Рушник - оберіг української родини. І у горі, і у радості він завжди поряд. Не знайдете ви сьогодні української родини, у якої не було б рушника. Рушник передавався із роду в рід. Батьки, які отримали рушники від своїх батьків, берегли їх як реліквію не тільки для дівчат, а й для хлопців, і не віддавали їх нізащо з рідної хати.
Рушник на стіні! Не було, здається, жодної оселі на Україні, яку б не прикрашали рушники. І хоч яке б бідне не було життя господарів, у хаті багатством кольорів завжди сяяли рушники. Вони були обличчям оселі і господарів.
Український Рушник характеризував працьовитість, майстерність і охайність господині та її дочок. Гарно оздоблений рушник завжди висів біля порога на кілочку в кожній хаті. Таким рушником (утирачем) витирали руки, тож він завжди був напоготові, щоб подати його гостеві, якого запрошували до столу. Окремими рушниками накривали хлібину, діжу з тістом, спечені паляниці, з рушником ходили доїти корову, рушником витирали посуд.
Мати навчала дочку: "Тримай хату, як у віночку, і рушничок на кілочку!" Даючи рушник-утирач гостеві, господиня або дочка на знак поваги до гостя клала рушник йому на плече або на руки, промовляючи: "Вода холоднесенька, гостечку, вмийся, рушничок чистесенький, гостечку, втрися!"
Рушники, якими прикрашали хату, дарували породіллі, коли приходили вшановували матір та народжену дитину, пов'язували старостів під час сватання, робили із тонкого, гарно вибіленого полотна. І коли ткали таке полотно, то чоловікам було заборонено заходити до хати. А починали ткати таке полотно тільки в жіночі дні: середу, п'ятницю, суботу.
Рушником не тільки вшановували гостей, а й проводжали людину в останню путь. А виряджаючи в далеку путь-дорогу батька чи сина, чоловіка чи коханого, мати, дружина чи наречена давали їм хлібину, сіль та горсточку рідної землі, загорнуті в найкращий рушник-провідник.
Рушниками, вишитими яскравими нитками, прикрашали хату на свято або коли в родині відбувалась якась радісна подія. Коли ж наставала лиха година, ставало сумно або траплялось лихо, у хаті вивішували рушники, вишиті червоними і чорними нитками, бо червоний колір означав любов, а чорний – біль та тугу. Отож не диво, що найкращою українською піснею, якій судилося довге життя, стала "Пісня про рушник" А. Малишка.
У кожній родині, де підростала дівчина, скриня мала повнитися рушниками. Їх дбайливо оберігали, ними хизувалися, показували гостям, сусідам, показували все, що приготувала собі дівчина на посаг. Кращі узори запозичувалися і передавалися із покоління в покоління. Дати рушники сватам означало, що дівчина дала згоду вийти заміж і готується до весілля.
Рушником перев'язують старостів та сватів на весіллі, молода молодого. Рушником вистилають дорогу на весіллі від порога до столу, а то й від воріт до дверей хати.
В усі часи вишитий рушник служив оберегом. Ще за стародавніх часів його чіпляли на дерева, пускали на воду. Клали на каміння й молили богів, щоб відвели стихійне лихо, всяку порчу, просили благодаті: щоб родила земля, щоб біда і всяка напасть обминала родину.
З рушниками проводжали князів у похід, храмові рушники дарували церкві. З часом з'явилося багато обрядових рушників. На вишитий рушник приймала повитуха немовля, проводжала мати сина у солдати, і у хвилину прощання оповиває свою кровинку рушником.
На заручинах, коли дівчина погоджувалася вийти заміж, вона перев'язувала сватів рушниками. І в день весілля ставали наречені на вишитий рушник.
Рушник – символ дороги. Яскраві кольори рушника як символ доріжок і стежок, які доводиться проходити кожній людині в своєму житті.
З рушником українці зустрічали гостей. А на ньому – духмяна паляниця.
Важко переоцінити роль рушника в обрядовому та побутовому житті нашого народу. Його призначення найрізноманітніші: святкові й буденні, обрядові й побутові...Окремі види рушників використовувалися лише в певних обрядових дійствах.
Традиційний український рушник супроводжував людину впродовж усього життя – од колиски і до домовини. Ним благословляли на щасливу життєву долю, скріплювали обряд кумівства (похрестини), дарували в далеку дорогу; якщо юнак йшов до війська, обнадіювали на щасливе повернення. Спеціально виготовленими рушниками дівчина, давши згоду на шлюб, пов'язувала сватів, а на весіллі – родину молодого. Зрештою, цим обрядовим виробом поєднували наречених, вони мали "стати на рушничок", себто дати одне одному клятву на подружню вірність.
Давньою і напрочуд шляхетною традицією було в нашому народі стрічати дорогих гостей хлібом-сіллю на рушнику. З ним входили в оселю, освячували криниці, обходили весняну ниву, дарували його майстрам, які будували хату. Коли помирала людина, на рушниках опускали труну в землю; нарешті, ними обв'язували рамена хрестів на могилах і фігури на шляхах.
В усіх цих дій ствах та обрядах рушники виконували винятково важливі функції, їх символічне призначення – благословляти й охороняти, зберігати пам'ять про близьку людину.
У давні часи не було в Україні жодної оселі, не прикрашеної рушниками. В народі з цього приводу казали: "Хата без рушників що пустка – там нечистий живе". Тому в будні і свята образи, родинні фотографії, стіни, надвіконня й двері прикрашали вишитими або тканими рушниками.
Хатні рушники були обов'язковим атрибутом кожного помешкання. Вони виконували не лише естетичну функцію – прикрашати житло, їм відводилася особлива оберегова роль – охороняти оселю від усього лихого, підступного і нечистого. Не випадково у традиційному помешканні їх вивішували саме при тих місцях (над дверима й вікнами), де могли з'явитися злі сили. До речі, при спалахах пошестей рушниками, зв'язуючи їх один із одним, "оперізували" майдан біля сільської церкви. Якщо уважно проаналізувати символи української вишивки, то найчастіше зустрічаються "Дерево життя" та "Берегиня". Вироби з першими сюжетами розміщували переважно на стінах та іконах. "Берегинями" ж обвішували хатні двері та вікна. Берегиня – давня богиня роду (берег, оберег, берегти, оберігати; звідси й ім'я її). Стилізовані жіночі постави зі зведеними вгору руками берегли в оселі родинний спокій.
Вишивати чи ткати рушники належало лише жінкам, а тому матері і бабусі привчали до цього рукоділля своїх доньок і внучок з дитячих літ. Кожна дівчина вважала за святий обов'язок вишити або наткати багатий посаг, в якому було чимало рушників – символів майбутнього щасливого родинного життя.
Шануйте, любі, рушники,
Квітчайте ними свою хату,
То обереги від біди, що дали рідна мати,
Щоб легше в житті здолати
Похмурі та скрутні часи.
Шануйте рушники!
© Портал SPADOK.ORG.UA
