СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

Головна Галичина Дрогобицька земля у світлі регіональної історії

Дрогобицька земля у світлі регіональної історії

e-mail Друк
Рейтинг 0.0 з 5. Голосів: 0

Unt2221111111itled-1Найбільшим адміністративно-територіальним утворенням, центром якого в минулому був Дрогобич, була, звісно, Дрогобицька область (1939-1959). Однак воно не було тривким у часі, врешті під «скіпетр» Дрогобича потрапили території, центром яких у середньовіччі був Перемишль. Тоді ж (тобто у княжу добу) на вищий щабель піднявся сусідній Самбір, який таки був княжим містом – на відміну від Дрогобича.

Від перших писемних згадок у 80-х рр. XIV ст. і до початку нового часу Дрогобич був центром значно меншої адміністративної одиниці – однойменного староства у складі Польської держави, хоча, ймовірно, у княжі часи існувало неґродове староство (за іншими версіями – давньоруська волость), яке не відображене в джерелах. Пізніше Дрогобицьке староство перебувало в державній власності, на його чолі стояв призначений королем староста, який, будучи магнатом, ніколи тут не резидував, використовуючи уряд для власного збагачення. Саме цим пояснюється та обставина, що Дрогобич – центр землі – не мав істотних мурованих укріплень чи споруд бастіонного типу.

Докладніша інформація щодо меж староства з’являється лише у XVI-XVIІ ст. За люстраційними описами, до його складу входило 12 державних сіл: Солець, Трускавець, Губичі, Станиля, Модричі, Раневичі, Уличне, Тинів, Добрівляни, Дережичі, Стебник, Болехівці. Зазначимо, що всі вони розташовувалися зовсім недалеко від Дрогобича (в радіусі не більш ніж 15 км). Щоправда, спершу сіл було трохи більше: до складу староства входив Меденицький ключ, самовільно відмежований старостою Я. Стажеховським у середині XVI ст. Водночас, за даними поборових реєстрів XVIІ ст., на умовній території староства були й інші маєтності: Волоща, Мости, Монастирець, Тершаків, Горуцьке, Раделичі, Криниця, Більче, Волиця, Кавське, Гаї Вижні, Уличне, Доброгостів, Тустановичі, Мражниця, Унятичі, Гаї, Почаєвичі, Волоща, Снятинка (місцева шляхта – Унятицькі, Коритки, Стадницькі та ін.). Більшість із них була шляхетськими володіннями і до староства офіційно не належала. Крім того, ще ближче до Дрогобича підступали інші гнізда місцевої шляхти: наприклад, півколом із північного заходу місто оточувала ціла Рихтицька волость Даниловичів. 

Достатньо близько до Дрогобича підступали маєтки Самбірської економії: Нагуєвичі, Грушів та інші. За Бориславом і Мражницею в горах гніздилася кропивницька шляхта, яка володіла кількома селами (Кропивник, Майдан, Східниця). Приватні маєтки, зрозуміло, також тяжіли до Дрогобича – центру життя тієї пори. Тут збирали податки, відбувались ярмарки, оголошували королівські привілеї і конституції сеймів, зрештою, сюди зрідка приїжджав король зі свитою. Місто виконувало роль своєрідного релігійно-культурного центру землі (у XVIII ст. тут було 2 костели та 6 церков).

Іще одна прикметна риса тогочасного життя – на території Дрогобиччини було мало великих магнатських чи шляхетських резиденцій, що пояснюється, звичайно, подрібненістю численних родів місцевих еліт. Так, до ХІХ ст. збереглися лише великі резиденції (палаци) в Рихтичах (Даниловичів, Бєльських), Снятинці (Тарновських), Урожі (Винницьких, Комарницьких) і Вороблевичах (Устрицьких-Тарновських).

Основою економіки Дрогобицької землі було солеваріння. Сіль варили ще в княжу добу, міська солеварня була однією з найбільших на Прикарпатті, і саме довкола неї утворилося перше поселення. Крім Дрогобицької солеварні, «біле золото» (воно направду було дорогим продуктом) добували практично в більшості навколишніх сіл: у Стебнику, Модричах, Трускавці, Сольці, Нагуєвичах, Станилі, Уличному, Дережичах. 

Ранньомодерну Дрогобиччину символізують Юрій Дрогобич (Котермак), автор першої друкованої книги латинською мовою (XV ст.), та Мартин Лятерна – єзуїтський проповідник, письменник (XVІ ст.). У XVІІІ ст. популярним було ім’я Зельмана Вольфовича, яке залишилося в історичній пам’яті як символ корупції і всевладдя нечесних грошей.

У XVIII ст. межі староства практично не змінювалися. Здавалося, що життя законсервувалось і після переходу під владу Габсбурґів (існував Дрогобицький повіт у складі Самбірського округу). Напевно, віхою можна назвати лише відкриття у 1858 р. дрогобицької гімназії. У другій половині ХІХ ст. Дрогобиччині пощастило: тут сформувався великий центр нафтовидобувної, озокеритної та газовидобувної, а відтак і нафтопереробної промисловості. Центром видобутку нафти начебто був Борислав, однак аж до 30-х рр. ХХ ст. територія цього «центру» була подрібненою на невеликі поселення: власне Борислав, Тустановичі, Мражницю, Губичі, Баню Котівську (з близьким сусідом Попелями). Нафту добували також у Східниці й Уричі. Отже, тут вершили справи європейського рівня, адже покладів нафти в Європі більше не було. Тож «Галицька Каліфорнія» гриміла на весь світ!

Наприкінці ХІХ ст. на Дрогобиччині з’явилася ще одна галузь, яка хоч і розвивалась не так стрімко і спершу не давала надприбутків, проте з часом також почала визначати обличчя регіону. Йдеться про курортну справу, започатковану у Трускавці (після Другої світової війни додалася Східниця) з букетом цілющих мінеральних вод рідкісного лікувального ефекту.

Співець краю і тонкий обсерватор доби – уродженець Дрогобиччини Іван Франко – вживав здебільшого термін «Галицьке Підгір’я». Надалі дослідники вживали і Франкове означення, й синонімічні поняття: «Галицьке Підгір’я», «Бойківське Підгір’я», «Дрогобицько-Самбірське Підгір’я», «Підкарпаття» тощо, розуміючи під ними зовсім різні терени. Наголосимо також, що згідно з усталеною етнографічною мапою, Дрогобич та його рівнинні околиці не входили до складу Бойківщини (відтак центром дослідження бойківського субетносу був Самбір з відомими у міжвоєнний час музеєм «Бойківщина»  та часописом «Літопис Бойківщини»).

Після розпаду Австро-Угорської імперії Дрогобич став центром урбоконгломерату, який польська кресова література згодом охрестила «тримістом»: Дрогобич, Борислав, Трускавець. Врешті тут виросло покоління, яке вважало себе саме людьми триміста. Такою людиною був легендарний Раймонд Ярош, який заробив капітал на страховій справі у Бориславі, став власником Трускавця, а проживав у Дрогобичі, де його двічі обирали бургомісторм. До певної міри людиною триміста можна вважати не менш легендарного Бруно Шульца. Довоєнний маляр-аматор Фелікс Ляхович створив художню візитку багатокультурності краю, розмістивши поруч Юрія Дрогобича, Івана Франка, Маврикія Готтліба та Казімєжа Вєжинського.

Після війни українці діаспори – вихідці з Дрогобиччини – сформували поняття «Дрогобиччина – земля Івана Франка», без чіткого окреслення її меж. Поляки – вигнанці з краю – витворили термін «Дрогобицька земля», з чітким окресленням у її складі (крім Дрогобича) таких поселень: Борислав, Волоща, Вороблевичі, Горуцько, Дережичі, Добрівляни, Кропивник, Лішня, Майдан, Меденичі, Найдорф, Підбуж, Рихтичі, Східниця, Солонсько, Стебник, Снятинка, Трускавець, Уріж.

Наприкінці XVIII ст. у селах переважали українці, проте була й невелика частка поляків та євреїв. Міста в другій половині ХІХ ст. були багатокультурними; в Дрогобичі переважали поляки та євреї. Ситуація змінилась 1939 р. з приходом «перших визволителів», коли спочатку поляків, а потім українців почали масово вивозити до Сибіру. Під час німецько-радянської війни масакровано євреїв, у перші повоєнні роки поляків «повернули» та історичну батьківщину. В підсумку Дрогобиччина українізувалася, хоча тут з’явилася й суттєва кількість росіян. Згадані переселенські акції ліквідували полікультурну самобутність регіону, залишивши нащадкам лише німі пам’ятки культури. Як би там не було, вважають, що барвистий образ Дрогобича та околиць сформувався таки в довоєнний період, і він досі живить ностальгічну уяву туристів. Дрогобич як місто на перехресті мов і культур своєрідно, але впевнено вписався у світовий контекст і культуру.

Леонід Тимошенко

Теги:     Дрогобич      культура      середовище      історія      маєтки      земля солеваріння
AddThis Social Bookmark Button

Прокоментувати:

blog comments powered by Disqus


 
 

Підписатись 
на публікації проекту: