Вівторок
19 бер., 2024
     

Ukrainian English

Легенди Черкаського краю

Рейтинг 3.5 з 5. Голосів: 4

Легенди Черкаського краю

Пропонуємо Вашій увазі збірку легенд, цікавинок та історичних відомостей Черкаського краю. Народні перекази з уст старожилів, курйозні випадки, біографія Богдана Хмельницького, де знаходився колодязь Тараса Шевченка та багато інших дрібниць. 

Колодязь Тараса був у Черкасах  біля  Дніпра

Т.Г.Шевченко під час третього приїзду в Україну був у Черкасах кілька днів – з 18 по 22 липня 1859 р. Кожна подія, факт, пов’язані з присутністю Шевченка, з часом обростали легендами.Ось одна з них.

Бабуся Олена Якимівна Слюсариха проживала недалеко від Дніпра. Якось, готуючись до Різдва, вона дуже втомилась і прилягла на лаві і міцно заснула. І приснився їй сон: начебто приходить до неї Тарас Шевченко і каже: “Я приніс тобі відро води” і зник. А у відрі була чиста і прозора вода.

Ранком усі Слюсарі  в сімейному колі обговорили сон і вирішили: Шевченко показує на те місце, де повинна бути вода. Андрій та Василь – сини Олени, відразу взялися копати колодязь на тому місці де стояло відро з водою. Пройшло три дні, і пішла вода кришталево чиста. Андрій оголосив, що цей колодязь – колодязь Тараса. І так пішло поміж людей. Хтось помітив, що тут вода цілюща, і в це люди швидко повірили не тільки в Черкасах. Стали привозити хворих до Тарасового  колодязя. Бабу Олену та її сусідок турбувало те, що колодязь не освячений. Почали збирати гроші і продукти, щоб обов’язково при освяченні було приготовлено “мирський обід” і панахида за Тараса Шевченка. Все місто про це знало. Колодязь урочисто освятили на другий день після Стретіння. Брали участь у ньому три священники, два дякони і хор.

Чи справді вода в колодязі була цілющою, про це ніхто не міг остаточно стверджувати. Але люди вірили в лікувальні властивості води з Тарасової криниці. Це вселяло в душу кожного хто сюди приходив, надію на виздоровлення.

Минув не один десяток років. Те місце, де стояла хата Слюсарів, біля якої був “колодязь Тараса”, залито водою Кременчуцького водосховища, але й тепер старожили пам’ятають про колодязь Шевченка в Черкасах з цілющою свяченою водою біля Дніпра.

Звідки пішло прізвище й ім’я  Богдана Хмельницького

Батьків Богдана Хмельницького не знав і не бачив ніхто. А на горі, де зараз церква, жив собі дід з бабою. Біля них ріс густий-густий хміль. У діда й баби не було дітей, і вони цьому журилися.

Якось ранком вийшов дід з хати, почув ніби дитячий голос. Дід почав пробирати руками хміль і пішов туди, звідки чув голос. У густому-прегустому хмелю він знайшов хлопчика. Дитина лежала перед ним, а в голові в неї сяяло сонце. Дід перехрестився, взяв дитину і поніс до хати, а сонце теж пішло за ним.

Тільки дід увійшов у хату, як побачив, що стіни розступилися, і на місці старої хати виросли палати, і в усіх палатах ясно-ясно стало.

Дід і баба назвали цю дитину Богданом Хмельницьким. Це тому, що вони думали, що сам бог послав їм дитину, а Хмельницький тому, що знайшли хлопчика в хмелю.

Ріс Богдан не по днях, а по часах… Скоро  виріс і до нього з усіх усюдин сходились козаки, а він що скаже, то так ті козаки і слухають його.

Богдан з своїми козаками побудував церкву неподалік від своїх палат, а під церквою викопав льохи, якими водив своїх свої коні до Тясмину напувати, а чк напали на нього вороги, то він уходив з козаками у ті льохи, а потім зненацька виходив звідти і перемагав ворогів.

Сильна людина була Богдан Хмельницький.

Про Богдана Хмельницького

В селі Суботові люди розповідають, що там колись жили одинокі дід і баба. Дітей у них не було. Одного разу чують вони, що в них коло ганку плаче дитина. Вони вибігли швиденько і побачили немовля, загорнене в ряднину. Лежить під хмелем, що оповив ганок.

Дід і каже:

- Візьмемо собі цю дитину.

А баба собі:

- Візьмемо, це нам її бог дав.

Пораділи дід з бабою і забрали дитину в хату.

- Як же ми його назвемо? – питається дід.

А баба й каже:

- Він нам богом даний, то й назвімо його Богданом, а ще знайшли його хмелем, то хай ще зветься і Хмелем або Хмельниченком.

Так і виріс у них Богдан Хмельницький і став бравим козаком, а згодом і гетьманом України.

(Батьків Б. Хмельницького не знає і не бачив ніхто).

Легенди  про міста, села, визначні місця

Споконвіку люди не були  байдужі до назв своїх поселень. Про це свідчать не лише літописи, в яких часто пояснюються причини (здебільшого легендарні) появи назв міста, а й значно давнішні писемні й усні перекази багатьох народів.

Серед назв міст і сіл є багато непрозорих, незрозумілих нам сьогодні, - просто звичних та й годі. Їх, ці назви, намагалися і намагаються нині пояснити, витлумачити для себе – так з’являються легенди й перекази, які йдуть не від  історичних подій що слова –назви, а навпаки – від сучасної назви до історії, вигаданої звичайно.

Ось приклади.

Легенди про дівчинку, на честь якої місто назвали Смілою

м.   С м і л а

Колись Сміла була в руках у польських панів. Володіли нею Любомирські, Потоцькі й інші вельможі. Козаки невпинно вели з ними війну за місто. Важкі були битви. Багато разів брали вони Смілянський замок, і щоразу поляки відбирали його назад.

Козаки почали вже занепадати духом. Так ось до них у табір прийшла незнайома жінка-козачка. Молода, красива й відважна. Вона виступила із закликом продовжувати боротьбу з поневолювачами краю.

-  Хіба ви лицарі, якщо не можете витурити якихось зайд, котрі вдерлися на землю, политу кров’ю і потом, засіяну кістками наших славних предків. Нехай ганьба впаде на голову малодушних! Смерть загарбникам!

І полум’яна українка кинулася на приступ фортеці. Козаки всі як один – за нею. Після короткої кривавої сутички замок був узятий, а польський гарнізон – знищений.

З тих пір і почали називати містечко Сміла на честь сміливої козачки, ім’я якої так і залишилося невідомим.

__________

Дівчина взялася перевести татаро-монгольське військо через Ірдинське болото, й завела його в таку твань, що всі втопилися. Разом з ними загинула й дівчина.

В іншій легенді йшлося про те, як безіменна смілива дівчина проводила козаків у стан ворога через довжелезну печеру, яка починалася на Юровій горі або така легенда… Молода козачка сміливо кинулася на приступ фортеці, козаки – за нею. Битва була жорстокою. Польський гарнізон було знищено. Але й дівчина загинула. На її честь місто почали називати Смілою.

В образі дівчини Сміли В.Симоненко побачив українську Жанну д’Арк. Цю тему він розвинув у своїй легенді “Русалка”

… татари погнали в неволю багатьох мешканців.

Якась дівчина провела козаків через важкопрохідне  Ірдинське болото у тил ворога. “Воїни, - свідчить легенда, - здолали тьму-тьмущу татарви у січі кривавій, тільки дівчини не вберегли…” Поховали воїни героїню над тясмином і назвали її Смілою, а містечко Тясмине на її честь перейменували на Смілу.

м.  Монастирище

Монастирище здавна жартома називають Монте-Карло. І не випадково: затишне, привабливе за своїми кліматичними умовами, воно аж ніяк не поступається заморському курортному центру. Хіба що має значно багатішу історію. Адже у 200 році йому виповнилося 950 років.

Назва міста за легендою походить від місця поселення наших пращурів навколо розвалин колишнього монастиря. За свідченням істориків, у середині ХІ століття, за Ярослава Мудрого, на землях Київської Русі було споруджено 300 монастирів, як оплот православ’я, просвітництва й оборони. Один із них і було зведено на рубежі Київської Русі й Дикого поля. За часів монголо-татарської навали посилення було знищене.

Відновилося в другій половині ХVІ століття як козацька залога, про що свідчить карта француза Боплана.

Саме на околиці Монастирища під час визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького відбувся бій між загалом козаків і військом поляків, яке переважало кількістю у 2,5 рази. Козаки під проводом Івана Богуна розгромили супостатів. З часом місто знову було зруйноване шляхтою і знову народилося.

Досить потужнього розвитку місто набрало у  другій половині ХІХ століття.

м.  Золотоноша

Лежить це невеличке місто на річці Золотоношці, від найменування якої, гадають, і пішла назва міста. Але чому річка дістала таке ім’я ?

І тут приходять на допомогу легенди.

В одній розповідається, що на дні річки лежать татарські човни, повні золота, яке часом виблискує в погожу сонячну днину або - ще краще – місячної ночі. В іншій легенді розповідається, що Золотоноша була місцем, куди зносилися податки польському магнатові Вишневецькому, а що брав він ці податки лише золотом, то от вам і “золото-ноша”. А найвірогідніше річку так назвали за дно, вкрите піщаними наносами, в яких окремі піщинки  виблискують, мов щире золото. Як усе просто і прозаїчно: річка дістала назву за властивостями дна, місто – за назвою річки.

Мотронин монастир

У чотирьох кілометрах на захід від села Мельників у Холодноярському лісі, що в Чигиринському районі, розташований Мотронинський Троїцький монастир. Стоїть він на високій горі серед дрімучих лісів, з усіх боків його оточують глибочезні, порослі столітніми дубами та кленами, яри. Старезні дуби-велетні шумлять розлогими вітами, ніби оповідають таємничі легенди.

Холодний Яр – це не лише чарівний ліс з столітніми і старими розкішними садами, що простяглися на десятки кілометрів по ярах Холодному, Гайдамацькому, Січі, Поташиному, Кириківському. Цей край має цікаву і героїчну історію, зберігає безліч нерозгаданих таємниць.

Народні легенди і перекази зберегли до наших днів таємничі і дивні історії, пов’язані з монастирем. Стіни давнього городища чули тупіт баских коней воєвод одного з найвеличніших князів Київської Русі – Ярослава Мудрого. Він уподобав це місце, а згодом подарував його своєму кращому воєводі – Мирославу. Глянув він з високих круч на хвилі Дніпра, що як твердять перекази, вирували біля валів холодноярських городищ, скинув свій шолом і звелів закласти на найбільшому городищі нову фортецю. Обніс її високим земляним валом, створив різноманітні укріплення у відрогах ярів, побудував печери. Було 2 підземні церкви і підземна в’язниця.

Народні перекази – що калатання велетенського дзвону. Раз у нього вдарили, а він гуде через тисячоліття так само лунко, могутньо. 1036 рік. І ми чуємо брязкіт зброї Мирославого війська, бачимо як вітри синього Дніпра напинають вітрила його кораблів і женуть по гребенях хвиль до матері городів руських, до стольного Києва, на допомогу Київському князю. Народна пам’ять зберегла багато легенд і переказів про походження назви монастиря.

Одна з легенд розповідає, що дружина Мирослава, княжна Мотрона, в часи, що передували нашестю Батия, не діждавшись свого чоловіка з далекого походу, зібрала нові дружини і вирушила на його пошук По дорозі зустріли якесь військо. І, можливо, через те, що була ніч, чи від того, що одне військо було в одязі, відібраному у ворогів, не впізнали одне одного, вони зійшлися в жорстокій бітві. Княжна билася нарівні зі своїми дружинами і заколола не одного воїна, у тому числі й їхнього воєводу. Аж під ранок з’ясувалося, що “неприятельське” військо було дружиною Мирослава. Невтішна вдова, поховавши вбитого чоловіка, у відчаї постриглася у черниці й заснувала монастир.

За другою легендою було так:

Вирушаючи на битву з печенігами, звелів Мирослав своїй дружині і слугам берегти фортецю від можливих наскоків численних ворогів.

На валах фортеці мов мурашок – так того люду. Майорять прапори. Біля головного з них – дружина воєводи – Мотрона. Лице світле, що вода з криниці, очі ясні, що зорі вранці.

Вертало військо Мирослава з перемогою, з багатою здобиччю. Хміль успіху розбурхав серце воєводи.

Вирішив воєвода перевірити:

-         Чи не спить фортеця, чи пильно стережеться Дикого поля моя вірна дружина Мотрона? Звелів воєвода шикуватися бойовим строєм, переднім воїнам вороже вбрання одягти, ворожі прапори догори здіймати а ще звелів по ворожому на приступ сурмити.

Мовчала фортеця. Вже біля пристані флот, а вали безлюдні. Та як стали днище кораблів пісок на дні доставати, наказала Мотря своїм воїнам вийти з засідки і стріляти з пищал. Полетіли стріли і каміння на воїнів Мирослава. Немало дружинників загинуло, поки була з’ясована помилка, поки на валах схаменулися, що не чуже військо перед ними, а Мирослава. Не стало і хороброго воєводи, лежав з пробитим серцем. Оплакавши коханого, пішла з тієї розпуки Мотря на все життя в черниці. А щоб увіковічити пам’ять про трагічну загибель Мирослава, звеліла збудувати біля пристані чоловічий монастир. І звався він з тих часів Мотрониним.

За іншою версією, Мирослав хотів перевірити не надійність варти, а надійність своєї дружини Мотрони – чи не віддається вона любощам з кимсь іншим за його відсутність? Темної  ночі він хтів тишком-нижком зненацька ввійти в городище. Але сторожа була пильною і, на жаль, не впізнала свого князя…

Як воно було насправді, цього ми, за давністю літ не знаємо. Але історія документально свідчить, що монастир будувався протягом 1037-1059 рр.

*    *    *

В XVII-XVIII ст. Мотронин монастир став одним із центрів антиуніатського руху на Правобережній Україні.

В Мотрониному монастирі вінчався Б. Хмельницький, а коли став гетьманом, щедро обдарував його. В Мотронин монастир із Жаботинського перейшов 28-річний М. Залізняк.

В 1791 р. інспектуючи Таврічеський корпус, Мотронин монастир відвідав генерал-аншир О.В. Суворов.

В Мотрониному монастирі після поразки виступу майже 6 місяців проживав поручик Чернігівського полку – І.І. Сухінов.

Скарб Красної гірки

200 років тому працьовиті руки золотоніських майстрів здійняли в блакить дивний витвір людського духу – Преображенську церкву Красногорського дівочого монастиря. На північно-східній околиці Золотоноші природа створила чарівний куточок. Тут вона нагромадила кручі, простелила оксамитові килими у широкій заплаві, розкидала ліси, гаї та переліски. А посередині проклала річку Золотоношку, яка схожа на блакитну стрічку, котра ніби щойно впала з дівочих кіс.

Посеред заплави річкові води налили острівець Красну гору. За давнини гірка була зодягнена у смарагдовий корсет з лісу й чагарів. А кущі рокити, бризнувши у дні квітування мільйонами ніжних квіточок, заливали острів яскравими барвами. Через таку красу невимовну люд і назвав її Красною. А щоб була ще привабливішою, люди спорудили тут монастир – дивовижний спалах свого генію.

У середині XVIIIст. козак Слюзка подарував острів скитникам. Переяслівський полковник Думитрашко-Райга і Золотоніський сотник Вуйця Сербин забудували його. 1688 року гетьман Іван Самойлович віддав Слюжчину на утримання монастиря.

Красногорський монастир був популярним серед запорожців. Неодноразово сивовусі казарлюги, провівши бурхливу молодість у походах і боях, знаходили притулок на Красній горі – коротали у спогадах свої осінні дні.

Проте, широко відомим Красногорський монастир став лише тоді, коли на замовлення запоріжського козака Якова Щербини було споруджено Преображенську церкву – перлину архітектури. Колишній Ігумен Красногородського монастиря єпископ Іркутський і Керчинський Софроній Кришталевський оголосив себе “Ктитором і фундаментатором” монастиря.

А було це так:

… Святий чоловік Софроній проходив колись цими місцями. Втома вже сповила ноги і час було подумати про ночліг. Озирнувся Софроній навколо і завмер від подиву: над лісом височіла гора, уся червона від весняного квіту. То розквітав дикий персик. Довго стояв зачудований Софроній, а тоді рушив до гори, щоб вдихнути аромат дивних квітів. Припало йому до серця незвичайне це місце і вирішив він, що це видіння було віщим і має він тут заснувати святу обитель.

Залишився на Красній Горі Софроній і задум свій виконав. Невдовзі слава про чоловічий монастир пішла по навколишніх селах, містах, дійшла до столиць. А згодом настав день, коли святі отці призвали Софронія до великої служби і став він єпископом у далекому Іркутську. Служив справно, але ніколи не забував про чарівну гірку під Золотоношею, линув до неї серцем. Вибравши нагоду, зробив Софроній рідному монастирю князівський подарунок: звелів спорудити тут собор небачений. Столичні архітектори внесли у його образ риси незвичні. А живописець, коли малював святителя Софронія, розмістив обабіч нього вимріяний ним собор. Його і зараз можна побачити у трапезній церкві жіночого монастиря.

А сам собор зараз дуже хворий. Біда прийшла до нього у роки, коли люди руйнували собори, храми ламали, коли забули у своєму осліпленні, що народ завжди доручав зводити собори найкращим зодчим, що в них він вкладав усе найпрекрасніше, мрію і надію. Тому що релігія була для знедолених, насамперед, вірою у визволення.

Прийшов до собору чоловік, якому доручили скинути з нього купол. Поліз нагору, узяв у руки сокиру, поглянув навкруги і завмер, як завмер колись святитель Софроній. Збагнув чоловік, що не зможе побачити цей краєвид, коли зруйнує собор, стало йому соромно свого наміру, спустився він з купола і підійшов до людей, які зібрались на прощання з собором, впав на коліна: “Простіть, люди добрі!” Вийшов з натовпу один чолов’яга, узяв сокиру, вилаявся негарним словом і пішов до собору. Помітили люди, що він був нетверезим, але нічого не сказали, не зупинили. Піднявся чоловік нагору, замахнувся сокирою… І полетів з купола.

Хтось зойкнув, заридав, хтось перехрестився з острахом, а інші рушили з того місця до своїх домівок.

Стара монашка, сестра Ганна сказала, що стоїть цей собор з часів цариці Єлизавети – доньки Петра І. Отже, собору більше 200?

1874 року при монастирі було відкрито парафіяльну школу. Не один десяток молодих учительок вийшов звідти і пішов у люд сіяти “вічне, добре, прекрасне”.

Монастирський архів зберігав цікаві документи з історії України: універсал Б. Хмельницького, грамоту Олексія Михайловича, грамоти й універсали Петра І, Івана Самойловича, Івана Скоропадського і т.д.

Свідок далеких віків

Тут давніші хіба що кручі, яруги та Дніпро, гора Московка, що знала ранні слов’янські поселення, на якій сидів і занепадав княжий двір. Хмілянський Яр – унікальний витвір природи, один з найбільших в Європі. Від приплави аж до зеленого верху – грандіозний земляний п’єдестал Тарасові. Ось, так би мовити, живі символи предвічної пам’яті Канева, якоюсь мірою збережені до наших днів, наперекір дикій і свідомій грі часу, природи, людей. І німий свідок цієї гри, за всіх обставин не зрушений з місця – собор.

Успенський (Георгіївський) собор – пам’ятник архітектури 1144-1810 рр. Він міцно ввійшов в історію Канева – одного з найдавніших міст Черкащини. З історією унікальної споруди зв’язано літочислення Канева. Першу звістку про храм святого Георгія, про Успенський собор, як ми тепер його називаємо доносить нам Іпатіївський літопис. “1144 год. В то же лето заложена быст церквы Каневская святого Георгия, Всеволодом князем месяцы июня в 9 ден”.

То був час коли великий Всеволод Ольгович, оволодівши в 1140 році Києвом, докладав усіх зусиль, щоб зміцнити свою владу. Прагнучи скористатись впливом церкви в своїх класових Інтересах, він застосовує кілька “вотчих” патрональних монастирів і церков: Кирилівський монастир в Києві, церкву Апостолів у Белгороді та церкву у Каневі.

Успенський собор – типовий пам’ятник часів феодальної роздрібненості Київської Русі. Можновладний Всеволод Ольгович збудував церкву у Каневі не випадково: тоді це місто мало важливе стратегічне і комунікаційне значення в Київській Русі. Саме в ті часи, як свідчать літописи, проводяться великі походи Київських князів “через Канів на половців”. Канів стає в центрі боротьби проти степовиків і боротьба набуває всенародного характеру.

Від 1239 року Успенський собор роз’їдатиме сіль сліз і сіль звичайної солі…

Січову козаччину започаткували Канівський курінь.

Тут, поруч з собором, на неприступній Дніпровській горі, в ХІІ столітті точились запеклі бої хоробрих русичів з ордою хана Батия. Прийшов трагічний для Канева і його храму 1678 рік. У місто вдерлися яничари, бо воно не принесло чолобитної вибравши смерть. На смерть стояли канівці в битві з оскаженілими турецько-татарськими поневолювачами. Старі й малі знайшли собі притулок за міцними церковними стінами. Яничари хотіли покінчити з останніми жителями міста: морили їх голодом, через стіни брали на клини. Переконавшись, що міцних дверей не зламати яничари вирішили вогнем і димом задушити тих, хто уцілів у церкві. З навколишніх сіл звезли пеньки та ожереди соломи, обіклали ними стіни собору й запалили. Довго палало страшенне багаття. Нарешті не витримали ворота, не мало стриму і вояцьке скаженство: обложенцям виколювали очі, здирали шкіру. Розпеченим прутом було тавровано канівського єпископа Макарія. Останки батюшки церковники перевезли в Переяслівський собор, створили культ святого Макарія, якого довго популяризували в українських землях.

Довго такою понівеченою, але не знищеною ворожими руками, стояла канівська церква. 1768 року на Черкащині, зокрема в Умані, Каневі, побував художник Мінц. Саме завдяки йому ми маємо можливість уявити первісний вигляд Успенського собору.

В Успенському соборі відбувалась багатолюдна панихида пам’яті Шевченка (20 травня 1861 р.), в якій взяли участь прибулі київські студенти, родичі небіжчика та населення Київщини і Полтавщини.

Майже дві доби труна з прахом геніального Кобзаря знаходилась у соборі. Тут же, біля собору Шевченкові родичі збирались поховати великого Тараса, а потім погодились покласти його на вічний спочинок на Чернечій горі.

Сад Софії в м. Умані

Цей унікальний Уманський парк називають європейською перлиною, а безліч легенд про долю його господині до цього часу хвилює поетів, істориків, мандрівників.

Тринадцятирічну Софію мати-гречанка продала польському послу для короля Станіслава Понятковського. Але дорогою її перекупив за тисячу золотих карбованців син Кам’янець-Подільського коменданта Йосип Вітт, який з нею обвінчався. Молоде подружжя переїхало в Париж, де сімнадцятирічна дружина народила майору двох дітей. Гарна, як богиня, хитра і енергійна жінка вміла вигідно торгувати своєю красою. Вона мала багато відомих залицяльників. Вітте погодився віддати свою дружину за два мільйони графу Феліксу Потоцькому. Але офіційно Софія стала дружиною графа тільки після смерті його дружини Юзефини і “молоді” перебралися жити в Умань. Любов творить чудеса. Вона примушує каміння говорити, дерева – цвісти, птахів – співати. Вона може перетворити життя в екзотичний райський сад.

Саме такий сад понад двісті років тому подарував своїй жінці польський граф Фелікс Потоцький і на честь своєї коханої назвав його Софіївка.

“Софіївка” – видатна пам’ятка садово-паркового мистецтва. 150 га, зайняті парком, являють собою єдиний ансамбль рельєфу, води, рослинності, архітектури й скульптури. Її водоспади і таємничі гроти, дзеркальна гладінь Верхнього і нижнього ставів, холодна краса підземної річки Стіке, величні алеї парку зачаровують всіх відвідувачів.

Річка Кам’янка наповнює Софіївські ставки, шумує на водоспаді, б’є високим фонтаном з чавунної пащі Змії.

В будь-яку пору року Софіївка чарує своєю неповторною красою.

Зрозуміло, що створювався сад не руками магнатів, а тисячами селян навколишніх сіл. Щодня над створенням парку працювало в середньому 800 кріпосних душ, і так і так протягом майже 7 років.

То вони залишили нащадкам Долину гігантів, Терасу муз, Кавказьку гірку, Малу Швейцарію, Англійський парк, Великий каскад і багато інших живих пейзажів. Легенда розповідає, що магнат добре заплатив садівнику Зарембі за його працю, але звелів йому відрубати руку і виколоти очі, щоб він кому-небудь іншому не викохав подібного саду.

Створення парку започатковано в 1796 році, а відкриття відбулось у 1802.

Хоч мав старий Потоцький мільйонні достатки і прибутки, і владу, і славу, і молоду красуню, та жилось йому в останні роки не весело. Бо слава та була недоброю, а дружина невірною.

Легенди про ріки, скелі, печери, гори

Таємниці Жашківських печер

У одній з найдавніших легенд, що переходить із вуст в уста вже сотні років, говориться про рукотворні печери під Жашковим. Це німі свідки трагічної долі нашого багатостраждального народу, одна із чорних сторінок минувшини. Тисячолітня історія українського народу була сповнена жорстокими війнами і збройними конфліктами із іноземними завойовниками, що сунули з усіх боків, мов чорні хмари. На захист своїх земель і самого життя не вистачало природних перешкод, а тому наші предки змушені були освоювати високе мистецтво оборонного будівництва. Це були, насамперед, фортеці і муровані замки, спостережні вежі та інші фортикаційні споруди або й просто печери схованки. Існує гіпотеза, що підземні ходи-печери Жашкова мають логічний зв’язок із ча-сом  Дрижипільської битви. (1655р.) Це була одна із найграндіозніших битв у світовій історії воєн, де було задіяно військ більше, ніж в Куликівській чи Полтавській.

В одній з легенд говориться, що наявні в Жашкові підземні ходи є складовою частиною оборонно-фортифікаційних споруд, створених за часів Володимира Великого і які захищали Київську Русь від нападів кочових орд, зокрема, половців із півдня.

Заселив Володимир Великий ці землі доброзичливими берендеями. Свідком тих часів є урочище при виїзді із Жашкова на Бузівку і яке місцеві жителі називали Троянами, тобто місце старовинних валів.

Є також свідчення (поки що науково не підтверджені), що були підземні ходи від Жашкова до Сорокотяги, Конели і навіть до Умані. Подібні ходи згідно легенд зв’язували також Жашків із Ставищами (колишнє велике місто Любомир).

Річка Погибна

Через Звенигородку тече невеличка річка Погибна. Та й увесь байрак зоветься Погибна. Колись там були великі лози. От татарва як набігла, то кілька чоловік сховалось та й сидять у тих лозах. Коли ж дивляться, аж татарюга піймав чоловіка,та й веде через місток. То вони й кажуть: “От погибне чоловік”… А один каже: “Побіжу я його обороню, у мене ціп є. Та з ціпом до того татарина вискочив і вбив його, і чоловіка визволив. То вже тії люди тоді і кажуть: “Отже, як мав чоловік погибнути, то нехай краще річка зоветься Погибною, щоб тут уже ніколи люди не погибали”.

А ще тут у Гудзівці могила Звенигород. Кажуть, що Звенигород був колись козачим містом.

Джерела Тікича

(Легенда Жашківського району)

Синьоокий, вродливий, дужий Гірський Тікич!

… Колись давним-давно тут жило велике плем’я. Люди займалися мисливством, рибалили, сіяли хліб. Коли нападав ворог, шикували серця у лави і йшли на захист рідної землі, вмившись водою Тікича. І руки тоді наливалися силою хвиль весняних, стійкістю берегів.

Але сталося нещастя: Гірський Тікич почав міліти. Липнева спека випивала воду з його грудей, рвані острівки піднімалися над різкими хвилями.

А тут із степового краю уповз ворог. Вогнем палив небо, гнав у рабство жінок і дівчат. Коли люди прийшли до свого Тікича, він був нерухомий.

- Біда! Біда! – загукали стривожені голоси. – Тікич гине. А землю нашу, яка породила його, ворог толочить.

- Погана прикмета, - хитали головами сивочолі діди. Молоді, сильні хлопці зімкнулись у гранітні брили, розправили плечі:

- Ми врятуємо нашого брата.

Три дні і три ночі розкопували вони дно, відкриваючи джерела, але не допомогло. Тоді все плем’я пішло до старого Любомира.

- Скажи нам, наймудріший, як врятувати Тікича. Якщо він загине, то й нам щастя не відати. – заклекотіло людське море.

Любомир підвівся – старий, як світ. Довго дивився в далеч, а потім, замислений, пішов у свою мазанку. Цілу ніч старого чекали, а коли півні склювали зорі на сході і вогнем своїх гребенів запалали досвіток, він став перед людьми. Тиша запала між небом і землею. Було навіть чутно, як важко, мов хвора дитина, дихає Тікич. Любомир стояв, як обпалений блискавкою дуб.

- Люди! Важкий нині час. Ворог зміїниться вже на порозі, рабство несе на наші вільні серця. А Тікич гине, наша краса і сила.

- Скажи нам, мудрий Любомире, - і ми виконаємо таоє слово.

Старий незрушно стояв на пригірку і крізь пекучі сльози дивився на річку. Лише біля зграйки верб, які схилили віти зелені, ще плескались хвилі.

- Якщо знайдеться між вами десять юнаків і дівчат, які не пошкодують свого життя, свого кохання, віддадуть себе хвилям, - Тікич буде жити. Молоді серця стануть джерелами, що напоять його русло.

Вмовк старий Любомир.

- Я віддаю своє життя, дідусю. Кохання своє візьму з собою, - підійшла до нього красуня Земляна.

А потім вийшли дівчата і хлопці, найкрасивіші душею і вродою. Заплуталось сонце у дівочих косах, що впали аж до п’ят і розсипались шовком. Хлопці немов обрій розвели і підняли у високість небо.

- Наші серця будуть вічно джерелити життям. І вічно житиме на цих берегах пам’ять про велику людську любов. Прощавайте, рідні, - низько вклонилась Земляна і, тримаючи руку красеня Зірчана, майнула з високого урвища.

Грізно зашумів Тікич, наливаючи яруги хвилями. Люди підходили до нього, черпали в долоні воду і йшли на захист рідної землі. Заклично дзвенів вітер вербами і хвилі гнав суворі, розбиваючи їх на краплі. Безсмертний Тікич звав на бій. Він жив, тік, котив плескіт бурунистий через віки.

… Обмережаний перевеслами сонячних променів, усміхається глубооко Тікич. А коли буря розгулює краєм, він летить, як темногривий кінь, випущений на волю.

Сила хлопців дужих і врода дівчат веснозорих схована у його глибинах.

Поміж зарідливих хлібів, серед мальовничих берегів плине непримітна, здається, річка – Гірський Тікич, несе плескіт у море, а бува, й нуртується у кам’яницях, долаючи собі шлях. Про що він шумить? Про що його пісня?

Там, де Ятрань

На п’ятнадцятому кілометрі від Умані є невеликий острівець із заростей рогозу, осоки і очерету. Прямо до стежки, що огинає острівець, тягнуться рядки цукрових буряків.

Розсуньте рогіз – б’є вода… Холодна, прозора. Саме тут пульсує, немов серце, могутнє джерельце.

Колись тут був степ, безводний, сухий. Навесні, коли йшли дощі, яри і долини сповнювалися гомоном талих вод, вибухали червоним полум’ям тюльпани, тяглись до неба жовтаві голівки грициків… Та наставало літо – і висихала, тріскалася земля, і відчай охоплював людей.

Якось у дуже посушливе літо, коли всьому роду загрожувала смерть, зібралася рада старійшин. Як бути? Що робити? Кинути насиджені місця і податися у пошуках щастя в чужі краї?

Та почувся голос дівочий:

- Не буває так, щоб під землею не бігла вода. Тече вона так, як тече кров у живому тілі.

Глянули – стоїть Ятрань, сирітка.

- Як ти сміла на нашу раду з’явитися? – гримнув один з старійшин. – Геть звідси бо ти біду накличеш…

- Я вам раду даю, люди добрі! – несміливо заговорила дівчина.

- Стривайте, - озвався сільський коваль. – А якщо й справді вона може добру раду дати?

Зупинилися старійшини. Знали – сільський коваль був закоханий у Ятрань.

-         Щоб побачити воду на поверхні, треба викопати криницю, - продовжувала Ятрань.

- Що ти дівко вигадуєш, - озвалися старійшини. Якби під землею вода була, сама б знайшла вихід…

- Не все так робиться, як вам хочеться, - не здавалася Ятрань, - треба копати.

І заходилася громада копати. День, другий копали. Глибшала криниця, але земля була суха, гаряча.

- Краще було б виїхати до великих морів-річок, - почали нарікати люди. – Послухали дівку. У неї коса довга, та розум короткий.

- Прошу копати ще, - умовляла їх Ятрань. – Я вірю: вода під землею є. Я чую її. Вода буде, - намагалася переконати розлючений натовп дівчина. І сама полізла в криницю.

- Вранці, як сонце блиснуло першим промінням, побачив весь рід: криниця була вщерть наповнена водою – І через вінце жебонів струмок.

- Вода! – вигукували люди.

- Вода! – щебетало птаство.

- Вода! – шепотіло листя на деревах.

А вода бігла

- А де ж Ятрань? – занепокоївся Коваль. Дістали дна криниці, але і там Ятрані не було.

І здогадалися люди, що дівчина, так і не докопавшись до води, заради них, заради життя, сама перетворилася у джерело, яке наповнило криницю, потекло струмочком, утворюючи річку. І звуть відтоді ту річку іменем дівчини – Ятрань.

- Візьми ж мене, моя доле, моє кохання, - скрикнув Коваль і кинувся стрімголов у річку. І диво – дивне: береги річки враз спалахнули червоними польовими маками.

І нині у Ятрань заглядають з берегів пламенисті маки. Горять, як молоде, палке кохання.

Дівича гора

Над одним з високих пагорбів, що здійнялися над Россю, навіть тихого дня чується шепіт легенького вітерця. Ніби він повідує легенду.

… Тисячоліття тому над убогими хижами і землянками невеликого поселення біля Росі бовваніла висока круча, яка була вкрита лісом, що дарував далеким пращурам будівельну деревину, паливо для обожнюваних вогнищ, їжу.

В одне літо, коли зацвіло зелене жито на невеликих нивах, відвойованих від лісу, котрійсь з жінок, що збирались стати матір’ю, нестерпно забажалося грибів, які у бриликах тяглися до сонця після рясних теплих дощів. Пішла вона в ліс і там у неї з’явилося на світ дитя…

Оскільки хлопчик народився на горі, то й найменували його – Горяй.

З плином років з Горяя-немовляти виріс пастушок, а з пастушка вигнався парубійко-ратай, для котрого після одного з свят Купала на Росі настала пора кохання.

І покохав Горяй дівчину Милану, котрій, аби вийти заміж, потрібно було ще трохи підрости, як у тій пісні мовиться: “Рости, рости, дівчинонько, на другую весну…” А другу весну літа 968 на Россю, як і по всій Русі, пронеслася звістка: “Великий князь Святослав рушає в похід на Дунай”. І тоді одна частина п’ятидесятитисячної дружини пішо і кінно попрямувала до Болгарії через землі угличів і тиверців, а двадцять тисяч воїнів на чолі з Святославом на лодіях, які хмарою укрили Дніпро, пливли до Понту-Евксінського – до Чорного моря. В той час воїни Нижнього Поросся, а з ними і Горяй, мали заздалегідь прибути до міста-фортеці Родень і там, біля Княжої гори, влитися до раті Святослава.

Тяжким було розставання Горяя з Россю, родиною, з коханою дівчиною. На прощання, уникаючи стороннього ока, закохані піднялись на пагорб, з якого Горяй колись оповістив про свою появу на білий світ, по якому шлях на цей раз слався до незвіданого Дунаю. І просила Милана Перуна, Дажбога, Стрибога дарувати Горяю життя на брані та повернути милого до рідного дому, а Горяй благав Купала,Ладу, Роженицю, як покровителів жінок, берегти його Миланку. Тут же поклялися, що вони будуть вірними один одному до кінця життя…

А потім для Милани тяглися довгі дні, місяці, роки чекання коханого. І часто зажурена дівчина виходила на пагорб виливати тугу і просити богів повернути до неї Горяя. Так настало і четверте літо, у яке від Дунаю до Києва попливли лодії з мечем, щитом і знаменем загиблого біля берегів Дніпра князя Святослава, та нечисленними воїнами, серед яких Горяя не було…

Проте не вірилося Милані, що боги не встерегли її нареченого і сподівалася вона, що настане час і милий прилине до неї на кручу… Але одного разу замість Горяя на пагорб з боку Межиріча до Милани на крилах пісні долинули слова:

Гей у полі, полі, гостинець темніє,

Гостинець темніє, могила чорніє,

Могила чорніє, а кості біліють.

Гей, та гей, та гей!

І ті слова дівчина прийняла як звістку, що Горяй загинув. І Милана тужно заспівала:

-  Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?

-  Ой, як мені, Дунаю, не смутному течи.

На мені, Дунаю, три дружини стали:

Одна – руси, другая – болгари, а третя – ромеї…

А як скінчила пісню, на горі з’явилися воїни. То були гридні великого князя Володимира – славного сина Святослава. З невеликою дружиною Володимир робив поїздку вздовж східних і південних кордонів Київської Русі і давав розпорядження, як краще укріпити проти ворогів руську землю валами, городищами, містами-фортецями.

Високий лісистий пагорб, біля якого зупинилася князівська дружина, ще здаля привернув увагу великого Святославича. І забажалося йому, щоб перед ним постала та, пісня якої чулася з кручі. Коли гридні привели Милану до князя, він запитав:

- Чего смутну піеш?

І вона відповіла, що сумує за суженим, котрий не повернувся з походу на Дунай з князем Святославом…

- Аки звать гору? – поцікавився князь.

І почувши, що гора безіменна, Володимир наказав: за вірність Милани волею великого Святослава кручу називати Дівичою горою, укріпити її і збудувати на ній терем посадника. Першим посадником на Дівичій був Сахно і село, що біля гори, дістало назву Сахнівка…

А  ось іще одна легенда.

Дівочі гори

Недалеко від Сахнівки, є таке село під Корсунем-Шевченківським, над самою Россю здіймаються ввись гори. Одну з них в народі зовуть Дівочою, другу Пастушкою.

Колись, ще в сиву давнину, на одній із гір було городище. Люди займались рибальством, полюванням. І жила серед них дівчина-сирота – красуня небачена. Громада пастушкою її влаштувала. Одноплемінці поважали її, любили.

Якось через село проїжджали купці. Запримітили вони дівчину, і слава про неї полинула в далекі краї. Почув про те хан. Вирішив взяти дівчину за дружину.

Прийшли гонці. Принесли в село золото, срібло.

-   Наш хан хоче мати Пастушку за дружину, - сказали.

-  А ви запитували: чи вона воліє? – відповіли їм.

-  У нас дівчат не запитують.

-  А у нас такий звичай – дівчина іде до свого лади тільки з любові.

Згодились гінці. Мовляв запитайте її: яка дівчина встоїть перед златом-сріблом.

-  Чи хочеш ти стати царівною, дружиною хана?

-  Ми кохаємось з сільським ковалем. Мені золото, срібло не потрібно.

Повернулись гінці ні з чим. Розлютився хан. І вирішив силою взяти Пастушку собі за дружину. Військо хана стало під городищем.

Зібрала старійшина раду. Вирішили битися. Але де взяти зброю?

Сільські ковалі клепали коси, серпи, рала, а не мечі.

-  Я перекую серпи на мечі, - сказав тоді коваль.

Сили були нерівні.

І тут до старійшин увійшла Пастушка. Вислухала все і тихо промовила:

-  А чи в силі ми протистояти ханському війську? Нас жменька, а їх тисячі…

Мовчали воїни. Мовчали старійшини. Всі знали – не вистояти їм проти ханської сили. Всі поляжуть кістьми.

-  Хан хоче лише одного: мати мене за дружину… І він піде геть, коли виконаємо його умову…

-  Але ж у нас повелося: до лади іти тільки з коханням…

-  А якщо всім загрожує смерть?

Мовчали люди, всі знали – так воно і буде.

-  Піду до нього, - сказала Пастушка. Прощай, ладо. Не згадуйте лихом, люди…

І пішла, мов зіронька покотилася по небосхилу.

Вийшов до неї хан у золоті, самоцвітах.

- Ось я прийшла, - гордо мовила дівчина, - я виконала твою умову. Виконай свою – не руйнуй селище, не проливай кров.

- Зроблю, як накажеш…

- Присягнись богом, що підеш звідси, не причинивши зла. Накажи своїм воїнам збиратися назад.

Той присягнувся і наказав…

- А тепер слухай: я не люблю тебе.

Хан умовляв її, обіцяв золото, срібло… Вона стояла горда.

Розлютився хан і вигукнув:

- Ти станеш моєю дружиною зараз же.

Ступив до неї. Відсахнулася дівчина – і кинулася в урвище.

Вдарив грім, розкололась гора навпіл, поглинувши і ханське шатро, дорогі килими, золото-срібло.

Відтоді одну з гір називають Дівочою, а другу Пастушкою..

У серпневі ночі часто можна бачити дівчину. Вона спалахує зорею край неба і кидається униз, а слідом за нею котиться-лине передзвін ковальських молотів. То коваль кує зброю, щоб ніколи не забирали наречених…

Джерело

Над рідним степом, над самим Тясмином здійснялася в небо висока кам’яна гора. По-різному називають її. Одні – Замковою (тут у сиву давнину була Чигиринська фортеця), інші Богдановою (під горою розміщувався палац – резиденція Б. Хмельницького), а треті – просто Кам’яною горою.

На самій маківці гори – джерело б’є з-під скелі. Світле, прозоре. І завжди прохолодна в ньому вода. Звідки взялося воно? Загадка природи. Поруч джерела – старовинний хрест – пам’ятник, напис на якому гласить: “На память о воеводе Иване Ржевском, полковнике Якове Коробке и прочих православных и хрестолюбивых воинах, павших в бою при защите Чигирина в 1678 году от нападения 120 000 турецко-татарской орды”. Неподалік височить бронзова постать Б. Хмельницького.

… У липні 1677 року з усіх боків обложило Чигирин стодвадцятитисячне військо турків і татар. Не хліба колосились на березі Тясмину – то списи турецькі стирчали з ковили-трави.

Іржали коні. Важко гупали гармати. Градом сипались кулі із турецьких рушниць. Ні вдень, ні вночі не втихав герць.

Минув тиждень. Є порох. Є сила. Є харчі. Але немає води.

І тоді козаки вирішили на кам’яній горі довбати криницю.

День, другий б’ють скелю. Іскриться камінь.

Метр, другий, третій…

Нагло над фортецею з’явилась хмара. Метнулася блискавиця – і вдарила в гору. Прокотилося відлуння, немов залпом стріляли тисячі гармат…

І сталося диво… Тріснула, розкололася скеля – і звідти бризнула прохолодна джерельна вода.

Напоїли дітей козаки. Напоїли коней. Напилися і воїни – сили відразу потроїлися.

Кинулися вони на військо Ібрагім-паші. І те змушене було тікати.

Року 1678 турецько-татарське військо знову з’явилося під Чигирином. Два місяці оборонялось місто. І коли загинув останній захисник, чужинці увірвалися у фортецю і дощенту спалили її.

Минають віки, а джерело не висохло, не зміліло. Його в народі називають громобоєм. І хто з нього нап’ється, той сили набереться. А найбільше – любові до рідного краю.

Жебонить джерело. Довгий час над ним стояв дерев’яний зруб. Згодом криницю розширили. І тепер до джерела ведуть широкі гранітні сходи.

Скеля кохання

Було це давно. Пани ще тоді на людей давили. Життя не було, сил не було працювати на них. Та молоді плечі все витримають, все перенесуть, аби лиш коханій добре та любо було.

Любив бідний Степан пані, графа Шувалова племінницю, не за добро та коні, а за сині очі, біляві коси, добре серце. Та й вона його не цуралася. Вибігала після заходу сонця до нього в ліс і щебетала, як та пташечка.

Та не дадуть злі люди добру й коханню зжитися, серцю бідному з багатим з’єднатися. Донесли графу Шувалову в самісінькі вуха: “Кохається ваша пані, та й ще з мужиком”. Розсердився граф, кров’ю очі налилися. Наказав своїм слугам Степана впіймати та й убити за те, що осмілився графського роду доторкнутися. Схватили слуги Степана, привели до маєтку. А пізно ввечері бачили люди, що повели кудись Степана з зав’язаними очима, з руками зв’язаними за спиною. А куди – то і по цей день не знають люди.

Та молода пані, мабуть, знала, що заподіяв злий дядько з її коханням. Розповідали, що вся в сльозах вибігла вона з воріт багатого маєтку та й зникла в лісі. А на ранок знайшли її тіло біля річки, над якою височила горбата скеля; на ній засохли тоненькі цівочки крові. Скеля ніби плакала над розбитим коханням бідного парубка та багатої пані.

А скелю тую з того часу прозвали скелею Кохання, назва якої збереглася і в даний час. Знаходиться вона в Тальнівському лісопарку.

Скеля   “Родіонова”

Гранітна скеля висотою до 15 м знаходиться поблизу Буцької ГЕС – названа на честь бандуриста Родіона.

…То не вовки-сіроманці квилять, не орли чорнокрилі клекочуть в небесній блакиті, не хмари чорні облягли береги Тікича – то військо шляхетське зненацька оточило острів. Шляхта обіцяла козакам дарувати життя, якщо здадуться. Та ті полягли, не випускаючи зброї з рук.

Лишився один козак-музика Родіон. Ратище поламане. Піхва без шаблі буланої, у лазівниці жодного набою.

Тоді він схопив косу і відбивав нею усіх, хто хотів його полонити

Захоплений хоробрістю козацькою, король звелів крикнути, що він дарує йому життя, якщо складе зброю. Козак зневажливо відповів, що він уже не дбає про життя, а хоче вмерти, як справжній воїн.

Схопив ворону шаблю – і блискавицею змигнула вона в його руці, летіли іскри в надвечір’я від схрещеної криці…

Струмувала кров козацька з ран глибоких. Німіли руки. Застеляв очі туман. І не угледів, як ззаду підкрався ворог і метнув у спину спис.

Впав козак. І кинулись до нього вороги. Вирвали з грудей серце звитяжця і кинули у ріку.

- Кінець цій землі і цьому бунтівному роду-племені, - сказав ватажок завойовників.

Та на ранок люди побачили, що на тому місці, куди було кинуто серце запорожця, щось вогнисто засяяло на високій хвилі. Коли війнув вітер, немов струни чиїсь зачепив – і вони смутненько, жалібнесенько почали грати. Війнув сильніший вітер – і воно озвалось сильніше. Вчувалася і гроза, і дзвін криці, і туга, повів козацького степу. То промовляло серце козаче.

Ішов старий запорізький козак. Вчув ту чарівну музику. На полі ратнім зібрав понівечену козацьку зброю – і склав нехитрий інструмент. А струнами його стало козацьке серце.

… Відтоді козаків у їх затяжних походах супроводжували бандуристи. Мужність, хоробрість, людську незламність і любов до рідної землі прославляли вони.

Богданова гора

Високу Чигиринську гору люди назвали Богдановою горою. Вона стоїть посередині Чигирина, ніби великий насипаний курган.

Це чудодійне творіння природи виникло, ніби по замислу людини, на догоду оборонцям рідної землі. З цієї гори хороше видно віддалені села, гори і низи Тясмина, далекі Придніпровські рівнини і ліси. В старовину на горі була неприступна фортеця. Багато непроханих гостей-чужоземців поламали свої списи і ребра об цю гору-фортецю. Тут була розгромлена Наливайком стотисячна турецько-татарська орда; тут Б. Хмельницький розтрощив військо польського короля. Столітні діди й прадіди розповідали, що всім оборонцям Чигирина і землі рідної завжди допомагали громити ворогів не тільки козаки і селяни, а й сама природа. Народна правда завжди мусить перемогти всяке зло й неправду, тому й природа рідної землі не може бути байдужою до всього, що відбувається на нашій землі.

Одного разу Б. Хмельницький був обложений стотисячним ворожим військом на Чигиринській горі. Козаки хоробро боронилися, але не стало води і життя людей поставлено під загрозу.

Ворог вирішив узяти військо Хмельницького взмором. На високій горі в козаків Богдана були великі запаси їжі, а води не було. Спершу почала гинути без води худоба, а потім і люди… І ось тут-то і прийшла на допомогу своїм синам рідна земля-матінка. Раптом на горі між кам’яними скалами забурлила свіжа джерельна вода нестримним потоком. Старі люди догадувалися, що нібито вода пішла на гору з Тясмина тими підземними ходами, якими колись Хмельницький водив коні напувати до річки.

Це джерело врятувало козаків від смерті. Набравшись нових сил, Б.Хмельницький розгромив вороже військо. Козаки боронили свою землю, свій рідний дім, тому, їм, як кажуть, і стіни допомагали.

З того часу це джерело продовжує існувати і невпинно, зимою і літом, тихо дзвенить непомітним срібним струмочком.

Софіїна гора

Як відомо з історичних джерел перед реформою 1861 року власником мошногірського маєтку стала Балашова – дочка графа Воронцова. Дуже любила графиня увічнювати пам’ятниками свої трагічні випадки з щасливим кінцем. Щорічно вона приїздила з столиці у Мошногір’я на відпочинок, і кожної неділі їздила каретою до церкви.

Одного разу під час поїздки до Мошногір’я перед мостом через річку Вільшанку коні кинулись з переляку вскач, що загрожувало катастрофою для самої графині. Біля мосту в цей час проходив селянин, який, ризикуючи собою, кинувся назустріч кареті, і схопивши коней за вуздечку, зумів зупинити їх.

На честь цього випадку графиня спорудила біля мосту гранітний обеліск висотою п’ять метрів з бронзовим барельєфом. Цей пам’ятник було знесено в 20-х роках.

Подібний же обеліск стоїть і на “Софіїній горі” біля села Будище. Софія, дочка графів Балашових, дуже любила хвацьку їзду на скаковому коні, якого виростили і дресирували спеціально для неї.

Та одного разу під час скачки по крутих перевалах гірської вершини кінь раптово став на дибки і скинув з сідла свою наїзницю. Софія Балашова відбулася легким ударом, але дуже злякалась.

В пам’ять про це за розпорядженням графа було споруджено на місці падіння дочки обеліск, який зберігся до цього часу, а гору назвали “Софіїною”.

Тарасова криниця

Коли Тарас Григорович був у Смілі, він почув, що в Кам’янці жив Олександр Пушкін. Дуже йому схотілося подивитися на ті місця, котрі сходив Пушкін. От одного дня він вирушив у Кам’янку. Дійшов аж за Михалійвський ліс, коли його перепинили жандарми і наказали назад вертати, бо, мовляв, дозволу такого нема. Повернув Шевченко назад. Жандарми на конях їдуть, а він пішки йде. Біля лісу спинилися, щоб перепочити, а Тарас Григорович заглибився в гущавину. Так і дійшов до джерела, де сиділи селяни, які рубали дерева для панського двору.

Мужики піднесли йому кухоль води, запросили побути з ними, почали розпитувати, хто він та звідки. Отак і розмова зав’язалася. Шевченко не назвав свого ймення, лише вірші читав, розпитував селян про їхнє життя. Тут жандарми підійшли. “Час, Шевченку, в дорогу рушати”, - зло наказав один з них. “Так ви Шевченко?” – здивувався молодий селянин. Тарас Григорович посміхнувся і розвів руками: виходить я. Зачули селяни, тісніше обступили поета, просять ще прочитати що-небудь, бо дізналися з радістю, що то свої вірші читав він. “Не розводити крамоли!” – наказав жандарм і ступив ближче до джерела, аби напитися. Та мужики стали перед ним стіною. Скипів у злості жандарм, а Шевченко посміхнувся і щиро попрощався з чоловіками.

Тарас Григорович попрямував до дороги, що вела на Смілу, і в цей час почув голос: “Хай ця криниця буде Тарасовою, браття. Не дозволимо її нікому замулювати!” З того часу так в народі і називають її – Тарасовою.

Серпяжин шлях

В одному панстві в далекій країні король мав дуже гарну королівну, велику чарівницю, з якою не міг дати собі ради. Вона робила йому тисячі прикростей: заворожувала його радників, військо і весь народ. Нещасливий король пішов до однієї ворожки запитати, що треба робити, щоб його дочка не була такою злою і лукавою. Ворожка йому сказала, що треба видати її заміж, а хоч і тоді вона буде такою ж, то все ж менше докучатиме народові й батькові, бо за них чоловік її відбуватиме покуту. Король повернувся з тією радою додому і, влучивши підходящу хвилину, сказав дочці, що їй пора заміж. На настійне наполягання батька вона зрештою сказала, що піде заміж, але за того лицаря, який би приїхав до неї на коні не вище двох ліктів від землі і підняв серп, який вона замовить навмисне для свого нареченого І справді, веліла зібрати по всьому краю все залізо і скувала з нього такий серп, що треба було сто душ, щоб його зрушити, а вдвічі більше, щоб можна було ним жати.

Заплакав старий король і вислав своїх гінців у всі сторони світу шукати для дочки мужа, якого вона схотіла. Довго ходили посланці по світу даремно. Нарешті заходять до якоїсь корчми, де застали кількох людей. Випивши там і покріпившись беруть кварту горілки і частують присутніх, розпитуючи, чи не чули вони де такого силача, щоб підняв і жав серпом, якого сто душ ледве зрушує з місця. Один з присутніх, без руки, каже: “О, є! Я знаю одного дядька, що має сина. Тепер уже він дорослий козак. А десь тому з двадцять років, коли він іще рачкував, а я вже був добрим підлітком і хотів узяти в нього якусь цяцьку, то він схопив мене за руку і як муху здушив, то так мені й відірвав. Пізніше, виростаючи, виробляв дивовижні речі. Подумайте лиш собі, що то за сила. Раз зайшов до корчми й сказав дати йому горілки. Корчмар запитав його, чи має гроші. А коли силач промовчав і не дістав горілки, він узяв одну бочку горілки під ліву руку, а другу – під праву і пішов з корчми. Коли ж його орендар спинив, він одним рухом ноги так підштовхнув орендаря, що той, ударившись об корчму, завалив її й помер.

Почувши про це, посли вже не щадили грошей, купували горілку, пиво, мед, рибу і все, що було в корчмі, аби дізнатися, де живе той силач. Спершу чоловік без руки тримав свою таємницю, а потім розказав, що батько силача живе в Каневі, а сам силач “на канівськім ринку грається в свинку”. Посли тут же подалися до Канева, спершу пішли до батька і, вручили йому великі дари, попросили його, щоб дав їм свого сина в мужі для їхньої королівни. Батько згодився. Послано було за силачем, аж той сказав, що тієї королівни й знати не хоче. Почали його просити, а найбільше батько. І на його наполягання та загрози силач дав послам свою ковіньку, кажучи, щоб їхали додому, а через три дні і він збереться в дорогу. А якби його довго не було, то нехай підіймуть вгору ту ковіньку: якщо в той же час покажеться сива хмарка в небі, то буде знак, що він уже іде; а якщо з’явиться чорна хмара, то значить, що з дому ще не вибрався, а про причину нехай пришлють довідатися.

Поїхали посли. Минуло три дні, силач і не думав виїжджати, хоч батько й наполягав. За другі три дні прибули посли знову. Силач їм сказав, що до них не поїде, поки йому не привезуть портрет королівни. Коли й це привезли, силач знову не поїхав, а сказав прибулим послам, що не знає, яка вага того серпа і щоб привезли йому подивитись. Коли й це зробили, силач сказав, щоб той серп тягнули з Канева додому по землі, що проклало б йому шлях для його мандрівки. І на це посли погодилися, і з того часу зробивсь на Україні Серпяжин шлях. Його так назвали тому, що його зробив серп’яга, тобто великий серп.

Після цього всього силач мусив вибратись в дорогу. Йшлося тільки про коня. Найсильніший кінь не міг його підняти. Щоб вибрав, йому пригнали цілий табун, і силач взяв найменшого і найбридкішого – він не був вищий двох локтів від землі. І на ньому пустився в дорогу. Після повороту гінці підняли вгору ковіньку і показалась не чорна хмара, а пилова хмарка. В усьому королівстві стала велика радість, почали готуватись до весілля. Нарешті прибув і силач на своєму коні і, взявши той серп, вижав ним лан жита. Але в кінці сказав, що не хоче ні королівство, ні королівни. Сильно просили його король і люди, даремно королівна робила все, щоб його прихилити до себе: не хоче її й не хоче. Тоді розгніваний король велів стяти йому голову, а тіло відіслати до Канева на великий жаль батькові, який мав сина, але той не захотів королівну за жінку і королівства в придане.

Про    Дніпро

А ось Дніпро і Десна – це брат і сестра – були колись люди. Як виросли вони, батько і мати поблагословили їх у дорогу. Змовились вони вийти ранком і полягали спати. Десна любила спати і проспала ранок, а Дніпро проснувся на зорі, порозвертав гори, порозчищав гирла і зарив степами. Десна проснулась, аж брата немає. Вона пустила ворона вперед і побігла слідком. Летить ворон і, як тільки нагонить Дніпро, всякий раз крякне, що поверне Десна до Дніпрового гирла, то він убік – і подався далі.

Багато разів Десна підвертала до Дніпра, багато разів повертав він убік (тому він такий кручений). На ворона напав рябець і давай битися. Чи довго бились, чи ні – Дніпро побіг до моря. Як почула Десна від ворона, що Дніпро далеко, прихилилась до брата і злилась з його гирлами.Тепер вона тече лівою стороною, а Дніпро правою. Де є острови і скелі серед річки там розходиться Дніпро з Десною. Як ясний день, то видно, де Дніпро, а де Десна: в Дніпрі синя вода, а в Десні мов жовта. Десна тече тихо, а Дніпро прудко.

Таке розповідають Легенди про рід Дніпровий.

Назва “Дніпро” вперше зустрічається в древніх літературних пам’ятках першої половини IV ст. н.е., до того часу Дніпро мав давньогрецьку назву – Борисфен, що означає “Той, що тече з півночі”, римляни називали – Данапаріс, турки – Узу, а наші предки, древні слов’яни називали його Славутичем – “Син слави”.

Відомості про Дніпро є в Геродота, Птоломея та інших стародавніх письменників та істориків.

По Дніпру і його притоках розповсюджувалась культура Київської Русі, її писемність, архітектура, мистецтво. На його берегах виникли перші міста. Дніпро з’єднав Древню Русь з іншими містами та народами. По ньому “із варяг у греки” пливли човни Аскольда, Олега, Святослава. На його берегах точились бої з ордами Чінгісхана. За його порогами триста років існувала незабутня Січ. Зараз у нашій вільній незалежній Україні відроджуються звичаї, традиції і дух вільного козацтва, січових стрільців.

Легенди про рослинний світ

Ці легенди є свідками того, що з рослинами цими пов’язаний був цілий цикл народнопоетичних легенд. Корисні трави, хлібні злаки, городини і квіти насадив за народним віруванням Господь, а “колючки”, бур’ян й усі гіркі й вонючі трави і квіти садив лукавий.

Легенди рідного краю про квіти огорнуті глибоко зворушливими, високопоетичними переказами.

Невісточка

Цю легенду розповіла мені давно колись бабуся. Була я тоді ще малою, і разом з бабусею ми частенько ходили гуляти на вигін. Десь трохи далі мирно паслася череда, і бабуся раз по разу поглядала, чи не забрела яка корова в чужий город.

На вигоні росли білі, майже непомітні квіти з тонкими, попелястими стебельцями і дрібненькими листочками. Коли я хотіла зірвати квітку, бабуся сердилась:

- Не смій, то ж невісточка…

- Яка невісточка, бабусю? Це ж ромашка!

- Невісточка, - твердила бабуся. – Вона була невісточкою.. Ось послухай. Колись у нашому краю, а може, навіть і в нашому селі, хтозна, жила селянська сім’я: мати, батько й син Василько. Кохалися старі в синові бозна-як. Тож не дивно, що ніяк йому нареченої вибрати не могли. Та не дуже багата, а та не дуже чорнобрива. Батьки журилися, а син хоч би тобі що. А якось привів до двору сусідську наймичку та й каже:

- Оце я вам, мамо і тату, невістку привів.

Вони аж руками сплеснули. Та що було робити? Прийняли невістку в хату, тільки не дуже прихильні до неї були. То докорять драною свитиною, а то невмінням попрікнуть.  Але хіба їй звикати? В наймах чула ще й не таке. Тож і терпіла.

Одного дня примчав у село гінець з лихою звісткою. Почалася війна, і всі чоловіки у військо подалися. Сів на коня й Василько. Поїхав захищати землю свою та й залишився в ній навіки.

А в ночі на село напали татари. Страх, що робили нелюди. Палили, руйнували хати, знущалися над старими, а молодих в полон забирали. Прийшла біда й до Василевої хати. Увірвався у двір гурт татарви. Як там було, ніхто не знає, тільки достеменно відомо, що невістка свекра і свекруху від смерті й наруги врятувала, а саму її за те вороги закатували. Прийняла вона смерть спокійно і, нібито, вмираючи сказала: “Живіть, мамо й тату. А мені без Василька, яке життя?

І ще кажуть: з того часу в старому дворищі ромашка почала цвісти. І що найдивніше, вночі, поки згорьовані старі сплять, хтось їм всі хатні справи поробить, сорочки попре і їсти наварить. Прокидалися старі вранці, дивувалися.

А одного разу вислідили таки. Як тільки погасне день і землю вкутувала рядном ніч, ромашка, що під вікном росла, на дівчину перетворювалася.

Тихесенько в хату зайшла, попорала все, води з криниці принесла, постояла під кленом, де часто з Васильком гуляла, зітхнула і знову в ромашку перекинулась. Пізнали старі дівчину: була то їхня невістка. І, господи, як вони журилися, що за життя не завжди любі з нею та привітні були.

Ото з тих пір і називають люди ромашку любовно так – невісточкою. І не завадило б це пам’ятати всім невісткам і всім свекрухам, що між собою не мирять.

Так кінчила казку бабуся. І ще довго-довго сиділа мовчки, дивилася кудись далеко, забуваючи і про мене, і про неслухняну череду. Може, вона згадувала своє нелегке невісткування, а може, перебирала в пам’яті свої ж таки вже свекрушині вчинки…

Проліски

Шумлять віковічні сосни, стромляють у небо верхівки, шматуючи захололі хмари. Під деревами ще сніг лежить, скутий тонкою кригою і припорошений пилом, а з галявинами уже привіталося сонце, і назустріч йому піднімаються перші квіти.

Проліски. Кволі і тендітні, де ж взяли силу пробитися крізь сніг і замерзлу землю, щоб першими зустрітися з сонцем? Чому дерева простягають над ними гілля, і навіть холодний, байдужий сніг, торкнувшись проліскового стебельця, стікає з нього краплинами?

Погляньте у сині очі проліска, прислухайтесь, про що шепочуться старі дерева, і ви почуєте прекрасну легенду. Її вам розповість сам ліс.

У час, про який ітиме мова, землі наші належали одному багатієві. Не було на Вкраїні багатшого-пана, не було й лютішого. Людей він змушував працювати на себе по сім діб на тиждень і ще й придумав. Під поглядом його хижих безколірних очей ціпеніли навіть злі собаки. Старі люди казали, що доля панова упилася на хрестинах і наділила його такою жахливою вродою, що пан велів у всіх палацах всі люстри затягнути полотном. Кажуть, від того й лютував.

Жила в одному з сіл, що належали панові, красуня-дівчина. Мала вона такі довгі коси, що ними можна було простелити шлях від хати до саду. І були у неї сині очі. Та такі сині, що навіть озера перед ними тьмяніли.

Росла собі дівчина у батька та неньки, в злиднях, але в любові. Кохалася в квітах і батьківській ласці. А коли прийшла пора, віддала серце хлопцеві кароокому, панському пастухові. Зібралося у них бідняцьке весілля. Та на лихо приїхав у село пан. Відтоді й прийшла біда. Замість весільної хустки, зв’язали нареченому руки ланцюгами та й кинули його у в’язницю. А дівчину потягли до палацу. Надумав пан її своєю коханкою зробити.

Благало пана все село, а мати від туги й померла на порозі палацу. Та не змилостивився пан, не відпустив дівчину. Він ламав мури, ставив усіх на коліна, то хіба ж не скориться йому беззахисна дівчина? Але вона не скорилася. Дивилася на свого ката і горіла в синіх очах така ненависть і зневага, що пан врешті не витримав. Напровесні, як почав танути сніг, повіз дівчину до лісу.

Були в неї руки і ноги зв’язані власними косами, білі плечі кривавились ранами, але очі, як і раніше, синіли з-під чорних, непокірливих брів. Відвіз пан дівчину в дрімучу хащу і хотів тут же вбити. Та лакей-присіпака, що перед паном в три погибелі згинався і людей йому нишком продавав, нараяв спершу дівчині виколоти очі.

Пан так і зробив. Виколов дівчині очі та й жбурнув їх на галявину. Хотів ногами затоптати, але земля розступилася і прикрила їх собою. Тоді пан вихопив пістоля і вистрелив у дівоче серце.

І диво дивне сталося. Такого ще не було у білому світлі. Постріл той почули люди всього краю, яким володів злий пан. Ненавистю обернувся він у людських серцях, а в маєтку панському спалахнув вогнем. Та таким, що палац за одну мить перетворився на купу попелу. Кажуть люди, що доля панова благала врятувати її з вогню. Але люди, навіть не глянувши в її бік, побігли до лісу. Прибігли, дивляться, а на галявині наречений дівчини стоїть. Коли гримнув постріл, впали з рук хлопця кайдани, розчинилися двері в’язниці, і соколом полинув він до лісу. Та навколо не було вже нікогісінько. Тільки обгорілий корч ствобичив та гадюка біля нього звивалась. А на сонячний галявині квіти сині піднімалися.

І зрозуміли тоді люди: є на світі доля не тільки панська, а й доля бідняцька. Ото ж вона і перемогла панську у жорстокому двобої. Пана за велике зло на обгорілий корч перетворила і присудила йому віки стовбичити в хащах. Лакеєві ж, присіпаці, повзати гадюкою біля того корча. А там, де впали очі замученої дівчини, станув сніг і розквітли сині квіти. Люди назвали їх пролісками. І цвітуть вони з тих пір повсюди в наших лісах. Дерева ж з покоління в покоління передають народові легенду про синьооку дівчину, яка не скорилася панові і зберегла в чистоті свої дівочу честь і вірність.

Незабудки

Давно те було… У долині, де сонце справило весілля з землею і вона від родючості розливалася молочними ріками, заростала міцними лісами, плодоносила виноградом та пшеницею, жили щасливі люди. Всі вони були молодими і нісого не знали-не відали про чорну зраду. Хлопці любилися із дівчатами і вже збиралися побратися з ними, як з гір спустилися чужинці – вершники і хмарою налетіли на село. Вони забрали хлопців у полон, щоб повезти їх за сині, круті гори. Дівчата стали перед переможцями на коліна, благаючи повернути їм наречених. Тоді вершники загадали їм зіткати полотно, яким можна було б вистелити шлях з долини через гори аж в їхню загірську країну. Затим і відпустять з полону. Минали дні за днями, місяці наздоганяли місяці, і роки грізно вкарбувались в час. А дівчата без спочину ткали і ткали полотно. І воно досягло вже верхівок гір. Та знесилилась одна ткаля і заснула прямо за верстатом. І приснилося їй, ніби нареченим їхнім дуже нудно стало жити, і почали вони залицятися до жінок-чужинок. А деякі вже немовби й побратися з ними думають.

Розповіла дівчина сон подругам. Жахнулись вони, не знаючи, що вдіяти. Бо, щоб доткати полотно, треба було ще рівно стільки, як уже минуло днів, місяців, і років. І тоді наймолодша з ткаль сказала: “Не журіться, сестри, я знаю, що робити. Перекинусь я в квітку голубу, що росте по луках у нас на долині, а ви просіть птахів перенести мене у країну, де живуть наші милі. Побачать хлопці квітку з рідної землі і осоружними стануть їм чужинки”.

Оглянулись подруги, а дівчини вже нема, тільки квіточка голубіє при дорозі. Попросили вони птаха, і той заніс квіточку в країну, де хлопці були в полоні. А вона рясно заголубіла, і коли прийшли полонені сіно косити, то й натрапить на голубу голівку.

-         Хлопці, та це ж квіточка з нашого краю? – зітхне і вже не забуває тієї, що чекає його на батьківщині, і очі його не дивляться більше на чужих жінок.

А дівчата тим часом все ткали полотно і зрештою доткали його до краю. Злі вершники змушені були відпустити полонених, і по доріжці з полотна наречені спустилися з гір до своїх дівчат. Тільки наймолодшого з них не зустріла мила. Та він її довіку не забув і все ходив на луки милуватися ніжним голубим цвітом. А квітку ту назвали незабудкою.

Любка і Іванко

Давно то було. Ще коли в краю нашому були пани і підпанки, гайдуки і соцькі…

На маківці одної з гір Мошногір’я жила в дідуся красуня сирітка. Любкою звали. А неподалік, через яр, на такій же лисій горі проживав Іванко, син вдови панського лісника. Біднішого за нього не було нікого в окрузі.

Іванко і Любка кохалися. Вже на Купайла дівчата співали про них пісень:

Ой на Івана, на Купайла,

Вийшла Любка, як та пава.

А й на  неї хлопці заглядаються,

Та зачіпати стидаються.

А той Іванко не стидався,

Взяв за рученьку – порукався,

Взяв за рученьку – порукався,

Бо він із нею покохався…

Їх вінки плавали разом. Тримаючись за руки, вони перестрибували через вогонь, набиралися сили вогненої, тепла душевного.

Ладналися до весілля. Та стрів якось у лісів Любку панич. Вразила панича її врода, її довгі гарні коси, глибокі карі очі.

- Будь моєю коханкою. Золотом-сріблом осиплю, - прохав панич.

- Ні, я кохаю Іванка.

І тоді панич вирішив силоміць забрати дівчину. Дізнавшись про це вирішили Іванко з Любкою втекти від панських посіпак.

Панські гайдуки дізналися про втечу, кинулися навздогін…

Молодята йшли лісами, горами. Долали річки і струмочки. А позаду вже чується гавкіт панських хортів. Ось уже й Ірдинь-річка. А там луки – і Дніпро. Там вірний друг ладнає човна… Швидше.

Та ось на галявину вискочили пси. За ними – гайдуки.

- Не хочеш добром, підеш силком.

Кинувся боронити свою кохану від панських псів і гайдуків Іванко. Та впав знеможений у борні.

Любка підступила до урвища, шукаючи порятунку. І зібравши останні сили, підвівся Іванко і тілом своїм затулив наречену…

І не стало псів, гайдуків. Чортополохом вросли вони в землю. І там, де Іванко і Любка стояли, виросло дерево дивне – з одного стовбура, а два різних. Піднялися вгору: струнка вільха і дуб кучерявий.

Не вірите? Зупиніться на хвилинку край шляху Черкаси - Мошни неподалік містка через Ірдинь. Тут і побачите вільху й дуб, що проростають з одного стовбура.

- Культурно-історичний портал "Спадщина Предків"

Долучайтесь до спільноти та діліться публікацією у соцмережах:

Підписатися на Twitter та Viber