Середа
06 лип., 2022
   

Ukrainian English Polish

Микола Хвильовий: життєві факти і цитати

Рейтинг 5.0 з 5. Голосів: 1

Микола Хвильовий - крилаті фрази і життєві факти

Микола Хвильовий (Микола Григорович Фітільов) (1893-1933) - культовий український письменник, який випередив свій час. Автор новел, оповідань, повістей і памфлетів. За своє недовге життя став однією з ключових та найтрагічніших фігур національної літератури, один з представників "Розстріляного відродження". Як людина, для деяких міг стати неоднозначним, але в історію увійшов як емоційний, прогресивний та високоінтелігентний інтелектуал. Митець, що усіляко підтримував та впроваджував україноцентризм, будував ідеологію національно-культурного відродження України й виступав за інтеграцію українського в європейську та світову культуру.


Народився Микола Григорович Фітільов в селищі Тростянець на Слобожанщині у родині вчителів. Батько походив з дворянського роду і поводився часто зверхньо. Кажуть, Микола мав складні відносини з ним. Навчався у початковій школі в селі Колонтаєві, де вчителювала його мати, Єлизавета Іванівна (до заміжжя — Тарасенко), потім продовжив навчання в Охтирській чоловічій гімназії, яку був змушений залишити через участь у «так званому українському революційному гуртку», а згодом в Богодухівській гімназії, звідки був виключений за зв'язки з соціалістами під час революційних заворушень.

На жаль, большевицько-комуністичнна "матриця" у той час працювала на повну і досягала небачених оборотів. Вона 24/7 продукувала різноманітні дурманні та жорстокі ідеї, двозначні, а то й трьозначні впливи, ілюзії, що досягали подекуди суїцидальних наративів та настроїв. Ця комуністична машина таврувала усіх, хто "проти" і "не з нами", підмішуючи до пропаганди - часточку "хорошого", часточку "світлого" і "соціального" "майбутнього". Так був утворений "націонал-комунізм". Не оминула ця "машина" і його - романтика. Микола Хвильовий брав участь у Першій світовій, потім Громадянській війні (1917-1921). У квітні 1919 року вступив до КП(б)У. Цього ж року одружився з учителькою Катериною Гащенко, вона йому народила доньку Іраїду, однак цей шлюб не був тривалим. Навідміну від інших, Хвильовий постійно намагався вести духовні і творчі пошуки, поєднуючи цю ілюзію (можливо, навмисне) з національним відродженням рідного народу, що щиро захоплювало його і таки затягнуло до літературного гуртка, до літературного ремесла і мистецтва.

У Харкові Микола організував найпотужнішу літературну "сцену" свого часу під абревіатурою - ВАПЛІТЕ, що об'єднала найталановитіших митців Харкова, і не тільки (П. Тичина, Ю. Яновський, М. Куліш, М. Бажан, О. Довженко, М. Йогансен, О. Слісаренко, Ю. Смолич, Г. Епік, П. Панч та ін.). У статусі та програмі організації йшлося про те, що її члени обирають вільний розвиток усіх течій і стилів, підтримують талановитість і новаторство, високу професійну майстерність, дбають про престиж української літератури.

Шлях, обраний ВАПЛІТЕ, суттєво відрізнявся від того, що його нав'язувала українському мистецтву тодішня більшовицька ідеологія, а тому організація відразу привернула до себе увагу партійного чиновництва. У ті репресивні роки кожен крок "вліво" чи "вправо" міг бути останнім. Доноси і серйозні обвинувачення повставали немов з повітря.

Час з'яви на літературній арені ВАПЛІТЕ збігся з розгортанням найгучнішої літературної дискусії 1925—1928 років, яка мала об'єктивні підвалини - визначення сучасного стану і подальшого шляху розвитку українського мистецтва. Проблеми дискусії хвилювали багатьох митців, їх уже висловлювали, зокрема, «неокласики» і «попутницька» «Ланка», але саме Микола Хвильовий насмілився сказати про них голосно і гостро.

Центральною для Хвильового – полеміста та публіциста – була проблема історичного буття України, української культури. Заперечуючи москвофільські тенденції частини тогочасних літераторів, Хвильовий проголошував орієнтацію на Європу, на стилі та напрями європейського мистецтва: «Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше тікати. Поляки ніколи б не дали Міцкевича, коли б вони не покинули орієнтуватись на московське мистецтво. Річ у тім, що російська література тяжить над нами в віках як господар становища, який привчав нашу психіку до рабського наслідування... Наша орієнтація – на західноєвропейське мистецтво, на його стиль, на його прийоми».

Основним завданням Миколи Хвильового було - витруїти рабський дух з свідомості українського народу, його вабили висока художня майстерність, розкутість у висловленні авторського «Я», а ще більше - плекання вольової, сильної людини фаустівського типу - риси, органічно притаманні світовій зарубіжній класиці, які могли б послужити благодатним взірцем для тогочасної літературної молоді.

У розпалі літературної дискусії з'являються і цикли памфлетів Миколи Хвильового «Камо грядеши», «Думки проти течії», «Апологети писаризму» та стаття «Україна чи Малоросія?», в яких розкривалася, глибоко аргументувалася суть проголошених ним гасел орієнтації на «психологічну Європу» і «геть від Москви».

Дискусія, що починалась як літературна, переросла згодом у політичну. Чимало письменників після неї одержали ярлики ідеологічних ворогів, а найперше - Микола Хвильовий. Узимку 1928 р. він поїхав за кордон. У листі до секретаря ВАПЛІТЕ А. Любченка знаходимо такі рядки: «Сьогодні дощ нудний, такий у нас буває, туман ховає даль і Відень посірів. Але тепер ніхто мене вже не спитає: чому зійшлись кінці моїх нервових брів».

1933 рік став фатальним для митця. Письменник разом з Аркадієм Любченком побував на Полтавщині, де на власні очі бачив трагедію Голодомору - геноцид українського народу. Це стало сильним шоком для нього. З цієї подорожі він повернувся фізично й морально обезсиленим, повністю розбитим. В атмосфері шаленого цькування, передчуваючи наближення тотального терору, чітко усвідомивши той дурман, те "мрійництво", у якому перебував, він невдовзі після арешту свого приятеля-письменника Михайла Ялового, на знак протесту проти початку масових репресій української творчої інтелігенції, 13 травня 1933 року у Харкові, в будинку письменників «Слово», покінчив життя самогубством.

Ця смерть стала знаковою. Тому що багато кому "розплющила" очі і багато кого/що змінила. Його постать досі викликає запитання.

Володимир Коряк писав про Хвильового так:

"Істинно: Хвильовий. Сам хвилюється і нас усіх хвилює, п'янить і непокоїть, дратує, знесилює і полонить. Аскет і фанатик, жорсткий до себе і до інших, хворобливо вражливий і гордий, недоторканий і суворий, а часом — ніжний і сором'язливий, химерник і характерник, залюблений у слово, у форму, мрійник."

Упродовж багатьох десятиліть твори Миколи Хвильового були вилучені з читацького вжитку, не передруковувалися, не згадувалися при радянській владі, а ім'я письменника, здавалося, було назавжди забороненим і забутим.


  • Хіба тебе не захоплює сьогодні хоч би та ж ідея від­родження твоєї нації? ("Вальдшнепи", 1927)
  • Національне відродження робить чудеса, і нація прискореним темпом підходить до свого золотого віку. ("Україна чи Малоросія", 1926)
  • Я, знаєте, належу ще до того художнього напрямку, який сьогодні не в моді. Я, пробачте, ...романтик! Саме відціля й іде розхристаність і зворушливе шукання самого себе... Я до безумства люблю небо, траву, зорі, задумливі вечори, ніжні осінні ранки, коли десь летять огнянопері вальдшнепи... все те, чим так пахне сумновеселий край нашого строкатого життя. Я до безумства люблю ніжних женщин з добрими, розумними очима, і я страшенно шкодую, що мені не судилося народитись таким шикарним, як леопард. Іще люблю до безумства наші українські степи, де промчалась синя буря громадянської баталії, люблю вишневі садки («садок вишневий коло хати») і знаю, як пахнуть майбутні городи нашої миргородської країни. Я вірю в «загірну комуну» і вірю так божевільно, що можна вмерти. Я - мрійник і з висоти свого незрівнянного нахабства плюю на слинявий «скепсис» нашого віку. Ну, і так далі... Словом, хай живе життя! Хай живе безсмертне слово! (Листи до Дмитра Донцова)
  • Здається, Толстой говорив, що найважче полюбити ближніх. Я думаю, що найважче їх же таки зненавидіти справжньою ненавистю. Тільки тут можна показати неабияку волю і, коли хочеш, відвагу...
  • Я вам раджу: жити, читати газети, журнали "Огоньок" тощо, любуватися прекрасними краєвидами з командної висоти, "кушати" борщ, котлети і т.п. От вам моя порада. Тільки попереджаю: ніколи не згадуйте свого минулого, в противнім разі ви щось надумаєте.
  • Навіть великий біль стихає, коли підходить маленький, але ближче.
  • Перед нами стоїть таке питання: на яку зі світових літератур взяти курс? В будь-якому випадку, не на російську. Від російської літератури, від її стихії українська поезія повинна втікати як можна швидше. Справа в тому, що російська література віками тяжіє над нами, як хазяїн положення, який привчив психіку до рабського наслідування.
  • Українське суспільство, зміцнівши, не примириться зі своїм фактичним гегемоном — російським конкурентом. Ми повинні негайно стати на сторону молодого українського суспільства, яке втілює не лише селянина, але і робітника, і цим назавжди покінчити з контрреволюційною ідеєю створювати в Україні російську культуру.
  • Європа — це досвід багатьох віків. Це не та Європа, якій Шпенглер оголосив «присмерк», не та, що гниє, і до якої вся наша ненависть. Це — Європа грандіозної цивілізації, Європа — Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона і т. д. Це та Європа, без якої не обійдуться перші фаланги азійського ренесансу. ("Камо грядеши", 1925)
  • За всяку ціну ми мусимо вивести нашу літературу на широку європейську арену. ("Листи", 1928)
  • Спогади завжди тривожать і на їхньому фоні дійсність здається яснішою. ("Вальдшнепи", 1927)
  • Жалість, жалість…! Це вона не дає сказати правду, пригнічує людину. ("Вальдшнепи", 1927)
  • Це була дійсність — хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це була дійсність безвихідна, неминуча, як сама смерть.
  • Без мислі, з тупою пустотою, з важкою вагою на своїх погорблених плечах. Я йшов у нікуди...Так, це були неможливі хвилини. Це була мука.— Але я вже знав, як я зроблю. Я знав і тоді, коли покинув маєток. Інакше я не вийшов би так швидко з кабінету.... ("Я (Романтика)")
  • Я вже давно не чув таких теплих слів. І взагалі люди не вміють так говорити. Мені здається іноді, що і я, і всі ми скоро розучимося промовляти один до одного. Скоро ми зовсім забудемо тиху задушевність і будемо не то машинізованими хижаками, не то хижими машинами.
  • Одна із ознак мистецтва — це його нестримний вплив на розвинений інтелект.
  • Темна наша батьківщина. Розбіглась по жовтих кварталах чорнозему й зойкає росою на обніжках своїх золотих ланів. Блукає вона за вітряками й ніяк не найде веселого шляху. ("Солонський яр", 1923)
  • Міщанство — завжди міщанство і завжди йому одна ціна. ("Думки проти течії", 1925)
  • Митцем треба народитися... ("Камо грядеши", 1925)
  • Росія ж самостійна держава? Самостійна! Ну, так і ми самостійна. ("Апологети писаризму", 1926)

© Портал SPADOK.ORG.UA


Поділитись статею у соцмережах:


Підписатись на електронну розсилку нових матеріалів: