П'ятниця
29 бер., 2024
     

Ukrainian English

Мірча Еліаде. Священний простір і сакралізація світу (1957)

Рейтинг 5.0 з 5. Голосів: 3

mircha-eliade-svyachenne-i-myrske

Однорідність простору та ієрофанія

Для релігійної людини простір не є однорідним; він складається з розривів, тріщин: існують частини простору, якісно відмінні від решти частин. "Не зближайся сюди! – каже Господь Мойсеєві. – Здійми взуття своє з ніг своїх, бо те місце, на якому стоїш ти, – земля це свята!" (Вихід, 3, 5). Отже, існує священний прос­тір, він "могутній", значущий, і існують інші простори, не святі, позбавлені структури, стійкості, одне слово, аморфні. Для вірую­чої людини ця відсутність однорідності простору полягає в усвідом­леному протиставленні святого простору, при цьому тільки він є реальним, справді існуючим, і того хаосу, що його оточує, решти світу.

Зазначимо ще на початку, що релігійне усвідомлення неодно­рідності простору є прадосвідом, рівнозначним досвіду "створен­ня Світу". Йдеться не про теоретичні міркування, а про первинний релігійний досвід, що передує будь-якій думці про Всесвіт. Роз­рив простору є початком створення Світу, бо він дає "вихідну точ­ку", центральну вісь усіх майбутніх рухів. Коли священне прояв­ляється в будь-якій ієрофанії, має місце не тільки розрив однорід­ності простору, відкривається абсолютна реальність, яка проти­стоїть нереальності безмежного навколишнього хаосу. Вияв свя­щенного онтологічно є моментом народження Всесвіту. В однорідному й безкінечному просторі, в якому немає жодних орієнтирів, де не можна здійснити жодного руху, ієрофанія відкриває абсо­лютну "вихідну точку", "центр".

Отже, ми бачимо, що відкриття, виявлення священного прос­тору має для віруючої людини життєво важливе значення: ніщо не може початися, ніщо не може статися без попереднього руху, а кожний рух передбачає знаходження вихідної точки. З цієї причи­ни віруюча людина намагалася жити в "центрі Всесвіту". Щоб жити у Всесвіті, останній мас бути створений, бо жоден із світів не може зародитися з хаосу однорідності й відносності не-священного простору. Відкриття або створення вихідної точки – центру – рівнозначне створенню Світу; ми наведемо кілька при­кладів, які чітко продемонструють космогонічне значення ритуа­льних рухів і будівництва священного простору.

Для світського сприйняття дійсності простір, навпаки, є одно­рідним і нейтральним: його ціле не розірване на якісно відмінні частини. Геометричний простір можна розділити й окреслити в будь-якому напрямку, але сам він своєю будовою не задає жодної якісної відмінності, жодного орієнтиру. Звичайно, ми не повинні плутати концепт геометричного простору, однорідного і нейтра­льного, з досвідом "світського" простору, протилежного сприй­няттю святого простору, яке нас цікавить. Концепт однорідного простору й історія цього поняття (його відкрила філософська й наукова думка ще в античності) є іншою проблемою, яку ми не будемо розглядати. Предмет нашого дослідження – сприйняття простору у відчуттях невіруючої людини, людини, яка заперечує свяшенність Всесвіту, погоджується лише на "світське" буття, очищене від будь-якого натяку на святе.

Зазначимо, що подібне світське буття ніколи не зустрічається в чистому вигляді. Незалежно від того, наскільки людина, яка обра­ла світське життя, хотіла б десакралізувати світ, їй не вдається по­вністю позбутися релігійної поведінки. Нижче ми побачимо, що і найбільш десакралізоване буття ще зберігає сліди релігійної оцін­ки Всесвіту.

Ми поки що не будемо розглядати цей аспект проблеми і обме­жимось порівнянням двох досвідів, про які ми говорили: досвід священного простору і простору мирського. Відкриття святого простору дозволяє знайти вихідну точку та орієнтуватися в су­цільному хаосі, "створити Всесвіт", справжнє життя. Навпаки, світський досвід зберігає однорідність, а отже, і відносність прос­тору. Будь-який справжній орієнтир зникає, бо вихідна точка вже не має єдиного онтологічного статусу: вона з`являється І зникає залежно від щоденної необхідності. Іншими словами, "світу" не­має, а є лише частини розірваного універсуму, аморфна маса без­межної кількості "місць", більш або менш нейтральних, у яких рухається людина, спонукана до цього руху обов`язками будь-якої форми буття в індустріальному суспільстві.

Проте у світському сприйнятті простору все ще діють цінності, що нагадують так чи інакше про неоднорідність, характерну для релігійного сприйняття простору. Все ще існують особливі місця, якісно відмінні від усіх інших: рідний пейзаж, місце, де зустрів перше кохання, вулиця чи куточок чужого міста, побаченого в юності. Всі ці місця мають навіть для найзапеклішого атеїста ви­няткову, унікальну якість: це "святі місця" його приватного Всесвіту, так ніби цій невіруючій істоті явилася інша реальність, відмінна від тої, в якій вона перебуває щоденно.

Запам`ятаймо цей приклад "крипторелігійної" поведінки мир­ської людини. Ми ще познайомимось і з іншими ілюстраціями цієї деградації й десакралізації релігійних цінностей і дій. Пізніше ми зможемо збагнути їхній глибокий зміст.

Теофанії і знаки

Щоб продемонструвати неоднорідність простору такою, якою во­на є у сприйнятті віруючої людини, можна взяти банальний при­клад: церква в сучасному місті. Для віруючої людини ця церква належить не вулиці, на якій вона стоїть, а іншому простору. Две­рі, що ведуть до церкви, є виходом у неперервність. Поріг, що розділяє ці два простори, вказує одночасно і на відстань між дво­ма способами буття, світським і релігійним. Він є також і межею, кордоном, що відокремлює і протиставляє два світи, і парадокса­льним місцем, де ці світи зустрічаються, де можна перейти зі світу мирського у Світ священний.

Аналогічну ритуальну функцію виконує поріг людської оселі, і саме тому він має таке важливе значення. Існує багато звичаїв, що супроводжують переступання порога: йому схиляються в покло­ні, вклоняються до землі, торкаються шанобливо рукою тощо. Поріг має своїх "вартових" — богів і духів, які стережуть вхід від злих людей і темних та ворожих сил. На поріг складають пожерт­ви божествам-охоронцям. На порозі в деяких палеосхідних культурах (Вавилон, Єгипет, Ізраїль) виносили вироки. Поріг, двері позначають прямо і чітко неперервність простору; звідси і їхнє важливе релігійне значення, бо вони одночасно і символи, і спо­соби переходу.

Отже, стає зрозумілим, чому церква належить простору, від­мінному від людських агломерацій, які її оточують. У святому вмістилищі мирський світ є трансцендентальним. На архаїчніших рівнях культури ця можливість трансценденції передається різни­ми картинами проникнення в інший Світ: у святому вмістилищі стає можливим спілкування з богами, отже, мають бути "двері" у височінь, через які боги можуть спуститися на Землю, а людина символічно піднятися на Небо. Нижче ми побачимо, що в бага­тьох релігіях саме так і сталося: храм створює "вихід" у височінь і забезпечує спілкування зі світом богів.

Будь-яке святе місце передбачає ієрофанію, вибух простору, внаслідок якого від навколишнього середовища відділиться тери­торія, що буде якісно відрізнятися від нього. Коли в Харані Яків побачив уві сні драбину, що сягала Неба, і нею снували вгору і вниз янголи, він почув над собою голос Бога, який сказав йому: "Я Господь, Бог Авраама, батька твого". Він прокинувся, охопле­ний страхом, і закричав: "Яке страшне оце місце! Це ніщо інше, як дім Божий, і це брама небесна". І тоді він узяв камінь, який по­клав в узголів`ї, і встановив його як пам`ятний стовп, і покропив оливою. І назвав це місце Бет-Ел, "дім Божий" (Буття, 28,12-19). Символіка виразу "небесні ворота" багата і складна: теофанія освячує місце з огляду на те, що воно є "виходом" у високе, до спілкування з Небом, парадоксальним пунктом переходу з одного способу буття в інший. Є багато ще точніших прикладів: святили­ща, які є "воротами богів", місцями сполучення між Небом і Зем­лею.

Часто теофанія або ієрофанія у прямому значенні слів навіть не потрібні: вистачає будь-якого знаку, щоб вказати на священність місця. "Легенда розповідає, що мусульманський аскет, який в кін­ці XVI ст. заснував Ель-Гемель, зупинився на ніч біля джерела і ввіткнув ціпок у землю. Наступного дня, коли він спробував ви­смикнути ціпок, вирушаючи в дорогу, з`ясувалося, що той пустив коріння і зазеленів гілками. Аскет побачив у цьому знак волі Гос­пода і заснував свою оселю на тому місці". Це означає, що знак, носій релігійного значення, вводить абсолютний елемент і кладе край відносності і плутанині. Щось, що не належить цьому світові, проявилося беззаперечно і, таким чином, вказало орієнтир чи визначило певні дії.

Коли поблизу не проявляється жодного знаку, його виклика­ють. Наприклад, практикується щось на зразок заклинання за до­помогою тварин: вони вказують місце, на якому можна заснувати храм чи поселення. В остаточному підсумку йдеться про те, щоб викликати божественні сили або постаті з метою негайної орієн­тації в однорідному просторі. Потрібен знак, щоб покласти край напрузі, спричиненій відносністю і неспокоєм, породженим роз­губленістю, одне слово, потрібен знак, щоб знайти абсолютну то­чку опори. Ось приклад: переслідують дикого звіра, і в тому місці, де його вбивають, будують храм; або випускають на волю домаш­ню тварину – бика, скажімо; за кілька днів його знаходять і при­носять у жертву на тому місці, де знайшли. Потім тут будують вівтар, а навколо нього згодом з`являється селище. У всіх цих ви­падках саме тварини розкривають священність місця; отже, люди не вільні обирати священну землю, вони тільки шукають і знахо­дять її за допомогою таємних знаків.

На цих кількох прикладах ми побачили різні методи, за допо­могою яких віруюча людина відкриває священне місце. У кожно­му з цих випадків ієрофанії знищили однорідність простору і показали вихідну точку. Але релігійна людина може жити лише в атмосфері, насиченій святим, тому має існувати багато технік освячення простору. Ми вже бачили, що священне – це в першу чергу реальність, і воднораз це час, сила, дієвість, джерело життя і родючості. Прагнення релігійної людини жити у священному рівнозначне її прагненню перебувати в об`єктивній реальності, не дати паралізувати себе безкінечною відносністю чисто суб`єктив­них відчуттів, жити в реальному і дієвому світі, а не в Ілюзії. Ця поведінка справджується на всіх рівнях її буття, а особливо в ба­жанні релігійної людини рухатися в освяченому Світі, тобто у священному просторі. Саме для цього були розроблені техніки орієнтування, що є, власне кажучи, техніками будування священ­ного простору. Але не слід думати, що тут ідеться про людську працю, що людина завдяки своїм старанням може освятити простір. Насправді ритуал, за яким будується священний простір, ефекти­вний настільки, наскільки він імітує працю богів. Для того щоб краще зрозуміти необхідність будувати священний простір за ритуалом, ми трохи зупинимося на традиційному понятті про "світ". І тоді ми легко збагнемо, що для релігійної людини будь-який світ є "священним".

Хаос і Космос

Характерною ознакою традиційних суспільств є протиставлення, яке вони проводять між територією, на котрій живуть, і невідо­мим та невизначеним простором, що їх оточує: перша – це Світ (точніше, "наш світ"), Космос; все решта – це вже не Космос, а "інший світ", чужий хаотичний простір, населений привидами, демонами, "чужаками" (які прирівнюються до демонів і душ по­мерлих). На перший погляд здається, що цей злам у просторі ви­никає через протиставлення між населеною і впорядкованою тери­торією, Космосом, та невідомим простором, що лежить за її межами: з одного боку Космос, а з іншого – хаос. Згодом ми побачимо, що будь-яка населена територія стає "Космосом" саме завдяки то­му, що вона була попередньо освячена, бо так чи інакше вона є твором богів або сполучається з їхнім світом. Світ (тобто "наш світ") – це універсум, у якому вже проявилося священне і де вна­слідок цього прорив на інший рівень став можливим і його можна повторити.

Легко зрозуміти, що релігійний момент вже містить у собі "ко­смогонічний момент": священне розкриває абсолютну реальність і дає орієнтири; воно будує Світ, в якому окреслює межі, і, таким чином, встановлює світовий лад.

Усе це дуже чітко видно на прикладі ведичного ритуалу осво­єння території: вона вважається законно освоєною, коли на ній споруджується вівтар вогню, присвячений Агні. "Кажуть, що ти оселився на землі тоді, коли побудував вівтар вогню (garhapatya), і всі, хто будує вівтар вогню, є законними мешканцями" (Сатапатха-Брахмана, VII, І, 1, 1-4). Завдяки вівтарю вогню Агні схо­дить до людей, і вони можуть спілкуватися зі світом богів, – простір вівтаря стає священним простором. Проте значення цього ритуалу далеко складніше, і якщо ми врахуємо всі його компоне­нти, то зрозуміємо, чому освячення території означає і її "космонізацію". Справді, спорудження вівтаря на честь Агні є не чим іншим, як повторенням у мікроскопічних масштабах створення Світу. Вода, в якій розмочується глина, уподібнюється первісній воді; глина, що її кладуть в основу вівтаря, символізує Землю; бо­кові стіни є втіленням повітря і т. ін. А будівництво вівтаря супро­воджується читанням віршів, що оповідають про те, яка частина Космосу була створена (Сатапатха-Бр., І, IX, 2,29 і далі). Коротше кажучи, спорудження вівтаря вогню, що єдине утверджує за­конність освоєння якоїсь місцевості, рівнозначне космогонії (наука, що вивчає утворення небесних тіл (планет, зірок, галактик тощо).

Невідома, чужа, незаселена територія (що часто означає: не за­селена "своїми") ще належить непевному і ворожому "хаосу". Ко­ли людина заволодіває нею, а особливо коли оселяється на ній, вона символічно перетворює її на "Космос" через ритуальне по­вторення космогонії. Для того, щоб цей світ став "нашим", його треба спочатку "створити". А кожний акт творення має модель: це творення Всесвіту богами. Скандинавські переселенці, що ви­садилися в Ісландії (landnamaі освоювали її, не вважали свою роботу чимось оригінальним чи звичною людською працею. Для них ці зусилля були лише повторенням первісної дії: перетворен­ня хаосу на Космос через божественний акт творення. Обробляю­чи цілинну землю, вони просто імітували дію богів, які надали хаосу форми і правил, зробивши з нього організовану структуру (Мігсеа Eliade, Der Mythos der ewigen Wiederkehr (Dusseldorf, 1953), c. 23 і далі).

Незалежно від того, чи йдеться про обробіток цілинної землі, чи про завоювання та окупацію території, на якій уже живуть "ін­ші" люди, ритуальне освоєння завжди має повторювати космого­нію. З погляду архаїчних суспільств все, що не є "нашим світом", не є і Всесвітом взагалі. Будь-яка земля стане "твоєю", тільки ко­ли ти "створиш" її, тобто освятиш. Така релігійна поведінка щодо невідомих територій зберігалася на Заході аж до початку сучасної епохи. Іспанські й португальські конкістадори в ім`я Ісуса Христа завойовували нові землі, які вони відкривали. Встановлення роз­п`яття освячувало місцевість, давало їй "нове народження": "...ста­родавнє минуло, ото сталось нове!" (Друге послання св. ап. Павла до коринтян, 5, 17). Щойно відкрита земля "оновлювалася", вона "новостворювалася" хрестом.

Освячення місця як повторення космогонії

Дуже важливо зрозуміти той факт, що "космонізація" незвіданої території завжди означає освячення: при освоєнні території на­слідується праця богів. Тісний зв`язок між "косманізацією" і освяченням простежується вже у первісних формах культури, на­приклад, у австралійських кочових племен, що перебувають на стадії збирання і полювання на дрібних тварин. Згідно з традиція­ми одного з племен арунта, що називається акілпа, божество Нумбакула "космонізувало" в міфічну епоху майбутню територію племені, створило їхнього предка і заснувало суспільний лад. Зі стовбура каучукового дерева Нумбакула зробив священний стовп (kauva-auwaі, наповнивши його кров`ю, поліз по ньому і зник у Небі. Цей стовп є космічною віссю, територія навколо нього пере­творюється на "світ", придатний для життя. Тому він відіграє ва­жливу роль у ритуалі: акілпа весь час возять його з собою; залежно І» ід того, куди нахилиться цей священний стовп, вони рухати­муться далі. Таким чином, вони перебувають у невпинному русі, не покидаючи при цьому свого Всесвіту і не перериваючи зв`язок і Небом, де зник Нумбакула. Якщо стовп розвалюється, це катаст­рофа: настає своєрідний кінець Світу, повернення в хаос. Спен­сер і Плен наводять міф, який розповідає про те, що, коли священ­ний стовп розпався, все плем`я втратило надію; якийсь час ці ІІюди ще блукали, а потім повсідалися на землю й почали чекати смерті (В. Spencer, F. J. Gillen, The Arunta (London. 1926), с. 388).

Цей приклад чудово ілюструє космологічну функцію ритуаль­ного стовпа і одночасно його сотеріологічну роль: з одного боку, kauwa-auwa є точною копією стовпа, який Нумбакула використовував для "космонізації" Світу, а з іншого – племена акілпа вважають, що завдяки стовпу вони можуть спілкуватися з Небом. І людське життя існує тільки через це постійне спілкування з боже­ственним. Для людей племені акілпа Світ стає "своїм" такою мірою, якою він відтворює Космос, організований і освячений Нумбакулою. Неможливо жити без "виходу" в трансцендентне; тобто неможливо жити в хаосі. Якщо втрачається зв`язок з транс­цендентним, існування у Світі стає неможливим, і акілпа праг­нуть вмерти.

Оселення на якійсь території означає, врешті, її освячення. Ко­ни це оселення не тимчасове, як у кочівників, а постійне, як у осілих племен, воно передбачає життєво важливе рішення, що стосується всієї громади. Розташування на певному місці, впоря­дкування і заселення його теж передбачають екзистенційний вибір: вибір Всесвіту, за який ми будемо відповідати, "створивши" його. І цей Всесвіт завжди є імітацією взірцевого Всесвіту, створеного і заселеного богами, отже, він теж є частиною священної праці богів.

Священний стовп племені акілпа "підтримує" їхній Світ і за­безпечує спілкування з Небом. Це прототип космогонічної картини, що зустрічається в багатьох народів: космічних колон, що тримають Небо і відкривають шлях до світу богів. Цей культ кос­мічних колон зберігся у кельтів і германців аж до християнської епохи. Chronicum laurissense breveнаписаний у восьмисотих ро­ках, розповідає, як під час війни з саксонами (772) Карл Великий наказав зруйнувати в місті Ересбург храм і священний стовп, "славнозвісний Ірмінсул". Родольфус де Фульда (приблизно в 860 р.) уточнює, що ця славнозвісна колона с "колоною Всесвіту, що тримає на собі майже все" (universalis columna quasi sustinens omnia). Такий самий образ Всесвіту знаходимо не тільки у римлян (Горацій, Оди, III, 3), у давній Індії, де розповідається про skambhaкосмічну Колону (Ріг-Веда, І, 105; X, 89,4 і далі), але і в жителів Канарських островів та у віддалених культурах, а саме у племен квакіутль (Британська Колумбія) і у племен нада з острова Флорес (Індонезія). Квакіутль вірять, що мідний стовп проходить че­рез три космічні рівні (нижній світ, Земля, Небо), а в місці, де він виходить у Небо, розташована "брама у Вищий Світ". Цю косміч­ну Колону можна побачити на Небі, це Чумацький Шлях. Світ бо­гів, тобто Всесвіт, наслідується і повторюється людьми у своєму вимірі. Axis mundi (Вісь світу (латин.)що видно на Небі у вигляді Чумацького Шля­ху, у культовій хатині передається у формі священного стовпа. Це стовбур кедра завдовжки десять-дванадцять метрів, що більше ніж на половину стирчить зі стріхи культової хатини. Йому нале­жить важлива роль у церемоніях: він надає хатині космічної будо­ви. В ритуальних піснях хатину називають "нашим світом", а кандидати в ініціацію, що живуть у ній, проголошуються "тими, хто є в центрі Світу", хто "близько до священного Стовпа Світу", і т.д. (Werner Мullег, Weltbild und Kult der Kwakiutl-Indianer. (Wiesbaden, 1955), с. 17-20). Таке ж уподібнення космічної Колони зі священним стов­пом і культової хатини зі Всесвітом існує і в народності нада з ос­трова Флорес. Офірувальний стовп називається "Стовпом Неба", вважається, що він тримає Небо (P. Arndt, Die Megalithenkultur des Nad`a ("Anthropos", 27, 1932), c. 61-62).

Центр Всесвіту

У вигуку неофіта племені квакіутль – "Я в центрі Всесвіту!" – легко простежується одне з найглибших значень священного прос­тору. Там, де через ієрофанію стався прорив між рівнями, одночасно відкрився і шлях у височінь (світ богів) або у глибину (підземний світ, царство мертвих). Три космічні рівні – Земля, Небо, підзе­мелля – сполучаються між собою. Як ми бачили, це сполучення тоді передається у формі Стовпа Світу, Axis mundiякий водночас об`єднує і підтримує Небо і Землю, а його основа перебуває у нижньому світі (пекло). Такий стовп може міститися тільки в са­мому центрі Всесвіту, бо весь населений Світ живе навколо нього. Отже, ми маємо справу з послідовністю релігійних концепцій і картин світу, що подібні між собою і вкладаються в одну систему, яку можна назвати "системою Світу" традиційних суспільств: а) священне місце є розривом в однорідному просторі;

6) символом цього розриву є "отвір", який дозволяє перейти з одного косміч­ного рівня на інший (з Неба на Землю і навпаки – з Землі в ниж­ній світ);

в) сполучення з Небом виражається у всіх культурах через певну кількість картин, пов`язаних з Axis mundiстовп (пор. universalis columna) (колона Всесвіту (латин.)сходи (сходи Якова), гора, дерево, ліана тощо;

г) навколо цієї осі розташований Світ ("наш світ"), і тому ця вісь міститься "всередині", "в пупі Землі", вона – центр Світу.

Багато вірувань, міфів і різних ритуалів походить з цієї тради­ційної "системи Світу". Ми не будемо наводити їх тут усі, а обмежимося кількома прикладами з різних цивілізацій, що допоможуть нам зрозуміти роль священного простору в житті традиційних су­спільств незалежно від того, яким є цей священний простір: святе місце, культова споруда, фортеця, Світ. Всюди ми зустрінемо си­мволіку центру Світу, завдяки якій у більшості випадків стає зрозумілою традиційна поведінка, пов`язана з "місцем, в якому живуть".

Почнемо з прикладу, що найкраще продемонструє нам логіч­ність і складність цієї системи образів: космічна Гора. Як ми вже бачили, образ гори поряд з іншими образами передає зв`язок між Небом і Землею, отже, гора повинна міститися в центрі Світу. Справді, в багатьох культурах розповідається про подібні гори, міфічні або реальні, що розташовані в центрі Світу. Меру в Індії, Гараберезаїті в Ірані, міфічна "Гора земель" у Месопотамії, Джеризим у Палестині, яку ще називали "пупом Землі". Як вісь Світу, що об`єднує Землю і Небо, священна Гора сягає Неба і позначає найвищу точку Всесвіту; звідки випливає, що територія, яка її оточує і утворює "наш світ", вважається найвищою країною.

Те саме стверджує і ізраїльська традиція: оскільки Палестина містилася найвище, води потопу не дістались до неї (А.Е. Wensinck тa Е. Burrows, які цитуються в Der Mylhos der ewigen Wiederkehr, с. 26). Згідно з іс­ламською традицією, найвища точка Землі – це Кааба, тому що "Полярна зірка вказує на те, що міститься навпроти центру Неба". Для християн це місце – Голгофа, що розташова­не на вершині космічної Гори. Усі ці віри виражають одне й те са­ме глибоко релігійне почуття: "наш світ" – це Свята Земля, бо це місце найближче розташоване до Неба, бо звідси, від нас, можна дістатися Неба; отже, "наш світ" – це "високе місце". У космоло­гічній мові така релігійна концепція передається через перенесен­ня особливої території, що належить нам, на вершину космічної Гори. Подальший розвиток цієї концепції поступово привів до найрізноманітніших висновків, як, наприклад, до того, який ми бачили щойно: потоп не залив Святу Землю.

Той самий символізм центру пояснює й інші картини світу та релігійні вірування, з яких ми відзначимо найважливіші: а) святі міста і святилища містяться в центрі Світу;

 б) храми – це копія космічної Гори і, отже, за самою своєю природою є зв`язком між Землею і Небом;

 в) своїми фундаментами храми глибоко входять у підземний світ. Кількох прикладів буде достатньо. Ми спробу­ємо об`єднати всі ці різні аспекти одного й того самого символіз­му, щоб краще побачити зв`язок між цими традиційними уявлен­нями про Світ.

Столиця ідеального китайського володаря розташована в центрі Світу: в день літнього сонцестояння опівдні стрілка сонячного го­динника не кидає тіні (Marcel Granet, який цитується у нашому Die Religionen und das Heilige, c. 426). Ми здивуємося, коли побачимо, що той са­мий символізм використовувався в Єрусалимському храмі: мур, на якому він збудований, був "пупом Землі". Ісландський паломник Ніколаус де Терва, який відвідав Єрусалим у XII ст., пише про Святу могилу: "Там центр Світу; там у день літнього сонцестоян­ня сонячне світло падає з Неба прямовисно" (L.I.Ringbom, Graaltempel und Paradies (Stockholm, 1951), с 255). Та сама концепція в Ірані: іранська країна (Airyanam Vaejahє центром і серцем Світу. Подібно до того, як серце міститься в середині тіла, так і "країна Іран цінніша за всі інші країни, бо розташована в середині Світу" (Sad-dar, 84, 4-5, в цитаті Рингбома, с. 327). Тому Схиз (Shiz), "Єрусалим" іранців (бо він розташований у центрі Світу), був відомий як місце народження королівської вла­ди та рідне місто Заратустри.

Храми уподібнювалися космічній Горі та втілювали в собі "зв’язок" між Землею і Небом. Самі імена вавилонських веж і святилищ є красномовним свідченням: їх називають "Горою дому", "Домом Гори усіх землян", "Горою грози", "Зв`язком між Небом і Землею" тощо. Зігурат і був, власне кажучи, космічною Горою: сім поверхів символізували сім планетарних сфер; піднімаючись ними, священик піднімався до вершини Всесвіту. Той самий символізм пояснює і величезний храм у Барабудур на Яві, збудова­ний у формі гори. Сходження на нього прирівнюється до екстатич­ної подорожі в центр Світу: переходячи на вищий поверх, палом­ник здійснює прорив у просторі – він проникає в "чистий край", що лежить за межами світу мирського.

Dur-an-ki, "Зв`язок між Небом і Землею" – так називалися чи­сленні вавилонські храми (в Ніппурі, Ларсі, Сиппарі і т.д.). Вавилон мав кілька назв, серед яких "Дім основи Неба і Землі", "Зв`язок між Небом і Землею". Так само у Вавилоні здійснювався зв`язок і між Землею та підземним світом, бо місто було збудоване на bap-apsu, "Брамі апсу"; апсу – це води хаосу до створення Світу. Ту саму традицію зустрічаємо і в євреїв: мур Єрусалимського храму, що закривав "гирло техома" (tehom) – єврейський аналог апсу. Подібно до того, як у Вавилоні існувала "Брама апсу", в Єрусалимі мур Храму закривав "гирло техома".

Апсу, техом символізують одночасно водний хаос (первинний стан космічної матерії) і світ мертвих (все, що є до і після життя). "Брама апсу" і мур, що закриває "гирло техома", позначають не тільки місце зустрічі, а отже, і сполучення, між нижнім світом і Землею, але й різницю між цими двома космічними площинами онтологічного порядку. Існує перехід на інший рівень між техомом і муром Храму, який закриває техом, перехід від віртуального до формального, від смерті до життя. Водний хаос, що передував створенню Світу, символізує водночас регресію до аморфного стану через смерть і повернення до личинкового існування. До певної міри нижній світ можна порівняти з пустельними невідомими землями, що оточують населену територію; нижній с піт, над яким непохитно стоїть наш Космос, – це той самий хаос, ч кий простягається за межами цього Космосу.

Читати книгу "Священне і мирське"


- Культурно-історичний портал "Спадщина Предків"


Долучайтесь до спільноти та діліться публікацією у соцмережах:

Підписатися на Twitter та Viber