Чому скіфів у давні часи іноді називали «зміїним народом»? Сьогодні ми відносимося до змій без особливої пошани. Кому не доводилося чути про «гада повзучого» або «зміюку підколодну»? У давні і не такі віддалені часи цих істот вважали втіленням мудрості, вірності і краси. Медики і алхіміки прикрашали їх зображеннями свої емблеми, а змія, яка вінчала головний убор фараона, була символом його влади і могутності. Скіфи, які жили в наших степах, обожнювали змій, ведучи своє походження від верховного бога Папая і «змієногої» богині. Ця «напівжінка-напівзмія» - мати Скіфа, родоначальника скіфського племені, часто зображалася на щитах, сагайдаках і зброї войовничих кочівників.
Зміїний народ
Дослідники стародавніх релігій стверджують, що «змієногість» якого-небудь міфічного персонажу свідчить про його земне походження. На межі VІІ-VІ ст. до н.е. в Північному Причорномор'ї вже існували грецькі міста-держави, які бажали підпорядкувати скіфів своєму впливу. З цією метою був створений «сумісний» культ, головна роль в якому відводилася легенді про походження скіфів від грецького героя Геракла і місцевої «змієногої» богині. Цікаво, що в грецькій міфології були свої «змієногі» персонажі - ламії, які народилися після чергової амурної «пригоди» Зевса. Залишки мармурового фриза із зображеннями Геракла і скіфської богині були знайдені археологами на місці одного з грецьких поселень ще на початку XX століття. На цьому в питанні про «зміїний» народ можна було б поставити крапку, але, думаю, одними «змієногими» богинями справа не обмежувалася. Очевидно, мало місце щось інше, що залишило в свідомості сучасників незабутнє враження, яке дійшло до нас у вигляді легенд і героїчних оповідей...
.
Люди мого покоління і старше, напевно, пам'ятають кадри з фільму «Чапаєв», де білогвардійці йдуть в «психічну» атаку. У роки громадянської війни до подібної тактики вдавалися воїни Корнилівського полку, названого так на честь одного із засновників Білого руху, генерала Лавра Корнилова, загиблого в бою. У 1920 р. корнилівці билися на Нікопольщині проти 2-ої Кінної армії... Яке відношення, запитаєте ви, мають скіфи до «психічної» атаки? Арріан, видатний грецький письменник, історик і географ, який жив на початку II ст. н.е., писав, що військові емблеми скіфів були чучелами змій і драконів, виготовлених з латочок матерії і насаджених на високі жердини. При русі ці чучела надувалися вітром і звивалися, як живі істоти, видаючи при цьому різкий свист. До наших днів збереглися зображення скіфських коней, «стилізованих» під драконів. Перед боєм скіфи прагнули надавати своїм коням страхітливого вигляду, вплітаючи в їх гриви різноколірні стрічки, які при русі розвивалися і нагадували змій, що звивалися. Багато хто з коней мав страхітливі маски і був захищений збруєю, на якій нерідко зображалися змії і «змієногі» богині.
Кінський налобник із зображенням скіфської змієногої богині
Змія притаманна арійському, Ведичному світу - саме тому часто стоїть в індійських храмах та святилищах.
Але це ще не все! При наближенні до ворога в хід пускалися спеціальні тріскачки, які імітували шипіння змії. А зараз уявіть собі багатотисячне скіфське військо, яке скаче на «драконах» - «свистяче» і «шипляче». Ну, чим вам не «психічна» атака? Навіть один вигляд такого «зміїного» воїнства здатний був викликати у марновірних стародавніх народів відчуття страху перед невідомою і грізною силою, яка нагадувала величезного Змія. Але не тільки військовими емблемами і «стилізованими» під драконів кіньми «лякали» скіфи своїх супротивників. У VI ст. до н.е. у них з'явилася важка панцирна кіннота, здатна вплинути на результат будь-якої битви. До послуг скіфів не раз вдавався понтійський цар Мітрідат Євпатор (132-63 рр. до н.е.), здолати якого не змогли такі римські полководці, як Сулла, Лукулл і Помпей. Лише у 65 р. до н.е. римлянам вдалося розгромити понтійську армію в битві під Нікополем (на території сучасної Туреччини). Грецькі колоністи, які побоювалися скіфських набігів, бажали дружити із скіфами «сім'ями і будинками».
Для осілих землеробських племен, які жили на північ від степу, народ із «звіриним» стилем прикрас (драконами, грифонами, зміями і «змієногими» богинями) був «зміїним» народом і образно зображався страшним Змієм, що вимагає дань і жертви. Пізніше «зміїними» стали називати і інші кочові народи, які з'явилися в наших степах вже після скіфів.
Давня «біологічна зброя»
Цілком можливо, що під час «психічної атаки» скіфи використовували проти своїх супротивників «біологічну зброю» - стріли, просочені отрутою. В 2003 р. фольклорист Пристонського університету Едріена Мейер (м. Нью-Джерсі, США) випустила досить цікаву книгу - «Грецький вогонь, отруєні стріли, «скорпіонові бомби»: біологічні й хімічні війни в античному світі». Об'єднавши й зіставивши свідчення більше 50 грецьких і латинських істориків з даними археологічних розкопок, автор книги дійшла висновку, що в боях античного часу широко використовувалася біологічна й хімічна зброя - отруйний мед, отруєна вода, «скорпіонові бомби», удушливий газ, запальні суміші (аналог сучасного напалму). Вона стверджує, що ще в далекій давнині були добре відомі рослинні й інші природні отрути: сік більш ніж 20 видів отруйних рослин, змішаний з «дурною кров'ю» гній і т.д.
Серед головних адептів антигуманного способу ведення війни Едріена Мейер називаються: Олександр Македонський (356-323 р. до н.е.), Ганнібал (бл. 247-183 р. до н.е.), Юлій Цезар (100-44 р. до н.е.) і багато інших відомих полководців Давнього світу. «Коли Менелай був поранений стрілою троянців, лікар зробив йому кровопускання, і з рани стала повільно минати «чорна кров». Цей спосіб лікування людини, вкушеної отруйною змією або пораненої отруєною стрілою, був розповсюджений і в реальному житті», - пише у своїй книзі Едріена Мейер. Мова йде про одного з героїв поеми Гомера «Іліада», створеної близько 730 р. до н.е. Вона оповідає про війну між греками й троянцями (жителями давнього м. Троя, яке знаходилось у Малій Азії). Після відкриття, зробленого видатним археологом Генріхом Шліманом (1822-1890 рр.) на пагорбі Гіссарлик (Туреччина), сьогодні вже мало хто вважає описані в «Іліаді» події «казками сліпого Гомера». Сучасні історики датують їх 1250 р. до н.е. При уважному прочитанні «Іліади» створюється враження, що «біологічну зброю» у тій далекій війні використовували обидві воюючі сторони, та й сама Едріена Мейер не двозначно пише у своїй книзі про те, що в Давній Греції для виготовлення смертельної зброї використовували отруту гадюк. Цікаво, що на стороні грецького царя Менелая воював Ахілл, якого багато давніх і середньовічних авторів (Лев Діакон Калойський, Євстафій Фессалоникійський, Атталіат і інші) називають скіфом. Так, Лев Діакон (Х століття) пише: «Син Пелея Ахілл був скіфом і походив з містечка за назвою Мірмікон, що лежить у Меотидського озера (Азовського моря)»... У стані ж троянців проти греків воювали амазонки, які, відповідно до Геродоту, відділилися від скіфів, після Троянської війни вийшли на схід, а потім знову з'єдналися зі скіфами, утворивши народ савроматів. Чи не були «варвари» з наших Причорноморських степів справжніми винахідниками «біологічної зброї», якою «цивілізовані» народи Європи й Азії методично знищували один одного в багатьох давніх війнах? Як це не раз траплялося, армії держав Середземномор'я й Малої Азії охоче запозичали передові скіфські військові розробки - легку вузду й сідло-подушку, маленький пружний лук й стріли з підвищеними балістичними якостями, нову масову кінно-стрілецьку тактику ведення бою й т.д. Знаходячись на службі в різних правителів (які іноді навіть воювали між собою, як це, наприклад, відбувалося під час Троянської війни) вихідці із Причорноморських степів охоче впроваджували в їхніх військах ці ноу-хау. На жаль, ці військово-технічні розробки не раз згодом застосовувалися здатними учнями й проти самих винахідників.
Всім відомо, що деякі змії мають здатність не тільки загрозливо шипіти й звиватися. При необхідності вони стрімко атакують, пускаючи в хід свої отруйні зуби. У скіфської «змії», яка насувалася на ворога, роль таких отрутоносних зубів очевидно грали просочені зміїною отрутою стріли. Тисячі випущених у супротивника гранованих стріл, які несли неминучу смерть! Першим згадуванням про виготовлення «біологічної зброї», без сумніву, варто визнати один з подвигів Геракла (міфологічного батька скіфів), який просочив свої стріли отрутою Лірнейської гідри.
На зображеннях, які дійшли до нас, ця дивовижна гідра виглядає величезною багатоголовою змією (при більш детальному розгляді в пащі кожної з голів можна розглянути навіть зміїні отруйні зуби). Індо-європейські народи, які кочували по широких степах Євразії, впродовж не одного десятка століть, просто не могли не накопичити багатих пізнань про спосіб життя й звички змій. Постійно вдосконалюючи своє військове мистецтво й зброю, вони, безсумнівно, намагалися домогтися його максимальної «вражаючої» ефектності. Так з'явилися знамениті стріли з підвищеними балістичними якостями, якими не раз кочівники, що переходили через перевали Кавказу, разили воїнів Переднього Сходу. Не виключено, що кочівники були добре знайомі з багатьма отрутами, але перевагу, все-таки, віддавали саме зміїній. Вона володіла рядом переваг - наприклад, довго зберігала свої властивості, навіть будучи висушеною. Благо змій у місцях перебування давніх індо-європейських народів завжди було більш ніж предосить. Змії родини гадюкових, що нараховує близько 65 видів, і сьогодні широко поширені в Європі, Азії й Африці - гадюка звичайна (Vipera berus), гадюка степова (Vipera ursini), гадюка кавказька (Vipera kaznakovi) і т.д. В Азії зустрічається сама велика і небезпечна з гадюк – гюрза (Macrovipera lebetina). Отрута перерахованих вище змій цілком підходила для виготовлення «біологічної зброї» стародавності. Залишалося лише просочити нею грановані стріли. Навичкам змієловлі й узяття отрути майбутні воїни, як видно, навчалися змалку. Після разового узяття отрути змій відразу ж відпускали. Одночасно навчалися й наданню невідкладної допомоги пораненим отруєною стрілою. Лікар, який рятував грецького царя Менелая, діяв чітко й професійно. Очевидно йому вже доводилося зіштовхуватися з подібними пораненнями. У наших причорноморських степах місцеві фельдшери й знахарі не раз прибігали до кровопускання, при лікуванні потерпілих від зміїних укусів селян. Навіть на початку «освіченого» ХХ століття!
.
Для безстрашних скіфів просочені зміїною отрутою стріли, мабуть, мали не тільки бойове, але й ритуально-містичне значення. Кожний ворожий воїн, убитий отруєною стрілою, автоматично приносився в жертву великій «змієногій богині». Міфологічній матері скіфів...
.
Для безстрашних скіфів просочені зміїною отрутою стріли, мабуть, мали не тільки бойове, але й ритуально-містичне значення. Кожний ворожий воїн, убитий отруєною стрілою, автоматично приносився в жертву великій «змієногій богині». Міфологічній матері скіфів...
Скіфські воїни перед "психічною атакою". Реконструкція Торопа С.О. за описом античного історика І ст. н.е. Арріана
Цікаві факти про скіфів
- Перший опис використання тактики "випаленої землі" міститься в Книзі Суддів: "І запалив (Самсон) факели, і пустив їх на жниву Філістимську, і випалив і копиці, і нестиглий хліб, і виноградні сади і олійні". Фукидид (близько 460-399 рр. до н.е.), історик Пелопонесської війни (431-404 рр. до н.е.), пише, що спартанці завжди нападали на Афіни перед самими жнивами, щоб розорити поля і не дати зібрати врожай. Цю тактику вони повторювали і на четвертий, п'ятий, сьомий і дев'ятнадцятий роки війни і врешті-решт підірвали економічну могутність Афін на тривалий час.
- Не лише зміїну отруту, але і самих отруйних змій в давні часи використовували на війні в якості зброї. Історики розповідають, що у війську Ганнібала були особливі посудини з живими отруйними зміями, яких його воїни кидали на ворожі кораблі. Ця тактика часто приносила перемогу.
- У давній літературі не раз згадується про застосування на війні таємничих "променів смерті" і "невидимого вогню". Грецький автор Арістофан в комедії "Хмари" говорить про лінзи, за допомогою яких розпалювали вогонь ще в V ст. до н.е. Під час облоги Сиракуз в 212 р. до н.е. римським флотом під командуванням Клавдія Марцела, знаменитий вчений Архімед (287-212 рр. до н.е.), який жив в цьому місті, зумів підпалити римські трієри, сфокусувавши і направивши на них сонячні промені за допомогою величезних, ймовірно металевих дзеркал. Правдивість цієї розповіді ставилася під сумнів аж до 6 листопада 1973 р., поки Іоанніс Сакас в порту Пірей не продемонстрував "зброю Архімеда" у дії. При допомозі 70 дзеркал він на очах численної публіки підпалив маленьке судно.
- У античних війнах в якості "живих танків" нерідко використовувалися слони. На бойових слонів одягалася броня, до їх хобота прив'язували мечі, а до бивнів - отруєні списи. На спині знаходилася дерев'яна вежа, захищена металевими листами, в якій розміщувалися стрілки з лука і копійщики. Частенько в ній розташовувався навіть пересувний "генеральний штаб" усього війська. Зазвичай в бій вводилося декілька десятків слонів, але іноді їх було і до 500, наприклад, в битві при Іпсі в 301 р. до н.е., де "живі танки" вирішили результат бою. Для боротьби з "живими танками" використовувалася давня "протитанкова артилерія" - особливі баллісти та катапульти, які вражали товстошкірих гігантів. Існували також спеціальні серпи і сокири, якими воїни підрубували ноги і хоботи слонів. Так, вони широко застосовувалися в 326 р. до н.е. в битві при річці Гидасп, де проти війська Олександра Македонського було задіяно 200 бойових слонів. Вони були розставлені в шаховому порядку, з інтервалами у 30 м, заповнених піхотою. От як описує результат цієї битви історик Курцій Руф : "Отже, битва була безрезультатною: македонці то переслідували слонів, то бігли від них, і до пізнього часу тривав такий змінний успіх, поки не стали підрубувати слонам ноги призначеними для цього сокирами. Злегка зігнуті мечі називалися копидами, ними рубали хоботи слонів. І ось слони, нарешті знесиливши від ран, у своїй втечі валили своїх же. Отже, інди кинули поле бою в страху перед слонами, яких більше не могли приборкати". Більшість битв, в яких використовувалися "живі танки", закінчувалися приблизно також.
- У давній Греції і Римі проти ворожих воїнів разом з людьми іноді билися і бойові догоподібні собаки. Під назвою епірських собак, або молосів вони були завезені в країни Середземномор'я з Асирії і Вавілону. На циркових аренах Давнього Риму пси-гладіатори билися навіть із слонами!
- У морських битвах давніх часів використовувалися наступні засоби боротьби з кораблями супротивника: пропливи, таран і абордаж. Під час пропливу корабель розганяли на курсі, паралельному курсу ворожого корабля. Коли судна зближувалися, веслярі по команді втягували всередину весла з одного борту, корабель пропливав впритул до борту корабля супротивника, ламаючи його весла. Корабель із зламаними веслами ставав не дієздатним. Давні військові кораблі мали в носовій частині зроблений із заліза або бронзи "бивень", який використовували для удару в борт ворожого корабля (таран). Отримавши пробоїну, він йшов на дно. Абордажний бій під час Пунічних війн винайшли римляни, яким ніколи було навчати своїх моряків прийомам пропливу та тарану. Корабель наближався своїм бортом до борту ворожого корабля, перекидалися спеціальні містки з гачками (вони не дозволяли кораблям розійтися) і починалася рукопашна сутичка, яка вирішувала результат бою.
- По суті баліста являла собою лук великих розмірів, який обслуговував «розрахунок» з декількох воїнів. Натягування тятиви такої машини займало не менше 15 хвилин. Різновидом балісти був «Скорпіон» - машина більш менших розмірів, яка своїм виглядом дуже нагадувала цю істоту. Витягнутий ствол машини був схожий на подовжене тіло скорпіона, лук - на його клішні. Тятиву «скорпіонів» і баліст виготовляли з кінського волоса або скручених бичачих кишок.
- Римляни вдосконалили катапульту, перетворивши її на легший і маневреніший пристрій і назвавши «онагр» (осел). Скрипіння кругообігу машини нагадувало їм крик осла.
- Римляни першими стали встановлювати на палубах своїх кораблів «корабельну артилерію» (балісти і катапульти). У 55 р. до н.е. кораблі Юлія Цезаря вийшли з порту Ітіса (нині - Булонь, Франція) і напали на Британію. Брити осипали десант стрілами, а потім пустили проти нього коней і бойові колісниці. Римляни обстріляли їх зі встановлених на кораблях машин. Брити зазнали великих втрат і відступили.
- Метальні машини в давніх війнах вважалися єдиним «ефективним способом боротьби з «Черепахою» - особливою бойовою побудовою римських воїнів. Окрім них успішно битися з «Черепахою» могла також важка скіфська і сарматська кіннота. Римляни ходили на напад фортець зімкнутою колоною, прикриваючись щільно зімкнутими над головами щитами. Воїни першої шеренги і крайніх рядів прикривали стрій спереду і з боків, роблячи його невразливим для стріл, випущених з пращі ядер і дротиків. Випущені з катапульт камені падали на «Черепаху» згори, ламали щити і вбивали легіонерів. По зруйнованій «Черепасі» тут же починали щільну стрільбу з луків.
- Армія Східної римської імперії (Візантії) мала надпотужну зброю - «грецький вогонь». Вона широко використовувалася в сухопутних і морських битвах, не раз приносила візантійцям перемоги над «варварами». Коли в 911 р. Руський князь Ігор (Інгвар) здійснив похід на Візантію, імператор наказав терміново озброїти всі кораблі, які знаходилися у бухті Золотий Ріг «грецьким вогнем». За допомогою цієї надзброї майже увесь флот русів був спалений. Очевидно, «грецький вогонь» є дуже древнім винаходом, а секрет його виготовлення був переданий візантійцям в країнах Сходу (Індії або Китаї). Один з імператорів в настанові своєму спадкоємцеві писав, що таємниця «грецького вогню» прийшла в Константинополь з глибини віків. На питання іноземців про його походження належало відповідати, що це «подарунок Божого Ангела». Надзброя візантійців виготовлялася з легких фракцій нафти, «деревного скипідару», негашеного вапна і, мабуть деякої кількості води. Більшість істориків схильна вважати «грецький вогонь» запальною сумішшю для давнього аналога вогнемета. Проте є версія про те, що він був аналогом сучасної «вакуумної бомби». Катапульти метали наповнені сумішшю глиняні посудини, вода вступала в реакцію з негашеним вапном, а теплота, яка виділилася при цьому, переводила легкі фракції нафти і деревний скипидар в пароподібний стан. Не долетівши до землі, горщики вибухали від водяної пари, яка різко накопичувалася, перетворюючись на аерозольні хмари. У її сторону стріляли стрілами із засвіченими наконечниками, і відбувалися потужні смертоносні вибухи.
- На службу в Карфаген запрошувалися найвлучніші у всьому світі пращники - балеарські. Угледівши зграю пролітаючих качок, ці наймані «снайпери» стародавнього світу влаштовували змагання, домовляючись про те, хто в яку качку стрілятиме. Кожен промах супроводжувався гучним реготом інших «снайперів», бо вважався найбільшою ганьбою.
- Основними бойовими порядками в римській армії були:
Автор: Тороп С.О.
Біолог, краєзнавець, м. Нікополь, Україна
Біолог, краєзнавець, м. Нікополь, Україна
Переведення в електронний вигляд: Бутенко О.П.
© Портал SPADOK.ORG.UA
