Четвер
28 бер., 2024
     

Ukrainian English

Віктор Петров (1894-1969) — історик, етнограф, археолог

Рейтинг 5.0 з 5. Голосів: 2

Віктор Петров

Віктор ПетровВіктор Платонович Петров (1894-1969) - київський прозаїк, літературознавець, філософ, антрополог, філолог, історик і культуролог. Його творчість - це поєднання екзистенціалізму, неокласи­цизму, символізму й авангардизму. А ще - парадок­сальності й «зашифрованості», недарма знайомі та дослідники творчості називали письменника «доктор Парадокс», «Ребус», «Мефістофель», «Людина в чорній мантії».

Народився Віктор Платонович у сім’ї високоосвіченого священика в Катеринославі 10 жовтня 1894 р., але з ранніх літ проживав в Одесі.  Закінчивши чоловічу гімназію, вступив до Київського університету на історико-філологічний факультет і здобув вищу освіту. Після закінчення університету (1918) працював в Етногра­фічній комісії Української академії наук.

У Києві в 1920-ті роки В.Петров публікував свої твори під псевдонімом В.Домонтович, але як науковець використовував псевдонім Віктор Бер, і саме так підписував філософські та літературознавчі праці. 

За власним визнанням автора він «знайшов це прізвище в українських документах литовського періоду». В литовській мові «damauntas» означає «той, що багато каламутить». Псевдонім "Бер" було вибрано не випадково, він розшифровується як біологічний еквівалент рентгена.

Першим художнім твором В. Домонтовича став роман «Дівчина з ведмедиком» (1928). В україн­ській літературі письменник також започаткував жанр романізованої біографії. 

У 1930-ті рр. В. Петров отримав ступінь доктора наук за дослідження «Панте­ леймон Куліш у п’ятдесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість». Напередодні війни з гітлерівською Німеччиною обіймав посаду директора Інституту етнографічних досліджень. роман - художню біографію «Аліна і Костомаров» про життя і єдину любов письменника Миколи Костомарова, а наступного року - ще один прозовий, за жанром знову ж таки біографічний, твір «Романи Куліша» - про фатальні для обранок серця письменника кохання Пантелеймона Куліша до Лесі Милорадовичівни, Марка Вовчка, Параски Глібової та Ганни Рентель.

В 1941 році письменник жив в окупованому гітлерівцями Харкові, де започаткував літературний журнал «Докторський засів» (1942-1943), у якому встиг (як В. Домонтович) опублікувати власний роман «Без ґрунту», а вже в еміграції «Українська Трибуна», надрукував іще один - «Доктор Серафікус». 

Під час німецької окупації письменник постійно переїжджав із міста до міста: Севастополь, Київ, Кременчук. У Києві співпрацював із провідником ОУН, поетом Олегом Ольжичем. 1943 року Віктор Платонович очолював кафедру етнографії Українського на­укового інституту у Львові, а в 1944-1945 рр. влаштувався на роботу в Українському науковому інституті в Берліні.

1947 р. митець пише мемуарний нарис «Болотяна Лукроза» про Миколу Зерова і неокласиків, давши назву цій за аналогією до сонета М. Зерова зі збірки «Камена» (1924).

viktor-petrov-rozvidnykПісля війни до 1949 р. Віктор Петров проживав у Мюнхені, де редагував літературний журнал «Арка». У 1947-1949 рр. як професор викладав етнографію в Українському вільному університеті, а паралельно читав лекції в Богословській академії. Проте 18 квітня 1949 р. Віктор Платонович без­слідно зник. У його викраденні друзі звинувачували то УПА й «бандерівців», то НКВС, але згодом виявилося, що письменник повернувся у СРСР, за що був навіть нагороджений орденом Вітчизняної війни 1 Ступеня. З цього моменту пішли чутки, що Віктор Петров начеб-то радянський розвідник. Однак досі немає конкретних підтверджень, які б поставили крапку на плітках. На початку 1940-х саме він написав дослідження «Україн­ські культурні діячі — жертви більшовицького терору» (опубліковане 1959 р. в Нью-Йорку) про трагічну долю найталановитіших пись­менників і літературознавців «розстріляного відродження».

Творчість Віктора Петрова-Домонтовича за кордоном належно оцінили: у 1988- 1989 рр. у Нью-Йорку вийшло тритомне зібрання його творів.

У Москві В. Петров працював в Інституті археології, а, переїхавши до Києва в 1956 р., на наукових посадах перебував у «підвішеному стані». Документи було втрачено під час війни, тож він мусив 1966 р. знову захищати свою дисертацію. Коли ж після смерті Сталіна до влади прийшов М. Хрущов і 1957 р. остаточно закінчилася багаторічна «перевірка» В. Петрова, як митця-розвідника, він одружився із вдовою українського поета і літературознавця Миколи Зерова - Софією, у яку був закоханий іще з 1920-х. Щоправда вона побажала залишити прізвище "Зерова".

У спогадах Шевельова збереглася картина Петрова у процесі писання:

"Він міг писа­ти навіть у найменш відповідних для того обставинах. Приміром, у товаристві, коли виникала перерва в розмові, Петров витягав з кишені малі картки паперу, й на одній з них записував речення, довго думаючи й пильно добираючи слова (іноді міг годи­ нами думати над відповідним словом). Коли речення на картці було готове, він від­ кладав його і брався за наступну картку. Як мало хто в українській прозі, Петров пи­ сав “зі скрупульозністю годинникаря, що працює над мініатюрним годинником. Його письмом (за неокласичним ідеалом) ніколи не володіла пристрасть натхнення, а зосереджена критична напруженість думки”

У книжці В.Андрєєва зібрано і проаналізовано чимало мемуарних свідчень, з яких випливає, що В.Петров «завжди відрізнявся обережністю і за будь–яких обставин більше думав не про те, що сказати, а про те, чого не сказати… Його, за постійну іронію та гострий язик, побоювалися і, навіть, недолюблювали». 

В’ячеслав Брюховецький у передмові до тритомовика «Віктор Петров. Розвідки». Його акцентація на історіософії В.Петрова багато що прояснює: «Лише в ХХІ столітті дослідники, навіть не без певного подиву, виявили, що він не просто був сучасником Ж.–П.Сартра, Х.Ортеги–і–Ґассета, А.Тойнбі, О.Шпенґлера, А.Айнштайна, а деякі загальнодискутовані тоді ідеї формулював і раніше, і, часом, переконливіше». В.Брюховецький цитує В.Петрова: «Філолог був завжди синонімом філософа», — і коментує його літературознавчі розвідки саме під цим кутом зору. А про стилістику В.Петрова–науковця висловлюється так: «У притаманній йому манері — не пояснюючи, наче роблячи влучний постріл, після якого не дискутують». І це при тому, що сам В.Петров дорікав колегам: «Стверджують, замість того, щоб досліджувати».

etnogenez-viktor-petrov

Скачати книгу

Як етнограф, Петров написав кілька десятків статей на теми як "Сонце у народних віруваннях українців", "легенди про подоження відьом", "культ вогню" та слов'янська міфологія. Написав ряд статей, присвячених докласовому суспільству (1933). Разом з Андрієм Лободою був співредактором книги матеріалів про дніпровських човнярів (1929) та книги Євгена Марковського про український вертеп (1929). Як археолог був задіяний у розкопках Трипільської культури та ранніх слов'янських поселень. Петров вивчав скіфські пам'ятники та могильники антів. Він написав монографії про походження українського народу (1947), скіфську мову та етнос (1968) та етногенез слов'ян (1972). Він писав статті про Трипільську, Зарубинецьку та Черняхівську культуру, про давніх слов'ян, скіфські та східно-слов'янські імена, гідроніми, топоніми та опублікував записки Вікентія Хвойки про розкопки в Зарубинцях.

pohodzhennya-ukr-narody-petrov

Скачати книгу

Спираючись на праці Олександра Потебні та розробки Етнографічної комісії ВУАН, наполягав на необхідності розкриття первісного мислення, вираженого у фольклорі, через експілкацію базових структур, які лежать в його основі. Для цього він досліджував «формули» впливу первісної людини на навколишній світ: «я-формули» — зразки дій прямої чинності, коли імітація чогось розглядається як реальний вплив на реальні предмети, «формула „як-так“» — дії-аналогії дуже важливі для підтримки ідентичності первісної спільноти. У найзагальніших рисах народний світогляд, за Петровим, родовий (ґентильний), аієрархічний і локально-просторовий. Звідси сакралізація роду та особливе його значення як базової категорії для соціальної структури первісної спільноти. Ці висновки дуже подібні до результатів досліджень М. Мосса та Дюркгайма, котрі вивчали зв'язки між соціальною структурою архаїчних спільнот та логічними категоріями, властивими для цих спільнот. Петров піддавав критиці крайнощі матеріалістичного пояснення обрядів, наголошуючи на великому значенні цих обрядів як механізмів солідаризації людей. Петров заперечував перебільшення значення магічних дійств у народній свідомості, оскільки магія передбачає наявність відстороненої «третьої сили», тоді як народна свідомість є синкретичною, цілісною. Важливе значення мало врахування Петровим просторового чинника для соціальних взаємодій. «Материнсько- (або дідівсько-) родові уявлення сполучаються з просторовими уявленнями, найелементарнішими категоріями, що лежать в основі людської свідомости. Поки не постало ієрархічне відрізнення природного, людського, тваринного, рослинного й речевого, лише категорія простору була підставою для світоглядових утотожнень, відрізнень і розчленувань». Вплив просторового чинника Петров простежував у дослідженні Смерті як «відходу». Пізніше, у своїй незавершеній праці про потенційні міждисциплінарні зв'язки соціології й археології, вказував як просторовий чинник трансформувався і був механізмом ієрархізації соціальних взаємодій (міське районування середньовічного Галича відображало багато в чому соціальну структуру тодішнього суспільства).

viktor-petrov-archeolog

1969 року Віктор Петров помер, як і Пантелеймон Куліш, з олівцем у ру­ках за письмовим столом. Похований у Києві на Лук'янівському військовому кладовищі (8 ділянка, 7 ряд, 4 місце).

Використана література:

  1. В'ячеслав Брюховецький - "Віктор Петров: верхи долі - верхи і долі" (2013)
  2. В'ячеслав Брюховецький - "Віктор Петров. Розвідки. Том 1,2,3" (2013)

© Портал SPADOK.ORG.UA


Долучайтесь до спільноти та діліться публікацією у соцмережах:

Підписатися на Twitter та Viber