Античні джерела донесли до нас то скупі, то щедріші повідомлення про найдавніших мешканців Криму - кіммерійців, таврів, скіфів, сарматів. Основними поселенцями Криму, особливо гористої частини, античні автори називають таврів. Перша письмова згадка, що описує розселення таврів на Кримському півострові та їх звичаї належить Геродоту: "... звідси (Каркинітіда - район сучасної Євпаторії) йде гориста країна, що лежить вздовж того ж моря. Вона впадає в Понт (Чорне море) і населена племенами таврів аж до так званого Херсонеса Скелястого (Керченський півострів) ...".
Таври - найдавніший народ Криму
Найдавнішим же народом, писемно зафіксованим у Криму й причорноморських степах, були кіммерійці - вони жили тут на рубежі II-I тисячоліть до нової ери, причому прямими нащадками їх деякі вчені вважають саме таврів. Приблизно в VII-VI ст. до н. е. кіммерійців витіснили скіфи, потім скіфів витіснили сармати, при цьому залишки спершу кіммерійських, потім таврських і скіфських племен, як гадають дослідники, відходять у гори, де ще довго зберігають свою етнокультурну самобутність.
Протягом останніх десятиліть в історичній науці не припиняється суперечка: чи один народ проживав на території, що прийнято вважати життєвою зоною таврів. Справа в тім, що в різних таврських поселеннях можна простежити два типи матеріальної культури: власне таврську, більш примітивну, і так називану "Кізил-Кобинську", названу по імені поселення в печери Кізил-Коба на схилах Чатирдага, де вона була уперше виявлена.
Прихильники існування двох народів на одній території, причому зони їх життя вигадливо перемішуються, не можуть пояснити головного: чому греки, що відмінно знали таврів, багато про них писали, століттями жили з ними пліч-о-пліч, безупинно воювали, напевно перетворювали в рабство, не мали ні найменшого представлення про "кизил-кобінців" і жодного разу їх не згадують. Історики, що підходять до цього питання виважено, визнають існування розходжень у матеріальній культурі таврських племен, одні з яких, більш розвиті, проживали в родючих річкових долинах і, видимо, випробували визначений культурний вплив сусідніх народів - греків і скіфів. Інші племена, з більш строгими і консервативними звичаями, займали важкодоступні гірські райони і від контактів с сусідами намагалися ухилятися, відносячись до них підкреслено вороже.
Таврські поселення й могильники зустрічаються і на Керченському півострові, де колись теж мешкали кіммерійці: вони залишили пам'ять по собі в назві Боспор Кіммерійський (сучасна Керченська протока), який відділяв таврів від сіндів Таманського півострова. Що таври проживали і в Пантикапеї, столиці Боспорського царства, засвідчує надгробок Тихона, "родом тавра". Причому очевидно, що таври колись займали значно більшу територію, яка не обмежувалася лише Кримом. Античні автори зазначають, що територія таврів невпинно зменшувалась. Про звуження кордонів Тавриди під впливом скіфів чи Боспорської держави, а також греків та римлян свідчить і географ Страбон, що жив на рубежі двох ер. Він зазначає, що Феодосія раніше була кордоном між таврами і Боспором - на час автора ці кордони помітно звузились.
Як свідчить Геродот, дані якого про таврів заслуговують найбільшої довіри, таври мешкали здебільшого в гірському Криму, а сусідами їх із півночі були скіфи. Причому Геродот мовить про таврів і скіфів як про цілковито різні племена, що, певно, могли відрізнятися між собою і мовою, і звичаями, і способом життя. На відмінність таврів від скіфів вказують і інші, пізніші автори, зокрема Псевдо-Скілак і Амміан Марцеллін.
Завдяки чіткій вказівці Геродота серед сучасних дослідників майже не виникає суперечок щодо локалізації таврів. Зате щодо походження їх такої одностайності немає. Одні вбачають у них, як ми вже казали, залишки кіммерійців, інші-аборигенів півострова, ще інші - конгломерат різних етнічних груп, як місцевих, так і прийшлих.
Існує думка про фракійське походження таврів, її дотримується відомий дослідник М. I. Артамонов. І справді, часткове проникнення фракійських племен з Балканського півострова цілком можливе, тим більше що вплив фракійців на культуру ранніх таврів досить помітний, особливо в своєрідності кераміки, в деяких моментах орнаментики тощо.
Оскільки культура таврів з'являється ніби раптово десь у IX-VIII ст. до н. е. і швидко поширюється по всій Тавриці, включаючи й передгір'я, то деякі дослідники схильні гадати, що таврські племена принесли сюди свою культуру приблизно в IX ст. до н. е. з Північного Кавказу.
Античні писемні джерела мовлять, що таври займалися землеробством; у схоліях Цеца до Лікофрона їх навіть названо пастухами. Псевдо-Скілак вказує, що таври - "народ багаточисельний і любить кочове життя в горах". Проте тваринництво, мабуть, у них ще не відокремилося від землеробства, їхнє господарство мало пастушницько-землеробський характер. Натяк на заняття таврів рільництвом можна вбачати в міфі про Осіріса, який зорав землю в Тавриці, про що кажуть античні автори Стефан Візантійський і Євстафій.
Як свідчить Геродот, на чолі окремих таврських племен у VI-V ст. до н. е. стояли вожді-басилевси. Скіфи намагалися втягнути таврів у боротьбу з перськими полчищами царя Дарія, що вторглися в Північне Причорномор'я, але таврські вожді, як і вожді деяких інших племен, не погодилися, сказавши:
- Якщо ворог ступить на нашу землю і скривдить нас, то ми не стерпимо цього!
Античні автори пишуть не тільки про заняття й суворі звичаї таврів, але й про їхню мужність у бою. Так, військовий історик Полієн (II ст. до н. е.) повідомляє, що таври, "...розпочавши війну, завжди перекопують дороги в тилу; зробивши їх непрохідними, вступають у бій; роблять вони так для того, щоб, не маючи можливості тікати, полягти або перемогти".
За свідченням історика Миколи Дамаскіна, таври ховали разом із вождем найвідданіших його друзів і на знак жалоби обрізували собі кінчик вуха (чи не звідси примовка "хоч вуха вріж"?).
Те, що таври приносили в пожертву своїй богині Діві чужоземців і еллінів, захоплених у морі, певною мірою свідчить, що таври могли займатися і морським піратством. Біля бухти Символів, як свідчить Страбон, містилися "піратські" притони таврів. Римські письменники Пліній та Арріан і собі кажуть, що на південному й південно-східному узбережжі Криму таври мали потаємні гавані. Проте піратство, про яке одностайно мовлять давні автори, навряд чи було в таврів основним заняттям, оскільки значна частина їх жила досить далеко від моря в гірських долинах і не вела постійної торгівлі з греками та римлянами. Хоч до деякої міри її могло замінювати й морське піратство, як, до речі, це було і в інших народів.
До недавнього часу панувало уявлення про етнічну однорідність таврів. Проте дослідження засвідчують, що таврське населення було неоднорідним, хоча загалом і європеоїдним.
Те, що ми знаємо про таврів, дозволяє припустити, що то був народ-релікт, залишок колись численного народу з самобутньою культурою. Родоплемінний устрій і звичаї таврів, як відзначають античні автори, характеризуються особливою стійкістю, а сама культура - архаїчністю, відносною замкнутістю і консервативністю.
До реліктів, певно, відноситься і культ богині Діви, надзвичайно архаїчний: цій богині таври приносили людські жертви. Характерно, що згідно з міфом про Іфігенію, греки "впізнали" свою Артеміду в таврській богині, якій, цілком можливо, поклонялися і їхні далекі предки. Діва була головним таврським божеством. У херсонеській присязі вона названа після Зевса, Геї та Геліоса, але саме вона вважалася покровителькою міста, що його в Х столітті здобув київський князь Володимир. У Херсонесі ж містився її храм і статуя, а в ста стадіях (близько 17,7 км) від міста, на мисі Парфенон, як повідомляє Страбон, було її святилище. На честь цієї богині влаштовувалися свята - парфенії, її ім'я ставилося на декретах замість царського, її зображали на монетах, її вважали рятівницею у битвах із ворогом. Вона злилася з грецькою Артемідою (і показово, що Артеміда мала культове ім'я Тавропола).
Багато місць у Криму овіяні легендами про святилища богині Діви, розташовані на стрімких скелях над морем, про "варварські" статуї її та вівтарі, окроплені людською кров'ю. Отже, культ Діви/Артеміди був спільним для місцевого населення Таврики і для прийшлих греків. Певно, авторитет місцевого божества зумів подіяти на уяву греків і тому, що міг походити із спільного для причорноморського населення джерела. Причому, схоже, найархаїчніший його пласт греки знайшли якраз на місцевому, таврському грунті.
Деякі античні письменники і поети, читаючи Геродота, надихалися екзотичними для еллінів звичаями таврів і складали власні «таврські» сюжети. До їх числа належать такі знамениті як Еврипід з його трагедією «Іфігенія в Тавриді» і Овідій з деякими епізодами віршованих «Послань з Понту». Один з найбільших драматургів давнини, молодший сучасник Геродота Еврипід в основу своєї п'єси поклав історію порятунку дочки героя Троянської війни Агамемнона Іфігенії. Богиня Артеміда перенесла її в Таврику і зробила жрицею у своєму храмі, де відбувалися людські жертвоприношення.
Таврські дольмени і святилища
Дольмени в Криму представляють собою мегалітичні похоронні споруди у формі кам'яного ящика з величезних брил. Це чотири вертикальних плити зверху перекриті п'ятою. Такий тип поховань властивий багатьом археологічним культурам і народам по всьому світу.
Майже всі так-звані "таврські ящики" - кам'яні гробниці - були розграбовані задовго до нашого часу, за винятком могильника Мал-Муз в Байдарській долині. Збережені останки в могилах дозволяють зробити висновки про похоронні традиції таврів. Таврські ящики використовувалися для багаторазових поховань. Померлих укладали в позі ембріона на боці. Традиційно поруч з покійним клали керамічні посудини з їжею, крем'яні знаряддя, аніж, прості прикраси. Служити подібні дольмени-гробниці могли не тільки для однієї сім'ї, але й бути свого роду братською могилою.
Коли кам'яний ящик заповнювався, його очищали від останків, звільняючи місце для наступних поховань. Від попередніх залишали тільки черепа. В одному з кам'яних ящиків могильника Мал-Муз було виявлено 68 черепів. Разом з померлими у таврські ящики поміщали предмети характерні для скіфського періоду - бронзові наконечники стріл, мечі-акінак, елементи кінської збруї, скляні буси тощо.
Один з найбільших в Криму таврських могильників розташований в Сімеїзі (АР Крим), трохи вище траси над горою Кішка. Називається він Ліменським, був відкритий в XIX столітті.
У декількох кілометрах від селища Перевальне, на відрогах Довгоруківської яйли, знаходиться дуже цікава печера, Ені-сала 2. Відомий кримський археолог А. А. Щепінський вважав, що ця печера зацікавила людей ще 50 - 60 тис. років тому. У ході розкопок в печері були виявлені уламки кераміки різних епох - від енеоліту та епохи бронзи до пізньосередньовічного часу. Найбільшу активність виявляли в цих місцях представники кизил-кобінськой культури (IX - III ст. До н. Е..), Тобто північні таври, носії однієї з мов індоарійської групи.
Відкрита вона була в 1960 році двома школярами з Сімферополя, учасниками археологічного гуртка. Вхід у печеру добре замаскований самою природою. Якщо не знаєш, де шукати, то ніколи не здогадаєшся, що знаходишся в декількох метрах від входу. Самій печері це пішло на користь, хоча б тому, що захистилась від «горе-туристів». Збереглися майже всі форми натічних утворень: сталактити, сталагміти, кам'яні драпірування, розгалужені дендрити, кам'яні квіти, печерні перли та інше.
У 1960 році, коли археологи вперше спустилися в цю печеру, можна було побачити набагато більше. У верхньому залі численні ніші були вистелені черепами, рогами, кістьми домашніх і диких тварин. Причому всі черепа розташовувалися у бік входу в печеру. В.І. Лебединський, у своїй книзі «Геологічні екскурсії по Криму» пише: "Посередині нижнього залу перш височів масивний сталагміт з химерною вершиною, схожою на голову непричесаного бородатого чоловіка. На сталагміт був насаджений череп гірського козла, звернений до виходу. Череп покривали вапнякові напливи (отже , поставлений він був дуже давно). Перед ним стояли як правоохоронці ще три сталагміта ... "На жаль, цей сталагміт і череп були зруйновані вандалами, але сталагміти вартові збереглися.
Перед входом до печери археологами був розкритий культурний шар із залишками вогнищ, роздробленими і обвугленими кістками і чорною лощеною кізил-кобінською керамікою. Очевидно, печера являла собою родове святилище первісних скотарів і мисливців, а ці знахідки - залишки їх жертовних трапез. Капище в печері Ені-Сала 2 було, ймовірно, головним і мало загальноплемінне значення.
Відомий кримознавець А.А. Щепінський пише: "....в печері горів у певні дні і місяці священний вогонь, виконувалися культові обряди, в темних і важкодоступних підземеллях складалися жертовні дари, що призначалися божествам або духам ..."
Походження етноніма "таври"
З'ясувати значення і походження етноніма "таври" намагалися вже античні автори. "Кажуть,- повідомляє Стефан Візантійський, автор VI століття,-що там Осіріс, запрігши биків, зорав землю, і від цієї саме пари биків дістав ім'я народ..." Саме з Осірісом і Діонісом пов'язується, за легендою, назва Тавриди, оскільки священною твариною і Осіріса, і Діоніса був бик, по-грецькому т а в р о с. Переправу Священного Бика, як іще можна назвати Осіріса/Діоніса, зі сходу на захід, тобто з Колхіди в Тавриду, увічнено в назві Боспор, яку тлумачать як Переправа Бика (Бос-латиною значить Бик). Це нинішня Керченська протока, колись Боспор Кіммерійський.
Евріпід (V ст. до н. е.), автор трагедій "Іфігенія в Авліді" та "Іфігенія в Тавриді", подаючи культове ім'я Артеміди-Тавропола,- виводить його від назви народу, тобто таврів, і дієслова регіроlео - "блукати", "мандрувати". Іншими словами, і Евріпід схильний пов'язувати Іфігенію та Артеміду з таврами. В одному рідкісному варіанті міфу про Іфігенію мовиться, що в пожертву Артеміді приносилася не сарна, а бик, через що, мовляв, і названо таврами народ, де жрицею була Іфігенія, перенесена до таврів "з ласки богів". Не виключено, що цей варіант виник, аби пояснити етнонім "таври", подібно до того як, скажімо, міф про Егея мав пояснити більш давню і вже не зрозумілу грекам назву Егейського моря. Деякі автори безоглядно приписують назву "таври" грекам, бачачи підтвердження цьому в численних міфах, де таври неодмінно пов'язуються з биками. Хоч, зазначимо, можливо й таке, що назву племені не взято із міфів, а навпаки, міфи й легенди пристосовано, аби пояснити вже існуючу племінну назву.
Свого часу відомий дослідник скіфських старожитностей М. І. Ростовцев висловив припущення, що етнонім "таври" являє собою "грецизацію місцевої назви народу, туземної вимови якої ми поки не знаємо". Ще один дослідник, О. М. Лєсков, також вважає, що "таври" - огречений етнонім, тубільний варіант якого достеменно не відомий. В. І. Абаєв, знаний скіфолог, висловлюючи здогад, що в Подніпров'ї мешкало плем'я, яке поклонялося Священному Бикові, пов'язує з цим племенем і таврів: він припускає, що етнонім "таври" не лексичне запозичення, а переклад місцевої назви, яка означала "бики", або "ті, що поклоняються бикові". Бо, мовляв, добре відомі випадки, коли плем'я називає себе іменем тієї тварини, яка відіграє особливу роль у його міфологічних та релігійних уявленнях.
Таври - індоарійське плем'я
Особливої уваги, як на нас, заслуговує теза мовознавця О. М. Трубачова, активного дослідника індоаріки в Північному Надчорномор'ї. За ним, таври належать до індоарійських, тобто індійських племен, слідів яких чимало саме в цьому ареалі (про це також див. наші статті у "Всесвіті" № 8 за 1987 та № 10 за 1988 рр.). Він так підсумував свої пошуки на цьому терені: "...загадкові, жорстокі таври повинні були розмовляти на індоарійському діалекті".
Отже, маємо підстави розпочати пошуки щодо таврів саме на індійському грунті. А насамперед слід з'ясувати: чи знають індійські джерела етноніми, які б значили "бики" або містили в собі компонент із цим значенням...
- Культурно-історичний портал "Спадщина Предків"
