Українська етнологія: історія, розвиток, етапи становлення

Українська етнологія та її вектори

Назва етнологія походить від грецьких слів "етнос" – народ і "логос" – вчення, тобто етнологія – це наука про етнос. Українська етнологія вивчає такий комплекс проблем:

• виникнення і формування українського етносу (етногенез) та його місце в етнічній картині світу;
• антропологічні особливості українського народу;
• процеси розселення та міґрації етнічних спільнот, що в різний час перебували на території України;
• формування української етнічної території та її історико-етнографічне районування;
• розвиток матеріальної і духовної культури українського етносу, а також його психологічні особливості;
• систему життєдіяльності та адаптацію етносу до природного (екологічного) середовища;
• систему взаємозв'язків та взаємозалежності українського етносу з іншими народами, а також загальне і специфічне в їхній культурі та побуті;
• демографічні процеси розвитку українського етносу (етнодемографія).

Початок української етнології

Питання про початок української етнології досі дискусійне. Існує щонайменше три версії:

1) Дослідник М. Сумцов вважав за рубіжну точку 1777 р. (поява першої спеціально етнографічної праці Г.Калиновського «Описание свадебних украинских простонародних обрядов»);

2) Дослідник О. Пипін не вважав Г.Калиновського за українського етнографа, бо вказана робота написана на російській мові. За ним першим українським етнографом був князь Н. Цертелєв. Цієї думки дотримувався і О. Огоновський. Микола Андрійович Цертелєв (Церетелі) (1790–1869) у 1819 р. в Санкт-Петербурзі надрукував книгу «Спроба зібрання старовинних малоросійських пісень», куди ввійшло 9 дум та одна історична пісня. М. Цертелєв був одним із перших діячів культури, хто схвально відгукнувся про самостійність і високий розвиток української мови.

3) В. Доманицький вважав першим укр. етнографом Зоріана Доленгу-Ходаковського (справжнє прізвище Адам Чарноцький (1784 – 1825)), збирача українських, російських, білоруських, польських пісень). У 1974 р. опубліковано «Українські народні пісні у записах Зоріана Доленги-Ходаковського» (1876 текстів). Записав понад 2 тисячі пісень, з них майже 50% весільні пісні (918).

Джерела етнологічних досліджень

1. Археологічні матеріали. Результати і характер життєдіяльності численних етнічних спільнот відбилися у матеріальних залишках, пошуком, нагромадженням, розшифруванням і класифікацією яких займається археологія. Ці старожитності становлять головне джерело про етногенетичні процеси у найдовший період розвитку людства – «доісторичну» (неписемну) добу. Археологічні матеріали – знаряддя праці, зброя, побутові й культові речі, поселення та могильники, дозволяють вивчати не лише рівень виробничої культури, побуту, але й характер та особливості світоглядних уявлень, вірувань, звичаїв і суспільної організації етнічних спільнот (анімізм, фетишизм, тотемізм).
2. Пам'ятки писемності. Писемні джерела поділяються на опубліковані і неопубліковані. Серед писемних джерел виділяємо: 1) офіційні матеріали (майнові документи; родинні документи, тестаменти, церковні документи про народження, одруження, смерть, повістки до армії, повістки про смерть, документи парубоцьких і дівочих гуртів, шкільні документи); 2) матеріали приватного походження (мемуари, листування, автобіографії.
3. Етнографічні та фольклорні матеріали. Важливе значення мають етнографічні старожитності, умовно їх можна поділити на 2 групи: прямі, що безпосередньо стосуються сучасних народів; побічні, які є збереженням певних архаїчних пережитків серед сучасних спільнот.
4. Антропологія. Етнологія активно використовує дані антропології – науки про походження й еволюцію людини, утворення рас.
5. Палеозоологія. Наука, що вивчає давніх (вимерлих) тварин.
6. Палеоботаніка. Наука, що вивчає зниклі або занесені до Червоної Книги, унікальні викопні рослини.
7. Дані історії та географії. Дозволяють дослідити походження та територію народу.
8. Дані лінгвістики. Вивчення топоніміки, діалектів і говорів народів.
9. Дані психології. При вивченні етнопсихологічних особливостей етносів чи окремих етнографічних груп.

Таким чином, етнологія активно використовує не тільки дані історії і етнографії, а й інших суміжних дисциплін, серед яких перше місце займають археологія, лінґвістика, психологія, географія та ін.

Методи етнологічних досліджень

Розрізяють наступні методи:

• філософські (метафізичний та діалектичний);
• загальнонаукові (аналіз, синтез, індукція, дедукція, історичний, логічний, системноструктурний);
• спеціально-наукові і конкретно наукові (наприклад, радіовуглецевий аналіз);

Передумови становлення української етнології XVIII-XIX ст.

Поштовхом до вивчення побуту українців стали ліквідація Гетьманства (1764 р.) і Запорозької Січі (1775 р.). У цей час в зарубіжній літературі у 1791 р. (Нюрнберг) з’являється термін "етнографія". 1777 р. – поява першої спеціально етнографічної праці Г. Калиновського ― "Описание свадебних украинских простонародних обрядов". Великий внесок у розвиток етнології здійснив у цей час Зоріян Доленга-Ходаковський (Адам Чарноцький (1784 – 1825). Записав понад 2 тис. пісень.

Поширюючи на українські терени загальноімперський адміністративнотериторіальний устрій, що було одним із кроків на шляху до остаточної ліквідації автономного устрою Гетьманщини у складі Російської імперії, 1779 р. Катерина ІІ  наказала генерал-губернатор П. Рум’янцеву розпочати підготовку до створення в межах Лівобережної України трьох намісництв – Київського, Чернігівського і Новгород-Сіверського. Задля рівномірного поділу на намісництва і повіти, а також з метою з’ясування їхнього соціально-економічного потенціалу необхідно було провести облік людності краю, здійснити його всебічне ґрунтовне обстеження і опис. Це завдання впродовж другої половини 1779 – першої половини 1781 рр. виконувала спеціально створена Комісія, до складу якої увійшли канцеляристи Другої Малоросійської колегії та представники козацької старшини на чолі з губернатором А. Милорадовичем. Результатом стала поява трьох описів Чернігівського намісництва.

Одним з першим довкола справи упорядкування топографічного опису Лівобережної України за завданням Російської Академії наук заходився відомий історик, етнограф і видавець Федір Туманський (1757 – 1810). У 1779 р. обраний членом-кореспондентом Петербурзької академії наук (у 22 роки). Він підготував кілька програм у вигляді анкет. Федір Туманський розробив першу анкету у 1779 р. Його анкета започаткувала формування наукових засад методики польових досліджень. В цей час на Україні підготовлені «Топографическое описание Харьковского наместничества» (1788), «Топографическое описание Киевского наместничества» (1786), «Топографическое описание Малоросийской губернии».

Мандрівний філософ Григорій Сковорода (1722 – 1794) теж взяв участь у творенні української етнології. Він збирав та використовував народні приповідки і прислів’я («Всякому городу свой нрав и права, всякий имеет свой ум голова»...).

Іван Петрович Котляревський (1769 – 1838) у своїй «Енеїді» (1798 р.) писав про народний костюм (чоловічий, жіночий, дівочий), костюм заможних верств, національні страви, напої. Не дарма ж І. Котляревського часто звуть першим українським етнографом.

Першою академічною установою на Наддніпрянській Україні став Південнозахідний відділ Російського географічного товариства (далі ПЗВ). Офіційне відкриття Відділу відбулося 13 лютого 1873 р. З перших днів свого існування Південно-Західний відділ імператорського Російського географічного товариства об'єднав навколо себе сто вісімдесят два кращих українських науковців та громадських діячів, більшість яких представляла Київську громаду. Було видано 2 томи «Записок» (1874 – 1875 рр.).

Члени ПЗВ започаткували величезних розмірів збиральницьку роботу. Одразу ж постало питання систематизації матеріалів і їх підготовка до друку. Для цього було створено спеціалізовані комісії, які на науковій основі відбирали матеріали, оцінюючи їх інформативну значущість. Всі зібрані матеріали були відкриті для публіки шляхом утворення бібліотеки та етнографічного музею, поповнення фондів яких відбувалося за активної допомоги наукових товариств, громадських організацій, приватних осіб.

Серед статистичних досягнень Відділу проведений 2 березня 1874 р. одноденний перепис населення м. Києва. Результати його виявили, що київське населення «майже на 50% більше, ніж вважалося офіційно» (127 тис.). ПЗВ став ініціатором проведення ІІІ Археологічного з’їзду. На цьому з'їзді Відділ «розгорнув перед усім вченим світом величезні духовні скарби українського народу». Проте в 1876 р. був підписаний Емський указ, в результаті чого ПЗВ РГТ був ліквідований.

Таким чином, незважаючи на свою плідну діяльність, спрямовану на збір, збереження і популяризацію етнографічної спадщини українців, діяльність 11 Південно-західного відділу Російського географічного товариства була припинена. Наслідком цього стало згортання етнографічної наукової діяльності на Наддніпрянській Україні до Першої світової війни.

Етнографічна діяльність НТШ

Наукове Товариство ім. Шевченка, створене 1892 р. шляхом реорганізації діючого із 1873 р. у Львові Товариства ім. Шевченка, – визначне і унікальне явище в історії української науки та культури. Як наукова інституція Товариство діяло у надзвичайно складних умовах розчленування України двома імперіями – АвстроУгорською і Російською. Своєрідність діяльності НТШ полягала в тому, що в поневоленій країні, територія якої була пошматована демаркаційними лініями, воно функціонувало як всеукраїнська високоорганізована наукова структура. НТШ об'єднало вчених – природознавців, математиків, фізиків, медиків, істориків, філологів, етнологів.

Наукова праця вчених була зосереджена у трьох секціях:

• математично-природничо-медичній;
• історико-філософській;
• філологічній.

У 1894 р. активну діяльність в НТШ розпочав Михайло Грушевський, який в 1897 – 1913 рр. був Головою Товариства. Товариство видавало «Записки НТШ». За 1893 по 1913 рр. було видано 112 томів. З 1895 р. проводилося видання «Етнографічного збірника», видано 40 томів.

Особлива увага надавалася розвитку гуманітарних наук, зокрема етнографії. У 1898 р. на загальних зборах НТШ було створено при історико-філософській та філологічній секціях спеціальну Етнографічну комісію. З 1898 р. комісія почала видавати «Матеріали до українсько-руської етнології», з 1909 р. це видання отримало назву «Матеріали до української етнології». До 1929 р. вийшло 22 томи.

Важливою ланкою етнографічної наукової діяльності НТШ була експедиційна робота. Так, в 1900 р. було організовано першу експедицію по Галичині і Закарпатті. В 1903 – 1906 рр. було проведено обширну антропологічну експедицію на Бойківщину, Гуцульщину, Лемківщину, Буковину. Її очолив Хв. Вовк. 

Іншою стороною діяльності НТШ була музейна справа. В 1895 р. при НТШ був створений музей. Етнографічна збірка музею НТШ багато і всебічно представляла всю етнічну територію України у всьому різнобарв'ї етнографічних особливостей її регіонів.

Після окупації Західної України радянськими військами НТШ було «добровільно» самоліквідовано 14 січня 1940 р., а його установи і майно передано АН УРСР. Частина членів НТШ врятувалася втечею у німецьку зону окупації, інші знайшли працю в інститутах львівської філії АН України, деякі з них (К.Студинський, П.Франко) були знищені органами НКВС. Чотири осередки товариства – у Франції, США, Канаді, Австралії.

Таким чином, у кінці ХІХ – на початку ХХ століття в етнографічному вивченні Галичини відбувся перехід від статистично-описових до глибоких систематичнокомплексних досліджень, хоча і надалі продовжувалася робота з накопичення етнографічних матеріалів. Народознавчі студії були однією з пріоритетних галузей діяльності Наукового Товариства ім. Шевченка. НТШ підняло на якісно новий науковий рівень збирацьку діяльність, надало їй систематичного і цілеспрямованого характеру із попереднім плануванням, детальним обговоренням способів та методів виконання завдань. Незаперечна заслуга НТШ, насамперед Етнографічної Комісії у створенні етнографічного музею, матеріали якого репрезентували всю етнічну територію України.

Етнологічна діяльність ВУАН

Розвиток історико-етнографічних досліджень в Україні в 20 – 30-х рр. ХХ ст. нерозривно пов'язаний з діяльністю Всеукраїнської академії наук (ВУАН), яка була заснована в часи Гетьманату 14 листопада 1918 р. Президентом обрали В.Вернадського, а неодмінним секретарем – А.Кримського.

Етнографічна робота в 20-их рр. ХХ ст. зосередилася при 4 закладах: Етнографічній Комісії, Музеї антропології та етнології ім. Ф. Вовка, Кабінеті Примітивної Культури та Кабінеті Музичної етнографії. Між ними умовний поділ дослідницьких сфер:

• Етнографічна комісія – усна народна творчість, календар, обрядовість виробничої сфери;
• Музеї Антропології та Етнології ім. Хв. Вовка – матеріальний побут;
• Кабінет Примітивної Культури – соціонормативну культуру та форми громадського життя.

Етнографічну комісію очолював Андрій Лобода. Формально до штату належали 3 працівники. ВУАН мала нештатних співробітників, які працювали здебільшого безкоштовно.

Активною була видавнича діяльність – виходили «Етнографічний Вісник», «Україна». «Етнографічний вісник» публікував статті, в яких робилися спроби окреслити завдання етнографічної науки, дати чіткіше визначення таких термінів, як етнографія, етнологія, антропологія, фольклористика. Збірник приділяв чималу увагу такому питанню, як методика збирання фольклорно-етнографічних матеріал.

При ВУАН були створені наукові товариства. Найбільшими з них були товариства в Харкові, Полтаві, Катеринославі.

Проте в 1930-х рр. етнографічна діяльність ВУАН згортається, а її активних членів піддають репресіям. У 1934 р. внаслідок реорганізації відділи були фактично ліквідовані і ВУАН стала асоціацією галузевих інститутів (36 структурних одиниць), яку підпорядкували Раді Народних Комісарів УСРР. Відтоді на перше місце висунулися математика, техніка й природознавчі науки.

Аналізуючи видавничу та науково-методичну діяльність установ Всеукраїнської академії наук, можна стверджувати, що її співробітники зробили значний внесок у розгортання наукових досліджень і вирішення першочергових завдань у галузі етнографії.

Українська радянська етнографічна наука

Термін «етнологія» у СРСР й комуністичних країнах Центральної Європи був забороненим, оголошеним буржуазним, антинародним, ворожим інтересам світового пролетаріату. З метою уніфікації термінології в 30-ті роки XX ст. насильно нав’язувався термін «етнографія».

Особливості розвитку етнології у радянський період:

1. пропагується загальнонаціональна культура й ідеологія, яка мала на меті формувати «єдину радянську людину»;
2. показ інтернаціоналістських рис у культурі;
3. відірваність етнографії від життя.

Акцент робився на вивченні радянської обрядовості. Вивчення фольклорних жанрів обмежувалося лише «радянським фольклором», так званим псевдофольклором. Навіть до середини 90-х шкільна програма включала окремі казки про тварин та соціально-побутові казки, а міфологія взагалі не бралася до уваги.

Основні наукові центри у даний період: Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені М.Рильського та Музей етнографії та художнього промислу (відкрито у 1951 р.). У 1982 р. реорганізований у Львівське відділення ІМФЕ, з 1993 р. – Інститут народознавства НАН України (м. Львів).

Головним періодичним виданням з 1939 – 1941 рр. був журнал «Народна творчість», з 1957 року – «Народна творчість та етнографія».

Певне пожвавлення етнографічних досліджень спостерігається з середини 70- х років.

Таким чином, у радянський період етнографія (термін «етнологія» взагалі не вживався) розвивалася у не надто сприятливих умовах. Однак навіть за цих умов українські етнографи зробили чимало корисного. Підготовлено й опубліковано нові праці, присвячені дослідженню різних ділянок традиційно-побутової культури українського народу, питань етнічної історії, міжетнічних культурно-побутових зв'язків, характеристики окремих етнографічних регіонів, сім'ї і сімейного побуту.

Розвиток української етнології в кінці ХХ – на початку ХХІ ст.

На сьогодні в України видаються фахові журнали: «Народна творчість і етнографія», «Наукові записки Київського університету. Серія: Етнологія», «Берегиня», «Київська старовина», «Карпатіка», «Карпати: людина, етнос, цивілізація», «Народознавчі зошити».

В 1989 р. відновило діяльність Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові з секцією етнографії та фольклористики у його складі. Щорічно відбуваються наукові конференції, на яких етнологи виступають з десятками доповідей та повідомлень. Проводяться конференції, музейна справа, виставки.

Відомий львівський етнограф, фольклорист Р.Кирчів висунув такі завдання перед етнографією у майбутньому:

• заповнення прогалин у вивченні матеріальної і духовної культури;
• вивчення сучасної етнокультурної ситуації в Україні;
• написання історії української етнографії і підручників з народознавства;
• опрацювання етнографічної карти України з врахуванням історико-етнографічних, а не адміністративно-регіональних критеріїв регіоналізації;
• вивчення українських осередків у різних областях земної кулі;
• введення в науковий актив української етнографії усього цінного, що замовчувалося чи тенденційно трактувалося шляхом перевидання праць класиків і публікацій рукописних матеріалів.

Отже, українська етнологія пройшла тривалий етап свого становлення і розвитку. За роки незалежності України розширилися завдання та напрями етнографічної науки. Етнологія має на меті досліджувати не лише давнину, а й активно втручатися у процеси творення та розбудову національної культури. На порядок дня висуваються окрім питань традиційно-побутової культури, проблеми етногенезу, етнічної історії, дослідження етнічного складу населення, перспектив розвитку української нації та інші.

За матеріалами доцента кафедри етнології - Дрогобицька О.Я.

- Культурно-історичний портал "Спадщина Предків"