Давньоруські писанки

Незважаючи на те, що розкопки останніх десятиліть значно поповнили колекцію писанок, досі ця категорія знахідок не систематизована, не розроблена їхня типологія, технологія виготовлення та орнаментації. Є певні проблеми з визначенням хронології та центрів виробництва таких речей. Але найболючішим питанням є функціональне призначення писанок. Тим часом нові дані не тільки дозволяють суттєво доповнити зроблене раніше, але й переглянути  деякі усталені погляди з цього приводу.

 

 

Виробництво писанок виникло як побічне при виготовлені полив’яних плиток, що використовувалися для оздоблення стін і підлоги  палаців і храмів Києва (Шовкопляс 1980, с. 96). З технологічного боку виготовлення таких речей було досить складним і потребувало значної майстерності. Писанка була пустотілою з брязкальцем усередині. Її формували зі звичайної гончарної глини стрічковим способом, що добре видно на цілих ще не вкритих поливою виробах або на тих, де полива частково відлущилась, а особливо на фрагментованих екземплярах. Потім її випалювали, після чого покривали непрозорою по-ливою. Поливу виготовляли за візантійським рецептом, але з типовим для смальт мозаїчних композицій вмістом олова (Древняя Русь 1997, с. 29). Найвірогідніше, виріб занурювали в поливу, вставивши стрижень у отвір, що знаходився в широкій частині писанки. Переважно використовували поливу зеленого чи бурого кольорів. Потім стрижень, на якому закріплювали писанку, непорушно фіксували, і за допомогою трубчастого інструмента на неї  наносили розпис поливою іншого кольору. Нахил регулював товщину струменя. Стрічки  розпису були не випуклі, а вдавлені в поверхню попереднього шару поливи. Цей ефект досягався шляхом розкатування писанки, яка була закріплена на стрижні, по рівній твердій поверхні. Затим писанку знову розігрівали в печі для сплавлювання та згладжування її поверхні (Макарова 1966, с. 141).

 

 

Спочатку вважалося, що розпис на писанки, як і полив’яні плитки, наносився в гарячому напіврідкому стані за допомогою ллячки з двома отворами (Филиппов 1938, с. 12). Потім дослідження показали, що в ллячки наливали не розтоплену поливу, яка в цьому стані дуже в’язка і не могла б виливатися че-рез її маленькі отвори, а холодну розмелену і розведену в воді поливу (Филиппова 1956, с. 34—35). Такі висновки були зроблені після публікації результатів дослідження Стародавнього Києва В.В. Хвойкою, який знайшов цілу ллячку (Хвойка 1913, с. 70; Рыбаков 1947, с. 361; Каргер 1957, с. 467). Розпис на писанках був надглазурним і виконувався непрозорими глазурями (Филиппова 1956, с. 32). Він доволі одноманітний, в основному петлеподібний, інколи оперезаний декілька разів звичайними смужками. Але найтиповішим був орнамент у вигляді візерунку з фігурних дужок. Цей мотив твердо ввійшов у орнамент майоліки і відомий у сучасному керамічному виробництві під назвою «фляндрівка» (Филиппова 1956, с. 32). Щоб отримати такий малюнок, спочатку на поливу – на тло – наносили горизонтальні смужки, потім гострим предметом почергово вверх і вниз прокреслювали вертикальні жолобки, що йшли від полюса до полюса. Так отримували гарні дужечки. Якщо робота зроблена кваліфіковано та обережно, то при останньому нагріванні писанки жолобки запливали поливою (Макарова 1966, с. 141).

 

Писанки можна поділити на два типи.  Основним критерієм є якість поливи тла. 

 

Тип 1. До нього належать писанки, поверхня яких вкрита буро-чорною поливою, що має металевий відблиск. Така полива відноситься до скла свинцево-кремнеземного складу, для якого характерний підвищений вміст титану. Металевий відблиск обумовлений випаданням свинцю в процесі відновлюючого випалу, а забарвлення тла спричинене окисненням заліза. Виготовлені писанки з місцевих глин різних відтінків, від сіро-рожевого до червоного. Вироби з білої глини трапляються рідко. Писанки, як правило, правильної форми, пустотілі, з отвором у ширшій частині та глиняною кулькою всередині. Не всі писанки мають правильну форму, деякі дещо асиметричні та недбало виконані, що наводить на думку, що вони або виготовлені в різних майстернях, або — недостатньо кваліфікованим підмайстром. Їхня довжина становить 3,5—4,5 см, ширина — 2,0—3,0 см, діаметр отвору 0,4—0,8 см. Для розпису використовували жовту та зелену поливу. Є три варіанти візерунку: 1) фігурні дужки; 2) у вигляді звичайних смужок, що оперізують писанку п’ять—шість разів; 3) у вигляді безсистемних смужок, що оперізують писанку вздовж і поперек. Щодо ареалу поширення, то більшість екземплярів цього типу знайдено у Новгороді, Рязані, Новогрудці, Вжищі, Білій Вежі та Вишгороді.

 

Тип 2. Тло буро-коричневе, зелене, зрідка — жовте. Полива належить до скла свинцево-вапнякового складу. Значний вміст окису міді надавав тлу зеленого кольору, а окис заліза робив його темним і напівпрозорим. Цей тип подібний до попереднього за якістю глини (місцева сировина різних відтінків) і археометричними показниками, але вирізняється стандартністю форми і розпису. Писанки здебільшого асиметричні. Трапляються всі три види візерунку, але
найпоширеніший — фігурні дужки. Розпис цього типу виконаний не надто якісно, тобто смужки інколи занадто широкі, через що фігурні дужки малопомітні, а інколи занадто тонкі і в такому випадку неохайно розірвані. Цей тип відомий на Київщині, в Любечі, Гочевських курганах, Броварках Полтавської обл., Мстиславлі, Новгороді, Білій Вежі, Галичі та Воїні (Макарова 1966, с. 43).

 

 

Таким чином, типи походять з різних ре місничих центрів, які мали свої ринки збуту. По-перше, добре помітна різниця в тех но логічному процесі, зокрема використанні різ них рецептів поливи і стандартів формо творення. По-друге, зважаючи на ареал поширення, відчутне тяжіння писанок першого типу до північних областей Русі, а писанок другого типу — до південних. Крім того, наявна інформація дозволяє конкретніше локалізувати центри виробництва цієї категорії археологіного матеріалу.

 

З огляду на те, що за якісними та рецептурними показниками полива другого типу схожа з тією, якою користувалися при виготовленні полив’яних плиток для оздоблення Десятинної церкви та Софійського собору, Б.О. Рибаков висловив думку, що такий тип писанок виго-товляли у Києві (Рыбаков 1947, с. 361). Щодо локалізації центру виготовлення першого типу можливі два варіанти вирішення цього питання. Оперуючи кількісним показником знахідок, наявністю серед артефактів такої категорії археологічного матеріалу як скляні намистини з металевим відблиском і розписом фігурними дужками, а також посуду з аналогічною за якістю поливою, Т.І. Макарова локалізувала центр їхнього виробництва у Новгороді (Макарова 1966, с. 143—144). Своєю чергою, А.Л. Монгайт стверджував, що цей тип виготовляли в Рязані. Ці висновки базувалися на тому, що в 1902 р. В. Крейтон та А. Черепнін знайшли на дні горна для випалювання полив’яної кераміки фрагмент писанки, вкритої поливою з металевим відблиском. Крім того, там само був знайдений фрагмент керамічної плитки з розписом фігурними дужками та аналогічним відблиском (Монгайт 1955, с. 112, 127, 129).

 

 

Прийнято відносити писанки до Х—ХІІІ ст., але робляться спроби точніше визначити час їхньо го виготовлення. Ґрунтуючись на хро нології Неревського розкопу, Б.О. Колчин зазначав, що ця категорія виробів побутувала в Новгороді в Х — першій половині ХІІ ст. (Колчин 1958, с. 111). Т.І. Макарова стверджує, що виробництво писанок розпочалося від ХІ ст. (Макарова 1966, с. 144). Деякі додаткові дані про час побутування писанок надають скандинавські та польські джерела. Скандинавські дослідники, описуючи результати торгових зв’язків з Руссю, згадують про писанки як продукти експорту і відносять їх до Х—ХІІ ст. Писанки, знайдені в Польщі, відносять до ХІ ст. (Hilczeròwna 1950, s. 26). Таким чинов, ХІ ст. було часом найбільшого розповсюдження писанок. Від середини ХІІ ст. вони починають виходити з ужитку та в ХІІ—ХІІІ ст. трапляються як пережиток.Ще одним невирішеним питанням є функціональне призначення писанок. Частина дослідників вважає їх дитячими іграшками, інша приписує їм культове значення. На думку автора, писанки мали поліфункціональне призначення, виконуючи обрядову, ігрову та декоративну функції. Культ пташиного яйця як символу життя виник на ранніх стадіях розвитку людського суспільства. Ще з прадавніх часів у міфопоетичних традиціях багатьох культур світу яйце було символом життя, його вважали праобразом світового яйця. Існує поняття світового або космічного яйця, з якого народжується Всесвіт. Одна половина яйця стає небом, інша — землею, а жовток — сонцем. Через це його обожнювали та надзвичайно звеличували (Килимник 1999, с. 176).

 

Різні народи, шануючи яйце як символ життєдайності, створили власну атрибутику його возвеличення. Яйце фарбували, прикрашали. Навколо нього створено безліч міфів і легенд. У Єгипті яйце символізувало сонце, було атрибутом сонячного бога Пта. На одному з барельєфів Пта тримає в руці яйце, а напис сповіщає, що це — зображення сонця. В іншому написі йдеться про те, що Пта качає яйце по небу (Легенды… 2001, с. 78).

 

 

На Сході вважалося, що в той час, коли скрізь на землі панував хаос, у величезному яйці були сховані всі форми життя. Шкаралупу зігрівав божественний вогонь, даючи яйцю тепло. Завдяки цьому вогню і з’явилася з яйця міфічна істота — Пану. Все невагоме стало небом, а щільне — Землею. Пану з’єднав Небо з Землею, створив вітер, простір, хмари, грім і блискавку. Щоб зігріти землю, Пану дав їй Сонце, а щоб нагадати про холод — Місяць. Отже завдяки Пану, Сонце зігріло землю, засвітив Місяць, народилися планети й зірки (Мифологическая… 2002, с. 156).

 

У стародавніх Греції та Римі також вели походження Всесвіту від яйця. Як свідчить «батько історії» Геродот, світ створений з яйця, яке зніс птах Фенікс у святилищі бога сонця Геліоса. Так, візантійський богослов і філософ Іоанн Дамаскин зауважував, що небо і земля всім подібні до яйця: шкаралупа – небо, плівка — хмари, білок — вода, а жовток — земля. З мертвої матерії яйця виникає життя, в ньому закладені можливість, ідея, рух і розвиток. У давнину яйцю також надавалося магічне значення. За переказами, навіть мертвим яйце дає силу життя, за його допомогою вони ніби відчувають дух життя і знаходять утрачені сили. Існує одвічне повір’я, що завдяки чудодійній силі яйця можна вступати в контакт із померлими, і вони мовби оживають на деякий час. Римляни розфарбовували яйця й використовували їх в обрядах. Про це згадують давні автори — Ювенал, Овідій, Пліній, Плутарх. Існує переказ, що італійське місто Неаполь зведене на яйці (Мифы… 1991—1992, с. 370).

 

У фінській «Калевалі» йдеться про те, що Всесвіт виник із шести золотих і одного залізного яєць. Упавши в океан, вони розбились і з нижніх частин утворилася земля, з верхніх — небесне склепіння, з жовтка — сонце, а з білка — місяць і зорі (Калевала 1985, с. 465). Давні перси вірили, що спочатку не було нічого, крім божества. Нарешті народилося яйце. Ніч вкрила його своїми чорними крильми, а Любов (тут слово «Любов» чоловічого роду), старший син Творця, заопікувався ним. Коли яйце дозріло, з нього з’явився Всесвіт зі світлим сонцем і ясними зорями. Світила піднялися догори, а важка земля осіла донизу. Перси величали яйце у священних піснях і тримали в храмах литі металеві зображення яєць або ж витесані з каменю, як символ усього, що народжується. У них були відомі також фарбовані й розписані яйця (Фингарет 2002, с. 139).

 

За вченням основоположника релігії стародавніх іранців — Заратустри — яйце Всесвіту розбив рогом величезний бик Адуда. Цей міф про створення світу прийшов до персів від Заратустри зі Сходу (Семенцов 1981, с. 44). В індійській космогонії космічне яйце знесла божественна птиця на споконвічні води. Зі  святого яйця з’явився творець усього живого Праджапаті, якого пізніше почали ототожнювати з Брахмою (Мифологический… 1991, с. 665).

 

У міфології полінезійців увесь відомий світ був уособлений у вигляді курки, в якій знаходиться творець світу бог Тангароа, який вийшов із яйця (Мифы… 1986, с. 14).

 

 

У слов’янському фолькльорі також трапляється багато згадок подібної тенденції. По сере ди ні Всесвіту, подібно до жовтка, розта шувалася са ма Земля. Верхня частина «жов тка» — наш Живий світ, Світ людей; нижня — «исподняя» сторона — Нижній світ, Світ мертвих, Нічна сторона. Коли там день, у нас панує ніч. Щоб потрапити туди, треба перетнути Океан — море, що оточувало Землю, чи прорити колодязь наскрізь, і камінь буде падати в нього 12 днів і ночей. Навколо Землі, подібно до яєчних плівок і шкаралупи, розташовано дев’ять різних небес. Кожне з цих небес слов’янської міфології мало своє призначення: одне — для Сонця і зірок, інше — для Місяця, ще одне — для хмар і вітрів тощо. Сьоме небо наші предки вважали «твердінню», прозорим дном небесного Океану. Там зберігалися запаси живої води — невичерпне джерело дощів. Усі дев’ять небес, а також землю і нижній світ пов’язувало між собою Світове дерево. На думку древніх слов’ян, воно понад усе було схоже на розлогий дуб, однак на його гілках дозрівали не тільки жолуді, але й насіння всіх інших дерев і
трав. А там, де вершина Світового дерева піднімалася над сьомим небом, був острів, де жили прабатьки всіх птахів і звірів. Чудесний острів на сьомому небі слов’яни називали «ирій» чи «вирій» (Сташук 2008).

 

Крім того, яйце було символом сонця, що несе з собою життя, радість, тепло, світло, відродження природи, порятунок від пут морозу і снігу, іншими словами, переходу з небуття до буття. Тож саме яйце стало атрибутом весняних культових народних обрядів, пов’язаних з пробудженням землі. З прийняттям християнства розмальоване яйце було включене до Великодніх обрядів.

 

За археологічними матеріалами, сакральна роль яйця чітко фіксується від часів ранньої бронзи, де вони були культовими елементами поховального обряду. Виявлену на Хортиці серію яйцеподібних споруд дослідники впевнено розглядають як цілісний культовий комплекс, в якому домінують елементи культу яйця — асиметричні фігури з незаповненим «жовтком», в яких розташовані ями з похованням або слідами офіри. Різниця фік су є ться лише у розмірах та характері кладки. Об’є к ти датуються добою ранньої бронзи (ямно-катакомбним часом). Безперечно, що розквіт культу «світового яйця» в Північному Причорномор’ї припадає на добу енеоліту—ранньої бронзи і особливо яскраво фіксується в пам’ятках ямної культурно-історичної спіль ноти. Це відо брази лося в існуванні численних еліпсо їдних конструкцій у курганах, яйцеподібних формах посуду, скорченій позі похованих (Ос тапенко 2000).

 

За доби пізньої бронзи культові яйця виготовляли з каменю або глини. На сабатинівських поселеннях моделі яєць знайдені майже в кожному житлі під вогнищем або серед інших культових речей. На одному з них були вигравірувані позначки, що нагадують стилізоване дерево — ялинку. На сплющеному кінці іншого були залишки вохри, яку розтирали кам’яним яйцем і яка в той час мала культове значення. В епоху бронзи зі зміною чоловічої та жіночої позицій у світобудові (тепер небо належало богові, а земля — богині) яйце стало атрибутом сонячної птиці — півня (у наших казках про яйце домінує курка), а, отже, сонця та відродження, про що свідчить загадка: «Живе родить мертве, мертве родить живе» (курка і яйце) (Андруг 2005, с. 36). Моделі культових глиняних яєць використовували за доби пізньої бронзи для вимощування долівки, нижньої частини стін, печей, лежанок у житлах. Щодо символічного значення культових яєць вчені мають різні думки — це й ідея відродження, і космогонічні уявлення, і тотемістична магія, і оберегова дія. Але жодну з них не можна належно аргументувати. Вже у пам’ятках трипільської культури знайдене яйце, виготовлене з випаленої глини, зокрема в житлі на ранньотрипільському поселені Лука-Врублівецька на Дністрі. І це не єдина знахідка яєць у цій культурі. У похованнях могильника VIII—V ст. до н. е. поблизу с. Висоцьке Львівської обл. траплялися брязкальця у вигляді мініатюрних глиняних посудин і зооморфних фігурок. Деякі дослідники вважають, що вони мали культове, магічне значення, через що їх клали до могили як обереги дітей від злих духів у потойбічному світі (Пассек 1954, с. 93 ).

 

 

За Київської Русі кількість знахідок керамічних писанок значно зросла. Як зазначалося, деякі дослідники інтерпретують їх як дитячі іграшки — брязкальця, інші — як речі культового призначення. Але, ймовірніше, вони мали поліфункціональне призначення, адже, з одного боку, могли використовуватися як іграшки-брязкальця, про що свідчить керамічна кулька всередині, що дає шумовий ефект, а також виявлення таких речей переважно у звичайних житлових комплексах, де могла мешкати сім’я з маленькими дітьми. Але, з іншого боку, ці самі характеристики свідчать на користь культового призначення. Адже з етнографічних джерел відома слов’янська традиція виготовляти різноманітні шумові предмети до Великодніх свят. Це — калатала, стукалки, довбешки, брязкальця, якими хлопці відганяли «нечисту силу», а дівчата, йдучи колом, співали та заплітали «Шума» (Чмыхов 1990, с. 88). Крім того, якщо уважно придивитися до технології виготовлення писанок, то побачимо, що після випалу ці речі покривали непрозорою поливою. Для цього виріб занурювали в поливу, попередньо вставивши стрижень у отвір, що знаходився в широкій частині писанки. Отже, за такої технології, можна припустити, що кулька, яка знаходилася в середині писанки, потрапила туди при вставленні стрижня, а не як спеціальна функціональна частина виробу. Тобто ремісник не мав іншого виходу. Щоб виріб був рівномірно вкритий поливою, потрібно було використовувати саме цей спосіб, який має певні недоліки, а саме, на-явність отвору в широкій частині писанки та керамічної кульки в середині. Крім того, полив’яні писанки — красиві та майстерно виготовлені витвори керамічного мистецтва, що давало можливість використовувати їх як певні декоративні елементи приміщень.

 

У підсумку зазначимо, що в дослідженні давньоруських полив’яних писанок є ще низка невирішених питань, хоча ці вироби є одними з найцікавіших проявів давньоруського керамічного мистецтва. Крім того, давні традиції розпису глиняних, дерев’яних і кам’яних яєць збереглися як один із видів народної художньої творчості донині. Така яскрава категорія археологічного матеріалу заслуговує на подальше дослідження.