СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

Головна Трипілля Якою була віра трипільців?

Якою була віра трипільців?

e-mail Друк
Рейтинг 0.0 з 5. Голосів: 0

Untitled44452522525522524-478У 1993 р. в Інституті філософії НАН України на відзначення 100-річного ювілею відкриття Трипільської культури проводилася наукова конференція, де я виступила з доповіддю на тему: «Трипільська культура і менталітет українців», у якій наважилася порівняти менталітет найдавнішого хліборобського населення нашої землі з національним характером українців. Пам’ятаю, тоді моя доповідь викликала вкрай негативну реакцію з боку деяких наукових працівників Інституту археології. Особливого осуду, з їхньої точки зору, заслуговувала моя спроба пояснити цю спільність генетичними зв’язками трипільців з українцями як спадкоємцями давнього населення України. Сьогодні у світлі нових наукових досліджень і відкриттів генетиків на трипільців дивляться по-іншому вже й представники археологічних інституцій.

Ця вже друга моя стаття про вірування трипільців була виголошена як доповідь на науковій конференції в 2003 р. Тут подаю її у значно доповненому вигляді, оскільки мої припущення і гіпотези виявилися правильними і були підтверджені як генетиками, так і мовознавцями, істориками, і навіть археологами.

Трипільська культура(за назвою села Трипілля, де були знайдені перші поселення) — одна з найзагадковіших культур Східної Європи. На теренах України її відкрив видатний український археолог Вікентій Хвойка (1893 р.). Проте пам’ятки ідентичної землеробської культури знайдені не тільки на правобережжі Україні, а й на території Молдови і Румунії, де вони отримали назву «культура Кукутені» (за назвою поселення). Ареал поширення цієї культури простягався від Дністра на заході й до Середнього Придніпров’я на сході.

Ще донедавна українські вчені не наважувалися ідентифікувати трипільців з нашими протоукраїнськими предками, адже над багатьма з них тяжіли стереотипи та ідеологічні заборони радянської доби. Науковий співробітник Інституту археології НАНУ Михайло Відейко в одному зі своїх інтерв’ю зазначив: «Радянська наука засекретила всі дослідження Трипільської культури, які відбувалися до 1937 року, крім того, вчені-дослідники були розстріляні. Радянська влада, як і царська влада в ХІХ столітті, не могла допустити, щоб український народ мав у своїх історичних здобутках таку красномовну сторінку, як Трипільська культура. До Жовтневої революції на території України було зібрано понад 300 приватних колекцій Трипільської культури, які потім були «законсервовані» та десь сховані» [http://sd.org.ua/news.php?id=15653].

Нині генетики дійшли висновку, що 55 % українців походять від трипільців (особливо це простежується в генетичних родах по жіночій лінії). Тому вірування людей, які жили на теренах стародавньої України нас не залишають байдужими й сьогодні.

Трипільська культура існувала вже в другій половині VI тис. до н. е. Археологи вважають, що вона виникла на основі неолітичної культури Боян. Нині в Україні досліджено понад дві тисячі трипільських поселень, могильників і курганів. Наша наука збагатилася численними артефактами, які розкривають уявлення трипільців про духовну культуру, їхні родоплем’яні, суспільні стосунки, планування й будівництво найдавніших протоміст, народний побут та сакральне мистецтво.

Оскільки безпосередніх (писемних, словесних) джерел трипільської релігії не збереглося, можемо лише зробити спробу відтворити систему релігійних вірувань трипільців на опосередкованому матеріалі, тобто на археологічних знахідках: оригінальних культових зразках скульптури, культових споруд, поховань, побутових ужиткових речей, а також паралелях з відомими міфологічними системами інших індоєвропейських народів. Таким чином, вивчаючи символічну «мову» глиняних пам’яток, ми зможемо прочитати ці послання далеких пращурів.

Світогляд трипільців. Трипільська релігія належить до часу мідного та бронзового віків, так званої Неолітичної революції. Для цього періоду характерна перемога творчого освоєння простору, закріплення його в космогонічних культах, розвиток уявлень про душу (незалежну від тіла) та її вічне перевтілення, кастовий устрій суспільства з жерцями-старійшинами (вождями) на чолі, культ предків (поява курганних поховань), закон Прави (близький до ведичної Рити) як гармонії ієрархії у межах общинних груп (за М. Чмиховим).

Нам, на жаль, не відомі історичні події (факти) Трипільської доби. Але міфологія, на відміну від історії, є універсальною формою моделювання світу. Саме трипільці започаткували для нащадків не тільки місця поселень, а й природні космогонічні моделі та світоглядні основи. Ці моделі матеріалізовані в розписах керамічних виробів та побудові селищ наших трипільських предків. Серед типових моделей можемо виділити: коловорот, подвійні (дзеркальні) композиції, що визначають дуалізм (єдність протилежностей), триярусні композиції (космогонічні символи триєдності), чотирибічні малюнки (рівнобічні хрести, заокруглені й геометрично ламані свастики).

Коловорот. Світобачення трипільців наскрізь пронизане прагненням до творчості, ладуванням навколишнього простору з допомогою універсальної символіки круговороту Всесвіту (концентричні кола в орнаментиці тарілок, кругове планування поселень). Поняття про безкінечний плин часу передає нам трипільський безкінечник (меандр). Уявлення про сакральний центр цього круговороту бачимо в плануванні поселення з обов’язковим майданом посередині, навколо якого обертається все життя його мешканців.

Дуалізм. Упорядковуюча дія міфу здійснюється шляхом позначення явищ реальної дійсності за принципом «позитивний – негативний», в основі якого лежить пізнання світу через зіставлення «космос–хаос». На посуді двочастинні композиції відображають одвічну боротьбу і єдність протилежних начал (два змії-дракони, закручені головами назустріч один одному), символізують бінарні опозиції (день–ніч, літо–зима, північ–південь), вписані в цілісний виріб, що вказує на єдність цих протилежних начал.

Триєдність. Уявлення про вертикальну будову Всесвіту відображене в символіці розпису глечиків, макітер, великих посудин-зерновиків, на яких нижній ярус позначає землю, середній — повітря, верхній — небо. Тут значима кожна деталь, яка передає динаміку одвічного коловороту, що пізніше розвинеться й отримає назву Права, Ява і Нава. З неба (Прави) випадає дощ, проростають (в Яві) злаки і плоди, а їхнє насіння, схоронене в землі (Нава), знову проросте навесні новими сходами. Обожнення природного циклу: життя, смерть, воскресіння — основа релігії трипільців.

Чотирипроменева символіка відображає уявлення про чотири сторони світу: коло з рівнобічним хрестом або сваргоподібним знаком на тарелях, трипільський ромб (символ родючості поля), зображення місяців у різних фазах (зразки календаря). Про існування астрономічних знань і досліджень, які безперечно були професійним надбанням жрецького стану, свідчить відкриття трипільської обсерваторії V тис. до н. ч. (с. Казаровичі на Дніпрі). Символікою чотирьох позначені також «чотиригруді» посудини, які мають всі ознаки ритуально-магічного характеру, вочевидь, пов’язаного з «годуванням» (жертвопринесенням) землі, викликанням дощу тощо.

Трипільські Боги і Богині. Завдяки трипільській пластиці дізнаємося про пантеон Богів мешканців України кінця VІ – початку ІІІ тис. до. н. ч. Перше і, мабуть, головне місце в цьому пантеоні по праву належить Великій Богині-Матері — жіночому началу родючості, в якому відображалося уявлення про відтворюючі функції Землі, жінки, Природи загалом. Жінка-прародителька представлена глиняними образами повнотілих зрілих жінок, що народжують. У глину цих статуеток додавали зерно або борошно з нього. Уявлення про «похорон» зерна в землі (засів) і його «воскресіння» (весняні сходи) відображають ідею вічного перевтілення, відродження душ покійних родичів через тіла новонароджених дітей Роду. На животі Богині зображений ромб, розділений начетверо з крапками (зернами) в середині — символ засіяного поля. Вірогідно, вони символізують Свято Врожаю, осінній аграрний період. Часто статуетки Богині позначені спіралеподібними зміями, що обвивають її груди або живіт (оберіг вагітності). На поселенні Майданецькому Богиня-Мати тримала біля грудей дитину. Поруч зі старшою Богинею археологи знаходять і юну постать стрункої молодої Богині-Діви, оновленої весняної Природи. Наявні також статуетки Богині в позі Оранти з піднятими до неба руками. Велика Богиня часто сидить на глиняному рогатому троні (у вигляді бика), що вказує на її міфологічний зв’язок з Богом-Биком.

Богиня-Мати і Богиня-Донька є давніми прототипами не тільки слов’янських Рожаниць Лади і Лелі, а й балкансько-грецьких Деметри й Кори-Персефони, що символізують ідею смерті й воскресіння природно-рослинного світу, і загалом циклічності — занепаду і відродження.

Друга сакральна постать: Бог-Батько у трипільській пластиці представлений переважно зооморфно у вигляді Бога-Бика (Тура) — чоловічого начала Природи, очевидно відображеного на небі сузір’ям Тільця. Найдавніші пам’ятки з символами Тільця датуються з V тис. до н. ч. (за М. Чмиховим, приблизно 4400 рік до н. ч.) до середини ІІІ тис. до н. ч. — період панування його в Зодіаку (коли весняне рівнодення випадало в сузір’ї Тільця). У вигляді Бого-Бика давні греки уявляли Зевса-громовержця (його епітет Гиєнтій — «дощовик»), а давні слов’яни з Биком ототожнювали свого Перуна-громовержця (небесний грім порівнювали з ревінням бика). У зв’язку з цим висловлювалося припущення, що частина трипільців стала предками протогреків, а частина — предками протослов’ян. Як для перших, так і для других проміжною етногенетичною ланкою стали племена Усатівської археологічної культури (за Горнунгом).

До аналогів Бога-Бика належать також єгипетський Апіс (священний бик) та хурритський Хуррі (бик). До цього ж ряду можемо віднести перетворену на корову коханку Зевса Іо та Ізиду (зображувану з коров’ячими рогами й очима).

Трипільська релігія, вірогідно, вже мала міфологічний сюжет шлюбу Батька-Неба (Бога-Бика) з Матір’ю-Землею (Великою Богинею). Аналог цього сюжету також має паралелі в грецькому міфі про викрадення Європи Зевсом, який обернувся биком. Його відгомін також поетично описаний у Велесовій Книзі як один з весняних обрядів шлюбу Землі і Неба: «се повінчаємо Сварога і Землю». Цікавою паралеллю є також згадка про Корову Замунь — праматір «кравенців» та відому в західних слов’ян Богиню Подагу (зображену у вигляді корови).

Третє місце в трипільському пантеоні займає Змій-Дракон — втілення земноводної стихії, який водночас може виступати як земна (ріки, моря, джерела, повені), так і небесна волога (дощ, злива). Висловлюється припущення про наявність у трипільській міфології ідеї «священного шлюбу Великої Богині з обома провідними чоловічими постатями» Богом-Биком (Небом) та Богом-Драконом (Земноводним), завдяки чому у світі циклічно відтворюється життя, а також міфологема суперництва двох Богів-чоловіків (Павленко Ю. С. 54). Цілком аналогічним у цьому контексті видається слов’янський міф про боротьбу Перуна (Громовержця) з Велесом (Зміуланом) за Небесних Корів (хмари), в результаті чого проливаються потоки води на Землю-Матінку й живлять (запліднюють) її навесні, даючи поштовх новому вегетативному круговороту Природи.

Аграрні й еротичні культи тісно перепліталися в світогляді трипільців та їхній релігійній практиці: вважалося, що статевий зв’язок чоловіка і жінки на полі сприяє родючості рослин і тварин.

Інші зооморфні зображення. Ймовірно всі вони мали відображати магію родючості тварин, рослин і роду людей одночасно: ведмідь з мискою (можливо для пожертв), бик, корова, тур, свиня, вівця, баран, коза, собака, олень, лось (поселення Блащанка, Кошилівці, Сушківка та ін.). Ведмідь (Ведмедиця) розвинулися в релігії давніх греків як рожаничні Божества. Священна Ведмедиця відома і в західних слов’ян (кам’яне зображення на горі Слєнжі в Польщі). Малюнок собаки в динаміці (він наче летить у небо), як правило поєднується із зображенням рослини (дерева чи колоска) — своєрідний прототип ірано-слов’янського Симарґла (Переплута), охоронця рослин. А зображення олениць або лосих — прототипи східнослов’янських Рожаниць, можливо, відображення зодіакальної символіки Великої й Малої Ведмедиць. Свиня, вепр пізніше розвинуться в міфологему новонародженого Сонця (в обряді Різдва) чи Вепра початкового Часу (скіфської релігії); жертовний вепр характерний для слов’янських ритуалів на честь Перуна-громовержця у військовій магії. Коза — сакральна тварина в святі Коляди (сузір’я Козоріг), її культ розвинеться пізніше в слов’янських обрядодіях, пов’язаних з магією родючості: «де Коза ходить, там жито родить».

Як бачимо, переважна більшість зооморфної пластики мала культовий характер, збережений у релігійних системах багатьох індоєвропейських народів.

Трипільські культи

Культ Предків. Поховання покійних під порогом жител чи підлогою (переважно жінок і дітей) і на території поселень (дорослих родичів) свідчать про важливість «загробного» життя в уявленнях трипільців, коли ще не існувало нездоланних перешкод між світом живих і світом мертвих. Можна припустити, що «модельки жител», ці досить відомі різноманітні за типом глиняні вироби, мали культовий характер — як житло Предків, охоронців родини. Наявність у них жертовника та мініатюрного культового посуду може свідчити про поминальні звичаї годування покійних. Так формувалася ідея єдності Роду.

Культ Героїв. Вірогідно, зображення чоловіка з києм (жезлом) у руці — не стільки антропоморфне зображення Бога-чоловіка, як конкретний образ героїзованої особистості.

Культ родючості. Аграрно-магічні дійства трипільського часу мають свої матеріалізовані докази в цілому ряді культового посуду, що використовувався в обрядах напування землі (так звані «біноклеподібні» посудини), обряди викликання дощу (макітри з грудьми), спеціальний обрядовий одяг для танцю дощу (малюнки жриць в спідницях з китицями на подолі), освячення перших плодів (різноманітні курильниці з двома, трьома і чотирма чашами вгорі).

Культові споруди. У протомістах знайдено різноманітні глиняні моделі храмів, завдяки яким стало відомо, що в трипільців були громадські храми, які розміщувалися в центрі поселення. Вони мали по два вівтарі, на яких стояли теракотові зоо- та антропоморфні фігурки Богів і Богинь, розписний культовий посуд для жертвопринесень та інших магічно-обрядових дій.

Окрім цього, кожна трипільська хата мала свій домашній вівтар для здійснення культової практики. Він розміщувався переважно на другому поверсі будівель біля вікна. Вівтар мав форму кола або рівнобічного хреста, був прикрашений спіральним орнаментом. Такі вівтарі з різною культовою атрибутикою знайдено в багатьох трипільських житлах (розкопки в селах Шкарівка, Веселий Кут, Миропілля). Ці невеличкі родинні святилища, що розташовувалися в центрі будинку, мали форми кола, прямокутника або хреста, п’ятилисника. Деякі з них пов’язані з культом великої Богині-Матері.

Досить часто в таких храмах знаходять дрібні глиняні фігурки (кульки, конуси, кубики), функціональне призначення яких досі не встановлене. Висловлюються припущення, що вони були своєрідними мірилами (протогрішми), або використовувалися для ворожінь чи інших священних обрядодій. Один з таких громадських храмів розкопано біля с. Конівка.

На багатьох керамічних речах нанесені певні значки, яких уже відомо в різних варіантах понад 100 зразків. Серед них є знаки, відомі також шумерам, наприклад, «зірка Інани» — знак Богині, рослина-ячмінь — знак «дім», а також поєднання знаків «рослина» та «вода». Ймовірно, це була одна зі знакових систем, які можна вважати протописемністю.

Аграрне святилище Трипільської культури, очевидно, належало до суто жіночої магічної сфери. Тут представлені жінки-жриці хліборобського культу, кожна з яких виконує свою роль у складному обряді випікання священного хліба. Піч-жертовник виступає священним центром, а головна жриця — вочевидь, уособленням Богині-Матері (на троні). На порозі стоїть жриця-сторож обряду. Особливість цього святилища свідчить про певну спеціалізацію трипільських культових споруд, їх присвячення різним Богам пантеону.

На думку М. Відейка: «Вони вшановували велику Богиню-Матір, до речі, шанувальники цього культу існують і нині. У багатьох своїх віруваннях трипільці були і за глибиною і за змістом на рівні серйозних світових релігій. Інше питання — як це все розшифрувати і витягнути із тих малюнків на глечиках. От, наприклад, спалення ними своїх поселень кожні 50 років. Більшість науковців сходиться на тому, що це якийсь грандіозний обряд-жертвопринесення на честь Богів та душ предків. Під час переселення на інше місце вони завантажували свої будинки продовольством, інструментами і все це спалювалося. І цей обряд здійснювався протягом двох тисяч років. Це все — унікальні речі, і я думаю, що найцікавіші відкриття ще попереду».

Перші ознаки державності. Історики нині обґрунтовують наявність перших ознак державності на теренах України вже в пізньому Трипіллі (ІІІ тис. до. н. е.). Хоча сама постановка проблеми існування трипільської держави досі викликає дуже великі спори серед науковців. Тих, хто вже наважився ствердити наявність протодержави у трипільців, одразу затяті опоненти всього українського називають «фантастами» та наділяють іншими непривабливими ярликами. Однак аргументи істориків, правознавців і мовознавців усе частіше й переконливіше доводять, що «києво-трипільська» держава таки існувала вже в добу неоліту. Києво-трипільською цю культуру назвали ще на початку ХХ ст., оскільки перші її пам’ятки були знайдені саме в Києві, а вже потім — у селі Трипілля [Історія українського права: Посібн./ Безклубий І. А., Гриценко І. С., Шевченко О. О. та ін. — К.: Грамота, 2010].

Мовознавець Юрій Мосенкіс (доктор філологічних наук) доводить це ще й лінгвістичними засобами: він здійснив ґрунтовний аналіз державотворчої термінології, яка була вироблена ще в Трипільську добу. Оскільки тема маловідома, дозволю собі навести досить розлогу цитату на підтвердження версії існування прототрипільської держави. Зокрема, він пише: «Українське слово батько (також батуньо, батонько тощо) походить від праслов’янського *bata, для якого реконструюються значення «батько, дядько, старший брат, старший, шановний чоловік» . Особливу увагу варто звернути на те, що цей термін має не лише біологічне, а й соціальне значення (пор. батько-отаман тощо). У давньогрецькій мові відоме слово battos (цар) — не лише догрецького походження, а й співвідносне з титулом правителя північного Єгипту biti, що існував до об’єднання двох єгипетських царств в одне (таке об’єднання відбулося не пізніше 3000 року до н. е.). А в грузинській мові маємо слово batonі (пан). Отже, найдавніше значення слова батько — саме соціальне (очевидно, «старійшина», «вождь»), а не біологічне.

Вождівська традиція, термінологія якої, очевидно, успадкована слов’янськими мовами з мови чи мов трипільсько-балканських культур, була пов’язана з відповідними традиціями найдавнішої Греції, Кавказу, Єгипту. Ще один аргумент на користь цього твердження — слово крісло, яке за межами слов’янських мов має паралелі на Кавказі (в грузинській і сванській мовах — на позначення престолу, крісла старійшини) й у Месопотамії, де вважається похідним іще з дошумерської мови IV тис. до н. е., структура котрої, як уже зазначалося, досить близька до структури мови Трипільської культури. Культові крісла, як археологічні пам’ятки, добре відомі і в Трипільській культурі, і на Криті, і на давньому Сході. Докладніший аналіз трипільської державотворчої термінології в контексті найдавніших традицій Заходу і Сходу передбачається здійснити у спеціальному дослідженні «Трипільська держава в Україні V–III тисячоліть до н. е. за мовними свідченнями». Дуже перспективним видається дослідження того, як саме функціонують слова трипільського походження в українському фольклорі, у творах Тараса Шевченка. Важливо вивчити трипільську мовно-культурну спадщину в язичницькій традиції» [Мосенкіс Ю. Трипільська культура і українська мова. — За Вільну Україну! — 10 січня 2010].

У поетичній формі ці аргументи науковців прекрасно висловив Борис Олійник:

Ми тут жили ще за часів потопу.
Наш корінь у земну вростає вісь.
І перше, ніж учити нас, Європо,
На себе ліпше з боку подивись.
Ти нас назвала хутором пихато.
Облиш: твій усміх нам не допече,
Бо ми тоді вже побілили Хату,
Як ти іще не вийшла із печер.

Релігійна спадщина Трипільської культури поєднує минуле, теперішнє і майбутнє нашого народу, бо найдавніші міфи — це сукупність священних спогадів наших Пращурів.

Галина ЛОЗКО,
д. ф. н., професор

* Доповнено в 2013 р. Перша публікація в науковому збірнику: ЛозкоГ. Релігійні вірування трипільців на матеріалі археологічних джерел // Трипільська цивілізація у спадщині України. — К.: Видавничий центр «Просвіта», 2003. — С. 223–230).

Теги:     Трипілля      культура      Релігія      віра      світогляд      традиції      трипільці      культи      хлібороби      праукраїнці      спадщина      боги      богині      язичництво      традиція
AddThis Social Bookmark Button

Залишити відгук:

blog comments powered by Disqus
 

Підписатись 
на публікації проекту: