Великий Геній українців Тарас Григорович Шевченко (поет, художник, скульптор, різьбяр, драматург, філософ, краєзнавець, просвітянин, духовний батько-пророк, актор, співак) прожив недовге життя (9.ІІІ.1814 – 10.ІІІ.1861), але залишив велику культурну спадщину, яка мала і має нині глибокий вплив на формування світогляду українського народу. Щодо останніх двох сфер зацікавлень українського генія акторською справою та співом, то відомо, що такі високоавторитетні вчені, як П.Куліш та М.Максимович залишили нам недвозначні свідоцтва про Шевченка як про видатного співака. Як зазначає один з дослідників творчості Т.Шевченка Д.Антонович: “Куліш був тої думки, що ніхто на Україні не вмів так співати українських народних пісень, як Шевченко, а Максимович, не вагаючись, твердив, що Шевченко, як виконавець народних пісень, стояв вище, ніж Шевченко-маляр і Шевченко-поет”.
За переказами сучасників, "Шевченко дуже любив народні пісні, знав їх без ліку і переймав з одного разу: аби де почув нову пісню, одразу візьме її на голос і всю її знає" (Г. Бондаренко). (Петренко Н.Б. Не називаю її раєм... Дитинство та рання юність // Вічний як народ. (Сторінки з біографії Т.Г. Шевченка). – К.: Либідь, 1998. – С. 20).
"Розмовляв Шевченко широко про свою поему "Іван Гус", почитуючи гарною дикцією своєю деякі місця... Раз по раз у сій розмові поривав наш Кобзар очі за ту межу, що відмежовує імперію од народів свободних, і я один розумів усі слова його. А розколихавши духа, перейшов од розмови до народних пісень, як се бувало в нього щоразу, скоро його серце заб’ється гаряче з радощів, з великого гніву на недолюдків або з великої туги.
Чарівною силою свого слова і голосу розгорнув передо мною Шевченко широку сцену життя людського...
Там [у ліберальному панському товаристві] знали Шевченка по його творах та його любій, то жартівливій, то поважній або сумній розмові. Ніхто ще не знав, що він предивний, може, найлуччий співака народніх пісень на всій Україні обох дніпровських берегів, і сам я не думав, що почую в його піснях щось ще не почуте...
[На весіллі в П. Куліша і Г. Барвінок]... Тоді Шевченко заходився екзаменувати її з рідних пісень. Репертуар "молодої княгині" виявився значним і звеселив "старшого боярина" ще більше, а як показала вона йому голос і самий текст пісень, котрих він у неї допитувавсь, він похвалив чи подякував їй по-свойому: сам почав їй співати...
Позакладавши назад руки, почав ходити по залі, мов по гаю, і заспівав:
Ой зійди, зійди,
Ти зіронько та вечірняя,
Ой вийди, вийди,
Дівчинонько моя вірная...
Доволі було гостей у тім поважнім здавна домі... Як же почули Шевченкове співання, ущухли всі так, неначе зостався він один під вечірнім небом, викликаючи дівчиноньку свою вірную.
Як у ту пору жизні співав Шевченко, а й надто як він співав у той вечір, такого або рівного йому співу не чув я ні в Україні, ні по столицях. ...Посходились із усіх світлиць гості до зали, мов до якої церкви. Пісню за піснею співав наш соловей, справді мов у темному лузі, серед червоної калини, а не в зимному захисті серед народу. І скоро вмовкав, зараз його благали ще заспівати, а він співав і співав людям на втіху, а самому собі ще й на більшу. Ти б казав, звеселився поет гіркого плачу і докору, що знайшов modus vivendi [спосіб життя (лат.). – Ред.] з очужілими земляками, що знайшов modus животворящої розмови з тими людьми на Вкраїні, до котрих покликав у своїм посланні до мертвих і живих і ненароджених:
Умийтеся! Образ Божий
Багном не скверніте,
Не дуріте дітей ваших,
Що вони на світі
На те тілько, щоб панувать...
Душа поета, об’явившись посеред чужого щастя своїм щастям, обернула весілля поклонниці його великого таланту в національну оперу, яку, може, ще не скоро чутимуть на Вкраїні".
(Куліш П.О. Історичне оповідання (Уривки) // Спогади про Тараса Шевченка. – К.: Дніпро, 1982. – С. 125-128).
"Что за чудная душа у этого Тараса!
Живя у меня, он много рисовал, в особенности портреты, и сделал несколько превосходных пейзажей акварелью из привезенных с Аральского моря эскизов... В числе посетителей его довольно часто навещал Левицкий, с которым они в два голоса пели малороссийские песни. Кажется, брат ваш Федор тоже принимал иногда участие в этих импровизированных концертах, но я не слыхал ничего восхитительнее этого пения".
(Лист К.І. Герна до М.М. Лазаревського від 12 квітня 1861 р. Цит. за: Вічний як народ. (Сторінки з біографії Т.Г. Шевченка). – К.: Либідь, 1998).
"...Найвидатнішою подією цього часу був приїзд у столицю африканського трагіка Айри Олдріджа. Шевченко не міг не зійтися з ним, у них обох було надто багато спільного: обидва – чисті, чесні душі, обидва – справжні художники, обидва змалку зазнали тяжкого гніту. Один, щоб потрапити в театр, який він пристрасно любив і до якого вхід був заборонений "собакам і неграм", найнявся в лакеї до актора, – другого відшмагали за спалений під час малювання недогарок свічки... Вони не могли розмовляти інакше, як з перекладачем, але вони співали один одному пісні своєї батьківщини. І розуміли один одного. ...Часто приєднувався до них Ант. Гр. Контський, він акомпанував Шевченкові малоросійські пісні... Іноді всі гості наші хором співали "Вниз по матушке...". Музика викликала в Олдріджа захоплення, російські пісні й особливо малоросійські подобалися йому... Малюючи портрет... Олдрідж діставав дозвіл співати і заводив меланхолійні, оригінальні негритянські мелодії чи поетичні старовинні англійські романси, зовсім у нас невідомі. Тарас слухав і заслухувався, а олівець без діла опускався на коліна. Незважаючи на оригінальність таких сеансів, портрет скоро був готовий". [У Петербурзі, 1858 рік. – Ред.] (Юнге К.Ф. Спогади про Шевченка // Спогади про Тараса Шевченка. – К.: Дніпро, 1982. – С. 281).
Тече річка невеличка
З вишневого саду.
Я забув, що я в казармі, слухаючи цієї чарівливої пісні. Вона мене переносила на береги Дніпра, на волю, до мого любого рідного краю. І я ніколи не забуду цього смуглявого, напівголого бідолахи, що, латаючи свою сорочку, переносив мене своїм простим співом далеко-далеко з задушливої казарми ("Журнал" Т. Г. Шевченка).
За спогадами сучасників, співав "Ой не шуми луже", "Сірії гуси" та інші пісні.
"Я не знаю чоловіка, котрий би любив наші пісні більш, ніж Тарас. Оце було як тільки ввечері вернуся я з роботи додому, зараз Тарас і веде мене в садочок і давай співати! А співаки з нас були безголосі: добрих голосів у нас не було, але Тарас брав більш чувством [почуттям]: кожне слово його пісні виливалося з таким чистим, щирим чувством, що ледве який артист-співак виразив би краще від Тараса! Найлюбішою піснею Тараса була: "Ой зійди, зійди, зіронько вечірняя..." Скінчивши цю пісню, він зараз починав другу: "Зійшла зоря ізвечора, не назорілася, прийшов милий із походу, я й не надивилася".
...Я наче тепер чую, як Тарас увечері при місяці у мене в садочку співає, як у голосі його виливається чувство, як його пісня говорить... Наче тепер бачу, як інколи, було, під кінець пісні затремтить його голос і на довгі вуса його скотяться з очей сльози.
Заслання і солдатчина за Аралом не загрубили, не зачерствили ніжного, доброго, м’якого і люблячого серця Тараса... Андрій [11-літній син Варфоломія] співав йому наші пісні, котрими Тарас, як сам, було, говорить, "впивався", і розказував хлопцеві, що означає яка пісня".(Шевченко В.Г. Споминки про Тараса Григоровича Шевченка // Спогади про Тараса Шевченка. – К: Дніпро, 1982. – С. 31-32).
Успадковуючи кобзарів, Шевченко «співає» про рідну Україну, про козацькі походи, про гору, що оселилося на Батьківщині. Розповідає про свої мрії. А всі його мрії пов’язані з нею, з рідною Вітчизною. Ще багато років буде звучати безсмертне слово великого українського Кобзаря. Мені здається, що Кобзар – це голос народу, це душу народу, це пам’ять народу. Це історія українського народу. А голосу не можна позбавити, душу не можна розтоптати, пам’ять не можна знищити, історію неможливо закреслити. І буде жити, на мою думку, завжди спогад про всіх кобзарів, і про найвідоміший з них – Шевченко. Буде жити, щоб будити в серцях людей безмежну любов до рідної України!
© Портал SPADOK.ORG.UA
