Моринці й Шевченкове
Моринці — село на Черкащині, де Тарас народився й часто бував у юності. Згодом родина поета переїхала у село Шевченкове (тоді Кирилівка), там він зростав у багатодітній сім’ї, зустрів перше кохання, й «пас телята за селом». З восьми років вчився грамоти у місцевого дяка, вивчав твори Сковороди.
А ще чумакував з батьком, бував у Звенигородці, Умані та Кіровограді (колись Єлисаветград). Втративши батька, Тарас наймитував у дяка: носив воду, читав псалтир над померлими, але навчання не кинув. Коли втік від дяка, знайшов вчителя з малярства, диякона Єфрема. А в чотирнадцять років Шевченко служив у пана в селі Вільшана, куди Тарасові дозволили піти, щоб вчитися живопису в хлипнівського маляра. Отак і вчився то тут, то там, основна ж освіта — два роки в церковно-приходській школі.
Рідне село завжди залишалося рідним і бажаним для Шевченка. „Всяку ніч тілько й бачу во сні що тебе, Керелівку, та рідню, та бур’яни (ті бур’яни, що колись ховався од школи); весело стане, прокинусь, заплачу”, – писав у листі до брата Микити.
З теплотою згадував рідну домівку поет також у повісті „Княгиня”: „І от стоїть переді мною наша бідна, стара біла хата з потемнілою солом’яною стріхою і чорним димарем, а коло хати на причілку яблуня з червонобокими яблуками, а коло яблуні квітник, улюбленець моєї незабутньої сестри, моєї терплячої, моєї ніжної няньки! А біля воріт стоїть стара розлога верба з засохлою верхівкою, а за вербою стоїть клуня, оточена стіжками жита, пшениці і всілякого різного хліба; а за клунею косогором піде вже сад” (з рос.).
Далі із захопленням описує Тарас Григорович батьківський фруктовий сад: „Та який сад! ...Бачив я на своєму віку таки добрячі сади, як, наприклад, Уманський і Петергофський, та що це за сади! Гроша не варті у порівнянні з нашим чудовим садом: густий, темний, тихий, словом, іншого такого саду немає на всьому білому світі" (з рос.). Яблуні, груші, сливи добрих сортів (саджанці привозили чумаки з півдня) росли майже по всіх керелівських садках.
Через садок стежка біжить далі вниз по косогору. І знову спогади: „... А в долині ледве бринить тихий ручай, обсаджений вербами і калиною і закутаний широколистими темними зеленими лопухами, а в цьому ручаю купається опецькувате біляве хлоп'я (себто сам Тарас), а викупавшись, перебігає долину і леваду, вбігає в сад і падає під першою грушею чи яблунею і засинає дійсно незворушним сном” (з рос.). Можна тільки уявити, яким щасливим, безтурботним було мале хлоп’я у такі хвилини, адже нагадує він це через багато-багато років.
У Шевченковому нині функціонують: літературно-меморіальний музей Кобзаря та батьківська хата, реконструйована за малюнком митця. Також встановлено пам’ятник 13-річному Тарасові з дорожнім вузликом.
Качанівка
У маленьке село Качанівку (що на Чернігівщині) за запрошенням друзів, — поміщиків Тарновських, Кобзар вперше приїхав у 1843 році. Вже після того, як його викупили з кріпацтва.
Тут, у миловидному куточку Сіверського краю, поет любив наспівувати українські народні пісні серед ночі. Напевно тому, що був палко закоханий у племінницю Г. Тарновського, — Надію, з якою хотів одружитися, але щастю не судилось збутися.
Своє кохання Тарас пронесе через життя, а в 1859 році приїде в Качанівку, щоб востаннє побачити Надію Тарновську, і не побачить. Тоді з’явиться вірш: «І стежечка, де ти ходила, колючим терном поросла».
Суботів і Чигирин
У 1843 і 1845 роках Шевченко відвідував Чигиринщину. Враження від краю вилились у поезії: «Чигрине, Чигрине», «Розрита могила», «Хустина», «Стоїть в селі Суботові», «Великий льох», «Заступила чорна хмара», «Холодний Яр», поеми: «Княжна» та «Гайдамаки», п’єсу: «Назар Стодоля» та багато інших.
Після відвідин Чигирина, у 1844 році Шевченко також «по пам’яті» створив малюнок «Дари в Чигирині», й ескізи картини «Смерть Богдана Хмельницького». На жаль, малюнки, створені Шевченком у 1843 році відсутні в альбомі 1839–1843 років. Історики припускають, що могла існувати ще одна версія альбому з малюнками, виконаними Шевченком в Суботові й Чигирині.
Чернігівщина: селище Седнів, Городня, Батурин, Чернігів
Шевченко любив гостювати в Седневі — містечкові в Чернігівському районі, в садибі поміщиків Лизогубів. В окремому приміщенні садиби для Тараса обладнали житло й майстерню для малювання. Творець присвятив Седневу серію малюнків, ймовірно, виконану у травні 1843 року: «Коло Седнева», «В Седневі», «Чумаки серед могил».
А в 1847 році, гостюючи тут перед засланням, Шевченко написав поему: «Відьма», яка входить до «Кобзаря».
У Батурині поет бував також у 1843 році, й згадав про місто у своїй містерії: «Великий льох», де описав знищення Батурина військами Меншикова (коли Мазепа перейшов на бік короля Швеції, Карла XII). Вірш написаний від імені дівчинки, яка вижила після пожежі.
«Я була ще недолітком,
Як Батурин славний
Москва вночі запалила,
Чечеля убила,
І малого, і старого
В Сейму потопила.
Я меж трупами валялась
У самих палат Мазепиних…
Коло мене і сестра, і мати.»
Чернігівщина надихала Тараса на художню творчість, там він намалював: палац гетьмана Кирила Розумовського, різноманітні краєвиди тієї ж Качанівки, графічні замальовки Чернігова. Є записи, що свідчать про перебування Тараса у місті Городня (за 55 км на північ від Чернігова), там поет описував рештки колишньої фортеці й цитаделі.
А в Чернігові Шевченко проживав цілий місяць, у березені 1846 року, там вивчав, малював та описував старовинні архітектурні й історичні пам’ятники міста.
Березова Рудка
У селі Березова Рудка (Полтавська область) Шевченко бував у 1843, а потім у 1845 й 1847 роках. Приїжджав погостювати у братів Закревських. Там поет спілкувався з дружиною Платона Закревського — Ганною, до якої відчував тепло й ніжність, часто згадував її. Ймовірно там поет створив поему «Сліпий», й намалював ряд картин, і портретів. Зобразив, зокрема, саму Ганну Закревську.
Сьогодні колишня резиденція Закревських й навколишній парк є частинами комплексу Національного музею Тараса Шевченка.
Витачів
Це містечко — одне з найстаріших (згадки є з V-VI ст.) поселень України, розкинулось на висоті 180 метрів над Дніпром, між Києвом і Каневом. Тут Шевченко зокрема бував, коли у 1844 році готував серію гравюр: «Мальовнича Україна», виконаних у техніці офорту.
На початку ХІІ ст. у Витачів з’їжджалися князі, отож на тому місці, де відбувалися з’їзди, в 1991 році спорудили дерев’яну каплицю. А проєкт каплички створили на основі малюнку Шевченка, — ескіза старої козацької каплиці.
Шевченко хотів створити періодичне видання про минуле, побут, звичаї й український фольклор, а також — про природу й історичні українські пам’ятники. Планував друкувати по дванадцять естампів кожного року, але не мав коштів, щоб втілити задум повністю. Видав тільки один альбом із шістьма естампами: «У Києві», «Видубицький монастир», «Судна рада», «Старости», «Казка», «Дари в Чигирині».
В’юнище, Андрушів і Переяслав
«Заповіт» Шевченко написав, коли був важко хворий на двосторонню пневмонію. У листопаді 1845 року поет працював разом з Археографічною комісією, — малював церкви, старовинні монастирі, й будівлі з незвичною архітектурою. Той листопад був дуже холодним, їдучи з села В’юнище до Андрушіва, Тарас потрапив під дощ і захворів. Повернувшись увечері до В’юнища зовсім хворим, зліг в чужій хаті. Але продовжував писати. Тоді ж з’явилось послання: «І мертвим, і живим, і ненарожденним…», «Минають дні, минають ночі».
Переяславський лікар, Андрій Козачковський, доставив хворого Тараса Григоровича з В’юнища до Переяслава. На ту пору шансів на одужання від пневмонії було мало, лікар зробив усе можливе, але стан здоров’я митця був на межі. Лежачи в постелі, Тарас думав про свою кончину, і про те, що буде з рідним народом.
Так, на Різдво, 25 грудня 1845 року з’явився всесвітньо відомий Шевченків «Заповіт». Тоді загартований організм поборов хворобу, а два тижні поспіль поет уже повертався на Чернігівщину, щоб продовжити своє завдання у складі Археографічної комісії.
Корсунь-Шевченківський
Корсунь-Шевченківський — місто на Черкащині, назване на честь Шевченка в 1944 році. Тут Тарасові довелось побувати кілька разів у 1859 році, гостював у будинку свого троюрідного брата, Варфоломія Шевченка.
У Корсуні поет прогулювався мальовничими алеями Корсунського парку й робив численні пейзажні замальовки. Парк є частиною Корсунь-Шевченківського історико-культурного заповідника.
Там росте «Каштан Шевченка», — дерево віком понад 200 років (обхват більше 4 м, висота понад 15 м). За легендою, під тим каштаном Кобзар любив відпочивати, писати вірші й картини.
На честь Шевченка в парку встановили стелу з багатофігурною композицією за мотивами творів. Також у місті є пам’ятник Шевченку, де він зображений кремезним мужнім чоловіком, що сидить на кам’яному постаменті з аркушами паперу у руці. Обличчя поета — задумливе й зосереджене.
Черкаси
Протягом останнього візиту в Україну, Шевченка схопили й заарештували між Каневом і Пекарями, — там поет хотів придбати землю, щоб поставити хату, й залишитися жити назавжди. Заарештували Тараса «за те, що закликав боротися проти кріпацтва й богохульствував», й під вартою доправили через Мошни до Черкас. Тут Тарас Григорович пробув під арештом з 18 по 22 липня 1859 року.
Шевченко писав: «18 липня я був доставлений у Черкаси, де кілька днів просив пана справника, щоб він відпустив мене під слово честі у Київ, але він відмовив мені у моїм проханні». Митця тримали в холодному вологому підвалі при поліцейській управі, але тоді Тарасові допомогли купці Цибульські, давши поліції хабаря, щоб ті дозволили жити у квартирі Цибульських. Відвідуючи Черкаси тричі, Тарас Григорович написав вірші: «Сестрі» й «Колись дурною головою…», а ще нарисував краєвид «У Черкасах».
Востаннє пробув у місті чотири доби, після чого його відвезли до Києва, а звідти — у петербург. Туди йому дали повернутися за обставин постійного перебування під наглядом поліції, а в документах вказувалось, що «імператор дозволив проживання у столиці й відвідування Академії мистецтв з умовою, щоб за ним вівся належний нагляд».
Кімнату в квартирі Цибульських, в якій жив Тарас, залишали незмінною до початку ХХ ст. Щонеділі туди могли приходити люди. А перебуванню Шевченка в Черкасах присвячено окрему залу музею «Кобзаря».
Київ
Неодноразово відвідуючи Київ, Шевченко знайомився з культурними діячами, малював картини та писав вірші. В Національному київському музеї Тараса Шевченка зберігаються полотна, й рукописи Кобзаря, а також посмертна маска поета.
А ще у Києві є представництво музею «Хата на Пріорці» (Вишгородська, 5). У цій хаті Шевченко жив, бувши в столиці востаннє, у 1859 році. Про будинок поет написав: «Йшов та йшов — бачу хатина стоїть, не то панська, не то мужича, біла-біла, наче сметана, та ще й садочком обросла, а на дворі розвішані дитячі сороченята та й рукавчатами махають, ніби кличуть мене до себе…».
Відспівували Тараса в Києві, у церкві на Подолі. 18 травня прах доправили до Києва, а через київський ланцюговий міст труну несли студенти Київського університету ім. Тараса Шевченка до самої церкви Різдва Христового, що на Поштовій площі.
Шевченкова домовина знаходилась у церкві до 20 травня, після чого її на руках віднесли до пароплава «Кременчук», який повіз Тараса в останню подорож Дніпром, взявши курс на Канів.
Канів
Місце останнього спочинку Тарас знайшов на відомій Чернечій горі, в Каневі. Поруч розташований масштабний музей та одна з відтворених шевченківських хат.
На Чернечу гору могилу перевезли через два місяці після поховання у Петербурзі.
Так частково справдились слова Пророка з твору «Заповіт». Пам’ятник Кобзареві могутньо височіє над кручами Дніпра, дивиться у глибину віків. Й, в умовах повномасштабної війни росії проти України, нагадує українцям про боротьбу, закликаючи своїм заповітом до перемоги.
А на підніжжі Чернечої гори лежить кам’яна плита, на якій викарбувано останні рядки поеми «Сон»:
«Дай же, боже, коли-небудь,
Хоч на старість, стати
На тих горах окрадених
У маленькій хаті,
Хоча серце замучене,
Поточене горем,
Принести і положити
На Дніпрових горах.»
© Портал SPADOK.ORG.UA
