Четвер
28 бер., 2024
     

Ukrainian English

Історія Гуцульщини ХІV-ХVІІІ ст. у працях Івана Крип’якевича

Рейтинг 3.7 з 5. Голосів: 3

Крип'якевич

Іван Крип’якевич (1886 – 1967) – один з видатних українських істориків ХХ ст., педагог, учений-дослідник широкого діапазону проблем історії України. Школу свого становлення, як педагог і науковець, він проходив у М.Грушевського, був тісно пов’язаний із світом науки, передових ідей, представниками яких на той час стали: І.Франко, Б.Бочинський, В.Гнатюк, О.Назарук, В.Шухевич та інші громадські діячі, науковці. Він брав активну участь у роботі „Просвіти”, НТШ, ним написані численні книги і статті, видрукувані матеріали досліджень у львівських журналах: „Життя і знання”, „Назустріч”, „Рідна мова”, „Неділя”, „Українська книга”, „Наша Батьківщина”, займався також і редакторською роботою [1, 84-85].

Шлях науково-педагогічної діяльності І.Крип’якевича, починаючи з студентських років і до кінця  його  життя, проходив у період колоніальних режимів і двох світових війн. Для нього, як і для всієї інтелігенції культурно-наукових сфер Галичини і загалом України, воєнні, міжвоєнні і післявоєнні роки були неймовірно важкими. У воєнні часи вчений, по суті, був відірваний від наукової роботи, а потім  зазнавав утисків, принижень, звинувачень „у буржуазному націоналізмі”, понижень у посаді, переведень, звільнень тощо.

Незважаючи на це, І. Крип’якевичу, на щастя, вдалось уникнути радянських концтаборів,  зробити чималий внесок в історичну науку України.

Основними проблемами досліджень І. Крип’якевича були: держава Богдана Хмельницького, організація її керівного апарату, війська, дипломатії,  джерела з історії Галичини в період феодалізму, історія міста Львова та ін. [1, 84-85].

Висвітлення  різноаспектності  та  багатогранності  наукової,  педагогічної  і  суспільно-громадської  діяльності  вченого особливо  актуальним є нині, у зв’язку  з  відзначенням у 2006 р. ювілею – 120-річчя з дня  його  народження.

У своїй науково-дослідницькій роботі І.Крип’якевич важливе місце відводив також дослідженням Гуцульщини, зокрема, проблемам етнічного, національно-культурного, господарського та інших напрямів її розвитку [2].

Навіть із позицій сьогодення значення його наукової роботи важко переоцінити, особливо, коли розглядати період ХІV-ХVІІІ ст., який  характеризується складністю етнічних, національно-культурних, політичних та інших процесів, зумовлених колоніальними  завоюваннями українських земель  іноземними державами та постійною боротьбою українського  народу за їх визволення. Важливою для сучасної науки є історична спадщина періоду середньовіччя і початку нового часу Гуцульщини, адже ця частина української землі на той час залишалася відірваною від України. Після занепаду Галицької держави 1340 р. Гуцульщина і Прикарпаття відійшли до складу Молдовського воєводства,  а в 1395 р. – до Польщі. Закарпатською  Гуцульщиною відали угорські колонізатори, а Буковинська Гуцульщина до кінця ХV ст. являла собою нерозривну цілісність із Галицькою як  підмандатна територія Польського королівства. У 1499 р. надчеремошські села були подаровані польським королем логафету Молдови Теуру і стали частиною Молдовського князівства. У 70-і роки ХVІІІ ст. Гуцульщина  опинилась у складі Австро-Угорської імперії, а згодом – під польським, більшовицько-радянським режимами.

Скільки горя, страждань, національних, соціальних, політичних обмежень і принижень протягом цих шести з половиною сторіч зазнали Гуцульський край і його жителі-гуцули від іноземних поневолювачів та місцевих яничарів-кровопивців!

Головна суть політики колонізаторів зводилась до шматування цієї частини української землі, гноблення його жителів. З однаковою жорстокістю знущалися над гуцулами польські магнати, румунські бояри, угорські барони. Колонізатори  фальсифікували історію походження і розвитку гуцулів. Одні намагались їх ополячити, другі – орумунити, треті – омадярити, четверті – онімечити і т.д. Для цього їхніми „науковцями” створювалися різні антинаукові теорії, зокрема про так звану волохську колонізацію Українських Карпат,  про готське походження гуцулів та ін. Мета була одна: відірвати крону дерева нації від її історичних коренів та насадити її на інородне дерево іншої нації.

І.Крип’якевич був солідарним з іншими українськими вченими, дослідниками етнонаціональних проблем гуцулів.  На   противагу фальсифікаторам з колоніальних держав, він відстоював наукові позиції щодо  етнонаціонального походження і  приналежності гуцулів. „Расово Гуцули, як виказали поміри покійного професора Вавка, – стверджував І. Крип’якевич, – се чистий етнічний тип – чужі домішки дуже невеликі. Гуцули, – продовжує вчений, – рішуче належать до українського племені” [2, 1]. Це  науково-теоретичне положення І. Крип’якевича про гуцулів як українців – наукова основа, ключ до висвітлення ним історії соціального, етнонаціонального і духовного розвитку цієї етнографічної групи українців взагалі і періоду ХІV-ХVІІІ ст. Лише така позиція дала можливість  ученому піднятись на відповідну наукову висоту та з її позицій всебічно розкрити складні й часто суперечливі процеси і тенденції у розвитку Гуцульського краю, дати їм наукову оцінку.

Розв’язання цих наукових проблем було для ученого одним із найскладніших. По-перше, як підкреслює сам учений, з княжих часів і в наступний період про Карпати та Гуцульщину майже немає ніяких згадок. Так само немає докладних відомостей про ці краї і за період ХІV – 1-ї половини ХV ст. По-друге, весь час розвитку Гуцульщини, який розглядається у рамках цієї теми, проходив у колоніальних умовах, і тому наявні джерела про нього не завжди об’єктивно  відображають історичну дійсність. Однак наукова позиція І. Крип’якевича дозволила успішно подолати ці перепони й розкрити правдиву історію соціального, етнонаціонального та духовного життя Гуцульщини. Вчений довів, що близько середини ХV ст. на Гуцульщині більш помітно відбуваються соціально-економічні, політичні та національно-культурні процеси, оскільки в цей час з’являються письмові джерела, що це засвідчують. У них є згадки про ряд населених пунктів на Гуцульщині та прилеглих до неї  територіях, зокрема про Печеніжин і Ключів, згодом – Дебеславці, Рознів,  Рудники, Рибно, Кути, Косів, Пістинь, Поляну Жаб’є (нині Верховина). Всі  вони знаходяться по правій стороні від Прута до Карпат та лівій стороні від Черемоша, який нижче м. Снятина впадає у Прут. На протилежній, правій стороні Черемоша, Буковинській, згадуються села: Банилів, Замостя, Міліїв та ін.

В 1424 р. у тогочасних документах зафіксовано, що Косів і Поляна Жаб’є передані Литовським князем  Свидригайлом, за згодою його брата Ягайла, якомусь Максимові або Владові Дрегасимовичеву. Але незабаром Косів з його окраїнами перейшов у відання шляхтичів-українців Шумлянських. У 2-й половині ХV ст. у Косові інтенсивно розвивається солеваріння. У 1472 р. тут вже була  жупа, тобто копальня солі. В ХV ст. також згадується село Березів, у глибині Карпат, де на той час був чималий гурт дрібної шляхти, яка згодом давала про себе знати, активно беручи участь у народних рухах, повстаннях.

"Протягом ХVІ ст., – підкреслює І. Крип’якевич, – на Галицькій, Буковинській і Закарпатській Гуцульщині виникла  суцільна система осель". У 1500 р. згадується Довгополе, Ростоки і Вижниця; у 1515 р. – Стопчатів, Уторопи, Микуличин; у 1555 р. – Тюдево і Косів (вже як місто); у 1579 р. – Ослави Білі й Малі, Космач. На  карті французького інженера  Боплана,  укладеній ним у середині ХVІІст., нанесено села: Зелена, Микуличин, Березів, Космач, Тюдів, Ростоки, Устеріки, Довгополе, далі – Чорні гори, Ясенів Угорський (сучасне смт. Ясіня Рахівського району Закарпатської області).

Характерним в етнічному розвитку населених пунктів (міст і сіл) цього періоду було те, що в них жило переважно  українське населення. Так, у Снятині на 197 родин було 10 євреїв, 10 поляків і 7 німців, у Коломиї на 271 прізвище – 10 прізвищ поляків,  прізвища євреїв не подані, решта населення міста – українці [2, 8-9].

У віддалених гірських селах, розміщених над Черемошем, зовсім в той час не зустрічаються ні поляки, ні євреї. Це також суперечить так званій волоській колонізації Українських Карпат, яку намагалися  нав’язувати деякі зарубіжні науковці, серед яких і російські – Ю. Бромлей та Н. Граціанська [3, 142-143].

Природні умови на передгірських та гірських територіях Гуцульського регіону визначали відповідні сфери господарської діяльності, побуту, соціальних відносин. Оскільки тут земля була малопридатна для обробітку, то основним заняттям людей краю було скотарство, в якому переважало вівчарство, а подекуди  практикувалось свинарство, бджільництво та частково – птахівництво. Так, за даними податкових документів за 1515 р., у Березові Горішнім утримувалося 100 овець, Березові Долішнім – 250, Лючі – 200, Делятині – 150, Микуличині – 200,  Пістині – 200, Печеніжині – 200, Уторопах – 100, Кутах – 180 свиней і 210 пнів бджіл та ін.  З домашньої птиці тут утримували кури, а подекуди гуси.

Промисел на Гуцульщині розвивався лише той, що був безпосередньо пов’язаний із скотарством та подекуди  хліборобством. Це – виготовлення сукна, ліжників, виробництво масла, сиру, добування і виготовлення солі тощо. Процес виготовлення цієї продукції зумовлював необхідність будівництва млинів та при них вальників для валяння ліжників і т.зв. ступів для вибивання сукна. У Косові діяла солеварня. 

Характерним у соціально-економічному розвитку Гуцульщини в той період було те, що сюди, в гори, як підкреслює І. Крип’якевич, ще не доходила панщина – „селяни не робили ніяких примусових робіт на ланах, а тільки платили податок у натурі або  грішми, а що найбільше – довозили дрова  до староства”.
У процесі соціально-економічного, політичного та культурно-національного розвитку відбувся поступово розвиток релігійного життя: з’являються церкви, подекуди – монастирі, формується духовенство.

"Найдавніша згадка, – говорить І. Крип’якевич, – про Косівський монастир датована 1424 р. Пам’яткою про нього є село Монастирське (частина сьогоднішнього міста Косова, розташоване на лівому березі річки Рибниці). У 1515 р. священики були в селах: Ключеві, Стопчатові, Березові Нижнім, у 1579 р. – у Ланчині, Печеніжині, Косові (місті й селі) та інших населених пунктах".

Процеси національних утисків з боку колонізаторів, соціально-економічного розвитку впливали на політичну ситуацію в Гуцульському краї, хоча політичні події більшого значення (за І. Крип’якевичем) не часто зачіпали Гуцульщину, оскільки вона знаходилась задалеко від активних осередків громадського життя  [4, 247]. Вчений зауважує, що „Гуцульщина була на стику трьох країв: Галичини, Молдови і Угорщини і спори та війни між сусідніми державами знаходили відгомін і в ній” [4, 247].

Перший відомий рух, у якому дала про себе знати Гуцульщина, було повстання Мухи 1490 р. Його   повстанський  загін  становив  9000 чоловік, серед яких було   чимало   гуцулів.  Помічниками    Мухи,   як    підкреслює І. Крип’якевич, була   дрібна   українська  шляхта  з Березова, зокрема Гриць,  Іван, Василь і Григорій Березовські. За це, згідно з розпорядженням польського короля, було конфісковано їх маєтки. В 1491 р. з’явився тут Андрій Барул з Молдови, який видав себе за спадкоємця Руси. Невдовзі його спіймали поляки. Взагалі виступи гуцулів та жителів  інших територій України часто використовували молдавські воєводи під час своїх суперечок з Польською державою.

У той час більш свідомі українці, особливо українська шляхта, вважали молдавські походи вдалим засобом у боротьбі проти Польщі, тому часто вливалися до їхніх загонів. А від того спроба  поляків організувати похід на Буковину в 1497 р. зазнала поразки. При підході молдавського воєводи 1509 р. у Галичину до молдавського загону приєднався великий гурт галичан. Серед них були з української шляхти Григорій, Сенько, Гринча, Григор, Фича та Івасько Березовські. За це поляки конфіскували їхнє майно. Приєднались до походу молдавського воєводи в Галичину 1530 р. також українці з Прикарпаття та Гуцульщини.

Як уже зазначалось, у процесі соціально-економічного, політичного та культурно-національного розвитку  активізується духовенство, яке все більше викликає у  польської колоніальної влади підозру в непокорі. Тому вона починає вдаватися  до різних обмежень духовенства, а в 1511 р. забороняє йому їздити на Буковину. І  це було не випадковим заходом, оскільки тоді в  Галичині, як і на Буковині, церкви були ще православними. Головна ж мета польських колонізаторів полягала в тому, щоб релігійні громади не стали засобом зв’язку і єднання гуцулів Галичини із гуцулами Буковини і взагалі населення прилеглих до Гуцульщини територій у боротьбі проти польського колоніального режиму.

Розкриваючи складні соціально-економічні та національно-політичні процеси на Гуцульщині, як і взагалі в Галичині й на Буковині, І. Крип’якевич приходить до правильного висновку про те, що в них „слідно  політичні і національні риси, навіть державну традицію” [4, 15].

Проте згодом на Гуцульщині дещо змінюється соціально-політична та національна ситуація. Посилюється польський колоніальний гніт, українську  шляхту витісняє  польська. Поляки намагаються зміцнювати свої  окупаційні позиції, захоплюючи землі, зводячи замки (в Ланчині, Делятині, Дебеслацях, Печеніжині, Уторопах, Косові та ін. населених пунктах). Між шляхтою  посилюється міжусобна боротьба, організовуються взаємні напади і пограбування. Наприклад, теребовлянський староста Ю. Балабан у 1642 р. напав на село Березів, яке належало шляхтичам Бельзецьким, і знищив його. Еверист Бельзецький, зібравши людей у 1646 р. з Березова, Чорного Потока,  Білих Ослав  та інших сіл Гуцульщини і навіть зі Львова в кількості 500 чол., напав на Делятин, який належав його братам  Еверисту і Теодору. Він виставив проти Делятинського замку на вигідному місці артилерію у 4 гармати, 2 моздіри і 12  гаківниць. Розпочався наступ. З артилерії били по укріпленнях замку, а звідти стрільці вели вогонь з рушниць. Стрілянина була настільки завзята, що одна гармата розірвалась.

Характерним у боротьбі проти польських колонізаторів ХVІІ ст. було й те, що в неї включається духовенство,  хоча в кінці XVI ст., у 1596р., на Берестейському соборі була проголошена Унія  православної і римо-католицької  церков і утворена на Україні греко-католицька церква з підпорядкуванням римо-католицькому престолу. Як  підкреслює І. Крип’якевич, артилерію до бою в Делятин проводив священик Андрій, декан з Делятина. Лише  після запеклого бою було підписано мир. Оскільки ж умови миру не виконувалися,  то Еверист вдруге напав на Делятинський замок. Частина його залоги загинула, частина була взята в полон. Згодом Еверист завоював і знищив Ланчин. Проте міжусобна боротьба не припинилась. Теодор, брат Евериста, у свою чергу зібрав загін і захопив замок у Турці, а самого  Евериста полонив і віддав у Львів до в’язниці. Така боротьба велась повсюдно.

Особливої гостроти, розмаху та антиколоніальної спрямованості вона набирає на Прикарпатті і Гуцульщині проти  польського колоніального режиму в середині ХVІІ ст. З  наступом військ Б. Хмельницького на Західну Україну в цю боротьбу активно включається дрібна шляхта, селянство, духовенство. На Прикарпатті формуються загони під проводом Семена Височана. До них масово вливаються гуцули, навіть помічником  С. Височана був гуцул Лесь Березовський з села Березова Косівського району. С. Височан зі своїм  15-тисячним загоном приєднався до козацьких військ і вирушив разом з ними на Схід.

Боротьба на  Прикарпатських землях продовжується,  поширюючись у глибину Гуцульщини, набираючи більшої гостроти. Повсюдними стали напади на польські маєтки, їх пограбування, нищення панських дворів і їх хазяїв. Так  селяни  з Білих і Чорних Ослав та Слободи Росяної знищили двір Валеріана Жардецького. Делятинський священик Андрій, той, що вів раніше артилерію  Бельзецького, брав потім участь у пограбуванні поляків. Шляхтичі Березовські з Нижнього Березова разом з священиком Іваном Міховим пограбували шляхтича Маріяша Злотніковича, який утікав з Коломиї. Священик  Онопрій із селянами Ключева Нижнього  знищили майно пана Петра Остайського. Нападати на панський двір у Кутах ходили селяни з Тюдева і т.д. [4, 16-17].

Польський уряд жорстоко розправився  з учасниками цих виступів. Лише в одному Березові було конфісковано майно 25 шляхтичів-українців. Але все це не могло зупинити народний гнів на Гуцульщині проти польських загарбників. Виступи і боротьба проти них посилювалась і загострювалася. У горах почали утворюватися народні ватаги, виступати проти польського гноблення. В історію вони увійшли як карпатські опришки. У 1665 р. серед них був за ватажка Дрозденко, в 1683 р. в Делятині – Нестор, який заявив, що він має широку програму боротьби, чималі сили розкинуті по Україні і Волощині. В 1703-1712 рр. найсильнішим ватажком був Іван  Пискливий з Довгопілля Руського,  що над Черемошем. До його ватаги входили гуцули, бойки, волохи, чималу роль у ній відігравав орендар Абрамко, який видавав опришкам плани нападів. Іван Пискливий здійснював напади на Отенію, Березів, Микуличин, Заболотів та інші населені пункти. Успішні походи опришків проти польських  колонізаторів та їх посіпак здійснювали й інші ватажки.  Однак всіх їх перевершив Олекса Довбуш. У його загоні брали участь не лише гуцули, а й вихідці з Прикарпаття, Буковини, Закарпаття. Свої походи протягом 1738-1745 рр. О. Довбуш  здійснював і за межами Гуцульщини. Його ватага убила в Текучій урядника Лошака і спалила його документи, в Ланчині – жупника, пограбувала села Товмачик і  Добротів, у Вербіжі і Воскресінцях пограбувала панські двори, у Красноїллі Верховинського району убито багатія М. Дідушка тощо.

Але слід звернути увагу на національну, антиколоніальну, визвольну суть боротьби протягом ХІV-ХVІІІ ст. на Гуцульщині і в період опришківського руху. Польськими та радянськими істориками вона піддавалась фальсифікаціям і перекрученням. Польські історики намагалися  зображати цю боротьбу як групові розбої, пограбування, а радянські, дивлячись через призму марксистсько-ленінських догм,  вип’ячували в ній лише класовий елемент – боротьбу бідних проти багатих, применшуючи або й зовсім  замовчуючи  її національно-визвольний характер.

У працях І. Крип’якевича з історії Гуцульщини  достатньо виразно прослідковується неспроможність „наукових”  потуг  польських і радянських істориків. З  вищенаведених фактів достатньо чітко видно, що рухи на Гуцульщині та участь гуцулів у повстаннях весь час були спрямовані, насамперед, проти іноземних колонізаторів. Якщо й були факти  убивства і пограбування багатіїв з українського середовища, то саме тих, хто перейшов на бік колонізаторів і став їх яничарами. Прикладом є убивство Миколи Дідушка з Красноїллі 1743 р. опришками на чолі з О. Довбушем за відмову в матеріальній допомозі гірським месникам у кількості терха  бринзи (терх – дві бочівки місткістю 32 кг кожна) та за організацію гоніння за О. Довбушем, щоб його піймати й видати полякам. Все  це виражено в словах Довбуша,  звернених до М.Дідушка, коли його  привели до ватажка: „А  я тобі не прислав  на знак чипелика (маленького ножика – П. Ш.), аби ти мені дав терх сира, – говорить Довбуш до Дідушка, – а ти казав, що мою голову даси до Станіславова!” І далі О. Довбуш говорить: „На,  рубай  мою голову! Ти зганяв села, аби мене ловили й обіцяв панам шапку червоних, аби мене ймили! А от я ймив тебе” [4, 27]. І вдарив М. Дідушка так, що той упав і сконав. Опришки взяли з дідушкового майна (пише І. Крип’якевич) лише двоє коней та спалили стайню. Щодо прислуги й дітей Дідушка, то опришки особливої жорстокості не проявляли: нанесли по одному удару мельнику, бо той відмовився йти шукати коней,  пославшись із зверхністю на те, що він – мельник, а не слуга; його жінці за те, що вона стала в цей час кричати; сину Дідушка за те, що той на запитання, де його батько, збрехав, що в Кутах або в селі; слузі, бо той вхопив опришка за руку з метою дати можливість врятуватися М. Дідушку. При відході О. Довбуш  розмовляє з прислугою та сином М.Дідушка, попереджаючи їх, щоб вони за ним  не ганялись і не казали нікому, що він у них був. Синові, зокрема, сказав: „Як будеш отаманом, аби ти за мною не ходив” [4, 28]. І на цьому опришки  залишили обійстя.

Звичайно, акт був жорстоким, бо загинула людина,  декільком нанесено удари, забрано частку майна, хоч і не значну, але основне майно, будівлі не знищено і не пограбовано, родина та прислуга Дідушка лишились живими, лише господар загинув як прислужник колонізаторів. І це при тому, що колонізатори  всіх періодів  і гатунків намагалися  зображати Гуцульщину як відсталу, жорстоку, з віджилими патріархальними і реакційними традиціями та звичаями. Але можна уявити, якщо б у ситуації з Дідушком у Красноїллі в 1743 р. була не ватага О. Довбуша, а німецькі гестапівці або радянські енкаведисти та їх підручні, то наслідки були б зовсім інші, незрівнянно жорстокіші, варварські. Це відомо з дій фашистів під час Другої світової війни на  окупованих територіях, радянських „революціонерів” у різні періоди „революційних перетворень” та боротьби з „ворогами народу”за утвердження і зміцнення радянської влади.

Як стверджує І.Крип’якевич, опришки ставились по-людському навіть до багатих, якщо ті відповідно поводилися. Наприклад, коли О. Довбуш зі своєю ватагою прийшов до одного з господарів у Чорних Ославах, а той зустрів їх гостинно, ватажок наказав опришкам не чіпати нічого в цьому господарстві. Під час походу в 1741 р. на маєток пана Карпінського в Голоскові, неподалік Фотинії, виявилось, що жінка народила сина (згодом – поет Карпінський). Сам пан сховався в лісі, але слугам наказав зустріти опришків гостинно – хлібом, сиром і горілкою. О. Довбуш не лише не зробив у цьому домі ніякої шкоди, а навіть бабі-повитусі дав три злотих, а матері радив, щоб на його пам’ятку дала синові ім’я Олексій [4, 25]. Такі факти були непоодинокими. Тому Довбуш та його  ватага мали певну підтримку в народі, навіть серед представників єврейської національності: їх  переховували, їм  постачали продукти,  зберігали здобич тощо. Це серйозно  занепокоювало польський уряд. Тому гоніння на опришків посилювалось, а 24 серпня 1745 р. О. Довбуш був убитий в с. Космачі Косівського району Івано-Франківської області.

Справу його боротьби проти польського гніту продовжували Василь Баюрак з Дори,  що біля Яремчі, та Іван Бойчук з Ясенова Верховинського району Івано-Франківської області. Лише з переходом Галичини до складу Австро-Угорської імперії 1772 р. наступ на опришків настільки посилився, що вони припиняють свою діяльність.

„Аж австрійський уряд, – твердить І. Крип’якевич, – що в 1772 р. зайняв Галичину,  консеквентними заходами, особливо  організацією  жандармерії, спинив напади опришків” [4, 34].

Незважаючи на те, що опришництво перестало існувати,  національно-визвольна боротьба на Гуцульщині  продовжувалась,  набираючи інших форм та гостроти. Однією з характерних її  особливостей було те, що вона велась у загальноукраїнському контексті, доповнюючи боротьбу українського народу за свою незалежність. Тому її завершення та кінцевий результат – це проголошення незалежності України. Місце ж і роль І. Крип’якевича в дослідженні багатьох проблем історії України, зокрема Гуцульщини, неодмінно значні і не підлягають сумніву.

Література

  1. Крип’якевич Іван: історик  України. // Дзвін, 1990. – № 5. – С. 84-85.
  2. Крип’якевич І. З історії Гуцульщини. – Львів, 1929; З історії Гуцульщини. – Літературно-науковий вісник. – Львів, 1923; Коротка історія України. – Київ – Львів – Відень. – Т-во „Вернигора”, 1918.
  3. Сіреджук П., Фриз В. Чи  була волохська колонізація Українських Карпат? //  Дзвін, 1992. –  № 3-4.
  4. Крип’якевич І. – З історії Гуцульщини. //Міжнародно-науковий вісник. – Львів, 1923.

- Культурно-історичний портал "Спадщина Предків"


Долучайтесь до спільноти та діліться публікацією у соцмережах:

Підписатися на Twitter та Viber