Масютко Михайло Савович (18 листопада 1918, Чаплинка на Херсонщині — 18 листопада 2001) — український письменник, політв'язень радянського режиму, правозахисник. Працював науковцем у Музеї Івана Франка у Львові, а після — викладачем української мови та літератури в школах на різних теренах України: Галичина, Волинь, Київщина, Крим, Херсонщина. Від початку 1960-х років, під час «хрущовської відлиги», брав активну участь у національному русі, написав низку публіцистичних статей, які поширювалися самвидавом по Україні.
1965 року Михайла було заарештовано у Феодосії, де проживав з матір'ю, а через рік у Львові засуджено закритим судом на шість років тюремного й табірного ув'язнення. Під час слідства і суду залишався стійким і безкомпромісним. Саме цей період свого життя Михайло Масютко докладно відобразив у книзі «В полоні зла». Після звільнення з ув'язнення (1971 рік) прописатися у Феодосії у власну хату не дозволили. Мусив осісти в селі Дніпряни поблизу Нової Каховки без права виїзду і під пильним наглядом агентів КГБ — і так аж до розвалу Радянського Союзу.
Упродовж 30 років, які судилося прожити в Дніпрянах, Михайло Масютко написав більшість своїх літературних оповідань. Серед них книги "У полоні зла" та "Досвітній сполох", у якій автор розповів про жахи голодомору в окремому розділі "Голодомор пощади не знає". Власне з ним і пропонуємо ознайомитися.
У вересні 2001 року, на 83-му році життя, письменник змушений був покинути рідну домівку в Дніпрянах і виїхати до Луцька. 18 листопада того ж року, саме на день свого народження, Михайла Масютка не стало. Похований у Луцьку на приміському кладовищі.
18 листопада 2018 року на державному рівні в Україні відзначається пам'ятна дата — 100 років з дня народження Михайла Масютка (1918—2001).
Голодомор пощади не знає
КІСТКИ НЕ МОВЧАТЬ
- Так хочеться жити, так хочеться жити, а прийдеться вмирати.Хто промовив ці слова? Злодій перед шибеницею? Вояка, подоланий ворогом у відкритому кривавому бою? Старик, що не нажився на світі?
Хто б не вимовив ці слова, вони не можуть не сколихнути людської душі, коли вони донесуться до неї.
Та слова ці промовив не злодій перед шибеницею, не вояка, подоланий на полі бою, не старик, що не нажився на світі.
Той, хто промовив ці слова, нікого не грабував і не вбивав, не виступав ні проти кого зі зброєю в руках, проте був переможений підступним і лютим ворогом. Він не нажився на світі, бо прожив усього шість років. Це була дитина, мій рідний брат.
Я стою на порозі своєї хати і дивлюся на пагорок села. Там бульдозери рівняють землю. На тому місці посадять дерева і зроблять парк культури і відпочинку. Культури і відпочинку! Бульдозери ревуть, ніби не хочуть коритися своїм водіям, бо виривають з землі людські кістки і черепи. Там, на краю села, де колись був цвинтар, тепер буде парк культури і відпочинку. Там бульдозери своїми ланцюжними колесами душать і мого маленького братика кістки.
Я стою на порозі своєї хати тепер так само, як стояв я тут у тому лютому і голодному 1933-му році. Тепер я спокійно дивлюся на цей поріг, а тоді я боявся відчинити двері і переступити його. Той рев бульдозерів, ті кістки під колесами, цей поріг і ці двері зворушили в мені будоражною силою те, чого я і без того не забував ніколи.
У той день я приїхав з Кавказу і привіз торбу окрайців хліба. Коли я зайшов до хати, ніхто не кинувся мені назустріч. Мати лежала в одному кутку, старший брат у другому. Вони не повставали, не зраділи моїй появі, а подивилися на мене так, ніби побачили когось чужого чи незнайомого. Найменший брат Петрусь стояв коло печі, брав жменею з мірки попіл і їв його. Він перший обізвався до мене:
- Олексо! Ти вже приїхав? У тебе хліба нема? Я розв'язав торбу, і дитина припала до хліба. Тяжко витягаючи з себе кожне слово, мати промовила:
- Не давай нам багато хліба їсти, бо помремо. Та я не міг відірвати Петруся від черствих окрайців. А коли він наївся, голосом засудженого на страту сказав:
- Ой Олексо, Олексо! Так хочеться жити, так хочеться жити, а прийдеться вмирати.
Матір і старшого брата я врятував, а малого другого дня вранці я вже не добудився.
Я сам його поховав на тому цвинтарі, де тепер роблять парк культури і відпочинку. Там багато тоді було поховано людей, більше ніж півсела. Їх ховали без домовин у неглибоких могилах, бо нікому було копати. Тому бульдозери тепер так легко виривають їхні кістки.
Немало води з того часу уже сплило у Дніпрі, минули десятки весен і зим, та не буває дня, щоб у моїх вухах не прозвучали слова: "Так хочеться жити, так хочеться жити, а прийдеться вмирати".
І ось зараз, коли я оце стою на порозі своєї хати і дивлюся на цвинтар, де бульдозери ламають кістки брата, в мене виникає питання: "За що його вбито? Чому він помер з голоду в нашій багатій землі у той урожайний 1933 рік?".
Парк культури і відпочинку. Там, на кістках мого брата, буде місце розваги. На місці, де повинен бути жалобний пам'ятник Україні, будуть співати і танцювати. "Так хочеться жити, так хочеться жити, а прийдеться вмирати", - звучить у моїх вухах.
Кажуть, що скоро буде комунізм. Чи за комунізму мені не вчуватимуться передсмертні Петрусеві слова? Вчуватимуться! Бо комунізм мені ввижається хлібом, вирваним з рота мого маленького брата.
с. Стайки, 1957.
БІЛОКІНЬ-ЛЮДОЇД
- О, не кажіть, цей тридцять третій рік і я не можу забути.- Наголодувалися й ви?
- Ні, я не голодував.
- Хіба, може, ви жили тоді не на Україні?
- Я жив на Україні, у Харкові, працював машиністом на паровозі, їздив часто до Москви і привозив звідти паляниці з нашої української пшениці. А люди ж мерли, як мухи. Ой, страшно ж було! Одного разу, як я збирався їхати до Москви, підійшов до мене чоловік. Чоловік! Одна назва - чоловік! Ноги - опухлі, як колоди, а голова - череп, шкурою обтягнутий.
- Чи у вас тут на роботу не приймають? - питає.
- Здається, - кажу, - нам треба робітника на колію. А документи маєш?
- Маю, - каже. Витяг з-за пазухи папірця і дав мені. Я прочитав: "Білокінь Степан Григорович, уродженець села Тихі Води. Людоїд. З'їв свого рідного брата".
- Е ні, чоловіче, кажу, з такими документами тебе не приймуть ніде. Зайди он у ту контору, кажу, та цю бумажку краще не показуй.
- Та й що ж? Прийняли на роботу його?
- У нас я його не бачив. Одного разу, як ішов з роботи додому, бачив на вулиці під муром серед померлих з голоду одного чисто такого, як той Білокінь. Я так і подумав тоді, що то він був. Та ось недавно читаю газету. На першій сторінці - фотографія і підпис: Білокінь Степан Григорович. Передовик, раціоналізатор.
- То що ж, він?
- Хто його знає? Ніби він. Може, не вмер тоді до краю, вичуняв і тепер вибився в люди.
- Забув, що з'їв рідного брата?
Феодосія, 1960.
СЛІПИЙ КУРКУЛЬ
Його не вивезли на Сибір разом з іншими куркулями через те що він був сліпий. Не з жалости, звичайно, а просто не хотіли завдавати собі мороки."Старий, сліпий, він і так скоро дуба вріже", - вирішили. Землі він не мав, а був у нього млин-вітряк. Старий хоч нічого не бачив, працював у млині ловко. Там він знав напам'ять кожний закуток, кожний ланцюг, і очі йому не потрібні були при роботі. Того млина збудував він тоді, як ще був молодий і зрячий. Млин давав йому добрі прибутки, і старий жив не бідуючи.
Він колись мав дружину і сина. Та син не вернувся з війни, а дружина померла з туги за сином.
Коли млин забрали, старий рідко виходив зі своєї халупи, яку йому лишили на його подвір'ї. Незрячі очі западали все глибше, осувалися плечі і на спині виростав горб.
Ніхто не знав, як жив і чим харчувався незрячий, але одного погожого дня старий приплентався до контори колгоспу. Боязко переступивши поріг, зняв кривими пальцями шапку і промовив:
- Ви в мене забрали двадцять лантухів борошна, то дайте мені тепер хоч півпуда на галушки.
Голова колгоспу обернув до нього своє щуряче обличчя і довго дивився на постать, що нагадувала примару.
- Та можна буде дати йому трохи муки, - промовив скрипучим голосом.
Уповноважений-п'ятдесятитисячник нервово засовався на кріслі.
- Каму? Етаму кравапійце? Ти што-нібудь саабражаєшь сваєй башкой? Мягкатєлая душа твая. Пусть падихаєт, сабака.
Підійшов до старого, обернув його лицем до дверей і штовхнув у плечі.
- Вихаді і забудь сюда дарогу, експлаататор.
Сліпий куркуль помер у своїй халупі. Ховали його комсомольці. Взяли мерця за руки й за ноги і кинули на тачанку. Вивезли на глинище, де вбивають сапатих коней, підвезли до ями, виритої для коня, і вкинули туди сторч головою.
Не заривали.
- Зариють разом з конем, як уб'ють сапатого, - сказав секретар комсомольського осередку.
Стайки, 1957.
БОГ ЗАХИСТИВ
Це моя дядина. Тітка Марія. Жінка мого найстаршого дядька Клима. Їй уже під дев'яносто. Вона худа й замучена. Глибокі зморшки порізали її чоло й лице, пальці рук викривила праця. Недоля й час тільки не згорбили її, вона залишилась такою стрункою, як була замолоду. Вона ходить з ціпком, але не тому, що їй тяжко ходити, а тому, що недобачає. Вона сидить у нашій хаті й говорить, розповідає. Розповідає про своє життя. Їй багато є про що розповісти. Колись вона була жінка веселої вдачі, а тепер вона говорить, схиливши голову:
- Хіба ж легко вік прожити і ні разу не засміятися...? Чоловіка її, мого дядька Клима, забрали на самому початку колективізації, деякий час тримали в херсонському допрі, а потім вивезли на Сибір. Виснажений тяжкою працею та голодом, помер дядько Клим на лісоповалі в сибірській тайзі. Де саме він помер, де його могила, та й чи є його могила - дядина на знає. Привіз тільки коротеньку сумну звістку олешківський чоловік, що був разом з ним і якому вдалося врятуватися. Дочка її втекла до Херсона і жила там до війни, та і її не минула лиха година. Якась банда у війну замордувала її разом з чоловіком. Саму дядину нераз збиралися вивезти на Сибір, та вона тікала, ховалася у своєї сестри. Бувало так, що доводилося ночувати на деревах. А пізніше все-таки піймали її комуністи, вивезли серед зими у голий степ. Утекла тітка Марія. Знову піймали, вивезли в ліс. Тікала, ховалася по сусідніх селах, наймитувала за Дніпром, у львівських євреїв. Голод тридцять третього року витримала. Вижила, харчуючись лободою та козельцями. Хату забрали у тітки Марії. Тепер у тій хаті бібліотека, а дядина живе у старенькій хатині своєї сестри, її сестра також самітня. Чоловіка й дочку поховала. Та й живуть отак двоє стареньких, недобачають обоє, навпомацки варять собі юшку. Самі обробляють собі город і живуть з того городу, бо за пенсію дуже не розживешся. Тітці Марії платять десять карбованців, а її сестрі, тітці Єльці, - двадцять.
- Як не тяжко жити, а вмирати не хочеться, - каже тітка Марія.
Сумні її оповідання і вкрай вразливі. Але та веселість, що була притаманна їй ще замолоду, іноді проривається між її словами.
- Все повигрібали комуністи, - розповідає дядина. - Повимітали під мітлу. Вже не дивилися - чи багатий, чи бідний, - ходили від двору до двору. А тут зима холодна насувається. Заховали ми півмішка борошна у скирту соломи, що на городі стояла. Думаємо, будемо хоч галушками рятуватися. І була ще в нас кобила. Не забрали її в колгосп, бо вона стара і сліпа на одне око була. А хмизу з плавнів на ній можна було привезти. Отож ми з сестрою прив'язали ту кобилу коло хліва, а самі пішли на похорон нашої тітки старенької. Приходимо додому під вечір, уже смеркалося. Дивимося, а наш город весь усіяний борошном, а кобила тягає в зубах порожній мішок, і морда її білою зробилася. І сміх, і гріх. Більше горе, ніж сміх, бо одне, що без запасу лишилися зимувати, а друге, як побачать комуністи, що наш город мукою усіяний, то вони нас живцем з'їдять. Заженуть туди, де Макар телят не ганяв, там нам жаба й цицьки дасть. Що нам робити? Як не думали, нічого не придумали. Так і полягали спати, і кобилу не прив'язували, хай хоч сама йде в колгосп, подумали. Навіщо вона нам тепер, коли ми й самі, може, зиму не перезимуємо.
Спали й не спали. Спали й думали, що з нами зроблять комуністи, як побачать борошно на городі.
Удосвіта я прокинулася - глядь у вікно, а там сніжок падає. Сам Господь змилосердився над нами, прикрив наше борошенце і захистив від комуністів.
Дніпряни, березень 1981.
© Портал SPADOK.ORG.UA
