Вівторок
27 вер., 2022
    

Ukrainian English Polish

Як працювала військова розвідка давніх народів світу?

Рейтинг 5.0 з 5. Голосів: 1

Військова розвідка давніх країн світу

У попередніх статтях ми вже розповідали про розвідку українських козаків, а також вісників, гінців і розвідників Київської Русі. Давайте тепер спробуємо розібратися як працювала розвідка у інших народів, зануримося в історію військової розвідки.

Розвідка Давньої Греції

Професія розвідника - найдавніша у світі і у всі часи вельми шанована, оповита ореолом таємничості. Інформаційна розвідка зародилася з появою перших родових спільнот і племінних об'єдань. Навіть у Біблії згадується як Господь поручив Мойсею розвідати Ханаанську землю. З утворенням прото-держав та їх армій, потреба у передачі, здобутті та захисті інформації стала ще гострішою. Інформація була не тільки інструментом пізнання навколишнього світу і основи для вибудовування комунікативних зв'язків, а й потужним знаряддям консолідації і творення, справжньою зброєю. Полководці, родоначальники, князі і вожді - кожен з них прагнув дізнатися, що думає і що планує його опонент, скільки сил у противника, де він локалізується і коли збирається напасти. Хто володів інформацією - той володів усім.

Судячи з історичних джерел, у Стародавній Елладі військова розвідка неабияк процвітала і охоплювала майже усі сфери та аспекти життя. Елліни використовували будь-які джерельні дані та відомості про ворогів з метою попередити політичну, економічну та інші кризи, загрози, дестабілізацію, а також завчасно визначити усі можливі і неможливі ризики, небезпеки, наслідки, потенційні вразливості. Розвіддані збирали грецькі лікарі, вчені та філософи, яких було чимало при дворах перських царів, або найманці, які колись воювали на боці ворога. Розвідниками могли виступати як заможні графи, так й безхатьки у дертих лахміттях. Усі вони строго зберігали конфіденційність, приватність та анонімність. Будь-який витік інформації гарантував їм неминучу смерть. Сам розвідувальний цикл складався з таких етапів як: 1) Планування; 2) Збір інформації (накопичення сирого матеріалу); 3) Опрацювання інформації (вибірка, аналіз, сортування); 4) Структурування очищеного матеріалу і формування висновків, представлення даних (картографія), підготовка звітів.

У походах під час просування по незнайомій місцевості, давньогрецьке військо мало при собі чисельні спеціальні загони гінців і дозорної служби, котрі могли у будь-яку хвилину визначити й сповістити про небезпеку, передати інформацію далі по ланцюжку союзникам. За діями супротивника стежили десятки, а то й сотні давньогрецьких шпигунів, які перетинали кордони, збирали і передавали інформацію. У той же час були і ворожі розвідники, проте елліни любили вдавати, що їх не помічають. Не рідко вони свідомо розпускали чутки і плітки (дезінформацію), наприклад про зміну розташування полку або хворобу воєначальника. Використовувалася і "п'ята колона" для запугування мас - різноманітні релігійні діячі, жерці (при храмах Аполона або Баала), оракули, яким часто наказувалося маніпулювати розумом та свідомістю й доводити депресивні ідеї до людей, або навпаки внушати неправдоподібну впевненість, усіляко підносили, розхвалювали і розпещували. Звісно, усе це робилося з певним стратегічним розрахунком аби послабити концентрацію, пильність і впевненість супротивника. Посіяти розбрат, страх, паніку та хаос в суспільстві. Внести розкол.

greece-2549507 1920

З певною престорогою розвідники давнини ставились до представниць жіночої статі. "Остерігайтесь жінок!" - кричали командири, відправляючи жовтяків у далекі спецоперації. І це було повністю обгрунтовано. Історія знає чимало випадків, коли жінки сприяли затриманню і розстрілу розвідників-чоловіків. Жінки-агенти віртуозно володіють мистецтвом "розв'язування язика", вивідують секрети і викрадають важливі документи. У разі гострої необхідності, зберігають спокій і йдуть на крайні заходи заради виконання місії, навіть можуть отруїти. Прийом "медової пастки" застосовується і сьогодні! Однак, повернімось до еллінів.

Історик Плутарх писав про них наступне:

"Відправляючи до місця служби начальника флоту або сухопутного війська, ефори (вищі посадові особи спартанської держави) беруть дві круглі палиці абсолютно однакової довжини і товщини. Одну вони залишають собі, іншу передають від'їжджаючому. Ці палиці називають скиталами. Коли ефорам потрібно повідомити якусь важливу таємницю, вони вирізують довгу і вузьку, на зразок ременя, смужку папірусу, намотують її на свою скиталу, не залишаючи на ній жодного проміжку, так щоб вся поверхня палиці була охоплена цією смугою. Потім, залишаючи папірус на скиталі у тому вигляді, як він є, вони пишуть на ньому те, що потрібно, і написавши, знімають смугу й без палиці відправляють її воєначальнику. Так як букви на ній стоять без будь-якого зв'язку, розкидані в безладді, прочитати написане він може тільки взявши свою скиталу, і намотавши на неї вирізану смугу, розташовуючи її звивини в колишньому порядку, щоб, водячи очима навколо палиці і переходячи від попереднього до подальшого, скласти перед собою зв'язне повідомлення. Смуга папірусу називається, як і дерев'яна палиця, "скиталою..." (Плутарх, Лісандр, ХІХ).

skytala

Скитала стала одним з найдревніших способів шифрування (криптографії), історики назвали її "шифром давньої Спарти". Безперечно відомо, що скитала використовувалася у війні Спарти проти Афін наприкінці V століття до н.е. Вважається, що першим "хакером", кому вдалось взламати шифр скитала є Арістотель - він намотував стрічку на конусоподібну палицю до тих пір, поки не з'являлися читабельні шматки тексту. Були і інші способи передачі секретних даних, описані античним істориком Геродотом:

"...Гістій велів поголити голову своєму вірному слузі, набив на голові татуюванням знаки, і потім, почекавши, поки волосся відросте, відіслав його в Мілет, просити Аристагора поголити йому волосся і оглянути голову " (V, 35).

Небувало і нечувано розвинутою була розвідка давньої Спарти - це місто-держава (поліс) Стародавньої Греції, яке знаходилося в грецькому регіоні Лаконія, на півдні півострова Пелопоннес, в долині Євфрату, на берегах річки Євротас. Хоч Спарта й вважалася частиною культури Давньої Греції, але часто протистояла Афінам, а також режиму Риму, який прагнув загарбати їх території. До слова, найдавнішим населенням Лаконії були лелеги - загадкові індоєвропейські племена, яких пов'язують з Трипільською культурою. У Спарті практично усі процеси - і економічні, і культурні, і політичні були поставлені на військову основу. Спартанські воїни вважалися кращими солдатами Еллади. Кажуть, після народження малюка, його купали у вині, а після представляли герусії (старійшині), який визначав подальшу долю дитини: сильного чекала служба в армії, а слабкого і/або хворого — падіння з Тайгет, найвищої гори на Пелопоннесі і однієї з найбільших гір у всій Греції.

Спартанський воїн

Система виховання спартанських хлопчиків дуже нагадувала військову підготовку українських характерників. Ще у семирічному віці їх навчали бойовому мистецтву, тактики, стратегії, виживаню в екстремальних умовах, правильному харчуванню, вчили читати і писати, і навіть, подібно нашим гопаківцям, танцювати, що робило їх спритними і кмітливими, вчило добре триматися на ногах. Наставники робили усе, аби виростити військову еліту, частина з яких йшла у контррозвідку.

Спартанці були глибоко переконаними, добре вмотивованими і підготовленими людьми. Легендарний законодавець Лікург, автор Конституції Спарти - "Великої Ретри", казав: "Якщо вести війну з одним і тим самим ворогом - ворог звикне чинити опір, і може й сам стати войовничим". Пізніше саме за це засуджували царя Агесілая II, адже він своїми частими, неодноразовими вторгненнями і походами в Беотію власне і зробив фіванців гідними супротивниками Спарти. Тому, бачачи його пораненим, Анталкід сказав:

«Фіванці чудово платять тобі за уроки. Вони не хотіли і не вміли воювати, але ти їх навчив!».

Спартанська розвідка

Під час греко-перських воєн завдяки численним перемогам прославився спартанський полководець Павсаній. Проте в історію він увійшов завдяки іншому. Успіх настільки закрутив йому голову, що він став занадто зарозумілим з рядовими воїнами. Більше того, він уявив себе майбутнім володарем усієї Еллади. Не знайшовши розуміння у своїх солдатів, полководець став подвійним агентом і вступив у таємне листування з перським царем Ксерксом. Для збереження своєї зради у таємниці, Павсаній придумав моторошний, але надійний спосіб - на його прохання перси страчували кожного гінця, що прибув і передав записку. Зрештою черговий кур'єр, якого спартанець хотів відправити з посланням, запідозрив лихе, він розкрив листа і з жахом прочитав у кінці повідомлення: «А гінця, як і раніше, слід стратити».

До речі, в історії відомі не тільки подвійні, а навіть потрійні агенти, але "кар'єра" їх тривала недовго. Досить відомими спартанськими розвідниками були флотоводець Лісандр та Агафон.

Розвідка Давнього Риму

Римське військове мистецтво славиться тактикою, стратегією, збройовою справою і підготовкою професійних воїнів. Однак воно не могло бути настільки успішним без розвідки і шпіонажу. У Стародавньому Римі існували спеціальні загони, які добували інформацію у ворога, здійснювали політичні замахи та стежили за громадянами, аби убезпечити правителів від можливих ескалацій і провокацій.

scale 1200-1-10

Активно розвивати та впроваджувати військову розвідку римляни стали після участі в Пунічних війнах. Сприяли цьому розум і винахідливість їхнього супротивника - карфагенського лідера і легендарного вождя - Ганнібала Барки (Annibas Barkas), який вважається одним з найвеличніших полководців в історії і в той же час кращим спеціалістом з інформаційної атаки. Барка (BRQ) - було прізвиськом його аристократичного роду й означало у перекладі «блискавка». Ім'я Ганнібал (HNBL) - до наших днів залишається достеменно невідомим, але існують такі версії як «дар Баала» та «Баал милостивий» (Баал - верховний бог, громовержець, бог війни, неба, землі, сонця, родючості). За легендою, у віці 9 років Ганнібал заприсягнувся батькові довічно бути ворогом Риму. Він став геніальним контррозвідувальником та провів десятки, а то й сотні спецоперацій. Часто відправляв у табір до римлян своїх агентів, які інтегрувалися в їх табори, а потім "зливали" отриману інформацію Ганнібалу. За деякими даними, у карфагенських агентів існували спеціальні жести, які дозволяли ідентифікувати один одного. Римський історик Тіт Лівій описує, як одному такому "засланому козачку" римляни відрубали руки, щоб дати урок іншим. Він не називає ні імені, ні посади шпигуна, але через 200 років розповідає про криваві подробиці справи:

«Приблизно у той же час карфагенський шпигун, який протягом двох років уникав виявлення, був спійманий в Римі, і після того, як обидві його руки були відрізані, його відіслали назад».

Вождь Ганнібал

Римляни несли значні втрати, поки не прийшов полководець Публій Корнелій Сципіон Африканський, який розробив власні методи шпіонажу. Наприклад, він вирішив направити своїх центуріонів у табір до нумідійського царя Сіфакса, замаскувавши їх під рабів, які супроводжували делегацію. Однак командування побоювалося, що центуріона Люція Статорія можуть впізнати, адже він відвідував Сіфакса раніше разом з римськими емісарами. Було вирішено публічно покарати його палицями, щоби ніхто не засумнівався у його низькому статусі. Люцій витерпів екзекуцію заради конспірації. Повторюючи цей прийом з "рабами", про вразливі місця табору нумідійців з'являлося дедалі більше відомостей.

Розширюючи підконтрольну територію, Рим налагоджував все більше зовнішньополітичних зв'язків. Потрібно було тримати під контролем союзників і залежні держави, стежити за ворогами. Це завдання виконували посли - вони відігравали ще одну роль у системі військової розвідки. Представляли владу, повідомляли останні новини, слухали вимоги народу і найголовніше - намагалися зберігати порядок у різних регіонах країни. А для цього необхідно було добувати таємну інформацію самостійно або з допомогою помічників.

rymski-legionery

Історик I-II ст. н.е., грек Аппіан, згадував, що посли, відправлені до Антіоха IV для його примирення з єгипетським царем Птолемеєм V, насправді намагалися дізнатися у першого ставлення до римської влади. Антіох швидко розкусив їхні наміри, і емісари відправили «центру» компліментарні відгуки правителя про Рим. Хоча ставлення Антіоха до Риму було куди більш складним — в ранньому віці він потрапив у полон до римлян після поразки його батька Антіоха ІІІ в битві при Магнезії. Тож причин любити Рим насправді було мало.

Поступово й правителі інших держав почали здогадуватися, що римські посли — це не просто переговорники, а добре підготовлені, ерудовані розвідники. Під підозру потрапляли й римські торговці. І не даремно. Тому, що купецтво багато подорожувало, багато бачило і відповідно мало чимало інформації. Саме купці часто повідомляли своїм полководцям дані про межі і кордони сусідніх або далеких держав. Через це, часто-густо купців вбивали. 

visjko-gannibala

Понтійський цар Мітрідат VI Євпатор особливо боявся і ненавидів давньоримських шпигунів й видав спеціальний указ - масово розіслати людей для вистежування таємних і явних супротивників, заговорщиків, шпигунів, оголосивши щедру винагороду за будь-яку інформацію. За цими доносами в одному тільки Пергамі було схоплено й страчено 80 осіб. А всього по доносах загинуло 1600 осіб.

У той же час у самому Римі офіційного централізованого розвідувального агенства довгий час не існувало, оскільки члени Сенату побоювалися, що його будуть використовувати для стеження за ними самими. І побоювання були не випадковими. Сенат складався із заможних аристократів, які були не проти збільшити капітал і реалізувати свої політичні амбіції.

rozvidnyky-rymu

Історик Гай Веллей Патеркул в "Римській історії" зазначає, що архітектор народного трибуна Марка Лівія Друза пропонував замовнику "спроектувати будинок так, щоб він був непомітний і недосяжний для свідків". Це повинно було вберегти від підслуховування і стеження. Чимало римських вельмож мали власних інформаторів. Гай Саллюстий у своїй роботі «Про змову Катиліни» зазначав, що Ціцерон придушив його з допомогою охоронців та власної шпигунської мережі:

«Коли все було зроблено і призначена ніч від'їзду, Ціцерон, дізнавшись про все від послів, наказує преторам Луцію Валерію Флаком і Гаю Помптину влаштувати засідку на Мульвієвому мосту... Він пояснює їм їх завдання, а в іншому дозволяє діяти за обставинами».

razvedka-i-shpionazh-drevnego-rima was 05

Найвідомішим любителем приватного шпигунства був сам Цезар, автор крилатої фрази: "Прийшов. Побачив. Переміг". Під час громадянської війни в Римі усі публічно раділи перемогам диктатора і оплакували його поразки. Адже знали, що десь за рогом їх підслуховують. Варто згадати військових кур'єрів Цезаря - "speculatores", що доставляли розвіддані і виконували секретні завдання. Вони користувалися спеціальними шифрами для передачі повідомлень. Власне кажучи, саме так з'явився "шифр Цезаря" або "шифр зсуву", коли буква замінюється або попередньою, або наступною в алфавітній ієрархії.

Caesar3.svg 1

Римський імператор Октавіан Август не даремно вчився у Цезаря. При його правлінні з'явилася поштова та кур'єрська служба спеціального призначення - "cursus publicus", яка не просто доставляла інформацію, а ще й перевіряла її (здійснювали обробку даних, проводили факт-чекінг), і якщо знадобиться, доносила «наверх». Важливим завданням cursus publicus було визначення безпечних маршрутів для імператора, які ставали "трасами" національного сполучення. Безумовно, абсолютну безпеку служба не гарантувала, оскільки в ній теж міг завестися шпигун. Римські політики тривалий час продовжували користуватися таємними кур'єрами і кореспонденціями. Поганою звичкою було передавати листи прислужникам. Одного разу імператор Каракалла отримав дивний лист. Хтось доніс, що префект преторія Марк Опеллій Макрін виношує змову проти глави держави. Замість того щоби самому прочитати це послання, він передав його тому ж Макріну. Так і не дізнавшись про змову проти себе, Каракалла був убитий 8 квітня 217 року на шляху з Едеси в Карри. Наступником його став Макрін.

doklad shpion

З часом функції cursus publicus повністю перейшли до speculatores - давньоримської армійської розвідки. Основним завданням розвідників була не тільки доставка повідомлень і шпигунство, а й етапування злочинців, затримання політичних противників влади та страта засуджених. В Євангелії від Марка згадується, що для вбивства Іоанна Хрестителя до в'язниці був направлений "speculator": "...І негайно ж цар послав ката (σπεκουλάτωρ) повелів йому принести голову; і пішов і обезголовив його в темниці".

При імператорі Доміціані у Римі з'являється новий загін - "numerus frumentariorum". Спочатку фрументаріями називали військових, які збирали зерно у жителів провінцій (від лат. frumentum - зерно), де розташовувалася армія. Інтенданти добре знали дороги, місцеві звичаї, діалекти і в цілому володіли різною корисною інформацією. Поступово стало зрозуміло, що кращих шпигунів годі й шукати. Їх головний штаб розташовувався на пагорбі Целій в Римі. Постійний штат служби - всього до 100 осіб. Командував фрументаріями "princeps castrorum peregrinorum", звання якого відповідало старшому центуріону легіону. Служба в numerus frumentariorum декому допомогла зробити запаморочливу кар'єру. Наприклад, Марк Оклатін Адвент починав простим солдатом, перевівся в загін розвідників, став фрументарієм, потім — командиром загону, а через роки відмінної служби — прокуратором Британії. У 212 році імператор Каракалла призначив його префектом преторіанської гвардії і своїм найближчим помічником. Адвент міг стати наступним імператором, але відмовився від боротьби за трон. Зате прожив довге життя.

1513525126 parmy zima

Розвідники "speculatores" і "numerus frumentariorum" залишилися незалежними службами, але часто співпрацювали, перебуваючи в одних загонах на рівні місцевих канцелярій. Функції фрументаріїв залишилися незмінними: передача кореспонденції, розвідка, доноси, етапування злочинців, виконання приговорів. Крім них також існували інші спецпідрозділи:

  • Mensores і Mentatores (лат. інженери) - цими термінами визначали в стародавні часи трибунів і центуріонів, які визначали місце для табору. Пізніше це виконували техніки, що носили те ж ім'я. Щодо пізнішого часу (від Діоклетіана) їх визначають як імператорських квартирмейстерів.
  • Exploratores (лат. розвідники) - кінні підрозділи військової розвідки, розмір яких варіювався від 20 до 200 осіб. Це найбільш численна частина, ар'єргард, що виконував розвіддіяльність. Аж до II століття не становила постійної одиниці, потім, можливо, включилася до складу легіону на постійній основі зі своїм власним командиром. Якщо вірити Венецію, командувач особисто обирав склад з найбільш хитрих та обачних воїв. Основна функція exploratores була пов'язана з тактичними завданнями армії. Спектр їх діяльності був широкий: залучення перебіжчиків і дезертирів з ворожого табору, отримання інформації для розробки плану місцевості, по якій повинна була рухатися армія, доставка місцевих провідників (гідів) і нагляд за ними. До першого століття нової ери експлорадори продовжували свою службу на полі бою, на відміну від спекуляторів.

1480030235 vexillifer w lesie

На початку I століття н.е. при імператорі Адріані політична параноя досягла небувалих масштабів. Фрументарії могли затримувати і кидати в тюрми інакомислячих, незгодних з імператорським режимом. Римські імператори часто використовували фрументаріїв як своїх кілерів. Септимій Север одного разу постарався прибрати з допомогою персонального фрументарія намісника імператора в Британії Клодія Альбіна - його звинувачували в сепаратизмі і надмірному владолюбстві. Однак Клодій зумів убезпечити себе надійною охороною і зірвати підстурний план недруга. Були випадки і рекетирства, коли фрументарії настільки обнагліли, що ставали некерованими й зловживали своїм становищем. Грабували заможних селян, відбирали цінні речі, майно, реліквії, залякували, вчиняли розборки, проводили незаконний захват територій. Такі собі "тітушки" Давнього Риму.

ubyvstvo-shpyguna

У 319 році римський імператор Гай Аврелій Валерій Діоклетіан реформував numerus frumentariorum в спецслужбу - "Agentes in Rebus". Тепер у їх ряди вербували не тільки військових, а й звичайних громадян. Таким чином, ця реформа зробила спецслужбу ніби ближчою до народу. Пізніше фрументарії навіть виловлювали і судили за хабарі самих чиновників. Цікаво, що спецслужба "Agentes in Rebus" пережила Священну Римську Імперію і продовжила своє існування у Візантії.

Розвідка Візантії

Про організацію розвідувальної служби Візантії дізнаємось з праць історика Прокопія Кесарійського (490/507–562 pp.) - "Історія воєн", "Війна з персами". Прокопій вказує, що у Візантії за рахунок державних коштів тримали величезну кількість розвідників. Також були й ті, які працювали в іноземних державах під прикриттям послів, торговців, місіонерів. Візантійські імператори й полководці вибудували потужну систему політичної розвідки і звели дипломатію в ранг найважливішого державного інституту. У Кодексі базилевса Візантії Феодосія II містяться відомості про особливу спецслужбу під назвою - "куріозі" (від curieux - допитливий, цікавий), співробітники якої виявляли посадові злочини та осіб, які користуються державними привілеями незаконно або перевищували службові повноваження.

В одному з указів імператора Костянтина 319 року вперше згадуються вже відомі "Agentes in Rebus". Як централізованій імператорській охороні, їм пропонувалося завжди перебувати в палаці і бути в розпорядженні у будь-який час. Починаючи з правління Костянтина, агентам у громадських справах ставили в обов'язок нагляд за поштовою службою. Агенти перевіряли у подорожуючих документи, через що їх і називали куріозі — «цікавими». Згодом вони почали контролювати всю систему держзв'язку в імперії, перевершивши в повноваженнях навіть керуючого імператорською канцелярією.

dY1EQpT0IKM

Згодом під патронатом "цікавих" з'явилася нова спецслужба - логофета (λογοθέτης). Це були аудитори, які здійснювали практично повсюдний контроль за адміністративною діяльністю, пронизуючи державний апарат на всіх рівнях: логофет приватного майна, логофет державної таємниці, логофет стада, логофет військового казначейства, логофет пошти (логофет дрома). Вони здійснювали контроль виконання Указів імператора, стежили за безперебійним функціонуванням місцевої адміністрації, за тими, кого підозрювали у зраді або незаконних діях. Через логофета проходило оформлення державних паперів. Іноді їх посилали навіть до іноземних правителів. У цьому сенсі вони дійсно формували ядро таємної спецслужби. З Візантії титул "логофета" перейшов на Захід, де утвердився в Валахії, Молдавії, Сицилії.

Окрім секретних агентів у розпорядженні імператора знаходився особливий загін палацової охорони — скрібони (від лат. scribere - писати) - військові комісари, яких відправляли у ту чи іншу точку Імперії. Безпосередньо за особисту безпеку осіб імераторського дому відповідали - кубікулярії (сubicularius - ті, що охороняють ліжка, від лат. "cubare" - лежати, спати). Вони охороняли спальні кімнати і були аналогами середньовічних камердинерів. Хоч їх й вважали службою нижчого рангу, але їм часто випадало відігравати важливу роль в історії Імперії, так як імператор довіряв їм делікатні речі.

Візантійські воїни

Особливо важливим для теми розвідки є візантійський воєнний трактат кінця VI - початку VII століття - "Стратегікон" (Στρατηγικόν). Його написав візантійський полководець Маврикій, що у 582-502 рр. посідав імператорський престол. "Стратегікон" вважається видатною пам'яткою військової практики раннього Середньовіччя. Маврикій приділив велику увагу способам ведення військових дій, бойовому порядку, військовим хитрощам, а також озброєнню, одягу, нарешті зовнішності. Маврикій високо цінував своїх супротивників. Він писав, що коли кампанія проти антів ведеться поблизу Дунаю (північного рубежу Візантії), слід "стерегтися здійснювати в літній час без розвідки переходи через місця, що їх важко долати, тобто лісисті", бо там особливо можливий напад ворога. Маврикій при виявленні розвідника, радив одразу ж "захопити язика" й дістати від нього відомості про ворога. Маврикій радив також стерегтися ворожих увідувачів, віддавав належне вмінню антів вводити в оману візантійських воєначальників: "Так званих перекинчиків, котрі одержують накази показувати шляхи, належить надійно стерегти", тому що серед них були люди, що служили ворогові й повідомляли неправдиві відомості, шпигуни.

a1fea07f8ffd298da7775afdd1ae24ed

Після смерті імператора Феодосія I Великого у 395 році й поділу Римської імперії на Західну і Східну розпочався грандіозний процес, який історики охрестили "великим переселенням народів". Суть його полягала в тому, що на європейській арені з'явилися численні "варварські" племена. У Візантії захиталася стара система правління. Зв'язок між обома частинами імперії діяв з перебоями. Імператорська пошта майже повністю згорнула свою діяльність, і тільки головна поштова магістраль, що йшла через Малу Азію і зв'язувала Візантію з Персією, ще залишалася поза досяжністю варварів, хоча й там кількість станцій скоротилася. Військова і політична криза Візантії стала незворотною, коли в результаті палацових інтриг у 408 році імператор Гонорій наказав стратити свого талановитого полководця Стіліхона, до того часу успішно відбиваючого напади вестготів. В результаті, орди Аларіха знову вторглися на Апеннінський півострів і у серпні 410 року захопили Рим.

scale 1200

Цікава історія, пов'язана із замахом на одного з наймогутніших вождів минуого - Аттілу, що об'єднав під своєю владою племена гунів, остготів, герулів і аланів. Після того, як його орди захопили і розграбували балканські провінції імперії, Феодосій II змушений був розпочати активну дипломатичну гру з Аттілою, таємна мета якої полягала у підготовці змови проти нього і подальшої ліквідації Аттіли. З цією метою ромеї (так називали себе візантійці) підкупили посла гунів Едікона. Той погодився після прибуття в табір гунів провести послів-вбивць в намет Аттіли. Однак, опинившись на рідній землі, Едікон здав заговорщиків. Проте Аттіла проявив благородність і не зажадав їх страти, продемонструвавши імператору, що цінує договір про недоторканність послів! Власне за свою чесність і поплатився: Аттіла став жертвою іншої змови, він помер у ніч після свого весілля з готською принцесою Ільдекою. За однією із версій, Ільдека була підкуплена ромеями і помстилася вождю гунів за винищення свого племені. Удар був нанесений точно: після загибелі Аттіли його величезна держава закінчила своє існування, сфера впливу якої простягалася від річки Урал та Кавказу до річки Рейн і від річки Дунай до Балтійського моря.

У 476 році Західна Римська імперія припинила своє існування. На арені з'явився інший вождь - геніальний стратег, скіф-роксолан за походженням, воїн Одоакр (Одонацер) - він скинув останнього імператора Ромула Августула і став королем варварів. Це був прикрий дзвіночок для Візантії, адже вони знали, що Одонацер не зупиниться й може зажадати влади над Італією. Тоді Зенон, імператор Східної Імперії, вирішив нацькувати на Одоакра його старого суперника, вождя остготів Теодоріха. Теодоріх показав себе гідним учнем ромейських дипломатів: не домігшись військової перемоги над Одоакром, він влаштував на його честь бенкет і в розпал святкування підступно вбив його. Це сталося 6 березня 493 року. Посадивши Одоакра на місце почесного гостя, Теодоріх одним ударом меча розрубав його від ключиці до стегна, сказавши після цього: "У нещасного не було в тілі кісток". Спецслужби Теодоріха також зліквідували всю родину Одонацера, дружину заморили голодом у в'язниці, сина відправили на заслання до Галлії, але дорогою теж підступно вбили. Теодоріх виправдовував свій вчинок помстою за страту своїх родичів Фелетея і Гізо. Він був хитрим і далекоглядним політиком. Довірив очолити дипломатичну службу політику Кассіодору, який вважався одним з кращих умів свого часу. Саме Кассіодору належить заслуга у створенні сильного Посольського розвідувального апарату Остготського Королівства. Кожен посол Теодоріха - або в Константинополі, або при дворах варварських королів - тримав у своїх руках надійну агентурну і розвідувальну мережу. У якійсь мірі він став предтечею інтелектуального шпіонажу.

Військова розвідка Візантії

Останній римський імператор, що правив у Візантії, Юстиніан I (527-565), прозваний також Великим, відвоював у вандалів Північну Африку, відбив у остготів Італію, у вестготів південно-східне узбережжя Іспанії і реставрував Римську Імперію. Його дипломатичні зв'язки охоплювали величезний простір від Китаю та Індії до Атлантичного океану, від внутрішньої Африки до Причорноземноморських степів. Головним завданням візантійської дипломатії було змусити варварів служити Імперії, замість того щоб погрожувати їй. Найбільш простим способом було наймання їх в якості військової сили. Варварів просто "купували", змушуючи вести війни в інтересах Візантії - щорічно прикордонні племена отримували великі суми за захист рубежів імперії. Вождям варварів присвоювали пишні візантійські титули, відзнаки, видавали мантії, жезли, наділяли землями. Усіляко робили з них дурників за принципом: розділяй і владарюй. Коли варвари ставали занадто агресивними та не потрібними, їх шантажували, нацьковували один на одного й таким чином усували з історичної арени.

Розвідка Давнього Єгипту

Територія тодішньої єгипетської держави простягалася від Середземного моря до кордонів Судану і являла собою смугу довжиною тисячі кілометрів і шириною трохи більше 10 кілометрів - придатну для людського поселення долину Нілу, природний прибережний оазис, по обидва боки якого існувала безплідна пустеля. Формувалася політична і економічна сфери, у якій вже на тому етапі простежувався поділ влади на три гілки, встановлювалися торгівельні зв'язки з довколишніми державами. З появою центрального апарату влади, всередині держави неминуче стали з'являтися і противники цієї влади, що загрожувало перерости в серйозну політичну опозицію. Не дивно, що саме у цій державі і зародилися перші в світі формування, які можна віднести до спеціальних служб, створених з метою запобігти можливим бунтам, змовам, заколотам, а також з більшою ймовірністю спрогнозувати напад зовнішнього ворога.

Поява таких спецслужб сприяла підвищенню ефективності системи передачі повідомлень. Звіти викладалися на папірусі і передавалися системою гінців. Однак у цієї системи було кілька недоліків. По-перше, інформація передавалася у нечіткій формі і, найчастіше, вимагала пояснень, які посланець, природно, ніяк не міг дати. По-друге, жодних гарантій успішної реалізації доставки не було: кур'єра могли перехопити, і в цьому випадку факт передачі інформації залишався невідомим, а в результаті неможливо було організувати сеанс пересилання. Однак такою система давньоєгипетської спецслужби була тільки на початковому етапі свого розвитку.

fd6500a9c06e780d82a5d29a9430d101

Основним поштовхом до подальшого прогресу єгипетських спецслужб стали зовнішньополітичні відносини країни. Для захисту держави від зовнішніх ворогів фараонам знадобилася не тільки функціональна державна машина і готова до бою армія, а й розвідувальна служба. У висновку, розвивається інша система швидкої доставки документів, ніж та, що була раніше. Звіти тепер писалися на глиняних табличках, а відправлені з таким листом посланці змінювалися через певні відрізки шляху, що дозволяло швидко доставити необхідну інформацію і нівелювати ймовірність перехвату даних. 

Про якісну роботу єгипетських спецслужб добре говорить той факт, що під час підготовки одного із заколотів в регіоні, інформація про майбутні заворушення і спроби перевороту, вивідана розвідувальним шляхом, незважаючи на старання змовників по збереженню своєї справи у таємниці, була своєчасно доставлена в єгипетську столицю Фіви. Це говорить про добре розроблену систему інформаторів та налагоджений обмін інформацією з центром. Так, в одному з давньоєгипетських документів, складеному при фараоні Аменхотепі III, близько 1455-1419 рр. до н.е., можна знайти наступний доказ роботи єгипетської розвідки: «Фараон знає, що деякі з жителів Сходу, міста Ікаті, змовилися розбити урядові війська, дислоковані там».

Хоча, були і провали. У 1312 році до н. е. молодий єгипетський фараон Рамзес II дав битву хеттам поблизу міста Кадеша, в Північній Сирії. Два ніби-то дезертира з Хеттського війська повідомили фараону неправдиві відомості про ворога. Рамзес атакував ворога і потрапив у засідку. З великими труднощами єгиптянам вдалося вийти з оточення, пробитися через ряди хетів і врятуватися від загибелі.

Спецслужби Давнього Єгипту

З появою іноземної розвідки в Єгипті сформувалася складна структура, яка включала: 1) Поліцію; 2) Прикордонників; 3) Послів (махари). Поліція була розділена на дві частини: столична і палацова гвардія, яка відігравала важливу роль, охороняючи фараона і його родину, а також правоохоронна служба деяких районів-номів. Поліцейські ходили з дерев'яними палицями, дресированими собаками, а подекуди і спеціально навченими мавпочками. Основними завданнями поліції були врегулювання конфліктів столичного і регіонального характеру, спостереження за підозрілими особами та їх арешт, боротьба з організованою злочинністю, і порядок на дорогах. Контррозвідка за кордоном також була включена у сферу дії співробітників поліції. Прикордонники виконували функцію контролю за державними межами і її перетином усіма особами, як входили/виходили з Єгипту. На найбільш загрозливих і стратегічно важливих шляхах стояли фортеці - укріплені прикордонні пости.

Меджаї - спеслужби давнього Єгипту

Махари були спеціальними представниками фараона, посланцями, проте за фактом, представляли розвідників у ворожій країні. Вони збирали інформацію про чисельність і види діяльності населення, зокрема культуру і етнографію, вивчали розташування річок, долин і гір, а потім, створивши звіт про усі свої спостереження, передавали до Єгипту. Тому Махар повинен був бути як досвідченим воїном, так і знаючим писарем. Він часто добре володів мовою країни, куди його відправляли.

За часів Середнього царства Єгипет почав стрімко розширювати свої володіння, що призводило до зростання чисельності населення і збільшення підконтрольних територій. Тут на допомогу прийшли елітні воїни-меджаї, які масово прибували з сусіднього царства Нубії та пропонували свої послуги в якості Хранителів миру і порядку.

tumblr inline nluxqratyf1t79fgm 1280

Власне, наймані воєнізовані меджаї (люди із землі Меджа, mđʔ) і стали найелітнішим спецпідрозділом Давнього Єгипту. Фараони високо оцінили бойову майстерність меджаїв, наймали їх на персональну службу в тілохранителі, використовували в піхоті і розвідці на кордонах. Меджаї також охороняли царські гробниці. Вони входили до складу армії Камоса, який виступив проти кочових племен гіксосів й зіграли важливу роль у зміцненні військової могутності Давнього Єгипту. У період XVIII династії, меджаї служили міською поліцією з окремою ієрархією, незалежною від інших органів влади. Після XX династії (1189-1077 рр. до н. е.) меджаї більше не згадуються. Образ єгипетських воїнів-меджаїв неодноразово використовували у кінематографі, зокрема в фільмах "Мумія" 1932 та 1999 року (рімейк).

Розвідка Давнього Китаю

З найдавніших часів правителі Китаю використовували розвідку як один з найбільш дієвих інструментів державного управління. На Сході шпигунство набувало особливих рис, відмінних від західних. Тут приділяється велика увага тактиці і стратегії, різноманітним військовим хитрощам, операціям по введенню ворога в оману, психічній атаці. Східні розвідники намагалися усіляко деморалізувати і дезорієнтувати противника. Давньокитайський мислитель Конфуцій, що жив у VI столітті до нашої ери, писав:

"Перебуваючи перед обличчям загрози ворожого вторгнення, слід вдатися до обману, якого може виявитися цілком достатньо для його відбиття".

Китайські спецслужби і розвідка Древнього Китаю

Легендарний китайський генерал і військовий теоретик Сунь Цзи, який жив одночасно з Конфуцієм, прославився геніальним трактатом «Мистецтво війни», у якому наголосив на особливому значенні інформаційної атаки та розвідки. Цікаво, що Трактат використовувався під час військового навчання японських розвідників у 1940 році, коли планували раптовий напад на військово-морську базу у Перл-Харборі.

Сунь Цзи вважав, що війну бажано вести хитро і швидко аби уникнути економічних втрат та поступово зростаючого внутрішнього супротиву нації (опозиції інтелігенції та невдоволення простого населення), або ж вести її на території супротивника задля використання його, а не власних ресурсів. Ідеальна перемога, на думку Цзи - підкорення інших держав дипломатичними методами. Війна повинна бути швидкою, ефективною і мобільною. Захищаються один від одного кілька років, а перемогу вирішують одного дня. Затягувати війну негуманно по відношенню до народу. Треба заманювати ворога у пастки та уникати зіткнення з підготовленими силами противника. Необхідний нерівномірний розподіл сил, стратегічна концентрація. Він також наголошував на силі позиціювання у військовій стратегії. Рішення про вибір певної позиції для армії повинно базуватись на двох об'єктивних умовах - фізичні обставини та суб'єктивні переконання інших опозиційних протиборних гравців у цих обставинах. Дотримання військової таємниці він вважав найважливішою умовою успішної операції:

"…полководець може сміливо затівати хоч сотню битв, якщо має в своєму розпорядженні точні відомості про свої і ворожі сили. Без таких відомостей можна і перемогти, але вдруге, швидше за все, зазнаєш поразки. Якщо ж не знаєш ні себе ні супротивника, то програєш у будь-якій битві. Треба невпинно вивчати супротивника задовго перед війною, а потім й під час неї".

Загалом, описані Сунь Цзи принципи та ідеї зберігають актуальність і понині - не тільки для військової справи, а й для інших видів людської діяльності, в яких існує протиборство й необхідно здійснювати стратегічне планування, зокрема в бізнесі та менеджменті.

traktat

З історичних джерел довідуємося, що секретна служба Китаю мала наступну структуру: імператор — військові полководці — групи шпигунів — розвідники. Особливий вплив приділявся питанню організації агентурної розвідки. Відомості про роботу розвідників - найбільш важлива державна таємниця. Для захисту інформації застосовувалися різноманітні методи криптографії, шифрування, дроблення інформації. З метою кодування вводиться система бірок із 8-ми рівнів, кожен з яких відрізняється довжиною, яка відповідає змісту. Система кодування була відома тільки імператору і командувачу військовими силами.

Сунь Цзи про шпигунів писав так: 

"Шпигуни бувають п'яти видів: місцеві, внутрішні, зворотні, шпигуни смерті і шпигуни життя. Способи їх діяльності - незбагненна таємниця. Місцеві шпигуни - з місцевих жителів країни противника, внутрішні - його чиновники, зворотні - шпигуни противника; якщо зворотні шпигуни передають противнику неправдиві відомості, то це шпигуни смерті; ті, що повертаються з добутою інформацією - це шпигуни життя".

Kitajskie-bum

Інший китайський військовий теоретик Тай Гун у своїй праці "Шість таємних навчань", приділяє увагу способам інтенсивного збирання інформації, зондування супротивника і управління ним внаслідок психологічної війни, способам нагнати на супротивника страх, привнесення сум’яття у ворожі ряди шляхом дезінформації, поширення серед супротивника жаху масштабними переміщеннями сил, агресивної ініціативності (практично усі ці положення і сьогодні використовуються в сучасній гібридній війні).

Ще один стратег Ду Му, живший у IX столітті, писав про те як варто підбирати інформаторів у таборі ворога: "..серед противника є люди, що володіють великим розумом, але втратили свою посаду; люди, які у чомусь провинилися і піддалися покаранню; є користолюбні фаворити, є честолюбці, є зайняті другорядною діяльністю, або ледарі, не здатні виконати доручену їм роботу; люди не задоволені своїм службовим становищем і мріють про більш широкому полі діяльності, які готові йти по кістках інших; люди, схильні до хитрості і підступності, двоєдушні і безпринципні. З такими людьми слід входити в контакт, обдаровувати їх, залучаючи на свій бік, і через них дізнаватися про становище в їх країнах, вивідувати ворожі плани і устремління і з їх допомогою сіяти розбрат всередині правлячих кіл". 

Китайський воїн

Отже, бачимо наскільки разюче відрізнявся військово-стратегічний підхід Стародавнього Китаю від Стародавньої Європи. Якщо європейські спецпризначенці проявляли хоч якусь моральність, гуманність та чесність у своїх діях (наприклад, Аттіла), то китайці не гребували нічим, а лише вправно маніпулювали ворогом. Для них не існувало ані співчуття, ані жалю. Вони могли роками перебувати у пасивному стані, досліджуючи ворога до молекул, вичавлюючи з нього останні соки, а потім підступно нанести нищівного смертельного удару. Єдиною їх ціллю було - любими правдами і неправдами, хитрощами перемогти у війни, зберегти себе, свою культуру і державу, продовжити популяцію, наростити військово-політичну силу та потенціал. "Війна - це шлях обману", - писав Сунь Цзи. Власне, цим усе й сказано.

Китайська військова розвідка

Однак, не тільки військово-теоретична думка, а й військова техніка Китаю були специфічними для свого часу. Згідно з китайськими хроніками, гармати були відомі в Китаї вже у 618 році до н. е. Китайські рукописи описують ядра, які викидалися з бамбукових труб. Широке застосування гармат китайцями відноситься до 1232 року, коли вони обороняли Кан-фен-Фу, обложений монголами. Китайці стріляли кам'яними ядрами і розривними бомбами. Китайське військо мало чітку організаційну структуру. Центром побудови підрозділу була бойова колісниця, попереду і на флангах шикувалася піхота, а позаду транспортна колісниця. Були й катафрактарії. Підрозділи управлялися бойовим кличем, барабанними залпами, гонгами, прапорами. Обладунки та озброєння мали незкінченну кількість модифікацій. Практикувалися різноманітні маски, головні убори, шоломи та обладунки (подібно японським самураям), які мали здійснювати психічну атаку, наводити жах на противника. Не менш різноманітними були - мечі, шаблі, списи, сокири, алебадри та гліфи.

imperial1538136749 047-05 jack-ember-jack-huang-tang-cataphract-man-stang dynasty general

142416631 1502267986639434 8542726232896686936 n

Висновки

Історія показує, що роль розвідки у стародавніх народів була надзвичайно важливою, інтенсивною та масштабною. Через неї проходили усі процеси - економічні, політичні, культурні, релігійні. Шпигуни були повсюди. Хороша професійна розвідка - забезпечувала стабільність, доробут і процвітання держави. Погана розвідка - плела інтриги, створювала зайві непорозуміння і вела до занепаду. У різних країнах - існували різні методи та підходи до розвідувальної діяльності. Розвідка працювала бурхливо та активно. Щохвилини, щогодини на фоні буденного життя простих людей, відбувалися важливі події, проводилися спецоперації, запускалися в дію політичні процеси. Не вщухають вони й сьогодні. В умовах геополітичної кризи та військових конфліктів, особливо важливо розбиратися у питаннях інформаційної безпеки, тренувати свою уважність, бути у курсі подій, пильно оберігати свідомість від чужих впливів, аби не стати заручником чиєїсь агентурної мережі, а головне - дбати про національну безпеку і єдність Батьківщини.

- Культурно-історичний портал "Спадщина Предків"

Використані джерела:

  1. Геродот. Історія. У 9-ти томах.
  2. Прокопій Кесарійський. Збірник праць.
  3. Стратегікон Маврикія.
  4. Тридцять шість китайських стратагем.
  5. Сунь Цзи. Мистецтво війни / переклад Григорія Латника, — К.: Арій, 2014.
  6. С.М. Цик. Таємна дипломатія у міжнародних відносинах. Навчальний посібник. Львів. 2012.
  7. Баронін А. В. Короткий історичний огляд розвитку світової розвідувальної діяльності. Навчальний посібник. Київ.
  8. Гвоздь В. І. Курс Лекцій: Історичні, правові і політичні аспекти розвідувальної діяльності держави. Київ, Борисфен-Інтел (https://bintel.org.ua/)
  9. Гвоздь В. І. Воєнна розвідка України на зламі другого тисячоліття. Київ, Борисфен-Інтел, 2017
  10. Гвоздь В. І. Історичні, правові і політичні аспекти розвідувальної діяльності держави. Київ, Борисфен-Інтел, 2018
  11. Котляр М.Ф. Розвідувальна діяльність у Київській Русі / "Воєнна історія" #2, 2002 рік
  12. Котляр М.Ф. Розвідка на Русі в XII-XIII ст.
  13. Котляр М.Ф. Нариси воєнного мистецтва Давньої Русі (2010)
  14. Лекція Михальчишина Ю.А. Контррозвідувальна діяльність. Що таке контррозвідувальний режим? Як вербують агентуру?
  15. В.Л.Бурячок. Інформаційна та кібербезпека: соціотехнічний аспект (2015)
  16. Біла Книга 2021. Служба зовнішньої розвідки України.
  17. В.С. Сідак. Національні спецслужби в період Української революції 1917–1921 рр.(невідомі сторінки історії)
  18. Кучма В. В. Военная организация Византийской империи
  19. Кучма В.В. Византийские военные трактаты VI—X вв.
  20. Кучма В.В. Государство и право Древнего мира и Средних веков.
  21. Кучма В.В. Развитие государственного строя Германии и Японии
  22. Rose Mary Sheldon. Intelligence Activities in Ancient Rome.
  23. Singh Simon. The Сode Book: the science of secrecy from ancient Egypt to quantum cryptography (2000)
  24. Harry Turtledove. Agent de Byzantium (1987)
  25. Picknett/Prince. Stargate Conspiracy (2003)
  26. Ковтун Г. К. Философия разведки (2001)
  27. Тамара Райс. Византия. Быт. Религия. Культура. (2006)
  28. Эдварда Н. Люттвак «Стратегия Византийской империи»
  29. Джонатан Харрис. Византия. История исчезнувшей империи.
  30. Р. Д. Сойер. Семь военных канонов Древнего Китая (2001)
  31. Артхашастра, или Наука политики (1959)
  32. Дмитренко В. Разведка и другие тайные службы Древнего Рима и его противников
  33. Шаваев А., Лекарев С. Разведка и контрразведка. Фрагменты мирового опыта и теории (2015)
  34. Т.В.Зонова. Дипломатия иностранных государств (2004)
  35. Безотосный В. Наполеоновские разведывательные службы в военной кампании 1812 года
  36. Букар Р. За кулисами французской и германской разведок (1943)
  37. Вилинович А. Антология шпионажа (2015)
  38. І. Карл Шульмейстер. Шпионство при Наполеоне (1991)
  39. Гасанов Р. Экономический шпионаж. Тайное оружие корпораций (2017)
  40. Г. Э. Лемке. Конкурентная война. Нелинейные методы и стратигемы.
  41. Су Шуян. Загадочный Китай. Путешествие по Стране огненного дракона (2007)
  42. Е.С. Данилов. Война и разведывательная деятельность в античном Риме (2011)
  43. Сахаров А.Н. Дипломатия Древней Руси. - М., 1980. - С. 54.
  44. Е.Б. Черняк. 100 великих военных тайн. Эпоха стратегов и начало тотальных войн. Шпионаж при французском дворе.
  45. Е.Б. Черняк. Пять столетий тайной войны. Из истории секретной дипломатии и разведки (1991)
  46. Е.Б. Черняк. Химеры старого мира (1971)
  47. Альпина Паблишер. Византия. История исчезнувшей империи.
  48. И. Кузнецов. Информация: сбор, защита, анализ. Учебник по информационно-аналитической работе.
  49. Дельблюк Г. История военного искусства в рамках политической истории (2001)
  50. Нечаева Е.Н. Внешняя разведка в период поздней античности (2000)
  51. И.М. Попов. Армии Древнего Китая III в. до н.э. - III в. н.э.
  52. Почепцов Г. Г. Психологические войны (2000)

Підписатись на електронну розсилку нових матеріалів: