Борис Мозолевський (1936-1993) – видатний український історик, археолог, скіфолог, поет, який вписав надзвичайно багату сторінку у дослідження й вивчення скіфської культури на території України. У цій статті ми спробуємо більше розповісти про геніального вченого, дослідника курганів, першовідкривача Скіфської золотої пекторалі.
Народився Борис Миколайович Мозолевський 4 лютого 1936 року в селі Миколаївці Веселинівського району Миколаївської області в селянській родині. Батько загинув під час Другої світової війни, тож Бориса виховувала матір. Закінчив семилітку, де вже з третього класу виявилися його поетичні здібності.
У 1951 році п’ятнадцятирічний Борис Мозолевський вступає до Одеської спецшколи Військово-Повітряних Сил СРСР. Потім навчався в Єйському училищі Військово-морської авіації. Після розформування школи вступив до військово-морського авіаційного училища в Єйську, де навчався разом з майбутніми космонавтами СРСР Шоніним і Добровольським. Училище не закінчив через дострокову демобілізацію, пов'язану зі скороченням радянської армії 1956-го року. Після цього майже 10 років пропрацював то будівельником, то кочегаром тепломережі у Києві, нотував поетичні рядки. Водночас, з 1958 року, заочно навчався на історико-філософському факультеті Київського університету імені Тараса Шевченка, брав активну участь в літературних вечорах разом із І.Світличним, І.Дзюбою, В.Чорноволом, Г.Тимченком, М.Вінграновським. Був знайомий з Василем Стусом. Ось рядки одного з листів Мозолевського до Стуса:
Прости мене, Василику, мій брате,
За всі твої печалі і жалі,
Що ти один ламав холодні ґрати,
Коли я їв свій кусень у теплі.
1962 року вперше побував на археологічних дослідженнях у Південно-Українській експедиції Інституту археології АН УРСР. У 1964 році Борис Мозолевський одержав диплом історика і археолога. Працював у експедиціях Інституту археології, був редактором історичної та археологічної літератури у видавництві «Наукова думка». Поїздки в експедиції, спілкування з провідними археологами України, зокрема з основоположником українського скіфознавства Олексієм Тереножкіним, пробудили в ньому інтерес до далекого минулого.
З 1969 року головною темою наукових досліджень Мозолевського стала етнічна географія Скіфії. За рекомендацією Тереножкіна, котрий очолив новостворену Північно-Рогачикську експедицію, Мозолевського оформили на посаду заступника начальника експедиції. Але тут Мозолевського «підвів» його поетичний талант: віддруковані в інституті папірці з відвертими антирадянськими віршами поета потрапили на очі “пильним товаришам”. Тоді ж, за участь у редагуванні історичного дослідження О. М. Апанович «Збройні сили України у першій половині ХVIIІ ст.», яка була визнана ідеологічними органами Компартії як буржуазно-націоналістична, він був звільнений з роботи у видавництві. Двері Інституту археології зачинилися перед ним на довгі три роки. Знову довелося повертатися в київську кочегарку.
З 1968 року починає працювати позаштатним співробітником Інституту археології АН Української РСР, бере участь у польових дослідженнях групи курганів Гайманова Могила у Запорізькій області. Там вдалося знайти велику господарську нішу з амфорами, бронзовими казанами, залізною жаровнею та інші речі. А у склепі царя була знайдена схованка із золотими пластинами від двох дерев'яних посудин, два ритони, обкладені сріблом і золотом, та срібна із позолотою чаша із рельєфним зображенням скіфів.
Наприкінці 60-х велике будівництво нових кар’єрів і підприємств розгорнулося у місті Орджонікідзе (Покров) Дніпропетровської області. Древні кургани опинилися під загрозою знищення. Археологи квапилися їх розкопувати. Фахівців катастрофічно бракувало. Тоді згадали про опального Бориса Мозолевського. Так, у 1969-1970 роках за договором, сезонно, він працював на посаді заступника начальника експедиції, якою керував В.Бідзіля. Зимувати ж повертався в кочегарку. Інший на його місці, списаний у безнадійні соціальні лузери, спився б і здеградував. А він усамітнювався в своїй кочегарці з розумними книгами й читав, читав…
В етюді «Шлях до себе» Мозолевський писав:
«І коли зашморг вже зовсім мав зійтися навколо моєї шиї, збагнув я, що врятувати мене може тільки відкриття світового значення. Так вимріяв і вистраждав я собі свою Товсту Могилу. Зухвальство моє було винагороджене царською пектораллю. Замість Мордви я потрапив до Інституту археології АН УРСР, до якого мене поспішили зарахувати заднім числом»
Робота в Орджонікідзе звела Мозолевського з неординарною людиною – директором гірничо-збагачувального комбінату, кандидатом технічних наук Григорієм Лукичем Середою (1919-1989). Він цікавився давньою історією, археологічними розкопками і всебічно сприяв дослідженням.
У 1970 році Мозолевського знову оформили за договором як заступника начальника експедиції і начальником загону. Тоді ж Григорій Середа уклав договір з Інститутом археології про проведення археологічних досліджень на кар’єрах на десять років. Так була створена постійно діюча експедиція Інституту археології на чолі з Борисом Мозолевським, який, таким чином, дістав постійну улюблену роботу на десять років уперед. Це було спасінням для безкомпромісної, енергійної й свободолюбної людини.
Серед курганів Мозолевський був як у себе вдома. Далекий скіфський світ полонив його своїми таємницями і надихав на все нові й нові відкриття. Він писав:
«Мій рідний степе в злоті яворів!
Де і вночі пізнаю камінь кожний.
І запах трав, і пил твоїх доріг
Вдихаю в себе глибоко й тривожно»
...
«Пройшли шляхами ураганними,
Звели із попелу життя.
А степ все світиться курганами
Й не дозволяє забуття.
І в незатишному сім світі
Тим на землі щасливий я,
Що в золотому верховітті
Зоря лишилася й моя»
21 червня о 14.30, розкопуючи коридор (дромос) між бічним та основним похованнями, Борис Мозолевський знайшов головні атрибути царського кургану - меч-акінак в обкутих золотом піхвах та пектораль. Не вірячи в невдачу, він конвульсивно вигрібав глину й пісок. Ніби якась вища сила керувала ним, подавляючи зневіру. І раптом він наткнувся рукою на якусь металеву загострину. З розрізаної руки потекла кров. Смикнув із ґрунту намацаний предмет — і йому, мов сяйливе марення, змигнула перед очима пектораль, по якій текла його кров.
Досі для науковців є загадкою, яким чином ці речі опинились у коридорі, а не головній камері. Проте, мабуть, саме це врятувало найціннішу знахідку XX століття від грабіжників, які неодноразово пролазили й обкрадали курган. Провидіння скіфських жерців? Неначе й справді Вищі сили готували роками Мозолевського до цього відкриття. Адже курган Товста Могила, насправді, не цікавив Інститут археології - його вважали курганом доби бронзи. Такі кургани, зазвичай, були бідними на знахідки. Окрім того, курган був досить широким і глибоким, потрібні були значні кошти на організпцію археологічного табору і розкопок (розкопки Товстої Могили коштували 30 тисяч карбованців — за тогочасним «чорним курсом» — 6000 доларів, або шість «Жигулів» чи 10 «Запорожців»). "Переді мною стояла гора, яка 23 століття німо берегла свої таємниці", - писав у своєму щоденнику археолог.
Пектораль уже 21 червня опинилася під ковпаком КДБ. Її значення було настільки важливим, що вже ввечері про «знахідку століття» доповіли особисто Леоніду Брежнєву. Згодом ЗМІ повідомили сенсаційне — київський археолог Борис Мозолевський, розкопуючи курган Товста Могила, знайшов золоту пектораль, величезну нагрудну прикрасу скіфського царя, який жив у другій чверті IV ст. до н. е. Почався невіданий раніше ажіотаж. Курган охороняли автоматчики та міліціонери. Товста Могила на якийсь момент стала справжнім місцем «паломництва». Довелося відкрити імпровізовану виставку, такий собі музей просто неба, в який ходили й мешканці міста, й товклося обласне начальство. Кажуть, коли приїхав Тереножкін то відразу упав на коліна перед безцінною знахідкою. Потім приїхав заступник голови Ради міністрів Петро Тимофійович Тронько. У міськкомі партії накрили червоною скатертиною довгий стіл і сфотографували пектораль та інші знахідки. Оформили три ошатні фотоальбоми — для першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста, голови Ради міністрів УРСР Володимира Щербицького та Петра Тронька.
Цікаво, що найперше інтерв’ю Борис Мозолевський дав 22 червня 1971 року журналістці обласної газети «Индустриальное Запорожье» Майї Мурзіній. Її сину В’ячеславу Мурзіну тоді було 19 років. У 80-ті роки він вже буде відомим археологом, стане доктором історичних наук. Співпадіння? Ходять також чутки, що Мозолевський аби врятувати скіфську пектораль від московських спецслужб - таємно, одягнувши пектораль на свою шию і замаскувавши старою тілогрійкою, перевіз безцінну знахідку до Києва. Тут він хотів передати пектораль на зберігання Олесю Гончару, аби вона не поїхала по музеям Москви. За офіційними джерелами, насправді у Київ пектораль везли 4 липня під охороною озброєних міліціонерів, потягом Запоріжжя — Київ, у першому купе четвертого вагона. Із Нікополя прямого потяга на Київ не було, а запорізький ішов по гілці Марганець — Нікополь — Кривий Ріг — П’ятихатки. Кажуть, що в цій спецоперації по вивезенню скіфської пекторалі допоміг авторитетний археолог Тереножкін і перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест, якого часто називали "націонал-комуністом". У висновку, скіфська пектораль чудом залишилася в Україні. А Борис Мозолевський став молодшим науковим співробітником Інституту археології АН УРСР, отримав трикімнатну квартиру (хрущовку) та зарплату 200 крб., а також 500 крб. премії (за тогочасним курсом - 100 доларів, але кажуть, що її змусили віддати у фонд миру).
30 липня 1971 року в Інституті «знахідку століття» виставили для публічного огляду. Відкриття стало світовою сенсацією. Адже після того як англієць Говард Картер у лютому 1923 року відкрив гробницю Тутанхамона, наша пектораль стала другою за значимістю археологічною знахідкою всього XX століття. Довгі 48 років світ не бачив нічого подібного. У 1974 році пектораль оглядав знаний американський учений, директор знаменитого Метрополітен-музею (Нью-Йорк) Томас Ховінг. Він милувався знахідкою... кілька годин. Уже вставав і йшов, але знову повертався. У 1975-му пектораль стала «посланцем миру». На особисте прохання Брежнєва її виставляли в Метрополітен-музеї, Луврі та ФРН, оскільки Брежнєв хоті налагодити політичні відносини із США, Францією та ФРН.
Дивовижну й унікальну знахідку ХХ століття Борис Мозолевський явив сучасникам, коли йому виповнилось всього 35 літ. Переповнений яскравими почуттями і вдячністю долі за цей подарунок, він присвятив їй зворушливу філософську поезію «Симфонія золотої пекторалі». У 1981 році він здобув ступінь кандидата історичних наук. Його ім’я стало відомим у світовій археології. Золоті скарби Товстої Могили подорожували по багатьох країнах Європи й Америки. Але першовідкривач унікальних знахідок за наказом «компетентних органів» був «невиїзним». З 1986 і до останніх днів він – завідуючий відділом, потім – сектором скіфської археології інституту.
Відбулися зміни і на поетичній ниві: Мозолевський здобув офіційне визнання, в 1971 році його прийняли до Спілки письменників України. Він написав 55 наукових та популярних досліджень, найвідоміші з них монографії «Товста Могила» (1979), «Скіфський степ» (1983), «Исследование Чертомлыка» (1983), «Мелітопольський курган» (1988), видав вісім збірок поезій, серед яких «Веретено» (1980), «Кохання на початку осені» (1985), «І мить, як вік» (1986), «Дорогою стріли» (1991) та інші.
Особливо хочеться відзначити книгу "Скіфський степ" - щедро ілюстрована фото знахідок, текст супроводжується тематичними авторськими віршами Мозолевського, які глибоко торкають душу усіх поціновувачів Скіфії:
Життя і смерті спивши щедрий келих,
Усі літа спаливши на вогні,
Я скіфський цар, лежу в дніпровських Геррах.
І стугонять століття по мені.
Колись цю річку звали Бористеном,
А Скіфією — всі оці краї.
Як пахли по степах тоді нестерпно
Кочівками осінні кураї!..
Гай-гай!.. Все так. Колись я був тут юним.
Ходив на бій. Поїв коня з ріки.
Мов сон, пройшли сармати, готи, гунни,
Авари, печеніги, кипчаки.
Чиї тепер там кроки землю будять?
Яка зійшла над обрієм доба?
Я міцно сплю, тримаючи на грудях
Тяжінь високовольтного стовпа.
Над ним гудуть громи в сталевих струнах,
Під ними крає землю чересло.
Крізь мене йдуть в світи пекельні струми,
Чоло ж моє колоссям проросло.
І хай сівач з блакитними очима
Ще тричі вищих обширів сягне —
Це наша з вами спільна Батьківщина,
Бо як ви з неї вирвете мене?
Бо хто вам майбуття з минулим зв’яже
І хто навчить любити ці кряжі,
Коли і він зі мною поруч ляже,
Три кроки не дійшовши до межі?
А гуси знов ґелґочуть на озерах,
І пахнуть медом плавні навесні!..
Я скіфський цар, похований у Геррах,—
Мій спис, і меч, і кінь мій при мені.
(ПРОЛОГ, "Скіфський степ")
Мозолевський глибоко переймався скіфською спадщиною, долею пам'яток, зокрема курганів, виношував концепцію та ідею відновлення та збереження курганів, він писав:
“На часі й питання про реконструкцію дослідження пам’яток, адже вони — невід’ємна частина нашого історичного ландшафту. Степ не може залишатися рівним, як стіл. Там, де це не заважає господарюванню, досліджені кургани слід знову насипати, а ті з них, в яких виявлено видатні поховання, перетворювати на музеї. Це наш священний обов’язок перед прийдешніми поколіннями, ми не маємо права знищувати те, що створено руками наших пращурів. Тому найбільшу мою гордість становить не знахідка пекторалі, а відновлення після дослідження насипу скіфського царського кургану поблизу станції Жовтокам’янки на Апостольщині. То була перша такого типу спроба”.
Особливе місце в дослідженнях Бориса Мозолевського посідають розкопки кургану Соболева Могила влітку 1991 р. У ньому знайшли на глибині 10 м багате поховання скіфського жерця, дівчинки і хлопчика. Похований можновладець мав масивну золоту гривну, браслети, футляр для лука і стріл, нагайку, меч, набір ритуального посуду — ріг, келих, кубок. За головою небіжчика лежали чотири списи та п'ять сагайдаків зі стрілами. У боковій камері серед господарських речей з-поміж срібного намиста лежало набірне кістяне веретено. Це знаряддя для виготовлення ниток було символом жрецтва, покликання якого здійснювати зв'язок між людьми, світами й часом. Так відбулось відкриття поховання, яке раніше не траплялось.
У вступі до одного із досліджень археолог Борис Мозолевський неначе скальд, роздумує над долею знайдених черепів молодих скіфа та скіф'янки:
Давай вночі їх обвінчаєм,
Хай будуть свідками світи,
Хай степ заплаче сяйвом білим,
І ніч галактиками пробасить,
Коли хтось інший із могили
Нас теж з тобою воскресить...
Змієнога богине, дочка Борисфену,
володарко скіфів!
Батько скіфів Папаю і ти, Іданфірсе,
вельможний наш царю!
Розверзається твердь,
наді мною вогні смолоскипів, –
Воскресаю. Ви чуєте? –
Воскресаю!
Дивні зубри залізні
могилу беруть на таран.
Ніжні руки мене піднімають
із глини і тліну.
При мені тільки меч мій
та іще золота пектораль, –
Що розкажуть вони
цим прийдешнім новим поколінням?
(Б. Мозолевський, «Голос на світанку»).
Глибоке осмислення цих знахідок в умовах розпаду СРСР та перших місяців незалежності України привело Бориса Миколайовича Мозолевського до несподіваних висновків про сутність суспільно-політичних процесів на українській землі — неминуча загибель деспотії, незважаючи на її численні злочини та жертви. Він прагнув все це відобразити не тільки в періодичних виданнях, а й у своїй докторській дисертації. Однак плани Бориса Миколайовича не здійснилися через важку хворобу - рак (плата за скіфську пектораль чи підступи ворогів?).
Мозолевський мріяв побачити Україну оновленою. Коли довідався, що прийнято Декларацію про незалежність, пофарбував свій вагончик у степу в блакитний і жовтий кольори, підняв над польовим станом археологів національний прапорець, нашвидкуруч зшитий із вигорілих футболок.
Останні два роки свого життя вчений працював над докторською дисертацією “Етнічна географія Скіфії”, яку так і не встиг завершити. Він дуже любив життя, своїх скіфів, друзів і свою дружину Віру.
"Коли і я за караваном
Піду, згорнувши днів сувій,
Я скіфським золотом курганним
Залишусь в пам’яті твоїй…"
"І хай сівач з блакитними очима
Ще тричі вищих обширів сягне –
Це наша з вами спільна Батьківщина,
Бо як ви з неї вирвете мене?
Бо хто вам майбуття з минулим зв’яже
І хто навчить любити ці кряжі…"
"І коли упаду я десь на дорогах доби,
Попрошу я не пам’яті, не книжок і не слави.
Ви прийміть мене назавжди, Базавлуцькі горби,
Сивий попіл гарячий мій в золоті свої трави…"
У 1993-му, незадовго перед його смертю, спільним рішенням Інституту археології АН України та Київської академії євробізнесу Борису Мозолевському було присуджено Міжнародний диплом «Золотий скіф», якого так і не встиг отримати. Він пішов iз життя 12 вересня 1993 року на 57-му році життя, не доживши до свого 60-ліття, але полишивши по собі незабутній слід. Похований видатний археолог на Байковому кладовищі у Києві. У 1998 році на могилі Великого Скіфа було встановлено бронзовий пам’ятник. Також пам'ятний знак було встановлено на базі археологічної експедиції Бориса Мозолевського. В Дніпрі, Нікополі, Краматорську, Миколаєві, Херсоні, Кривому Розі на честь Б.Мозолевського були названі вулиці. У Покрові є парк імені Бориса Мозолевського.
***
Доля щедро обдарувала цю неповторну людину талантами, а сама земля зростила його вільним і мужнім серед безмежних українських степів з незчисленними загадковими курганами. Скіфський дух і тонкі почуття поета-романтика послужили розкриттю незвіданих скарбниць нашої історії. Ця людина, яку часто називають "Він створив себе сам!". Мозолевський пройшов великий шлях від чорнороба, поета-кочергара до археолога й історика світового значення. З ім’ям Бориса Мозолевського пов’язані археологічні дослідження Чортомлика, Хоминої, Денисової, Завадських, Реп’яхуватої, Товстої, Жовтокам’янської Товстої, Бабиної, Водяної, Соболевої могил та інших курганів. Це була «епоха Мозолевського» у вітчизняному скіфознавстві. Важливо відзначити, що дві третини скіфського золота, яке зберігається зараз у Музеї історичних коштовностей України – це його знахідки! А одне з найбільших відкриттів Бориса Мозолевського, яким по праву може пишатися українська археологічна наука – Золота скіфська пектораль середини ІV ст. до н.е., знайдена 21 червня 1971 року в кургані Товста Могила на Дніпропетровщині. Вона стала однією з візитних карток України і навіки ввійшла в історію світової культури.
«За добро, що робив я на світі,
За усі мої муки й жалі
Я воскресну в тридцятім столітті
І пройдусь по коханій землі.
По степах золотих і безкраїх,
Де страждаю, люблю і живу,
Де душа, наче птах, завмирає,
Коли падає тінь на траву.
Не реліктом, не родичем бідним,
Що з далеких доріг заблукав, –
Я прийду до вас гордо і гідно,
Бо для вас я цю землю плекав...»
Використана література:
- Борис Мозолевський. Товста Могила - видатна пам'ятка Скіфії (1972)
- Борис Мозолевський - Товста Могила (1979)
- Борис Мозолевський - Скіфський степ (1983)
- Борис Мозолевський - Курганы скифского Герроса (2005)
- Борис Мозолевський - Мелитопольский курган (1988)
- Бидзиля В.И., Полин С.В. Скифский царский курган Гайманова Могила. - Киев: Издательский дом "Скиф", 2012.
