Понеділок
18 січ., 2021
      
завантаження...

Параска Горицвіт - Побут та традиції Гуцульщини (1987)

Рейтинг 5.0 з 5. Голосів: 1

Параска Горицвіт - звичаї та побут Гуцульщини

Пропонуємо вашій увазі унікальну фольклорно-етнографічну працю гуцульської письменниці і мисткині Параски-Плитки Горицвіт - "Побут та традиції Гуцульщини" (1987). Праця написана автентичною гуцульською говіркою та подається в оригіналі.

Розділ перший

Єк лишень зачєласи Пилипівка, тай такє порядно й зазимувало, аж так, шо на давані прометати пинно було зиму коло оденків... аби маржина зарань-вечір на царинці їла. Таже, тота дрібнота, шо називаєси трина на царинках лишєєси, а в тій трині богато є насіня трав’єного, яке такє на царинці лишєєси. Тай навесні у земню уростає. Та вже такі трави густенні ростут, шо єк косарі косє в літі, то аж у плечьох їм чємері лускают – ни лишень у попереці. А, єк шшє полєже цися митрова житнівка, тай шшє єк кєртичька перериє земницу, то вже ручьков ни прокнетси навіть ниєкіж-будь косар?

Мусит на одному місци поступакувати, та кружілувати доків ни обкосит тоти кєртовини, з єкєх уже й грєдку на царинці роби, тай ни журиси, шо тобі ґаздо ни стане глини?

Отож, Пилипівні вечіри, то вже були дуже зручні на прєдінє, кожній дівці та молодицям з бабками... Таже, тоти вечіри найдовші, є часу и напрєстиси, тай навідпочіватиси. Шшє й досвіта прокорнєтиси, тай раненько окутати маржину, навіть, ишшє дес. на боці, у зимарьках. То вже було найгірше в западній зимі, чябовсати дівкам дес.-то у верьхє ит тій худобині. Нираз и сорочка в полах коржем стане, єк парасоля, таже, роздуєси замерзла сорочка від бродавиц по великій зимі.

Але, то все мусіло си робити, и тимуй, шо ґаздівка цего вимагала, тай інакше й ни покажеси дівка перед парубками, шо вже вна є трімна. Ни захромає ніоден, єкшо мавби охоту посватати... Тай, у купі ґаздувати у мирі, из трімницев иршєнов.

У Пилипівні вечіри, чєлідь исходиласи в одну хату, де обширнішше, тай де ґазди кунтетні та прилипачькі до гостий вечірничьних. Таже, тото прєдуні, тай шшє й погоцашувати можут, єкшо посходєси й парубкє нипричькома, таже, кортит видіти трімноту дівочю у прєдіню? Бо, за пилипівков такє й наступ’є мнісниці. А то вже чєс віддавків, та женьби. Бо у говінє велике, нидай того Боже Св’єтий, аби гоцаші розносилися по цілому селі у вівках, тай у півках.

За таку невскічь, то вже була би свара від ксьондза у Церкви, в Неділю шшє й ни одну – на наказаню на всий народ иршєний, и нитутескєй? У Різдв’єні св’єта, коли все село, и старе й мале приходит у Церкву.

А приходє, бо то на Різдво то вже таке файне відбуваєси коло церкви, шо лиш Боже С’єтий! Таже, колідники так файно плєшут из барточьками у руках повішше голови тими барточьками підносє, та виблискуют на сонци...

Тай, у цих приплєсьох, так файно колідуют, шо аж ниможеш наслухатиси тих колідий. Ой, файно тото на Різдво Боже коло церкви. То, вже, кортит кожного повидіти колідників – кількома зібраними партіями, тай, по всєкому колідованє послухати.

Таже, тоти коліди искладают прості и неписьменні ґазди. Так собі, из своєї тєми. На кожний рік по новій коліді искладают, аби люде фалили, шо кожний рік ни однако колідуют, и коло церкви, тай по хатах.

По хатах, де вже запрошуют у гостину на пару годин... Бо, то ни в одну хату запрошуют? Треба добре маштерєтиси, аби до Св’єтого Василіє зудалати обійти ціле село з колєдов? Бо, то, тогди, фалє колідників, шо порєдні, ни задрімані...

Єкшо над Василіє, 14 січня, розплєсуютси. А, єкшо ходє аж дов Ардана... (Йордана, 19 січня), то, вже таких колідників ни дуже вельб’є. Кажут: „Ади, доходили, єк коминарі!” Бо, то, направду, дуже утружені, и від данців, тай від студени й недосипу. Таже, хата від хати у горах ни блиско? Треба обколесувати тоти хітарі з верха на верх, та по обочях, з усєкіми стримтурами. Бо, ни всі левіри приступ мают, такєй, єк Царина та Зарічє, або в Лузі, ци на Березові тай Ґрашпарівка з Маскалівков?

Таже, вигопати дес серед ночі у заметільох, тай шшє й чєсом у вітрах, дес дов Николая Штефанового... тай, до Пульчюкових... то вже й груде заднютси від задухє. Нираз у ріг потруб’є, даючі знати, шо Колідникє в дорозі, туда, де ждут, бо просили.

А, шшє, нираз оттим потрублюванєм у ріг, одна партія зачєпит другу – дес на Зарічю, або у Маскалівці... або, навіть, дес у потоках Шпитеївскєх, туда в Прислопах... та, єк зачьнут одни других перетрублювати, то вже жди, коли котрий здатси?

А, мороз тисне по-свому, аж иниєм укриє сардаки колідницкі, доків стоє на одному місци, тай низдаютси у трубліню, тій партії, шо також ни даєтси на переютеху. А на вусах у старших ґаздів, уже й совплики від пари подихуваня звисом опустєси у долину. Шо вже й целенькают, так, єк колокільчєкє на кінцких хомутах, єк торкне в тєгловий дишіль. Ой, великий тото устанчь в тих колідниках участувати. Таже, тоти гроші, шо назберают від ґаздий... то все йде на церковні видатки. Подают гроші у Церковну Скарбоньку.

А колідникови – чєсть від Бога, шо потрудивси задля Церкви Христової. Таже, ксьондз буде на казаню виказувати, котра партія колідницка кілько гроший заколєдувала? Тай, буде за цес труд Повінчьованє огослєти на всу церкву, тай, на всий народ. Аби всі в мирности прожили, тай шшє дочікали других св’єт Різдв’єних, аби в колідникє зібралися ґазди тай ґаздівські сини. З тим, шоби звичяй пошшінувати, тай церкву ни опустити від грошя. Бо церква має завше великі видатки для держави. Так, то кожний ксьондз на народ кричіть таку об’єснимість, аби люде знали, шо кожда грошина має свій рахунок у Церковній Скарбоні. Адже, рік великий? Витрясе кожду зашепетину.

Та, покишо наспіє тото колідницкє ходінь по тих зазимлених доріжках, з верха на верх, а з тим куда вже прийдетси! То трохи побавимося на вечірници попрідици, дуже заховано, крітко, бо тото Пилипівка – ни до співаниц.

На попрєдухє гуртові, чєлідь исходилиси майже кожний вечір в іншу хату. Єк ни у Гребенарюкових на Ґруни... то у Євдохи Нуцевої над Калинівскєм потоком. Або, у Штефана Андрійцевого, тогди, єк Штефан дес туда у Бистрици буває, на роботі? Таже, в зимі завше ’го кликали ґазди на колінку дошьок... У хаті в теплоті, то було дуже зручна робота. Хоть най єкий мороз ріпанит, або й зима з вітром фуфелит, то ни пошкодит, бо робота ни під голим небом.

Так отже на цес раз зийшлиси до Гребенарюкових на Ґрунь. Бо там широко,тай усі дуже охочі, навіть до казок, та шімбалок усєких. Навіть, т парубкє, ни лиш дівкє... таже, в хаті було чєлідно. Ишшє 5 дітвий ни віддружені... то такє 7-ро в хаті було на кожний вечір своєї родини. Так, шо кортіло ни пусто до Гребенарюкових повечірничіти кожній з своїм навитичьним та запетелькованим кужелем.

Отож, вибралися на тоту вечірницу Штефаниха Анна з дівчєти... з Васютов тай з Парасков. З тими уговорцями, шо Васюта буде прєсти помаленьку... Один кужіль з Штефанихов, мамов своєв. А Параска буде ґніт підтягати шкаберьков у каганци-лоїнику, аби ни гасло світло,єкшо застине лій, тогди, єк вистине в хаті.

До Штефанихи з дівчєти, шшє до плюсували Федорина Параска тай Парулючка Анна иршєна. Таже, прийшла з кужелем аж попід стелину в взачюбастеним. А прийшла до Штефанихи на посид, єк и вдень нираз приходила...

Бо, каже, я негодна так богато упрєсти дома, єк у чюжего. Бо то дома лише шо сєду під кужіль, а Михайло, єк ни до одної роботи, то до другої...

Иди, Анно, поможи, задержи, та принеси й віднеси... таке всяке найдетси, шо лиш див’юси на цес кужіль?..

Шо, єкого смих затикала у лавичьну дирку... такого й витягаю, аби ни лишєвси на ніч у дирці... таже, у ночі дні Божі прєдут. Дес. тото давно повісторили, шо навіть, чюли єк дрицькало у веретеннім оберті. Тай єкус молодицу Середа Божя шпенем веретінним уколола в долоню таки до криви. Парулючька єк уздріла всіх домашних у Штефанихє шо у зборі, бо вже сардаки натєгали. Тай Штефаниха Федорину пислала слухати на дворі, ци ни чюти коло стайні Петра Юлиного? Таже, з хатов лишитси... доків вернемоси від Гребенарюкових.

-- Ий, солодкі... Куда ви? Може, и я пишла би з вами, єкшо на прєденицу?

Штефаниха ни відгеткувала Парулючьку, а такє єла заохочувати. Каже: „Лиш, кобесте йшли... то, ни делеко... На Ґрунь, до Гребенарюкових... Хочімо дівкам віддати, бо у нас вже пару вечірів вечірничіли?”

„Ий, та де ни піду?” -- сказала Парулючька...

Тай, таки лиш єла стягати кужіль моренний из кужівки, єкого так и уплішила кіском під сардак, аж такє в пазуху. Бо, каже: „Доків витєгнемоси идгорі, цими заметицями... то намочю ’го, шо й прєсти буде гляба? А я такби вже хотіла збутиси прєдіня... Таже, є цего, та є... а рукє одні... бо Калина на симбилях, а Параска гірше у верху... тай прєсти моє нима кому – кожда за себе. А Михайло у плетіню сидит – рукавиці плете усім у Штефанового Миколая.

Доків Парулючька повісторила свої ниув’єзє домашні... за тот чєс, усі домашні в Штефанихи були вже готові на вихід до Гребенарюкових, на вечірницу попрєдушну. Також таке робили з кужелями, єк Парулючька... позтєгали из кужівок, тай позапихали в пазухє, аби нипомочіли їх...

Лишень шо позаховували кужелі, тай, єли у вікно глипати, де Федорина діласи? Таже, на дворі – цекон, може, змерзла, тай ид хаті попрєла? Федорина иршєна, єк лиш учюла, шо коло стайні у Юлі гримнуло, тай банькою дзвинькнуло по порогови... тай шкєкнуло!

То вже такє й крикнула из підсіня, де стоєла, єк на варті... „А, то ти там, Петре?!”

Так, то був Петро... Єкєй уже покутав маржину, тай, ховав ключ під підвалину... до раня, бо, вже, навіть, и двері замок. На допитуванє Федориної, сміючіси сказав: „Шшє трохи грійси!.. Я прийду, єк місіць зайде.” Федорина трохє помпувала, шо таку поперечьну відповідь дістала, тай такє відбритила аляром Петрови:” Нагрієшся й ти... доків засвитає?” Тай, такє пошмирила у хату, бо, направду порядно намерзлася за тот чєс, шо на ґалєрії стоєла, шшє й ни дуже улудинена?

Єк лиш Штефаниха дізналася, шо Федорина без бефелю увійшла в хату, то таки сама дунула на ґалєрію, аби ни пропустити Петра? Таже, може, у Суху ит хаті пити! Ніч місічна... можна у світ пити... ни лиш у Суху? Петро вже ближивси на поперечьну доріжку, тай такє направду справивси ит хаті в Суху. Тут же на просьбу Штефанихє, єку кликав „вуйнов”, ни відказав, тай такє повернув у хату,аби заночував. Таже, єк вже просє, аби лишивси з хатов, то най буде й таке... Сказав усім... тай обдив’євси на припічок, таже, під комином завше любив спати... А шшє цеї ночі, коли мороз лускає у суфітах... то, вже ніде такого спаня вигідного ни могло бути, єк на припічку під комином. Наколи Штефаниха обвістила Петрови доцотно куда йдут усі, на вечірницу попрєсти... то Петро, жертом сміючіси у бзиничьку кріз зуби, відповів: „А, про мене... й на цілу ніч идіт. Добре, шо є шо їсти в хаті, тай під коменом тепло.

То вже було вигідно, шо був свій домарь. На єкого бізівно хату лишили. Тай пишли гуртом на вечіркованицу – на Ґрунь до Гребенарів.

Розділ другий

За вечірничьниками, єкі уже повироювалиси из домашних хорім поза поріг... тут же й двері гопнулиси, так остро, шо єкби був ключ у замку, то напевно вилетів би на поміст, та єливец у ригли, якби легко посувавси... то, сам би засунувси у скобу на замиканицу двер. Хто низнав би того прогону від двер протів двер... то міг би помпувати на таку виріду сердитого лусканя дверми. Подумали би, ади, єк зрадувалиси й стіни та двері хоромніні, з цего, шо домашні, хоть трохи оступилися из хати. Аби була ни поквапила Федорина из своїми зап’єтками то могла їх розостугвити у дверех. По всему, лишень сказала: „Та, міні сеговечіра годит бо до чього смих намерзлася на ґалєрії... ждучі на Петрово целеньканє банькою у пороги... до того, ледь-шо ни збулася зап’єтків у постолах. Агі! На цисі двері, єк люто гопают, єк з канони.” Домашні тут же успокоїли Федорину тим, шо інакше ни годно бути из тими дверми... доків Стефан ни зийде из горішшів... Таже, у спіжєх шош потужит у цих дверех, шо бірше ними рипонитси.

Чєлідь, єк вже наближиласи ид потокови, по через єкєй треба було переходити в сокотицях, аби ни упасти... Таже, леду було, гай-гай! Бо, морози так дули воду, шо здавалося одними ледами без завалениц можна було опертиси аж коло Петрихє, чьовганом. Але, єк ни сокотилися того фовзання, то так єни увилили того паданя обі Параски. И Федорина, тай Штефанишина.

Так собі бабахнулиси в запутаницьох на підпирачькі кужівки, шо лишень посунулиси на нижне курбало в єкому полочют завше пряжі, єк з кітла тєгнут у виварьох. Та лишень шєстє мали, на замерзле курбало, а мали искупатиси у Пилипівку, так, єк у Петрівку. Передні єк учюли такий пивхканец по леду, то вже єли казати: „Ого! Потів ваше... двома менше. А ми казали, розп’єлюйте очі... Ать! вибилисте поклони?” Чєлідь піджертовували одна від другої, бой цисі шо дочовгали до прєжевого курбала, також сміє лиси, та казали: „Ой, ловіт вітра в поли. Витко, шо ми грішні, а ви ні... бо ви перейшли у мирности, а на нас измололоси. Але, шо там казати? Молоді, так єк спарені, нидовго чіповгаючі, тай були вже на березі під вільхами. Тай, здогонили передних, шо також недуже делеко відійшли итгорі, бо зима таки скрізь була у коліно. Чєлідь велика чябовсали напереді. То вже Федорина нивідпрічєласи від того передництва, бо була ни з тих малих. А, такє файна поставна була дівка! Єк бувало зберетси у гуцульську новеньку фантину у С’єто, ци в Неділю... єк иде до церкви, то така штічьна Гуцулка, шо аж ни надивишси. Бо, шшє и на лици мала з обох боків по ємці. То вже єк усміхнетси, здавалося душу подає кождий раз – на пригісний розділ. Бо и бесіду мала таку облесну. Шо кортіло єй слухати. До цего хибувало трохє білішшего лиця... бо, через тото темне лице, нираз дручілиси посмішливі парубки:”ціґан”... та „ґрібан”, бо то дєдя її називавси, окєк, Ґрібанюк?

Идучі уверх, чєлідь моцувалиси в ходу, бо підбечьовували потрохє кужівкє. Єкі стискали жменями, аби ни по випорскували з рук, таже, могли посунутиси ад дес. у бердо, бо зима такє порядно узасереніла. Єк вже підійшли толоков Марусікового Миколая ит горі, то єли фовзикатиси потрохи у струмени. Тай, тогди Штефаниха з Парулючьков здогадалися підківок. Таже, легенькі чілідинскі „жєбкє” на штири зуби... лишилися дома, дес. там у пічці, коло дров... таже, розмерзали шальки, бо несучі воду, обливкали...
У балачках про пітківкє, так ниназдогадь підтєглиси ит горі, шо й ни повірили самі собі, шо то вже у воротах під смеречєм. Та тогди вже повірили, єк Федорина брьовхнуласи из заворітницев д земни. Бо, хтос зробив звід... ни досунули заворітницу у закладну дирьку у слупі, коло смереки... так усі подумали? Бо знали, шо Гребенарюкові парубкє любили піджертувати. Таже, Дмитро нираз приєднувавси до гурту дітворєчего у Живний Четвер, коли від досвітків діти на кукуци ходили. То вже клєкав опередь тих, шо стоєли на порозі хоромніному, держєчі у руках решето просівальне... наповнене кукуцами... тай, шшє збоку усунений кошелик одновушкий з писанками... Бо, то, єк дуже знакомі, сусіцкі діти приходили, або фамілійні... то давали їм писаночки.

Отож, и Дмитро у приклєках жертом містивси мижи дітвор за писанков, або за кукуцом. Тай шшє й нипротів бувби и цапиків вироблених из сира. Але, за цими прибагами треба було йти аж у Тарночькє, до Романкових, тай до Милатчюкових. Та, секрет Дмитрової клєканиці розсекречювавси днинов, тай делеко йти за кукуцами й писанками ни приходилоси... бо и у досвітках подригав, аби ни обсипали водов з великої цінівки... або, аби ни сказали: „Иди-ко урубай дров, кукуцарю.” Таже, таке доручінє давали великім парубчакам. А дівкам, також, таким, шо вже ни пасувало ходити за кукуцами... виносили надвір єкес старе дрантє, тай иглу з нитков... кажучі до дівочьок: „Та вам уже латати дрантє, а ни за кукуцами ходити.” То, вже, нираз, допроважєло до сліз кукуцарниц...

Розділ третій

Єк лиш поперелазили усі вечірничьниці почерез нирозкладені нафертик ворота, то шшє постоїли пару мінут на копанчіні, від єкої уже й хата близенько Гребенарюкових. Таже, шшє обтрісали Федорину Параску від зими, бо, єк бехнуласи из тов воринов-заворітнов ид земни... то трохи посунуласи у зиму. Обтрісаючі сардак, каже Федорина: „Таке добре оббехкайте, ни лиш зиму з мене, але шшє й мене обтешіт моцно, аби знала єк тото вошьканитиси по вечірах.

Бо то нима своїй хати, ні у хаті лавиці з диркав... аби втеплі попрєла собі у вечєріх... Таже, шшє лакома й Чюфриччіна Василина надійти из кужелем тай Калинка Кузикова... а, єк шшє євитси Иван Сліпончюків, та Харінчюк... то вже сміху н обберемоси. Та, то вже де Йван Сліпончюків є, то нитреба й кіна за гроші сказали чєлідь, тай допитували у Федориної, ци ни дуже убилася? Та вже... каже Федорина, єкбих шшє обслутиласи то вже відей бих цису заворітницу натри кавалки потерла... аби вже нікого ни дурила тим, шо ліз на ворота бізівно. Та нічьо... тихо сказала, я їм цисе низасп’ю... У літі єк буде трава над дорішков під хатов нахилом... я нав’єжу сильця такі, шо мут також ноги путати тай брьохкатиси куда котре? Або, єк мут у хату ити, то на кочєргу у дверех, єк покладу велику цінівку води, то обмиютси тов водов від голови до ніг. Ає, -- каже Штефаниха, -- Хтос знав, шо Федорина буде п’єлцанитиси на ворота цегл вечіра?..” Чєлідь сміє лиси нарешті з усего, бо то було в моді усе, то шо відбувалося на кождому кроці. Парулючька до підходу д брамі опередь хатній у Гребенарів... шшє сказала Федориній: „А я тобі казала вдолині, скєгай кужіль з кужівки, тай пліши у пазуху...таже, падалабес, єк на подушку, ни казалабес, Коби знатє де упадеш, то й соломки би підстелила.” З цим піджертом, так и всунулиси кріз двері брамнєні... шо дуже маленько відтворєлиси, тимуй, шо заміть из зими ни пускала двері, бірше, єк на півмитра від порога.

Єк лишень євиласи чєлідь опередь сходий ґалєрних, то вже хоть и були всі двері пообзамикувані хоромнєні... то аментом завирциґанилиси у дверех домашні, бо пирга була ни дрімна, а кємлива... то вже так завархолила зіпаном, шо аж ланц гризла у сіпаницях на вечірничьних опередь порога. Шо оббивали ноги, то дряпаком, шо був припертий до підсіня коло сходий, а то й рукавицями своїми попехкували по дзьобатих постолах, тай вишиваних сукняних капцях. Таже, зима понаплішуваласи аж у штуци плетені.

Прихожим були вже двері хоромнєні и розімкнені, тай таки на встежінь отворені. Таже див’їчіси у вікна Анна з Євдохов аментом пизнали усіх на опередхатю, шо оббивали зиму з ніг. То вже й ни пусто скочили у хороми на розмиканицу дверий. Дівкє, єк лишень отворили хоромнєні двері на встежінь, у сміхотицях так і пошлюсували у хату, навіть, ні з ким ни говоривши, бо надворі було студено, а стоєти на порозі босяком, гей ни з медом було? Таже, молоде крихке, футко зачіхає на шмирдавку.

Дівчітник у хату, а Гребенарюків тут же євивси на порозі, тай у запривітицях На добрий вечір! Єв запрошувати усіх в хату, таже раді були, шо вечірничіти ни будут самі домашні? Прихожі одна за другов шлюсували у хороми. Таже першя Штефаниха йшла, знакомішшя... кужівками поторкували у поміст, єк підпирачькєми палицями. А до кужівок и замерзлими постолами так коцкали у поміст єк клетчіками. То вже хто би лишень слухав, а ни видів людий у постолах, подумав би, шо у чобітках потрьопкуют. Ой, зима та мороз по-своєму скубут.

Так сказати, то вже можна було непомилково. Єк вже переступили поріг ни лишешо хоромніний... але й хатіний... то вже тут посипалося привітаниц и Слава Йсу Хресту! И Добрий вечір! Єк триєте, та днуєте! Так шо на всіх у домашності було на шо відповідати. Завархолили усіма, єк гуси та качькє на ставку. А по всіх привитаницях, затихли, лишень Гребенарюкового Н. було чюти, та Гребенарючьку Василину, єкі припрошували прихожих, аби сідали та розбералиси з феледжя, таже най будут єк дома!

Розділ четвертий

Чєлідь довго ни осижуваласи, а такє єли змітувати из себе верьхне лудинє, тай складати на задну лавицу поза побічьницу Лушка дерев’єного. Лишень у кожушинах лишилися. Та у фустках... бо молодицям ни штимує простоволосо сидіти, навіть, и в своїй хаті... аби сяка-така фустина, а най буде на голові! Бо то шшє казали шо на простоволоссю може шош ничєсте підвіяти... Того вже молодиці дуже стереглися бо боєлиси аби в один гай таш голу ни скіпа нила.

По розбиранєчю из вехного лудінєчя, єли кудовчіти кужелі таже так уплескалиси в тих пазушничях, шо мусіли розпетековувати тай перевивати наново. Все то діїлоси аментом, бо чєлідь чувала робота в руках ниниґіла а сама за себе говорила, тай тим футерувала тоти трімні рукє шо ніколи ни знали пустувати. Бо у зимі прєдіня ни обберутси... А на весні коло тих городів у глинах порпотє з городником та з сапов... а вліті з греблями та з косами а восени гребут и ни своїми силами аби зима ни захопила, єк без боришкє та мучиці тай без поліна дрива у дроворубі. Таже зима усі зашепетини находит тай витрісає.

Єк вже полагодили кужелі так шо вже можна було прєсти тогди єли виберати місця по лавицьох, де би приміститиси на попрєдушні. Таже, тих дирок у лавицьох було тай було... И на задній лавиці, тай на передній, протів кожного викна... Вистарчіло и прихожим прєхам, тай домашним. Бо Гребенарючка прєла на стілци опередь печі, бо любила и плечі попигріти, тай ватріним вуглом ни делеко сігати, тогди , єк закурювала собі бакунтівачьку-люльку. Таже, тото було в моді загутатиси старому. Кажут, шо то легше си думає. Дівкє домашні примістилися прєсти на скрини великій у запічку. У стільчику була дирка, єка пригодилася під кужівку. То вже аби чєс нидармотратити, прєли один кужіль Штефаниха из Васютов... доків Васюта ни задрімала? Бо, то любила завше из вечіра спати... нираз у голоснавах тоту вечерю їла дома. Бо хихотіла продрюхуватиси из смачного сна. Сон був ліпший від вечєрі. Параска Штефанишина ишла на вечірницу, лишень, з тими думками бірше, шо буде на опецку каганец куздрити... таже, гніт лоєм обистиває, тай ни хочє у застиленицях файно горіти. А до цеї служби, то вже буде дуже охочьо та уважно слухати тих казок, та шімбалкових загадок... таже, тото інтересно, відків тото у людий беретси? На цес раз того каганця на опецьку ни було... бо над столом тота лямпа увикрентована на всі бокє... шо звисала на трьох раменних лантухах, аж від стелини... тай пишниласи на всу хату круглим ломбером єк колачєм из білої мукє... так файно світила, шо вимогли надивитися усі... таже, тото було дивне, бо такого світла мало де було тогди? Лямпі-нафтєници помогала шшє і ватра палюханиця світити на пів хати, аж такє дов вікна опередь поличного.

Покишо Гребенарючька лиш потрохє усишкувала на стільци під кужелем... бо, дуже ватра и пекла, тай вуглем трісканичьним, аж у потилицу замітувала. Так, шо Гребенарючька нимала права опередь печі засижуватиси. А, єк вже вуглє трісне на поміст, то так вже дівкє зазирали, та приговорькували на Имнє. Чоловік тай жінка. Єк загасне на чьоловіці, то чоловік прийде на вечірницу... а, єк загасне на жінці, то жінка прийде... То вже єк пирга зазіпанит и на кота нипричькома! То лиш у викно глипичіли з тими бесідами: „Ану, пизнаваймо, ци чьоловік, ци жінка? Таже, вуглє гасло? Смієлиси до хлехоту, бо то лиш вуглє гасло, а, гостий нових -- дастБіг... Одни пилували вуглє на помості... а инчі то вже шімбалкували єк лиш уміли? И про золоте телє, шо ричє за лісом та прелісом?.. И про кєшкє шо ревут на пеньку? И про штири братчікє шо в один корч стрілєют? И про маленьке чорненьке поземни скачє? И про тото шо в хаті є, тай каже: „Світай Боже, друге каже: ни дай, Боже, трете каже: а міні однако, єк у днину, так у ночі?

Помижи цисі шімбалавки чєлідь по такому прішневи напрєли, шо заледве обертали у пушках... тай з тим, то вже й по пів кужеля испрєли. По кілька разів перепетечювали, бо гія було утискати аби файне волокно тєглоси.

Чєлідь прєла, а мушшіне у хатчині лоскотіли шош своє... топоришшя набивали у сокєри, аби була сарсама робочя збрійна. Але чєс від часу такє входили и мижи чєлідь... хоть посміхотворити?.. Таже, усі знакомі, сусіде, знают одни одних... аби водов бриснути на котрус прєху, тай то зачіпаниця... або під кужелем запалити дзиґарок тітіневий... а то вже на сухо ни виходит... але, то могла бути така підпалениця ни при старини... а дес у инчий хаті?.. аби ни зара донеслося мамі, тай дєдеви? Тай, такі позбитканиці могли робити Федориній Парасці – Сліпончюкові, Михайло, найгірший був збиточник на всіх повечіркованицях.

Коли вже чєлідь єла собов помиксувати, бо зціпило мижи плечима... то вже й відчювали шо трохє би си відпочіло... ни інакше, єк ишло би си ’т хакі помали? Каже Парулючька, та я вже маю чім пофалитиси дома, шо й пужок лишивси на кужівці... тай, почінок теньгецкєй... дома у вік-вікенний ни напрєла би отакєй прішень? Ий, добре йти на вечірниці... бо собі пилуєш одну роботу. Тогди й Штефаниха відозваласи: А то й моє таке... бо єк треба вдарити довбнев у кузни, а нима кому з мушшін... то вже біжи, Анно! И то мечі усу роботу свою... а д’ довбни біжи. Бо все жде! Або єк сокєри точіти, то лиш думай з ким тай єк? Бо и кутанє жде, тай сокирам ни жданє до ночі? То вже ловимося за корби тоцильні з отсими дівчінишями. Я в однім боці, а вни дві в другім боці, тай точімо. Бо з Стефаном жерту й відпрічєниц нима. Чєлідь котили кожда свої терпіжі, тай тим спокої лиси, шо все з ласки Божеї переходит, тай шшє житє Бог продовжує доків даєси? А єк уже буде надальше... то, ни наші жури... Закім гошім тото шо маємо... хоть гірьке, та квасне, тай то ни вічьне... Ой, правда, правда... Анночько. Сказала чєлідь. Тай єли зазиратиу вікна, єк то там надворі? Таже чєс пізний, уже делі перші завліги ближіси... бо й когути під пічьов верешенєси.

Розділ п'єтий

Тай їжак уже з-під печі єв показуватися, бо витко шо вже привиспавси? Тай у фоскотаници трьопкав у потемку під скринею, бо відей зціпило ’го від лежня в клубочку... так, єк цису чєлідь зціпило у плечьох від прєдіня, бо сидень на одному місци цілий вечір...

Надворі, єк звикло у зимову пору, то зимков терюсило, тай вітром чєс від часу так кужелило, шо аж уґалєрію під замітало. То вже чєлідь, єк уздріли такі кумельги, то лиш собі сказали:”Ого, баби... ни рипайтеси и на крок надвір... бо там таке си заводит, шо позамітає усіх у дорозі. Конечно, шо й прослідків нієкіх нима? Єла казати Штефаниха... Ий, тихо, Анночько, сказала Паролючька, та я вже думала ит хаті йти поверьхє... ни коло вас... А ви кажете, ни рипайтеси, баби!

Чєлідь, то страхаласи, а, то розражєласи, то сим, то тим... аби ни обночьовуватиси в чужій хаті... Таже, ступень ид своїм хатам?

Доків чєлідь у бесідьох виберали ходову дорогу... ит хаті... За тот чєс домашні прилагодилися из вечєрев. Дівкє повносили из хатчини повні дві мисці пошиваничьні печеної за гранев боришкє чорної тай манчівкє...

Тай, Гребенарючька пораїлася коло печі из боршем голим... Таже, Пилипівна?.. нима встиду шо боршь без солонини... Доків дівкє накладали мискє-череп’їнкє на стів... за тот чєс чєлідь вечірничьна усі вже стоєли на гаптак у хаті. Тай, лиш єли одна від другої казати: „А щезлибисте! Єк сте знинападу пережєхли нас... А шо сталося? Єв допитувати Гребенарюків? Та низнаємо, ци коточя, а ци пирги у вікна так дряпужі? Шо пекня би їм... Каже Штефаниха... Тай Парулючьку єла допитувати: а, ци й ви торгнулиси?

Лишень дівчєнишя малі Васюта з Парасков ни верглиси, бо єк тото котика веречіси? Таже, знали шо у вуйка (таже, так кликали Гребенарюка, єк ріднину... бо то були там чємні дівкє, Анна та Євдоха... шо кожний вечір майже исходили вдолину нанічь... єк дєді ни було дома... дес туда, в горішшях?

Тай, шшє й, нираз, помагали у роботі, копати та сапати, і т. д. А, найдорошше було дівчатам цисе, шо дівкє нираз помогали крутити тоцило, тогди, єк сокєри точів дєдя. Бо, то була тяжка крутениця корбами, єкі обкручували вкругову тоцило на єкому зверхє
держєлоси соркєру ни без притисканиці оламком, на єкому зверьхє присідав дєдя, аби притиснути тоту сокєру, шо шшє в обухів продирь була засунена палиця в довжину топоришшя, єка також помогала дотискати сокєру до тоцила, на єкому обточюваласи сокєра до вибілениці, тай на жіло остріне. Отаку вагу повинні були обкрутити дві точінниці цими двома корбами, шо за них держєлиси руками. Ой, ни легке тото було кручінє... але, шо можут сказати дівчєтка, єкі на дєдевім испенті шшє жиют? Таже, до роботи треба завучюватиси, тай привикати из малих? Аби ни нарікали, шо великі та низдалі ні до чього...)

... таже, знали, шо у вуйка є такий кіт величьозенний – Грицьо... баткатий, чорне з білим... тай шшє такий дуже вусатий, а до цего китиця на шиї висіла из ниток... Таже, тото Євдоха єк вишивала вуставкє то з обрізків заполочьових таку кєтицу придумала великому Грицьови. Дівчата дуже хотіли зблиска видіти того котика, шшє й попестити... тай підоймили аби зміріли, ци то на вагу такий кіт Грицьо, єк їх Грицьо-голубасик?..
по через чєс Котика упустили в хату. Єкєй був у зимі єк у фустині білій.

На цес раз котик єк лиш оповівси на поріг хаті ний... то й довго ни засижувавси, бо лиш єк обмірів очима чужий народ у хаті, то вже й зничяївси чюжих, тай борше скочів у кут, а з кута під каглу, а там уже й позакоменом. Лишень потрєсавси від зими тай від задоволення шо вже у теплі, лиш зарорав ніби на зміну прєхам. Ишшє, навіть, у кужівку кольоворотку. На цес раз котика ни підоймали й випестили.

Бо тут відбувавси инчий гелембіз. Таже мушшіне из хатчини по випорскали на двір по через задні двері... тай аж у Осік до Юрчішиного Петра упрєли, навіть ни казавше нічьо домашним? Це Михайло з Юрком пишов...

А Дмитра лишили у хатчині аби ковтав ниназдогадь доків ни поприходь з Осіка... Таже, баритиси нимали чього. А чього цисе пишлоси туда? Таже, Пилипівка... Колідники збераютси, парубків кортит у колідникє...

А Юрчішин Петро вибирцує. То вже й роги трубленні взєли провірити, та попасувати у головного колідника.

Гелембіз був тимуй, бо єк євилиси з Осіка парубкє... то такє бревіте зайшли у ґалєрію домашну, й єк лиш розглипіли у викно, шо тілької чєліди в хаті чюжеї? То ни інакше єк у роги затрубити, аби знали шо незадовго шшє й на колідникє треба прийти суда, а ни лишень попрєсти на вечірничьку?

Пару опадів затрубили у вікно, здавалося й склінкє задриглиси, тай у хаті в полици горшєта зарули з талєрцями суміш... а чєлідь изнов у витрішканах забилися у вікна. Таже, єк из неба трублінє упало?..

Гадают, та хто вже хочє разом з нами голого боршю тай печеної боришкє їсти? Трублінникє довго на дворі ни застоювали, бо метюха в потилицу лізла, тай на ночівлю просилася бревіте. Хоть хотє, хоть, ні...

Єк увійшли в хату... то вже нинаказаниц було, ни лиш про тото, шо були в Осіці... в Юрчішиних... але, навіть, Михайло розповісторив, яке гостили на Федусівках у вуйка Йвана... Таже, слухаймо про цисі гици:

Єк лишень порозбералиси из феледжя, обліпленого зимами. Тай, єк позмітували из ніг замерзлу обув, то, вже, періш, містилиси на припічку, бо кортіло обигрітиси. Таже, хоть и парубкє... але мороз такє дав джьоса, шо й в окріп би лєгали?..

Розділ шестий

Отож, на повісторю про гици на Федусівках, то зпричінили чєлідь вечірничьна. Таже, Міхайлови приліп’ювали тоти гици. Бо, то шош чюли, але недуже єсно. Так, шо звисало на Михайлі!..

Каже Штефаниха: „Ти вже, Михайлику, такє уродивси до того нічькованя тай до того пужіня... а, скажи нам, най чюємо від тебе самого, шо то було на Федусівках, шо всі кріз вікна вилазили з хати?

Ий, дайте ми покі... то лиш на мині мололося. А я й за макове зернє ни виден нічьо. Трохє сми від дєді низ орудував... бо з серця на мнє наскочів, каже, ти збиточнику, й там наґоїв. Шо світ истурєвси. Ледь шо без духу ни лишилася чєлідь того вечіра? Ой, було...слухайте, шо було. На цису розповіданицу чєлідь була дуже охочя послухати тай домашні були раді, шо то чюжі чюти мут про все цисе здоєне, але ни Михайлом.

Отож, чюймо й ми:

Михайло Гребенарюків сидів на припічку у куті, облокотивси на підкаглє лівов руков, а ногами то корчів то виправ’єв по причівкови... бо грань у печі такє моцно єтриласи, так шо ни лиш гріло від грани... але й пекло.

Чєлідь уже всі сиділи за столом, шелескотіли в лушпині печеної боришкє... тай лишками сягали у мискє... за тим голим Пилипівшним бореєм. Шо то вже дуже смакував... ци то ни тимуй шо у чужій хаті, тай у мисках пошиваницьох?

А, може, тимуй шо усі в гурті харчували? Отож, Слава Богу шо все було по нутру.

Лиш Михайло ни сідав до вечєрі, бо єк видко тоти повістярі так заохотили, шо й їсти ни тгло, бо вже рад був, шо з себе иструтит винність нивинну опередь людьми, єкі повірє, тай заступ’єси тогди, єк хтос буде лихе говорити про парубка. Єкєй й шпеника нічьо ниви ден за тоту жєханицу на Федусівках у тот вечір, коли гадали шо нипевне на поду гелембізує у потемках?

А був тото Дмитро Ілинин, иршєник-невкрітник, єкєй закравси из вечіра у хороми доків шшє були й двері незамкнені... тай и в хаті не народно було. Хто би там придумав шо Дмитро збиточник на поду верх хати испрєчітси у куті... а єк опизнитси у ночі коло дванадцятої години, сяде собі бізівно у сани... тай буде вовтузитися по стелині над хатов у якій будут сидіти зібрані гості зувезде?.. Тай, жєхє ґлиґати. Ой, ґлиґали... так, шо й низнали дівчітник у котрі двері давати драла? Так, шо й вікна ни обминули... Бо жєсник так на поду гаркотів и в санях тай у данцьох тропаком, а єк свисне то вже волос дубарем ставав. Ой, а єк закукуріджіт на всі ирти? То вже інакше ни скажете, шо наближиласи північ, а в дванадцятій годині, то вже всяка нечисть озиваєси. А, так, єк хата пустков була... то, вже єго хата?

Хто вже ни знав то й ни здогадавбиси у віках шо то є за біда-нивидимка на поду? Таже, шшє й реготитси єк кінь в ирзаници? Гості шелефостом від стола до лавиці, та д полицям... Уже кікалиби, та в хороми страшно євитиси? Таже, стелини нима... може нипевник скочіти на плечі, та розчімерити копитами з дряпучіми папірками, тай и фостом задушити? Таже, біда старшя від світа? Гадайси!

Аж нарадилиси класти в печі ватру. Може, цин и щезне від диму? Таже, кагла отвірна у піт димит.

Єк лиш наклали ватру, тут же Параска Федусева засунула ринку трилабисту у ватру, таже повна ринка сметани на бануш гостем... Ой, нитрудник єк хлєпнув того диму їдкого... то шшє гірше розґараздувавси! Таже, єкос досяг каглєнку тай єв каглу затикати!? А, тогди вже гості диму хляпали, бо й поломінь з ватри сягала поза комен у хату. Ой, то вже був нивитримок! Але єк у хороми євитиси, єк там варко из поду? То вже змислили, каглєнку трутити кочєргов такє з хати у каглу, шулеґаючі напором.

Єк лиш брьохнулася ид земни протруєна каглєнка, отогди вже й ватра потєгласи разом из димнєчім у каглу. Тай у хаті трохє провидніло. Таже, так начіс надимило, шо здавалося то ни хата, але колиба де дим золичіт до слоз...

Пару мінут усе було тихо. Ніби то й ни було біди в хоромах? Параска крунцувала ринков на ватрі, таже кортіло вже бануж круте жити. Аж моци би ни мав... єк помоцувавси? Та, єк ни нахилити опередь кагли, тай єк мав у жмени чіп дерев’єний, шо найшов ’го дес там, у потемках. Тай єк шпурит тим чьопом просто у каглу хоромнєну. А з кагли тот чіп у покотиці так и змів собов нимало сажі, тай з усим брьохнувси у тоту ринку из сметанов.

Ото вже був бануж? Сметана розбрискаласи из ринки аж по челюстях, тай по присковій ватрі... єка тут же запішкотіла, тай єла потахати від мокрости сметанної. Таже, так єк від крапель води.

Ба нужі вже кінчєлиси варити, бо чіп тай сажя усему порєда. Тай жерт кінчєвси... усі розлетілися, єк липове клинє. А коли в хаті стало порожно... отогди вже й заданцований Дмитро Линин, лишень блюканом испустивси по драбині, тай, драланом, кріз задні двері – у хлів, а з хліва – на двір, бо вже й сам напудивси тої пустки, шо кругом панувало разом з пужіном Дмитром... На той вечір єк відбуваласи пужениця, то нидай Боже, аби були стрітили цегл щеґу без рогів... то вже так би був зорудував, и від дівчєтника, шов ідей би був заказував и десятому... аби таке ни робив? По через чєс... у йкєйс чєс, єк вже забули всі про тот жєх вечоровий... дізналися хто то їхав саньми на поду? Тай, хто свискав, тай каглєнку хт в каглу запихав? А, напослідку, хто сметану з сажев измішєв у ринці-трилабици?

Але, Дмитрик-иршєник з того собі нічьо ни робив... бо то вже минулося... тай, всі живі й здорові...

Переказував, шо Дмитра най ни зачіпают... тай напасть най ни кладут. Треба було ймити. Дай Боже жертувати, а ни хорувати. То ни тілько того буде, доків буде житя? Так, шо з великого грому, мало дошшів було.

Так, шо страхів, єкшо наїлися, то замість ба нужу... Ой, наїлися, наїлися... але, єк вже побридали на Михайла Гребенарюкового, то зроду би таке ни подумав, шо найдетси иршєник другий – ни Михайло, а Дмитро?

Чєлідь из тими сміхами так файно нахарчювалиси и тої боришкє-печениці... шо у попелі загріток удержувала... тай того боршю голого, шо кваснинов обзивавси... И низувиділи, єк вже шкряботіли по днах мисок?

Тай, у кунтетности, єли вже облизувати лишки. Тай обтерати долонями ирти. Аби файно виглядати. Єк лиш попоїли... тут же повилазили з-за стола, тай поперехрешшювалиси оперед Образів великих з подєков за вечерю, и Богу С’єтому з небес, тай Ґаздам... Аби діждали тай у гаразді си мали, шо смачну вечєру зварили, тай запросили на попоїд усіх.

Доків чєлідь молилиси опередь Образів великих, шо висіли на скіні мижи вікни. За тот чєс Гребенарюків у розсувному столі, розшукав книжечку, дуже стареньку, бо вже краї такі були, шо трямки стірчєли. Лишень середина говорила про имнє тої книжечькє. А був тото „Колідник”. Отож, єк лишень розгорнувГребенарюків цису книжечку поштряману, то вже й натєг на очі окалярі, шо вже нимали гачків позавухових... але, замість них звисали товсті нитки, єкі обвихали вуха, тай держєли скельця, шо від потрєсу могли й випасти из ободків. То, вже, єк витерав великими пальцями, єк забуженими, шо дуже вже жовтілиси коричьневичьно від баґі люлечьної. Таже, потанов’єв тими пальціма ладункє у люльці... аби тітінь ни випадав з люльки, єк курилоси. Отож, витерав спітневицу з окаляр акуратно, аби ни зачіпити твердими нігтями шкелка до вибризу.

Єк вже чєлідь помолиласи... Тогди, домашні ишшє єли просити хоть пів годинкє посидіти, таже, Пилипівка... У такєй чєс ни гріх и поколідувати? Сказав Гребенарюків. Ану-ко, чєлідце, шшє засувайтеси за Стів на одну-дві колєді, абих у С’єта Різдв’єні легше заколядували. Гребенарюків так заохотив усіх до колідованя, шо всі ни сідали, а таки плішилися поза стів. Параска з Васютов Штефанишині... Анні та Євдосі ледь-шо ни на плечьох сиділи? Колінцями так и шпраювалиси у попереки. А на душі, то вже так було охочьо, шо лиш, Боже?.. Бо то всі будут колідувати. То вже буде про шо розповісторити й Клямовим дітві... бо їх жеж тут нима? Тай, у Нуцевої Євдохє... таже, там люб’є колідувати? Бо на С’єтий вечір, то вже и по гостех ходили смих усі... тай колідували так файно-файнецко, шо пари ни було? Хоть то й колідничькє малі, нисогірше колідували? Таже, Строфи нового Ивана – Василь, шо ’го Гуцулом називают у школі... Та єк приходив из своєв компанією колідничьків... то так пишно колідували, шо мало в якій хаті було так, аби в хату ни запросили из-під стіни? Аби шшє у хаті колідували. Тай аби надивитися зблиска на тоту Вертепу... шо таков файнов шопков обкручюваласи окріг бучька-паличькі, шо держєлт єй у руках один з хлопців.

Таже, в шопці шшє й свічка світила, тай витко було на образочьку Св’єту Родину усу... Навіть, шшє й з худобою шо в стаєнці була, тій, де Ісус народивси... Тай пастушки з дарами було витко під яселками, в єкєх лежав Спаситель. А Звіздар з небес, то така Велика та єсна освічувала стаєнку, та усіх у стаєнці. Шо аж кортіло на все тото зазирати, и великим... ни лишень малим дітві... Ой, славне тото було, славне!..

А, єк файно колідували хлопці? Таже, Йван Строфинів, то також у Церковному хорі, єк бувало читає Апостола з дєківскої книги, то так розно, та з приспівом, шо бувало ни наслухаєшся? А єк заколідуют одноголосно на хорах у Різдво Строфинів, Петрик, Єкушуків

Иван, дєк Василь, та Никола, Юсько Шевців, Тонько та Васильчинів, то вже чюєш їх передівство. А ототу величьну коліду, шо єк до Престола С’єті приступили, та взєли книги золотії... рано вранці на Різдво... Йой, єк пишно колідували, так, якби у самому Небі ангельські хори, аж переливавси голос мунівами. Ой, хто вже слухав цисе колідованє на хорах, то ниодно сказало потихо: „А прости біг вам, абесте діждали колідувати ишшє й нарік, рік від року, так, єк сегороку. Торжествували тоти Хори Церковні таки достойно, кріз усі С’єта Різдв’єні. Тай народ усий, бо достойно колідували!

Розділ семий

А тож... чєлідь, роб’їчі волю Гребенарюковому з тими благосними колідами... так єк уміли своїми несмілими голосами підтягали за проводирем своїм, шо також тим пальцем грубошкірим проводив по лінійках надрукованої коліди „Бог Предвічний”. Але, тото друкованє лишень розумів читати окєк лиш Гребенарюків? Тай Явдоха Нуцева уміла таке читати, бо то були букви старовіцкі Церковні.

У народі тото письмо ни було на повсякдень ослужне. Ксьондзи тай дике добре розбералиси у тих друкованицях, бо вни вчілиси на тот розбір. Таже, служби Божі єковос прав’є у Церкві Св’єтій?

Коліда „Бог Предвічний” так файно колідуваласи, хоть то й ни були хто-знає єкі співакє церковні? На хорах Бог знає ци були зроду-роденного, окрім малих шудрий, Васюти тай Параски Штефанишиних.

Таже, Нуцева Євдоха з Одосієв кожний раз дівчітник брала на хори, аби вакувалися у співаню на Службі Божій. Таже, ростут... треба знати и церковне, ни лиш домашне „сіди-ріди-й-дана”... И за дримбов... тай, и без дримбиці?

Єк вже виколідували „Бог Предвічний народивси”... тогди Гребенарюків єв просити заколядувати ишшє одну коліду „Нова радість стала”. И цися коліда пишла гладко, єк бджілки, потихонько тягли то шо знали... а тоту коліду, ш оси називає „Во Вифлеємі нині новина”... то вже сам Гребенарюків признавси, шо без Миколая Клямового ни витігне доцотно. Бо Клямів цису коліду дуже й любит за всі коліди, особливо?

На цису бесіду, Дмитро обизвавси. Та хіба би я біг за Клямовим? Бо Юрко з Михайлом бігали в Осік цеговечіра... а я шшє нікуди ни видаваси протів ночі? Тут же и під пічьов єк ни запіріганит когутиско один другому на перекір?!

То, вже й бесідувати перестали, и пр хід до клямового... тай про все, шо говорили? Парулючька першя з-за стола витєгласи, тай каже: „Ий... Ий... та відей шо й Михайло таке ’ми упіє, шо скаже, де їс вечірничіла так допізна... Иди обертином туда на до ночівлю... а єк ні, то спи на приспі, під стінов у себе. Парулючька натягала сардак чорний на плечі... а за Парулючьков и Федорина виболокласи з-за стола, з тими побесідицями: „Ий, срібненькі... ото ми досиділися на вечірници! Коби й міні Мама ни справила дорогу підообічь? Таже, відей нипропечєси цися пізнота? Лишень одна Штефаниха ни гризлася спаєм у ґанку... бо Стефан у горішшях... а домарь, відей так комен підпирає плечима, шо й ни в тоти гадкє, шо чєлідь шшє ни дома? Гребенарюків був кунтетний, шо такє файно поколядували. Тай тут такє єв нагадувати за С’єтки Різдв’яні.

Таже, просив, аби прийшли на колідникє. Бо, може, такє пустит аж дві партії?.. Бо и Осіцкі файні колідникє, у єкєх відей буде ходити єкєйс из хлопців?.. Тай, Ґрашпарівскі нічьо собі, таже, цисе наш Левірь..? а того Марусєка Ивана, шо Березує... тай, Федя Милатчюкового шо Вибирцує, то такє люб’ю дуже, бо такі облесні ґазди? Тай, музику мают таку збрійну – Васильчінів Василь файно йграє, а Гаврило и бубніст, тай, трембітачь ни єкіж-будь? А, хто вже у цимбал бити буде, мемо видіти?..

Гребенарюків так заохотив чєлідь приходом на колідникє, шо Штефаниха тут же сказала: „Думала сми у горішня шкрептати у С’єта мижи фамілію... але, відей через коліникє... ни буде ходу? Таже, цисе раз у року? А мижи фамілію скочю хоть коли по С’єтах. Бо шшє Богу дєкувати всі дужі й здорові... кортит мнє ид Мамі... бо то вже таке, тягне у своє гніздо родинне.

Бо й там колідникє ходє... таже, наш Никола, то таку файну партію збирає бистречін, шо варт си з тими колідниками набувати. Таже, всі мої знакомі, товариство из малих.

Чєлідь помали єли ближитиси ит порогови, тай дєкувати за вечіркованєу Ґаздівській хаті. „На добраніч, спіт здорові!” Уже вирідило у хороми. А з хорім на тот запоріг у ґалєрію... де зимка-терюсинка такє порядно узамела ни лишень сходи надвірні, але й поріг за дверцєти.

Ий, єк маємо отепер тхакі добутиси? Одна від другої прєхє прижурковато говорили и пів голосом, тай шшє такє дуже надослух. Але, на тім ни застоювали ні у бесідьох, ні в ходу, бо якомога віддалювалися від хати Гребенарюкових єк найфутче, лишень тимуй, бо пирга так гарколила на гурму чєлідницку, шо гадай собі, аби ни урвалася из присиля в сіпаницьох? А тогди вже наїстеся, чєлідце, пізної ночі, тай прєдіня в чужій хаті? Можна було й таке подумати, якби ни думалося инче?

Таже, спускаючіси у долину, глипнули на поперечьну дорогу... єков хотіла Парулючька вертатиси ’ит хаті аби споховішше попереками... Та, єк розпизнали вовчі сліди, шо такє трапом убили дорогу за слідами овечіми, шо бігали по дорозі поперечній у днину... То, вже чєліди ни треба було нічього. Волос дубом ставав під фустками на голові, тай дух задинавси у грудех, єк у потоці вода під грудецков здутицев леду.

Таже, й Гребенарюкові на цес раз так футко попрєталиси у хату, шо ні слуху по живих. Таже, єкби заговорили трохи хоть про себе, тай єкби сказали: „Чєліде! Ни бійтеси, ми гезде, шшє в хату ни запрєталиси!” то, вже би було бізівнішше. Чєлідь бігли у долину так єк могли, трохи рациґаном, бо зими було, гай-гай! А дівчінішя ни могли так футко бічі, єк дорослі, шо саргани ни завше держєчіси тропової дороги.

Аби ни напудити вовчєв дівчітник, чєлідь єла смієтиси, тай кажут: „А ми ни без безпечної оборони! Ади, які кужівки острі, тай шпінь у веретені, най знає вовк, шо ближитиси ніічього д’нам...

Отак, гаркотічі, и добігли дов потока... тай на леду застоїли трохи, бо оббивалися від зими... шо понасипалася аж таки поза штуци. Кужівками бошкородили по ледах, бо зчіковзали кінцями из постолів, шо позамерзали, тай сувалис и в зимі, тай по леду... єк ткацькі чьовникє. Штефаниха єла казати дівчєтам: „Идіт наперед, тут вже дорога файна, копанков... нима чього боєтиси, ні зчіковзаниці, ні вовчі, очима ни світит тай ни в’ют...”

Дівчєта тут же зсунули ноги з ледєного потока на дорогу цуґівку... по якій витко було, шо дес ’ид вечіру протігли из Згар дрива ковбкові, єк ни від Петрихє мушшіне... Йван та Дмитро... то, від Клямового Николая... Єк ни Клям’юк, то Петро, або Йгнат? Штефаниха тут же знов придумала страханицу чєліди, каже, єк вже вийшли усі на копанку... „Абесте син и вергли, чєліде, шо хочю вам казати, таже, досвіта сми брала в отцім курбалі води, тай лише-шо поназачєрала води коновками, тай у діницу... тай, коромисло кінцями повтикала у вуха коновчіні... тай, глип идгорі, ид чюркалови під вільхами... а то лишень засвітило, єк ліхтарні єкос так зелено... шшє й запозівало?..

Уже низналасми и коли тоти коновки з коромислом були на плечю? Тай, єк тоту Дінину вхопила у руку, й єк ни блюкнула у тото бердо? Таже, ноги ми здержєли... дух заднило, шо й ґвавту ни зарепетую? Тай ни крикну, Герде вовк!?

Єк вже прибігла ит хаті, то аж під стінов дух обернула, тай дихнула... тай до цегл опамніталаси, шо вже нима чього боєтиси, бо вже під дверми хоромніними, тай котюга під єсенем ни делеко, завархолит. Усяку нендзу ни допустит ит хаті.” „Йой, Анночько,-- каже Парулючька,-- хоть біймоси, хоть ні. А я шшє ни дома? Єк маю тоту Шийку перебічі, абих блюкнула у єму д’хаті? Таже, Шийка тай Копілашик, то вовчя перескічька... З давен-давних... відей и там дорога тропова від вовчіх сновигий? Чєлідь уже були під стінов коло хати у Штефанихи, тай одна від другої дражнили котюгу у буді, аби обзивалася на пострах у нічну годину вовкам, єкі тої зими таки дуже вовтузилися и в днину... помижи овечьню. Бо, навіть, хапали єрчіта и здаваний и ранками тай д’вечіру. Ой, кучіло того року, кучіло... Най си пречь каже, єка була біда из тов нибоїзливов флуднев?

Аби убізівнити Парулючьку у дорозі дов на Шийку, Штефаниха из дівчати деєкєй чєс стоєли на дроворубі, тай чєс від часу кликали.

У хату упрошуватиси ни прийшлоси, бо Петро упросонню учюв, шо пес гаворит... а гаворив такє дуже, шшє тогди, єк чєлідь вархолила на багні, у толоці Марусєкового Николая, тай, такє на тото гаворінє виболікси на двір, ни лишень шо у хороми, аби єливец відсунути из скоби тай двері розімкнути. Періш послухав ци миром на дворі? Таже, ніч... Крий, Боже від єкоїс наглої причькє? Бо ніч своє право знає. Тай, єк учюв, шо то своя чєлідь, гуторит побичь Гребенарюччіного мочіла... то, бізівно, знов потєгси у хату, тай двер ни замикав. Бо из-під теплого комена, ни кортіло сто раз вошьканитиси у хоромах на розмиканицу двер. Чєлідь, єк лишень имилиси за клямку у дверех... то вже без великого кланциканіня, двері так и відомклиси. Агі! Каже Штефаниха... А це шо? Де наш домарь? Ци того шош ни витігло з хати? З цими майже жартівливими бесідами, таки ни ждавши зайшли у хороми, замкнувши за собов двері, тим же єливцем, шо й замикалоси. Напопітьма, у хоромах, помаленьку досунулиси ид дверем хатіним, єкі були відхилені. Увійшли в хату, тай, таки, бошкородом, по припічку потігли руками, таже, Петра мацали? Єк так, аби в таку мороз ницу студінну усе майже на отвір, тай чоловік у хаті? Петро трохи дрімнив... а, до цего, притаївси, тай уже ни витримав из сміхом, тут же й засміївси, але то так тихо, ніби шшє економив того сміху, шшє на нову пригоду? Єк вже вчюли, шо у хаті мирно, ни без домаря, то єли всі вже кікотинити, тай допитувати чього хатєні двері відхилені? „Та я низнаю... -- з протягом бесіди, відповів Петро. -- Я... окєк чув, шо лопатков у дверех шош клюцнуло? Але, думаю, я лихо притис двері у клямці.”

„А, єк лопатков клюцнуло... то вже нима шо думати, та цисе кіт... він уміє таке уштукувати,” -- сказала Штефаниха. Тай таке заставила Параску кликати кота у хату. „Бо, -- каже, -- він, кончі на поду, або дес у хоромах попід стільці сокотит свіжеї юшкє? Таже, мишва голу ломит у скаканицях, бо мороз тисне ни жертом?” Параска кликала кота голубанчіка... бо рада була шо у хоромах... з делеку кликати ни треба. Але, так, єк котичьок кожний любит тепло... то и цес котик найшов собі таку вигоду, шо ніхто би того ни придумав. Таже, лазав єк витко по драбині, а ци то по вуглах на піт... а, ци из поду? То вже єму знати... Тай, придумав залісти у отвір кагли... тай тим отвором долапав аж у чєлюсти... а, там вже єк на опецьку осівси тай у теплоті заночував, таже, то вже у хаті?

Параска навіть ишшє й з скіпаницями розшукувала Грицика-голубанчіка... помижи коновки та діниці у хоромах, таже, може сокотит свіжею юшкє? Тай єк лишень кликнула ”Міцьку!” коло самої кагли... єка була розіткана... хоть то и мороз лускав у дошьках на даху, та в суфітах... бо Петро-домарь боєвси аби ни загорів від раптової пари из печі. Таже, в голові буде задурениця, тай голу буде скіпаном скіпати.

Отож, на Парашшіне кликанє, котик з про соня у челюстех, инде ни злазив, лишень, гопнувси на лежєчего Петра, на припічку. То вже було й сміху, тай Петрови обтрісаниці від розтерюсеної сажі з челюстиний. Параска обдувала від сажі котика... а Васюта з мамов за тот чєс повисажували ліжникє на піч, тай рукавники уклали на зголов’є. Шшшє й мнєкєми фустинами повистелювали зголов’є, аби вовна ни ґодзікала в лице, доків ни уснут? Єк вже уріндили спачьку на печі, за коменом, у теплі... то одна за другов, єк лиш помолилися опередь образів... то вже з подєков Богу Св’єтому, аби мирно ночювалоси... а, тогди лиш позасувалися поза комен, на піч.

Параска упросилася повід комена на загріток, бо змерзла у ноги... таже, менчя за всіх, то ни перечіли. А котичьок то вже також печі ни увилив. Єкжеж можна без него? Таже, такєй розумначьок, шо и робит „скок” по через руки, ни лиш отворяє двері хатєні. Аби вийшов на двір. За тот чєс, шо всі укладалися спати поза коменом, каганец так застив на каганчіри, шо майже ни витко було у хаті. Але, то вже й нигія було... так, шо каганец розігрівати у печі ни пинно було, бо роботу ніхто ни робив, то вже й затамацкали ґніт у застилому лої, аби ни чідило у хаті. Таже, сп’ючі диханє відківос поступає?

Спали всі дуже смачно, бо и напрєлиси у чюжих хатах. Тай набрацикалиси у зимах посередь страхів через флудню... Так, шо раді вже були за таку піч теплу, тай за домашні порідунки. Таже, в чюжего так бізівно ни розкладешся нанічь и на лавици в зашпрайох у дирку... кочєргов, аби вночі ни упасти д’земни. Бо, хто там уночі буде казати Ану-ко, бусь!.. бо, д’земни брьовснешси, тай шшє переполох дістанут дітва? Єку нарано гіяби підкурювати твоєв джюмирев, паданєку. Бо, мут вискати кожної ночі, у схапаницьох.

Розділ восьмий

То вже кожного Божого року, у ніч над Андрея, ни обходити без переводів, єк понадвірю... так і в хатах. Отота молодіж прибігає усяке фрашкованє, аби приугадати, хто прийде сватати из парубків дівок? Таже, у Мнісниці пора весільна...
Отож... У Штефанихи у такєй вечір – Анріївскєй, то вже було народєно. Таже, дівкє Гребенарюкові та Федорина й Клямові... то вже инде ни бігли на сміхотвори вечірні, єк лиш до Штефанихє. То вже й на цес раз поприбігали, такє звечора, аби шшє посидіти у хаті, тай кужелів попрєсти. Таже, ніч єк роговиця... вистарчає на всєчіну?

Дівкє прєли, доків прєлоси... а, єк вже опизніло, то єли избератиси в феледжє, тай трохє понад вірю походити, звіритися в кожнім кучюрлагані, ци де сни сховані парубкє? Таже, у вечір, над Андрея и парубкам ни спитси... претці, кортит дівок напудити коло тих прісел, єк мут кілє рахувати? А, також, ишшє в дроворубах кортит исховатиси тай имити за тот столец, шо ним дівкє до слюбу мут їхати? Таже, шо вже ни придумуют, лиш, аби було з чього насміє тиси? Таже, тото один такий вечір фрашківливий, то, вже, шо хто знає, то, в тот вечір низатаює, аби подовше покомедіювати, а витак поговорити, єк файно було!

Колопень по жмени надавала Штефаниха усім дівкам, кілько їх було в цес вечір. Бо, тих колопень ни жєдобно було. Ни лиш на сіянку дівкам... але, й на олій шшє мало бути, на говінє, великоднього посту... тай, на насінє у городі.

Єк вже обшубуталиси дівкє у тепле лудинє... то й побігли тихцем у хороми, а з хорім – у дроворуб... де вже й столец штирилабий ждав у дривітни на своїх відданиц. Дівкє на пошепцях орудували з тов сіянков колопень. Порскали из жмений опередь себе колопень, идучі одна за другов напів колесом, з тими приговорцями:

„Андрію, Андрію, колопні сію, моршінєм шкорожу віддатиси хочю. Гуш веперь у середу, ци в четвер?”

Тут же й їхали тим стільцем, єк на кони, и переверталиси по дриворубови зо сміху. Бо також приговорькували

За тот чєс, шо дівкє колопнесіїли на дроворубі... парубкє зибралиси в гурт, тай також и дівкам показали свою кмітливість. Бо поховалися поза плотами на тім боці у Гребенарюковім... тай вичікували свого, єк котиска на свіжу юшку...

А, так, єк мороз моцно потискав, то й намерзлиси порєдно, доки діждалиси тих дівок, аби надійшли рахувати тото кілє у прєслах плоту. Таже, плоти були нові, кілє правеньке та в луб’ю ни дуже обкуроване, так шо на долю дівочю дуже добре угадуюче.

Атож... єк лишень кінчіли з колопнями, то вже й радувалиси тим, шо ніхто ни перескоджєв из боку. Кажут одна другій: „Витко, шо дес инде гайторєтси за дівчітником?.. А про наш кут и в вус ни здувают?.. Ий, кончі вже ни буде паруб’єчя? Дівкє так увірилися, шо ніхто їм ни пересобачіт, навіть, и кілє рахувати за потоком на тім боці, так єк и колопні сіїти на дроворубі низаважєли. Але й мемо мати чім докорєти сказали Гребенарюкові, шо нічьо ни вартні парубкє, бо дівкє посіїли колопні так єк хотіли... тай кілє порахували без страхів, шкода шо парубків уйма, тай таких гонорових... шо вже лиш було докірне на серци, то все налазило на єзик словом за словом, аби нічього ни забулоси.

Дівкє одна з другов обмірковували єк мают прилагодитися до рахованя кіля у пряслах. Одни кажут аби розбератиси до голизни... а Штефаниха єк учюла таку бесіду, то вже ни витримала, аби ни заперечіти дівкам, тай єла казати: „Та най Бог боронит дівкє аби ви нирозбиралиси догола! Таже, надворі такий мороз, шо суфіти лускают... відхочітси вам и колопень, тай кіля у пряслах. Єк позастужуєтеси нінаєке? Закєндієте до збанности на то шо ніхто ни порадив на добре. То вже послухайте мене старшу абесте ни розбералиси, хоть из сорочок? Таже, тоти віддавки ни по колопнях тай ни по кілю у прєслах... а по шєстю, єк Бог даст? Будете трімні у роботі, тай від давок буде... а цисе все сеговечірішне, то лиш бав’їнка – від поколіня до поколіня... аби тєглоси разом из народом.” Штефаниха так дівок розбаркала файно, шо єк одна послухали, тай лиш у сорочках нарадилиси рахувати тото кілє у прєслах. Але, на відході на запотік, попросили шшє фустиний у білі... Та ручників, аби мали чім очі зав’їзати. Таже, кілє дев’єте виберати по числу... нимає дівка видіти, аж рано має йти обзирати єкєй то чоловік буде?..

А, може бути й високєй... тай голий, без луб’я та без моху... то вже признак, шо буде бідний ни маєтномаючій. Але, вже хоть добре, шо файний, правий. А, може, випасти ків ни рівний, шшє до того ни величькєй... Ото вже гет ни цікавий чоловік... До чього каліковатий, до того й невеликий. А може трафитиси, шо, єк похлєпає колом дев’єтим... то уломити... Ой, то вже гет такє нієке, бо може умерати такє під книзівскєм вінком... або футко післідь вінчіня. Так, шо радуйси, дівко, одовицтву...
Для того, аби лудинє лишити на царинці бізівно, упросили дітву Васюту, Параску Штефанишиних... та Клям’юкових, Калину та Василя й Євдоху... аби пишли посидіти під єблінков над бердом пастівника Євдохє Нуцевої.

Дітва й ждала цего, аби їх також забрали з собов... таже, кортіло видіти, та чюти єк тото будут дівкє кілє рахувати? Ни довго думаючі, шшє пару мінут постоєли в гурмі на Ґрунику, опередь хати у Штефанихи... таже, слухали гомону з села?.. Ци котюги ни гавкают?.. Та, ци вода ни шумит? Цего гомону ни дуже хотіли... бо з гавканєм пиргий, прийде брехливий, а з водов, прошумит також, або буде? – або, ні?.. Хотілося людської бесіди, або єкогос ковтаня... таже цисе також до людини тичітси. На цес раз, тай у цім вечірі, то вже всяке можна було вчюти? Бо парубкє навмисне шо лиш ни вироб’єли? И свистали, й гавкали собачьнев, рубали сокирнев у бервінє, тай, навіть, у хлівах свиноту за вуха тєгли, аби вереск був свинний. Аби вже раз були старости дівкам, тай життє свинне, ни инакше? Поза потік ид тим новенькєм плотам... шо то файно позакладали Гребенарюкові мушшіне, шшє навесні... від маржинини, шо пасла на толоці... Клямового Николая.

Дівкє ни довго ишли, бо молоді, так вже скакали, єк (ст. 132 ?), лишень у потоці трохє залопотіли у воді, бо слеске камін єни витке було, тай на нім фовзикалиси одна від другої.

Але, мовчєли, бо боєлиси себе продати, аби хтос избоку ни чув, шо дівкє сунутси рахувати прєсла, а в прєслах дев’єтий ків перев’єзувати червоннов волічков из запліток витігнутої нитки... отот колик, шо звішшює про файноту, а ци жєсноту того парубка, шо мав би у Мнісниці прийти у старости.

Єк лишень добігли до тої єблінкє-дичькє, над бердечьком, тут же на аляром позмітували из себе верхне лудинє. Навіть, порозперізувалиси... тай пороззувалися декотрі такє у босоногости. Аби вже раз, та було файно. Таже, єк розказували давні люде, єк сіїли колопні... то вже зроду тепер так ни сіют? Таже, колис сіїли таки в голяках дівкє... а парубкє з батожєм сокотили, та так збиточно чьвахкали по загинках та по плечьох, шо дівкє мишинної дирки шукали, аби дес здимиґіли з очій бакерюгам... Таже, ніч, кого пизнаш по лицу? Чьвахкає тай ни боїтси й ни ховаєтси, бо то приймає за йгру.

Дівкє-флойдениці, тай дітва трохє у похлипах... таже, збановані на цисе, шо лиш один постів видоймили? Тай, попрушкє... бо ззавгоді заперезалися поверх сардачіний, аби ни змерзли на лютецкому морозі.

Отож, наздогнали одни одних під самими дверми. Але, так, єк дітва бігли царинками з Юлиного на Гурівку... то, прибігли на ґалєрію. А дівкє-флойдениці прибігли из потока. То вже одни кричют из ґанка: „Пустіт, мамо, в хату, футко!” А, одни, в хоромнєні двері грим’є кулачам та кланцают у клямку, кричючі: „Анночько срібненькі, пускайте футко, бо ми босі, гинемо з студени! Ми розібрані до дранок, йой!” Загаркотіли, завархолили, єк у горьшьку...

Так, шо Штефаниха кріз сміх з хорім сказала: „Сама ни розумію, котрі двері вперед відмикати? Кому гірше? Малим, ци великєм?.. Ать, наїлистеси колопень, та кіля... Я казала, ни розберайтеси, бо мороз трішшіт.”

Двері розмикалися намліока, тай так и замикалися, бо дівкє у шепотицях огослєли, шо парубня ледь-шо ни лов’є за плечі? Таже, дес. туда з феледжєм маштерєютси? Кончі у вільхє вішіют, тай з нас кяпи б’ют?

Усі з надвіря плішили плішем у хату. Тай, котрі були на босяка, то відразу на столец ставали опередь печі блиско дов ватри, єка так облизисто палюхала аж такє досєгаючі у чєлюсти коменові. Від палюхатої ватри из березових дров та смерекових... так було витко у хаті, шо й каганця ні лямпи ни гія було в хаті. Єк лишень дівкє обсіли припічок... аби обигрілиси опередь ватри-палюхєці... тут же Штефаниха єла казати: „ Отак вам... хто ни слухає поради старших, то ме слухати свої шкіри.” „Ой, правду кажете, Анночько, -- першя обизваласи Олена Клямового Миколая. А за Оленов, усі вже єли потакувати, тай сіскатиси від ватри. Штефаниха, єк учюла, шо вже сискаютси дівочя, єла казати: „Дивітси, бо єк запарі зайдут у ноги... то, шшє й голосити мете...” Дівкє вже чюли, шо запарі заходє, але, ніби й виду ни подавали. Аби си втакоїти одна від другої бігали у хороми, на студений поміст... Тай, ноги відзапарювалиси, так, шо води студеної ни гія було. Але, Штефанисі ни казали шо в хоромах ноги відзапарєют, а казали, шо слухают, ци дес ни гонтє хлопці? Таже, знают куда дівочя повтікала?

Коби вже євилиси хоть дов під вікно, аби сказали де подівали лудинє? Дітва постів один видоймили... а, де решта? Одна від другої поговорькували, тай обзирали себе у низаперезаних сорочках.

Штефаниха, підсміхаючіси, єла запитувати: „А, єк мете прєсти зара?” „Та, прєсти, то ни тєшко, лавиці, одна з другов, нікуди ни ділиси, -- каже Федорина... – але, єк рано ид хаті євитиси отакими флойдами розперізними? Шшє з одним постолом?.. Олена шєслива, бо запережеси, хоть у свою попружку... а ми хіба тими фустинами та ручником запережемоси, шо очі заставали, єк кілє лічіли?”

Олена такє трохє й гонориласи тим, шо попружка була в хаті... а ни дес там, у вільхах, в запотіччю! Таже, на кінцьох попружки, таки дуже широкої, було нав’єзано таких перстенів усєкєх? И жовтявих, єк злотних... тай, білих, єк срібних... ишшє й чєрічьок из червоннов гирьков... То вже, якби все це було попало в парубочі рукє, ого! Ни обзирала би бірше Олена цису перстенцю у вибиваницьох? Таже, тото була мода тогди у дівок відіймати перстені, тай подрочькуватиси ними: „А, таки відоймили перстені, а шо нам даш, абих подали? Ой, таки ни подамо, ні...”

Та, цисе байка, єк такий парубок відойме, шо маєш в нім приємність и по файноті, тай по плечю гонористих ґаздий, най би держав того перстеня й ни одного? Але, єк озме перстінь єкєйс такєй бакєр, шо лиш обсміває дівчєт... тай, школобит противними словами кожний раз?.. То вже ни хочітси дівчині, аби в такого парубка розвезеного був єї перстень, навіть, и обручка олов’єна й непоказна?

Отож, Олениними перстенцями на цес раз ніхто ни пихотивси тай ни дрочівси. А, цих дівок, шо попрушкє вихитувалиси у вільхах... то, вже хто там знає, ци своїм поцоркуванєм перстені на тороках попрушкових ни продалиси? Бо, то була мода, шо кожда дівка в’єзала перстені на попрушкові торокє...

Серед бесід про джерги повивішувано в вільхє... и низ увиділи, єк парубня повходила у ґалєрію. Таже, так тихонько отворили дверці в ґанок, шо й ни вирцнули... лишень показали голови у вікна, тай, шкірючіси, єли проситиси у хату... Бо, вже таки настовбичілиси за цілий вечір на морозі. Хотіли трохи погоцашувати мижи дівочев. Таж, молоді? Коли гоцашити, єк ни тепер, коли бук си розвиває? Дівкє ид викну підбігли дуже охочьо, тай єлт свої треби викладати, єк на долоню. Сказали, шо у хату пустє, але лишень тогди, єк порприносє дівочю фантину. Парубкє дручіли шо дручіли дівок, шо ни подадуть фантє... а, нарешті, такє перешепталиси мижи собов, тай пислали Дмитра Гребенарюкового з Стефаном Бойчуком... у тот вільшник запотічьний, аби поздоймали лудинє. Бо вже чюли від дівок, шо, інакше в хату ни пустє. Через єкус пів годину, вже гонорувалися кріз вікно здоймленими сардачінами, та постолами й капцями... а, коли вже дівкє уздріли своє феледжє, кріз вікна, то вже аж повеселіли з того, бо без фантини тої, ни хід був ит хаті, ні рано, ні ввечєр. Таже, могли бути й насварені, або й гушманив дістати могли... за таку невскічьність, шо, навіть, и розперезані д’хаті євилиси? Так би були напоживилиси тих колопень та кіля... шо
каїли би си тричі за все цисе вечіркованє.

Штефаниха тут же на Анну Гребенарюкову кліпнула, аби йшла розмикати двері хоромнєні, най би в хату йшли з-під стіни змерзлікє. Таже, так настовбичілиси по надвірю, шо, відей, посиніли, єк пупи вороні? Мороз для всіх однакий... міркувала домашна, пораючіси коло печі, таже, варила кулешу у великій ринці... тай солонину топила, аби було шо вечєрати у громаді...

Парубчякє й мінути ни застоювали в ґанку, єк лиш учюли, шо єливец відсунули в замку, то вже самі отворєли двері, тай плішили, єк оселедці в бочку, простісько в хату. Таже, мороз, ни брат, аж иниєм уприбрав грідушкє сардаків у кожного...

Єк повходили у хату, то вже ни обминули припічка, тай комена... бо ватра потахала. Таже, кулешя на грани, у ринці фискотіла? Парубкє сунулиси руками ид коменови, тай загрівали зацеконілі долоні... а дівкє розбирали оберемок лудиня, шо було издоймлено из вільшників. Періш Федорина пошарила по рукавах сардачіни... таже, у рукав запихала попружку... А, єк найшла тоту попружку, то вже зрадуваласи, бо, на тороках висіли усі штири перстені, спаслиси, бо ни целенькали...

Отак, помаленьку порозбирали кожда свою ререджіну, тай пооперізувалиси до файноти, бо вже кожде виділо одно одного, мижи парубками чьля би по дівочему виглідати! Єк вже всі прифайнилиси дівкє у запаскє та у фартушини... (А парубкє, гріючіси коло печі, позбулися инию з грі душків сардаків) тогди дівкє посідали на лавиці кожда коло свого кужеля, тай єли прєсти. Таже, проколопнерили пів вечора... а, веретіна порожні. Ит хаті з чім єв’єтиси?

Таже, йшли прєсти... а ни по царинках утинати ишшє й розперезані та босоніж? Будь шо будь, а дівкє такє повстидувалиси старині, хотіли аби то ни знали, шо дівкє сіїли колопні на вгаданицу єкєй парубок прийде у старости?

Єк вже все унормилоси, шо дівкє фурманили веретеннами, тягнучі з кужеля обпетекованого волокно, укручюючі нитку на звиток у прішень, а парубкє, кожний сів собі мижи прєхами, таже трохє повечірничют у хаті, ни лиш по царинках?

Отак собі вечірничіли, ни бірше, єк дві годині... але, за тих дві годині, и казки казали... бо, шшє й Єлинін Дмитро из Грашпарівкє надійшов... а то вже такий казкар був, та прибагарь усякої прахтиківки... шо понад него ни було біршего змійонника...

Єк вже наказкувалиси та нашімбалкувалиси... тогди єли парубкє братиси до прєдіня, припрєдалиси до кужелів, та тими веретінами так пихкали ид земни... шо лиш вічно казали: „Ого! Вже присігло, шо повне ни буде! Єк ни коваль... то й вуглє ни погань...” – сміє лиси дівочя, тай отцими приговорьками парубків відохотили від прєдіня. Єк вже прєдінє ни вдалоси, тогди, єли микати коцмиків з кужелів... тай, нагадали собі, шо шшє „гороткє” ни палили? А, коли таке, то повсідалися Єлинин из Бойчуком на припічку, тай, засвітили скіпку з березового ошкалька. Та один світит тов скіпков, а други городки в’є из повісма того, шо наскубли из кужелів. Клали тоти городки два маленькі звитчікє, найгірші, єк за мізинні пальці... на припічок у припирю до опецька. Тай задумували на кожний звоїк по именю чоловіка й жінки?.. (парубка й дівкє) тай запалювали тов скіпаницев шо ни гасилася... бо тогди сірників ни було так достатком... аби чіркали сірник на кожний підпал. Так, шо скіпка робила услуги одна, єкі лиш треба було? Таже, рано, єк лиш ватра вигорит у печі, то вуглє огранене загрібали у попів, аби ни вгасло аж до д’вечіру... доків ватру навечір ним ут класти, з того самого вугляр роздували ватру.

А, єк вуглє вигасне в тім загребенім попелі... то, недивне було, коли єковос тацков приходили до сусіди ватри. Тогди, єк видє, шо з димника в дасі дим сарган надвір.

Отож, Дмитро городки вкладав під опецьок, поровень одна від другої, ни делічько... а, Стефан тото скіпаницев підпалював. Таже, кожний жмитчік мав своє имнє, тай загадували, ци то любити тота пара? Та, єк у паленици одно на друге склонєси, то вже чюдикаютси усі, шо, йой, ади, таки люб’єси... А, єк упадут на припічок у оберті, кожда про себе... То, вже всі сміютси з приговорцями. Ого! Ни силуйте... бо ни хотє любитися, попадали куда котре? А, єк у гореници докупи злетєси жмитчікє, тай шшє у верх піднесутси, то вже аж плешшют зосміху, шо и в небо полетіли обоє, люб’єчіси.

Єк вже нагородкалиси, тогди вже прибігли из миски наповненої водов, кєгнути губами п’єть гроший. А то вже таке було, шо окєк ніхто й ни витяг? Бо кожде вимогло дух задинати й носом ни дихати у воді, захлинаниця застав’єла з мискє футко направ’єтиси... без имленої грошини губами...

А, напослідку, Їлинин Дмитрик прибаг чюдесію, каже: „А, хто хоче видіти свого дєдю, або діда, ци когос из родини з того світа?” Та це вже таке було цікаве кождому, шо всі сказали, шо хочімо видіти усіх покойних? Єк хочіте, то йдіть суда. Дмитро сказав Штефанисі, дайте мені рукавник... Штефаниха рада видіти чюдо з того світа, тай лиш посігла на жертку мижи ліжники за новим рукавчиком.

Єк лиш истєгла, то вже й подала Дмитрови у рукє. Тогди Дмитро взєвси за чюдбесо. Каже хто кого хочє видіти, дивітси у рукав. А так єк рукавник широкий у полах та в плечьох... то всі охочі когос видіти з ріднини, усі си обгорнули рукавчиком так, шо ніхто ни видів ш оси діє окриг них? Дмитро піднєв рукав д’горі, аж під стелину, бо стоєв на стільчіку... а на мушшін кліпнув, котрі ни зазирали у рукав... бо вже знали цисі гици фрашківничі... тай, тут же на кліпаницу Дмитрову подали цінівку повніську води из коновки... А, тогди вже єк ни сипне цису воду кріз рукав на тих, шо зазирают у один забій, у тот рукав, аби когос виділи? То вже лиш раз запитав: „А видите?” Бірше ни годен був и зосміхи, тай, тимуй, шо, єк чєлідь повиболокаласи из того рукавника, у захлинаницьох и водов... тай, у заїденицьох вовнов... та, єк узєлиси до Дмитра...

То, намліока злетів из стільчика. Єк ’го звернули д’земни... то намліока був роззутий з постолів, волоки повив’єзували, шо зробилися ґудзом. Лице Дмитрови вимастили сажев из комена... тай все из приговорцями: „Отото тобі за бабу... а оцисе за діда...” А, єк нагодували соленов гуслєнков, то сказали: „А, оцисе, за предідів!” Але, Дмитро все приймив за жерт, бо вже й з чєлідьов гицанув порєдно, так, шо бірше ни хєбувало. Бо, кожда мусіла умиватися тай платом витерати очі Дмитро ишшє мав одно фіглярство, але вже лишив на другий раз... бо, побоєвси шо чєлідь розболочют з сорочькє тай потєгнут на зиму тай на мороз... таже, тото також був жерт грубий. Приціментовувати до стелини повну цінівку води. Тай повинні всі зацікавлені стоєти під самов цінівков, так, аби силу додавали ціментованю тим, шо зазирают идгорі на цінівку. Тай, єк вже всі упрутси очима у тоту Дмитрову цінівку, прикладену до стелини... А, тогди лиш опустит з рук цінівку з водов усім на голу та на ненормальне обмиваніє в захлинаници. Але на цес раз доста було чєліди видіня з покійниками... кріз рукав рукавниковий... а Дмитрови доста було волокє розв’єзувати ишшє й дома... тай годуваниці соленої, шо від води нивгамованиця... Тай тої умиваниці післідь сажі коменової, шшє й з лоєм из каганця.

Фрашкованє уже кінчілоси, бо вже вечір пизнивси... таже, у хліві когут єв кукуріґати! То, вже тото кукуріґанє усіх насторожило, тай мушшіне шєпкє в охапки, й увон дверми! Таже, день буде робітний, а коли відпочити, єк північ минає?

На відході файно подякували за вечірницу, перепрошуючі дівок тай домашних... за все почерезверьх... аби ни сердилися за жерт. Тай аби поповістували пімше, єкі гей колише поперев’єзували? Ци чьоловікє будут штрамові?

Штеффаниха єла запрошшєти парубню поза стів на вечерю. Таже, цілий вечір барушнилиси придабашнями то вже було часу поголодніти? Але то всі парубки такого гонору держєлиси, шо ні один ни хотів вертатися від порога... Єли відпрічюватиси, шо ми гезде, ступінь від хаті, дома будемо їсти, ви ни забувайтеси з вечерями... тай на цих бесідьох, усе пошмирило из хати у хороми... тайтакє надвір.

А, так єк Дмитро Єлинин призабув за поміст у хоромах, один бік вішший... над пивницев... то, таки моцно споточівси, ледь-шо ни впав? А чєлідь єк уздріла таку споточеницу... то крикнули навздогін: „Ий! Ни шкода би, аби упав, то за нас... тай, за тоти Федусівкє, шо нажахав чєлідь, мечючі чіп’є кріз каглу, у ринку з сметанов, на бануж.”

Дмитро смієвси, а Михайло виказав своє, кажучі:” Цес метав чіп’є... а я ледь-шо ни був набитий, бо на мене напасть поклали. А я и за макове зерно ни виден.”

Дмитро кликав навздогін: „Міха! Цего буде, та буде... лиш мене держиси!?”

Автор: Параска-Плитка Горицвіт

- Культурно-історичний, просвітницький портал "Спадщина Предків"


Не забудьте поділитись статею у соцмережах та вподобати нашу сторінку:


Теги:     література      митці      гуцульщина

завантаження...
blog comments powered by Disqus

Опитування

Якого Ви віросповідання?
 

завантаження...