг відгашае її у воді — кидає вугілля до води, а тоді тією водою кропить струнки, кошари, маржи-ну, вим'я корів, решту води тримає у пляшці аж до розлучення.

Живу ватру ватаг несе у стаю і розкладає на підкові, про яку вище згадувалося, ватру, яка за цілий час, як довго перебуває ватаг на полонині, не сміє згаснути. Підкови з неї не можна вибирати, бо вона закладена у ватру проти граду. На таку стаю, де горить підкова у ватрі, ніколи град не б'є, бо вона вже бита і піхана.

З ватри, що горить у стаї, ватаг бере головню і обходить з нею ціле стійбище, проказуючи молитву, яка кінчається словами: "Так як мене нічо не перейшло, коли я тебе обходив з вогнем, так аби мені нічо не перейшло через ціле літо худобу". Потім кидає головню серед воріт, якими будуть переганяти худобу.  Якщо до того часу ще не прийде маржина, ватаг докидає на те місце, де кинув головню, хворосту й лому, а сам іде порядкувати у стаї. А коли наближається маржина, ватаг вихо¬дить проти неї, а як вона починає переходити через межу, розложену у воротах, вітає він її словами: "Абис мала таке горєче серце, як горєча ватра, абис була така остра, як остра ватра, що через ню переступаєш".

Пастухи заганяють кожний свою маржину у призначену загороду, вона, змучена переходом, лягає відпочивати, а вівчарі потім лагодять собі застайки та постіль. Ватаг за той час упорядковує усе в стаї, зварив кулешу і на голос трембіти всі пастухи сходяться до стаї, щоб підживитися та послухати наказів і науки ватага.

Під вечір старший вівчар збирає усіх молодших, бере вогню зі стаї, іде до своєї застайки і розкладає перед нею ватру, а коли з неї вже палахкотить полум'я, він говорить до зібраних "Товариші,   бутьте добрі,   послухайте мене і моєї промівки, падьмо на колшки, говорім молитву: насамперед за здоров'я всього народу православного по всьому світі, по Божім завіті і за наше!

Заступи нас, Господи,
заборони від усего лихого
на росах, на усіх переходах,
допоможи нам своє обістє вздріти, котре який має.
Заступи, Господи, заборони нашу худібку на росах, на водах,
на кожних переходах від усекого лиха і від припадку кожного.
Єк нам Господь допоміг нашу худібку зібрати, так допоможи нам,
Господи, єї усему народові православному віддати".

За той час ватра розгориться добре. Тоді пастухи беруть з неї по одній головні і несуть до своїх застойок, де розкладають ватри, а розклавши, перед ними лягають перепочити.

На другий день ватаг встає дуже рано — на зорях, коли всі ще сплять. Він іде до своєї струнки, при якій він має доїти, затинає там три рази сокирою в обрубину і каже: "Як моїй сокирі ніхто не годен нічого зробити, бо вона залізна, криціна, так моїй худобі з моїми товаришами аби нічьо не годен зробити почерез ціле літо: бо моя худоба тверда так, як моя сокира залізна, криціна". Потім, оглянувши, чи все до ладу на струнці, ватаг трембітає на вівчарів, щоб вставали доїти вівці та корови.

Кошара для овець складається з двох загород, переділених від себе струнками, в загороду перед струнками заганяють овець просто з пасовиська, а з тієї загороди перепускають по одній через струнки до здоєння, звідки пускають їх у другу загороду за струнками, де вівці, ремиґаючи, відпочивають.

alt

Струнки уставлені в горлі — у звуженому місці кошари перед струнками. Вони зроблені з двох палюхів-стовпів, з'єд¬наних між собою победриною, уставленою на висоті бе¬дер сидячої людини; похилисто до неї (бедрини) прибито стільки дощок, скільки вівчарів засідає до доєння. Перед кожною дошкою уставлений у бік загороди за струнками сідець з утятого ковбка. Вівчарі сідають на сідці (обернені лицем до загороди за струнками), припираючи колінами один до другого, а опираються вони плечима до дошки, похиленої взад. Без такого опертя вівчар не міг би висидіти через весь час подою. Гонішшк — наймолодший з вівчарів — бере до рук прут (прут не може бути голий, бо від голого прута пропадал молоко, за цим пильнує ватаг) і, накликуючи на вівці: "Рист!" Переганяє їх одну за другою поміж дошками у струнці. Інакше як "Рист", не вільно кликати овець. Старі вівці пхаються туди" на цей поклик самі, бо вони наїджеиі і їм усе прибуває молоко, від чого дуже болить вим'я, і вони раді якнайскорше позбутися його та перепочити. А коли вівця увійде у струнку, вівчар ловить її за хребет та притягає задом наперед до сідця, а рівночасно відвертає у бік коліна, щоб цим часом друга вівця, ще недоєна, не перебігла через струнку. Потім ловить її за дійки і перше продоює їх пальцями, а потім гуркає рукою відразу з цілого вим'я, а потім решту відциркує у підставлену дійницю. Здоєна вівця на той же поклик "Рист!" відходить, а за нею приходить друга. І так переходять усі, відходячи до кошари за струнками на перепочинок. Відпочивають вівці так довго, доки вівчарі впорядкуються з молоком та самі поживляться.

Ранки на полонинах звичайно дуже гарні, але холодні. Часто на полонинах настає неґура — налягає на горах така мр¬ка, що на кілька кроків нічого не видно. А коли мряка осяде, тоді спочатку показуються найвищі шпилі гір, а під ногами все уповите, немов у сивому морі, що ще більше приваблює око, коли легенький вітер почне колисати тим безкраїм морем. А коли подує сильніший вітер із Чорногори, то більше розвіває мряку, а потім роз'яснюється все небо, але за якийсь час знову насуваються хмари, нанесені вітром.

Незалежно від повітряних явищ і взагалі погоди, вівчарі встають удосвіта, доять маржину, зносять молоко і, попоївши, кожний виганяє свою маржину на своє пасовисько, що йому призначає ватаг.

Ідучи з маржиною, кожний пастух бере з собою сокиру, заткнувши її за пояс. Він нею прорубує собі дорогу густим лісом або як лім великий, то теж потрібна сокира, щоб прокладати собі дорогу. Крім сокири, він бере гарапник, при чому, обов'язково мокрий, бо в противному разі, тобто коли б він узяв сухий, тчо усохла б маржина, Таке існувало в тих часах по¬вір'я. А дехто бере й пістоля, вівчарський ріг, фльоєру, денців ку, дуду або скрипку — хто до чого удався.

На кожну сотню овець призначається один вівчар. Коли є їх більше, то два з них іде спереду, а за ними старі вівці, вони вже бували на полонині і тому знають, що спереду добра, ще не стоптана паша.

Місця, куди вівці, пасучись, ходять полонинами, називаються ваґашами-цєпи. Тими ваґашами вівці поспішають потрапити у рівний ліс або у чєгір, де є густо туршуків — молодич смерічок. Вівчар, що веде перед, мусить знати, де є сукровище, щоб не повести туди овець, бо якби вони туди попали, то вони зразу ж утратили б молоко.

Вівці спасають бриндушу, храбуст, молочай, від якого дають багато молока, кукурудзянку, попітник, горішок, девецел, заячу капусту тощо. Всюди по овечих пасовиськах мусять бути звори з потоками, з яких вони п'ють.

Цілий ботей (отара) овець іде за двома вівчарями, а один, що йде з-заду, підганяє їх, накликуючи: Тісь. Вівцю, що вихоплюється з отари набік, вівчар завертав покликом: "Бирр". А ту вівцю, що вибігає наперед, вівчар закликає: "Пррст". За ягнятами кличуть: "Птруту!" У ботею (отарі) е вівці, барани. Безрогий баран називається шутий, єрки — це ялові однорічні вівці; єрче (єрчєта) — це молоденька овечш або баранчик, а окремо єрка, єрчук; барани валують овець, від чого вони стають кітними і не дають молока так довго, аж укотяться (приведуть ягнят).

Коли вівчар хоче відібрати другому молоко, він ловить сліпця і рапавку (ропуху), вложить *іх живих в один горнець, заткне щільно і спече на ватрі, потім сушить аж висохне на порох. Тим порохом віа посипає* вагаш - дорогу, якою ходять вівці. Коли вівці переступають той порох, що на їх вим'я напа¬дають погані струпи, що не дають можливости потім доїти їх.

Проти такого нещастя є спеціяльний лік такий: "Єк знає ватаг чи вівчар, де б'є дев'ять головиц-джерел в одній купці. Він іде туди і бере з кожної головиці по дев'ять лижок води, несе, не озираючись до стаї так, щоб не розлив, потім рубає сліпого дерева — такого, на яке не дивиться, з дев'яти деревин: явору, скоруха, бука, дуба, смереки, ялиці і т. п. по ка-вальчику; при дев'ятій деревині має лягти долівлиць на черево і сунутися до самої ста! Аж біля стад встає, вигонить усіх зі стаї, ховає нарубані кусники дерева. Потім закликає двох та¬ких, про яких він кемує, що вони щасливі, і робить з ними жи¬ву ватру.

Потім на ту ватру кладе сліпе дерево, а єк воно перегорить, кидає з нього по дев'ять вугликів у воду, начерпану з дев'яти головиц, рахуючи: ні 9, ні 7, ні 2, ні І. Так дев'ять разів. Потім іде з відгашеною водою на струнки, кропить їх нею, сідає на сідец і миє тою водою кожній вівці вим'я і перехресте (части¬на хребта на задніх ногах), а воду, що залишилася, несе у таку скалу, куди ніхто не заходить, і там її виливає. А коли хоче другому збавити молоко, то виливає ту воду на чужий хитар за межі своєї полонини. Як маржина перейде місце, полляте тою водою, то вже ніхто не заверне їй молока".

Звичайно, це все народні повір'я, забобони, в які нині ніхто вже не вірить, але в ті часи люди глибоко зірили в це, бо сто¬яли ще на низькому культурному поземі. Тож і не диво, що вони стільки зберігали різних народних переказів та забобонів.

Кози, як правило, пасуться у вигорілих лісах та недоступних ломах серед каміння, з яких видно тільки голівки та чути тріскіт сухого галуззя, що ломиться під ногами. Це для них якраз найкраще пасовисько. В ботею кіз є й цапи, які паруються з козами і потім ці мають козенята, що називаються на гуцулььскому діялекті жіночого роду "ватуйчета", а чоловічого —- "ватуйки". Пастух І нить кози покликом: "Ці? Ці?" А кличе до себе: "Кць-Кцьо!*

Корови й воли пасуться звичайно на полях, незарослих рівнинах, пасовиськах-ріжах, що врізуються клинами в ліс. А також у заломах лісах, де лежить поламане дерево, а де добра м'яка паша, та на полянках серед лісів, що звуться на гуцуль¬ському діялекті "прилуками". Разом з коровами пасуться й бики (бугаї), які паруються з ними, як ті бігають. У висліді корови стають тільними (надіжними) і потім по дев'яти місяцях уположаться-теляться.

Як правило, воли пасуться низами, близько лісу—жолобами-долинами поміж горбами та кітловинами або "джеморами" — поміж гущавинами корчів. Воли є товкані. Самі гуцули товчуть їх довбенькою. На волів і корів пастухи кличуть до себе: "Вськня!" А гонять від себе покликом: "Ги!". Телят кличуть: "Мале! Мале!"

Коні пасуться лише по верхах, де ростуть швари — високі, гострі трави, що не ранять твердих кінських язиків. У худоби язики м'які, а тому її й пасуть на інших травах, ніж коней. Ко¬ні пасуться стадами (табунами), вони пасуться разом: кобили і жеребці. Між ними теж відбувається парування, у висліді чо¬го кобили жеребнуть і приводять на світ лошат. По горах хо¬дить валах, який ^валашіє" на вимогу господаря молодих жеребчиків і тоді вони стають кіньми.*До себе кличе коней пастух покликом: "Пршьо!" А від себе: "Ци!" Завертає: "Ігіне!"

Пастухи виганяють довірену їм маржину на пашу без огляду на погоду, яка б вона не була, а маржина не сміє стояти по кошарах та загородах, вона мусить іти на пашу. Не раз засте¬ляє цілу полонину "неґура"-мряка, що не видно на пару кроків, або ударить плова з громами, від яких по всіх горах розхо¬дяться відгоміння - "абомовиця". А буває й так, що в саму Пет¬рівку впаде сніг — зима або крупа, а вже щодо дощу, то він ладає майже щоденно.

Одначе все це не затримує пастухів на стійбищах, і вони все одно відходять на пасовиська. Серед них колись панувало повір'я, щоб відвернути фортуну-нещастя, вони мали проказувати цілий "Отче наш..." і "Богородице" навиворот ("ні Отче наш, ні ожи єси, ні до святит сі, ні амін"). При тому хреститися наліво, а замість "Б ім'я... має говорити: "Ні раз, ні два, ні дев'ять, ні один, не бий тут, але бий он там камінь!" В такий спосіб виряжає пастух негоду сиглями та каменистими ґрунтами, де нема паші і ніяка тварина не заходить.

А в полудень і вечором ватаг трембітає на вівчарів, щоб не спізнювалися з подоями, а також вечором, щоб їх ніч не за¬хопила в горах. Бо пастухам в горах тяжко орієнтуватися в часі, а також під час негоди вони не знали б, куди їм треба повертатися, то для цього обов'язково приходить на допомогу трембіта.

А коли пастухи пригонять маржину на стійбище, тоді починається життя тут. Вони доять маржину, зносять басарунок для корів, засідають на струнки, пускають телят до корів, зносять молоко до ста, кличуть одні одних. Словом, починається повнокровне життя, бо до цього, коли пастухи з маржиною в горах, тут панує повна тиша, порожнеча. Крім ватага, що кутається у стаї, та нічника, який десь у кутику спить, нікого немає, ніщо ані ворухнеться на стійбищі.

Теги:     Карпати      пастухування      вівчарство      чабани      пастухи      кошара      полонина      пдай      вівці      заватра      стайка      зимарка      струнка      кішниця      бриндза      дійниця      ватаг      барани      єрчик      ягнята      ватуйки      маржина      веснування      мазанки      єлочєр      телечєр      спузар      ватра      гуцули      живий вогонь      загорода      традиція

Поділитись у соц. мережах:
e-max.it: your social media marketing partner
 

Підписатись 
на публікації проекту: