English German Polish Spanish
Головна♦ Праісторія♦ Київська Русь ➤ Болохівська земля

Болохівська земля

Рейтинг 5.0 з 5. Голосів: 1

imgonline-com-ua-Shape-xyYOcOSEFlnynIoБолохівська проблема є однією із загадок середньовічної історії України. Її розв’язання тісно пов’язане з проблемою суспільно-політичного устрою Південно-Західної Русі в роки монгольського панування. Існування «болохівських громад» певною мірою іде врозріз з традиційними уявленнями про взаємовідносини між монголами та підкореними ними руськими землями, із загальновідомою концепцією «монголо-татарського іга».

Болохівська проблема тим більше є важливою, що взагалі монгольський період в історії сучасної України є певною мірою «темними віками». Зважаючи на обмаль джерел про ту епоху, повідомлення літописців про особливий устрій Болохівської землі дає нам привід краще зрозуміти, як складалися відносини між монгольською адміністрацією та місцевим населенням. Наявність цього специфічного регіону, його особливі стосунки з монгольськими завойовниками, ідентифікація болохівських князів породжує болохівську проблему в українській історії.

 

Історія Болохівської землі. Походження болохівців.

Болохівська земля локалізується в межах Західного Поділля та Південно-Східної Волині. Болохівщина отримала свою назву по найменуванню одного з найбільших її міст – Болохова, яке В. Якубовський ідентифікує з городищем під сучасною Шепетівкою [10, с. 33]. Іншими великими болохівськими міста- ми були Божськ, Губин, Дядьків, Деревич, Меджибіж, Городець тощо. Літописні згадки про Болохівську землю та болохівців датуються ІІ пол. ХІІ ст. – сер. ХІІІ ст. Це відомості з Галицько-Волинського літопису, де йдеться про вкрай непрості взаємовідносини між болохівцями і галицько-волинськими князями. Болохівці зазвичай були вороже налаштовані до галицько-волинських князів, намагаючись звільнитися від їхньої зверхності. Особливо це протистояння загострилося після монгольського завоювання. Літописець називає болохівців «людьми татарськими», «сидящими за татары», говорячи, що вони орали для завойовників пшеницю і просо. Також у літописі згадуються окремі болохівські князі, у той же час літописець не подає їхніх імен.

Bolokhoveni

Болохівська земля за версією історика Мартіна Димніка

М.С. Грушевський бачив болохівське питання частиною великої проблеми взаємовідносин Золотої Орди і руських князівств. Слідом за М. Дашкевичем, він локалізує Болохівську землю в районі верхів’їв річок Случ і Південний Буг (Бог), вважаючи, що ця загадкова земля була порубіжною до трьох великих князівств: Київського, Галицького і Волинського. Стосовно етнічної приналежності болохівців, то історик одразу заперечує те, що це могли бути «волохи». «Це мусила бути стара слов’янська (українська) людність, може з деякою чорно- клобуцькою домішкою на Побужжі, – говорить М.С. Грушевський. – Справді був висловлений здогад, що болохівці – волоські колоністи,але він властиво не має за собою нічого окрім певної співзвучності Болохова з волохами» [3, с. 155] Історик акцентує увагу на тому, що болохівці мали своїх окремих князів, які ще в 1230-х роках допомагали галицьким боярам боротися проти князя Данила Романовича. У 1236 р. князі змушені були підкоритися Данилові, але мазовецький князь Болеслав говорив галицькому «колезі», що вони «не суть вои твои, но суть особнии князи». Намагаючись розв’язати питання ідентифікації болохівських князів, М.С. Грушевський стверджує, що вони не належали до правлячого на Русі роду Рюриковичів.

Систематизуємо дані про болохівців:

  • не були русами, не належали до роду Рюриковичів
  • завжди трималися окремою групою від інших князівств, Болохівщина була анклавом між Києвом, Галичиною і Волинню
  • мало хто з істориків може точно сказати хто такі болохівці і локалізувати точно межі їхніх земель
  • літописці мовчать про імена болоховських князів, хто вони - загадка
  • є припущення, що болохи - це волохи, й на нашу точку зору це найбільш обгрунтованіше твердження. Саме тому вони постійно трималися осторонь інших і в часи монгольської навали пішли на контакт з Ордою

М. Дашкевич вважав болохівських князів виборними правителями місцевого походження і суперечить Ю. Сіцинському, на думку якого болохівські князі належали до бічної гілки чернігівських Ольговичів. [4, с. 34; 8, с. 21]. При цьому історик заперечує, що вони могли бути звичайними боярами. М.С. Грушевський вважає, що болохівські князі таки були самостійними князями, але при цьому не мали такої влади над своїми підданими, як князі Рюриковичі. У Болохівській землі, на його думку, владу репрезентувала передусім «громада». Саме в цьому, як він вважає, є причина того, що літописець «не знав» імен болохівських князів. «Становище князя супроти громади особливим авторитетом не визначалося, – стверджує М.С. Грушевськи, – репрезентантами князівсько-дружинного устрою вони не були, а були князями в значенні переддружиннім».

Під час приходу монголів на Південно-Західну Русь у 1240-41 рр., за твердженням М.С. Грушевського, болохівці добровільно підкорилися завойовникам, фактично вийшовши з підпорядкування галицько-волинського князя. Подібний стан речей виявлявся набагато вигіднішим для болохівців, які бажали будь-за-що вирватися з-під гніту галицько-волинських князів. Підкорення монголам, на думку М.С. Грушевського, було не стільки справою болохівських князів чи бояр, скільки ініціативою самих «громад». Так у лісостепу виник цілий прошарок «татарських людей» [3, с. 156-159]. До таких висновків його спонукає повідомлення Іпатіївського літопису про війну Данила Галицького з болохівцями у 1241р., причиною якої було те, що «оставили бо их (болохівців) татрове, да им орють пшеницю и проса. Данило же на не большую вражду держа, яко от татар большую надіжду имеаху».

Болохівці і татаро-монголи

В українській історіографії, на відміну від російської, теорія «монголо-татарського іга» не стверди- лася. Українські історики, а серед них і М.С. Грушевський, скоріше применшували негативні наслідки монгольського панування. М.С. Грушевський говорить, що монгольська навала не призвела до жахли- вих руйнувань і запустіння Південної Русі [3, с. 150-153]. Така позиція історика зумовлена його бажан- ням спростувати теорію російських дослідників про запустіння Південної Русі під час монгольської навали, еміграцію місцевого населення на Північ і переходу центра Русі з Києва до Володимира-на- Клязьмі. М.С. Грушевський бажає обґрунтувати безперервність української історії від часів Київської Русі. Також він стверджує, що монгольський період зовсім не був добою лихоліть в українській історії. Існували люди, як ті ж болохівці, що навіть хотіли перейти під безпосередню зверхність монголів, не бажаючи коритись місцевим князям. Влада монголів таких людей цілком задовольняла [3, с. 154-157]. Але подібний стан справ зовсім не означає тяжкість татарського гніту. Навпаки, для простолюду перебування під безпосередньою зверхністю Орди могло навіть бути кращим, ніж життя в залежному князівстві. «Для низших верств людності татарська зверхність сама по собі не була страшна, – стверджує М.С. Грушевський, – сим низшим верствам не жилося дуже солодко і під князівсько-дружинним режимом, і татарський режим міг не даватися їм дуже взнаки, по звісній приповідці, що голий розбою не боїться» [3, с. 154]. М.С. Грушевський вважає, що влада галицького князя над болохівцями була для них набагато гір- шою, ніж влада монгольських завойовників. Вони намагалися знайти будь-який вихід, який допоміг би їм звільнитися з-під гніту «князівсько-дружинного режиму», «шо тяжким тягарем лежав на народ- ній масі». «Під татарською зверхністю громади могли шукати більшої свободи своєї громадської само- управи, легшого оподаткування, – говорить М.С. Грушевський. – Під татарською зверхністю громади виступають зовсім свобідно й автономно, нема ані сліду татарських залог, наставників-баскаків або чо- гось такого. Обов’язок давати хлібну данину («орати пшеницю й просо», як каже літописець) мабуть не був дуже обтяжливий» [3, с. 159]. Тепер на цих землях, на думку історика, відновлюється устрій, що передував «князівсько-дружинному», земля розпадається на більш-менш самостійні окремі «громади». Монгольську зверхність над громадами М.С. Грушевський порівнює з хозарською зверхністю, під якою перебували східнослов’янські племена до утворення Київської Русі.

t7VB8h67

М.С. Грушевський говорить, що Болохівщина не була унікальною у своїх відносинах з Ордою. На межі Орди і Русі постало кілька подібних анклавів з переважно слов’янським населенням, які рані- ше були частиною Київської Русі, а тепер безпосередньо підпорядковувалися монголам. Так, частиною Орди стало Пониззя (в майбутньому – Східне і частина Західного Поділля), колишня Переяславська земля. Навіть Київ на певний час, за твердженням М.С. Грушевського, перейшов під пряме управлін- ня Золотої Орди. М.С. Грушевський порівнює із болохівськими громадами слободи баскака Ахмата в Сіверській землі, через існування яких у 1283-85 рр. з Ахматом конфліктували місцеві князі Олег Риль- ський і Святослав Липовецький [3, с. 154-155]. Історик звертає увагу на те, що подібні анклави виникали на порубіжних землях, певною мірою віддалених від центрів великих князівств. На його думку, саме тут іще зберігалися архаїчні суспільно-політичні відносини, які передували «князівсько-дружинному» устрою [3, с. 159].

Коли галицький князь Данило Романович після «Батиєвої навали» повернувся до свого князівства, він стикнувся із сильною боярською опозицією. Опозиціонери підтримали домагання галицького сто- лу Ростиславом Михайловичем, сином Михайла Чернігівського. Союзниками Ростислава виступили болохівці, що мали особливі відносини з монголами. Після походу Ростислава і болохівців на Бакоту у 1241 р., Данило здійснив каральний напад на Болохівську землю [6, стб. 791-792]. Після того галицькі князі здійснили ще кілька походів на Болохівщину. Після 1257 р., коли похід на болохівців здійснив син Данила Галицького Шварн [6, стб. 838], згадки про Болохівську землю в літописі зникають.

Джерело: Збірник матеріалів археологія & фортифікація України

 

Хто такі болоховські князі?

До наукового обігу відомості про болохівських князів увів М.М. Карамзін, першовідкривач Галицько-Волинського літопису. Він акуратно занотував усі згадки про них і в коментарях відзначив, що «сии князья, вероятно, племени Ольговичей», чий уділ знаходився між володіннями мазовецьких та волинських князів, на південь від Берестя[5]. Якщо це справді були Ольговичі, пізніше зауважив С.М. Соловйов, то їх треба вважати онуками Ігоря Святославича, рідними чи двоюрідними братами Ізяслава Володимировича, яким удалося втриматися на Галичині після страти Ігоревичів 1208 р.[6].

Невелика дискусія виникла серед дослідників генеалогії у зв’язку з ототожненням літописних болохівських князів із пізнішим родом князів Болховських та їх згадкою в Любецькому синодику. Князі Болховські (дальні нащадки Михайла Всеволодовича чернігівського) одержали своє прізвище від міста Болхов, заснованого у XVI ст., але П.В. Долгоруков уважав за можливе ототожнити їх із літописними однофамільцями. Цим останнім він, однак, не міг знайти місце на генеалогічному древі Рюриковичів і стверджував, ніби болохівські князі були єдиними на Русі, що не належали до потомства св. Володимира. «От кого ведут они начало? от древних ли владетелей древлянских, или от ханов половецких, неизвестно»[7] . На початку XIV ст. Гедимін, оволодівши Поділлям, вигнав звідти болохівських князів.

Ця гіпотеза викликала рішуче заперечення з боку І. Забєліна, М. Квашніна-Самаріна, а пізніше Р.В. Зотова. Їхнє неприйняття ідеї ґрунтувалося, переважно, на неможливості в рамках генеалогічних студій уявити в ХІІІ ст. існування князів, які не належали б до родини св. Володимира[8]. Так, М. Квашнін-Самарін уважав болохівських князів синами котрогось з Ігоревичів, що ймовірно одержали свої уділи від Всеволода Ольговича Чермного, київського князя в момент убивства їхнього батька. Дослідник також спробував ідентифікувати болохівських князів серед персонажів ГВл, назвавши Ізяслава та Федора (згадані в епізоді нападу на Галич під Іпат. 1255), яких ототожнив з Ізяславом Ігоревичем та Феодором Святославичем[9].

Загалом кажучи, для істориків великоруських болохівські князі становили не більш як генеалогічну головоломку. Зовсім іншого звучання проблема їх походження здобула серед дослідників, як тоді казали, «південноросійської школи», для яких стала пунктом фіксації на довгі десятиліття.

Висловлену кн. Долгоруковим думку про особливу природу болохівських князів підхопив М.М. Костомаров. «Загадковим і досі непоясненим болохівським князям, — писав він, — немає можливості відшукати місця в розгалуженні Рюрикова дома. Видно з усього, це були князі інших давніх родів, що залишилися непідвладними Рюриковичам»[10].

Але вирішальними виявилися погляди незаперечного авторитету «південноросійської школи» В.Б. Антоновича, трансльовані через праці його численних учнів. Антонович розгледів у Болохівській землі (що нібито проіснувала до поч. XIV ст. і була ліквідована литовцями) оригінальний федеративно-общинний устрій, а її «князів» уважав виборними отаманами[11].

Незалежна від князів Болохівська земля, із федеративним політичним устроєм та заснована на органічному (общинному) принципі організації населення, очолювана демократичними, виборними ватажками — це вже була тема, багата на найрізноманітніші конотації, надавалася для сублімації розмаїтих політичних ідеологій: народницьких, федеративних, автономістських, ліберальних, антимонархічних, національних. Болохівська земля уявлялася шансом розвитку природної (читай: не скаліченої монархією) і «народної» (читай: національної й демократичної) історії, який мала (і, очевидно, може мати в майбутньому) Південна Русь[12].

Із намови Антоновича за детальну розробку теми Болохівської землі взявся М.П. Дашкевич, який підтвердив очікування свого вчителя: болохівські князі, справді, виявилися «или лица туземних княжеских родов, уцелевших от до-государственной старины [...] или же это были "лучшии мужи" местного населения, провозгласившего их князьями для того, чтобы иметь кого выставить в противовес дому Владимира святого»[13].

Із тих пір історики, що асоціювали себе зі школою Антоновича, не пов’язували болохівців із Рюриковичами, варіюючи тему в межах визнання їхніх князів або місцевими боярами, що вокняжилися (Н.В. Молчановський[14]), або древнім князівським родом із додержавних часів, або ж — виборними старійшинами (М.С. Грушевський[15]). На початок ХХ ст. ці погляди, як можна судити із прихильного огляду О.Є. Преснякова, уже вважалися найвпливовішими[16]. Дещо з цього — наприклад, версія боярського походження болохівських князів — виявилося продуктивним і в радянській історіографії[17].

З усіх учнів Антоновича, здається, лише І.А. Линниченко залишився осторонь подібних ідей. Дослідник соціального і правового становища селянства, він не мав сумніву, що селяни, очолювані «князями» — це колоністи на волоському праві, в якому існує інститут «князів», аналогічний до солтисів німецького та тіунів руського права[18]. Щоправда він не міг навести свідчень про початки волоської колонізації раніше XIV ст. і, впадаючи в circulum vitiosum, якраз пові- домлення про болохівських князів вважав найдавнішим свідченням про неї[19].

Іноетнічне походження болохівців, яке виправдовувало б існування у них власних князів, припускали Д. Зубрицький (вважаючи їх «особым народцем», сформованим із «смеси крещенных половцев и руських беглецов или пленников»)[20], І. Шараневич (обрусілі нащадки половців)[21], М.С. Грушевський («стара слов’янська людність, може з деякою чорноклобуцькою домішкою»)[22], О.О. Шахматов (неасимільовані древні уличі, що під впливом монгольського нашестя «стремятся к самостоятельности»)[23].

Західний похід монголів став катастрофою нечуваних масштабів для християнських держав Східної та Центральної Європи. Попри це до наших днів дійшов лише один звіт про події, написаний очевидцем — Epistola in miserabile carmen super destructione regni Hungarie per tartaros facta, або Жалісна пісня магістра Роґерія. Ця обставина сама по собі робить його текст першокласним джерелом для розуміння подій 1240–1242 рр. З якоїсь причини трактат Роґерія ніколи не залучався до вирішення проблеми «болохівських князів», хоча, як спробуємо показати нижче, саме в ньому весь цей час містилася розгадка.

Магістр Роґерій народився близько 1205 р. в Апулії, на півдні Італії. Про його ранні роки відомо мало, але припускають, що він здобув формальну юридичну, а можливо й схоластичну освіту. Від 1230-х рр. Роґерій перебував на службі римської курії. У складі почту кардинала Джакомо ді Пекорарі 1232 р. він вперше прибув до Угорського королівства й невдовзі одержав посаду капелана, а згодом і архідиякона Варадської єпископії у Трансильванії (нині Орадя в Румунії). Упродовж декількох наступних років (1236–1239 рр.) він супроводжував свого патрона в подорожах за межами Угорщини, але монгольське вторгнення 1241 р. застає його знову у Вараді. Тут Роґерій потрапив у полон до монголів і перебував у ньому до 1242 р., коли йому вдалося втекти під час виходу монгольського війська на схід. 1245 р. Роґерій, можливо як експерт із «монгольського питання», перебував на Ліонському соборі, одним із центральних питань якого було формулювання папської політики щодо монголів (а одним із наслідків — місія Плано Карпіні).

Свої переживання монгольського бранця Роґерій описав по свіжих слідах подій, принаймні на 1244 р. його трактат уже був завершений. Для нашої теми найважливішим серед досвіду Роґерія виявляється описаний у 35-ій главі епізод, що стався «через місяць чи більше» після остаточного підкорення провінції, вціліле населення якої ховалося по лісах (із подальшого контексту стає ясно — у липні-вересні 1241 р.). Монголи оголосили, що усім, хто вийде з лісів до певного терміну, буде збережене життя й дозволено повернутися до своїх домівок. Вийшло чимало люду, так що «територія на три дні довкола» була заново заселена. При цьому монголи дозволили кожному поселенню обрати собі «королів»: або ж із-поміж монголів, або ж із руки монголів (quelibet villa elegit sibi regem de Tartaris, quem optavit)[76]. Для управління населенням, говорить далі Роґерій, монголи призначили князів (constituerunt caneseos). Слугою одного із них став Роґерій, що дало йому можливість спостерігати за діяльністю князів практично з середини: об’їжджати територію разом зі своїм паном, бути присутнім на щотижневих зборах канесіїв, особисто пізнати декого з них тощо.

Із тексту Роґерія неясно, чи caneseos — це ті самі regibus, згадані попереду як одержані від монголів голови поселень, але таке тлумачення не виключене. Він називає князів також «приставами» (ballimos) або «панами» (dominos), або «старійшинами» (maioribus), в іншому місці одного з них іменує «управителем» (procurator). Очевидно, цей термін був для Роґерія новим, і він підбирав слова, щоб точніше описати встановлений татарами інститут. Важливо для нас, що як саму посаду, так і її назву (насправді слов’янського походження) Роґерій уважає монгольськими. Єдиний інший випадок уживання терміна у Жалісній пісні також стосується монголів: в одному із попередніх епізодів князем він називає якогось монгольського ватажка чи воєначальника (ipsorum canesio, id est, maiori)[77].

Коментуючи термін canesio, новітні видавці тексту припустили, що Роґерій міг знати його як іменування старійшин сільських громад волохів[78]. Навряд чи це так. Систематичні згадки волохів (поодиноких осіб) у межах Угорського королівства починаються з 1230-х рр. Але про осадження волохами певних територій у Трансильванії достеменні дані походять із пізніших часів. Найранішими є грамоти короля Андрія ІІІ 1292 та 1293 рр. (щоправда, в останній зроблено згадку про надане королем Ласло IV (1272–1290 рр.) право капітулу Белеграда тримати 60 волоських родин)[79]. Сама ж інституція князів фіксується у Трансильванії лише в перших десятиліттях XIV ст., а скільки-небудь масова колонізація на волоському праві, елементом якого була посада князів, ще пізніше — з другої половини XIV ст.[80].

Зрештою, з опису Роґерія дізнаємося, що князями були місцеві мадяри, як той, чиїм слугою став Роґерій: суто татарин у діях (Tartari in suis operibus effecti erant). Та й населення, яким порядкували князі, було мадярським.

Функції князів Роґерій описує як судові та господарські: вони управляли населенням, а також постачали монголам необхідні припаси (constituerunt caneseos, id est, balimos, qui iustitiam fecerent et eis equos, animalia, arma, exennia et vestimenta utilia procurarent)[81]. Справді, ці події мали місце під час жнив, і татари опікувалися тим, щоб нагромадити запаси сіна, соломи та інших припасів (quo facto cum essent tempora messium, fruges unanimiter collegerunt et eas ac stramina et fenum at alia ad horrea congregabant). Спостерігаючи за діяльністю поставлених монголами князів, Роґерій дійшов висновку, що все це було задумано з метою забезпечити монголам — серед спустошеної країни — ситу територію для майбутньої зимівлі. Як він дізнався пізніше, здогад був вірним: монголи залишили людей під умовою, що ті зберуть урожай і нагромадять запаси (nam populus vivere ad tempus dimiserant ad cautelam, ut in unum segetes congregarent et vindemiarent vineas)[82].

Галицький літописець сказав би: «ѡставили бо ихъ Татарове . да имъ ѡрють пшеницю и проса».

Отож у нашому розпорядженні — два повідомлення про організацію монголами підкореного населення для аграрного виробництва: одне коротке й дискусійне (ГВл), інше — докладне та несуперечливе (Роґерія). Обидві звістки абсолютно синхронні: відносяться до подій липня — вересня 1241 р. В обох повідомленнях ці зусилля стосуються доволі обширного, але компактного регіону, який лежить на шляху, що ним повертатиметься монгольське військо[83]. В обох випадках для контролю над населенням монголи встановлюють інститут князів. В обох випадках новий порядок передбачався як тимчасовий чи навіть «одноразовий»: на період жнив 1241 р., але в будь-якому разі не довше тривалості західного походу; із виходом монголів у степ будь-які звістки про князів та їхні території з джерел зникають. На тлі убогої документованості епохи шанси випадковості такої кількості збігів нікчемні.

Зрештою, ще з одного джерела ми знаємо, що саме такою й була нормальна практика монголів. Угорський домініканець брат Юліан, який 1236 та 1238 рр. здійснив дві експедиції на схід та одним з перших доставив на Захід звістки про монголів і їхні практики, стверджував на підставі здобутих ним відомостей, що під час походу татари в усіх завойованих країнах частину підкореного населення насильно залучають у військо; частину ж нездатних до війни селян (rusticos) вони залишають позаду для обробки землі на потреби армії. При тому такі люди надалі мусили називатися татарами (ut de cetero Tartari nuncupentur)[84] (пор. угорського князя, що «став татарином», а також «людей татарських» галицького літопису[85]).

Для нашої теми це означає, що «болохівські князі» та «Болохівська земля» були одним з «інфраструктурних проектів» у рамках західного походу монголів 1240–1241 рр. Зі свого вже багатого досвіду вони знали, якими будуть наслідки їхнього вторгнення[86]. Завданням проекту, отже, було створити серед країни, що підлягала руйнуванню, спустошенню й неминучому знелюдненню, острівець добробуту, з осадженим на землі населенням, яке під протекторатом монголів продукувало б і нагромаджувало припаси для війська в розрахунку на його зворотний шлях. Ми не знаємо, якою була доля трансильванських «болохівців» (Роґерій вирушив з армією і втратив з ними контакт). Але на Русі монголам не випало скористатися зі свого задуму: Данило Романович, або ж його печатник Кирило, зруйнували Болохівську землю ще до зворотного проходу монголів.

Джерело: http://www.medievist.org.ua/

Clip2net 171216203015

- Культурно-просвітницький центр "Спадщина Предків"

Використана література:

Грушевский М. Очерки истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV столетия. К., 1891,

Грушевський М. Хронологія подій Галицько-Волинського літопису. ЗНТШ. Т. 41. Львів, 1901, 30.

Дашкевич Н.П. Болоховская земля и ее значение в русской истории // Труды Третьего археологического съезда в России, бывшего в Киеве в августе 1874 года. К., 1878. Т. ІІ; і окремим виданням, із присвятою В.Б. Антоновичу.

Молчановский Н. Очерк известий о Подольской земле до 1434 г. К., 1885, 121–132.
Молчановский Н. Очерк известий о Подольскойземле до 1434 г., 125, прим. 1.
Раппопорт П.А. Города Болоховской земли // Краткие сообщения Института истории мате- риальной культуры. М., 1955, Вып. 57, 54–57; Терещук К.І. До питання про локалізацію Болохівської землі // Дослідження з слов’яно-руської археології. К., 1976, 164–172.
Якубовський В. Скарби Болохівської землі. Кам’янець-Подільський, 2003, 31–40. Див. також: Терський С.В. Археологія доби Галицько-Волинської держави. К., 2014, 91 (автор указує на існування в Болохівській землі 40 поселень, з них 15 — укріплені городища).
Терещук К.І. До питання про локалізацію Болохівської землі, 171.
Якубовський В. Скарби Болохівської землі, 33–34.

✉ Бажаєте отримувати нові статті на email? Підписатися на оновлення
AddThis Social Bookmark Button

Прокоментувати:

blog comments powered by Disqus