♦ Українські Карпати » 
Мольфарів колись було чимало в Карпатах, особливо на Буковині. Серед них були надзвичайно сильні, які були готові оздоровити людину, наділити її усіма багатствами, а могли й накликати біду, позбавити долі. Одним з таких був Тарадута - наймогутнішіший та найлегендарніший мольфар в історії. Родом з Буковини. Жив у XIX столітті. Його боялися і поважали, знахарі вважали Тарадуту найголовнішим чаклуном в Карпатських горах. Він міг з води зробити молоко. Саме з його образу Михайло Коцюбинський змалював свого персонажа - мольфара Юру, одного із дійових героїв книги "Тіні Забутих Предків".
Як розповідав мольфар Нечай, одного разу йшли лісоруби в горах, 4 дні йшли пішки з роботи додому, голодні були і змучені, сіли на пасовисько. І там він їм явився.
Вони кажуть: "Такі ми голодні, ледь волочимося, хотіли би попоїсти, але харчі закінчилися".
Тарадута тоді витягає з ременя кинжал (градовий ніж), затикає його в смереку і говорить:
"Знімайте капелюхи, підкладайте під смереку - буде молоко текти свіже".
Ті знімають капелюхи, то одному в головник натекло молоко, то другому натекло, то третьому. І так до шістьох стало молока. Відтак, сьомому молока не стало. Тарадута тоді дивиться на другу кичеру гори й говорить:
"Є там худоба. Якщо це ялівник - то з смереки зараз потече кров, а не молоко. А якщо дійний товар - то молоко зараз потече. Поки що не підкладайте нічого."
Він затикнув свій кинжал у другу смереку, а зі смереки потекла кров. Тоді каже: "Тут ялівник, тут молока немає".
Один з лісорубів каже: "Вуєчку, навчіть мене такої сили, аби я так міг!".
Тарадута відповів:
"Синку, цього не можна навчити - це природнє. А по-друге, гріх би мав великий. Бо за це треба платити душею..."
З книги Громовиці Бердник "Знаки карпатської магії" дізнаємося іншу історію про мольфара Тарадуту.
Одного ґазди захворіла корова: й молока мало дає, і риче весь час, і їсти не хоче. А без корови гуцульській сім’ї сутужно. Отже, як настав вечір, дістала ґаздиня зміїне линовище, звила його в кільце, підвісила до сволоку на своїй волосині. Поворожила. І справді, показало линовище, що корову зчередувала відьма.
Що робити?
Узяв господар хлібину та курку в мішок, та й пішов на край села, де самотньо жив Тарадута. Казали люди: був він великим знахарем і моцним чаклуном, знався і з янголами, і з бісами. Міг той мольфар і щастя людині прикликати велике, і негоду відігнати, й нечистого духа заклясти, аби вірно служив та допомагав багатство примножувати.
Прийшов ґазда до мольфара, розповів про своє лихо. Вислухав його чародійник. Розпалив люльку, — покурив, подумав. А потім промовив:
А «Твоє щастя, що нині переддень Благовіщення, якраз зручний час. Я прийду, полікую твою корову. А тобі розповім, що маєш зробити, щоб більше такого не було. Але за те маєш віддати мені двох овець».
Погодився той ґазда, і тоді Тарадута сказав:
«Візьми полотняний мішок, всип туди солі, піди І завтра до схід сонця в ліс. Знайди мурашник, розгреби його трохи, поклади туди сіль, і загорни, і не обертаючись іди додому. А як прийде святий Юрій, то теж устань до схід ^ г сонця, поклади в полотняний мішок стільки ж цукру, як було солі, піди до мурашника, витягни сіль, а цукор залиш біля мурашника і не обертаючись іди додому. Давай ту сіль потроху корові в їжу, і жодна відьма не зможе відібрати в неї молоко...»
Так сказав Тарадута, а потім надягнув крисаню, підперезався чересом, узяв торбу з якимось начинням та й пішов із ґаздою до нього додому. Вивів корову з хліва, облив її водою з пляшечки, а потім розмішав борошно у воді. Додав туди дрібку солі та голівку часнику зі своєї тайстри, долив якоїсь темної рідини з пляшечки, щось пошептав, похрестив корову ножем і сказав таку примову:
«Вийшов червоний чоловік із червоного моря,
напас червону зорину на червоній паші,
здоїв червону зорину в червону дійницю,
процідив червоне молоко в червоні ґелетки,
зібрав червону сметану і сколотив
У червоне масло, поніс до червоного міста
на червоний ярмарок продавати.
Прийшли люди, купували-торгували, нічого не чули, не знали.
Так аби за ту святушку, зорину чередійники аби не чули, не знали,
аби щезли-пропали, так як дим щезає-пропадає, ніхто не знає, гди си діває...»
Так примовив, попрощався і сказав ґазді на прощання: «Після Юрія жду тебе». Та й пішов домів.
Ґазда зробив усе, що казав йому мольфар, — і корова перестала хворіти, молока додалося в неї. Господарі раді, та ось треба йти розплачуватися з чародійником, а жінка й каже: «Та що він там зробив — пошептав щось та водою корову напоїв. Досить йому й однієї вівці». Так вони поговорили та й полягали спати. А вранці встала жінка, пішла корів доїти — а їх нема в хліві! Вона туди-сюди — нема. Коли чує, десь нагорі корова мукає. Глянула — корова з телицею на горищі хліва, де сіно зимою зберігається. Голови повистромлювали у віконце і ричуть. А місця там так мало, що й людина ледь-ледь поміститься. Жінка в крик: що за лихо?! Коли хтось кахикає за ворітьми. Вона дивиться — стоїть Тарадута і посмішкується. Ґаздиня в крик: «То ти зробив?» А він: «Ти ж не захотіла віддячитися, як слід, то тепер маєш». Чоловік теж із хати вибіг. Почали вони вдвох .і із жінкою просити мольфара, щоб зглянувся на них, а вже вони спокутують свою провину перед ним. «Добре, — відказав Тарадута. — Ідіть у хату й не виходьте, поки не покличу». І вже щось бурмоче собі під ніс. І Закінчив шептати, махнув рукою, покликав ґаздів надвір. Вийшли вони, дивляться — а їхні корови вже в стійлі.
Звідтоді ґазда всім наказував, абись не лаялися з мольфаром...
© Портал SPADOK.ORG.UA
