Казки гуцулки Параски Горицвіт

Параска Степанівна Плитка-Горицвіт (Горицвіт — мистецький псевдонім; нар. 1 березня 1927 с. Бистрець, Верховинський район, Івано-Франківська область — † 16 квітня 1998, с. Криворівня, Верховинський район) — українська художниця, фотограф, письменниця, казкарка, народний філософ, фольклористка, етнограф, діалектолог. Її називали «Гомер Гуцульщини».

КАЗКИ-СМІХІВНИЦІ.
МЕДОТОЧИЦІ-ДІТОЛЮБИЦІ.

1990 р.
КРИВОРІВНЯ.

(розшифровка та набір тексту Оксани Рибарук)

У КАЗКИ-НОСОТРЯСКИ...

Ішли собі лісом мишка-довгофостя... і жабка-квакушка „гоп черевце”. Ішли – доки йшлося... а тут вже і їсти захотіли, тай нічого не трапляється харчівного в дорозі? Бачила мишка листочок з книжки... погризла би, та, вітер ухопив в ігруни... Бачила жабка мухаричку... та, своїм гопканям настрашила, і вона полетіла... Одне щастя ущасливило: Це Казка-носотряска, у якої і заночували і днювали... але чи їли? То вже колись розкажуть і нам, якщо буде настрій в усіх нас при зустрічі?

У БАБУСІ – „Ух-дух!!”

Чи дужі та здорові!? Кликнув їжачок-неборачок до старезної бабусі, шо називали її усі лісові мешканці, і ходячі, і повзучі... „Бабуся – Ух-дух!!
„А добре, як ти, неборачку!” -- Відповіла бабуся, тай отворила навстежінь ворітця... гостя зустрічала, а як – жеж? Та, гість квапився у млин... і сказав: „Звідти поверну!” То вже було не нутру бабусі. І вона розухкалася, роздухкалася аж так, що погасила ватру у печі... Тай сказала сама до себе: „Прийдеш... будеш їсти недопечені книші!?”

ЯБЛІНОЧКА – „СКРИПУ-РИПУ”

А що це вона так рипотить? Допитувала метеличка, яка була одіта у дірявий жупанець-жовтачок... тай у спідничку-диркавичку... А то, кумасишко, вона з тебе кепкує... забринів овад, який тутже присів на листочок-гойданочок, блище до кумисі... аби й самому чимсь докорити за неприбраність метелики. Таж він її поважав за колір... а то бач як занедбала собою? Доки ябліночка скрипала-рипала... метеличка з овадом почитували нотами... За той час дітоньки- метелята, повиносили Матері блиск-жупаня, приоділи, прихорошили, тай під боченьки повсідалися, і з овадія-кусофостія накєпкувалися... Кажучи: Чуєш кусачу, як з тебе яблінонька сміється, бо у тебе велика і неука голова... Ти як прип’єшся хоч до кого? Не кмітиш смертної години!? То вже товариш -- не наш...

У ДІДУСЯ-НИПИДУСЯ...

Жив собі дідусь-Нипидусь... Трохи старий, трохи молодий, трохи високий, трохи низенький, трохи чорнявий, трохи білявий... Та, чи всего переказати – ж бо, який то був дідусь? А шо вже дивувало з його розмови, це безконечне: Не піду!? Але ішов, і помало, і вприбіги, і відскоки і, навіть, кругачем. Ногами притопував, руками розмахував, тай бородою розвівав, як повісмом... Ніхто би був не знав про дідове „не піду”, та мушка-бринюшка розсекретила. Не хотів дід піти оголити семиверету бороду... за те і баба утекла.

БАРАНЧИК-БОДАНЧИК

Ріс-виростав, як на дріжджі розчинений пампух-Баранчик, якого з часом назвали по його натурі „боданчик”... Бо, куди біг, мусів усе зачепити, покотити і навіть на ріженьки схопити і понести, куди очі несли? І так схопив якось курячу миску-кубаєчку, тай на ріжках заніс до гайочку. І кинув під пеньком, тай почав гратися з мискою бодаючи покотком! І шоби то було, якби не дав про себе знати дикий вепрун? Який тутже у рохкотицях підійшов до баранчика-боданчика, і запитався, та ще й погострився?! „А ти звідки, і чий ти син, отакий неуважний? Діток мені розбудив!”

І тутже кабан узявся на хитрість, бо дуже сподобалася йому миска-кубайниця... адже запропонував – хоч би на день-два, відкупити... бо буде іменини малечі робити... і диво-миска із села здивує і гостей... тай дітвору?..

Та баранчик-боданчик, у страсі тільки одне торочив: „Не їж мене іклачу... відпусти... миску собі бери... бо я ледь дишу, я не свій... догрався, пробач, інакше не зумів...”

І тутже опам’ятався – і втечно до села подався! Забувши за миску і вепруни іклисті...

У КОТИКА – „МРУНЬ-РУНЬ”...

Ой, був жеж то котик, понад усі котики-воркотики, що на опецках вилежувалися, тай вигрівалися, і більше нічого не казали, лишень: „Вав! Я не жрав!” Хоч то й їли, тай пили до розтовстіння живота таки на місці? Алеж оцей котик якого звали „мрунь-рунь” такої несправедливості не чинив. Хоч то побільше під присбочкою жив – на пару з курочкою-рябочкою... і пітушком-окачиком. Харчувались вони з одного коритця у різьбах... Випивали з одного глечика-срібначка... тай ще і в гості мишечок-довгофостишок запрошували. Ой, та ще й як? І по три рази на Іменини... Як не собі, то бабусиній внучці – з таким Ім’ям, що на язиці уплетениці – а ніяк не пригадається? У котика „Мрунь-рунь”... варто було гостювати! Тож нехай щасливість і без нас, доки знайдемо їхній підпідсінник?

У ЛИСИЧКИ-СКУБОФІСТ...

Кого вже не заохочувало із лісових мешканців побувати у гостині на Іменинах у Лисички-скубофіст? Адже про неї так багато чули надто поважного? Не лише бешкетного... чули як то вона вирвалася із дідового хомутця, що висів в дірці перелазній... чули як вона дідовій бабці танцювала на головці... тай люльку-череп’янку вимкнула із рота, тай дітонькам своїм у дарунок принесла. То вже й досі дітоньки як п’яні бігають від покурениць з бабиної люльки. Ой, то вже справжня Лисичка-скубофіст. Бо не лише вона скубариха, але і в неї хвіст, як шило, порядно обскубаний, хто знає на яких вечорницях? То вже буде ся знати, лише тоді, як погостюють гості лісові на Іменинах у діточок-лисеняток, що курили бабусиної люльки, і оп’яніли до сміху, і до сварні, адже про все те уже повідали гості лісові: бурсучка з бурсучком і бурсученятами.

КЄРНИЧЬКА-ЗЕРКАЛИЧКА

Якось то нипаючи по лісу-непроходані... вовчик-помовчик, набрив на кєрничку-зеркаличку, з чого був дуже задоволений. А чому? Та тому, що надивився на себе, але лише тоді, як заледве викараскався з кринички-зеркалички на беріг... бо, як став над керничкою, не міг розпізнати свою парсуну у відзеркаллі... і подумав, що то баран-круторіг... а так як ішов вовчій на вечорницю, до кумихи-сороки з сорочеєм... то вже знадобивбися баранчик як гостинець? Таж гостей буде – хоч куди? Ліс не порожній? Авжеж? Отож, і скочив до кєрнички-відзеркалки, за тим баранчиком-круторогом. Як скочив, то і погруз по шию... задихнувся, бо таки моцно захлинувся, аж так, що заворчав гарчаном! А криничка у плескоті всміх, тай тим дуже вовка осоромила, що старий і без орієнтира – сам себе не пізнає... Витягнувся вовк, як опека умучений, та без охоти... тай вирішив уже в гостину вечерничну не йти, бо як кринички-відзеркаличка покепкувала і баранчика-круторіжка заховала? То що казати в гостях? Таж боявся обсміху від їжачків-фоскотачків.

ПОТІЧОК-БРИСКАНЕЦЬ...

Ой, і був жеж то потічок-брисканець, траскітливець, балакунець, танцюрист, цимбаліст, гурдозець, заливнець, тай млинок-мелюшок. Які тільки вигоди не робив і звірям, тай пташкам, тай ще й людем – лише тим, шо воду брали... бо млин інший мали? Над потічком і дуплиста собі вибивали у стовбурах дятлів, аби близько води попивати і діток купати. Веприська жолуді і куню губку мили-полокали і смачніше ласували... білочки-стрибалочки, орішки мочили... аби м’ягші були, бо зубків шкода... аби не ломили.
Тільки лисичка- біла китичка не любила потічка, бо не переносила мокроти. Завжди була у журбі, тоді, як требувалося перейти на другий бік – до діда Мусія... таж ходила по пітуха, бо як дарма курей і качок випасати?
Та потічкові-брисканцеви було забавно і без лисички... бо у млинець-гуркотець, найбільше приходили їжачки-колючки... І ще й досі мелють хто-зна-що? То вже їм усім знати, тай з присмаками харчувати срібними ложечками... з золотистих мисочок – кашки і пиріжок з начинкою і несолодкою і не квасною?

У ЛІСІ НЕЧУВАЙЛІ

Такий то був дивний ліс, що тільки в ньому було таке дивацтво? Бо лисички ходили в чобітках, у приперізних білих фартушках, на вушках носили кренделі, а на лапоньках перстені золоті, бо дуже блищало! А мурашечки мали свої диво-літачки... у яких сотнями перелітали, тай за страх не знали! У лісі нечувайлі, були і свої музиканти-бубнярі – то дятелеї. Як зацокотять, забубнять – то все живе біжить в танок! Ой, та хіба відступишся від такого нечуваня? – але де то таке буває? Поки що лише казочка-сміхівниця-медоточиця-дітолюбиця розповідає. Щоб дітоньки заказковано засинали... а старші, шоб на вус мотали –якшо вусаті? А якшо безвусі! То нехай у пазуху складають жарт-сміхівницю, і казочку тим повеличають!

ОЗЕРЕЧКО „ХІ-ХІ-ХІ”...

Розповідає казочка на цей раз отаке-такенне. Колись то у добру годину і в погоду, помандрувала казочка до царя-гороха, а від Гороха, обов’язково хотіла зайти до Царя Тинка, і розпитатися, чи є ще земля тонка? Чи вже потовстіла? Бо то вже мабуть і постаріла, тай усяких прибідеїв ся наїла? – бо гараздеїв і давно не дуже товстенько було? Ідучи до тих розумних-прерозумних Царів... казочка ідучи пішечком підбила підошовки... бо ішла босенька... адже у неї не усюди були дороги гладенькі? І щоб присісти, місце пообглядала... де і озеречко усподобила. Тай бішком до нього. Прибігла до беріжка, поклонилася, у водиченці віддзеркалилася. На своє личенько надивилася, причепурилась. І від утіхи захі-хікала?! А озеречко тим самим хі-хікалом обізвалось! „Чи то так звати тебе озеречко?” -- запитала казочка... „Так я озеречко хі-хі-хі! До мене завтра посходяться Премудрецькі два Царі: Горох і Тинко... А я їх хочу бачити давно-давно?!” -- сказала Казочка і чулася надто щаслива, тай біля озеречка хі-хі-хі, гарно відпочила, і може й нині там сидить і на царів жде... щоб розпитатися: про все за чим ішла?

ДИВО-МАЛЯРКА...

Якось-то зібралися до гурту всі деревечка, котрі могли поступитися з місця? Тай позасідали як хто міг, як зміг? І на муравку-мохівочку, і на пеньки-сподобанки, і на камінчики-вистобурчики... а котрим вже ніде було сісти, то стояли, як укопані, тай подавали дорадну мову. А в дерев мова дуже принадлива, бо ростуть дерева вільно під небом зазореним, під сонечком-усміхонечком, тай під дощами крапи-крапи... і над потічками-цимбалочками... отож і радились дуже охочо... Тай урадили отаке: Дубові підчинятися. Бо дуб найтривкіщий, найкремезніший, і поважаний усим миром лісових мешканців. Отож, як прийде осінь-малярочка, у дуба будуть усі дерева радитися, яким кольором умалюватися? Щоби у св’ято осені показатися з своєю окрасністю оздоби, часом подарованої Диво-малярочки, на яку ждуть деревечка, шоб посв’яткувати на ви рядному весіллі... Жде цього св’ята і казочка... Щоб узаплестися в осінню позолоту розповіддю... на предовгі роки-казколюби.

У НІЧЕНЬКИ-КАЗКІВНИЦІ

Якось-то довідалася лисичка-вискіруся від жабки-гопчеревце... що то будуть вечорниці у ніченьки-казківниці. А то вже таке було цікаве усім лісовим мешканцям, послухати казочок від самої ніченьки? Щоби і самим колись і своїх знакомих позабавляти казочками... Отож, почалися збираниці на вечорниці. Які відбувалися під Скелькою темненькою, коло бучка Товсте Черевце та коло потіченька Шу-Шу. А були там і Ведмедій -гугнарь, і Вовчик-глипанець, і Зайчик-мругань, і їжачки-шеверножки, і ящірки-ховай-дирки, білоньки стрибу-стриб, козульки-меканки, лисички-облизунки... та ще і ще всякої дичини? Медолизиця-казочка усіх не переказує, бо то вже ніченька починає свою церемонію. З першої казочки нічної, усі звірі так зачарувалися, що тутже пустилися в танець! Ой, як танцювали охочо, то вже уявім собі вільну волю, тай без страху? Бо були ці вечорниці у нічки-казківниці у лісі-прелісі за десятьма желізними дверями, крізь які мисливська стріла не пробивалася.
О, як то гарно і щасливо!

У ПІТУШКА-ТРЯСИФІСТ...

Ой, і був то пітушок... не описаний, не надивлений? То вже не дарма, не лише бабуся Чупариха казала пітушкови Трясифіст, а навіть курочки-купавочки Трясифостом кликали. Пітушок ходив так широко, набундючений, тай час від часу, під темпо потрясав фостом до розлету. Отото нечуване й не видане, якось-то і яструбові відпір дало... бо сказав: „Як ти вже такий трясучий, прилітай до мене у скельку-срібненьку... щоб краще поговорити на одинці... Бо хотів би , щоби і в моїх чотирьох синів хвостики отак темпово потрясалися...”
Отож, пітушок-Трясифіст...уже був наготові йти до скельки-срібнельки... та в тім перешкодила бабця-Чупаришка. Куди тобі Трясифосте смерти шукати? Ти що не знаєш хижу птицю? І вже рештки сварні доказувала пітушкови у паконці. Куди вкинула під охорону: Трьох котиків Вус-Вус, та трьох песиків Гар-Вур. І сама сіла на столець, біля пічечки з Тряси-фостом, бучком поперала по камінцях, і співала: Я сіла на столець – казочці кінець... а не пітушкові Трясифіст!
Геть яструбан-брехан!

МІШОК ПОВНИЙ КАЗОК...

Трапилося таке не чуване, не видане котикови-фостозамітайлови... який дуже полюблював спати під підсінням, у гостях в пітушика-червоногребня. Отож, лише шо надійшов котик, до пітушкової кватири... а тут – нечуване? Сидить під дверима мішок... товстенний та окатенний, і рот-ротенний, ніс-носенний, тай не без купра в зав’язях шовковенною ниткою... Сидить мішок і ногами вибиває темпо, а в долоньки плескотить, і до цього, ще й приспівує: „Я мішок не порожний, я мішок є подорожний. Хто м’я прийме ночувати, буде диво в хаті мати? Я мішок не без танців... казок в мене аж по вінці?!” Котикові все це було дуже цікаве? Бо ще й подумав: а, може, ще й мишка десь у мішку заважається? Адже, ще молодий, пограється? Тай лиш вхопив мішище за чуприще, і – гайда на плечища! І вже було все гаразд! Бо заніс його прямо на піч, поза комен. Де й розв’язав шовковий шнурок... тай не могли з дітоньками наслухатися диво-дивенних казок! Ой, хоч би й нам трапився такий мішок повний диво-казок?!

БАБА-ПОПИВАГА...

Жила собі поживала така бабуся, що звали її Попивагою... бо куди йшла, з собою у айстрі несла фляшку-боклажку, і не порожну... бо любила попивати, аби й квасненьке... але, аби ріденьке... Отож, ідучи в гостину до кума Таршука... не без тайстри ішла, не без фляшки-боклажки. Ішла, доки йшлося... аж на потічку-журкотичку, зустрічає кума-Таршука... який ішов на весілля до Ненатраф’ю... „Ой, кумасько-Попивасько! Як радий видіти тебе! Куди ж тебе отепер несе? Коли мене дома – не питай? Бабця –Попивага поморщила губи... і дуже зніяковіла? Але таки не змовчала, а таке сказала: „Кум кумі не рівня... куда іду, то мій інтерес? Своя тайстра не порожна – схочу їсти, схочу пити – засяду хоч де при горбі? А ти машеруй, доки піхота не викинула з гліду?”
Може, було би бабусі-випивайло особисте, від кума Таршука? Та, на щастя, хмарина дощева розігнала, куда котре удерали, аби сухо обійшлося?!

ЗАЗУЛЬКА-ПИШНУЛЬКА...

То вже було ясним, що прибула весна – дівчина пишна, у віночку квітчанім, і з настроєм веселим – аж до співочости? Ой, співало все, що лишень літало охочо на своїх крилоньках-махалоньках? Бо не могли не співати, у таку годину молодості і краси, як лиш наслухалася веснонька диво-пісень у гаю, тоді почала здогадуватися, ще одної гонорової співухє? А була це Зозулька-Пишнулька. Отож, і полетіла веснонька у глибину хащів, щоби розшукати кукую? І як на щастя, довго не шукала... бо зозуленька сиділа у яворі аж таки на вершечку, тай перця розпрямовувала на шиї, на хвостику і на крилах, аби була приваблива собою, усім, хто побажає з нею поговорити, тай у гості, чи на весілля запросити? Отож, як побачилися зозуленька-пишнуленька... з весною – з красною... тутже від утіхи і обнялися, тай на пару і закукали... бо вже бросту нахарчувалися!

ЗАЯЦЬ-ДУДОГРАЄЦЬ...

Якось то вибрався заяць-куцофіст... у село, щоб розглянути, як то виглядають грядки у кролики-мрігайлихи? Таже давно ще... хто то знає коли, тай з-за кого? Як ще жив кроль-сірак... обіцяла жмит капусти, тай морквини з бурячками? І чомусь так замовкла з обітницями, наче і в селі не має кролики-мрігайлихи? То вже варто було піти і зізнати, що сталося? Чи забула, чи пропила, а, чи не вродилося? Ідучи в дорозі... скачучи поміж захарасти... так обдерся, що аж лють взяла... і в сердитості, аж колик виломив... щоб погорозити ним кролиці за неакуратність. Ішов, доки ішов? Аж нараз зустрічає біжачий мішок шкіряний, який тутже й зупинився, на заяця-крутофостя задивився, усміхнувся, тай почав вітатися: „Здоров, Пане пхі-пхі!?” заяця здивувало, що це за диво? І таки запитався: „А ти хто такий?” мішочок об’яснився, і на заячі колінця упросився. Тай каже: „Від сьогодні ти вже будеш Заєць-дудограєць” і тут почалося: Дудочка під бік упросилася, в лапоньки карапки уложила ідо рота дотулила „ду-ду-ду”, тай все так відбувалося як обоїм бажалося? Заяць грав-веселився, і сидячи на пеньку... забув погрозу коликом... на кролишку, за недотримані обітниці.

ПІД КАМІНЦЕМ-СТУПАРЦЕМ...

Ой, вигравав-жеж бо той потічок-пливанець усякими голосами, аж у гаю гомін відбивало... тай дятлієві дітоньки колисало... Тільки одним боклажком, що повзали по сучках умочених у воді... не завжди хотілось слухати потічного мелодіння? Так, як тоті тани-грани задурювали боклажників і вони не могли обжитися на одному місці. Боклажинне бідкання почула жабка-кумашка... Тай почала кликати до себе на замешкування під камінець-ступарець. Ой, і було ж тих мешканців – аж до нехочу? Але жабка тим раділа, що стільки доброго зробила! Уже й камінець-ступарець відпустила в орендк боклажкам... А сама замешкала під листочком-лабуштанцем під гілячкою сверби-фіст, на такій видоті, шоби бачила здалеку і не приятеля „журавля-носограя”. Отож, жабка жила на суші, училася фізкультури... і так гарно нурила в ковберець, аж під камінець-ступарець. Тай запитувала: А як вам, мої квартиранти, живеться? Чи спали? Чи їли? Чи повзали? Тай чи не перешкодою моя скакачка, адже черевце моє завжди каже: „Скок-льоп-гоп-гопа!” Жабка в русі...

У СКЕЛИНЦІ-НІЧКОСХОВЦІ...

Якось то забрела бур сучка з бурсеєм тай з дітоньками аж четвіркою... у скельку-нічкосховку. Де, ні днина не заглядала, ні сонечко не глипкало... Лише ніченька так вже розкішно висипалася, на м’яконьких ліжниках, шо їх виткали з гірських шуварних трав нервучок... дятлів стуконоси, та павучки-снованеї... А також подушечки були м’яконькі з моховинок яких виростила хмарка-дощезаливайка. То вже як таку дивину побачили забредші гості-бурсеї... то вирішили і оселитися у дев’ятому підвалі пивничці... І щасливо відпочивати!
Днина на це рукою махнула. Каже, то не моя кватира... Бо я живу під вільним небом, не без сонечка... а відпочиваю на скелинчиних грудях. То вже нам обом дуже вигідно. Бо ще й вітрець забавляє нас грою на калиновій сопілці. Як почули таку бесіду борсучкани, то вже і вирішили у днини проситися на поверхню, щоб послухати калинової сопілки... адже вітер грає і днину забавляє?! Тоді, днина повиносила на рученьках-гнученьках... усіх борсучків на поверхню... з тими умовинами, як лише ніч спосяде, то щоб усі борсучкани усіли в нічну колиску... і в скельку-нічкосховку попряталися... бо ніч має небезпеку – „невидуна”...

ВІТРЕЦЬ-ПРОГОНЕЦЬ...

І куди вже той вітрець не штуркав собою? За те його, так і назвали „Вітрець-прогонець”... Отож: Літав, доки охотилося... доки не натрапив на біду. Адже у „камінець-вистубурець” чоло собі пошкрябав... і таки до отворе ниці. Отож, долітався в необережності. А так, як ще молодик був, то не інакше, як почав жально, аж до сліз скигліти. Сів тай плаче... аж біжить лисичка-недрімушка, тай питає: „А що з тобою? Вітрець розповів свою біду... та лисичка хвостом потрясла і каже: „Я рада... бо ти шумачком перешкоджаєш моїм нюхтачкам і вушкам-стругачкам я збиваюся з пантелику. Тай охочо у вишкіранах подалася у хащу. Аж найшлася лікариха-заскигленому вітрові-прогонцеві. То була хмаринка-білинка, яка шукала вітрика-прогонця. Ой, як опустилася хмаринка, тутже цілющими крапельками ранку на чолі зцілила ватяною хусточкою обмотала... Тай на плечі м’ягенькі поклала, і як нівчому не бували... піднялися у гори до своїх рідних, тай дужі й здорові і нині літають, тай крил не ламають... бо вже старі – знають, що роблять?

БІЛОЧКА „ТЮ-РЮ-РЮ”

Ой, була то білочка неабияка? Але така, шо орішки збирала і в пазушину складала... бо мала на собі сорочечку-білобочечку... тай у заперізі волічкою шури-шур. І на ніжках були капчурці-суванці, і постільці рипу-рип. А Ім’я було лиш у неї таке примітивне по її бесіді: Тю-рю-рю”... бо часто любила погрожувати навіть у хатинці-плетинці, своїм братам, яких було „угадай”? і так вибралася Тю-рю-рю до сусідки у гостину... трошки далечко... трохи ні... трохи вгору... трохє вскосяк... але йшла і стояла... Доки страху не наїлася. Бо мишка-довгофостя зашелестіла у листю, тай тим настрашила стоячу білочку Тю-рю-рю. Яка тутже скочила у дубочка, й почалися переговори: Та то вже вийшло на Мишкіну руку... бо по тій трасі, каже, не ходять ваші... Отож, мишка у норку скочила до мишенят, а білонька Тю-рю-рю знову опустилася з дубочка на мошок і довтеки у лісок на іншу трасу... шоб усім було спокійно, навіть і слимачкам і жучкам тай первачкам-світлячкам. Як зустрінемо білоньку Тю-рю-рю... спитаємо: Куди вона ішла? Чи своєю трасою?..

ПОТІЧОК-ВОДОГРАЄЦЬ...

Ой, як вже той потічок охочо пропливав: і скакунцем, і габунцем, тай кружанцем, якшо ковберці запрошували на посид? А запрошували на посид і за першим камінцем... аж так до дев’ятого... та потічок-водограєць,не любив всюди гостювати... бо за гостини треба тим і віддячувати. А в потічка дуже глибоко було помешкання. Вузький коридор... Не вміститися в ньому усім товстофостим... А що скажуть черевуни? Та іклани, та крислати рогачі? То вже краще так потанцюю з камінчика на камінь... і в тім не загублю себе! На сонці погріюся, підохочуся... відмолодну, дощиком відсвіжуся, хмаринкою, як ручничком опів’юся, обітруся... а що ще цікаве, то веселку напою у спразі... тай личенько своє порум’яню, адже з веселкою ми одне вушко з віків?!

СОНЕЧКО - ,,ОГРІЙ ДУША’’

Хто вже то не горнеться до сонечка? Навіть вітрик – дудограєць підноситься в висину, аби блище оглятути золоту діжу, що все життя усміхається і променем невпійманим пестить дуже приголубно. То вже недарма і земленька, все росту -ще і квітуче у зрості... називають сонечко „огрій душа”. А сонечко тим дуже урадуване, що його щедрість неспропадною... Особливо на Землі? Бо так вже Земленці догоджує у щоденні... що лиш Боже? І водиченьку віддзеркалює... І сорочечки качечкам-прачечкам сушить... Тай доріжечки вимощує твердиною, аби було дуб-дуб! Навіть хмаринки не завжди устоюють перед сонечком? Адже на крилоньках вітринка-злітайка, опускаються шубовцем до потічків-брисканців, і до річечок шуми-шум, аби освіжитися сріблинами-краплинами. Так, що сонечко ви „огрій душа” вічна хвала і слава Божа з подячністю від Землі і Землян!

ПТАШКА-СПІВАШКА...

У бабуся-Ходарусі був дуже файний перстінчик-золотінчик. І не лише золотінчик, але й чарівник. Отото вже не давало спокою бабусі-Ходарусі. Бо часто вішала той чарівний перстінчик, у садочку на вишневу гілочку, шоби причарувати в садок, на піснювання пташку-співашку. Бо дуже вже скучнила сама у садочку. Бо бабусин дід-муж Гурдозій, улітку бував на заробітках у мурашків-перервашків. То вже тоті пташки-співашки зліталися на той перстінь золотник-чарівник... і одна пташка-співашка насмілилася вхопити перстенець до дзьобика, тай полетіла. Ой, було того жалю у бабусі, і хто знає шоби то було, якби не дід, шо повертав до дому з заробітків від муравля? Пташка-співашка гадала, шо то пеньок у лісі... тай осілася на голову дідусеву. І тут хотілося звістити співом, тай з тим перстінь-чарівнець, і опустила в пазуху. Тай щастя бабусі, дід приніс. Навіть з пташкою-співашкою зчарованою... аж таки в хату на радість усім!

ЗИМОНЬКА-ПРИБІЛИНОНЬКА

Якось то бабуся Метелиця задумала у своїх світлицях навести порядок, адже час перед весною? Гадає, ще свою чудодійність покажу і на селі, де вже усе і співає, тай босоніж бігає на втіху весні! Навіть не подякувавши зимонці-прибілинонці за забавність з волі бабусі Метелиці? Бабуся тутже зібрала товстезні подушки, тай повиносила їх на подвір’я, і почала трясти перетрясом. Та в тім ще не біда була... але вітрисько з дідом Морозієм, як лиш приєднались до потрясаниць подушками... То вже й полетіли біленькі метелики з розпорених пішвий Метелиці. Ой, то вже було не по нутру усім на селі? Бо сніжок-сніжив... квітки посмутилися, травиця погнулася, корівки замукали, і люди забідкалися, і пташки зацвіркали... Усе гнівує на бабу з подушками. Та хто-знає, чим кінчилобися?! Якби не сонечко-всміхонечко? Яке тутже бабусю-Метелюсю променем приласкавило, та подушки зашило голкою-невпійманкою. Тай сніжок розтановило... і все, повернулося до життя на Землі... а бабуся-метелюся залягла у подушки на сон-потягун... аж до грудня місяця. То вже було файно і безпечно.

МОРОЗЕЦЬ-СХОВАЙНОСЕЦЬ

Якось то надумав морозець-сховайносець показати свій хист малярський... тай зібрав усі свої малярські штуки у торбашку-віддувашку, тай з цим усим подався на село.
Ідучи, в дорозі під пеньком зустрів чоботарчика-зайчика. Який від сліз у хлипанах аж неміг заговорити. Але трохи розказав, бо радий був морозцеві-сховай носець. Поскаржився, що чиїсь дітоньки-вередуни... позабирали капустку з грядки... і нічим годуватися взимку! Ой, каже морозець сховайносець, я їх привчу... на вередунів знайду лік! І як тільки прибіг під віконечко тієї хатини... де вередували непосидні діти... то й позамальовував шибки диво-косицями... Діти як побачили все це, то й прискочили до вікон, і почали пальцям утерати візерунки, тут і опзастужували пальці тай горло... бо лизали морозця. Ой, повилізали на піч, тай в кашляницях тиждень лежали. Бо непослушні вередуни, так завжди маються. Капустицю у ґанку заморозив дід... і вже рано повикидали як непотріб. І то вже було на руку зайчикові „пхі-пхі”... який дуже завдячував дідусеві-Морозцеви сховай ніс. І обіцяв морозцеві доріжку проробляти своїм перескоком на село. Аби було вигідно і непосварно.

КАЧЕЧКА „КВА-КВА”...

Ну, й була ж то качечка „ква-ква” понад усі качечки-прачечки... бо дивно квакотіла, аж так, що на те ква-ква... навіть прискакували жабки із ставка... Тай разом усі квакотали, як співали. До цього ще й в таночках кружляли, від самого ранку до темної ночі, бо вже були дуже охочі! Адже молоді ще, та молоді... і качечка і жабоньки у ставковій воді. Качечка ква-ква теж у гості до жабок у ставок ходила... і не раз, тай не два? Бо купатися у ставочку любила! А купалася вона не сама... мала напарника бузька довго носача... Та ще з червоними предовгими ногами. Ой, і бродив він у ставочку, граючись з жабками. А жабки також не без радости були... Якшо з ними була качечка Ква-ква, то оборону мали. Бузьок довгоногий жабок не ловив... бо під наглядом качечки-Квакочки, по ставочку бродив. І втім його послух і покора, може ще й нині страху не завдає живим квакушкам?

ХМАРИНКА-ПЕРИНКА

Ой, була ж то хмаринка... яку називали Перинкою. І в тій Перинці-хмаринці сонечко промені випещувало, бо як личенько умите в поранковій росі, хотілось витерти до осушні... завжди хмаринка-Перинка була виручна з ручничком-утиранчиком. Адже було тих рушничків у перинки-хмаринки на вибір? Бо з зіроньками-мрійницями була не засварена... а коли вже таке, то і вже рушнички були на поготові. Зіроньки свої верстатики мали... І дуже гарнесенько рушнички ткали. Ой, ткали... ноченьки не спали! Бо ткацтво любили, бо з цього жили... і весіллям своїм дітонькам робили... І шкода, що то нам так далеко до тих весільних зірок? Якби блище... були бих у них весільними гостями, разом із хмариноньками-прибілиноньками.

ВІТРЕЦЬ-РОЗНОСЕЦЬ...

Сорока-вертифостиха... Ой, як бо не мирила з вітром-дудограєм. Не тимуй, шо і по тижневи дудограїв під стінами сорочиної домівки... що вже міцно була умащено в стінах в круглиночку, з патичків-ламаничків. Бо дудограйство ще й діток забавляло. Могли і поспати вколисно, тай була гараздові нагода поспівати за дудограйством. Таже, молоденькі? Хіба можна мовчати?.. Не ладила з вітриком рознесунчиком... сорока-вертифостиха через те, шо був вітрик-рознесунчик. Тільки що позамітають подвір’я, тай у хаті поприпрятують... і займуться своїми улюбленими ділами: перця укладати на спинках та підборіддях... а тут маєш, дмух, сміх і заворот – усе пішло на ніщо? То вже і вимусило усю сім’ю сорочину податися на скаргу до пугачія-кудлачія. Ой, вже тиждень так тихо під ялицею-хіхлатицею... ні замітаниць, ні посвар... навіть вітерець-рознесець кудись гайнув? Чи то від страху, що всі полетіли на скаргу до пугачія? Адже можуть скоротити розмах біготниці пустунцеві-вітерцеві... бо виден!..
1990р. ГОРИЦВІТ.

ОЛІВЕЦЬ-„САМОПИСЕЦЬ”...

Була собі нечемна дівчинка... аж така, що книжечки не шанувала, роздерала їх на куски, тай опускала на пропливну воду, і гонорувалася тим, що то на воду опускає кораблики, які розіб’ють стіни тих вежий, у яких бережуться дорогоцінні скарби, якими хотіла дівчинка-некчемнушка заволодіти. Аби за все це клонилися до ніг, як багатющій вельможици? І якось то кинула ще кілька жматуг паперу-корабликів... тай чує, а то щось булькає з води, кажучи: „Я олівець-самиписець! Візьміть мене з води... Візьміть! Я щось розповім, чуєте! Якби не отото слово останнє „розповім”... може нечемнушка дівчина не сягнула би до ковберця рукою аж по лікоть? А коли сягнула рукою, то і вийняла олівець. І як виказується, то був олівець-самписець. Бо тутже й почав сам писати на відривках папірця. А писав він таке: „Нечемнушкам які не шанують книжечки, хвали немає... їх лихо чекає, бо книжечки – це глибини морські, де розумні поради почерпнете. Тож і пам’ятайте, що переповів олівець-самписець.
Дівчина каялась за лихочиння. А олівець шубовском знову у воду занурив... аби ще пригодитися нечемнушкам!

ДУБ-„НЕХИТАЙЛО”...

Куди вже той вітерець-чуботрясець не злітав? І хто вже перед ним не клонився з деревець? Навіть з упрошуванням, щоб поменше колихав, бо у гніздечках засинають пташки... адже, весна-красна, де вже не знаходит опритул пернатим? А то ще і мурашечки теж бажали спокою, аби не путалися в біготні по захитаних деревах. Як вже така невигода, подумав вітрець-чуботрясець... то полечу до інших гаїв, тай там поколишуся і я... разом з деревами. Отож і полетів на своїх семи крилах – аж до Дуба-Нехитайла, на край лісу. Гадає, отут моє право буде – та чи на день? І що? Як лиш вдарився з усе сили в дубове конає, то й застряв? І засвистав не своїм голосом... бо то вже було не по вітровому, а по дубовому. За позбитнюху вітрам... дуб обмотав його чуприну окріг своїх непохитних конарів... і сказав: „Будеш тут, доки не поправуємося за позбитні всюдисутні?”
Отож, як не буде вітру, то знаймо, що правується з Дубом-Нехитайлом...

У ВЕДМЕДІЯ-СОЛОПІЯ...

Ой, був вже то ведмідь, якого звали „Солопій”, а до цього і волохач, дрімач, позівач, бурмилій, неквапну... І хто вже не йшов до цього гостинного Солопія? Ішли і лисички, і вовчії, зайчики, їжачки, білоньки, та чимало іще чотириногих... тай літаючи перначів? А до цього ще забрела до хащі збираючи грибочки і лисички внучка бабусі Клацапушки... яку звали „Співушка”. Бо куди ходила, то не без піснювання. А як ведмедій Солопій заграв у флоєру... на догоду гостям, то вж так усі танцювали, що всий мошок пообдирали на долівці... тай ще і припічка обломили, як гайдуків сідали. І все то утворив копитастий олень-крислач. Тай хто знає, шо могло бути з дівчинкою-співушкою, якби не призналася, що зможе залатати обірваний припічок? Отож, було її дозволено побігти до криниці про воду, тай по глинку-замастилинку... і тут сталося диво: Дівчинка зустріла орлицю-крилицю... яка погодилася занести дівчинку від небезпеки у ведмедія-солопія до дому, до бабусі-Клацапушки. Де вже і щасливилася внучка-Співушка. І заказувала усім подрушкам... не ходити до хащі... бо там „Йой!?-Солопій”...

КОМАРИК-ПОЛІТАЙЛО...

Де вже не бував комарик-політайло? І шо вже не траплялося з ним у всяких дорогах? Бо бувало, шо тупцював пішечком, без хліба і вина... тай ночувалося на твердих конарцях, укрившеся своїми крильцями... і замість подушечки підсував під голівоньку власного хоботця. І якось-то заснув на ялиці-ласкавиці. Тай чує, а то клюпає дятель... і що? Закмітив комарика-політайла, тай почав ближитися до крилача. Ой, страху було не мало... бо подумав: не інакше, як проковтне?.. Комарик зажмурився, крильцями укрився... Хоботець під себе закотив... і вже ні мертвий ні живий... жде дятлієвої середини – ой! Ого! Та дятлій тутже об’яснив, що хоче? Аби комарик очутився... каже: „Я добрий чоловік, лікар, шукаю помічника такого шоби нездорову кров висмоктував хоботцем... Бо чимало таких хворих лікує, що крові нездорової нема кому смоктати? Отож, комарик-політайло віджив тай з дятлієм подружив, і мабуть шо і нині лікують усе те, що може і не болить...а тільки нудить і непокоїть? І може тільки думає боліти? Аби відпочилося?..

НИ ЗА НАШЕЇ ТЄМИ...

Кажуть старші-престарші люде... діди-предіди, баби-пребаби... шо то и ни з-за їх кєми... то вже й нам ни соромно від цего, шо ми цего ни знаємо... а вкогос си питаємо про таке шо ни з-за нашеї тєми відбувалося? А кажут, шо то вовки-роздирачі... колис овечок стадами випасали і навіть лапками на них у погорозу не махали, якщо кудись ботейчики розбредалися?.. кажуть, що то і лисички були у бабусь за пастушок... ні курочок, ні гусочок не хапали на поскуб. А ще і в ставочках їх купали, тай самі вилежувались на беріжках... Аж біди усіх научив яструб-клюконос. Який у ненависть дратівну зодягнув і вовка-роздеруна... який з’їв би і сам себе, якби не боліло його самого? Так само і лисичка вже лиш на папері у казці сестричка... а направду ненависниця-курохапиця й качкоїдиця... Отож казка за казку... але шо до хапуг... то вже правда, хоч би і в яструбину ненависть не влазили? Хапуги і в наш вік є – не казковані.

У КУРОЧКИ-ВЕРТИФОСТИК...

Була ж то собі курочка... Ой, яка вертушечка, аж не описанична... то вже й недармо назвали її усі сусіди-кокачихи... „Вертифіст”. То вже з приємності так назвали... аби курочка до себе відчула цікавість інших! Отож, надсунулися курчині іменини та народини... яких так і хотілося відзначити у товаристві сусідок-коркачих. Отак тото відбувало, як запросила курочка-вертифостик: і пітушків-кукуріґачів... і курочок-квокачок... і качечок- „тасі-тась”... і гусочок-„гагу-га”... тай котиків „няву-няв”... і песика „скавуль-скав”... тай сорічок „скрегу-гач”... і ворінок „кару-кар”... тай пташок „чірі-фі”. Та ще бабусю і дідуся тай їхнє куцофосте заклапане порося. Бо без нього, то вже не вигідно... адже хтось хіба краще і голосніще пісню заведе? Так що гості і недуже харчували... бо музику свою мали... усі пішли в танок, витопуючи чобітками! Лише дід з бабою у задумі стояли і озмисляли: як це все погодувати? Адже на дідові й на бабі усе звисло! Бо курочка – Вертифіст...

У ЛИСИЧКИ-„ГАРЧІ-ГАР”...

Була ж то лисичка... адже непосидна... до того ще мала вдачу нестерпну хоч треба, чи не треба, а гарчати взалюбки гарчала. Навіть на камені-вистубурани і на пеньки-хлєпанки гарчала, і до того ще лапою гопкала зверху. То вже хто чув таку гарчаничку з посторонних лісових мешканців... то не інакше кажуть, будемо кликати лисичку: „Гарчі-гар”. Отож, якось у задощевлений вечір зібралися сусіди в лисичкіну хатку-норку... щоб поспівати разом однієї небилиці...
Таже усі ще дужі і здорові, тай охочі, хоч куди побігти вечірком? Але в таку задощевлену годину, то вже могли бути лишень лисичкіни гості. То вже як посходилися гості, тутже лисичка і роботу всім понаходила: білоньки скубали пір’ячко на периноньки... їжачки товкли у ступі корінці на кашку „смаки-смак”. Вовчики-вишкірани яму довбали з вепрами-ікланами... а всі інші гості пряли мошок кудельками... на сукно, аби капці були та сардаки на зиму усім, кому знадобиться? А лисичка у таночках... забавляла гостей своїм співом „гарчі-гар”.

ЧЬОБОТЕЦЬ-ДАНЦИРЕЦЬ...

Якось, як ще була молода бабуся-Посміхуся... дуже любила трьопкати чобітком на правій нозі. І доти трьопкала, що чобіток вивалився... а коли вже застівчина захиталася, то вже бабуся-Посміхуся з чобітком розпрощалася. Та не інакше, як кинула ним на стрих... з такою приповідкою: „Ий! Домовик, бери чобіток-данцурець старий, а дай мені в заміну чобіток-данцурець на праву ногу – новий! Тимчасом, домовик обдумав справи... як поступити надалі? Адже старий чобіток – данцурець, за оден вечір так поремонтував файно, з павученьком-ниткоснуйком, що навіть від чобітка почули: „А дякую вам пишно, дорогі шевчики-шилотички!.. Чобіток, так багато нарозказував біди непошанної до чобітка? То вже й замислило домовика? І він сказав: „Смійся, Посміхушко... як лиш можеш? Але не з чобітка-данцурця... тай не з домовика... Бо не дам тобі чобітка ні старого, ні нового... за неувагу – не з казки?..

ПТАШКА – „ЧІРІФІ”

Ой, і народилася тота пташка дуже щасливою. Бо і в гнізді дуже файно годували і Мати й Тато, та ще й сусіди-дрижихвости, синички, снігурі, та тріщучки... Через невеликий час пташка зачєріфікала. Та так привабливо, що і женихів накликала. Прилетів Чижик з дроздеєм, тай таки висватали?.. Забрали співуню у свої предивні палаци? Де не бракувало ні харчів, ні питного не бракувало і ліжечка м’ягкого.
Ліжечко уплетене з сучків-глоговичків... А подушечки-м’якушечки понабивані з бодячків-цюкачків... То вже на цих подушечках пташечка Чіріфі тоді вилежувалася, як дижур тримала у день, бо ключик загубила від замка у дверях... тай мусіла держати дижур, аби не позбиткували дому осиці-кусаниці. Бо часто прилітали за медозбором у той гай, де жили ново-молодожони – пташка Чіріфі з Чижиком-рижиком. Ой, якби нам пощастило у Чіріфіхи і Рижика, побувати... то вже не наказано могли б погостювати, і додому не скоро повернути!

У СОБАЧКИ „ВУР-ВУР”

Не дуже то гараздило собачці вур-вур... а лише тимуй, бо вона була дуже негосподарна. Не мала ні ліжечка... ні укривалочка... ні подушечки-м’якушечки... навіть, коритце від харчунку так полупала гніваючи у вуркатицях, що все харчівне вичухало на подвір’я неметене. Якось-то прилетіли осиці-бзиниці... тай почали сварити собачку вур-вур! А лише за те, що ніколи не позівала? Адже хотілось почути пісню затяжну? Та собачка на те все відповідала: „А сядьте мені на ніс, то вже мете знати – хто вас з’їсть? Адже не була вона практична в тім, що то можуть осиці-бзиниці? І собачкіна непокора, вур-вур!.. тим і щасливилася, що і на домашних вурлила?!
Одного разу, Ґаздиня мала щастя, що вчасно руку вхопила, а то було би: „Аву!” – але, кому? Та осиці так приспособились, і як собачка під порогом хатки дрімала... п’ять осиць на ніс примостились, тай по укольчикові усунули у норець – то вже було і Аву-у-у!.. Тай щаслива втеча усіх осиць!

КИЦЕНЬКА „МІНЯ-МІНЬ”

Була вже то Киценька дуже вже дбайлива. Та уповажнена, бо під пічкою, де вона жила... навіть, павученьки не гопали лядами тоді, як Киценька Міня-мінь була у придрімі? Тоді лише мишечки-довгофостишки у таночках кружилися, таки біля самої Міня-міньки. Яка лише вусиками помружувала, з тими озмислами: сьогодні ваші танці... а завтра будуть мої полюванні? Якшо не піду на іменини до їжачихи-фоскотишки? Адже послів приселала: слимачка-повзучка, та ше у таркатому свитерку, якого ще не бачила ніколи ні на одному слимачку? Ой, та охота побути на іменинах у їжачишки-фоскотишки... таже, з нею найкраще танцюється, бо вона темпує пазурцями на зміну мені...
Ой, подумала Киця Мінь, полишу полювання... а таки потягнусь на іменини, таже там і пожарчую, і поп’ю... тай і заночую безпечно, таже у їжачишки теж є пічечка мошком умощена і світлячками уосвічена... Так шо як надумала Міня-мінь, полювання відклала... а на іменини почвалала! Бо то була запрошена вже давно?!

У СОРОКИ ЧОРНОФІСТ

Якось то рознеслася чутка, що у вишневому садочку жонви квочку... не тим, що торкотіли... але тим, що прогоном над квочкою пролетіли... а до цего, ще й сорока Чоронофостя надсадно заскреготала, також над квочкою, яка начебто у купинці призадрімала? Отож, як почула сорока-Чоронофіст... що такого переляку наробила... тутже й таке вирішила: взяти з собою вогнегаса-дятлія, тай від переляку вилікувати Квочечку-розкокошечку... бо не хотіла бути у гнівах-заґерах? Як вже надумала... так зробила... По лісу політала, поскрегекала, вогнегаса-дятлія відшукала, тай упросила на політ у садочок, де відпочивала сполохана квочка. Як лишень до Квочечки підлетіли, дуже низько поклонилися... тай осілися побіч на муравку, і почали викладати у бесідиці чого прийшли? Що від переполоху ліки принесли. Але курка таке запропонувала: не принесені ліки злікують... а лишень злікує ускублені перця з сорочиного хвостиська... щоб цим підшкрумити і від цього димка-шкруменка... буде курочці гаразд! Тож сорока-Чорнофіст... годила у переполохах разом з дятлієм...

БАБУСЯ-ТАРАХТУСЯ...

Десь то в якомусь селі Неназивайлі-Непам’ятайлі. У хаті без дверній, без віконній... жила бабуся на Ім’я Тарахнуся. То вже з нею не було скучно, а дуже зручно. Бо навіть не страшно було і в ночі, коли бродили мишечки-фостишечки та зайчики-пулькачі... а до цього ще їжаченьки-фоскотишеньки. Отж-то, до бабусі Тарахтусі кортіло заходити в гостину, ще і на малиновий сік, від якого так крутилося у голові... аж цілий рік? Так що аж співалося і жовні, яка теж тарахтіла у бабинім дубочку-вирвичубочку. Бабуся Тарахнуся любила скубнити мошок-м’якушок і пітушків, яких у бабусинім дозорі було чимало?.. бо вона їх збирала на попас від сусідів, що жили на тридев’ятім селі...
Отож, якби і нам така бабуся Тарахнуся трапилася, то вже обзирали би, що то за така звихачка?

НА ВЕСНЄНИХ КРИЛАХ...

Ой, і була ж то весна красна, красуня не писаної краси? Бо про неї і сонечко промінчиками писало, і в скелинах на горищах і на полян очках-квітчаночках... і на плесах застійної води теж писало і малювало пишність квітчаної весни. І жаль що то не бачили ми? Бо доки зібралися побігти на тоти мальовничі місця, де красувалася весна... то що небудь не так коїлося? То немов було знайти черевички-тропанці, які вилежувалися у куточку на печі... Таже собачка-гавкачка і нас би була потягла з тими черевичками у кутичок на піч, якби трохи більша, ніж то була. То вже була нагода для сонечка-малюванички заховатися з своїм диво-умінням. То вже про все, що відбувалося розповідав павучок-ниткоснуй... і то не нам... а пташкам, які розчіфікали на всі роти так розумно, шо не ми того розуміли чіріфікана... а бабина коза розумно розмекала і то не нам... а нашим дідам і бабам... аби переповіли усім своїм з роду зацікавленим онучкам... Від них і ми щось знаємо, і не все?!

СТОВПЕЦЬ-ЗАЖДАНЕЦЬ...

Стояв собі стовпець, який звався зажданець. Бо скільки пташок і крилатих, дзьобатих, фостатих не прилітало, то завжди стовпець облітали мимо... щось то на посид не манило? Тай не був той стовпець з найгірших? Бо навіть красувався і в будь-день і в капелюсі з затиканим пером не абияке, а вороняче? То вже був гонорій не на день... тай був стовпець-зажданець у вишиваній сорочці, ще й з нагрудником? То вже був колись іменинником... і подарунок дістав від сороки і сорочея... А шо вже мав кожушок-лелітканець-блискотець. То вже не описаниці... про те хвалилися мушечки-бігашечки. Бо завжди змагалися у біготні спортовій сновицею здолини вгору по стовпці-зажданці... ототи мурашечки нераз обберали помешкання в кишеньках знадвору в кожушка... думав стовпець-зажданець чим принадобитись гостям-полетунам? І то вже порадила сорока-білобока, каже: „Позич мені свого вбрання на весілля до Неділі. То вже оголило стовпця... і він був як пеньок... до якого і пташкуи прилетіли і утворили танок... але білочка перемогла і обібрала стовпця-зажданця як дачу відпочинкову—хто зна на доки?..

ГІЛОЧКА-ПОХИТАЛОЧКА...

На деревечку-неназиванечку, десь-то у гаю-непроходані... похитувала гілочка-зачепайлочка. То вже яка пташка хотіла похитатися уколисницею, летіли до гілочки-зажданиці і колисалися до схочу? Адже гілочка-похиталочка була за панібрацє з вітерцем-фахівцем. А вітерець-фахівець не без продування, не без мотузочка-полтягочка. Дуже вже був допоміжний у похитаницях... Отож, дотів хиталися та зачепалися, що зачепили подорожуючого вепрунця-ікланця. Таже ударили по вухові-чуванцеві, аж таки до драпанця. То вже було щастя, що успіли хитнути уверх, а то вже вепрунець-ікланець погрозився скругнотою, що всю гілку поїсть за необережного ударачя по вушку-чувашку. Але так як вепрунець-ікланець квапився у гостини до борсучки-кліпусі... то вже не приходилося вижди кувати гілочки-ззачепайлишки, аби вниз похитнула, щоб ікличко досягнуло позбитнюшку? То вже усему неказаному лиху гілочки запобігла борсучка з гостиною. Куди й подався на біготню дикий вепрунчик-іклунчик.

ЯБЛУЧКО-ДОВГОФІСТ...

На ябліноньці-крислатиноньці, що росла дуже швиденько... росло і яблуко рум’яненьке. Яке називали метелики білокрилоньки, і осиці-бзиниці та овадці-кусанці: „довгофіст”. І було ж те яблучко насправді таки з довгим хвостом. І завжди хиталося та ненахитувалося. Аж якось надійшов дід Воловід і тутже хотів обірвати яблучко у кошик-сховашик. Та як лишень посягнув рукою за яблучком... а тут як не наскочуть осиці-вкусиці... та як не ткнуть старого... і за вуха і за ніс... але так, що дід забув звідки родом? І пчихаючи, до втеки і від яблучка-невезушки-довгофіст, тай від осиць-укусиць... бо то жарту не було? Адже у діда-завистуна оден ніс тай уже так розпихтів – як пампух! Отак тобі дідусю-завистусю... подумало яблучко-довгофіст тай ябліночка-крислатиночка. І дуже вже дякували осицям-обороницям. І з того часу і поселили їх у дупелці-видовбанці, що давно ждало квартирантів-оборонців, і яблучко і яблінонька, що напевно і нині у безпеці за життя?

НОЖИК-СТРУГАЙЛИК...

Дуже вже то був вигідний ножик-стругайлик. Не лише дідусеві-Кудласеві... не лише бабусі-Мріґусі... не лише внучці-Підстрибусі... А, навіть, котик-Мруганець і кіточка-Макітричка... і собачка-Вуркачка... та пітушок-Тропачок... теж користалися тим ножиком-стругачком. Внучка підстругувала олівчики-писачки... А котик-Мруганець підстригав вусики-шпичачки тай ногітки-дряпанці. Щоб на ловах були удачні. Кіточка-Макітричка завжди ценькала ножичком у бляшку-дзвоняшку ітим розбуджувала діточок-ігрунчиків: Вусача, Мруґанця і Нявушку. Собачка-Вуркачка стругала ножиком одвірчики помешкання... аби непомітні надто гризотинці. А пітушок-тропачок завжди підстругував обсасики в чобітків, бо часто їх викривляв в необережних тропачках. Ам що вже то ми робили би, якби до нас дійшов ножик-стругачок? Чи теж підстругували би олівчики-писачки? А чи обсасики в чобіток-тропачків? Ой, то вже трудно передчасно щось сказати без ножика-стругачка?

РОСИЦЯ-СРІБЛИЦЯ...

Якось то сонечко-всміхонечко дуже вже побажало погратися промінчиками в поранкову годину? Тай, як лиш побачило на листочках-глюбанцях сріблисті відблиски росиці-сріблиці, то вже й вирішило тутже умовитися на потанцюшку і на полазюшку... Отож, променинка сонечка-всміхонечка, як почала танцювати та росицею-сріблицею пишатися, як квіткою барвиночкою, як озерцем-різнокольорцем... бо ставали ці краплинки і рожевенькі... і синенькі... і зелененькі... і жовтенькі... та срібно-біленькі... Танцювалося, доки питоньки не схотілося? Адже день уже під полудень... то вже й вирішило сонечко проситися у напої? А цього вже і треба було росонькам-сріблинонькам... Щоб не пропасти занізащо? То вже й почали погоджуватися на те, щоб спивали промінчики-росоньки сріблиноньки. Ой, пилося тих кольорових сріблиночок промінчиками. Аж дотів, доки сонечко не вкотило, як хлібечок... за верхи... на Добраніч! Але на місце народжувалися з вечером росоньки нові...

СОНЕЧКО-ОГРІВАНЕЧКО...

Хто вже то може не любити Сонечко-огріванечко? І деревця перед Сонечком розстелюють гіллячко та пласточки... Тай вітрячок-подуванчик ласкавіше віє... Тай морозець-сріблинець таки розсочується до невиданця... А зимонька-прибілинонька... то вже як росонька-блискотиченька зникає хто-зна куди? За невеликий час чуємо, а то струмки-переливанки музикують у перекотах. А сонечко-огріванечко радується з своєї Диво-Перемоги! Адже Сила Божа завжди непровзойденна. І для нас людей... яке то миле сонечко-усміхонечко! Ми під Ласками Сонечка дуже лагідні... Бо то сонечко-всміхонечко дуже зичливе. І нам без сонечка дуже не вигідно. І квітки у віконці сумують ждучи... і віконечка плачуть у засмугах... тай день, як у мішку-темначку. То вже будьмо завжди з Сонечком-усміхонечком радісні, усміхнені – як Сонечко-Пестунечко.

ВІТЕРЕЦЬ-ПОДУВАНЕЦЬ...

Ой, як то вже любить вітрець-подуванець носити і в поперек і в подовж ототи пісочки-круглачки, дрібанці та фуганці. То вже не накажешся про ті радощі, що то завжди у своїх подувах зазнає? Але якось то натрапив на біду необізнану. Отож, налетів у ямку, де виростав дуже розложистий лопух-капелюх. Під яким проживала жабка-квакушка. Ну, й що? Заколисав надто уколисно! Аж так, що перевернув миску з пацьорками, тай ще з жабенятком колиску. То вже було клопоту чимало? Ой, жабка як пряла кудельку з вовни-зеленушки на светрик-натягачок... тутже перевернулася із стільчиком-чепурцем... тай не зараз піднялася, бо зачепилася і за колисоньку і за мисочку... тай так осердилася, що аж лапками помахала, тай вітрика зачарувала пометенно, так шо й цілу ніченьку під горою скиглив, тай чолом бив у дубця-тропанця... і просив жабку розворожити... і слово давав, що більше жабиної хатки-„лопушок”-капелюшок не буде збитнити?!

КВІТКА-РОЗПОПИШКА...

Файна тото була квітка-розтопишка. А лишень тимуй розтопишка, бо дружила і з сонечком-усміхонечком... тай з дощиком-цибушком... А коли вже з дощиком дружила, то й перинку-хмаринку не скорбила. Бо квітка то знала, звідки дощик щебенів? Нераз як дощику не було...то квітка кликала до хмаринки-перинки: „Моя парасолька! Затіни мене у спеку!.. бо не можу встояти перед надто гарячою усмішкою сонечка-всміхонечка. То вже хмаринка з цього прохання дуже була задоволена, що то її поважає квітка-розтопишка. Яку тутже затіняла своїми грудьми і плечима, тай дуже вже хотіла пелюсточки розтопишки обняти своїми ватяними ручками... і шепнути на вушко: Я тебе заберу й занесу у свої незвідані палаци під синьоокі стелі, де і вночі світлом не скудію... і квіточку звеселимо, обікриємо і спатоньки заколишемо по-Божому, красу Божу, тебе Квітко-розтопишко...
Ой, та чи відбулось таке?

СЛИМАЧОК-ХАТОНЕС...

Був то слимачок-повзанець жовтуватого кольору. Дуже зачіпливий... але й добрий... бо якось-то як побачив вперед себе, що осиця-кусаниця зібравши свій рід осей-кусаниць дуже вже бідкалася, що нікуди дітися на зиму зимувати? Бо їхнє гніздо роздерла ласиця-білочеревка... лише тимуй що осоньки вивчаючи пісеньки синиці-чіфурфур... всю ніч дратували лисицю, що якимсь дивом опізнилася додому у нірку на ночівлю... тай заночувала на стриху у дідових і бабиних кожухах... Отож, як лиш наблизився слимачок-хатонес до журбуючих осиць... тутже й запропонував їм свою хатку, бо каже: Я мистець... незабавом нову собі видую хатку? А осиці аж сплеснули у долоньки, тай радости не могли напитися. А з тим і біди наказатися, яка спостигла їх за доброту. Адже лікарі вони від природи. Гадали собі?.. але як почули таки від тієї ж Ласиці, що то гніздо спониважила: А так, тай не так лікуєте від того, що не болить! Егеж?! Питливо сказав слимачок... і зрозумів, що треба у хатку, рятуючись залазити... а не набиватися збитницям!

ОВЕЧКА БЕ-БЕ-БЕ!!!

На Поліночці-заросляночці... у куточку в затіночку... під соснинкою-ласкавинкою... паслася овечка бе-бе-бе!!! Тай не знала за обіду... бо дідо-Чоботар який доглядав овечку зарань-вечір не збиткував овечку... але з нею ласкаво розмовляв: А йди-но сюди білушинко, файна рунинко... дідо до тебе прийшов і пригісне приніс, у торбинці-перепоясинці. Є сіль є вода... тай чимало гаразду? Овечка бе-бе-бе!!! Підбігала до діда охоче тай гостювалася так як і дід тай так як вона цього хоче? Аж якось то підстеріг цисі зустрічі Овечки бе-бе-бе!!! З десятої гори вовк-бігунець. Тай таки вирішив настояти на своєму. Гадає, наполошу їх обох? Бо їсти я не хочу. І, як біг, то попри дідове опередхаття. Тай як побачив дідове шмаття, що сохло по дощеві... і тутже надів на себе тай уже не вовк-іклач, але дідо-Чоботар. І все би було по вовчему задумі... але продала вовка довга морда, тай вишкіран-ротиско з ікланами... а до цього запах, не той, що від діда? Таки вовк – вовчий? Ой, як побачила овечка бе-бе-бе!!! гостя з’їдуна, топнула ніжкою на всю силу, так що й діда привело. І вовк у втікачах кликнув: „Я теж топну колись вам?!”

ВІДЕРЕЧКО-ПИЙВОДА...

Було собі відеречко-пийвода. Дуже вже його полюбляли овечки блію-блій, тай курочки-кокошечки, а також собачка-таляпочка. До відеречка не підходила лише кицька-мругичька. Бо вона від роду не любила мокроту... то є такий рід, що не ходить без мосточка у водяний брід. Отож, відеречко пий вода слугувало усім чотириногим до часу? Бо як вже опорожніло, що хмаринки не виціжували сирок... тай водиченьки-дощевиченьки не було капу-кап, чюри-чюр... Відеречко пий вода вирішило геть забратися. Аби не поштуркувалися усі, що лиш дають копкана? І все би було гараздом у дорозі... втекло би... та якось лізло помежи камінці-вистубурці, тай задзвеніло! Начебто колокіль? На цей дзвиньк прибіг бичок-крутирогачок, тай каже: „А я тебе візьму на шию! Ой, та ти поколоколиш, тай моїх господарів заспокоїш? Старенькі вони, не годні по лісах в дебрях шукати мене! А ти будеш усіх нас виручати... тай хіба тобі не вигідно на шиї бицушиній колисатися? Отож, і все-всеньке!

САПКА-САПУНИЦЯ...

Добре було сапці-сапуниці, доки бабуся-Непосидуся сапкою орудувала? Таже, сапала і вдома грядки у зарослях... тай у кертички „рия-рий” теж грошей заробляла... бо цілий рік купинки розрівнювала, аби кертиченька не задихнулася у підземних палацах? Таже, жива і працьовита, як вуглекоп? Сапки-сапуниці теж не протів роздобути? Адже діток-кертичаток чи то навчиш, шоб оберігалися вістря? Таж то такий рід, щоб без рия-рий і годинки не проживе? Ой, шо вже рід непосидний, то й сорому їм нема! Сапка-сапуниця... вирішила втекти до лісу, бо чула, шо лісові бувають і діди й баби-непосиди? Отож, іщла доки йшлося? Аж зустрічає лисичку-хвостишку, з якою умовилися на тиждень посапати. А якшо буде умілою лисичка, то може на довше залишитись. Адже сапка-сапуниця, як оглянула лисичку, то вже й призналася: „Ой, каже... ти вже хвостишко така як мій дідисько і бабисько... лиш Коби ще така й непосидна?!

КОЛОДА-НЕКИВАЙЛО...

Но, і жилося тій колоді на широку ногу і вдень і вночі досхочу і лежалося і спалося – аж до витягача і до захропуна? Доки не оселилися мурашечки-зліташечки? А від тоді не було колоді-некивайло спокійної години. Уночі біготня, удень тріскотня, бо все що живе у колоди на квартирах: рипається гопається, тай ще вимощує нові помешкання? Адже сімейство плодиться, нема куди подітися? Аж якось колода-некивайло вирішила домовитися з ведмедієм-круглачієм на додержування. Адже стане йому у пригоді, замість подушки у бар лозі! Тай з тим чи не позбудеться мурашок-квартирантів? Отож, як думала, так і зробилось. Ведмедій-круглачок забрав колоду у барліг... Тай вигоду мав, доки мурашечки-зліташечки не очуняли навесні? То вже і колоді було не по нутру, тай ведмедія-круглачія вигнали із барлогу. Бо так понабивалися у кудлачинє, що й хвильки не заснув, аж доки не вибрався до сусід у барліг аби поспати без заквартированих муралів... адже без сну і колода не мила?!

КІЗОНЬКА СКАКУ-СКАК...

Ой, і вродлива то була кізонька яку звали Скаку-скак, а лишень тимуй, що всюди вона не йшла, а скакала... І тим рятувалась від небезпек... бо як нападав вовчик-лапасунчик, який хотів погратись з лісовою красунею... то вона лиш скаку-скак, тай уже в скелині, куди жодному скакунові не долізти. Бо у скелині жили такі стрільці-охотарі, що жодному нападачеві збоку не обходилося без заполону. А то гірше було, тоді як пороховою спузиною таких ненаїдунів посипали: по хребетах, у вушка-слухушка... по носикові-нюхташикові... по лапках-дряпанцях... то вжне такі звірі-шкодеї жили в одному закутку і паслися і водицю пили, тай гавкали, як собачки... але нікому прикростей не робили, бо від них гнів був забраний стрільцями-охотирцями. Так шо кізонька Скаку-скак, то вже була щаслива у скельці=ховальці. До якої ще заманювала кізочок, навіть, із села! Іменно тих, яких били діди-лавустеї ціпками без допитаниць:
Чи ви їли, чи пили –
Кізоньки-бородульки?

НА ГОРБОЧКУ...

Десь то на горбочку... у якомусь лісочку під каменем синяком, коло штовберея-сукачея... жила-була білонька-пушихвостик. І така вже вона була вертлявенька, що готовий був посватати і пан заячинський. Та одна була біда в тім, що заячинський пан згоден лише землею стрибати... а з молодою супрягою треба з гілки на гілку злітати. А в тім допомагає хвостик-широкан. То вже на одному хвості не вдержатися обоїм? Тай, як то на жіночому гонорі держатися панові заячинському? Але доля життєва таки настояла на своєму... Повінчалися під пеньком-витрішканом... Ой, та були кумов’ями: вовчик з вовчишкою... а дружки з дружками, їжаченьки-парубійки і дівчатка-фоскотятка. І ще й світилоньки були дві сороченьки-білобоченьки... Та вже так танцювали, що аж дрожала келія під пеньком-витрішканом. Тай горбочок потрясався від гонору-нечуванся. Отож, як молодята виходили гостей виряжати по домах, то пан Заячинський по землі стрибав... а білонька по гілках злітала, і всіх питала: Де ви? Бо я тут!

БРУКВОЧКА ХРУПИ-ХРУП...

Якось то весна затрималася в дорозі у гостях... таже, де вже весноньку не люблять, і як біля неї не ласкуються? Бо і вона дуже вже співуча і летюча з усею живиною, що зі світа прилітає? Тай голубність свою має, аж таку, що все що живе у зрості уверх тягнеться до сонечка-усміхонечка. Отож, і прокинулаяс Бруквочка хрупи-хруп... що то в городі щасливіла тим, що щурики-гризулики і мишки-хвостишки не нарушили живого черевця, тай товстенького личенька-білунця. Так, що як зустрілися з весною з красою... то вже і затоваришували аж так, що весниченька, як лиш погладила променистими рученьками по голівонці бруквочку „хрупи-хруп”... то на другий день так і уприбралася в зелені вистубурчені листочки... Тай з вітриком аж заспівала у похвалу весні-пістувальниці. І мишкам тай щуреям з подякою за те, що крізь усю зимоньку-морозниченьку... не окалічили? Начебто повірили, що і бруквочка Хрупи-хруп жде весну, як і всі ждуть, що живі? Не лише на двох ногах?

КАЗКА-КАЗАНИЦЯ...

Ой, і жилося достатньо Казочці-казаниці у старих людей-видумщиків не без сміху-сміх та злетеїв-думачів... Що вже то Казка-казаниця витворяла у такі вечори, коли старші дідусі та бабусі кужелі пряли і горщики дротями латали? І дітоньки по печах лежали і задрімували від казочки-казаниці? Ой, то вже було щастя усім, не лише домашним, але і котикам-воркотикам, що то на опецьках вилежували та вусиками помріґували... тай курочкам з пітушком-піваном, що то під печами мешкали, тай за зимові не утряси не знали. З казочками-казаницями усім було легше зимоньку зимувати, тай кужелики опрядати у громаді... на мотовил це перемотувати з навитих веретен-пришнеїв. Аж до задрімав, бо з печі палахтиста ватра з букових дров, о! як бо у плечі гріла тих, що звивали на мотовило у пряжу нитки на полотно. Отож, якби не казки-казаниці... то, хто знає, хто би все це нам переповів про ті часи-вечорничні-попрядичні. Бо майже нікого з тих казкарів дідусів і бабусів немає в живих... живуть тільки казки-казаниці з нами, якшо ми їх любимо?

МОРКВА-ДОВГОНОСИЦЯ...

Ой, як вже не гонорувалася морква-довгоносиця перед усіми насадженцями їстівними... своїм довгим носом? А до того, ще й червонуватим... Вона думала що то вже немає понад неї звабливіжчої? Таже, і солодкою таки була від народження... тай тим гонорувалася, що про неї дохторі-дятлії казали, що то ліком є... вовчіям-лихачам... якшо хворіють на крутежицу і нерозум... Отож, не могла морквиця ні перед ким знизитися... То вже й виспівувала на усенький світ свого замешкання... про свою красу і лікарську надібність: „Я Морквиця-чарівниця маю довгий ніс. Я лікую й насолодов вовчіїв із лісу.” І як на щастя сюю пісню голосну почув кротисько-гризолій, у якого не могли дітоньки дивитися до сонця. Щось їм крутилося у голівоньках? То вже як приліз норкою до морквиці-чарівниці, то й умовилися на лікарську допомогу у відплату за те морквиця-довгоносиця переселилася на зимівлю докрота між діток-гризачів.

ГУСОЧКА-ЧЕПУРНИШЕЧКА...

Добре жилося гусочці-чепурнушечці у бабусі-шворкотусі... але то з доброти-лихоти хочеться. Як кажуть мудрі-розумнаки. То вже й захотілося гусочці-чепурнушечці вийти заміж... аби вже бути господинею на свої розумеї. Отож, знайшовся жених не хто-будь, а з лісу-дебрея „Орябчук”... І познайомилися вони у ковберця-купальця. Гусочка-чепурнушечка купалася, пір’ячко укладала на крилоньках-злетунцях... Тай на шиї-гнучканиці аби чепурною виглядати. Бо як утратити похвалу, тай таке ім’я, по нутру? Адже чепурушечка?.. отож-то якби була гусочка розпитала вперше ніж опісля віддаництва, що вже зазнала? То може й не виходила б заміж? Таже як лишень привів наречений-Орябчук у печерку... то з першого порога-каменя-синяка... ящірка погрозилася: „А ти чого сюди прийшла, адже тут не родилася?! І так усі поступово нападали. І лисичка, і бор сучок і зайчик і їжачок... Так що заледве гусочка-чепурнишечка утекла! У втечі додому – пугачика допомогла.

ЇЖАЧОК-ГОПАЧОК...

Хто ж тото міг не любити такого забавного танцюриста-їжачка-гопачка! Який у норці під дубцем-вирвичубцем проживав, тай у вус не здував. Бо дубець вирвичубець і бучок-жирачок, їжачка-гопачка кормили і жолудиною і жирниною. Так що цих покормин вистарчало ще і на білочки рід. Який на посидні частенько заходили у норку м’ягеньку, де вже усім вистарчало місця. А котрі білченята були непосидеї, то їх саджали у дучечки-моховинки. І вони там відбували поркарання за непослухи у гостях. Їжачок-гопачок дуже файно грав у губки. Так темпово вибивав долоньками у язичок, що не могло не бути музики! То вже як почне грати у губки, то в танок вискакували усі білоньки, які тутже і прясти залишали, і вишиванці покидали.. аби недарма грав їжачок-гопачок! Адже ще парубійко! Можна ждати у посватуни... лише в тім біда, що по горищах не піднімається... а по землі черевце натирає... бо лапоньки-коротуни.

ЖАБКА КВАКУ-КВА...

Була ж то собі жабка і не дармо називали її „Кваку-ква”. Бо як лишень кудись вибереться на посиденьки аж таки на всю ніченьку... з куделькою-прядилькою... яку мостила з бодячкових розкудланих голівок... адже, полотно таке доладне, як ватяне, ткали павучки-череванці. Отож, жабка Кваку-ква на по сиднях вечорових набувалась у ящура-таркатця. То вже таке товариство було, що не опишеш? Ящір-таркатій був швець тай пошивогорнець... То вже такі ушив сандальці-скакунці... для жабки Кваку-ква, що як в золоті та сріблі блищали а шналечки так дзвеніли як дзвінки?! То вже з гонору жабка аж захлиналася у кваканнях?! Тай рада би була заводити танок та лише в тім була біда, що ящур не танцюрист через довгастий хвіст? І лише дивився то у залюбки... а то з недовірям до таночків на пароньку жабки з їжаченьком. Ой, нераз під носом муготів: волів би бачити гонорницю з паном Бузьком довгоносом... адже вилатав йому госте приймальний горнець. Було б куди устромити дзьоби ще на попоїд.

РИБКА ПЛИГУ-ПЛИГ...

Ой, і жилося тій рибці Плигу-плиг дуже вільно в озерці-блисканці... бо на всі боки ні очеретинки, ні деревинки-росохатинки... Отож, уночі ясні зорі сріблили і водицю просвітляли, тай місяць-пиріжок черевце купав в водиці-озериці, аби в дорозі жвавіще чимчикував, бо далеке ще пристанище, може знемогтися? Удень сонечко промінчиками випещувало і огрівало озерце... тай з тим і рибку Плигу-плиг заохочувало до всяких нурців-ігрищанків. Аби не залежуватися на одному бочку... адже, ще молода? Може ждати сватів? Авжеж, зустрічався якось-то в путі рак-розчепірак... тай дуже солодко дивився в очі рибонці Плигу-плиг. І вже би був щось на поминав про заручини, але рибонька ще молода верть-вертуном, тай навіть з гонору й не попрощала зустрічного посватана? Адже, рак-розчепіран... не мені пара, бо я таки зачепурчена, окатенька, тай швиденька Плигу-плиг! А він не такий, якби я хотіла?

ЗБАНЧИК-ВОДОПИЙКА...

Був собі збанчик-водопийка, яким уже й не користувалися вдома у дідуся-Кучерюся... бо то збанчик був без вушка... і він тим радів, що вже вільно собі жиє на короді кам’яній. Ніхто вже не штуркає ні у плечі, ні у груди... тай черевце спокійне. Бо на черевці були намальовані: миска з кукурудзами... а то вже як надбіжить пітушок-дзьобашок, тай курочки-квокачки, і як почнуть тими дзьобками гопати по тих кукурудзах у мисочці... то аж млостилося збанчикові-водопийці. Але як тут відсунутися кудись у бік... як повна середина води? Адже услугу робить? І якось то уночі почав скаржитися збанчик-ніченці, що так негараздить? То вже ніченька порадилась із дниною як спасти збанчик? Отож, каже днина: Поранкова краса красується сонечком, що не без променів-випивайців. Які на другий день звільнили від води збанчик-водопийку. Тай в обід збанчик утік поза потічок на кородицю. Тай живе вільно з подружками жабками кваку-ква... які не довбають у черевце.

ЛИС-КУРОКРАД...

Хто вже не скаржився на того лиса-курокрада-невсипуна? І лісові мешканці аж таки нараду скликали побіч дуба-вирвичуба. На якій ще й печатку прибив крот-кліпач, з тим, аби лис курокрад вибрався з лісу-листосія геть! Таже, дуже вже не догідний у всему: бо ходить не обережно... тріщить у нього під ногами суччя... тай лис, ідучи муготить під носом і співає про якусь бабусю-Перебучком. А то вже дуже шкодить дітонькам кротенятам-кліпушенятам... До крота добавилася і совиця-сліпатиця, пугачій-кудлан, жонвиця-три-ту-ту, заячиха-вухатиця... і, навіть, вовк-іклач... тай чимало інших і перначів-злітунів... тай ходячих чотириногих, що гуртувалися... То вже лисові-курокрадові присудили усі не доладу таку, аби за кожний пробіганець по вулиці „неходи” ставив у дубця-роздери кора і хліба-круглія, тай чимало інших ще й оздоб? Так що лисові-курокрадові приходилося таки вибратися у скельку-печерашку назавжди.

ВИШЕНЬКА РОСТУ-РОСТ...

Десь-то в якусь днину у осени чи навесні... летіли ворониці -- а чи інші зерноїди... понад полянкою-круглицею, з якогось садочка-родачка? Тай опустили кисточку вишеньок бубуцят... то вже й прижилося зернятко на полянці-круглици. Вишенька росла як на дріжджах? До того ще й співала як вітрець на дудині вигравав. А співала вишенька дуже забавно: Отож, її пісенька усім усподобна, навіть і мурашечки-п’ялунці вилазили аж таки у вершечок вишеньки... аби послухати, і поспівати разом з вишенькою дуже охочо! Аби чули цей спів навіть Мариноньки-пухначі?..
„Ой, я вишенька Росту-рост, дуже радісно мені! З відеречком дні і ночі виспівуємо пісні!
Тай мурашечки про мене не забули, ось є тут! На вершечку оселились, тай щасливо вітру ждуть!
Ой, і добре тут мені, я купаюся в росі! І сонечко м’я голубить, бо вишеньку Росту-рост... хто ж бо то не любить?!

ТОРБИНКА-ЧАРІВНИЦЯ...

Скільки вже тих торбинок вилежується і на покидях на стрихах... тай у діток в поігрунах з орішками кі-кі-кі... з камінцями цоки-цок... та не всі ті торбинки розказують про себе? Отож, була така торбинка-чарівниця, що не лише говорила... але ще й гонорно ходила? Не без палички-різьбавиці-блискітниці... у постільцях-шворканах... у сорочечці-вустав’єнці... Запаска-дротівниця у заперізі попружечкою з волічки-кольорниченьки. Куди лишень не ходила торбинка-чарівниця? Навіть до Царя-Кудлача на обід зайшла? Та їстоньки не їла... бо чаром жила... а лишень вивідала у гостей, де ще є така приваблива заждана торбина, як вона? Отож, як добрела до коморки-сховинки... то й познайомилася з тайстеркою-боткатицею. І вже так подружили, що і вкупці ходили. Одним баюрцем заперізувалися, одну пісеньку співали і вдень і вночі... то вже мишечки так слухали уважно, що і не в гатки – прогризати дірочки?

ТАНЦЮЮЧИЙ ГАМАНЕЦЬ...

Якось то у вечорову годину, як ішов дідусь з бабусею із вечорниці від кумихи-Барушихи... тай було їм трохи темно... бо ніченька замкнула вечерові зорі у своїй коморі без вікон і без дверей... на замок-не замикач, ключем-не обертуном... шо пишався рекизкою-блимачем. Отож, як перескакували обоє, ковберець-глюбанець, то якось не хотячи штуркнулися одне в одне... так, шо у дідуся з кишені-кожухарні випав у ковберець гаманець. Дід з бабусею і не в тоти гадки, що мають згубу? Та гаманець не розгубився... бо ковберець-глюбанець у своїх обертицях так зачарував гаманця, що той почав танцювати! Та ще і з приспівом? Співав аж до ранку... бо ковберець-глюбатець не без музики. Дід з бабусею знову йшли по цій дорозі – тай зачули, а то так гарно виспівує та витанцьовує, як на вечорниці? І як лиш наблизилися до ковберця, тай пізнали згубленого гаманця. І від щастя й самі заспівали й затанцювали... але як вийняли з ковберця гаманець.

ДІДУСЬ-ТОНКОВУС...

Скільки тих дідусів буває і вусатих і бородатих, тай довговолосих? Але такого дідуся ще не було в цій околиці, що звалася Водограйка. А був то дідусь, якого звали Тонко вус. Бо мав він таки тонкі вусиська. Але до цього ще й не короткі? Бо закручував їх не лише поза вуха... але й поза шию... і оперізувався ними... тай кізоньку-кусолистицю на пасовисько виводив у зачепу вусиськами... і вербиченько обмотував як шпагатцем, аби не втекла козиця до лісу-дебрея... Таже знав дідусь хто там жде? А козиця ще не навчилася кричати: не мене-е-е-е!.. Отож, вистарчило ще вусиськів на погойдицю в заколисаницю на жертці-грєдевиці... бабусю-Сварицю. То вже рятувало бабусю від биття серця у нервеях. А дідусеві був спокій і безпека від втікачів-дряпачів! Бо бабуся-Сваруся охочо колисалася аж до задріму і до хропея! І до снів було би не далеко... якби не загнівався дідусь-Тонковус, який не захотів вже бабусю колисати... адже хто-знає де козиця? Адже паслася не далеко від дебриці? А там хто?..

ЯВОРЕЦЬ-ШУМИЛИСТ

Виростав собі яворець-яворицький серед гущавин лісу-дебрея... дуже вже розкішно! Бо ніколи не згинав конарів... адже смереки-захищаниці були йому за стіни й за горби... у завітреницях. Тай ще і в морозаницях... як ніченька-непровидниченька просилася на загріток на печі... у явірця-шумилист. То вже тим і славився яворець-шумилист, що ще міг теж прислужитися декому? Бо отото листя шуми-шум дуже не погодило білонькам-трубишишечкам. А лише тимуй, що не могли почути верески у своїх домівках... де залишали діточок на дозорі осиць-цюкатиць. Недолюблювали шумилистого явірця і совиці-сліпотиці. Бо як втікати від небезпеки? То вже усім на виручність прийшов вітерець-пролітнець. Який сказав: не журіться по друженьки-білоньки тай совиці-сліпатиці... Ждіть у дупличках-сховиночках до осені... Це вже не за горами? Таж листочки захитаю і у вирій занесу... тай на явірці-шумилист... порядок наведу – ще і вам на чуваниці?!

БЕРІЗОНЬКА-ЗАФАРТУШКА...

Така вже тот була приваблива своїм виглядом берізонька-зафартушка, що ніхто не проходив мимо неї, щоб не помилуватися красою у зафартушші! Якось то жонвиця-шандариця вирішила доторкнутися носом дзьобатим до плечей берізоньки-зафартушки... Таже лікарка -- як і дятлій? Лише тим ріжниця, що то „вона”, а то „він”?..
Отож, як вже не каялася жонвиця за насміленість? Бо берізонька-зафартушка тутже викликала на посвіткування: у поранкову красу з сонечком-усміхонечком... тай вітрика-лескітника... і ще звідкись дощевну хмаринку викликала на пароньку з весниченькою? Ой, які тот були оборонні побесідиці? Бо усі казали до жонвиці: То є наша окрасонька... ми її лікуємо не так, як ти... ми не довбаємо нутрощі до збоління, ні на весні, ні влітку, ні восени... А також і в час зими. Окрасоньку дівочу голубимо і завиваємо у ліжничок-барвиночку... у кожушок-вишиванок, у фартушок-лі-лі-лі. І морозець не в шкоду берізоньці... адже зимує вона у сонечка на печі?!

НІЧЕНЬКА-ДРІМУШЕЧКА...

Ой, находилася до неможу... скаржилася ніченька-дрімушечка... скелинці-вистубурчинці. Скелина усміхнулася, тай стисла плечицями-каменицями... І тутже прошепотіла, так, аби лишень їм обом знати: Вірю тобі моя Казківниця... але якшо хочеш задрімати лежачи у моїх заколисаних ліжечках, шо їх увистелювали вепрунці-іклунці... То вже лягай на третому поверсі... біля віконечка заштореного ситком-видитком, шо його виплітали павученьки-ткаченьки. Бо звідти швидше полетиш вранці-досвітком... аби не впасти в обмарок перед дниною. Адже ти будеш слабшою – а день сильний? Ой, яка тот була втішна ніченька, бо недовго думаючи, таки шубовснула у ліжечко-мохітничку на третьому поверсі скелини. Під заслоненим віконечком спалося і снилося: і борсучки тай їжаченьки... і до цього чимало мандрівок по верхах, закитичених гаями. І понад потоками-струмочками пролітала у снах, тай кісоньки стелила на пропливи... І за щастя ніченьки-дрімушечки. Подяка Скелині з третим поверхом. За ліжечко з моховиною, де ночувалося.

РІЧЕЧКА-КОТИВОДА...

О, як то хилилося до річеньки-Котивода усе, що росло укорінено по беріжках. І берізоньки-кучерявоньки... і смерічечки-запласточки, і калинонька-гіркотинонька... а також шкорушинка-терпкотинка. Бо річечка Котивода подавала силу вистояння, кождою розбрисканою крапелькою напувала спрагу кожної деревини і травини. Та, коли дізнався про таку оздоровчість бузьок-довгоніс тай журавлик-ключолет з лебідкою-довгошийкою, то вже і вирішили навідатися до цієї річеньки-Котивода. Адже готуються в політ, чи не підбавить сили не на оден день і ніч? Усі ішли з подарунками. Бузьок-довгоніс приніс жабку-жовтуню. Журавель приніс пісню записану пташиним молоком на кактусовім листі... а Лебідонька подарувала із крила найдовше пишуще перо, без каламаря з чорнилом... бо у річеньки свої каламарі у вибійних ковберцях з запіненою рідиною. Отож, за подарунки річечка-Котивода усіх прибулих у ковберцях покупала не годину-дві? Так, аби вже здорові були усі перначі... тай і дітоньки-казколюби і на печі?

КОТИК-МРУГАНЕЦЬ...

Жив собі котик-мруганець, не на печі... не в кутику... й не під лавкою-гойдалкою... А жив він у бабусиній коморі, у кориті-желебоні... під стелею у прив’зі до сволока, тай у вусики не здував, бо харчівні не жадав. За його задрімушку і байдужишку, та ще і за доброту... годували котика-моруганця і мишечки-довгофостиці, як не водицею-срібленицею, яку і самі випивали ддля оздоровчости! Якшо їм в біготицях мліли лапоньки і хвостик не дороговказив! Годували і окрушинками... Навіть самі у ротик котикові затручували, не боячися гостродряпаючої лапоньки... бо котичок був не рівня іншим товаришам-мишоласунам. Ой, хто знає, доків би були мишечки котика поїли і годували ще, та ще... якби були осиці не напали? То вже вигнало котика-моруганця із ліжечка-лежанця... аж таки на ватяне подвір’я. Де вже і догану винесла бабуся-Гамориха: Не дам тобі молока, ні сметанки... бо мишва у коморі гнізда поробили – у дрантю!!

ГОРНЕЦЬ-КОРКОТЕЦЬ...

Якось то у бабуся-Нечувасі замешкала не своя собачка, яку так і назвала „вертифіст”, бо завжди перед ким стояла, то вертіла хвостиком. То вже й перед бабусею стоячи теж не було спокою хвостеєві. Бабуся-Нечувася.

ДВЕРЦЯТА-СКРИПАНЦІ...

Такі вже то були зручні дверцята-скрипанці, що й не скажеш щось недоброго? Бо ніхто не міг підкрастися на задвір’я до качечки-прачечки. Отоді, як собачка-підлехачка, позіваючи придрімувала у хатонці своїй. До якої навіть осиці-бзикатиці не ближилися... Бо де вже там гніздечка умостиш, як собачка хропла хропаком, упершися лапонькамиу дашок, під яким місце для осиць? Отож-то... дверці-скрипанці собачку виручали... і качечку захищали від викрадачів. Та коли вже дверцята-скрипанці були такі невсипущі... то сказали сусіди: а нащо держати собачку? Віддайте її купцям... а чи гінцям, тим, що ходять на польова ниці, тай лишень деруть черевики і чоботи, а в мішках лиш порох. Собачка як таке почула, то вже й дала ногам поля, начебто і утекла?.. Але не скаржилася про втечу дверцятам-скрипанцям. Бо на цей раз, то було би і від товаришки не гоже? Бо втікачам скрипаниць не треба? Бо то є біда непротічна!

ЛИЦАР-ДИВОЧУБ...

Їх було 10-ть братів – це на гіллі 10-ть орішків укупочці. Ой, росли цисі орішки, як з водиці. І на нервотряс крадунці птиці. Бо ось-ось вже орішок обірве? А тут і криком на тебе! То вже лети собі пташко у простори без здобичі... ніщо їсти, тай сховати до комори! Аж якось то такі невеселі скарги пташок почула білонька-трубилонька з синочком, якого звали „Лицар-дивочуб”... Тай подумала: А шо би там не стало! Попробую щастя... піду в роздобутки. Як надумала, так і зробила. На скорість причепурила синочка, вичесавши чубчика над брівоньками... вусики підкрутила крутачком... хвостик розпушила шовчиком... ще й лапоньки почесала і в чобітки озула. А капелюшок і рукавички, то вже під павоньку засунула собі, кажучи: аби менше було зауваг? Лише оділа на синочка-дивочуба, побіч орішка... і то було на виручаю. Бо дітоньки дивочуба-білчука оглядали і милувалися... а за той час білонька орішків набрала мішок... без страху-крикача... тай без втікача з нічим?!

ВОРОНА-ВІДДАНИЦЯ...

Якось то подумала ворона-крякуша... Не я буду, якшо не віддамся? Таж і жабки-квакушки знаходять собі своє... Навіть, у мочарі? Де вже немає сухого стебла... А в мене, О! які простори? Куди лиш очі поведуть – туди і криламахають, тай простір розтинають! Тай без страхів, хоч би хапнула від нічого діяти дрібку сирця-білого черевця... таже у бабусі-замітусі усячини є на вибір у коморі за четвертими дверима? Таже про від давок ворони, вона теж повинна знати? Взяла би бабусю за Світилку... та чи зможе у куточку тихенько постояти? Отож, ворона-крякуша уже відданиця. Ой, як бо звихається? Бо старіст сподівається. Таже не сокіл, не орел... Тай не ворон, не яструбей... А таки Пугачій-простак... ніченьку не засипущий... казав, що були би щасливі, якби попарувалися? Адже ворона господиня? І на жнива полетить. Тай гніздо вимостить... а до цього завжди гарно шаркоче, і половичея не пропустить – і до господарського курника?!

КОВАЛЬ-ЗОЛОТАР...

Хто вже не хотів стати ковалем з лісових мешканців, аби мече надокучувати на селі ковалеви-золотареви? До якого приходили підковувати лижі – і діди Морозе... і ведмедем-бурмилеї... Приходили насталювати сокири-теслярки, аби не обдерати зубами лубки з будівельних ковпканів... але шоб сокирою корувати, так, по-майстерськи, як годиться... не на осуд? Коваль-золотарь не завжди і в кузни пробував? То вже були дуже збановані прихожі лісові, якшо не знаходили вдома Коваля-Золотаря. І якось то взявся за ковальське ремесло ведмедій-гугній. Та початки діла ішли, доки не дійшло до гартівні? А то вже крушило всю роботу... бо не міг угадати скільки часу у водиці змайстроване держати? То вже лисиця-чепурниця ведмедія-нездалія посварила за те, що перепік у приску новісінькі вила? То вже на очах їх розломила і таке доповіла: Як не коваль, вугілля не погань... тай не кажи що їс золотар?!

КОЛИСОЧКА ДРІМУ-ДРІМ...

Ой, і плаксиве то було мале совенятко... і в погоду і в дощ одна музика не без хлипаниць, тай горіхівок сльозить? Так вже тото було надокучило старій сові, яка не знала, шо має робити, аби в хаті спокій навести? Таже такі плачеї надокучили би і каменеві, якшо б слух мав на цей раз? То вже з своєю журбою совина подалася на дорадню до пугачія-окачія... який подав таку пораду: Дитині-плаксині хибує колисочки дріму-дрім!? Та вже як таке... подумала Совина, то буду йти до Майстра-дятлія, він бо не лише лікар від недуг не болючих?.. Але й майстер тіп-топ?! Як лиш додому приволоклася з трудом... бо вдень не видюща... хоч і горда? То вже подала авізо півротою, аби з’явився дятлій! Не довго ждала, чверть години... і вже про все поговорили. І на другий день вже колисоньку вгору підтягали на курмейцях, що павученьки сукали із своїх ниток-шовкіток. Діток-совенят уклали сунішком у колисочку дріму-дрім з пенька... тай колисали павучки аж до хропаниць усім.

У ЛІСІ ДЕБРЕЇ...

Говорили таке усі говорили і тямущі тай мислящі, і... ще й брехущі? Що у лісі-дебреї... ніхто не живе? Як лишень ведмедій-чалапій... Тай лисичка-нюхторичка... Агі! Чи правда це? Обізвалася бабуся-Скубуся. І додала: а звідки до нашеї яблуньки зозуля прилетіла? Тай звідки прийшов дикий вепрун-іклач! Адже такий вже таркач, що аж налякав під стіною песюка! Який загарчав з ненападу, побачивши дикого таркача? Ой, ліс-дебрей... чим лиш не багатий? Усіх опритулює, хто живе без хати? У цему лісі-дебреї і камениці є свої... у яких живуть усі, шо норки шукають? Тай не бояться нічної години. Бо уночі найнебезпечніше полювання – і без ножа... уночі у лісі-дебреї О! яка безпечність усім безпечним? А хто небезпечний уночі у лісі-дебреї? Таже і дідо лісовий, в ніч не спочиває. Бо ходінь чимало має? Адже провіряє шкодеїв, чи не злочинять на свої задуманиці? Адже, що кому до смаку – від роду?

ВЕЧОРНИЦІ...

Ніхто вже мабуть так не любить вечорниці, як умиха-лисиця... тай сорока-білобока? Бо вони дуже великі оберти ці? Перед гостями ходять навшпиньки, ніжками лишень шворкотять, а хвостиками потрясають, тай тим додають охоти і гостям, які хоч і напасують, але таки танцюють! Отож, на вечорниці-„скубофостиці” до лисиці посходилося Ой! Чимало лісових мешканців? Тай ще дві собачки приблукали із села... від діда Трушмея... То вже як поскубали хвостища, тай кожухи у ведмедеїв... отоді то був неабиякий спів! Адже собачки, гості із села, скавулькали темпово! Аж так, що їжачки вибивали гопак, і на одній ніженці давали кругачка! А жабки скакали аж під стелю, то вже здогад був, шо були в похміллі! Таже у торбинах цоркотіли пляшечки... то вже ясно чого такі файні були вечорниці – „Поскуби фіст” у вертлявої лисиці... З сорокою-білобокою за одне!

ЛИСИЧКА-ЛИСТОНОШ...

Ніхто вже так не звихався послушно навіть на селі, як лисичка-листонош? Таку вже собі службу присвоїла хитрунка... аби блище доступити у тоти куточки де можна виграти і курячі ніжки? Ой, таже забрела листоноша до бабусі-Хропусі у хлівинку... бо каже, маю до пітушка „Телеграмку”?! але бабуся ззавгоді пітушика із хлівинки забрала... бо за листоношку-білобрюшку зачувала? Тай у замін собачку гав-гав прив’язала до сліпця-скакунця у тому ж хлівци... То вже лисичка-листоношка про таке не знала. Тай з телеграмкою у лапонці держачи, так і посунула за поріг ніженькою... так обережно, аби й світ її не чув? Тай щоб за хвостик хтось не скубнув? І як на біду, ще й бабусю післала до хати по воду й окуляри пулькаті. Гадає, отепер буде все -- пітушка понесе? А тут, як загарчало?! То вже й духу не стало й не до Телеграм було... бо втікач, а куди?!

ІШОВ... ТА НЕ ДІЙШОВ...

Якось то ведмедій-косолапій чув чуваном, що у третому лісі, коло озерця-глипача, у смереці-трясусі... жила ворона-сіриця... дуже співоча каркотниця... не надокучила би мовчаницею тоді, як ходить, а не спить? То вже й вирішив косолапій зустрітися з такою співунею... адже повдовів? Хотів би у хаті оздоби? Може ще й не стара... не попеклабися на кухні варячи і печучи приминдеї? Авжеж, вирушив у путь, куди повела? Ішов, доки ноги несли? Бо ще у торбі ніс харчі, таже обідати прийдеться? А то хто знає коли прилапає хащами у нетрях на місце стрічі? Отож, ідучи спускаючися з горбика вдолину зустрів жабку княжну, дуже вже привабливу, бо ще мала на чолі бородавки, а на шиї пацьори вдувачі. Тай корону-шишкатицю на голові. І як лишень глянули одне одному в очі... то вже й казати нічого? Одне осталося подумати і сказати самому до себе Чалапієви: Ішов... та не дійшов... бо заперечила жаба-жабинська...

ВЕДМЕДИНІ КАЗКИ...

Хто вже не любив тоти казки ведмедеві? Адже від них і спатоньки не хотілося... тай навіть менше харчувалося? А шо вже до співу і в таночок пускатися! Так, що ведмедика-казкаря усі запрошували на вечорниці аби не скучніти за роботою... тай аби дітоньки не скугнили у плачеях. А тих плачнеїінайбільше було у заяця-вухнаря... бо діток було четверо... а до них не було уваги... бо батько з Матір’ю вічно сварилися, навіть, за нізащо? Заячиха розтопирить ніжки гімнастично на сонечку, огріваючися... а заяць кричить вже, ти вже розкисла, розпустіла... тай їсти не зварила – хоч то й нема з чого, бо капусту поїли слимачки... А якшо заяць вусиська підкручує та мужиче під носом якусь пісню, то заячиха тутже з докором: „А що вже хочеш бути молодим парубієм? Женивбися... а кому четвірку вухнарів відкажеш? Бо я теж на відданях... Якби не ведмедієві казки... хто-зна, якби було у лісових мешканців?

ОХ! І ВЗЯЛИ...

Мурашечки-перервашечки планували побудувати дім-гостину під пнищем-окачем. Між камінням-твердачем, над озерцем-сріблинцем... Побіч доріжки-звиванички. То вже було місце дуже зручне... бо і недалеко було приносити матеріал будівничий? А носити збирались усі гуртом, і старі і молоді, охочі й недужі... аби не було колись виговорців, за те, що живуть не у своїх палацах, бо не потрудилися і за макове зерно?! А так як мурашечки під команду вантажили усе здобуте на плечі... то і кликали на кождому підйомі: „Ох! І взяли!” то вже і брали охочо співочо, та доладно. Тягли і деревину, яка плечі натискала... але ще не огризала? Доки не пришлося ще кликнути: „Ох! І взяли” то вже як узяли, то всі і полягали під здобич? Бо хто міг витягнути їжаченька з їжачишкою і їжаченятами в одному моховому кубелці? „Ох! І взяли!!!” на цей раз пам’ятали... і сварились за те, що не роздивились на кого напали?
Адже, перепрошували...

ДОВБАЛИ НОРКУ

У борсучків-фоскотарів були добрі сусіди їжачки-колючки... тай жабки-квакушечки... і ще орябочки-дикі курочки... То вже норки-сховочки копали спільно. А що вже був принагідний у цій роботі, цн крот... бо він умів дуже скоро рити норки. За те не обходилося без платні? Бо з кротів сусіди були не важні... а лише тимуй, що були по характеру задерикуваті... такі, як і в роботі, тільки й того, що рияли носами, тай лапастими долонями... а що вже випивали до перевертів... то нема що й казати? Ніхто би був не упригрозив, ні словами-набирачами... ні, караючи монетою, за яку служили камінці-дрібначки-сріблачки... і хоч би їх покарали посиданом у прив’язі до пенька-колюкана у печерці? Вони пили і пропивали свій мозіль, що утворювався від землерийні. То вже таке товариство відкидали борсучки... і лишень з їжачками були за пані-браця, бо з ними було завжди тверезо і везучо!

У ЧЕРВАЧКА-СВІТЛЯЧКА

Всюди було тихо і не світилося світло, навіть, кліпачком? А то вже дивно було, бо ніч спочатку? В таку годину лісові мешканці відпочивали, тай у вуси не здували, як то могло бути в опівночі? Могли навіть і поспівати у гурті на всий голос, відважно?!
Ні, не співалося... а сумувалося, лише тимуй, шо у червачка-світлячка на чолі кагінчик погас? Ой, що сталося? Бідкалися їжачки-фоскотарці. Бо первачок-їжачок і їм висвітлював стежки. У той час, як ходили на роздобутки у садок до дідуся Трісункаря. Якби не світлячок-червачок... то розгубили би і яблучка і груші тай сливочки... що їх понатикували на шпичечки. То вже шоб світло червачкови повернути у кагінчику на чолі... мусіли усі звірі і перначі Зоречку Вечорову попросити. Яка тутжа креснула диво-креселком у чоло, де погас каганець... і тутже світелце появилося, і з тим усе лісове братство звеселилося і сплеснули від радости у долоні – з подякою слухняній небесній зорі!

ЛИСИЧКІНИ ЧЕРЕВИЧКИ...

Були ж то черевички такої форми як усі черевички і чобітки, що їх носять зозульки. Але щось в цих черевичках, що їх озувала лисичка... щось було незвичайне? Бо лисичка у цих черевичках і бродила по воді, тай ніжок не замочувала? І в дорозі на скельки дуже зручно піднімалася... тай доганяла всяку здобич завжди. Але здобич не харчувала бо на дозвіл у черевичків питалася: „А, чи харчувати живину?” то черевички відповідали: „Як зхарчуєш, то ми тебе не понесемо... Будеш лапоньки обдерати на босяка... тай не втечеш від укарного гріха? Лисичку то вже дуже дратувало, що то черевички отаке пророкували? Тай було якось-то замахнулась лапкою, щоб зкинути черевичок-неслухничок? Але й те не по-лисичкіному відбулося... бо черевичок не зтягнувся! А ще таке сказав:”Я в тобі, а ти в мені... Перевагу взяв твою... і ти вже від ворогів не втечеш – якшо черевички знімеш? То вже будь не зави сливою до всього живого!?

ДІВЧИНКА-НЕВСИПУШКА...

Якось-то, відбилася в ходу, до скельки ідучи... дівчинка-Марушка від бабусі-Сміхушки. Тай ніяк не могла наздогнати... І шо вже діяти, як тут почала ніч спосідати? Гадає собі, піду до борсучків у норку переночувати, бо, інакше, живою мені не залишитися? Адже, ліс-дебрей Непроходан? Хто почує кричащу дівчину у чиїхось руках, чи лабеях?
Отож, норка була недалечко... але, чия вона? То, вже, з’яснилося тутже. Бо, мешкала тут бабуриця-чарівниця, яка тутже заполонила дівчинку своїм зором... і дівчинка стала неподвижною. Але, так як бабурицин дідо – Блавуштей був десь у дорозі... то, трудно було одній бабурици повністю заволодіти прибулою? І дівчинка при пам’яти була... то вже і врятувало, шо бабуриця її не перетворила на жабу, чи мишу? І як лтш спитала як дівчину звати, то дівчина відповіла: „Звати Невсипушка.” З тої ночі дівчина дижурила під дубцем, камінця-очкаря оберігала. І як на щастя, орлиця пролітна упри нагоді стала. Дівчинка упросилася на крило, і втеча була готова. У село до хати... де чарівници-бабурици не бувати!

З ВІТРОМ-ДУДОГРАЄМ...

Ой, і було ж то весело маленьким борсученятам, навіть, у далекосяжній норці-темнушці, і вдень, тай у ночі. А лишень тимуй веселилися, бо вітрик-дудограєць до норки навідувався – як бажаний гість. Хоч то й борсучки світла майже не знали, бо ще маленькі не пручні... не виходили з бар ліжка. Але вже знали до гомону заслухатися, тай на однійніженці, наче у таночку кружити, сміятися... і, навіть, дуже реготати?! Отож, якось насмілились у вітрика-дудограйця спитати: „А звідки ти при літнику до нашої скельки прилетів? І чи завжди ти такий гомінкий і забавний? Вітрик як лиш дуду відтяг від губий... тутже почав відповідати маленьким трьом борсучкам:”Я прилетів зі світу – не без привіту. І з тим привітом на дуді граю, тай усіх звеселяю! Тож і ви борсучки не смутітесь, під бочки візмітесь, тай пускайтесь у таночки – хай знаю, які ви сини і дочки – бор сучечки?!

ГРИБ-ЧЕРЕВАНЬ...

То вже з дива-див не сходило усім, що дивилися на гриба-череваня... який під пеньком тижнями ріс-виростав... черевце роздував, тай шапочку не зтягав, аби не лисіти голові від сонця-спечненця. Таже літо було? Припікало на всі спечнеї... аж так, що могли поїсти Їдуни невтечного гриба-череваня. Але як не на смерть, то і між їстунами не пропадеш? Отож, бігла кізонька у скельку, водиченьки з жолобця попити... Тай лиш дмухнула на череваня, і пробігла, не поласувала... пробіг заяць-косолабець і лиш глипнув убік... тай вушком махнув і шепнув: „А, то не капустка... і не морквиця...” Проліз слимачок-голубан... тай на грибів запах вушеньки висунув, обдивився тай подумав: твоє черевце може розперти моє до безміри... а я вже наїдений... Отак, життя продовжували усі, що проходили. І гриб-черевань набирався сили, і дякував усім... але капелюха не знімав, бо казав: „А то кінець діло хвалить? – Ви ж то усі Їдуни?”

ПОДЯКУВАЛИ...

Слимаченьки-несохати якось-то у вигідну годину вибралися ярмаркувати над озерце-бездонничку... де ждало чимало покупців: і мурашечки-ковалі, тай комарики-хоботарці... і ящурі-таркатеї... тай осиці-кусатиці... та ще і ведмедеї-глушманеї... Бо, давно зачували таке, що у слимачків-равлеїв такі хатки знаручні, що як прикласти їх до оглушних вух, то вже повертається давний молодечий слух. А то вже було дуже потрібне оглушним медведіям...
То вже усі йшли охочо на той ярмарок, де усе продавали за величне слово – „Подякували”, а не за використаші грошеві... Отото вже був ярмарок – як вечорниця... тут танцювали за подякованиці! Тут і співали на всякі голоси? Теж за подякованиці! А як хатки ведмедії до оглушних вух прикладали, то вже слух повертався, за що теж казали – Подякували – доки відплатимось? Адже на одній землі живемо, ще зустрінемося, з подякою!?

----

У ЗБІРЦІ КАЗКИ СМІХІВНИЦІ-МЕДОТОЧИЦІ-ДІТОЛЮБИЦІ
ПОМІЩАЄТЬСЯ 98 КАЗОЧОК.
АВТОРКОЮ КАЗОЧОК Є ПЛИТКА ПАРАСКА ГОРИЦВІТ З КРИВОРІВНІ.
ПРИС. ГРАШПАРІВКА, ЦАРИНКА ГУРІВКА – НАД КАЛИНІВСЬКИМ ПОТОКОМ (1990Р. 8)

ІЗ КНИГИ 11 „ЗА МЕЛОДІЯМИ МЕЛОДІЇ...”

Закінчила набирати на Різдво Католицьке, О. Рибарук в 2008р.

© Портал SPADOK.ORG.UA