П'ятниця
30 вер., 2022
    

Ukrainian English Polish

Світоглядні настрої Лесі України у її творах

Рейтинг 3.7 з 5. Голосів: 13

Світогляд Лесі Українки

"Отак невільники руками ледве рушать,
Як на руках кайдани задзвенять.
Нехай же дзвонять голосно кайдани,
Не буду заглушать.
Коли б могли в
они збудить луну і розтроюдить рани
В серцях людей, що мохом поросли;
Коли б кайданів брязкіт міг ударить
Перуном в тії заспані серця."
(«Порвалася нескінчена розмова…»,
пам’яті C. M. 14.07.1898)

Руфін і Прісцілла

Релігійна критика Лесі Українки найбільше проявилася у драмі "Руфін і Прісцілла" (із життя римлян ІІ ст.н.е.), у якій йдеться про перших християн. Роботу над драмою Леся розпочала у 1906 році. Чорновий варіант був створений в серпні 1908 року. Після цього Українка ще два роки працювала над остаточною редакцією. Розуміючи, що в кінцевому варіанті п'єса не пройде цензуру, поетеса підготувала «lite» версію. В листі до Надії Кибальчич вона писала: "оце викінчую (властиво вигладжую) торік дописану драму з перших віків християнства «Руфін і Прісцілла». Виправлю перше я, а потім уже будуть редактори переправляти — «не амінь і не господи помилуй», як той піп що «розсвячував» мирянинові хату". 

Невдовзі (29.04.1910 р.) вона надсилає драму до «Літературно-наукового вісника» з проханням проаналізувати та запропонувати виправлення чи покращення. У висновку їй запропонували суттєво скоротити твір, деякі дії об'єднати, п'яту дію повністю виключити з тексту. Це ламало її задум. Твір мав для неї велике значення, як вона писала: "Ся драма дуже лежить мені на серці, і хотілось би випустити її в світ без грубих промахів". Фактично, це був один з її останніх творів, адже здоров'я Лесі постійно погіршувалося і вона не могла працювати в такому темпі, як раніше. Кожна редакція давалася їй важко.

Після опублікування «скаліченої» драми вона пише сестрі Ользі 27.10.1911 р. з Хоні: «…забери «Руфіна і Прісціллу»… колись, може, сей рукопис буде потрібний, як буде нагода видати сю річ з непопсованим текстом, на що я не трачу надії». Навіть через рік, коли чергова спроба провести п’єсу через драматичну цензуру в Петербурзі не вдалася (див. журн. «Рідний край», 1912, № 7, стор. 23), Леся Українка 5.10.1912 р. писала сестрі Ользі: «Мені здавалось, що я не смію вмерти, не скінчивши «Руфіна і Прісціллу».

Вперше твір було надруковано в журналі «Літературно-науковий вісник» 1911, кн. 11 с. 193 —241, таки зі значними редакційними скороченнями. Повністю за чистовим автографом вперше надруковано у виданні: Українка Леся. Твори. В 5-ти томах. К. 1951. Т. 2.

vol04-129

Руфін

Так, мир і згода,
Гармонія небесна панувала
В великім пантеоні. Поки дух
Юдейського народу, мстивий, заздрий,
Дав невидимий меч своєму сину
Ісусу з Назарета. З того часу
Порушилась гармонія всесвітня
На небі й на землі. Не видно краю
Великій боротьбі, що перейшла
На землю з неба, від богів на люди.

 

Кай Летіцій

Ні, се трудно зважить.
Ся віра зародилась в Палестині,
А в тих країнах варварських і східних
Уже й самі стихії мов призводять
До безміру і дикості в злочинах.

Руфін

Та християнами ж не раз бувають
І люди, звісні цнотами своїми,
Невже б вони терпіли мовчки нечесть?

Кай Летіцій

А пригадай Кріспінову Сабіну,
Який страшний злочин вона зробила?
Вона ж була напевне християнка, –
Сама призналась, і Кріспін посвідчив.

 

Руфін

(до Прісцілли)
Любити ворогів по-християнськи
Зовсім не так вже трудно, як я бачу.

Парвус

Христос дав не саму любов, а й меч!
Прісцілла
(значно збентежена)
Ненавидить він тільки сліпоту,
А не сліпих…

Руфін

Не поясняй, Прісцілло.
Він досить сам сказав. Я розумію.

 

Читати повністю >>

1041883-image2


Перун

"Перун" - поему саме з такою назвою Леся Українка обмірковувала в Єгипті у квітні 1910 року. В листах до матері вона писала: "Після сього чи маю ще поясняти, чому не написала «Перуна»? Яке вже там було мені писання (тільки й могла писати контракти, а то навіть листи не писались). Посилаю тобі «Єгипетську весну» – се поки що. «Перун» уже початий, але ще не скінчений. (30 березня (12 квітня) 1910 р.)."

Відомий дослідник української культури Володимир Шаян писав про релігійні погляди Лесі Українки так: "Леся Українка часто думає про "релігію батьків своїх". Під цим окресленням вона має на увазі дохристиянську релігію України. Зокрема з рідною матір’ю ці згадки в листуванні досить часті. Мусили бути між ними численні розмови і глибоке спільне розуміння цієї теми. І також під кінець життя Леся обіцяла матері написати поему про Перуна. В одному з листів виправдується, що не могла її написати. Вона дозрівала в її душі” (ВПН, с. 700-701)".

"Перун"

"Князь Володимир за Дніпром
на вловах запізнився.
І сам незчувся, як в бору
самотній опинився.
Дарма, таж не боїться князь
ні ворога, ні звіра,
водяників, лісовиків
розпудить нова віра.
Князь може полювати й сам,
аби була охота,
от тільки зморою лягла
полуденна духота".

На жаль, поема так і не була завершена. До нас дійшов лише уривок.

У катакомбах

«У катакомбах» - драматична поема Лесі Українки, написана 1905 року, із посвятою «шановному побратимові А.Кримському». В поемі йдеться про перші християнські общини, час дії сама авторка датувала II с. н. е.

Вперше «У катакомбах» надруковано у щотижневому громадському журналі «Рідний край», Полтава, 1906 рік. Того ж року поема вийшла окремим відбитком. В архівах зберігся автограф повної, остаточно відредагованої чорнової редакції, датований 4.Х.1905.

В творі, переносячи читача в ранній період християнства, вона описує бунт раба Неофіта проти духовної тиранії рабовласників. Головний герой, який мріяв знайти правду в новій вірі, поступово переконується, що і християнське вчення не визволяє його від рабства - ні на землі, ні на небі «у царстві божому». Він переконується, що і в християнській общині немає рівності та справедливості. З обуренням відповідає він єпископу:

Я не за тим прийшов до вас у церкву,
щоб ярем та хрестів нових шукати.
Ні, я прийшов сюди шукати волі,
бо сказано ж: ні пана, ні раба.

....

Мені дарма, чи бог один на небі,
чи три, чи триста, хоч і міріади.
За жодного не хочу помирати:
ні за царя в незнаному едемі,
ні за тиранів на горі Олімпі.
нікому з них не буду я рабом,
доволі з мене рабства на сім світі!


...

Я честь віддам титану Прометею,
що не творив своїх людей рабами,
що просвіщав не словом, а вогнем,
боровся не в покорі, а завзято,
і мучився не три дні, а без ліку,
та не назвав свого тирана батьком,
І деспотом всесвітнім, і прокляв,
віщуючи усім богам погибель


У листах до Агатангела Кримського Леся Українка писала:

"...от і Ви уявляєте собі, що типовий християнин тих часів марив би, що всі колись стануть слугами Христа — чи се ж не все одно, що рабами? Чи ж не проти сього повстає мій раб-прометеїст? Він зовсім слушно думає, що поки будуть пани і раби (на землі чи на небі, все одно), доти будуть і посередники межи ними, дозорці, економи, і т. ін.

...Відколи з'явився на світ єпископат і перші початки церковної ієрархії, відтоді єпископи заговорили мовою мого єпископа, і задержалась ця традиція до сучасного нам архієрейства.

...не дарма в притчах і скрізь у Євангелії так часто вживається слово «раб» і антитеза «пана і раба», яко єдиної можливої форми відносин межи людиною і її божеством.

...Коли що надається до щирої ідеалізації у первісному християнстві, то не його quasi-анархічні доктрини, а хіба ота грація почуття його «жен-мироносиць», до яких належить і моя Анціллодея, і те нове для античного аристократичного світу почуття всепрощаючої симпатії, що так красило відносини Христа до його зрадливих і тупих учеників (не один класичний філософ не простив би у такому становищі своїм друзям)…"

Переклади Рігведи та дослідження історії

Леся Українка була енциклопедично освіченою людиною, вона не тільки була поетесею та письменницею, а й дослідницею історії, її літературна спадщина свідчить про глибоке розуміння історико-культурних процесів. З дитячих років вона виховувалася в українському традиційному звичаї, вільному від церковних приписів і забобонів. Певним чином на неї повпливали погляди її дядька Михайла Драгоманова, відомого українського громадського діяча, дослідника культури і традицій, який також захоплювався індуїзмом та буддизмом.

Леся Українка переклала декілька гімнів-славнів з "Рігведи" - старо(пра)індійського священного писання, яке складається з 12 гімнів-пісень, пам'ятка давньої літератури, написана на санскриті. Ось уривок пісні "До Богині Утрені":

"...Вона є та, яка знає назво-мету дня першого,
Світла, сяйво-одежна, вродилася із Темноти.
Молода Дівиця не порушить наказу Права,
Із днини в днину приходить у визначене місце обрію.
...О, ти, що все єси послушна Променеві Права,
Надхни нас блискучими думками,
О, Утрене, просвіти нас сьогодні нам ласкава!
Хай стануться блага і нам, і друзям нашим!".

У 1890 році Леся Українка опублікувала курс «Стародавня історія східних народів». Леся Українка розповідає історію індусів, мідійців і персів, єгиптян, ассірійців і вавилонян, фінікійців та ізраелітів, їхній державний устрій, видатних діячів, закони, звичаї, віру, а також виникнення і розвиток торгівлі, ремесла, науки та культури. Особливу увагу приділяє  вона розвиткові письменництва і літератури. Вона писала: "А се, може, власне, і єсть найцінніше в людській історії – історія культури".

Malovidomaknyzhka L U 11

Скачати книгу

Тарас Беднарчик вважає, що висловлена там концепція про схожість культури слов'ян та індійських аріїв заклала формування рідновірських світоглядних систем XX століття. 

Ось як вона розмірковує в першому і другому розділах підручника – про давніх арійців в Індії – над схожістю індо-європейських мов, «всі народи індо-європейські жили колись спільно, бо видно це з їхніх мов, звичаїв та віри, але жоден з тих народів не пам’ятає ні про те спільне життя, ні про те, як вони розійшлися з свого первісного рідного краю».

Інші твори

Леся Українка відстоювала свободу людини від релігії. Це проглядається у вірші «Пророчий сон патріота» (1895):

"Релігія у нас - то морок темний.
Єгипетських жерців деспотія важка..."

У творі «Грішниця» (1896) письменниця вкладає в уста відважної дівчини, яка підірвала ворожу фортецю і вмирає від ран, сміливий протест проти християнської заповіді любові до ворогів:

Черниця:

О сестро! ти?.. Ти каєшся, запевне!

Хвора:

Ні, каяться вважала б я за гріх!

Скажи, – ти певне знаєш, – адже в замку

Усі погинули? ніхто з них не зоставсь?

Черниця:

Ні, милував господь. Одна лиш вежа

Упала, на той час там не було нікого.

Хвора:

О, що ти кажеш?! (Хвора заридала).

Черниця:

Вгамуйся, бідна сестро, помолися

Зо мною вкупі богові святому,

Подякуй, що не дав тобі вчиниш зла,

Проси, щоб мир твоїй душі послав він

І в серце повернув забутую любов.

Сльозами змий оту лихую пляму,

Що положив гидкий, ворожий замір.

Аби простив тебе суддя небесний,

А суд земний для праведних – ніщо.

Хвора:

Гадаєш ти, що я боюся суду?

Запевне, бридко між гадюк попасти,

Та я їх не боюсь, суд не страшний для мене, –

Небесний чи земний, для мене все одно, –

Однакові для мене рай і пекло,

Бо я не вірю в них.

Черниця:

О господи, рятуй

Оцю заблукану, нещасну душу!

Послухай, сестро, ти ще молода,

І, може, прийдеться загинути…

Хвора:

Дарма!

Не жаль мені, що молодою згину,

А жаль – о лютий жаль, що пропаду даремне.

Черниця:

Ніхто даремне в господа не гине,

Без волі божої і волос не спаде.

Хвора:

Не хтіла б я тебе вразити, сестро,

Та, бачу, прийдеться розмову залишити,

Бо ми говоримо на різних мовах.

Черниця:

Ні!

У всіх людей одна є спільна мова –

Братерськая любов.

Хвора:

Любов, ти кажеш?

А я б сказала – щирість…

Черниця:

Прожени

Ненависті дракона геть із серця,

Нехай в ньому зостанеться любов,

І ми одна одну запевне зрозумієм,

Як розумів розбійника Христос.

Хвора:

Пожди, кохана сестро, я те бачу,

Що ти мене і жалуєш, і любиш,

Хоч я тобі чужа. Та я б хотіла,

Щоб знала ти, кого і за що любиш,

І як осудиш, то щоб знала за що.

Сядь ближче біля мене, нахили

Лагідне личенько до мене ближче,

Забудь про те, що звете ви гріхом

Чи праведністю, слухай тільки пильно.

Черниця:

Боюся я, що втомишся, – ти ж хвора.

Хвора:

Дарма! нехай умру, та думка не умре!

В таке безсмертя й я привикла вірить.

Адже і в вас є сповідь перед смертю…

Мене жде шибениця – я те знаю.

Так слухай. Ти все згадуєш любов,

Вона й моя наставниця єдина.

Мене любов ненависті навчила,

Колись і я була, як ти, лагідна, тиха

І вірила в братерськую любов,

Бо при мені були брати кохані,

Родина й ніжні подруги мої.

Образу я сльозами зустрічала

І перед кривдою схиляла я чоло,

Коли вона на мене наступала.

Я матері і батькові корилась,

Вони ж були до мене завжди добрі.

Я думала, що лад такий можливий

Між ворогом і бранцем… Коли се

Розпочалося біле лихоліття

І наше місто зайняла облога;

Боролося воно, змагалось, як уміло,

А потім мусило відперти браму,

І вороги ввійшли з тріумфом в неї.

Я бачила, тоді, що хто хиливсь найнижче,

Того найбільш топтали люди й коні.

Мій батько й мати ворогам корились,

А добрості не бачили ніколи.

У мене розум наче потьмарився,

Не знала я, де правда і де кривда,

Я знала тільки, що мені так жаль,

Так жаль на ворогів і жаль на подоланих.

Сумний був час; товариші мої

Пішли у військо, кликали й мене.

Та я в собі не чула сили.

Ті, що зостались, я їх одцуралась

Або вони мене, пропала наша згода.

Брати і сестри смутнії ходили,

Той самий жаль гнітив їх, що й мене.

Та що казати? В подоланім місті

Немає щастя і не може бути!

Хотіла я спершу, як ти, піти в черниці,

У сестри милосердні, та для сього

Потрібна віра, – я її не мала…

Отак життя минало день за днем.

Я бачила, як гинуло найкраще,

Як родичі мої гнили по тюрмах

І як високе низько упадало.

Тоді в мені спалахнула ненависть

До тих, що нищили мою любов.

Ненависть розгоралась більше й більше,

Та я не знала, де її подіти.

Так, може б, я себе вогнем спалила власним,

Та іншеє судилося мені.

Прийшов один товариш і промовив:

«Ходи; ми знову на війну зібрались!

Не ми уб’єм, то нас вони уб’ють;

Ми мусим боронитись, поможи нам!

Невже ти будеш осторонь сидіти

І споглядать, як ллється братня кров?

Ні, сором се терпіти. Наша смерть

Научить інших, як їм треба жити.

Ходи, з тобою, певне, й другі підуть».

І я пішла…

Черниця:

А мати? а родина?

Хвора:

У ту хвилину я про них забула,

Та, може б, не згадала і тепер,

Якби вдалось моє велике діло.

Я б упилася щастям перемоги, –

Не спогадом, надією жила б.

Але ж тепера я даремне гину

І думаю про той даремний жаль,

Що може вбить мою кохану матір.

Своїх сестер я бачу у жалобі,

Братів у смутку – і даремне все!..

Коли б могла я ще хоч раз побачить

Моїх коханих!..

Черниця:

Сестро, не журись!

Якби ти тільки вірила у те,

В що вірим ми, потішилась би певне.

Ми віримо, що в іншім, кращім світі

Побачимо усіх, кого любили.

Хвора:

Шкода! Ви вірите, що єсть і рай, і пекло,

Що люди й «там» не можуть рівні бути.

Моя лагідна мати не злочинна,

Не вбила і не хтіла вбить нікого,

Їй мусить райська брама відчинитись,

А для таких, як я, в раю немає місця.

Черниця:

Все переможе щире каяття,

І гріх, і пекло перед ним зникають,

І райська брама навстежи одкрита.

Згадай же, сестро, любую родину,

Пожалуй душу бідну, молоденьку,

За віщо ж має гинути вона?

Хвора:

Чернице, спогадай: стоїть у вашій книзі:

«Ніхто не має більшої любові,

Як той, хто душу покладе за друзів».

Ну, годі, я скінчила, ти вже знаєш

І як осудиш, то вже знаєш за що.

Умовкла хвора, і черниця тихо

Сиділа, очі в землю опустивши…

15.09.1896

Героїня драматичної поеми «Одержима» (1901) іде наперекір християнському вченню про всепрощення. Мужній образ єретика-безвірника створює Леся Українка у вірші «Було се за часів святої Германдади» (1903).

Тема культу природи у поєднанні з фольклорно-міфологічними образами проглядаються у поемі "Русалка" (1887) та п'єса "Лісова пісня" (1911). Кількість демонологічних персонажів у цих творах "зашкалює", по ним можна складати окремий словник: Лісовик, Мавка, Перелесник, Потерчата, Повітруля, Малфа, Босорканя, Русалка, Нявки та ін.

У листі до матері від 2 січня 1912 року Л.Українка описала задум виникнення "Лісової пісні": «Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще я здавна ту Мавку «в умі держала», ще аж із того часу, як ти в Жабокриці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами. Потім я в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділась мавка. І над Нечімним вона мені мріла, як ми там ночували – пам’ятаєш? – у дядька Лева Скулинського. Видно, вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов «слушний час» – я й сама не збагну чому. Зачарував мене сей образ на весь вік».

Висновки

Твори Лесі Українки сповнені архетипними міфологічними образами і персонажами, давніми компонентами та різноманітними сюжетами довкола релігії, що особливо проявило себе в останніх творах поетеси.

Загалом можна скласти список творів, які відображають настрої Лесі Українки:

  • Пророчий сон патріота (1895)
  • Грішниця (1896)
  • Одержима (1901)
  • У катакомбах (1905)
  • Було се за часів святої Германандади (1903)
  • Руфін і Прісцілла (1908)
  • Перун (1910)
  • Лісова пісня (1911)

© Портал SPADOK.ORG.UA


Підписатись на електронну розсилку нових матеріалів: