Субота
15 серп., 2020
      

Слов'яни напередодні утворення Київської Русі

Рейтинг 4.1 з 5. Голосів: 57

Східні літописні слов'яни

За літописами, напередодні утворення Київської Русі існувало більше 10 груп східнослов'янських племен: поляни, древляни, уличі, тиверці, дуліби, сіверяни, дреговичі, кривичі та інші.

Територія згадуваних літописами союзів племен дорівнювала кільком сучасним адміністративним областям і об'єднювала до десятка окремих громад, назви яких до нас, на жаль, не дійшли. В писемних пам'ятках збереглися відомості про подібні союзи і у західних слов'ян — лютичів і бодричів. Вони складалися з цілого ряду племен, кожне з яких мало свою назву (ретри, ругії, сілезяни, сорби, украни і т.д.). Але у цій статті мова піде саме про східних слов'ян.

Археологічні пам'ятки свідчать, що культура східних слов'ян майже не відрізнялася. Типовими для них були неукріплені поселення (за виключенням сіверян), невеликі напівземлянкові житла з дерев'яними стінами й печами, споруджуваними з каменю та глини, обряд трупоспалення (у слов'ян переважала кремація, хоча з часом почали застосовувати трупопокладання, тобто інгумація).

Разом з тим, пам'ятки східних слов'ян утворюють ряд локальних груп, кожна з яких має певні культурні особливості, що виявляються в деталях поховального обряду, кераміці тощо. У зв'язку з цим дослідниками визначено кілька територіальних варіантів східнослов'янської культури:

►для VI—VII ст.:

  • празький (або корчацький);
  • пеньківський;
  • колочинський.

►для VIII—IX ст.:

  • тип Луки Райковецької;
  • роменський.

Празько корчазька культура

Мапа розселення слов'ян

Поляни

Поля́ни (дав.рус. Полѧне) — східнослов'янське плем'я VI—IX ст., мешкали в Центральній Наддніпрянщині — на правому березі Дніпра, між р. Россю та Ірпенем.  За повідомленням "Повісті времяних літ", свою назву отримали від того, що "сиділи на полі", тобто проживали в голій, нелісистій місцевості. З полян могли походити легендарний київський князь Кий та його брати Щек і Хорив.
 
У результаті вивчення літописних даних та археологічних матеріалів дослідники дійшли висновку, що територія полян включала землі між Десною та Россю, з містами Києвом, Черніговом, Переяславом, Роднем. Союз склався в часи черняхівської культури. Поляни витримали боротьбу з готами та у VI ст. значно розширились за рахунок східних племен лісостепової зони. Так союз переріз у перше "докиївське" об'єднання під назвою Куявія, яке межувало з іншими об'єднаннями східних слов'ян. 
 

Куявія на карті Ідрісі
Куявія на мапі арабського географа аль Ідрісі. Повна версія>>

Основою господарства київських полян було землеробство із застосуванням рала та плуга. Розвинутими були також скотарство, разом з високорозвиненим ремісництвом, пасічництвом, рибальством, полюванням.
 
Вигідне розташування на перехресті торговельних шляхів сприяло швидкому економічно-культурному розквіту. Згодом Куявія була увійшла в склад Київської Русі, очоленої РюриковичамиОстанній раз поляни згадуються в літописі під 944 роком, вони стали ядром великої давньоруської держави та майбутніх українців. 
 
Останній раз згадуються в літописах під 944 роком. 
 

ПоляниПоляни, реконструкція Зінаїди Васіної

Як виглядали поляни

 

Варто також зазначити, що київські поляни не мають нічого спільного з сучасними поляками. Східні поляни і поляни західні - різні племена. Останні відомі в літописах як "ляхи" (пращури поляків). Хоча, якщо узагальнити, то швидше за все усі вони походять від одного індоєвропейського предка. "Повість минулих літ" про це повідомляє так:

По довгих же часах сіли слов’яни по Дунаєві, де єсть нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов’ян розійшлися вони по Землі і прозвалися іменами своїми,— [од того], де сіли, на котрому місці. Ті, що, прийшовши, сіли по ріці на ймення Морава, і прозвалися моравами, а другі чехами назвалися. А се — ті самі слов’яни: білі хорвати, серби і хорутани. Коли ж волохи найшли на слов’ян на дунайських, і осіли між них, і чинили їм насильство, то слов’яни ті, прийшовши, сіли на Віслі і прозвалися ляхами. А від тих ляхів [пішли одні, що] прозвалися полянами, другі ляхи [прозвалися] лютичами, інші — мазовшанами, ще інші — поморянами.

Так само й ті ж слов’яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші — деревлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Прип’яттю і Двіною і назвалися дреговичами; а інші сіли на Двіні і назвалися полочанами — од річки, яка впадає в Двіну і має назву Полота; од сеї [річки] вони прозвалися полочанами. Слов’яни ж, [що] сіли довкола озера Ільменя, прозвалися своїм іменем — [словенами]; і зробили вони город, і назвали його Новгородом. А другі ж сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами.

За гіпотезою Омеляна Пріцака, підтриманою Валентиною Петрашенко, справжньою назвою племен, що мешкали навколо сучасного Києва, міг бути етнонім лендзяни, згаданий Костянтином Багрянородним поруч із уличами і древлянами, у той час як інші дослідники ототожнюють лендзян з лучанами або ж волинянами.

Древляни

Древляни (Древлѧне) - східнослов'янське плем'я, проживали на північний захід від Києва. Цій групі племен належали літописні міста: Іскоростень, Вручій (Овруч), Микгород (Радомишль) тощо. Територія древлян охоплювала майже все українське Полісся: на півночі землі древлян доходили до р. Прип'яті, на півдні — до річок Здвижу і Тетерева, на сході — до р. Дніпра, на заході — до межиріччя Случ й Горині. За повідомленнями Констянтина Багрянородного на півдні їх землі межували з печенігами.

Свою назву отримали за особливістю місцевості, в якій проживали - "а друзии Древлѧне зане сѣдоша в лѣсѣ" (Лаврентієвський літопис). "ПВЛ" про них згадує так:

Поляни, що жили особно, як ото ми сказали, були з роду слов’янського і назвалися полянами, а деревляни теж [пішли] від слов’ян і назвалися древлянами. 

В історію древляни увійшли як доволі непокорне, вільнодумне язичницьке плем'я. Київські князі кілька разів намагалися підкорити собі древлян. Першим це зробив Олег Віщий. Друга спроба була у князя Ігоря, але вона стала невдалою - древляни його четвертували, що викликало велике обурення, муки і ненависть у його дружини княгині Ольги.

bruni-smert-kniazia-igoraК.Бруні - смерть князя Ігоря.

Згодом вона помстилась, вщент спаливши Іскоростень, а Древлянське князівмство було ліквідоване. Через певний час про древлян згадки в літописах зникають. Детальніше помсту княгині можете прочитати в статті: Княгиня Ольга: кривава леді чи свята?

З древлян походив князь Мал. Древляни займалися землеробством, скотарством і ремеслами (залізоплавильним, виготовленням з овруцького шиферу пряслиць тощо). Вчені відносять плем'я древлян до Луки-Райковецької археологічної культури.

Древляни разом з полянами повністю увійшли у формування українського етносу.

Дуліби (бужани і волиняни)

Дуліби, дудліби (давньорус. Дулѣби) — одне із великих племен умовно східних слов'ян (оскільки теж саме плем'я існувало серед умовно західних слов'ян), входили у Антський союз, згадуваних у давньоруських літописах та у творах арабського історика Аль Масуді. Дуліби відомі також під назвою бужани та волиняни. У XI ст. увійшли до складу Київської Русі.

Дуліби

Згідно за літописами, жили вздовж річки Буг: «бужане зане сідоша по Бугу, после же велыняне», «дулебы живяху по Бугу, где ныне велыняне». Згаданий Буг — це Західний Буг, оскільки на ньому згодом виникли міста Бузьк і Володимир-Волинський, назви яких пов'язані з назвами літописних племен бужан і волинян. Більшість дослідників визнає існування на території Волині великого дулібо-волинського союзу племен. Згодом частина їх відпала від союзу і перемістилася на захід, де і стала відома як західні (чеські) дуліби.

Plemiona wschodniosłowiańskie

При імператорі Візантії Іраклієві (610–641 рр.) плем'я дулібів зазнало нищівної поразки від обрів (аварів). В «Повісті минулих літ» оповідається про те, як авари знущалися в дикий спосіб над тихими мешканцями лісів, навіть до возів своїх запрягали дулібівських жінок:

си же Обри воеваху на Словѣнѣхъ и примучиша Дулѣбы, сущая Словѣны, и насилье творяху женамъ Дулѣбьскимъ: аще поѣхати будяше Обърину, не дадяше впрячи коня, ни вола, но веляше въпрячи 3 ли, 4 ли, 5 ли женъ въ телѣгу и повести Обърѣна; тако мучаху Дулѣбы. Быша бо Обърѣ тѣломъ велици и умомъ горди, и Богъ потреби я, помроша вси, и не остася ни единъ Объринъ; есть притъча на Руси и до сего дне: погибоша аки Обрѣ

Велике розселення словян

До дулібів відносять пам'ятники Луки-Райковецької культури та більш ранні Празько-Корчацькі пам'ятники.

Уличі

Уличі (дав.-рус. "Оуличи", "угличи", "ульци") — східнослов'янське плем'я, що заселяло у 6-9 ст. пониззя Дніпра від р. Росі до Чорного моря. Розташовані на південно-східній околиці слов'янських земель, уличі безпосередньо межували з великим масивом алано-булгарських племен, що, імовірно, зумовлювало міжетнічні зв'яки. Значним ремісничо-торговим центром уличів було Пастирське городище, розташоване в басейні р. Тясмину. Власне, у матеріалах Пастирського городища, в яких простежуються риси і слов'янської і кочівницької культури, знайшли відображення взаємовпливи обох культур.
 

Пастирське городищеПа́стирське городи́ще — городище площею близько 25 га із шарами скіфського (VII–III століття до н. е.) та ранньосередньовічного (остання чверть VII — середина VIII століття) часу, розташоване по обох берегах річки Сухий Ташлик поблизу села Пастирське в Смілянському районі Черкаської області.

Столицею уличів було місто Пересечень. На думку академіка Бориса Рибакова, Пересечень розташовувався в південній течії Дніпра. Інші вважають, що історія міста Пересечень пов'язана з селом Пересечино в Бессарабії. Пересечень був завойований руським воєводою Свенельдом, який майже три роки здобував це місто.

Останній раз в літописах згадуються під 970 роком.

Побутує версія, що уличі взяли участь у формування українського субетносу гуцулиВчений ономаст Олексій Стрижак та вчений мовознавець Броніслав Кобилянський стверджували, що самоназва гуцулів походить від старовинного племені уличів: уличі>улучі> улуці>уцули>гуцули.

Існує також гіпотеза, що уличі частково разом з тиверцями переселилися на Волгу, де ймовірно дали початок чуваській культурі, орнаменти та вбрання якої дуже нагадують карпатські.

Тиверці

Інша, сусідня група слов'янських племен - тиверці, за Лаврентіївським літописом, жили, як і уличі, «по Дністру, присідяху к Дунаеви... оли до моря». У Тверському літописі 863 р. є відомість про боротьбу київських князів Аскольда та Діра з тиверцями, а у 885 р. князь Олег «мав рать з тиверцями й улучами». Тиверці брали участь у походах на Царгород князя Олега (907 р.) й Ігоря (944 р.) як їхні союзники. У середині X століття увійшли до складу Київської держави.

У X — XII століттях під натиском печенігів і половців, тиверці з уличами посунулися на північ, де змішалися з сусідніми племенами часів Київської Русі.

У XII — XIII століттях землі тиверців входили до складу Галицького князівства. Нащадки тиверців увійшли до складу українського народу як буковинці (жителі Буковини).

Тиверці

Білі хорвати

Білі хорвати - східнослов'янське плем'я, що проживали у верхів'ях ріки Вісла, на Дунаю та ріці Морава, а також на околицях Карпат, на території Галичини (Прикарпаття, сучасна Західна Україна). Вважають, що хорвати ділилися на - білих (захід), чорних (схід) і червоних (південь). Усі ці сторони на думку деяких дослідників позначали сторони світу. 

Етнонім "білі хорвати" вперше згадується Костянтином Багрянородним:

…хорвати, що нині живуть в краях Далмації, походять від нехрещених хорватів, що називалися «білими», які мешкають по той бік Туркії угрів, поблизу Франкії германців, і межують зі слов'янами - нехрещеними сербами… Велика Хорватія, звана «Білою» залишається нехрещеною до цього дня, як і сусідні з нею серби..

"Літопис Руський" подає наступну інформацію:

По довгих же часах сіли слов'яни по Дунаєві, де є нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов'ян розійшлися вони по Землі і прозвалися іменами своїми,— [од того], де сіли, на котрому місці. Ті, що, прийшовши, сіли по ріці на ймення Морава, і прозвалися моравами, а другі чехами назвалися. А се — ті самі слов'яни: білі хорвати, серби і хорутани. Коли ж волохи найшли на слов'ян на дунайських, і осіли між них, і чинили їм насильство, то слов'яни ті, прийшовши, сіли на Віслі і прозвалися ляхами. А від тих ляхів [пішли одні, що] прозвалися полянами, другі ляхи [прозвалися] лютичами, інші — мазовшанами, ще інші — поморянами.

Походження білих хорватів дискусійне. Проте, більшість дослідників схиляються до їх сарматського походження.

Білі хорватиСарматський вершник у плащі з "хорватською шахівницею", Пазирикський курган, войлок (300 BC)

В Україні білі хорвати увійшли в історію заснувавши легендарний слов'янський мегаполіс Стільсько (350 га), який був військово-релігійним, а також торгово-економічним центром Білої Хорватії.

Під тиском Київської Русі союз білих хорватів розпався. Частина асимілювалася й прийняла участь в етногенезі галичан та карпатських русинів, інша частина подалася на Захід, де заснували державу Хорватія.

Мапа Білої хорватії

Сіверяни

Сіверя́ни (давньорус. сѣверѧне) — союз східнослов'янських племен, які проживали в басейні річки Десни та над течіями річок Сейму, Сули, Псла і Ворскли. Локалізовані на лівому березі Дніпра в нинішній Чернігівщині, Сумщині й Полтавщині, Брянщині та Курщині. На правому березі Десни вони мешкали до річки Снов, а далі вже були землі радимичів. Головні міста сіверян: Чернігів, Новгород-Сіверський, Брянськ, Стародуб, Глухів, Путивль, Курськ, Рильськ, Любеч, Переяслав. З заходу сіверяни межували з полянами і дреговичами, з півночі з радимичами, кривичами і в'ятичами, на півдні з уличами.

Мапа словяни: кривичі, ільмени, вятичі, радимичі

Походження сіверян одне з найзагадковіших. Побутує думка, що вони є нащадками алан, а їх етнонім означає - "чорний". На відміну від інших слов'ян, у сіверян були поширені укріплені городища. Ця необхідність диктувалася постійною загрозою нападу кочовиків з південного сходу. Антропологічно сіверяни теж відрізнялися - у них були тонкі кості та вузький череп. Є думка, що вони відносились до середземноморського понтійського типу.

У джерелах XVI—XVII ст. в басейні р. Сейму згадується етнографічна група севрюків, яких дехто вважає безпосередніми нащадками сіверян. 

Археологи вирізняють кургани сіверян за спіралевидними скроневими кільцями. Разом з тим, вони багато в чому нагадують поховання Правобережжя Дніпра (простота костюму, півтораобертові перстеневі кільця). Археологічним відповідником сіверян є волинцівська та особливо роменська археологічні культури лісостепового Лівобережжя Дніпра VIII-ХІІ ст.

Сіверяни

Антропологічна реконструкція сіверян

Вятичі

В'ятичі (дав.-рус. вѧтичи) — союз східнослов'янських племен, які проживали у верхній та середній течії річки Оки та в низині річки Москви у VII—XIII століттях. Сусідами в'ятичів на заході були кривичі та радимичі, на південному заході — сіверяни; на півночі - угро-фінські племена "меря" та балти "голядь"; на північному сході межували з муромою та мещерою, на сході — з мордвою.

За даними "ПВЛ", в'ятичі пішли від одного з братів-ляхів - В'ятка:

Полѧномъ же жиоущемъ ѡсобѣ . ӕкоже рекохомъ . суще ѡ рода Словѣньска . и нарекошасѧ Полѧне . а Древѧнѧ же ѿ Словѣнъ же . и нарекошасѧ Древлѧне . Радимичи бо и Вѧтичи ѿ Лѧховъ . бѧста бо . в҃ . брата в Лѧсѣх . Радимъ . а другому Вѧтко и пришедъша . сѣдоста Радимъ на Съжю . [и] Б прозв[а]шасѧ З Радимичи . а Вѧтъко сѣде съ родомъ своимъ по Ѡцѣ . ѿ негоже прозвашасѧ Вѧтичи . иже бѧху в мирѣ Полѧне . и Деревлѧне . [и] Б Сѣверъ и Радимичь . и Вѧтичи . и Хрвате

Археологічні пам'ятки представлені Ромено-Борщівською культурою:

slavyane-na-karte

Етнонім "в'ятичі" імовірно походить від індоєвропейського кореня *ven-t «мокрий, вологий» або ж праслав'ягського *Vęt- «великий», подібно до: венеди (венети), вандали. Були дуже окремішнім, відособленим від інших племенами. Київським князям доводилось не раз їх завойовувати. Дуже важко прийняли вятичі християнство. Подейкують, у них було ціле повстання волхвів. В XII столітті ними був убитий християнський месіонер Кукша Печерський. І тільки у XV століття вятичі повністю були християнізовані.

В джерелах арабських мандрівників згадується країна Вантит. Перс Гардізі писав про неї так: «І на крайніх межах слов'янських є Мадіна, звана Вантит (Вабніт)». Арабське слово «Мадіна» могло означати і місто, і територію, і всю округу. У «Худуд Аль-Алам» говориться, що деякі з жителів першого міста на сході (країни слов'ян) схожі на русів.

Звідси йшла дорога в Хазарію, до волзьких булгар, і тільки пізніше, в XI столітті, відбулися походи Володимира Мономаха. Вантит згадується в текстах скандинавського літописця і збирача саг Сноррі Стурлусона.

Вятичі

Вятичі

Вятичі як вони виглядали

Радимичі

Радимичі — східнослов'янський союз племен, що жили між р. Дніпром і р.Сожжю. Нині південно-східна Білорусь. У літописах згадуються, що вони "пришедъша седоста Радимъ" і як ті, що "з роду ляхів, котрі прийшли та оселилися тут, та платять данину русі".

Земля радимичів звалась «Радунія» («Радосин»), тобто "рай, благе місце". Головні міста — Гомель, Чечерськ, Кричів, Попорськ, Рогачів.

Згідно Руського літопису в середині 9 століття радимичі сплачували данину хозарам. До Київської Русі їх приєднав князь Олег у 885 році, а остаточно — князь Володимир Святославич 984 року. Кілька разів спробували вийти з-під влади київських князів, однак їх війська були розбиті.

Радимичі займалося мисливством, пасічництвом, скотарством та підсічним хліборобством. 

Відомі археологічні пам'ятки радимичів: численні курганні могильники з трупоспаленнями (IX–X ст.) та трупопокладаннями (XI–XII ст.)

Останній раз у літописах згадуються під 1164 роком. 

Cхідні слов'яни на карті

Дреговичі

Дреговичі - давнє східнослов'янське плем'я, проживали на Правобережжі Дніпра, між Прип'яттю і Західною Двіною. Як повідомляє літопи: «А друзии сідоша межю Припятью и Двиною і нарекошася дреговичи». 

Назва племені пов'язана зі словами "дрягва", "дригва" - болото, яка вказувала на характер місцевості, де проживали дреговичі - Прип'ятські болота.

Найбільшими містами дреговичів були Турів (столиця), Мозир, Клецьк, Слуцьк. Недалеко від Турова знаходився град Хіл, який мав культовим релігійним центром. Землі дреговичів входили до Турово-Пінського та Полоцького князівств Київської Русі.

Радимичі разом з кривичами, дреговичами, ятвягами утворили білоруський народ. Також, дреговичів вважають предками поліщуків українців.

Радимичі

Кривичі

Кривичі - союз східнослов'янських племен, які населяли верхів'я Дніпра, Західної Двіни і Волги: «Кривичи, иже сідять на верхъ Волги, и на верхъ Двины и на верхъ Дніпра» (ПВЛ). Ці племена утворювали три великі союзи псковських, смоленських і полоцьких кривичів. Головні центри: Смоленськ, Полоцьк, Ізборськ

Назва «кривичі» різними дослідниками пояснюється по-різному. За однією з версій, назва походить від імені жерця Криве. Подейкують, його так назвали через його по-чудернацьки вигнутий ритуальний посох. За іншими версіями - етнонім пішов від слова «кревні» (близькі по крові) або ж від кривої, горбистої місцевості, де вони проживали.

Антропологічно, кривичі були високого зросту, доліхокефали з вузьким обличчям та виступаючим хвилястим носом, мали окреслене підборіддя - загалом нордичного типу.

Останній племінний князь кривичів Рогволод був убитий у 980 році князем Володимиром Великим, який примусово взяв в дружини його доньку. В літописах кривичі згадуються до 1162 року. 

Кривичі увійшли в основу сучасних литовців, білорусів та частково українців.

Кривичі

1329733032 5e49

Кривичи
Кривичи реконструкция
1329733032 6c03

Ільменські (новгородські) словени

Ільмени складали найпівнічнішу групу східнослов'янських племен. В літописах зазначається місце їх проживання: «Словени же сідоша около езера Илмери и празвашася своимъ имянемь». Етимологія назви озера має кілька версій. За першою, має фінську кореневу основу lma-järvi і трактується як "небесне озеро" або "верхнє озеро". Інша спростовує цю версію, приводячи пов'язуючи "ільмень" з грецьким словом "лиман". І нарешті третя версія стверджує, що ільмень походить від слова "іл" та суфікса "-мень".

Озеро Ільмень
Озеро Ільмень

На землях ільменських слов'ян наприкінці І тисячоліття н. е. виникли такі торгово-економічні центри як Новгород та Стара Ладога. Дослідники допускають участь північно-західних слов'янських племен балтійського Помор'я у заселенні землі ільменських слов'ян. Власне, тут початково й осіли Рюриковичі.

Мапа новгородських словян

Ільменські словяни

Автор: Віталій Крашенінін

- Культурно-історичний портал "Спадщина Предків"

Список використаної літератури:

  1. Літопис руський (Іпатський список)
  2. Новгородський перший літопис
  3. Лаврентіївський літопис
  4. Литовсько-білоруські літописи
  5. Михайло Грушевський. Історія України-Руси в десяти томах
  6. Усі твори Констянтина Багрянородного

Не забудьте поділитись статею у соцмережах та вподобати нашу сторінку:


Теги:     літописи      київська русь      племена      культура

завантаження...
blog comments powered by Disqus

Опитування

Якого Ви віросповідання?
 

завантаження...