Понеділок
26 вер., 2022
    

Ukrainian English Polish

Медицина Давньої Русі

Рейтинг 3.5 з 5. Голосів: 13

Давня медицина Київської Русі

Медицина часів Давньої Русі (києворуської доби) базувалася на древніх звичаях, традиціях та уявленнях людини про Всесвіт і Природу. Як розповідає Геродот, грецький вчений Гiпрократ (батько медицини) навчався у легендарного скiфського знахаря і цілителя Асклепiя. Він казав: "Лікар лікує, а Природа - зцілює". У своїй неперевершенiй книзi «Corpus Hippocraticum» Гіппократ захоплюється скiфськими знахарями й методами їх лiкування. Загалом, він описав близько 236 видів лікувальних трав.

Безумовно, ці знання не зникли безвісти, а були успадковані давньоруськими знахарями і цілителями, яких високо цінували в суспільстві і звали "лічцями". Про них згадується у «Руській Правді» (XI ст.) - збірці законів, складеній при Ярославі Мудрому у 1016 році. Зокрема, йдеться про законодавчо встановлену оплату праці лічцям. Людина, завдавши збитків здоров'ю іншої людини, повинна була сплатити обов'язковий штраф до державної скарбниці і видати потерпілому гроші на лікування.

Серед давньоруських лічців були спеціалісти по "очним" і "чепучинним" (венеричним) захворюванням, "кровопускателі", "почечуйні" лікарі (лікування геморою), "різальники", "зубоволоки" та інші. Свої знання і секрети вони передавали династично, з покоління до покоління, від батька до сина. У літописах згадується про так-звані «сімейні школи».

Трави

Великою популярністю у знахарів користувалися ліки, приготовані з рослин: кульбаби, кропиви, подорожника, багульника, шафрану, шалфею, м'яти, гвоздики, девятисила, цвіту липи, листя берези, кори ясена, ялівцевих ягід, а також добре знайомих нам часнику, цибулі, перцю, хріну, ріпи та інших, що вважались панацеєю від усіх хвороб.

Справжнім сезоном на "полювання" трав була Трійця (Клечальна неділя, Зелені свята) та ніч на Купала, коли травники з усіх усюд збиралися та збирали рідкісні лікарські трави. Дехто відшукував квітку папороті, яка нібито приносила небачену силу, мудрість та удачу. Існувало повір'я, що деякі трави могли охороняти будинок і людину від від всього злого і ворожого. Травами лікували, прикладали до ран, вичавлювали сік із свіжих трав, сушили, відварювали, виготовляли різні настої і чаї.

Серед ліків тваринного походження особливе місце займали: мед, кисломолочні продукти, сира печінка тріски, жовч тварин, сало, кобиляче і козяче молоко, роги оленя, боброва струмина.

Серед мінералів: лазурит - у якості послаблювального, алмаз - для змазування країв ран і гнійних утворень, хризоліт - при болях у животі, аметист - від отравлення. Срібло відновлює при різних запаленнях, ранах та опіках, має бактерицидну дію. Для полегшення пологів, жінки носили прикраси з яхонта (рубіну і сапфіру). Відомі були цілющі властивості оцту і мідного купоросу, скипидару і селітри, «сірчаного каменю» і миш'яку, срібла, ртуті, сурми та інших мінералів.

Слов'янський знахар - баїльник

Велике значення мали хірургія і акушерство. Популярною була "домашня фізіотерапія" – лазні, компреси, розтирання, масаж, укутування, "банки", клістири. Специфічним методом була психотерапія. Як казав великий Авіценна: "Лікар повинен зцілювати не лише тіло, а й душі". У давньоруських джерелах згадується про баїльників та обавників, які лікували примівками, зашіптуваннями, замовляннями. Великою силою наділился різноманітні тотеми і заговорені речі - обереги. Застосовувалося лікування маслами, ароматерапія і масаж. Проводился магічні очисні обряди з метою "прогнати" недугу - її викатували яйцем, зливали на віск, вибивали віником, видували, випалювали і т.д.

Невід'ємною складовою народного лікування була слов'янська баня-лазня. З нею пов'язано безліч обрядів, вірувань та звичаїв. Вона була особливим місцем. Використовувалася як місце, де приймали пологи, здійснювали перший догляд за новонародженим, вправляли вивихи і робили кровопускання, проводили масаж, лікували застуду і хвороби суглобів, розтирали лікарськими мазями при захворюваннях шкіри. У літописі «Повість минулих літ» згадується подорож святого апостола Андрія на Русь: «Дивне бачив я в слов’янській землі, йдучи сюди. Бачив я лазні дерев’яні, нагріють їх до рум’яного жару, роздягнуться, і будуть голі, і обіллються квасом чинбарним і, візьмуть молоду лозу, і б’ють себе, і до того себе доб’ють, що ледве живі вилазять, а тоді обіллються студеною водою і так оживають. І те роблять всякого дня, ніхто їх не мучить, а мучать самі себе, бо то вони творять омовіння собі, а не муку». У договорі з Візантією, згадуваному в літописі 907 року, йдеться про зобов'язання переможеною Візантією надавати можливість купцям уз Київської Русі користуватися лазнею в Константинополі.

історія України

З часом досвід давньоруської народної медицини був узагальнений у численних травниках, зільниках й лікарських порадниках. Одним з унікальних видань, котрі дійшли до нашого часу є «Ізборники Святослава» 1073 та 1076 року - найстаріші пам'ятки середньовічної книжності, писемності і мистецтва часів Київської Русі. Тексти почерпнуті зі староболгарського збірника IX-X ст. і перекладені з грецької мови для сина Ярослава Мудрого - князя Святослава. Ізборники рукописні, розкішно ілюстровані кольоровими мініатюрами, рисунками, заставками і заголовками (зображення родини князя Святослава, храмів, знаків зодіаку та ін.). Лінгвісти відзначають, що в Ізборниках Святослава зафіксовані типові риси української мови. За своїм змістом та характером, це була велика енциклопедія з матеріалами християнського богослов’я, філософії, логіки, поетики, граматики, етики, історії, ботаніки, зоології, медицини, мінералогії, фізики, математики, астрономії тощо. Зокрема приводиться опис деяких хвороб, подаються їх причини і наслідки, способи лікування і попередження, поради щодо правильного харчування. Згадується про лічців-різальників (давніх хірургів), які вміють «розрізати тканини», ампутувати кінцівки та видаляти змертвілі частини тіла, робити лікувальні припікання з допомогою розпеченого заліза. Описане навіть хірургічне приладдя - спеціальні ножі для розсічення та лікарські точила.

izbornik-svyatoslava-1073

Розвитку лічництва сприяла діяльнічть монастирів. У "Церковному статуті" князя Володимира йдеться про організацію при церквах шпиталів для хворих і притулки для калік та старих. А у "Повчанні дітям" Мономаха говориться: "Куди підете чи зупинитеся - напоїте, нагодуйте жебрака чи подорожнього, і хворого провідайте, покійника проводіте, бо усі ми смертні". Мономах також писав про лікарів: "Вони бдять і перву виху (причину) болізні питають". 

Велику славу здобула монастирська лічниця Києво-Печерської лаври, заснована у першій половині XI ст. в околицях Києва. Для важкохворих при монастирі були відведені спеціальні приміщення, де чергували і доглядали за хворими монахи. Усім бажаючим надавалася стаціонарна допомога. У монастир приводили і приносили людей з різними хворобами. Серед них були і діти, і дорослі. Кількість звертань досягала чималих цифр. Більше за все було незаможних, але зверталися і представники вищих станів. Згадується про лічця Агіпія, який лікував захворювання шкіри. Цікаво, що він був іконописцем і застосовував натуральні фарби з рослинних барвників, які мали протимікробну, дезінфікуючу здатність. Лічець змазував ними рани, знімав гнійні запалення та виразки. Були ще Даміан - лікував дітей, преподобний Антоній, киянин-фітотерапевт Агапіт, який вирізнявся серед інших - скромністю, безкорисністю та відданості справі. Помер у 1095 році.

Власне, про них та багатьох інших лічців Русі розповідає ще одна писемна пам'ятка - "Києво-Печерський Патерик" XIII ст. - збірка оповідань про ченців, складена на основі листування єпископа Володимиро-Суздальського Симона і ченця Печерського монастиря Полікарп. В ній також згадується як Агапіт зцілив Володимира Мономаха, коли той був ще чернігівським князем - послав йому «зілля», від котрого князь швидко одужав: «І почули про нього в місті, що в монастирі є дехто лічець, і багато хворих приходили до нього і видужували». При княжому дворі в Чернігові в XII ст. служив інший відомий цілитель Петро Сиріянин, який широко застосовувапв у своїй практиці досвід народної медицини.

Знахар Агапіт

Були й жінки-лічці. Княгиня Анна-Всеволодівна була організатором першої в українській історії світської школи, де викладалися медицина. Великим успіхом у лікуванні хворих славилася Євпраксія *Ірина* Мстиславна - "зело свєдуща в асклепієвих писаніях", донька князя київського Мстислава Великого і онучка Володимира Мономаха, відома в народі під ім'ям - Добродія. У 1122 році вона вийшла заміж за візантійського імператора Олексія Комніна (інша версія - Іонаном Комненом) і стала імператрицею Зоєю. Багато вчилася, з дитинства її приваблювала народна медицина, практикувала зільництво, з успіхом лікувала хворих, причому не лише з княжого двору, а й ходила по селам, читала Гіппократа, Ібн-Сіна та інші теоретичні і практичні відомості. Їй приписується трактат "Алімма" (укр. "Мазі") - давній лікарський порадник, посібник з лікування, який містить рецепти, описи трав, методикм лікування. За цінністю його можна прирівняти до таких праць як "Салернський кодекс здоров'я" Арнольда з Віланови, "Травник" китайського знахаря Шень-Нуна або "Канон лікарської науки" Абу-Алі-Ібн-Сіни. Трактат Євпраксії Добродії складається з 5 частин, в яких розглядаються загальні питання гігієни, містяться короткі відомості по мікропедіатрії, дерматології, внутрішніх хвороб ("Про спосіб життя в різні пори року", "Про їжу, питво, сон і спокій", "Про лазню"). У четвертій частині трактату - «Зовнішні хвороби» - містилися рекомендації по натирання мазями при «парші», хворобах зубів, шкіри. Уже в наш час цей медичний текст перевели з давньогрецької мови і двічі видали. У трактаті є відомості і по зуболікуванню: описується прорізування зубів у немовлят та заходи, які при цьому необхідно приймати, даються поради щодо усунення запаху з рота, наводяться методи лікування різних захворювань порожнини рота. Трактат "Мазі" сьогодні зберігається у Флорентійській бібліотеці Лоренцо Медічі.

Stamp of Ukraine s1510

Дружина князя Лева Даниловича і донька угорського короля Бели IV - Констанція також увійшла в історію як благочестива черниця і подательниця. Її сестрою була княгиня Кінга, яка в католицькій традиції зарахована до лику святих. Існує версія, що вже у 1270 році (за 14 років після першої згадки про Львів) княгиня Констанція віддала свій посаг на спорудження при храмі Іоана Хрестителя монастиря з шпиталем-притулком для хворих. Якщо це буде підтверджено документами, то це буде перший львівський шпиталь-притулок раннього середньовіччя. У “Житії святої Кінги” (1320) про неї згадується наступне: “Констанція, видана за руського князя Лева, прославилась чудами у місті Львові” (“Constatia tradita est Leoni duci Russie, quae corruscat miraculis in civitate Lwowensi”). 

konstyanciya-druzhyna-lewa

На відміну від тогочасної середньовічної Західної Європи, Київська Русь не знала масового поширення хвороб чи епідемій. Гігієні, як особистій, так і суспільній, відводилося величезне значення. Ще з доісторичних часів у наших пращурів були правильні уявлення про санітарію. Наприклад, у деяких населених пунктах археологи знаходять залишки дерев'яних водогонів, а вулиці таких міст, як Київ і Львів уже в X столітті були вимощені дерев'яними настилами. Літописець Нестор згадує про загартовування – обливання холодною водою, що було звичною справою для древніх киян. У рукописах Нестора відзначається, що князь Володимир Мономах «... Весь розпорядок у будинку сам встановлював, і в спеку, і в холод – обмивання тілес». Їжа, особливо зерна і вода, зберігалися у виключній чистоті, поза досяжністю тварин, особливо собак.

Виключенням становили період війн та лихоліть. В історичних документах знаходимо такі назви недуг та захворювань: "корчі" і "корчення" (тік, хорея), "прикорчення" (антилози і контрактури), "трясновення", "падуча неміч" (епілепсія), "кічання долу" (тремтливий параліч), "сказ", "несамовитість розуму" (різні форми психозів), "каркиня" (рак), "проказа", "дно" (усі види внутрішніх захворювань, конкретніше - жовчнокам'яна та ниркова коліки), "сухоти", "трясьце" (малярія), "удуша" (астма), "усовь" (плеврит), "огневиця" (тиф), "воспа" (натуральна і вітряна віспа, кір, скарлатина), "водянка", "камчюга" (артрити, подагра, кам'яна хвороба), "свербіж" (короста), "златяниця" (жовтячка), "горлова жаба", "вогневиця" (високий жар тіла), "глуханя" (неспроможність чути), "лякливиця" (страх, переляк), "черевуха" (хвороба шлунку) та інші.

Володимир Святославич страждав "очима" (захворюванням очей). Святослав Ярославич Чернігівський у 1076 році помер від злоякісної пухлини на шиї - лімфосаркомі або лімфогранулеми. Всеслав Полоцький мав вроджену мозкову грижу, через що все життя носив пов'язку - бандаж. Володимир Василькович Волинський у 1288 році після страшних мук помер від злоякісного утворення на підборідді. Згідно з літописом:

"нача еому гнити исподная оуоустна первого лета мало, на другое и на третье болма нача гнити. И еще же емоу не вельми болноу, но ходяшь и ездяшеть на коне... Исходящоу же четвертомоу летоу, и наставши зиме, и нача болми немочи, и опада емоу все мясо с бороды и зоуби исподнии выгниша вси и челюсть бородная перегни". 

Цікаво знати: У Ярослава Мудрого було прізвисько "Кульгавий". У 1939—1940 Саркофаг Ярослава Мудрого був розкритий для проведення експертизи скелета князя. Виявили його зріст на момент смерті — 172—176 см, а варто припустити, що в молодості він був іще вищим. Виявили перелом кісток, а також спадкову хворобу Пертеса. Український генетик Зіновія Служинська стверджує, що кульгавість Ярослава дісталася йому від матері – полоцької княжни Рогніди Рогволодівни, котра хоч і не була кульгавою, але в роду своїм мала багатьох родичів з такою вадою, яка у медичній науці носить назву хвороби Пертеса. Такі висновки Служинська робить з того, що у деяких нащадків Ярослава Мудрого проявляється така недуга. Зокрема, угорський король Коломан (Шаламон) І – онук Ярослава Мудрого від його доньки Анастасії, котра була дружиною угорського короля Андраша І, відрізнявся великою любов’ю до книг, створював школи і бібліотеки, активно проводив політику династичних шлюбів, і так само накульгував.

З подальшим розвитком медицини, з'являються ремісничі цехи лікарів - фахові організації лікарів, аптекарів, цирульників, які були своєрідною ланкою між народними лікарями (знахарями) і дипломованими докторами медицини. В архівах зберігаються записи спогадів про мандрівних цирульників, які ходили по селах з відповідними інструментами і пускали кров усім охочим. У народі була загальнопоширеною думка, що кров людині обов'язково треба пускати (мовляв, "молода кров, як трава в землі, весною в чоловіка напирає, а зимова вже спрацьована, ледача"), а найкращим періодом для такої процедури вважали травень. Було встановлено також за яких захворюваннях кровопускання необхідне: ревматизм, головні болі, особливо шкірні захворювання. Після кровопускання цирульники радили пити впродовж місяця парне молоко, споживати масло, яйця.

Використані джерела:

  1. Києво-Печерський Патерик. Під ред. Абрамовича.
  2. Алимма (Мази).
  3. Верхратський С.А., Заблудовський П.Ю. Історія медицини. — К.: Вища шк., 2001. - 431 с.
  4. Плющ Василь. Нариси з історії української медичної науки та освіти / Мюнхен, 1970
  5. Плющ Василь. Матеріали до історії української медицини.
  6. Ізборник Святослава 1073 року. Оригінал.
  7. Ізборник Святослава 1076 року (перекладені уривки).
  8. Німчук В.В. Хрестоматія з історії української мови X-XIII ст.
  9. Іларіон Огієнко. Історія церковнослов'янської мови. Пам’ятки старослов’янські Х – XI віків.
  10. Ганна Дидик-Меуш. Українська медицина. Історія назв (2008)
  11. В.А. Передрієнко. Лікарські та гоподарські порадники XVIII ст.
  12. Книжкова підбірка травників, зільників, порадників.
  13. Поліна Чевердак. Лікувально-магічна лексика у лікарських господарських порадниках XVIII ст.
  14. Повість минулих літ. Переказ В. Близниця. Київ: Веселка, 1989. 220 с.
  15. Білоус В. І., Білоус В. В. Історія медицини та лікувального мистецтва. Чернівці. 2019. 284 с.
  16. Мнушко З. М., Шевченко О. І., Шевченко О. В. та ін. Історія медицини та фармації: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закладів. Харків: Вид-во НФаУ: Золоті сторінки, 2009. 208 с.
  17. Шегедин М.Б., Мудрик Н.О. Історія медицини та медсестринства. — Тернопіль: Укрмедкнига, 2003. — 328 с.
  18. Анна Комнина. Алексиада (1985)
  19. Євген Бліхар. Про медицину скіфів.

© Портал SPADOK.ORG.UA


Підписатись на електронну розсилку нових матеріалів: