Колись ця енергійна жінка фактично була «осередком» всього українського дисидентства. Аллу Горську у 1960-ті знав кожен, хто вважав себе інтелігентною людиною, її відчайдушністю захоплювався кожен. Її ім'я стало символом боротьби з політичними репресіями, а її смерть – загадкою, котру не розкрили досі. Алли Горської не стало в 41 рік, хоча, здавалося б, її чекало довге і щасливе життя…
Її батько – Олександр Валентинович Горський очолював всі головні кіностудії СРСР. Спершу Ялтинську, потім "Востокфільм", Ленiнградську, кiностудiю Алма-Ати, десять років – київську імені Довженка і вісім років – Одеську.
Дитинство і юність Алла прожила в різних містах: народилася у 1929-му в Ялті, потім через роботу батька переїхала до Москви, Ленінграду, Алма-Ати. І лише в 14 років вперше потрапила до Києва, де й мешкала до смерті. До речі, разом з мамою в Ленінграді пережила дві блокадні зими.
Алла малювала з дитинства і закінчила спочатку Київську художню школу iменi Шевченка із золотою медаллю, потім факультет живопису Київського художнього iнституту. В її творчості поєднувалися як академічний стиль, так і авангард, мозаїка, бароко, монументальний живопис, елементи народного мистецтва. Її роботи ще зі студентства експонувалися на всіх головних виставках Союзу. Водночас Алла створювала ескізи до вистав «Ніж у сонці» за поемою Івана Драча, «Отак загинув Гуска» Миколи Куліша, «Правда і кривда» Михайла Стельмаха. Її найбільш відомі картини: «Автопортрет з сином», «Портрет батька», «Абетка», «Біля річки» і портрет Василя Симоненка.
Алла ще в інституті вийшла заміж за однокурсника, теж художника Віктора Зарецького, разом вони створили багато монументальних робіт, працювали в одній майстерні і разом долучилися до створення клубу творчої молодi «Сучасник», який згодом став осередком всіх шестидесятників.
Клуб творчої молодi «Сучасник» з'явився завдяки приїзду… канадської делегації до Києва. Іноземні гості, які нарешті почали відвідувати СРСР завдяки хрущовській «відлизі», хотіли подивитися, як живе прогресивна радянська молодь. Чиновники від комсомолу дали вказівку швидко зорганізувати клуб «Сучасник». Окрім Алли з чоловіком до нього увійшли всі молоді лiтератори, актори, письменники, режисери, композитори, художники: Василь Симоненко, Iван Драч, Iван Свiтличний, Євген Сверстюк, Iрина Жиленко, Михайлина Коцюбинська, Микола Вiнграновськиий, Лесь Танюк, Iван Дзюба. Вони проводили творчі зустрічі, мистецькі вечори, виставки, займалися самвидавом, підтримували одне одного. Квартира Горської по суті стала штаб-квартирою, де збиралися найактивніші «сучасники», яких згодом почали називати шестидесятники.
Художні роботи Алли Горської
Хрущовська «відлига» і викликане нею загальне піднесення української інтелігенції підштовхнули Аллу, яка виросла в російськомовній сім'ї, вивчити і принципово перейти на українську мову. Також ілюзорні політичні пом’якшення і викриття злочинів сталінізму спонукали молодь і, зокрема, Аллу Горську та її друзів говорити правду про історію. В 1962 році Алла Горська разом з Василем Симоненком та Лесем Танюком виявили в Биківні під Києвом, на столичних цвинтарях мiсця поховання розстрiляних НКВД і написали про свою «знахідку» до мiської ради. Пiсля цього Василя Симоненка жорстоко побили, клуб «Сучасник» закрили, почалися перші арешти і переслідування його членів – «відлига» закінчилася.
Вітраж «Шевченко. Мати». Робота художників Галини Севрук, Алли Горської, Опанаса Заливахи, Галини Зубченко, Людмили Семикіної.
У 1964 році у Київському університеті був створений унікальний вітраж, що зображував Тараса Шевченка. На жаль, побачити його у живу ніхто з нас не зможе - його розтрощили майже одразу після створення. Таким було особисте розпорядження секретаря Київського обкому Компартії України Бойченка. За переказами, одним із виконавців був і тодішній ректор Київського університету Іван Швець, він сам гатив молотком по різнобарвному склу. Чому ж вітраж викликав таке занепокоєння радянської верхівки. Авторами мистецького твору були художники Алла Горська (про долю якої я вам вже розповідав), Людмила Семикіна, Опанас Заливаха та Галина Севрук. Днями і ночами вони працювали над дивовижним вітражем, який мав прикрасити вестибюль червоного корпусу Київського університету. Та найголовніше те, що промовляв цей твір мистецтва без будь-яких слів. На ньому був зображений розгніваний Тарас Шевченко, який однією рукою пригортав скривджену жінку-Україну, а другою рукою піднімав у височінь книжку. Могутній образ доповнювали слова Кобзаря: «Возвеличу малих отих рабів німих, а на сторожі коло їх поставлю слово». Цей вітраж назвали «Шевченко. Мати» та приурочили до 150-річчя Тараса Шевченка.
Аллу двічі виключали зi Спiлки художників. Вперше за вiтраж для вестибюлю Київського унiверситету із зображенням розгніваного Тараса Шевченка, що однiєю рукою пригортав скривджену жiнку-Україну, а в другiй руці тримав книгу. Вітраж визнали ідейно хибним і демонтували. Вдруге Горську виключили зі Спілки за громадський лист на iм'я Брєжнєва з вимогою припинити протизаконні полiтичні процеси проти шестидесятників.
З 1965 року художниця фактично займається правозахистом своїх соратників. Вона пiдтримувала ув'язнених і їхні родини морально і матеріально, писала протести після суду над В'ячеславом Чорноволом у Львовi 1967 року, разом з Лiною Костенко та іншими дисидентами зверталася з вiдкритими листами до газети "Лiтературна Україна" через наклепницькі статті на письменників. І весь цей час Аллу постійно викликали до КДБ для погроз і попереджень.
Восени 1970 року Аллу Горську знайшли мертвою з численними травмами голови в будинку свекра в містечку під Києвом. У злочині підозрювали чоловіка художниці, друзів і врешті звинуватили… свекра. Попри те, що його тіло знайшли обезголовленим наступного ж дня на залiзничнiй колiї. Всі, хто знав Аллу та її сім'ю, заявляли про абсурдність цього висновку, повідомляли, що за Аллою стежили з КДБ і давно їй погрожували, однак справу закрили за фактом смерті обвинуваченого – тобто свекра.
Про поховання Алли Горської на Байковому цвинтарі в Києві клопотала онука Iвана Франка, але його в останній момент анулювали і змусили ховати українську дисидентку на заміському кладовищі у Берківцях.
Іменем Алли Горської названі вулиці у Києві, Львові, Вінниці, ряд громадських жіночих організацій діаспори. Їй присвячували вечори пам'яті її друзі та колеги, поки були живі. Дуже хочеться, щоб пам’ятали про цю неординарну жінку й сучасні україночки.
Гранітні обеліски, як медузи,
Повзли, повзли і вибилися з сил —
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.
Мільярди вір зариті у чорнозем,
Мільярди щасть розвіяні у прах.
Душа горить. Палає лютий розум.
І ненависть регоче на вітрах.
Коли б усі одурені прозріли,
Коли б усі убиті ожили,
То небо, від прокльонів посіріле,
Напевне б, репнуло від сорому й хули.
Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи!
Життя не наліза на ваш копил.
Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій
Уже немає місця для могил!
Уже народ — одна суцільна рана,
Уже від крові хижіє земля,
І кожного катюгу і тирана
Уже чекає зсукана петля.
Розтерзані, зацьковані, убиті
Підводяться і йдуть чинити суд,
І їх прокльони, злі й несамовиті,
Впадуть на душі плісняві і ситі,
І загойдають дерева на вітті
Апостолів злочинства і облуд!
(Василь Симоненко, 23.XII.1962)
- Культурно-історичний, просвітницький портал "Спадщина Предків"
